Володимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва




Скачати 11,03 Mb.
Сторінка3/46
Дата конвертації03.07.2017
Розмір11,03 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46

Перед ними


Уж белокаменной Москвы,

Как жар, крестами золотыми

Горят старинные главы.
Як бачимо, образ «белокаменной Москвы» у Пушкіна, Шевченка й Максимовича буквально збігаються.

На час приїзду Максимовича Москва ще не встигла повною мірою відновити свою білокам’яність після пожежі 1812 р. Вихідець з України Григорій Данилевський розповів в історичному романі «Сожжённая Москва», що побачив світ у 1886 році: «С разных сторон поднимались густые облака дыма с пламенем. Горели соседние Тверская, Никитская и Арбат». Михайло Загоскін писав у книзі «Москва и москвичи» про повернення свого героя до Москви: «Вот уж я проехал Никитские ворота — вот мой приход... Церковь цела, быть может, и мой дом... Нет! Вот он, голубчик, без кровли!.. Подъезжаю поближе... Гляжу — и что ж? Господи боже мой!.. Передняя стена дома в развалинах, почти все комнаты нижнего этажа раскрыты, как напоказ!»

У першому опублікованому вірші очевидця спаленої Москви Олександра Пушкіна «Воспоминания в Царском Селе» (1815) читаємо:

Где ты, краса Москвы стоглавой,

Родимой прелесть стороны?

Где прежде взору град являлся величавый,

Развалины теперь одни...
И там, где роскошь обитала

В сенистых рощах и садах,

Где мирт благоухал и липа трепетала,

Там ныне угли, пепел, прах.


Ці рядки стосувалися центра міста, бо підлітка водили в Кремль чи в сад Пашкового дому через Воздвиженку або Знаменку. Є свідчення, що з 427 будинків, які стояли між Арбатом і Москвою-рікою, не згоріли лише 8! У цілому внаслідок жахливої пожежі згоріло більш як дві третини міста: з 9158 будинків уціліло 2626 (29 проц.) із 8520 магазинів — 1368 (16 проц.), із 290 храмів — 123 (42 проц.). Згорів Московський університет, картинні галереї та бібліотеки вельмож. Спопелилися безцінні рукописи й книги, загинув оригінал «Слова о полку Ігоревім».

Проте Москва відбудовувалася швидко. Той же Данилевський писав в історичному романі «Сожжённая Москва», що побачив світ у 1886 р.:

«Молва об освобождении Москвы быстро облетела окрестности. В город хлынули всякого рода рабочие, плотники, каменщики, штукатуры и маляры; за ними явились мелкие, а потом и крупные торговцы... Из подгородных деревень стали подвозить лес для построек, припрятанные съестные припасы и всякий, из Москвы же увезённый товар. Хозяева сожжённых, разрушенных и ограбленных домов занялись возобновлением и поправкой истреблённых и попорченных зданий. Застучал среди пустынных ещё улиц топор, зазвенела пила...»

Вся ця велетенська робота з відбудови Москви була підпорядкована спеціальній комісії, створеній у 1813 р. Олександром І. Перед нею було поставлено також завдання будівництва нового громадсько-адміністративного центру міста з напівкільцем парадних площ. Передбачалося регулювання вулиць новими червоними лініями з відповідним розширенням всередині Садового кільця та винесення нової забудови фасадами на червону лінію (тобто лінію забудови) вулиць і провулків. Крім того, було поставлено вимогу створення певної стильової єдності міста через переважання ампірного стилю.

Протягом двох десятиліть Москва стрімко й невпізнанно змінилася завдяки проведенню єдиної містобудівної політики, уніфікації фасадів, архітектурних деталей і декору, прикрасилася новими будинками й громадськими спорудами. Міська площа протягом ампірного періода набуває важливого містобудівного значення (прикладом може бути Театральна площа). Було відроджено архітектурний ансамбль Кремля, відбудовано Московський університет на Моховій, зведено Манеж, сховано під землю річку Неглинну, а біля Кремля на її місці розбито Олександрівський сад площею 10 гектарів. У 1824 р. було завершено будівництво Великого і Малого театрів.

Наприкінці 20-х — у першій половині 30-х рр. ХІХ століття, тобто вже на очах Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна та Осипа Бодянського, який прибув до міста в 1831-му, відбудову післяпожежної Москви було завершено, і в ній почали реконструкцію та розширення центру і вулиць, що прилягали. Зводилися торгові споруди нового типу: Купецька біржа на Ільїнці, перший у Росії Пасаж між Великим і Малим театрами та Кузнецьким мостом. Крім того, в Москві відкрилися: 1-а дитяча лікарня, 1-а Градська, Новокатерининська та Очна лікарні, Набілковська і Маросєйська богадільні, міський сирітський притулок, Міщанське училище, навчально-виховні заклади — Олександрівський інститут і Миколаївський сирітський інститут. Виникали нові вищі навчальні заклади: Вище технічне училище (1830), Межовий інститут (1835), Петровська академія (1865). Відновлювалися старі й будувалися нові храми.

Біля Кремля було знято бастіони Петра І, а на їх місці утворено проїзди біля стіни Китай-города — сучасні Театральний і Китайський проїзди. Тоді ж було відкрито Воскресенську площу. З’явилися Гоголівський, Нікітський, Страсний, Петровський, Рождественський, Сретенський, Чистопрудний, Покровський та Яузський бульвари. Починаючи з 20-х рр., коли було остаточно знесено Земляний вал і навколо міста утворилася вулиця Садова довжиною 17 кілометрів, ішла забудова так званого Садового кільця, що існує до сих пір.

Храм Христа Спасителя, Кремль з новим комплексом Великого Кремлівського палацу та дзвіницею Івана Великого увінчували концепцію центру Москви, втілену в 1830-1850-х рр. Вони панували над Першопрестольною.

Середнім типом звичайного московського будинку став невеликий одно або двоповерховий особняк із класичним фронтоном, за яким знаходився привільний двір із господарськими службами; три і чотири поверхи тоді зустрічалися в Москві рідко.

Цікавий побутописець Москви Петро Вістенгоф (1811-1855) розповідав у книзі «Очерки московской жизни», що вийшла в світ 1842 р.: «С каждым годом наружный вид Москвы украшается быстрою постройкою огромных красивых домов, принадлежащих казне и частным лицам»1. Втім, казенні будинки часто нагадували казарми з колонадами та царськими орлами на фронтонах, говорячи словами Шевченка, були «казармовидними».

Тодішній поет писав:

В мои года хорошим было тоном

Казарменному типу подражать,

И четырем или шести колоннам

Вменялось в долг шеренгою торчать

Под неизменным греческим фронтоном.


Будинки у Москві то «вибігали» на вулицю, то подавалися назад, углиб дворів. Спроби вирівняти традиційні звивини вулиць зустрічали, особливо в центрі, жорсткий опір власників будинків. Ще однією характерною особливістю Москви було те, що великі будинки були «перемішані» з маленькими будиночками: «Вы видите палаты вельмож

__________________________________



1 Пётр Федорович Вистенгоф. Очерки московской жизни. — М.: Издательский Дом ТОНЧУ, 2007. С. 14.

подле мирной хижины ремесленника, которые не мешают друг другу, у каждого своя архитектура, свой масштаб жизни; ходя по Москве, вы не идёте между двумя рядами каменных стен, где затворены одни расчёты и страсти, но встречаете жизнь в каждом домике отдельно» (Петро Вістенгоф).

Щоб органічно продовжити цю важливу думку, звернемося до москвича Віссаріона Бєлінського, який у статті «Петербург и Москва» в 1845 р. писав: «Стоит час походить по кривым и косым улицам Москвы, и вы тотчас заметите, что это город патриархальной семейственности: дома стоят особняком, почти при каждом есть довольно обширный двор, поросший травой и окружённый службами. Самый бедный москвич, если он женат, не может обойтись без погреба... Нередко у самого бедного москвича, если он женат, любимейшая мечта целой его жизни — когда-нибудь перестать шататься по квартирам и зажить своим домиком...

Таких домишек в Москве неисчислимое множество, и они-то способствуют её обширности, если не её великолепию. Эти домишки попадаются даже на лучших улицах Москвы, между лучшими домами, так же как хорошие (т. е. каменные в два или три этажа) попадаются в самых отдалённых и плохих улицах между такими домишками...»

Перед нашестям Наполеона в Москві було 183 вулиці, 401 провулок, 25 площ, у ній проживало 240 тис. чоловік. У 40-х рр. ХІХ століття, коли Шевченко вперше приїздив до міста, в ньому нараховувалося понад 350 тис. жителів. З цього часу й до смерті поета чисельність населення в Москві виросла приблизно на 100 тис. чоловік. Є дані на початок 1850 рр. — 356,5 тис. чоловік, у 1856 р. — 368,8 тис. і в 1862 р. — 448 тис. чоловік. Смертність у Москві перевищувала народжуваність. Скажімо, у 1832—1842 рр. щорічно народжувалося в середньому 8800 осіб, а помирало 9800 осіб. Приріст населення відбувався головним чином за рахунок притоку ззовні. Особливо швидко росла чисельність робітників, на середину ХІХ століття вона майже подвоїлася.

Шевченковий сучасник Петро Вістенгоф (1811-1855) залишив цікаві цифри стосовно Москви 1840-х рр.: «В числе 350 000 жителей, составляющих народонаселение Москвы и состоящих преимущественно из природных москвичей, помещиков и купцов других губерний, приезжающих в Москву для временного пребывания по делам своим, находятся иностранцы разных наций, а именно: немцы, французы, англичане, итальянцы, шведы, греки, армяне, турки, персияне, татары, бухарцы и жиды… Всех иностранцев обоего пола проживает: исповедующих римско-католическую веру 1500 человек, евангелико-лютеранскую 2000, реформатскую 500, армяно-грегорианскую 610, магометанскую 390. Все они согласно с законом Российского государства пользуются правами природных жителей в отношении личности и собственности, имея полную свободу в отправлении богослужения…»

У Москві діяло близько 400 церков (для порівняння: у Петербурзі на той час було 169 храмів, у Казані — 74, в Ярославлі — 66, у Нижньому Новгороді — 52) і понад 20 монастирів. У місті нараховувалося 12 тис. будинків, 360 поліцейських будок.
«Москва процвітає»
У 1830-1840-х рр. Москва, зберігаючи риси дворянського міста, дедалі більше перетворювалася на промисловий і торговий центр усієї Росії. Відбувався промисловий переворот, основним змістом якого був перехід від мануфактури до фабрики. Цей процес завершився в другій половині ХІХ століття після відміни кріпосного права.

У 1837 р. було засновано Московську фондову біржу, вже у 30-х рр. у місті влаштовувалися виставки мануфактурних та фабричних виробів. У Москві тоді переважала текстильна промисловість, її продукція користувалася світовою популярністю. Спостережливий француз Астольф де Кюстін, який відвідав Москву в 1839 р., записав: «Її шовки з честю суперничають на російському ринку з тканинами Сходу та Заходу». Питома вага металообробної та харчової продукції сильно зросла лише наприкінці ХІХ століття. Якщо у 1814 р. у Москві нараховувалося 253 підприємства, де працювало 27,3 тис. робітників, то в 1853 р. їх було 443, а робітників — 46 тис.

Економічному розвитку Москви, та що там — усієї країни, сприяло безпрецедентне будівництво першої в Росії залізничної магістралі Петербург-Москва, що розпочалося у 1843 р., а в рік першого приїзду Шевченка в Москву, в 1844-му, на великому пустирі біля Каланчовського поля неподалік від Красних воріт розгорнулося зведення залізничного вокзалу, який, як і вся залізниця, було введено у дію у 1851 р. Шевченко вперше проїхався по «чугунці» через сім років. Наступного року після його смерті на Каланчовському полі було завершено будівництво ще двох вокзалів — Ярославського й Казанського.

У доповіді імператору Олександру ІІ, який назвав першу залізницю Миколаївською, повідомлялося:

«Новизна дела и особенно местность дороги, проходящей в северном климате, по топким болотам и пустынным местам, прорезывающей Валдайские горы, обойти которые было нельзя, представляли чрезвычайные затруднения не только при производстве работ, но и в самом проектировании дороги и всех её сооружений. Препятствия эти преодолены, дорога сооружена и сооружена русскими инженерами. Только один был иностранец и то не строитель, а совещательный инженер.

Сооружением дороги не оканчивался труд: нужно было иметь локомотивы и вагоны. Все это сделано здесь; на дороге имеется: 163 локомотива, 2078 вагонов и 580 платформ… Николаевская дорога имеет в своём управлении составы: дорожный, станционный и подвижной. Служба их свидетельствуется исправностью поездов».

Протягом перших чотирьох років «чугунка» перевезла понад 3 млн. пасажирів, 500 тис. солдатів і майже 50 млн пудів багажу. Залізниця, що створювалася руками сотень тисяч кріпосних селян, робітних людей і була, тим самим, своєрідним уособленням відсталості суспільного устрою Росії (недарма Шевченко вважав, що саме технічний прогрес покінчить з «поміщиками-інквізиторами») швидко стала могутнім важелем розвитку промисловості й сільського господарства, заводського виробництва, влаштування у 1854 р. вздовж дороги електромагнітного телеграфу тощо. Газета «Северная пчела» справедливо писала з приводу нового чуда: «Железная дорога, теперь оконченная, свяжет воедино две столицы русского царства и откроет для нашего быта и промышленности новую эпоху».

Важливим фактором капіталізації став інтенсивний приплив іноземних інвестицій, які сприяли швидкому подоланню прірви між напівфеодальною Росією і передовими, розвинутими країнами Заходу.

З середини ХІХ століття у Москві нестримно зводилися фабричні корпуси, вокзали, банки, торгові пасажі та універсальні магазини, великі доходні будинки, що значною мірою визначало формування основних магістралей міста. Перші ознаки переходу Москви від дворянського міста до капіталістичного зауважив ще Пушкін майже за три десятиліття до реформи 1861 р.: «...Москва, утратившая свой блеск аристократический, процветает в других отношениях: промышленность сильно покровительствуемая, в ней оживилась и развилась с необыкновенною силою. Купечество богатеет и начинает селиться в палатах, покидаемых дворянством». Ці процеси бачили неозброєним оком і менше відомі сучасники. Один із них писав у сорокових роках ХІХ століття: «Москва сделалась в настоящее время столицей промышленности, куда стекаются все богатства внутреннего трудолюбия и торговой мены России с другими государствами. Москву снабжают все порты Балтийского, Черного и Азовского морей колониальными товарами; южная Россия — шерстью, хлебородные губернии — жизненными припасами». Зі свого боку, Москва доставляла свої мануфактурні вироби на всі ринки Росії, зокрема, на українські ярмарки, до Сибіру, Середньої Азії і, навіть, до Китаю. Московська губернія виробляла половину всіх бавовняних товарів Росії.

Господарем Москви стає купець, фабрикант, промисловець. Він скуповував дворянські особняки, знімав із їхніх фронтонів герби старих господарів Москви — князів Голіциних, Долгоруких, Шаховських, Щербатових — і вивішував незграбні вивіски купців Солодовникових, Шелапутіних, Хлудових, Обідіних тощо.

У середині 40-х рр. ХІХ століття Бєлінський вже зафіксував: «В Москве повсюду встречаете вы купцов и всё показывает вам, что Москва по преимуществу город купеческого сословия. Ими населён Китай-город; они исключительно завладели Замоскворечьем, и ими же кишат даже самые аристократические улицы и места в Москве, каковы Тверская, Тверской бульвар, Пречистенка, Остоженка, Арбатская, Поварская, Мясницкая и другие улицы». Справді, у часи перших приїздів Шевченка до Москви купці ще не заволоділи Арбатом, але вже «кишіли» на ньому. З 60-х рр., тобто після смерті Шевченка, на Арбаті все впевненіше оселяються торговельні підприємства. Москва все більше ставала інтегральною моделлю всеросійського підприємництва.

Протягом другої половини ХІХ століття населення Москви збільшилося майже втричі: у 1880-х рр. наблизилося до 800 тис., а пізніше перевищило 1 млн чоловік. Таке зростання було викликано промисловим і торговельним розвитком, який відбувався за рахунок притоку із сіл корінних російських губерній, що оточували Москву в радіусі 300-350 кілометрів. Цим пояснювалася тодішня однорідність національного складу московського населення.

Цікаво, що вже тоді число уродженців України в Москві було більшим, ніж вихідців із Орловської, Тамбовської, Курської, Воронезької губерній.

Про московських пожежників і візників
Опалювалася Москва печами, тому вози, які розвозили дрова по садибах, були найпершою ознакою ранкового міста разом з димами над димарями будинків. Улітку для безпеки від пожеж усім жителям, які мали у дворах дерев’яні будівлі, заборонялося топити, більше того, на устя печі привішували воскову печатку, наявність якої час від часу перевіряли. Дерев’яна Москва споконвіку горіла часто й страшно. З початку ХІХ століття у місті діяли професійні пожежні команди, які володіли кращими кіньми. Центральне пожежне депо знаходилося на Пречистенці, у кожній дільниці міста за безпекою стежили брандмейстери (начальники пожежних команд).

Ще раз звернемося до Петра Вістенгофа: «Во время пожара пожарная команда, находящаяся в Москве в удивительном устройстве, поражает вас быстротою своих действий и тем самоотвержением, какое показывают заслуженный начальник и простой солдат. Пожарный с удивительным, свойственным русскому бескорыстием, воспламеняемый примером своих старших, спасает ваше имущество и лезет за вас в огонь, не требуя никакой благодарности; ему одобрительный привет начальника: спасибо, братцы! вознаграждает все опасности. Несмотря на огромное пространство столицы, с первым появлением пожарного сигнала на Московском депо несколько частей, сообразно сделанным распоряжениям, уже находятся на пожаре, как будто они его предвидели. При звоне колокола, употребляемом только в случае тревоги, днем ли то или в глубокую полночь, пожарные в совершенной тишине бегут, сохраняя перенумерованный между собою порядок, отворяют конюшни, запрягают не более как в 3 минуты тем же затверженным порядком лошадей и вихрем несутся на пожар».

У цьому випадку маємо змогу поглянути на дії пожежників з опису самого Бодянського, який залишив розповідь про відому пожежу у Великому театрі в березні 1853 року, що виявила чимало прорахунків в організації пожежної безпеки у Москві:

«Замечательно, что после перестройки в 1843 году доносили Государю, что театр снабжен тысячами ведер воды в водоеме, проведенной из Сухаревой башни, так что стоит только открыть краны, и все было бы покрыто водою. Но теперь в водоеме с незапамятного времени не было ни капли воды, краны заржавели, а стольная занавесь, которая могла быть спущена сверху и отделить на время пожара партер от сцены, тоже никуда не годилась. Говорили также, что и профессор химии тогда доказывал невозможность сгореть театру, уверяя, что его скорее можно потопить, чем сжечь. “Что ж, — сказал я, узнав об этом, пришедши в профессорскую, от товарищей (в среду, когда горел еще театр). — Ведь вышло-то одно и то же: не удалось потопить, как привел Бог затопить”». Бодянський відзначив також, що пожежної драбини не вистачало для висоти Великого театру. Іншого разу, 19 лютого 1855 року, Бодянський розповів про швидко погашену пожежу в університеті, свідком якої був сам: «…Заметили сильный дым из трубы… и, сказав о пожаре,.. побежали кругом на двор, куда уже прискакала одна часть (Тверская)… Труба пожарная уже действовала… вскоре всё потушено».

На московських вулицях панували візники, які славилися своєю розгнузданою лайкою1, їх можна було зустріти на кожному кроці. Відомо, що на початку 40-х рр. ХІХ століття взимку в місті нараховувалося майже 12 тис. візників2. На всіх площах і майже на кожному великому перехресті, на вокзалах і біля готелей знаходилися біржі (стоянки) візників. Стоянка на біржі була платною, тому на ній зазвичай стояли візники з добрими кіньми й пристойними екіпажами. На біржі можна було взяти кабріолети, ресорні дрожки та прольотки, запряжені одним конем. Бідні візники в пошуках клієнтів їздили містом. Нічного, бідного візника називали «ванькою», йшлося про «поганий виїзд». Москвознавець Іван Кокорєв писав: «Назвать простого живейного извозчика-москвича ванькою — значит нанести страшную обиду его амбиции и задеть его репутацию». Найчастіше ваньки — це селяни, які підробляли візництвом у Москві взимку: «…Франт садился в его сани с видимым презрением, которое ванька давно привык сносить от чужих и от своего брата извозчика. Бывало, наскочит лихач, да отломает своею здоровою оглоблею некрепкий задок его саней и еще ругается, как обыкновенно ругаются извозчики; бывало, лошаденка его, ни с того ни с другого, начнет дурить и загородит дорогу в каком-нибудь тесном месте, а тут несется карета, которая того и гляди уничтожит и бедного ивана и его родимого коня; или нападет будочник, да начнет

_____________________



1 Сучасник писав: «Извозничья ругань славилась в Москве, и существовало даже выражение: “ругаться по-извозчичьи”».

2 Володимир Єлістратов зазначає: «В Москві існувала, можна сказати, ціла грандіозна візницька культура з її багатющим лексиконом...»
тузить за то, что стал неловко — видишь, очень близко к тротуару, также случалось, что наймет его какой-нибудь негодяй, гоняет целый день по городу и, приехав в Ряды или в какой-нибудь казенный дом с сквозными воротами, оставлет, не заплатив денег. Словом, много горя в жизни надобно перенести ваньке-извозчику!» Перевага «ваньок» у тому, що вони за дешеву плату готові були везти сідока, куди завгодно!

Зовсім інший статус у «лихачів», яких Михайло Загоскін називав «візниками-аристократами». Вони мали прекрасних коней, зручні, багато вбрані ресорні дрожки та прольотки. Вигляд вони мали поважний: широка борода, бархатна малинова або блакитна шапка, сіряк, перетягнутий ошатним поясом. Послугами «лихачів» користувалися московські франти, офіцери, купецькі синки, чиновники й дворяни.

Середня ціна візника на день складала: прості дрожки — 5 крб., прольотки — 10 крб., фаетон з парою коней — 10 крб., коляска і карета з четвіркою коней — 15 крб. асигнаціями. У спогадах Олександра Кочубинського є місце, де він зазначав, що Бодянський приїжджав доуніверситету не на «ваньці», а на ресорних дрожках… У щоденнику Шевченка занотовано, що в березні 1858 року вони зі Щепкіним брали прольотку для поїздок Москвою. Читаючи розповідь Григорія Данилевського про те, як Бодянський знайомив його з Гоголем, звертаєш увагу, що вони взяли дрожки, хоча від помешкання Бодянського до будинку, в якому жив Гоголь, було всього півтисячі кроків: «Мы сели на извозчичьи дрожки и поехали по соседству на Никитский бульвар, к дому Талызина, где в квартире графа А.П. Толстого в то время жил Гоголь». Всередині 1840-х рр., тобто за Шевченкових часів, у місті з’явився перший громадський транспорт — незручні й повільні диліжанси, довгі відкриті екіпажі з поздовжною перегородкою, запряжені парою коней, на півтора десятка пасажирів, які сиділи на лавках. У народі їх називали «лінійками». Французький маркіз Астольф де Кюстін, який відвідав Москву у 1839 р., писав: «Лінійки — дроги з подвійними сидіннями на вісім чоловік, які розміщуються спиною один до одного».

У 50-х рр. ХІХ століття в Москві нараховувалося вісім закладів, які відправляли диліжанси до Петербурга, Володимира, Нижнього Новгорода, Тули, Риги, а також до Харкова. До Києва з Москви відправлялися тарантаси, про які у Володимира Даля читаємо: «Дорожная повозка на долгих, зыбучих (Пружних. — В.М.) дрогах». Їх часто робили з дуба. Пізніше москвичі користувалися ще й омнібусами — багатомісними екіпажами на кінній тязі з кондуктором і регулярним маршрутом.

До речі, за часів Шевченка в Москві лише центральні вулиці мали бруківку — тверде камінне покриття. Мостові були, як правило, дерев’яними, а по тротуарах прокладалися дерев’яні містки. У негоду вони доставляли москвичам чимало неприємностей, навіть і в післяшевченкові часи. А ще дерев’яні мостові під час пожеж самі спалахували й переносили вогонь на протилежний бік вулиці та вздовж неї. Іван Слонов писав: «Но самым главным московским отпечатком1 были московские мостовые. Это было нечто невозможное. Вымощенные крупным булыжником, всегда грязные и пыльные, с большими ямами, а зимой глубокими ухабами, они всегда были египетской казнью москвичей. На них часто происходили аварии, калечились лошади, ломались экипажи… Часто страдали и седоки, ломая себе руки и ноги…»

Шевченковий сучасник російський письменник, князь Володимир Одоєвський залишив і таку характеристику московських тротуарів, з якими зіткнувся й український поет: «…Лавочники… считают не только

_________________

1 Так Слонов називав недоліки московського життя.

улицу, но и тротуар принадлежностью своих лавок… Вы найдете на тротуарах не только вёдра, мешки и прочий товар, но и корыта для корма лошадей, или решета и прочую тому подобную посуду, живописно поставленную рядком… Такого отсутствия всякого порядка не встретишь ни в одном городе в мире». Всемосковським атрибутом були калюжі й баюри, які регулярно засипали, але вони залишалися неподоланими. У свята теслі навіть споруджували над ними дерев’яні помости.

Москва не знала тоді каналізації, робота в цьому напрямку почалася лише наприкінці ХІХ століття, коли від забруднення міста смертність досягла 33 людини на 1 тис. мешканців. Перший московський водогін було відкрито у 1804 р., але на середину ХІХ століття в Москві всерйоз не вистачало води. Скажімо, взимку 1847-1848 рр. замість потрібних 330 тис. відер у день Москва отримувала менше 100 тис. Тому вже на час повернення Шевченка із заслання, у 1858 р. за проектом інженера Андрія Дельвіга було закінчено реконструкцію старого водогону, влаштовано водозбірні басейни (на Арбатській, Тверській, Калузькій, Серпуховській площах, біля будинку Пашкової та на Зацепі), а у Великих Митищах побудували помпову станцію. Довжина водогону становила 45 км., але охоплювала невелику територію. До будинків вода, як правило, не подавалася. На трасі водогону стояли чавунні водорозбірні колонки, а пізніше воду розвозили й у бочках. Сучасник писав: «В местностях, где не было бассейна, водовозы возили воду из Москвы-реки, а иногда и из других совсем уже негигиенических источников — небольших московских речек, прудов и т.д.» За цих умов у москвичів особливо високо цінувалася митищинська джерельна вода. В їх свідомості вона часто асоціювалася з чистою водою, з чаєм (згадаємо, наприклад, картину Василя Перова «Чаювання в Митищах»).

У Москві діяли також кілька колодязів. Наявність колодязя біля будинку була престижним фактором і навіть іноді зазначалася в адресах нарівні з церквами. Записуючи свою адресу в Газетному провулку всередині 1853 року, Бодянський зазначив, що будинок Ігнатьєва знаходиться поруч із Нікітським монастирем в «здании прямо против колодца».

До речі, будинки в Москві називалися за прізвищами їх домовласників. Ураховуючи те, що попереду нас чекає чимала робота з встановлення сучасних адрес тодішніх будинків, слід познайомитися з цим історичним феноменом ближче. Найкраще послухати пояснення москвича-очевидця:

«Дома так и назывались по их домовладельцам... Обозначение домов по фамилии их владельцев создавало разного рода трудности при отыскании дома. Когда приходилось, например, отыскать дом Петрова на какой-либо длинной улице, на Пятницкой или на Якиманке, иногда надо было промаршировать ее всю по одной стороне, а потом проделать то же по другой, если не было указано, к какому концу улицы дом расположен ближе. Полезно было в таких случаях для справки заходить в какую-либо, особенно в полотняную лавочку: там можно было получить указания, касавшиеся, впрочем, не только адресов, но и всего образа жизни обывателей обслуживаемого лавочкой района...

Бывали затруднения и в тех случаях, когда по одной улице домами

владели однофамильцы, и при указании адреса надо было обозначать, что адресат живет не только в доме Иванова, но «в доме Иванова, бывшем Брабец». Вообще, впрочем, надо сказать, что не было еще общепринятого порядка в обозначении адресов и их обозначали то по полицейским частям и кварталам, например Хамовнической части 2-го квартала на углу Неопалимовского и Малого Трубного переулка дом такого-то, то по церковным приходам, например «у Мартына Исповедника», «у Успенья на-Могильцах», «в приходе церкви Неопалимыя Купины». Иногда же прибегали к различным совершенно случайным обозначениям: против такой-то церкви, против вдовьего дома, против пожарного депо и т.д. Нумерация домов начала заводиться, помнится, с 90-х годов (ХІХ століття. — В.М.), но этот общеевропейский порядок, уже давно усвоенный в Петербурге, в Москве прививался очень туго».

Втім, у ті часи домовласників успішно розшукували за їх прізвищами. Пам’ятаймо про це, бо номери будинків, які тепер екстраполюють на той час, коли їх насправді не вивішували, невиправдані в науковому дослідженні. Інша річ, коли вони називаються стосовно ХХ століття чи сьогодення, щоб уявити місце тодішнього розташування московських будинків.

Міську пошту в Москві було відкрито якраз у рік відвідин її Шевченком — у 1845-му. Раніше листи своїх панів розносили по місту лакеї та прислуга, які у святкові дні збивалися з ніг. З цією метою використовував свого слугу Андрія й Бодянський, коли відправляв записки й листи Михайлу Погодіну, Степану Шевирьову та ін. Користувався поштою і Максимович. Москвичі відразу оцінили нововведення. У перший рік роботи московської пошти до неї поступило понад 160 тис. листів, а наступного року — понад 200 тисяч. Листи приймалися в усіх куточках міста у 120 невеликих лавках. Восени 1848 року вперше з’явилися скриньки, збиті з тонких дошок, оббиті жерстю й пофарбовані в яскраво-зелений колір, вони були встановлені в десяти кондитерських магазинах. Наприкінці 50-х років з’явилися марки, а в шістдесятих Москву було розділено на 23 поштових округи. Перше відділення міської пошти розташовувалося на поштамті, друге — на Арбаті. Імператорський Московський поштамт, що наприкінці п’ятдесятих років знаходився на Театральній площі, складався з цілого ряду експедицій: прийому кореспонденції і посилок та відправлення пошти; прийому грошей; іноземної кореспонденції; розбору і видачі грошей; газетної експедиції тощо. Існувало також відділення поштових карет. Рознесенням листів по місту й у дачні місцевості займалися понад 80 листонош. Лист, відправлений о 9-й ранку, опівдні доставлявся в найвіддаленіший куточок міста.

Периметр території Москви дорівнював тоді 40 верстам1. Довжина її від південного заходу (з Воробйових гір) на північний схід (до Преображенської застави) складала 13 верст, а ширина від сходу до заходу — 8 ½ версти. Клімат у Москві помірний. Середня річна температура за шкалою Реомюра + 3,58°, найхолодніша пора року випадала на січень — -8°, найтепліша у червні — + 15, 4°2. Панівні вітри — південно-західний і південний, часом дули північно-західний (як у холеру 1848 року) і північно-східний. Бурі в Москві бували дуже рідко, землетрус — один раз 1 жовтня 1446 року.

Довжина річки Москви від витоків до гирла — 420 верст, із яких 400 припадало на Московську губернію; ширина від 7 до 60 сажень3; глибина від піваршина до 6 сажень. Москва-ріка замерзала близько 1 листопада і розкривалася близько 1 квітня, таким чином для судноплавства була відкрита майже 200 днів на рік. У місті нарахову-

_____________________

1 Верста — 1,0668 км.

2 У Петра Вістенгофа знаходимо інші цифри (за шкалою Цельсія): «Климат в Москве умеренный. Зимние морозы достигают до 30°, но продолжаются не долго; редкие жары редко превышают 28°, осень преимущественно бывает сухая и здоровая, весна — почти всегда непостоянная, но редко сопряжена с какими-нибудь поветриями и болезнями. Грозы в течение лета не свирепствуют, среднее число их в году 11. Почти всегда благорастворенный воздух, исключая нескольких удушливых дней во время лета, причиною весьма малой смертности в Москве… »

3 Сажень дорівнював 3 аршинам і 2,1336 м.
валося до 200 ставків, найбільші з них — Патріарший, Чисті пруди, Самотьока.

Москва поділялася в історичному плані на Кремль, Китай-місто, Біле місто, Земляне місто і передмістя (околиці); в адміністративному плані була розділена на 17 дільниць, які в свою чергу складалися з 90 кварталів і близько 600 поліцейських дільниць. У місті стояло понад 1200 поліцейських будок.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка