Володимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва




Скачати 11,03 Mb.
Сторінка4/46
Дата конвертації03.07.2017
Розмір11,03 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46
Про московських губернаторів

На час прибуття в Москву Максимовича воєнним генерал-губернатором міста був Олександр Петрович Тормасов (1752-1819), який обіймав посаду з жовтня 1816 року. Проте вже з початку 1820 року, після смерті Тормасова, воєнним губернатором став Дмитро Володимирович

Голіцин (1771-1844), який правив Москвою понад 20 років. Він був вихідцем із старовинного князівського роду, служив у російській армії з 1789 до 1809 р., а потім у серпні 1812 року знову повернувся на службу під командуванням Михайла Кутузова, відзначився в Бородинській битві. Після закінчення війни командував кавалерійським і піхотним корпусами, гвардійськими дивізіями. З 1821 р. — член Державної ради. Влітку 1843 р. виїхав на лікування за кордон, помер у Парижі в березні 1844 року.

З часу від’їзду Голіциних на лікування його обов’язки виконував Олексій Григорович Щербатов (1877-1848), у квітні 1844 року він офіційно став воєнним генерал-губернатором. За часів його правління відбулися перші приїзди Шевченка в Москву в 1844 і 1845 рр. Щербатов залишився в історії як голова комісії, що опікувалася зведенням храма Христа Спасителя та ініціатором святкування в 1847 р. 700-річчя Москви (з того часу це відбувалося кожні півстоліття). Він також ініціював царський указ про заборону фабрикантам призначати в нічну зміну малолітніх робітників (менше 12 років). За пропозицією Щербатова у 1846 р. була створена комісія з огляду берегових земель і будівництва на них фабрик.

З травня 1848 року і до квітня 1859 року московським воєнним генерал-губернатором був граф Арсеній Андрійович Закревський (1783—1865), колишній фінляндський генерал-губернатор, а затим – міністр внутрішніх справ Росії. Прізвище Закревського зустрічається у Шевченка. 30 червня 1857 року поет записав у щоденнику, що один із його знайомих у засланні «заврался однажды до того, что назвал себя племянником графа Закревского, московского генерал-губернатора...» Закревський здобув недобру пам’ять у ліберальних колах своїм деспотизмом і непримиренністю до нових віянь, отримавши навіть прізвисько «Чурбан-паша». Особливо підозріло Закревський ставився до слов’янофілів, вважаючи їх «таємним політичним товариством». У складеному за часів Закревського поліцейському «Списку підозрілих осіб у Москві», нараховувалося чимало так званих «західників», у тому числі людей, з якими Шевченко познайомився в місті у березні 1858 року. На думку пильного губернатора, навіть Михайло Щепкін був готовий на все аж до перевороту. Більше того, у листопаді 1858 року московський обер-поліцмейстер князь Кропоткін представив Закревському список осіб, які знаходилися під наглядом поліції, й попросив вказівки, кото з них необхідно показувати у щорічних відомостях «Неблагонамірений». Щепкін стояв у списку під почесним номером 4, і проти його прізвища Закревський наклав резолюцію: «Показать».

Генерал-губернатор виступав проти будівництва фабрик, заводів і мануфактур, обмежував притік до Москви робітних людей і вимагав вислати з міста вихідців із села, мотивуючи все це необхідністю запобігання безпорядків. Москвичі говорили, що «при Закревському свята Москва стала великомученицею». За ним закріпилося прізвисько Чурбан-паша. Борис Чичерін згадував, що Закревський «явился в Москву настоящим типом николаевского генерала, олицетворением всей наглости грубой, невежественной и ничем не сдержанной власти. Он хотел, чтобы вся перед ним трепетало... В Москве водворились необузданный произвол, взяточничество и грязь». Про реакцію московської громадськості на відставку непопулярного Закревського свідчить курйозне повідомлення в одній із газет: «Нам пишут из Москвы, что в нынешнем году наступила весна очень рано, так что прежде Юрьева дня выгнали скотину в поле».

Закревського знав і Бодянський, який навіть був у нього на прийомі, неодноразово згадував губернатора у щоденнику, проте ніколи — у критичному контексті. Лише один раз, у 1856 р., Бодянський занотував історію про якогось чиновника, що поступив «чиновником особых поручений к Московскому генерал-губернатору Закревскому, но и у него везёт ему, как говорит, по излишней прямоте характера. Так или нет, только много наговорил он мне случаев, в коих прямота и правота его выказались, но без всяких для него хороших последствий, т.е. наград и т.п.»1.

Після Закревського новим воєнним губернатором Москви став відомий меценат і колекціонер, покровитель Бодянського граф Сергій Григорович Строганов (1794—1882), який управляв містом у квітні-вересні 1859 року, саме в цей період – у травні та вересні – Шевченко востаннє двічі ненадовго приїздив у Москву. Строганов особливо цікавий тим, що довгі роки був незмінним головою Імператорського

_______________________

1 О.М. Бодянский. Дневник. 1852—1857. С. 224—225.

товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, де секретарем працював Осип Бодянський. З активною допомогою Строганова постійно субсидувалися видання Товариства, у тому числі щорічні «Чтения», в яких Бодянський опублікував багато безцінних документів з історії України. Через день після останнього від’їзду Шевченка з Москви (6 вересня 1859 року) Строганова відкликали до Петербурга на посаду головного вихователя спадкоємця престолу.

У той час, коли наприкінці квітня 1861 року в Москві знаходилася труна з прахом Шевченка, воєнним губернатором міста був Павло Олексійович Тучков (1802-1864), за якого в 1862 р. було затверджено «Положення про громадське управління Москвою», що проголосило створення виборних управлінських структур – загальної та розпорядної думи.

У післяшевченковій Москві нараховувалося близько 16 тис. будинків, понад 200 вулиць, 650 провулків, 60 проїздів, 80 площ, 14 бульварів і 19 кладовищ.


«Батьківщина мене кличе»
Та повернемося до Михайла Максимовича, тим більше, що в 1834 р. у його життєвій долі стався корінний перелом: проживши майже п'ятнадцять літ у Москві і досягнувши тут значних університетських висот, він повернувся в Україну. Чому він так вчинив? Послухаємо самого професора. В автобіографії він зізнався, що після смерті любимої матері його охопила туга за нею, що переросла в болісну тугу за Батьківщиною. Коли ж він дізнався про заснування в Києві Університету святого Володимира, його потягло в Україну з нездоланною силою. Це зізнання, зроблене через два десятиліття, переконливо підтверджується листами Максимовича до Петра Вяземського, написаними у 1833 р. Ось у листі від 17 лютого він просив у князя сприяння в отриманні посади у Кримському ботанічному саду: «Я охотно бы променял Москву на Крым и, смею думать, что, находясь при том месте, я был бы на своём месте. Вот мое желание пламенное, почти идеал». Максимович ретельно перелічив переваги Криму перед Москвою: благодатна природа, багатюща флора, сади, шовківництво, виноробство: «все это вместе не могло не взманить к себе занимающегося естествознанием уроженца южнорусского». Тобто, природознавця Максимовича притягувала до себе земля, з якої він, у широкому розумінні, був родом. Але Крим, будучи ближчим до цієї землі, не йшов у порівняння з Києвом, і в липні 1833 року Максимович додавав до свого попереднього прохання: «Другое место, куда бы я ещё охотнее, всего желаннее переселился, это Киев — 70 верст от моей родины, куда зовут меня и семейные связи. Для Киева охотно бы оставил я всякое место…»

В листопаді 1833-го знову писав Вяземському про «неодолимую тоску по югу»: «Этот невытравляемый червь пробудился и шевелится во мне с той поры, как в Киев назначен университет… Быть в университете Святого Владимира для меня лучше и желаннее, чем носить крест его в Москве, хотя бы и на шее…» Таким чином, насамперед сáме патріотичне поривання душі зумовило повернення Максимовича в Україну. Проте не будемо ідеалізувати наміри Михайла Олександровича, що дехто робить, і не будемо вбачати у ньому лише романтика, для якого повернення в Україну набуло «містичного значення». Навпаки, ад’юнкт Московського університету ще на початку 1833 року з’ясував для себе, що далі не може жити так, «будто питающий дух свой растениями может быть и физически существом травоядным». І він дотримувався цієї позиції, бо мав думати про своє слабке здоров’я, про гроші на життя й наукову роботу. У листі до Сергія Уварова від 14 березня 1834 року Максимович абсолютно чітко й відверто писав щодо свого призначення у Київ: «Назначение сие радует меня сколько важностию своею для обновляющегося ныне просвещения и воспитания общественного, сколько и возможностью улучшить и удовольствовать мою личную жизнь…». У кожному випадку Максимович обумовлював свій переїзд із Москви в Україну високим окладом (від 4 до 5 тис. рублів): «До тех пор я или остаюсь в Москве, если будет выгодно для здоровья и кармана, продолжать мою университетскую службу, или перейду в Белорусский учебный округ». Якраз такий поворот життєвої лінії Максимовича був абсолютно можливим, бо всередині 1833 року, за його словами, «представлялось место в Одесском саду, которое однакоже я себе не одобрил; есть место выгодное в Белорусском учебном округе, которое я и хотел было назвать своим, как вдруг стало проясняться в нашем (Московському. — В.М.) университете, и мне открылась надежда получить вполне профессорство ботаники, которого ждал я так долго — 7 лет, и которое некогда считал я лучшим благом»1. Звичайно, переїзд до Білоруського навчального округу не розтопив би патріотизм українця, але можливостей для його реалізації було б значно менше, ніж в Україні.

Та зірки розташувалися так, що заповітна мрія Максимовича про переїзд у Київ збулася. Вже 17 квітня 1834 року Максимович повідомляв попечителя Київського навчального округу Єгора Брадке, що відкриття університету в Києві є для нього важливою подією: «15 июля я почитаю столь великим днем, что поспешил бы к оному в Киев даже и тогда, когда бы не перемещался в оный, потому, Ваше превосходительство,

_______________________



1 Письма М.П. Погодина, С.П. Шевырёва и М.А. Максимовича к князю П.А. Вяземскому. С. 190, 193, 194, 197—198.
имею уверить Вас, что понапрасну я не промедлю двух дней лишних ни в Москве, ни в дороге…» В автобіографії він розповідав: «Поспешая в Киев, мимоездом побывал у отца и на могиле матери, и 13-го июля увидел Киев, невиданный с младенчества. Того же дня… попечитель Киевского округа фон-Брадке возложил на него исправление должности ректора. Июля 15-го он был участником и свидетелем торжественного открытия Университета Св. Владимира. В сентябре начал он преподавание русской словесности…»

А якому предмету Максимович сам віддавав перевагу? Скажемо про це словами професора з його листів до міністра народної освіти Сергія Уварова (1834): «До сих пор будучи преподавателем ботаники, я трудился над нею гораздо больше и знаю ее подробнее; но при этом я имею несколько новых идей и видов в зоологии, которых не в состоянии был еще раскрыть и исполнить, будучи преподавателем ботаники… Почему я желал бы кафедру зоологии, еще более, чем кафедру ботаники… Но если обе желанные кафедры заняты уже в Киеве, то я покорнейше прошу определить меня хоть профессором физики, занятия которой я не оставлял совершенно…» 14 березня 1834 року Максимович писав Уварову: «Покорнейше прошу Ваше Превосходительство назначить меня в Университет Святого Владимира профессором минералогии либо физики, если уже заняты кафедры зоологии и ботаники… Но если на все сии кафедры уже назначены профессоры, в таком случае осмеливаюсь убедительнейше просить Ваше Превосходительство назначить меня профессором российской словесности, согласно с желанием г. попечителя Киевского округа».

Про що свідчить ця всеїдність? Передусім, про те, що Максимович дуже хотів працювати в Університеті святого Володимира. Та головне — за великим рахунком він справді міг очолити будь-яку з названих ним кафедр. Сталося так, що професор ботаніки Московського університету в Університеті святого Володимира очолив кафедру… російської словесності! Ставлю знак оклику і захоплююся Максимовичем! Але пам’ятаю, що є й інша точка зору. Скажімо, випускник Університету святого Володимира Михайло Чалий писав про нібито полегшене ставлення Максимовича до професорського звання, називав його «філологом-самоучкою»: «Он из профессора ботаники не задумался перейти на кафедру русской словесности». Користуючись такою справді полегшеною логікою, не сприймеш і затвердження тридцятирічного Максимовича, який не мав досвіду керівної роботи, на посаду ректора Університету святого Володимира в Києві. Тоді як накладення пересічних лекал і стандартів на постаті й біографії талановитих і виняткових людей історія ніколи не виправдовувала. Життя показало, що Михайло Максимович зробив значний вклад не лише в історичні та природознавчі дослідження, а й в українську фольклористику, літературознавство, мовознавство1.

Звичайно, російські власті, що благословили Максимовича на роботу в Києві, не чекали від нього саме таких — антиімперських — результатів. Але не треба й перебільшувати, як це робить дехто нині, що Максимович їхав додому мало не апостолом українськості. Його призначення на кафедру російської словесності відбулося за вказівкою міністра народної освіти Сергія Уварова, який разом із Єгором Брадке прагнули створити в Києві виключно російський університет на противагу польському впливові. Йшлося про створення сильної групи російських професорів, і, як говорили тоді, «російський елемент» намагалися набирати з уродженців Малоросії. Максимович був першим у

_______________________

1 Див. «Я син свого народу». Наукова спадщина Михайла Максимовича (до 200-річчя з дня народження вченого). К.: Видавничий центр «Просвіта», 2006.
цьому ряду.

Роботу в університеті Михайло Олександрович описав кількома фразами. Ось вони: «Многотрудные занятия по устройству нового университета (в котором тогда был и училищный комитет для управления округом), — и в тоже время занятия по новой для меня кафедре, еще сильнее изнурили мое здоровье… Я видел ясно, что мне надо было или оставить преподавание, или сложить с себя ректорство, которому конца не мог я выждать, ибо был ректором не на срок избранным… В три полугодия, все, для чего нужен был я как ректор, и что зависело от меня, было уже сделано, и университет был уже в ходу… При наступившей на меня болезни, в один прекрасный вечер подал я попечителю прошение об увольнении меня, за болезнию, от должности ректора, и 11 декабря 1835 года последовало на то высочайшее соизволение. Декабря 21, в заседании совета, прочтено было об этом предложении попечителя и его письмо ко мне, выражавшее благодарность за управление университетом; после чего я сказал… прощальное слово к членам университета».

У прощальному слові ректор сказав: «Каково бы ни было еще мое служебное поприще, но я, конечно, никогда уже не мог бы сказать себе ничего лучшего, как то, что я был первым ректором университета Святого Владимира». Між іншим, у вересні 2004 року, до 200-річчя від дня народження Михайла Максимовича на старій будівлі Московського університету, що на Моховій проти Кремля, було відкрито меморіальну дошку: «Максимович Михаил Александрович (1804-1873). Выдающийся ученый, профессор Московского университета — первый ректор Киевского университета Святого Владимира». Так здійснилося прижиттєве побажання московських учених К.Коссовича та М.Барсукова у листі до Максимовича від 11 травня 1871 року, який я знайшов в архіві: «Надо, чтобы и Московский университет не позабыл о Максимовиче, так как лучшие годы его жизни были посвящены Московскому университету, которому он прослужил 15 лет…»1.

Через понад три десятиліття після залишення ректорської посади Максимович розповів у листі до Погодіна: «В заключение 1835 года, по моему прошению, состоялось высочайшее увольнение меня от должности ректора: и она кончилась — 21 декабря. Мне стало уже невмоготу тянуть двойную лямку — ректора и профессора. Я видел, что ректорство, начатое мною в новом университете, можно было продолжать уже всякому, и было уже кому продолжать, а мне оно было помехою в деле доставшейся на мою долю науки, нескончаемой в своем требовании и усовершении, как и всякая наука, и мне надо было ей посвятить все мои силы и труды…» Справді Максимович зосередився на викладацькій і науковій роботі в галузі мовознавства, етнографії, історії, археології. Зокрема, деякі результати його досліджень були сформульовані в двох університетських промовах, виголошених у 1837 р. у присутності міністра народної освіти Сергія Уварова — про участь і значення Києва в житті Росії та про великоруські народні пісні. Професор пишався тодішньою привселюдною заявою міністра про те, що нехотя відпустив Максимовича до Києва: «Він був потрібен мені для Москви!» У свою чергу, Максимович називав Уварова «найосвіченішим міністром», а заодно величав Миколу ІІ «возлюбленим государем».

Не можу не згадати, що в 1835 р. Максимович займався критичним аналізом Гоголевого «Тараса Бульби» зі студентами Університету святого Володимира і переказав свою думку й самому письменнику, який гостював у нього в Києві влітку того року. Про цей відзив відомо з

__________________________



1 РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 12, арк. 6 зв.
пізнішого свідчення Максимовича. За його словами, Гоголь «очень досточно знал историю Малороссии, язык и песни ее народа, и всю народную жизнь ее… Но свойство его поэтического гения было уже таково, что действительную жизнь он своевольно пересоздавал, преображал в новое бытие, художественно-образцовое, и в этом отношении наш другой великий художник, Пушкин, по свойству своего гения, в поэме "Полтава" был покорней исторической действительности, чем Гоголь в своем “Тарасе Бульбе”».

Максимович тепло згадував про цей приїзд Гоголя:

«Там был Гоголь, нарочно приезжавший ко мне в конце июля, возвращаясь из своей полтавской Васильевки, или Яновщины, в Петербург. Он пробыл у меня пять дней или, лучше сказать, пять ночей, ибо в ту пору все мое дневное время было занято в университете, а Гоголь уезжал поутру к своим нежинским лицейским знакомцам и с ними странствовал по Киеву. Возвращался он вечером, и только тогда начиналась наша беседа. Нельзя было не заметить перемены в его речах и настроении духа, он каждый раз возвращался неожиданно степенным и даже задумчивым. Ни крепкого словца, ни грязного анекдотца не послышалось от него ни разу…

Я думаю, что именно в то лето начался в нем крутой переворот в мыслях — под впечатлением древнерусской святыни Киева, который у малороссиян XVII века назывался “Русским Иерусалимом”».

Вместе с Гоголем мне удалось, только на другой день его приезда, побывать у Андрея Первозванного, там я оставил его на северо-западном угле балкона, отлучась по делам к попечителю, а когда вернулся, я нашел его возлежащим на том же самом месте… Гоголю особенно полюбился вид оттуда на Кожемяцкое удолье и Кудрявец. Когда же мы снова обходили с ним вокруг той высоты, любуясь ненаглядною красотою киевских видов, стояла неподвижно малороссийская молодица в белой свитке и намитке, опершись на балкон и глазея на Днепр и Заднепровье. — "Чого ты глядишь там, голубко?'' — спросили мы. "Бо гарно дивиться'', — отвечала она не переменяя положения, и Гоголь был очень доволен этим выражением эстетического чувства в нашей землячке».

В умовах щоденної напруженої роботи стан здоров’я вченого, який почувався не кращим чином і в Москві, швидко погіршувався, про що він сам залишив переконливі свідчення:

«С 1838 года жизнь моя пошла уже под горку и в 1839 году я с трудом уже передвигал ноги, и левым глазом моим читать мог уже не в очки, а в увеличительное стекло. С половины этого года лекции преподавал я уже в квартире моей, где производились и все те экзамены, в которых мне надо было участвовать. Под конец 1840 года я не в силах был уже и лекций читать, и принужден был подать в отставку по совершенно расстроенному здоровью…» Ще переконливіше звучить зізнання в листі до Петра Вяземського безпосередньо в березні 1840 року: «Если бы вам угодно было взглянуть на меня собственно, то вы бы увидели меня весьма уже одряхлевшего без старости: вот уже другой год совсем подкосились ноги, так что я почти безвыходный домосед и ещё чаще лежень…» Таким чином, 36-річний професор змушений був піти на пенсію й переселитися з Києва у своє помістя Михайлова гора, що біля села Прохорівка Золотоніського повіту Полтавської губернії. На щастя, вистачило двох років, аби Максимович ожив й звівся на ноги на селянському хлібі й дніпровському повітрі. Через три десятиліття він написав у листі до Вяземського: «Залеченный до полусмерти в Киеве, я в 1841 году, перебравшись на Михайлову-Гору, дал себе клятву не принимать два года никакого медикамента. И я, стоявший уже в гробу одной ногой, возвратился к жизни, которою наслаждаюсь и до сего дня…»

Та й чи могло бути інакше, коли Максимовича лікували навіть самі мальовничі краєвиди, що відкривалися з Михайлової гори:

«Прямо против того места, где река Рось поворачивает к Днепру, на нашей стороне его, над селом Прохоровкой, выдалась моя Михайлова Гора, с которой так далеко видно во все стороны. Сколько разнообразных картин сливается здесь в одну полную, живую панораму, и как хорошо отсюда поглядеть на простор и красоту Божьего мира! Целую половину кругозора моего обнял собою Днепр, сверкая мне на шестидесяти верстах своего течения. Прекрасен Днепр и в сиянии дневном, когда на его светлых водах забелеются полные паруса, ныряя в зелени прибрежных дерев, и в сумраке ночном, когда на его стемневших берегах засветятся огни и мимо их проходят огни на плывущих плотах. Прекрасен вид Заднепровья, с широкими раздолами его темных лесистых лугов, разлегшихся на полдень от Роси… Но еще ненагляднее для меня вид побережья, на котором, как на разостланном ковре, беспечно раскинулись наши сёла. Там улеглась бездна зелени, в лугах и лесах, сплетаясь бесчисленными очерками и оттенками в одну ткань с струями и зыбями бледножелтых песков, поднимающихся холмами на север. А на восток от меня потянулась привольная степь, с рассеянными на ней лесками, садиками и хуторами и этими таинственными могилами, без которых и степь — не степь в Малороссии».

З таким найтеплішим захопленням описав Максимович і зимовий краєвид з Михайлової гори — в листі до Вяземського 24 січня 1872 року:

«В седьмом часу вечера появилось пожарное зарево над Днепром, тянувшееся к востоку: думали сперва, что это новый пожар на нашем побережьи. Но зарево поднималось все выше, будто багряная радуга, а под нею светилось небо бледнозеленым светом; багряная дуга, срединою обращенная прямо на север, концами своими то раздавалась на запад и восток, поднимаясь выше и на севере, то суживаясь и понижаясь немного, иногда достигая почти до полунеба… Был невообразимо прекрасен вид Михайлогорского обширного кругозора, когда он весь под сиянием дня, красовавшийся белым снегом, теперь, при зареве северного сияния, весь блистал розовым отблеском его на всех близких и далеких своих местностях. При десятиградусном морозе я глядел и любовался этим дивным зрелищем изо всех окон своей хатки, — глядел до самой полуночи, и все также было оно прекрасно на земле и небе».

Максимович висловив свою любов до Михайлової гори й віршами:

Я к Горе своей прикован

Словно цепию стальной,

И тоска-печаль как ворон

Серце мне клюет порой;

Но и здесь ещё мелькает

Милый призрак лучших дней,

И мне радость навевает

Сладкопевец соловей.


Не дивно, що заінтригований Петро Вяземський якось написав: «Если бы я чего мог желать в моей жизни, то пожить на Михайловой горе».

Михайлова гора фактично стала творчою, науковою резиденцією Максимовича, де він довгі роки жив один і в колі сім’ї. Здивований цим відлюдництвом Петро Вяземський писав ученому: «Скажите, ради Бога, как это сделалось, что перерой весь адрес-календарь, а имени вашего не сыщешь! Неужели вы нигде не числитесь, ни к чему не прикреплены и проч., и проч.? Да вы, стало быть, единственное исключение, париа в нашей разграфированной, департаментальной, комитетской, прикомандирован-ной и так далее, мундирской России. Это чего-нибудь да стоит». На це Максимович відповідав у вересні 1868 року: «Давно выбывший из российского календаря (легко сказать — с 1841 года!), давно отпетый в “Биографическом словаре профессоров Московского университета…» — я все ещё тяну мое тягло русским музам и в особенности Мнемозине Киевской…»

Втім, з вересня 1843 року до липня 1845 року професор повертався до Києва, де читав лекції в університеті як позаштатний викладач. Якраз у цей період і відбулося знайомство Шевченка з Максимовичем.

Щодо конкретного року цього знайомства існує дві точки зору. У «Шевченківському словнику» (1976) було сказано, що це сталося у 1843 р., а в наш час так вважає Віктор Короткий. У «Коментарях» до 5-го тому Повного зібрання творів Тараса Шевченка читаємо: «Знайомство Шевченка з Максимовичем відбулося 1845 р. у Києві». Скоріше за все, це правильно. Знайомство супроводжувалося подарунком професорові Шевченкової поеми «Тризна», що вийшла у світ у 1844 р. На ній поет написав: «Михайлові Максимовичові от Т.Шевченка».

Отже, підсумуємо. У 1834 р. Михайло Максимович єдиний із чотирьох наших героїв повернувся на постійне життя в Україну. Тарас Шевченко на той час був учнем цехового майстра кімнатного живопису Василя Ширяєва у Петербурзі, й про нього знаємо, що цього року він намалював акварельний портрет невідомої жінки. В одному місті з ним мешкав і Микола Гоголь, який у липні 1834-го став ад’юнктом Петербурзького університету. Влітку цього року вже знаменитий московський актор Михайло Щепкін, який нещодавно отримав від Миколи І діамантовий перстень за хорошу гру, в Петербурзі клопотав про право для артистів на отримання почесного громадянства. Осип Бодянський саме у 1834 р. закінчив Московський університет.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка