Володимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва




Скачати 11,03 Mb.
Сторінка5/46
Дата конвертації03.07.2017
Розмір11,03 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46

Михайло Щепкін: «Наша старенька Москва»
«Актор — чудо-юдо»
Михайло Щепкін народився 6 листопада 1788 року в селі Красному Обоянського повіту Курської губернії в сім’ї кріпаків. Виріс і здобув освіту в місті Суджі, тобто в тій частині Курської губернії, що межувала зі Слобідською Україною. Українське мовне оточення й навчання українською мовою з дитинства формувало світосприйняття та ментальність майбутнього Майстра. Першу похвалу своїх дитячих здібностей Михайло Щепкін почув від учителя українською мовою. Через багато років у «Записках актёра Щепкина» він неодноразово передав яскраву, соковиту українську мову своїх земляків. Більше того, сімейні перекази про дитинство, записані зі слів матері, близькі до народного фольклору і просякнуті національною поетичною традицією, що так багато дала Гоголю для «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Зі свого дитинства, отроцтва та юності Щепкін виніс прекрасне знання української мови з усім багатством і розмаїттям її прислів’їв і приказок. Усе життя він з насолодою говорив, якщо траплялася нагода, рідною мовою, передусім із Миколою Гоголем, Осипом Бодянським, Михайлом Максимовичем і, звичайно, з Тарасом Шевченком.

Коли 25 лютого 1814 року в убогій сім’ї селянина-кріпака в стародавньому селі Моринці на Київщині народився Тарас Григорович Шевченко, кріпаку-актору Михайлу Семеновичу Щепкіну йшов уже двадцять шостий рік, він грав у курському театрі, і 1814-й запам’ятався йому тим, що дружина Олена Дмитрівна народила доньку Феклу. З 1816 р. Щепкін служив у харківському театрі, а в 1818-1821-х рр. — у полтавському. В той час воєнний генерал-губернатор Малоросії, князь Микола Григорович Рєпнін-Волконський, який прославився в битві під Аустерліцом, батько Варвари Рєпніної, брат майбутнього декабриста Сергія Григоровича Волконського поселився в Полтаві, вибравши її своєю резиденцією. Князь вирішив відкрити в місті публічний театр і одним із перших запросив до нього Михайла Щепкіна, пообіцявши, між іншим, викупити його з кріпацтва. Микола Рєпнін доручив очолити театр Івану Петровичу Котляревському, а Щепкін був не лише провідним актором, але й брав активну участь у художньому керівництві трупою. Ось як про це розповідав рідний брат Щепкіна Авраам Семенович: «С прибытием труппы в г. Полтаву, как скоро начались представления, город заметно оживился, начались разговоры об артистах и спектаклях, и почти везде стали толковать о театре. От князя Репнина дана была полная свобода гг. артистам в управлении, как они сами признают более удобным. Назначены были три лица, которые должны были составлять нечто вроде дирекции, а именно: режиссер г. Барсов и к нему два помощника — г. Щепкин и г. Городенский. Прочие артисты с удовольствием согласились подчиняться их распоряжениям».

Репертуар Полтавського театру не задовольняв Івана Котляревського, і в 1819 р. він написав для нього дві п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які за участю Щепкіна поклали міцну основу української драматургії і театру. «Наталка Полтавка» знаменувала народження самобутнього українського етнографічно-побутового театру з музикою, співами і танками, а «Москаль-чарівник» започаткував український водевіль і комедію. Біля колиски цих жанрів у національній драматургії стояв Щепкін, уже цим він заслужив на пам’ять українського народу. В свій час цікаво міркував відомий український артист Іван Мар’яненко, який зазначав, що його вчитель Марко Кропивницький хоч і не бачив основоположника сценічного реалізму великого Михайла Щепкіна, але живився його спадщиною: «Зерна щепкінського реалізму на сцені, кинуті великим артистом під час його перебування в театрах Харкова, Полтави, Києва і пізніше на гастролях, впали на добрий грунт. У Щепкіна було багато послідовників і учнів серед провінційних акторів, під впливом яких знаходився Кропивницький».

В листопаді 1821 року князь Рєпнін нарешті підписав відпускну кріпаку Щепкіну, що збіглося з досягненням ним віку Ісуса Христа. Вже через місяць після цього полтавський театр було закрито. Щепкін якийсь час грав у Києві, а потім — у Тулі, де його й помітив чиновник із Контори московських театрів Василь Головін. Щоб переконатися в таланті провінційного актора, з його грою ознайомився письменник і драматург Михайло Загоскін (1789—1852), який пізніше став членом Російської академії (1832), почесним членом петербурзької Академії наук (1842). Його відзив був коротким: «Актер — чудо-юдо». Михайло Щепкін щиро та пишномовно дякував Загоскіна в листі з Тули від 14 листопада 1822 року:

«В сих малых строках позвольте мне изъявить Вам, милостивый государь, то чувство истинной моей признательности и глубочайшего высокопочитания, которое я должен вечно сохранить в душе моей — в воспоминание тех ласк и расположения Вашего, коими Вы изволили меня осчастливить в малое мое пребывание в Москве и кои считаю непременною обязанностью заслужить моею к Вам преданностью и всем тем, чем только найду себя возможным и способным. Повергая себя в Ваше благорасположение, я имею счастие, при изъявлении моего глубокопочитания, назваться Вашим, милостивый государь, покорнейшим слугою Михайло Щепкин».

У вересні 1822 року відбувся успішний дебют Щепкіна на московській сцені, його було зараховано в московську трупу. На початку 1823 року Михайло Семенович переїхав із Тули в Москву. З того часу й до кінця життя Москва стала для Щепкіна рідним містом. В березні розпочав службу в Московському Імператорському театрі, вже наприкінці того року його визнали «хорошим актором» і дозволили перший бенефіс у Театрі на Моховій (Малий театр було відкрито в жовтні 1824 року). В 1823 р. «Вестник Европы» писав: «Первые лица в главных комедиях нынешнего репертуара как будто нарочно сотворены для г-на Щепкина, актёра отличного своим искусством и прилежанием». З часом Сергій Аксаков зазначав: «Московская публика обрадовалась прекрасному таланту и приняла Щепкина с живейшим восторгом, в настоящем значении этого слова; но Щепкин не успокоился на скоро приобретённых лаврах, как делают это многие… Он удвоил свои труды, поступя на московскую сцену».

Нагадаю, що Михайло Максимович у той рік закінчив фізико-математичне відділення Московського університету. Осип Бодянський навчався в духовній семінарії в Переяславі й просив батьків «прислати грошей на латинський лексикон». Микола Гоголь перейшов у п’ятий клас Ніжинської гімназії і, отримавши від батьків обіцяну скрипку, чекав ще й «гроші на смичок». А Тарас Шевченко? Для дев’ятирічного Тараса то був трагічний час, бо на сороковому році життя померла його мати Катерина Якимівна, залишивши батька — Григорія Івановича — удівцем, з п’ятьма дітьми. В серці хлопчика назавжди залишився Святвечір 24 грудня 1823 року напередодні Різдва, коли він із сестрою Яриною і братом Микитою прийшли до діда Івана: «Я помню трогательно один Святой вечер в моей жизни. Мы осенью схоронили свою мать. А в Святой вечер понесли мы вечерю к дедушке и, сказавши: „Святый вечир! Прыслалы до вас, диду, батько и …” — все трое зарыдали. Нам нельзя было сказать „и маты”».

У березні 1825 року «не витерпів лихої долі» батько Тараса Григорій Іванович Шевченко, який, помираючи, висловив, між іншим, знаменне пророцтво щодо майбутньої долі сина: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». На початку цього року в Москві відкрився Великий театр у новому приміщенні, й Михайло Щепкін неодноразово грав у ньому. Після його гастролей в Петербурзі на сцені Александринського театру Щепкіна назвали «московським знаменитим артистом». Важливо зазначити, що це визнали не лише театральні критики, а й театрали з усіх прошарків російського суспільства. В нещодавно опублікованих уперше купецьких щоденниках я зустрів такий запис молодого сибірського купця Василя Баскіна, який у 1828 р. приїжджав у Петербург, де бачив Щепкіна: «Щепкин — гений в своём роде, и бывший его сюда приезд (по скромности сего великого актёра, если он приписывал к желанию более себя усовершенствовать) нельзя отнести к тому, чтобы ему здесь учиться; он сам должен быть учителем»1.

На початку 1929 р., коли Тараса було призначено кімнатним козачком до поміщика П.В. Енгельгардта, і він з паном прибув до Вільно, Михайло Погодін записав у щоденнику: «Был у Щепкина. Просился ехать с ним в Малороссию летом». І ще: «Щепкин рассказывал малороссийские анекдоты». В 1831 р. Енгельгардт перебрався до Петербурга, а слідом за ним разом із панською челяддю прибув до столи-

________________________



1 Купеческие дневники и мемуары конца ХVІІІ — первой половины ХІХ века. — М.: РОССПЭН, 2007. С. 153
ці і його козачок Тарас Шевченко. В цей час слава Щепкіна росте. У вересні 1831 року він письмово звернувся до директора московських театрів (управляючого московською конторою Дирекції імператорських театрів) Михайла Загоскіна з тим, що термін його контракту закінчувався в березні 1832 року і запитав: «Благоугодна ли будет его служба при дирекции на дальнейшее время...» Загоскін наклав на цьому зверненні Щепкіна резолюцію: «На сто лет, только бы прожил». До того ж, як згадував артист, «М.Н. Загоскин вздумал поручить мне драматический класс в школе… “Это даст мне возможность прибавить к получаемому тобой жалованью 2000 руб. ассигнациями, что при твоём многочисленном семействе будет не лишнее”».
«Примирливий вплив високої особистості»
З часу переїзду до Москви Михайло Щепкін занурився в артистичну атмосферу Малого театру, який нарівні з Московським університетом сприяв тому, що з другої чверті ХІХ століття центр культурного життя Росії дедалі переміщувався з Петербурга в Москву. Не випадково Малий театр називали другим університетом.

У Москві було тоді два професійні театри – Великий театр (театр опери та балету), відкритий у 1825 р., і Малий театр(1824) – драматичний. «Книга адресов жителей Москвы» К. Ністрема за 1858 р. дає можливість встановити, що в дирекції Імператорських театрів на той час числилося п’ять режисерів – два балетних і по одному – драматичний, оперний і водевільний, а також чотири декоратори. Тодішні керівники імператорських театрів багато зробили для їх становлення та зростання. Володимир Нелідов, який керував трупою Малого театру наприкінці ХІХ — початку ХХ століття, писав про них: «Шаховський, Кокошкін і Львов створили епоху Мочалова, Щепкіна та інших». Єдину в той час драматичну та музичну трупу в 1848-1860 рр. очолював композитор Олексій Верстовський, який жив на Арбаті в Староконюшенному провулку. На обліку знаходилося 30 акторів «1-го і 2-го розрядів» і 31 актриса «1-го і 2-го амплуа», серед них Сергій Васильєв, Василь Живокіні, Любов Косицька, Катерина Лаврова-Васильєва, Надія Медведєва, Пров Садовський, Іван Самарін, Сергій Шумський, Михайло Щепкін. Шевченко був другом Щепкіна, в 1858 р. поет познайомився в Москві з Шумським і Самаріним. Гру актриси Малого театру Катерини Лаврової-Васильєвої, яка разом із своїм чоловіком, актором цього театру Сергієм Васильєвим на початку 1858 року гастролювала в Нижньому Новгороді, Шевченко відзначив у своєму щоденнику 6 жовтня 1857 року та в театральній рецензії, опублікованій у лютому 1858 року. Прова Садовського поет бачив на гастролях у Петербурзі в ролі Розплюєва в комедії О.В. Сухово-Кобиліна «Весілля Кречинського», про що записав у щоденнику 19 травня 1858 року.

То був час, коли Малий театр увійшов в історію великими акторами. Через півстоліття Марії Єрмоловій працівники сцени піднесли подарунок, від якого у геніальної актриси виступили на очах сльози — шматок дерев'яної підлоги Малого театру, на якому було написано: «На этих подмостках играли Мочалов, Щепкин и Ермолова».

У Малому театрі було поставлено «Лихо з розуму» Олександра Грибоєдова, «Ревізор», «Одруження», «Гравці», сцени з «Мертвих душ» Миколи Гоголя, в яких розкрився вражаючий талант Михайла Щепкіна. В постановках за творами Шекспіра та Шіллера виявилося трагедійне обдарування Павла Мочалова. Ще за життя Шевченка, з 1853 р., основним драматургом театру став Олександр Островський, творчість якого поет високо цінував, вважаючи її зразком розумної благородної сатири, що сприяє духовному й громадянському становленню суспільства.

У Великому театрі почали формуватися традиції російського національного балету, що було пов’язано з діяльністю балетмейстера Адама Глушковського. Музична драматургія Великого театру була представлена творами композиторів Олександра Аляб’єва, Олексія Верстовського та ін. Після пожежі 1853 р. спектаклі йшли на сцені Малого театру, а в новому приміщенні, відомому нині в усьому світі, театр відкрився в 1856 р. Ще в 40-х рр. у Великому театрі були поставлені перші російські класичні опери «Життя за царя» (1842) та «Руслан і Людмила» (1846) Михайла Глинки. Перший з цих творів Шевченко слухав у Петербурзі невдовзі після приїзду з Москви 17 квітня 1858 року, коли назвав у щоденнику Глинку безсмертним композитором, а оперу — геніальною.

Щепкін доволі швидко ввійшов у коло відомих московських інтелектуалів, які сповідували різні погляди. На перших порах цьому сприяла обставина, про яку розповіла Олександра Щепкіна (Станкевич): «Здесь надо сказать о том счастливом условии, которое так хорошо поставило его в Москве: это было родственное и хорошее отношение к П.С. Щепкину, профессору математики при Московском университете. Профессор П.С. Щепкин происходил от другой линии Щепкиных, родоначальник которых был священиком в Калуге. М.С. Щепкин нашёл радушный приём у своего родственника и у него познакомился со многими профессорами университета1. Это счастливое обстоятельство сразу поставило его в близкое отношение к образованным кружкам Москвы».

____________________

1 Принагідно зауважу, що душевно щедрий Михайло Семенович відповідав своєму троюрідному братові Павлу Степановичу Щепкіну (1793-1836) теплим ставленням, а після смерті родича підтримував його сина Митрофана Павловича, дружив із ним.

Справді, Московський університет, який відкрився в 1755 р., був осередком освіти й культури в Москві та й усій Росії. Щоправда, кінець 20-х — початок 30-х рр. — не кращий час для нього. Історик Микола Василенко зазначав: «Московский университет того времени был в переходном состоянии. Старые предания, когда университет был похож более на гимназию, мало-помалу отходили в вечность, уходили и старинные профессора, слабо интересовавшиеся наукой, читавшие по тетрадкам, почти никогда их не обновляя: новая славная эпоха в истории Московского университета еще не наступила». Костянтин Аксаков навіть писав: «Очень тускло и холодно освещало наши умы солнце истины». Проте той, хто справді прагнув, як українець Осип Бодянський (був студентом університету в 1829-1834 рр.) до істини, міг навчитися хоча б тому, як її шукати.

Цікаво, що Герцен в «Былое и думы» поставив перед собою питання щодо тогочасного університетського навчання: «Учились ли мы при всем этом чему-нибудь? Могли ли научиться? Полагаю, что „да”. Преподавание было скуднее, объем его меньше, чем в сороковых годах. Университет, впрочем не должен оканчивать научное воспитание; его дело — поставить человека а měme продолжать на своих ногах; его дело — возбудить вопросы, научить спрашивать. Именно это-то и делали такие профессора, как М.Г. Павлов, а с другой стороны, и такие, как Каченовский. Но больше лекций и профессоров развивала студентов аудитория юным столкновением, обменом мыслей, чтений… Московский университет свое дело делал; профессора, способствовавшие своими лекциями развитию Лермонтова, Белинского И.Тургенева, Кавелина, Пирогова, могут спокойно играть в бостон и еще спокойнее лежать под землей».

Відомо, що Михайло Щепкін дружив із професорами Московського університету Тимофієм Грановським1 і Костянтином Кавеліним про що, зокрема, згадував драматург Микола Чаєв: «Т.Н. Грановский, Кавелин были дружны со Щепкиным». Не випадково Михайло Семенович заповів поховати його поруч із Грановським. Щепкін був у дружніх стосунках з професором університету Миколою Надєждіним. Сам артист зізнавався: «…Я не сидел на скамьях студентов, но с гордостью скажу, что я много обязан Московскому университету в лице его преподавателей, одни научили меня мыслить, другие — глубоко понимать искусство».

Про неабиякий авторитет Щепкіна в Московському університеті свідчило те, що на урочистостях з нагоди 50-річного ювілею сценічної діяльності Щепкіна з привітаннями виступили університетські професори Михайло Погодін, Степан Шевирьов і Сергій Соловйов. Останній порівнював артиста з Гоголем і, між іншим, сказав, звертаючись до Щепкіна: «Вы серьезно взглянули на своё искусство, вы поняли и других заставили понять, что цель этого искусства — не потеха праздной толпы, что цель его — смехом содействовать очищению нравов… Если бы вы, честный жрец этого искусства, имели целью потеху праздной толпы, то не окружало бы теперь вас такое чистое, такое горячее сочувствие».

Ще — про історика літератури професора Московського університету Миколу Тихонравова, якому було трохи більше 30 років, коли Щепкін пішов із життя. Саме він був першим дослідником дивовижних усних розповідей артиста, які записували багато сучасників. Саме Тихонравов звернув увагу на те, що Щепкін, «может быть, сам того не замечая, обна-

________________________

1 Сам Щепкін говорив: «Беседы с Грановским поднимали меня нравственно, укрепляли во мне постоянно упорную и неутомимую любовь к труду и искусству».
жал своими рассказами корни, из которых выросли неудовлетворенье и тоска гоголевского поколения».

Михайло Щепкін не поривав зв’язків із інтелектуальною елітою Московського університету до кінця життя. Скажімо, відомо, що він виступав перед студентами й викладачами на літературному вечорі 30 вересня 1861 року.

Невістка артиста Олександра Щепкіна (Станкевич) розповідала, що через університетських знайомих артист познайомився з учасниками «освічених гуртків Москви»:

«Таким образом начались знакомства М.С. Щепкина с кружками литературными и людьми развитыми, среди которых он нашел умственное и душевное удовлетворение. То было вообще время более благоприятное для искусства и для артистов, и М.С. Щепкин при первом появлении в Москве быстро находит доступ ко всему, что было наиболее развитого в кружках Москвы, и среди них он ищет и находит ответ на все неясные ему еше вопросы об искусстве. Ему сразу отворяются дома образованных людей, а публика сосредоточивает на нем свое внимание на московской сцене. Это внимание скоро переходит в горячее сочувствие к таланту и к высокому нравственному строю живого ума, который всегда проглядывал в игре М.С. Щепкина» (Виділено мною. — В.М.).

Яскравим свідченням того, в яке відбірне коло людей потрапив артист у Москві, свідчить один лише запис у щоденнику Михайла Погодіна: «1829. Март 27. …Завтрак у меня. Представители русской образованности и просвещения: Пушкин, Мицкевич, Хомяков, Щепкин, Венелин, Аксаков, Верстовский, Веневитинов». Письменник Іван Панаєв свідчив: «Щепкина ценили и любили все литераторы, и все были близки с ним».

Розповідаючи в «Былом и думах» про післяпушкінські московські гуртки інтелектуалів, Герцен згадував успіх артиста серед них. Після смерті Щепкіна він відзначив особливу привабливість феномену Майстра: «Его все любили без ума: дамы и студенты, пожилые люди и девочки. Его появление вносило покой, его добродушный упрёк останавливал злые споры, его кроткая улыбка любящего старика заставляла улыбаться, его безграничная способность извинять другого, находить облегчающие причины — была школой гуманности»1.

Отже, здавна стало своєрідною традицією, що Щепкіна знали й любили в обох ідеологічних таборах, — слов’янофілів і західників, — артиста високо цінували Віссаріон Бєлінський2 і Олександр Герцен, передусім, за те, що він першим «став нетеатральним на театрі». За точним спостереженням театрального критика Олександра Урусова, у Щепкіна «сходились люди самых противоположных направлений и под чинялись примирительному влиянию высокой личности». Щепкінознавець Олександр Кізеветтер наголошував: «Щепкин был в одинаковой мере сво-
______________________

1 Звичайно, при цьому слід мати на увазі факти, що не є предметом нашого дослідження, найперше — повне неприйняття видатної особистості й навіть геніальної творчості Щепкіна видатним драматургом Олександром Островським, непрості стосунки Майстра з артистами Провом Садовським, Павлом Мочаловим.

Мудрий Михайло Семенович усвідомлював усю складність незгод з молодшими талантами, але ніколи не бажав їм зла: «…Всё так же молодость смотрит на меня, как на отжившего, а я на них, как на недоростков, которые довольны шумихой, за неимением от природы золотых рудников, — с тою только разницею, что я душою же лаю им дорыться этих рудников, а они рады б были, если бы я с воей стариной убрался к черту. Кто из нас прав или виноват? — рассудит время».

Час розсудив: Малий театр нині називають «Домом Щепкіна», його ім’я носить Театральне училище при Малому театрі, пам’ятник артистові стоїть біля цього училища. З іншого боку, пам’ятник Олександру Островському біля Малого театру став уособленням цього храму духовності.

2 Іван Панаєв зазначав: «Кружок Белинского был в очень коротких и близких сношениях с М.С. Щепкиным и его семейством».
им человеком и в славянофильском и в западническом кругах…» Не випадково відзначення 50-річного ювілею сценічної діяльності Щепкіна в Москві в листопаді 1855 року набуло широкого громадського резонансу, йому аплодували і західники, і слов’янофіли. Сергій Аксаков наголошував: «Щепкин нашел в московском обществе дружеский литературный круг, в который приняли его с радостью и где вполне оценили его талант, природный ум, любовь к искусству и жажду образования». Це літературне коло було широким і включало в себе представників різних ідеологічних течій того часу. Такий висновок було зроблено ще за часів Щепкіна, й нам його варто пам’ятати. Вячеслав Якушкін розповідаючи про ювілейні урочистості в 1855 р. прямо зазначав: «На этом празднике соединились представители противоположных лагерей. Михаил Семёнович, связанный тесной дружбой с главными сторонниками западнического направления, был также близок и со многими славянофилами: на его юбилее замолкла вражда, тут искренне соединились и западники, и славянофилы» (Виділено мною. — В.М.).

В книзі Юрія Соболєва «М.С. Щепкин», яка вийшла на початку 30-х рр. минулого століття однією з перших в серії «Жизнь замечательных людей», зазначалося: «Він зберіг любов усіх і сам свою любов поділяв на рівні частини між усіма». Навіть у радянські часи в оцінці громадянської позиції Щепкіна була відсутня категоричність, відчувалася двоїстість. Скажімо: «Щепкин... был покладист и непривередлив в сфере политико-гражданских отношений. Вот почему, живя в Москве и находясь в тесной дружбе с Белинским, Герценом, Грановским, он сохранял в то же время

вполне приятельские отношения с Погодиным, Шевырёвым1, и это принималось как нечто естественное»2. Як бачимо, жорстка класова максима завершувалася визнанням того, що в обстановці реального часу реальні добрі стосунки Щепкіна з крупними представниками різних ідеологічних сил були та сприймалися природними. Знайомства Щепкіна мали фактично системний характер і ввібрали в себе кращих представників інтелектуальної еліти російського суспільства.
«Жити — це значить грати на театрі»
Особливо важливим для Михайла Щепкіна було знайомство з Сергієм Аксаковим, якому він завдячував своєму духовному зростанню. Олександра Щепкіна (Станкевич) писала в своїх спогадах про знайомство артиста з письменником: «…Близкое отношение было у М.С. Щепкина к С.Т. Аксакову, автору “Семейной хроники”; знакомство это, несомненно, имело хорошее влияние на дальнейшее развитие таланта М.С. Щепкина; в обществе С.Т. Аксакова, в семье его М.С. находил полное удовлетворение своим умственным интересам… Оба семейства были также знакомы между собою: сыновья Щепкина с детства знали сыновей С.Т. Аксакова…»

Про те, наскільки тісними були стосунки Щепкіна і Аксакова уже в другій половині 20-х років, особливо добре свідчать записи Михайла


_________________________

1 На обіді на честь Щепкіна в травні 1853 року, який був улаштований в саду Михайла Погодіна, історик говорив: «Приветствую вас от имени ваших многочисленных почитателей, здесь собравшихся: вы можете вообразить себе, как мне приятно быть их представителем, в увенчание двадцатипятилетней с вами приязни» (Виділено мною. — В.М.). Виступав тоді й давній приятель Щепкіна Степан Шевирьов.

2 Записки актёра Щепкина. М.: Искусство, 1938. С. 191.
Погодіна в щоденнику: «1828. Январь 21. Обедал у Аксакова… Слушал с удовольствием актера Щепкина… 1828. Март 3. …Обедал у Аксакова и с большим удовольствием говорил с Щепкиным о театре… 1828. Март 14. …Приезжают ко мне Щепкин и Аксаков…»

Щепкін і Аксаков познайомилися у вересні 1826 року, тобто невдовзі після переселення письменника в Москву, і з того часу вони дружили. Саме до Сергія Аксакова прийшов артист, коли Микола Гоголь доручив йому постановку «Ревізора» на московській сцені. Письменник згадував: «Вдруг приходит ко мне Щепкин и говорит, что ему очень неловко ставить “Ревизора”, что товарищи этим как-то обижаются, не обращают никакого внимания на его замечания и что пьеса от этого будет поставлена плохо; что гораздо было бы лучше, если бы пьеса ставилась без всякого надзора, так, сама по себе, по общему произволу актеров; что если он пожалуется репертуарному члену или директору, то дело пойдет еще хуже: ибо директор и репертуарный член ничего не смыслят и никогда такими делами не занимаются; а господа артисты назло ему, Щепкину, совсем уронят пьесу. Щепкин плакал от своего затруднительного положения и от мысли, что он так худо исполнит поручение Гоголя. Он прибавил, что единственное спасение состоит в том, чтоб я взял на себя постановку пьесы, потому что актеры меня уважают и любят и вся дирекция состоит из моих коротких приятелей1; что он напишет об этом Гоголю, который с радостью передаст это пору чение мне. Я согласился и ту же минуту написал сам в Петербург к Гоголю горячее письмо, объяснив, почему Щепкину неудобно ставить пьесу и почему мне это будет удобно, прибавя, что, в сущности, всем


_______________________

1 Йшлося, передусім, про Михайла Загоскіна, Федора Кокошкіна, Степана Гедеонова та ін.

будет распоряжаться Щепкин, только через меня. Это было первое мое письмо к Гоголю…»

Таким чином, Щепкін фактично познайомив Аксакова з Гоголем, але головне з цього епізоду ми бачимо, наскільки близькими були Щепкін і Аксаков уже в середині 30-х рр.

Письменник ще за життя артиста написав унікальні книги, що й досі служать надійним джерелом вивчення біографії Щепкіна — «Литературные и театральные воспоминания» та «История моего знакомства с Гоголем». Перша з них малює Щепкіна серед діячів московського театру, а друга — в процесі підготовки гоголівських спектаклей. На сторінках обох книг немає розгорнутої характеристики Щепкіна, проте містяться глибокі оцінки його гри в різних ролях, яскраво зафіксовано живі зв’язки артиста з інтелектуальнми колами московського суспільства, показано, як впливав Аксаков на творчість Щепкіна.

Скажімо, в «Истории моего знакомства с Гоголем» зустрічаємо розповідь про постановку в лютому 1843 року гоголівського «Одруження». Аксаков писав Гоголю, що Щепкін погано зіграв роль Подкольосіна: «Я не понимаю, милый друг, вашего назначения ролей. Если б Кочкарёва играл Щепкин, а Подколесина Живокини, пьеса пошла бы лучше. По свойству своего таланта Щепкин не может играть вялого и нерешительного творенья, а Живокини, играя живой характер, не может удерживаться от привычных своих фарсов и движений, которые беспрестанно выводят его и характера играемого им лица». В результаті, Щепкін, який у лютому 1843 року вже п’ять разів зіграв Подкольосіна, з травня виходив уже на сцену в ролі Кочкарьова і грав її впродовж п’ятнадцяти років.

Сергій Тимофійович усе життя пильно стежив за творчістю Михайла Семеновича, й саме він здійснив її цікавий аналіз до 50-річчя сценічної діяльності Майстра. «Несколько слов о М.С. Щепкине С.Т. Аксакова» були зачитані його сином Костянтином на ювілейному вечорі в листопаді 1855 року1. Послухаємо дещо з тієї промови, що вже давно стала класичною:

«Во все пятьдесят лет театральной службы Щепкин не только не пропустил ни одной репетиции, но даже ни разу не опоздал. Никогда никакой роли, хотя бы то было в сотый раз, он не играл, не прочитав ее накануне вечером, ложась спать, как бы поздно ни воротился домой, и не репетируя ее настоящим образом на утренней пробе в день представления.

Это не мелочная точность, не педантство, а весьма важное условие в деле искусства, в котором всегда есть своя, так сказать, механическая или материальная сторона: ибо никогда не может быть полного успеха без приобретения власти над своими физическими средствами. Но этого мало: вся жизнь Щепкина и вне театра была для него постоянною

________________________

1 Урочистий обід, присвячений 50-й річниці театральної діяльності Щепкіна було організовано його шанувальниками 26 листопада. Промова, написана Сергієм Аксаковим, стала ключовою в ювілейному торжестві. Журнал «Москвитянин» розповідав: «Когда всё было готово в залах и собрались все учавствовавшие… отправились… просить честимого гостя у обеду. Лишь только он показался дверях, грянула музыка. Он встречен был учредителями празднества и отведен в среднюю залу, где посажен на приготовленное ему в середине за столом место.

Началось чтение. К. С. Аксаков прочел обозрение сценической деятельности Щепкина, сочиненное отцом его С. Т. Аксаковым. Прекрасная статья была прослушана с глубочайшим вниманием. Щепкин плакал, следя за годами своей жизни, перелетавшими один за другим в его воображении, начиная с первого дня, когда он, бедный мальчик, из суфлерской конурки явился на сцену. У слушателей не раз вырывались клики похвалы. Окончание было покрыто рукоплесканиями. Эта речь дала смысл всему празднику: всякий увидел ясно, понял, оценил достоинства и заслуги художника».



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка