Володимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва




Скачати 11,03 Mb.
Сторінка2/46
Дата конвертації03.07.2017
Розмір11,03 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46
И эту башню — великану

Столицы — древнему Ивану

Молва невестой нарекла…


У нижній частині вежі були ворота і вартівні, над ними — палати, оточені відкритою галереєю. Наприкінці ХVІІ — початку ХVІІІ століть над палата-ми було надбудовано ще один поверх і 4-х ярусна вежа, на 3-му ярусі якої знаходився великий годинник. У 1701 р. у Сухарєвій вежі було відкрито школу математичних та навігаційних наук, а в 1702 р. — учбову обсерваторію. Михайло Лермонтов писав: «На крутой горе, усыпанной низкими домиками, среди коих изредка лишь проглядывает широкая белая стена какого-нибудь боярского дома, возвышается четвероугольная, сизая, фантастическая громада — Сухарева башня. Она гордо взирает на окрестности...» Висота вежі досягала 60 метрів, і довгий час вона була найбільшою цивільною спорудою в Росії.

З початку ХІХ століття біля Сухарєвки виникла всім відома однойменна барахолка, пізніше Сухарєва вежа стала ключовою ланкою водопостачання цілого району міста. В «Алфавитном указателе к Плану Мещанской части» зазначалося: «Сухаревская башня и в ней главный резервуар Мытищинский водоприимный, на Мал. Сухаревской площади»1.

У червні 1827 року Максимович захистив магістерську дисертацію «Про системи рослинного царства», в якій, за словами сучасника, виявив «філософський підхід до осмислення природи». У 1828-1831 рр. молодий учений видав двотомну працю «Основи ботаніки», а також «Роздуми про природу» (1831), що дає підставу вважати його одним із основоположників вітчизняної ботаніки.

28 листопада 1827 року Максимович отримав ступінь магістра фізико-математичних наук. Про цей період в автобіографії написав так: «Отрекшись от предлагаемого ему путешествия вокруг света, довольный надеждою на близкое профессорство и пребыванием в ботаническом саду, он работал в нём, как украинский вол на подножном корму. Успех его лекций в университете, его писаний в литературном мире, окрылял его в трудах…»

У 1828 р. Максимович став магістром славістичного відділення Московського університету. Не випадково саме його — молодого ад'юнкта у січні 1830 року удостоїли честі сказати «тепле слово про участь Московського університету в просвіті Росії» на урочистостях з нагоди 75-річчя університету. На початку 1832 року Максимович прочитав в університеті ще одну промову — «Про російську освіту»:

________________________



1 Сухарєву вежу зображували багато художників, зокрема, такою, як її бачив Шевченко, вона збереглася на літографії Ф.Бенуа кінця 1840 рр. Серед інших картин нагадаю відоме полотно Олексія Саврасова «Сухарева вежа» (1872). До речі, Саврасов працював у Московському училищі малярства і скульптури, коли в березні 1858 року там побував Тарас Шевченко, відвідавши свого знайомого викладача училища Аполлона Мокрицького. У 1845 р., тобто тоді, коли Шевченко побував у місті, московський поет М. Дмитрієв присвятив Сухарєвій вежі такі рядки:

Что за чудная, право, — эта зеленая башня!

Высокая и тонкая; а под ней, как подножье, огромный

Дом в три жилья, и примкнулось к нему, на откосе, под крышей,

Длинное сбоку крыльцо, как у птицы крыло на отлете!

Кажется, им вот сейчас и взмахнет! — Да нет! тяжеленька!..

«Университет московский и просвещение русское были предметы близкие душе моей, и потому я добровольно вызвался на эти две речи».

У жовтні 1829 року Максимовича було затверджено ад’юнктом кафедри ботаніки, а на початку 1832 року відділення фізико-математичних наук, ураховуючи його заслуги, представило кандидатуру ад’юнкта на посаду понадштатного екстраординарного професора. Проте міністр не затвердив подання. Зате Максимовича відрядили до Кавказу для вивчення місцевої флори та лікування мінеральнимим водами. Він перебував там з травня до вересня 1832 року, а, повернувшись, прочитав блискучу лекцію в університеті: «Лекций я никогда не писал; написанная лекция меня связывала и сбивала… Я подбирал только содержание лекции, а обдумывал её изложение идучи от Сухаревой на Моховую… И помню, что после четырехмесячной вакансии, со свежими впечатлениями Кавказа, ту первую лекцию сказал я так хорошо, что и сам ею остался вполне доволен. Видно было, что красноречивый президент Академии наук не ожидал такой ботаники от московского адъюнкта…» Отже, Максимович сподобався Сергію Уварову. Більше того, Уваров сказав про це в присутності Пушкіна!

У вересні 1833 року Максимовича нарешті було затверджено ординарним професором університету, і він очолив кафедру ботаніки: «Я стал, наконец, тем, к чему стремился, едучи в Москву, за 14 лет…»

Отже, рівно через чотирнадцять років після прибуття в Москву, мрія Максимовича «стати московським професором ботаніки» здійснилася. Йому було лише 29 років! Він досягнув високої мети своїм талантом і працьовитістю, наполегливістю й зосередженістю, залюбленістю в ботаніку й самовідданістю в науці. Заради наукових успіхів Максимович жертвував і своїм здоров’ям, бо в той час він уже почував себе недобре. За цим тихим московським подвигом вгадувався веселий і теплий, але твердий і впертий український характер, якому все було підвладно. Це було помічено й визнано сучасниками, бо стрімка московська кар’єра Максимовича вразила всіх. Скажімо, Ксенофонт Полєвой — брат відомого історика і літератора Миколи Полєвого залишив таке свідчення про Максимовича: «Он был довольно оригинален своим малороссийским юмором и страстью к ботанике, которой занимался почти исключительно... В нашем кругу все близкие знакомые любили шутить с М.А. Максимовичем, даже подсмеивались над любимыми его занятиями, потому что он пресмешно рассказывал о них, иногда вставляя латинские слова в свои рассказы. Когда он был уже домашним человеком у нас, Николай Алексеевич называл его не иначе как Dominus, а встречал обыкновенно какою-нибудь латинскою фразою. Все другие близкие знакомые нашего круга также называли его Dominus. Но, шутя и балагуря, юноша Dominus сделался кандидатом и потом магистром естественных наук…».

Озираючись на здобуття професорського звання через два десятиліття по тому, Максимович написав у листі до Шевирьова:

«…Моё профессорство было не внешним и не случайным положением и делом в жизни: оно было назначением моим и любимою мечтою с детства, средоточием и подвигом юношеской жизни, моим самолюбием в возмужалые годы, при котором не было уже места во мне ни властолюбию, ни иному подобному любию, как в том я не раз имел случай поверить себя и убедиться вполне…».


«Максимович подарував нам малоросійські пісні»
Позначивши фахово-природознавчу лінію московського життя Максимовича, розповімо про його гуманітарно-літературну іпостась. Навернувши п’ятнадцятирічного Михайла, який марив ботанікою, ще й до словесності, його дядько Роман Тимківський, певно, й не підозрював, які щедрі сходи дасть посіяне ним насіння. В автобіографії Максимовича є цікава згадка про те, що на його працю з основ зоології, видану навесні 1824 року, написав схвальну рецензію письменник, князь Володимир Одоєвський. Восени того ж року князь, за словами Максимовича, «пригласил меня в круг собиравшихся у него литераторов…». Що це за коло людей? У 1823 р. навколо Одоєвського зібрався філософський гурток «любомудрів», до складу якого ввійшли Д.Веневітінов, І.Киреєвський, Н.Рожалін, О.Кошелєв. У спогадах останнього читаємо: «Тут господствовала немецкая философия, т.е. Кант, Фихте, Шеллинг, Окен, Геррес и др. Тут мы иногда читали наши философские сочинения; но всего чаще и по большей части беседовали о прочтенных нами творениях немецких любомудров... христианское учение казалось нам пригодным только для народных масс, а не для любомудров. Мы особенно высоко ценили Спинозу, и его творения мы считали много выше Евангелия и других священных писаний».

О.Пріцак навіть стверджував: у Москві Максимович «потрапив у полон всеобіймаючих ідей Шеллінга» (“об’єктивний розум”), що знаходили спільний знаменник для всіх наук». Відомий гоголезнавець Михайло Вайскопф особливо наголошує, що «у 1833 році фольклорист і ботанік Максимович, земляк і приятель Гоголя, який поділяв його українофільські фольклористичні та історіографічні захоплення, видав свої утрирувано шеллінгіанські “Роздуми про природу”, прочитані майбутнім автором “Вія”»1. Дуже цікава й точна фраза, яка, до речі, лише підтверджує, що деякі дослідники перебільшують шеллінгіанські захоплення Максимовича. У цьому контексті нагадаю висновок біографа

_______________________

1 Вайскопф М. Сюжет Гоголя. М.: Радик, 1993. С. 146.
Шеллінга Арсенія Гулиги про те, що «російське шеллінгіанство — філософський напрям, який не повторював Шеллінга, а інтерпретував його»1. До того ж, якщо «любомудри» у 20-х рр. справді були розсадником шеллінгіанства, то між ними й Максимовичем не варто ставити знак рівності. Якщо Шеллінг і підштовхнув певною мірою російське слов’янофільство, то подальша його еволюція вивела цей напрям суспільної думки далеко за межі, визначені німецьким філософом. На мій погляд, про нашого героя краще сказати словами відомого українського вченого Володимира Панченка, що в тогочасних «міркуваннях Максимовича легко помітити шеллінгіанський “слід”»2. Утім, він не став борозною, бо не вплив Шеллінга, а любов до України зробили «молоденького хохлика» (Погодін) «старим українцем», великим Максимовичем. Так само не варто виводити лише з Шеллінга історичні й фольклорно-етнографічні дослідження великого українця.

Володимир Одоєвський і Олександр Кошелєв були зв’язані родинними й дружніми узами з деякими декабристами, бували у них вдома й захоплювалися їхніми словесними випадами проти уряду. Більше того, за свідченням Кошелєва, «философы стали активно готовиться к участию в предстоящем выступлении… забыли Шеллинга и компанию, ездили всякий день в манеж и фехтовальную залу учиться верховой езде и фехтованию и таким образом готовились к деятельности, которую мы себе предназначали». Втім, після розгрому декабристів цей запал згас, а Максимовича, судячи з усього, він і не зачепив. «Любомудри», крім всього іншого, цікавилися природознавчими наука-

________________________

1 Гулыга А. Шеллинг. — М.: Молодая гвардия, 1982. С. 289.

2 Цікаво міркують І.Стогній та В.Куц, які пишуть, що філософія німецького ідеалізму впливала на Україну, але «цей вплив накладався на давно власну філософську традицію і тому не був сліпим засвоєнням чужих ідей…» Див. «Я син свого народу». Наукова спадщина Михайла Максимовича (до 200-річчя з дня народження вченого). — К.: Видавничий центр «Просвіта», 2006. С. 327.

ми, тому талановитий молодий ботанік і зоолог привернув їх увагу. Зі свого боку, Максимович зацікавився літературними інтересами й можливостями гуртка: «С той поры началась моя принадлежность к литературному миру…» У цій атмосфері йому легше було реалізувати своє нове захоплення — збирання українських народних пісень. У 1845 р., починаючи працювати в Києві над їх повним виданням, Максимович сам зафіксував початок цієї роботи: «В продолжение двадцати лет я собирал украинские народные песни…» Захоплення спалахнуло по-новому після відвідання на початку 1827 року батьківського дому: «Воротился в Москву с богатою жатвою малороссийских песен…» Того ж року побачили світ «Малороссиийские песни, изданные Максимовичем». У передмові до книги Максимович яскраво сформулював значення пісень як історичного джерела: «Во всем отношении большое внимание заслуживают памятники, в коих полнее выражалась бы народность: это суть песни — где звучит душа, движимая чувством, и сказки — где отсвечивается фантазия народная. В них часто видим баснословия, поверья, обычаи, нравы и нередко события действительные, кои в других памятниках не сохранились…»

«Малороссийские песни» відразу зробили Максимовича провідним українським етнографом і фольклористом. Завдяки цій праці, Максимович зблизився з Гоголем1, познайомився з Жуковським і Пушкіним, який заявив у вересні 1832 року в присутності міністра на-

________________________



1 Цікаво, що вихідець із України Орест Сомов, про якого ми розповімо далі, ще у вересні 1831 року писав Максимовичу про Гоголя саме у такому контексті: «Я познакомил бы вас хоть заочно, если вы желаете того, с одним очень интересным земляком — Пасечником Паньком Рудым, издавшим “Вечера на хуторе”, то есть Гоголем-Яновским... У него есть много малороссийских песен, побасенок, сказок и пр., и пр., коих я еще ни от кого не слыхивал, и он не откажется поступиться песнями доброму своему земляку, которого заочно уважает. Он человек с отличными дарованиями и знает Малороссию как пять пальцев, в ней воспитывался».
родної освіти Сергія Уварова: «Да мы господина Максимовича давно считаем нашим литератором; он подарил нас малороссийскими песнями».

З Пушкіним Максимович познайомився у Москві у вересні 1829 року. Відвідавши поета, він застав його за читанням «Малороссийских песен». Максимович почув від Пушкіна: «А я это обкрадываю ваши песни». Михайло Олександрович відповів: «А я привёз вам только что полученную мною из Украины народную песню о Мазепе». У жовтні того ж року він подарував Пушкіну рукопис «Истории Русов», яку поет збирався видати, а першим опублікував у 1846-му Осип Бодянський. У бібліотеці Пушкіна збереглися чотири книги Максимовича з дарчими написами автора (1830-1831).

Українські пісні, зібрані Максимовичем, високо цінував Гоголь, який писав йому в листопаді 1833 року про спільне з ним захоплення: «Я сам теперь получил много новых, и какие есть между ними прелести. Я вам их спишу. Не так скоро, потому что их очень много. Да, я вас прошу, сделайте милость, дайте списать все находящиеся у вас песни, выключая печатных и сообщенных вам мною. Сделайте милость и пришлите этот экземпляр мне. Я не могу жить без песен». Між іншим, Максимович посилав Гоголю сторінки збірника «Украинские народные песни» в міру того як вони друкувалися, і Микола Васильович писав приятелю: «Отпечатанные листки меня очень порадовали. Издание хорошо. Примечания с большим толком. О переводах я тебе замечу вот что. Иногда нужно отдаляться от слов подлинника нарочно для того, чтобы быть к нему ближе…

В переводе более всего нужно привязываться к мысли и менее всего к словам, хотя последние чрезвычайно соблазнительны, и, признаюсь, я сам, который теперь рассуждаю об этом с таким хладнокровным беспристрастием, вряд ли бы уберегся от того, чтобы не влепить звонкое словцо в русскую речь, в простодушной уверенности, что его и другие так же поймут… Ты каждое слово так удачно и хорошо растолковал, что кладешь его в рот всякому, кто захочет понять песню».

Гоголь передав Максимовичу близько 150 пісень, зібраних ним1, і той, видавши у 1834 р. другу збірку «Украинские народные песни» (вона знаходилася у власній бібліотеці Тараса Шевченка з написом автора), у передмові згадав Гоголя: «нового историка Малороссии и автора “Вечеров близ Диканьки”». На титульному листі іншої книги — «Голоса украинских песен», виданої також у 1834 р., (ноти 25 українських наспі-

________________________



1 У листопаді 1833 року Гоголь дякував сестру Марію Василівну за надісланий зошит з малоросійськими піснями, «из которых особенно та, что : “Що се братця, як барятця”, очень характерна и хороша». У грудні 1833 року Гоголь у листі до Максимовича написав: «…Никак не могу утерпеть, чтобы не выписать здесь одну из самых интересных (Пісень. — В.М.), которой, верно, у тебя нет:

Наварыла сечевыци,

Поставыла на полыци.

Сечевыця сходыть, сходыть,

Сам до мене козак ходыть.

Наварыла гороху

Да послала Явдоху.

Що се с биса, нема с лиса?

Що се братця, як барятця?

Наварыла каши з лоем,

Налыгалась з упокоем.

Що се с биса, нема с лиса?

Що се братця, як барятця?

А я с того поговору

Пишла срать за комору.

Що се с биса, нема с лиса?

Що се братця, як барятця?

Сила девка, тай заснула,

Свынья бигла, тай зопхнула…»

І т.д. і т.п. До слова «заснула» Гоголь зробив їдку примітку: «Черта совершенно малороссийская». Так що Микола Васильович не цурався так званих сороміцьких пісень.

вів)1, Максимович поставив епіграф із статті Гоголя «О малороссийских песнях» (1833): «Ничто не может быть сильнее народной музыки, если только народ имел поэтическое расположение, разнообразие и деятельность жизни».

Гоголь цікавився підготовкою до видання Максимовичем другої збірки малоросійських пісень. У листі до Погодіна від 8 травня 1833 року запитував: «Что, Максимович печатает точно “Наума” и песни или только нас надувает?» На відміну від Гоголя, який лише обіцяв тоді «огромные творения» — багатотомні історію України та всесвітню історію, Максимович скромно видав обидві згадані Гоголем книги. Зокрема, «Книга Наума о великом божием мире» — науково-популярне видання для народу — побачило світ у 1833 р. і протягом чотирьох десятиліть перевидавалася одинадцять разів. Книга містила розповіді про будову Землі, сонячної системи, Галактики. Досі невідомою була оцінка цієї книги знаменитим Денисом Давидовим, який у листі до Максимовича написав: «Точно правда, что кн. Наума заслужила от меня особенное уважение она… не маяк, освещающий горные пределы, но смиренная лучина, вспыхнувшая в курной избе поселянина»2.


________________________

1 Про ці три видання сам автор свідчив так: «Первое издание я напечатал в Москве, 1827 года, под названием “Малороссийские песни”; а второе напечатано там же, 1834 года, под названием “Украинские народные песни”. В первом было помещено 150 песен мужских и женских; во втором 115 песен мужских. Кроме того, в 1834 году я издал в Москве “Голоса украинских песен” (25 песен с музыкой А.А. Алябьева)».

Це написано Максимовичем у передмові до «Сборника украинских песен», виданого в Києві у 1849 р. Його вихід у світ зафіксовано у московській книзі «Хроноскоп. Летопись фактов и событий отечественной истории за два тысячелетия от рождества Христова» (2003): «Ректор Киевского университета Михаил Александрович Максимович издал “Сборник украинских песен”». Максимович уже не був тоді ректором, але найбільше дивує, що непоміченими для «Хроноскопа» залишилися найперші — московські — видання Максимовича.



2 РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. Зб. 12, арк. .

На початку 1834 року Гоголь нетерпляче запитував у Максимовича: «Когда же погляжу я на песни?» У передмові до видання «Украинских народных песен» у 1834 р. Максимович знову наголосив: «Это надгробные памятники1 и вместе живые свидетели отжитой старины. Другие народы в память важных происшествий своих чеканят медали, по которым история часто разгадывает минувшее, события козацкой жизни отливались в звонкие песни, и потому они должны составить самую верную и вразумительную летопись для нового бытописателя Малороссии».

Пісенні збірки Максимовича мали значний вплив на випускника Московського університету Осипа Бодянського, який, з легкої руки Максимовича, став одним із видатних збирачів і знавців українських народних пісень. До речі, він уже на початку 30-х рр. передав Максимовичу зібрані ним пісні. У щоденнику Бодянського є цікавий запис від 1 листопада 1852 року про те, що Пантелеймон Куліш віддав йому всі свої списки малоросійських пісень: «Тут же и все те, которые находятся в сборнике Ходаковского, принадлежащем М.А. Максимовичу, и которые я сам лет 20 тому назад сделал для себя…»2. Зоріан Доленга-Ходаковський (псевдонім польського археолога і етнографа А.Чарноцького; 1784-1825) володів цінним зібранням народних пісень, які його вдова продала Максимовичу. Той ознайомив із ним Гоголя, який додав декілька нових пісень.

Куліш тепло згадував про віртуальну зустріч із Максимовичем у свої гімназичні роки: «Раз Куліш, зайшовши до купця по горіхи, побачив п’ять якихся книжок. То були п'ять екземплярів збірника українських

_______________________

1 Це — повтор визначення Гоголя з його статті «О малороссийских песнях» (1833): «Они — надгробный памятник былого, более нежели надгробный памятник…»

2 Бодянский О.М. Дневник. 1852-1857. — М.: Жизнь и мысль, 2006. С. 71.
народних дум і пісень, що видав Максимович у Москві 1834 року… Ніколи хлопець не чував про сю книжку, а проте зараз купив, оддавши всі свої гроші, — й стала книжка ся у його… первою над усіма іншими».

Молодий Михайло Максимович успішно заявив про себе і в російських літературних виданнях. Скажімо, на початку 1826 року в альманасі «Урания» його вірші з’являються поряд з віршами Олександра Пушкіна, Петра Вяземського, Євгена Баратинського, Федора Тютчева. Видатний історик російської літератури Вадим Вацуро (1935-2000) висловив припущення, що в 1927 р. у знаменитому петербурзькому альманасі Дельвіга-Пушкіна «Северные цветы» було вміщено вірш Максимовича «Пчела и мотылёк» (підпис «М»). Принаймні, Вацуро зафіксував, що під час приїзду Максимовича до Петербурга у вересні 1829 року, сам Антон Дельвіг повів його в Ермітаж разом із Орестом Сомовим — одним із засновників альманаху «Северные цветы» і ліцеїстом В.Лангером — художником-графіком, який виконував віньєтки до нього1. Мені вдалося знайти підтвердження цього факту в листі Максимовича до Сергія Аксакова від 5 червня 1861 року: «Я нахожусь ещё в состоянии подобном тому, с каким некогда вышел я из Эрмитажа, который мне в 1829 году показывал барон Дельвиг, с Сомовым и Лангером…»2. Йшлося про те, що потрясіння від прочитання книг Аксакова Максимович порівнював з емоціями тридцятилітньої давності, викликаними знайомством із Ермітажем, який показав йому Дельвіг. Вочевидь, що тоді, у Петербурзі, упорядники «Северных цветов» попросили у Максимовича статтю в альманах, і він надіслав її. 12 грудня 1829 року Сомов дякував Максимовича за «прекрасну квітку»

_____________________

1 Вацуро В.Э. Избранные труды. — М.: Языки славянской культуры, 2004. С. 92, 138.

2 РДАЛІМ, ф. 10, оп. 1, од. зб. 78, арк. 5 зв.
— статтю «О цветке» — проте вона не потрапила в «Северные цветы», бо всю прозу вже було надруковано. У 1931 р. у «Северных цветах» опубліковано статтю Максимовича «О жизни растений». Московський українець домовився з петербуржцями про їх допомогу в підготовці задуманого Максимовичем альманаху «Денница». У свою чергу, вони попросили його зайнятися природничими науками в «Литературной газете», що готувалася Дельвігом, Сомовим, Вяземським, Пушкіним, Жуковським, і Максимович був її співробітником. Коли на початку 1831 року Дельвіг помер, Сомов у листі до Баратинського назвав Максимовича серед його друзів: «Приготовьте Пушкина… Скажите кн. Вяземскому, И.И. Дмитриеву и Михайлу Александровичу Максимовичу — и всем, всем, кто знал и любил покойника, нашего незабвенного друга, что они более не увидят его…»

Максимович познайомився з молодим Герценом, і той до нього добре ставився, тоді як вочевидь недолюблював Осипа Бодянського. Герцен високо цінував магістерську дисертацію Максимовича. У книзі «Былое и думы» він, зокрема, писав, що на випускний банкет, організований ним, із викладачів було запрошено тільки Михайла Максимовича і Миколу Полєвого. У липні 1833 року повідомляв Миколу Огарьова, що підтримує стосунки лише з Максимовичем.

Яскравим свідченням опанування талановитим українцем премудростей російського літературного світу й розширення його дружніх зв’язків у ньому стало видання Максимовичем у 1830 р. альманаху «Денница», в якому друкувалися Олександр Пушкін, Антон Дельвіг, Олексій Хомяков, Євген Баратинський, Михайло Погодін, Микола Язиков, Дмитро Веневітінов, Іван Кіреєвський, Орест Сомов та інші, тобто видатні особи російської культури. Максимович видав «Ден-
ницу» ще й у 1831 та 1834 рр.1 Йому вже важко було відмовити. Після першого видання Максимович писав Вяземському2 в грудні 1830 року: «Я решился повторить “Денницу”, которая в прошлом году была так счастлива участием вашим и почти всех писателей наших, коих желал я. Мне посчастливилось начало и новой “Денницы”. Не знаю, за что вы были так щедры в прошлом году; но не вижу причины, почему бы вам должно было отказать мне теперь. Посему, не имея более терпения выжидать вашего приезда в Москву, я решился письмом моим беспокоить вас просьбою об участии вашем в “Деннице” и на сей год». Максимович умів умовляти і вже невдовзі дякував Вяземського: «Благодарю вас покорнейше за ваш поэтический подарок моей “Деннице”, который сейчас получил от Пушкина…» Пушкін, як бачимо, виступає передавальником у Вяземського для Максимовича!

Відповідаючи на прохання земляка, Гоголь писав йому 2 липня 1833 року: «Вот скоро будет год, как я ни строчки. Как ни принуждаю себя, нет, да и только. Но, однако ж, для “Денницы” вашей употребляю все силы разбудить мозг свой и разворушить воображение». Коли стало ясно, що з того нічого не вийде, Гоголь наприкінці вересня попросив Погодіна: «Извини меня перед Максимовичем, что я не могу ничего дать ему, у меня ничего нет, ничего совершенно для альманаха, исключая разве двух начал, двух огромных творений, на которых лежит печать

_______________________

1 З листа Дениса Давидова до Максимовича видно, що він передав Максимовичу «для альманаха Вашего (1834 р. — В.М.) четверостишье, которое я сделал при появлении на бале одной красавицы из Пензы, если годится, то кланяюсь Вам этими стихами:

Вошла как богиня важна, горделива —

Как юная пари стройна и красива,

И шопот восторга бежит по устам

И крестятся ведьмы и тошно чертям!»

2 Вяземський Петро Андрійович (1792-1878) — поет, літератор, князь. У статті «В чём же наконец существо русской поэзии и в чём её особенность» Гоголь писав: «…Этот тяжёлый как бы влачащийся по земле стих Вяземского, проникнутый подчас едкой, щемящей русской грустью».

отвержения и которых я не смею развернуть1. Мне жаль, очень жаль, что я не имею ничего дать ему. Еще более будет жаль, если он подумает, что я не хочу дать ему». Наприкінці того самого листа Гоголь ще раз нагадав: «Любезному земляку Максимовичу поклон». Зате в третьому випуску «Денницы» надрукувався Сергій Аксаков.

Вдумаємося! Максимович, якому не було ще й тридцяти, не тільки знав особисто видатних росіян, але й об’єднав їх навколо себе заради поставленої ним мети. Не менше вражає й дивовижна здатність Михайла Олександровича заводити й поглиблювати знайомства в різних інтелектуальних і чиновницьких колах, на що звернули увагу його сучасники. Акцентую вже цитованого нами Ксенофонта Полєвого: «Отличаясь в обхождении малороссийским простодушием, он чрезвычайно любил знакомиться с людьми, самыми противоположными по всем отношениям, и легко сближался с ними, наконец, заставлял их исполнять свои требования, даже свои прихоти, и все смеясь делали для него то, что он хотел. При всем наружном простодушии он отличался необыкновенною рассудительностью, умом проницательным и тем окончательно привязывал к себе».

А як зав’язалися на той час стосунки Михайла Максимовича з героями нашої книги? З Миколою Гоголем він уже дружив. Осипу Бодянському, який у 1831 р. поступив до Московського університету, Максимович дав притулок у своєму домі й з того часу опікував свого земляка. Не такі близькі стосунки у Максимовича з Михайлом Щепкіним, але вони вже знайомі, скажімо, Погодін писав Шевирьову про вечір 22 березня 1830 року, що в нього були Пушкін, Хомяков, Язиков, Сергій Аксаков, а також Щепкін і Максимович.

______________________

1 Можливо, йшлося про, говорячи словами самого Гоголя, «историю малорос-сийскую и всемирную».
Отже, Михайло Максимович, як і годиться піонеру в освоєнні Москви ХІХ століття, найпершим познайомився з усіма трьома великими українцями, про яких йдеться в цій книзі.
«З сердечним трепетом побачив я Білокамяну»
П’ятнадцятирічний Михайло Максимович відчув сердечний трепет, коли вперше побачив «білокам’яну Москву». Важко напевне сказати, чи цей образ закарбувався ще в пам’яті підлітка, чи він вжив епітет «білокам’яна», коли писав спогади. У Москві ще з початку ХІV століття почали будувати церкви з «білого каменю» — вапняку та доломіту, які добувалися у Підмосков’ї, на берегах Москва-ріки, в першу чергу, біля села Мячкове, що в гирлі річки Пахра. За свідченням літопису, в 1366 р. молодий князь Дмитро Іванович (у майбутньому — Донськой) задумав будувати «город камен Москву, да еже умыслина, то и сотворима». З того часу Москва отримала епітет — «білокам’яна». Архітектурний ансамбль міста, що складався віками, мав органічним, обов’язковим елементом білий камінь.

У Шевченковій повісті «Близнецы» читаємо стосовно Москви часів наполеонівського нашестя: «Как жертва всесожжения, вспыхнула святая белокаменная…» У листі до Бодянського від 1 травня 1854 року поет згадував про життя у «вашій білокамяній». Цей епітет зустрічаємо і в поетовому щоденнику 13 вересня 1857 року, коли поет, пливучи на пароплаві з Астрахані до Нижнього Новгорода, побачив Казань: «Как издали, так и вблизи, так и внутри Казань чрезвычайно живо напоминает уголок Москвы: начиная с церквей, колоколов до саек и калачей, — везде, на каждом шагу, видишь влияние белокаменной Москвы». Кількома словами, які стосувалися Казані, Шевченко мимохідь передав характерні риси Москви. У першу чергу її «белокаменность» і «першопрестольність», що пізнавалися, передусім, через храми з білого каменю й церковний дзвін.

Згадаймо, як про це писав Пушкін:

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка