Володимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва




Скачати 11,03 Mb.
Сторінка6/46
Дата конвертації03.07.2017
Розмір11,03 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46

школою искусства; везде находил он что-нибудь заметить, чему-нибудь научиться, естественность, верность выражения (чего бы то ни было), бесконечное разнообразие и особенности этого выражения, исключительно принадлежащие каждому отдельному лицу, действие на других таких особенностей — все замечалось, все переносилось в искусство, все обогащало духовные средства артиста» (Виділено мною. — В.М.).

Сергій Аксаков зазначав, що спостерігав за Щепкіним у громадській атмосфері, нерідко бачив, як у компанії, серед гучних промов і дискусій Щепкін про щось задумувався. Письменник іноді примушував артиста зізнатися, що в той час він думав про якесь важке місце в ролі, котре внаслідок нової думки, почутої з уст присутнього, раптом засяяло новим світлом і відкривало сильний і простий сценічний хід. «Иногда одно замечание, кинутое мимоходом и пойманное на лету, открывало Щепкину целую новую сторону в характере действующего лица, с которым он до тех пор не мог сладить. Из всего сказанного мною очевидно, что роли Щепкина никогда не лежали без движения, не сдавались в архив, а совершенствовались постепенно и постоянно. Никогда Щепкин не жертвовал истиною игры для эффекта, для лишних рукоплесканий; никогда не выставлял своей роли напоказ, ко вреду играющих с ним актеров, ко вреду цельности и ладу всей пьесы; напротив, он сдерживал свой жар и силу его выражения, если другие лица не могли отвечать ему с такою же силою; чтобы не задавить других лиц в пьесе, он давил себя и охотно жертвовал самолюбием, если характер играемого лица не искажался от таких пожертвований. Все это видели и понимали многие, и надобно признаться, что редко встречается в актерах такое самоотвержение (Виділено мною. — В.М.).

Письменник особливо точно й лапідарно висловився не лише про таланти Майстра, а й вади, які йому довелося долати: «Талант Щепкина преимущественно состоит в чувствительности и огне. Оба эти качества составляют основные, необходимые стихии таланта драматического, и я думаю, что в этом отношении драма была по преимуществу призванием Щепкина; но его живость, умная веселость, юмор, его фигура, голос слишком недостаточный, слабый для ролей драматических (ибо крик не голос) навели его на роли комических стариков, и — слава Богу!»

Чутливий і зіркий Аксаков наголосив унікальну вимогливість артиста до самого себе, що й дало змогу йому впродовж десятиліть зачаровувати глядачів:

«В эпоху блистательного торжества, когда Петровский театр, наполненный восхищенными зрителями, дрожал от восторженных рукоплесканий, был в театре один человек, постоянно недовольный Щепкиным: этот человек был сам Щепкин. Никогда не был собою доволен взыскательный художник, ничем не подкупный судья!

В продолжение тридцатидвухлетнего своего служения на московской сцене скольким людям доставил Щепкин сердечное наслаждение, и слез, и смеха! Кто не плакал от игры его в “Матросе”, кто не смеялся в “Ревизоре”?.. Но смех над собой — те же слезы, и равно благодетельны они душе человека» (Виділено мною. — В.М.).

Актуально звучать і тепер заключні аксаковські слова:

«Неблагосклонно мирному искусству настоящее грозное время; мрачен наш небосклон; строго испытание… Но всегда время отдавать справедливость заслуге, благодарным быть всегда время. Если мы признаем за истину, что воспитание, усовершенствование в себе природного дара есть общественная заслуга, то не должны ли мы признать, что Щепкин оказал такую заслугу русскому обществу, преимущественно московскому?»

Незаперечні заслуги Щепкіна й перед Україною, бо саме він, говорячи словами того ж Аксакова, переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, а, головне, показав художню й літературну самостійність і повноцінність тогочасного українського театру.

«Итак, благодарность ему за доставление нам в продолжение стольких лет высоких наслаждений, сердечных и умственных! Благодарность за благотворные слезы и благодетельный смех!»

Додамо до цього нашу окрему й особливу вдячність Щепкіну за щасливі московські дні Тараса Шевченка, організовані й забезпечені великим артистом і добрим чудотворцем у березні 1858 року.
«У дворі церкви Спаса на Пісках»
У 30-40-х рр. ХІХ століття Михайло Щепкін жив у Великому Спаському провулку, названому на честь церкви Спаса Преображення на Пісках у Сретенській дільниці міста. Сам артист одного разу так назвав свою адресу: «Большой Спасский переулок, во дворе церкви Спаса на Песках». Дореволюційний дослідник історії московських церков М.Олександровський писав, що Щепкін спочатку навіть жив «у будиночках причету», тобто служителів культу. Він був страшенно радий, коли в 1830 р. вдалося нарешті купити власний дім. У найменуванні адреси з гордістю підкреслював це: «Адрес ко мне: в Москве, в Большом Каретном ряду, в приходе Спаса, что на Песках, в собственном доме». Поріг цього дому переступав Олександр Пушкін, у ньому Щепкін познайомився з Миколою Гоголем. Але радість не була повною, а з часом і зовсім затьмарилася тим, що борги, взяті для купівлі будинку не вдалося виплатити. Через 17 років його довелося продати, і Щепкін із гіркотою повідомляв Гоголя: «Я продал дом, расплатился с долгами, и у меня остаются за уплатою и с наёмом годовой квартиры 1500 р. — вот всё мое состояние!».

Досить глянути на карту Москви, щоб зрозуміти, що, буваючи в Щепкіна у Великому Спаському провулку, Микола Гоголь й Тарас Шевченко познайомилися з Садовим кільцем, принаймні, на відрізку Садово-Каретної, Садово-Самотєчної, Садово-Сухарєвської вулиць, з районом Сухарєвки і Трубної площі, Цвєтного бульвару, який виник у 1830 р.

Невістка артиста Олександра Щепкіна (Станкевич) згадувала: «Михаил Семёнович жил в то время в собственном доме, в Спасском переулке, на Садовой, недалеко от Цветного бульвара... Михаил Семёнович решился призанять денег и купить этот дом ещё в 1830 году и жил в нём до конца 40-х годов. При доме был большой сад с фруктовыми деревьями, с клумбами для цветов около небольшой террасы, на которую выходила дверь из гостиной дома. В доме и в жизни семьи Михаила Семёновича сохранился тот быт, к которому он привык исстари в провинции, когда живал в Курской и Полтавской губернии».

Доречно нагадати, що з приїздом у Москву за два десятиліття до знайомства з Шевченком артист спочатку поселився в тихій патріархальній частині міста — в Замоскворіччі, населеному в основному міщанами й купцями. Життя тут текло спокійно, замкнено в сімейному побуті. В довгих провулках не було жвавого руху і рідко коли гриміла по мостовій карета, на яку майже завжди висовувалися з вікон… Щепкін винайняв чималий будинок у купця Аралова поруч із церквою Миколи Чудотворця (Різдва Богородиці) в «Якимской части по Кисельному переулку». Благо Якиманка не вважалася центром, і ціни були помірними, разом з тим, якщо вийти з великого двору, то перед очима відкривалася велична й мальовнича панорама Кремля.

Цікаво, що майже поруч із першим помешканням Щепкіна знаходився двоповерховий будинок диякона Никифора Максимова, відданий в найм колезькому секретареві Миколі Федоровичу Островському. Якраз у рік приїзду Щепкіна в Москву — в 1823-му — у Миколи Островського народився син — майбутній видатний драматург Олександр Миколайович Островський, який заклав основи національного репертуару російського театру. Через три десятиліття Островський стане основним драматургом Малого театру, в якому Щепкін тоді був першим актором. За Малим театром, як відомо, згодом закріпилася назва «Дім Щепкіна».

До Щепкіна переїхали старші доньки Фекла й Олександра, вони швидко подружилися з донькою господаря будинку. Пізніше купець Аралов розорився, будинок пішов на сплату боргів, а Тетяна Аралова, коли Щепкін переїжджав на нове місце, з благословення батьків назавжди ввійшла в сім’ю Михайла Семеновича, вчилася разом з його доньками, допомагала по господарству, «з замечательным терпением и добротой ухаживала за больными… Многие из членов семьи Михаила Семёновича жили и умерли на руках её». Коли захворів старший син Щепкіна Дмитро Михайлович, і лікарі порадили йому лікування за кордоном, Тетяна Аралова поїхала з ним, і він справді помер у неї на руках. Усі в домі її любили і не уявляли життя без неї.

Домашній побут Щепкіних визначала велика й дружна сім’я, в ній, до речі, завжди жили люди, яким артист допомагав. Цікаві спогади про це залишила актриса Олександра Шуберт:

«В его дом я попала еще девочкой лет семи-восьми, в конце 30-х го-дов, и постоянно гостила в его семье. Из детских воспоминаний осталось у меня: его собственный дом у Спаса на Песках на Садовой, с большим двором и садом; огромная семья, состоявшая из старушки матери, жены, семерых детей, трех сестер (одна из них вдова с взрослой дочерью) и брата, недавно умершего. Кроме родни, у него жили: вдова актера Барсова (йшлося про одного з власників театру в Курську, в якому вперше виступав Щепкін, артиста Петра Єгоровича Барсова. — В.М.), которому Щепкин считал себя обязанным своей сценической карьерой, — пять человек детей Барсова (насправді дітей було шестеро. — В.М.), бедная девица Татьяна Михайловна Аралова, парикмахер Пантелей Иванович, вывезенный Михаилом Семеновичем с его стороны, и какой-то параличный старичок, который имел особую комнату и несколько лет не вставал с постели. Не помню по имени и кто он был такой. На мой детский вопрос, за что за ним так ухаживают, получила в ответ, что он всех детей грамоте даром учил… Дом был полон жизни. За стол садилось каждодневно не менее двадцати человек; постоянно были посторонние. Иногда по вечерам сам Михаил Семенович играл с детьми в бабки. В то время не принято было жить на даче; поэтому летом часто составлялись поездки с кушаньем и самоваром по окрестностям Москвы. Молодежь пешком, а старушки и мы, ребятки, в коляске. Больше одной коляски не помню: уж очень запечатлелось в памяти идущее пешком целое народонаселение. Хорошо было, весело, просто!»

За словами самого Щепкіна, в 1831 р. «семейство моё состояло… из двадцати четырёх человек», а в 40 рр. в сім’ї було чотирнадцять осіб, не рахуючи молодих і старих людей, які тимчасово, а то й постійно жили в домі артиста. Пам’ятаймо, що в нього в ті часи часто-густо було непереливки з грошима. Зберігся лист Щепкіна до Погодіна, написаний наприкінці 1830 року, в якому артист просив: «Не можете ли вы одолжить меня до жалованья тремястами рублями, чем бы весьма много одолжили вашего раз-все-препокорнейшего слугу Михайла Щепкина». У вересні 1834-го дякував того ж Погодіна: «Душевно благодарю, что не отказались пособить мне. Ежели можно, вручите сыну обещанную вами тысячу рублей…» Важливі й точні штрихи до сімейного життя Щепкіна знаходимо в спогадах Олександри Щепкіної (Станкевич):

«В 40-х годах, в Москве, его, известного уже артиста и всеми уважаемого человека, окружала большая семья: жена, отличавшаяся замечательной добротой, как и сам М.С. Щепкин, взрослые сыновья, дочери и воспитанники. Дом М.С. Щепкина часто наполнялся его старыми и молодыми знакомыми и друзьями; но он и всегда был полон его собственною семьей, его родными, живущими у него, и разными старушками, которым давал он у себя приют ради их старости. Это было что-то вроде домашней богадельни, порученной заботливости жены его и одной немолодой девушки, которая воспитывалась у них в доме. Таков был состав семьи М.С. Щепкина, и все в ней деятельно суетились, шумели и о ком-нибудь заботились, и все в ней было полно жизни в самых разнообразных проявлениях. По комнатам двигались дряхлые старушки в больших чепцах; тут же расхаживали между ними молодые студенты, сыновья М.С. Щепкина и их товарищи. Часто среди них появлялись молодые артистки, вместе с ними игравшие на московской сцене, и подходили к хозяину с поцелуями. Поцеловать М.С. Щепкина считалось необходимым. Его обыкновенно целовали все — молодые и пожилые дамы, и знакомые, и в первый раз его видевшие: это вошло в обычай. “Зато ведь, — говорил М.С. Щепкин, — я и старух целую!” Он пояснял этими словами, какую дань он платит за поцелуй молодых дам.

В центре этой разнообразной семьи и посетителей вы видели самого М.С. Щепкина, его полную, круглую фигуру небольшого роста и с добродушным лицом».

Щепкін любив свою сім’ю, робив для неї все можливе й, водночас, почувався боржником перед рідними. В травні 1847 року писав Миколі Гоголю у Франкфурт: «У меня было в жизни два владыки: сценическое искусство и семейство. Первому я отдал все, отдал добросовестно, безукоризненно; искусство на меня, собственно, не может жаловаться; я действовал неутомимо и по крайнему моему разумению, перед ним я прав. В отношении же последнего, положа руку на сердце, я не могу этого сказать. Стало быть, я должен стараться поправить то, что так долго было упускаемо».

До речі в згаданому листі Михайло Семенович пояснював Гоголю, чому він не міг приїхати до нього за кордон, хоч Микола Васильович обіцяв допомогти з грошима — тисячу, а то й півтори тисячі рублів: «Мне двинуться нельзя без верных пяти тысяч пятисот рублей. Вас это удивит, а я вам это объясню: у меня останется дома, кроме прислуги, семнадцать человек; им прожить нужно тысячу рублей в месяц. А как поездка моя никак не может быть меньше трех месяцев, следовательно, им нало три тысячи, а мне на вояж 2500 р. Видите ли, эта сумма необходима, нет ее, и я должен лишить себя всегдашней моей мечты. Мне нужно видеть заграничные театры, очень нужно, незнание языка меня не пугает, главное я пойму, и оно необходимо мне для моих записок, в конце которых хочу изложить свой взгляд на драматическое искусство вообще и в чем состоит особенность каждого театра в Европе в настоящее время. Это будет окончательным делом моей практической деятельности! Итак, вы сами видите, как бы это было мне полезно для будущего… Конечно, много выиграла бы мысль, что для меня и для моей цели очень было бы полезно; но 5500 р. ставят этому перепону. Я продал дом, расплатился с долгами, и у меня остаются за уплатою и с наемом годовой квартиры 1500 р. — вот все мое состояние! Да ежели бы его осталось и столько, сколько нужно для вояжа, то я и тогда не мог бы им пожертвовать. Это было бы поступлено мною бессовестно в отношении моего семейства». Коли в 1853 р. Щепкін побував у Парижі, то його дружина скаржилася сину Олександру Михайловичу, що «отец все охает, на что он ездил в чужие края, ибо денег много проездил…» У Михайла Семеновича був розкішний срібний гаманець з гравіруванням і позолоченням, на якому не випадково красувався напис: «Тот без нужды живёт, кто деньги бережёт». Цю дорогу річ Щепкін подарував онукові Вячеславу Миколайовичу. Втім, сам артист не вмів берегти гроші, бо постійно турбувався про велику сім’ю. В січні 1857 року після свого бенефісу в Малому театрі написав сину Миколі Михайловичу: «Сбор был 1200 р. серебром. Был бы больше, но в этот день был большой бал у Закревского. Ну, да больше или меньше для меня всё равно, потому что от неумения жить в годовом итоге все будет нуль».

Батьківське кредо вже немолодий Щепкін якось сформулював у листі до сина Олександра Михайловича: «Всегда помни, что наша жизнь уже кончена, мы уже живём в вас, мои милые».


«Шматок телятини замість букета квітів»
Михайло Семенович любив «нашу стареньку Москву», зокрема в районі Александрівського саду й Охотного ряду.

Александрівський сад створювався з 1819 по 1823 рр. під керівництвом Осипа Бове, і Михайло Щепкін ще застав завершальні роботи, коли приїхав у Москву. Раніше тут протікала річка Неглинка, вмурована в підземну трубу. Сад виник не від хорошого життя, з часом річка обміліла, зацвіла й стала заболочуватися, в неї почали викидати сміття, вода позеленіла й смерділа1. З цим не стали миритися, і Бове розбив сад, який відразу полюбили москвичі.

Поруч Щепкінові подобалася інша вражаюча картина — понад столітній Охотний ряд з безліччю лавок, прилавків, торгових рядів, складів, лабазів, комор, льохів, харчевень, трактирів, з людським мурашником. Шевченків сучасник москвознавець Петро Вістенгоф писав: «Туда стекаются хозяйки, дворецкие, повара и кухарки. Кто бежит и несёт ногу копченой ветчины, кто тащится, едва передвигаясь под тяжестью нагруженных кульков, из которых торчит и нос испуганного петуха, и печальное рыло поросёнка…» А над усім цим вивищувалася церква Параскеви П’ятниці — покровительки торгівлі і торговців, та м’ясники набожно хрестилися на неї. В московському народі говорили: «Охотный ряд, кишки говорят, язык песни поёт, брюхо радуется» або: «Без ряда Охотного не съешь куска плотного».

Про Щепкіна розповідали анекдот, який записав Олександр Афанасьєв: «После долгого рассуждения вздумал он на именины своей невестке подарить букет свежих цветов и отправился покупать их, но идти случилось ему мимо Охотного ряда: как утерпеть, как не соблазниться и не зайти. Зашёл — и воротился к имениннице с четвертью отличной телятины взамен букета».

Щепкін добре знав, що харчування великого міста забезпечувалося завдяки власним городам і господарствам москвичів і через базари та магазини, лавки. Харчові лавки — м’ясні, овочеві, молочні з’явилися ще в старовину, а магазини — в ХVІІІ столітті, після петровських реформ.

______________________



1 В офіційному тогочасному виданні читаємо: «На месте грязного оврага, куда сваливались все нечистоты, где протекала болотистая речка Неглинная, раскинут… прекрасно спланированный сад с чистыми дорожками, с липовыми аллеями, кустарниками и цветами, обращённый одною стороной к Кремлю, другою — к улице Неглинной и простирающийся до берега Москвы-реки».
Щепкін виявляв цікавість до того, що московські газети рясніли оголошеннями про продаж всього і вся: від різних сортів рослинного масла — макового, соняшникового, гірчичного — «на Тверской близ Охотного ряду в доме г-на Васильчикова, в овощной лавке Григория Семёнова» — до «хальвы (Константинопольское варенье для дессерта) и маслин»; від сушених фруктів у магазині на Нікольській вулиці і грибів в Охотному ряду до фортепіано та коней…

Серед відомих московських ринків — Смоленський, Хитровка, Сухарєвка. Існувало багато невеликих базарів, які жили яскравим і цікавим життям. На московських вулицях, особливо центральних, можна було зустріти чимало рознощиків, які відрізнялися кольором одягу. Петро Вістенгоф писав: «Бесчисленное множество разнощиков всякого рода наполняют московские улицы; одни из них, разодетые в синих халатах, продают дорогой товар; другие — в серых халатах, торгуют товаром средней сцены; наконец, мальчики и бабы — разносят самые дешёвые лакомства». Якраз ці останні користувалися популярністю, у них можна було придбати ласощі, морозиво, всілякі ягоди, в тому числі в чашечках з медом, пряники, медяники, патоку з імбирем, а ще — спаржу, огірки, редьку, горох, яблука та груші, в тому числі сушені на паличках, а ще — курей і курчат — живих і смажених, а ще — малосольну осетрину, свіжу ікру і т.д. і т.п. Продаж, як правило, супроводжувався голосним криком, адже рекламну вивіску рознощик не мав де повісити, не на лобі ж. Цей професійний «крик» став особливим жанром словесного мистецтва й без нього неможливо уявити тодішню Москву, так само, як і без церковного дзвону. Кажуть, що свого часу викрики рознощиків були зафіксовані й видані в нотному записі.

«Яблука квашені і сливи солоні!» — кричав один рознощик. «Кавуни моздокські, виноград астраханський!» — волав інший. «Апельсини, апельсини!» — лементував третій. «Лимони!» — надривався його конкурент. Цікавий штрих. 20 травня 1858 року Шевченко записав у щоденник пародійний вірш, який почув у Петербурзі в сім’ї своїх друзів Уварових:

Напрасно, разносчик, в окно ты глядишь

Под бременем тягостной ноши.

Напрасно ты голосом звонким кричишь:

«Лемоны, пельцины хороши!»

Такий інтерес до побутових подробиць лише підтверджує, що Тарас Григорович звертав увагу на вуличних рознощиків, особливо тих, які виконували свою роботу весело, мало не з піснею: «По ягоду, по клюкву, Володимирская клюква, приходила клюква издалека, просить меди пятака, а вы, детушки, поплакивайте, у матушки грошиков испрашивайте...» Або: «Яблочки ранет, у кого своих нет!»; «Кислых щей — в утробу влей!»; «Устал кричать, покупайте так!» і т.д. і т.п.

З пирогами і млинцями продавці частіше за все вишикувалися в одну шеренгу, торгівля також ішла з приспівками: «Кому пирожки, горячие пирожки? С пылу, с жару — пятачок за пару!»; «Вот блины-блиночки! Кушайте, сыночки и мои любимые дочки!»; «Пышки, пышки, подходите, ребятишки, подтяните штанишки!»

Московські старожили розповідали, що пироги були смачними й недорогими, проте нерідко самі рознощики відштовхували своєю неохайністю. Для історії залишилося чимало цікавих сценок. Скажімо, хлопчик їсть пиріг із варенням, у якому йому попався шматок брудної ганчірки. Він звертається до пирожника: «Дяденька, у тебя пироги-то с тряпкой…» Той у відповідь: «А тебе, каналья, что же за две копейки с бархатом что ли давать?»

Цікаві й точні рядки про рознощиків залишив московський купець Іван Слонов:

«Среди публики по рядам ходили многочисленные разносчики, носившие на головах в длинных лотках, покрытых тёплыми одеялами, жареную телятину, ветчину, сосиски, пироги, сайки и проч., при этом все разносчики на разные голоса громко выкрикивали названия своих товаров…

Затем ещё были интересные типы «рядских поваров». Они носили в одной руке большой глиняный горшок со щами, завернутый в тёплое одеяло, в другой руке корзину с мисками, деревянными ложками и чёрным хлебом. Миска горячих вкусных щей с мясом стоила 10 коп. После еды миски с остатками щей и хлеба торговцы ставили на пол в рядах, около своих лавок, где их доедали бегавшие по рядам бродячие собаки. Потом приходил повар, собирал миски, тут же вытирал их грязным и сальным полотенцем и снова наливал в них желающим горячих щей».

Не проходило дня, щоб на базарі не траплялися крадіжки. Ось хтось ніби ненароком випустив на волю кілька різнобарвних кульок, і публіка, задерши голови, витріщилася на них, та ще й жаліє незграбного покупця… Раптом у натовпі лунає крик: «Батюшки, обікрали!» За ним волає другий, третій… Це ватага карманників витратилася на привабливі кульки, щоб примусити всіх зазіватися…

Про живий Шевченків інтерес до міського базару свідчить його запис у щоденнику 9 серпня 1857 року, зроблений в Астрахані: «Публика рыночная, как и везде, перекупки, повара и кухарки, изредка попадается заплывшая жиром купчиха-гастрономка, да такого же содержания особа духовного чина, сугубо рачащая о плоти греховной».

Всі дари сільських та й місцевих городів моквичі могли просто купити, чимало з них мали власне домашнє господарство, в часи Шевченка по Москві ще розгулювали корови, які щодня давали москвичам тепле молоко. Та влітку більшість поміщиків із сім’ями відправлялися в свої села, заможні москвичі також мали підмосковні садиби. Далі ми згадаємо про те, як Сергій Аксаков запрошував Тараса Шевченка до себе «в деревню на лето».

Москвознавець Дмитро Никифоров у книзі «Старая Москва. Описание жизни в Москве со времён царей до ХХ века» (1903 рік) писав: «В пятидесятых годах прошедшего столетия (ХІХ століття — В.М.) Москва считалась да и была столицей русского дворянства. Помещичьи семьи поздней осенью, и никак не далее Рождественских праздников, наполняли Москву. В течение шести-семи зимних месяцев проживалось в Москве всё, что было выручено доходов с имений. Летние месяцы жизнь в деревне почти ничего не стоила. Усадьбы были полны всем, что требовалось для жизни: мясо, живность, молоко, мука, крупа — все было своё. Из Москвы привозили чай, сахар и некоторые бакалейные продукты».

Вже відомий нам Іван Слонов цікаво писав про переваги московського життя в другій половині ХІХ століття (пам’ятаймо, що він заглядав туди з початку ХХ століття): «…В прежнее время менее было опасности для жизни обывателя. Он не мог сгореть беспомощно в десятом этаже небоскрёба, куда не достает ни одна пожарная лестница; обывателя на улицах не давили трамваи и автомобили; лавочники не отравляли его фальсификацией различных жизненных продуктов, которые в прежнее время были баснословно дешевы и без фальсификации. Так, например: 1 фунт черного хлеба стоил 1 копейку, пара больших вкусных калачей 5 коп., фунт лучшего мяса 5 коп., десяток яиц 8 коп., фунт масла коровьего 15 коп., фунт лучшей паюсной икры 1 руб. 20 коп., фунт осетрины 15 коп., сажень крупных березовых дров 2 руб. 50 коп. и т.д. В центре города, хорошая квартира в 4-5 комнат стоила 25—30 руб. в месяц. В то время не знали ни дровяных, ни квартирных кризисов, все было дешево и всего было вдоволь».


«Ходить гарбуз по городу, питається свого роду»
Тепер заглянемо в сім’ю Щепкіна, яка на початку липня 1832 року сиділа з гостями за великим столом, а в дім несподівано зайшов незнайомець. Про це розповідали сини артиста. Петро Михайлович згадував:

«Как-то на обед к отцу собралось человек двадцать пять — у нас всегда много собиралось; стол, по обыкновению, накрыт был в зале; дверь в переднюю, для удобства прислуги, отворена настежь. В середине обеда вошел в переднюю новый гость, соверешенно нам незнакомый. Пока он медленно раздевался, все мы, в том числе и отец, оставались в недоумении. Гость остановился на пороге в залу и, окинув всех быстрым взглядом, проговорил слова всем известной малороссийской песни:

Ходить гарбуз по городу,

Пытается свого роду:

Ой, чи живы, чи здоровы,

Вси родичи гарбузовы?1


Недоумение скоро разъяснилось — нашим гостем был Н.В. Гоголь, узнавший, что мой отец тоже, как и он, из малороссов… Для Щепкина, с детства слышавшего певучую украинскую речь, подолгу жившего в Харькове и Полтаве, шутливый куплет незнакомца прозвучал словно пароль. “Да это ж Гоголь… Николай Васильевич!” — воскликнул хозяин дома, заключив гостя в объятия…»
______________________

1 Цікаво, що двома останніми рядками Гоголь починав свій лист до Максимовича від 22 березня 1835 року. — В.М.
Олексій Михайлович у свою чергу розповідав:

«Гоголь познакомился с Щепкиным в 1832 году. В то время Гоголь еще бывал шутливо весел, любил вкусно и плотно покушать, и нередко беседы его с Щепкиным склонялись на исчисление и разбор различных малороссийских кушаний. Винам он давал, по словам Щепкина, названия “квартального” или “городничего”, как добрых распорядителей, устрояющих и приводящих в набитом желудке все в должный порядок, а жженке, потому что зажженная горит голубым пламенем, давал имя Бенкендорфа (шеф Корпусу жандармів, які носили голубі мундири. — В.М.). “А что, — говорил он Щепкину после сытного обеда, — не отправить ли теперь Бенкендорфа?” — и они вместе приготовляли жженку». До речі, Гоголь був добрим фахівцем у цьому. Сергій Аксаков згадував, як 9 травня 1840 року, на день своїх іменин «Гоголь собственноручно, с особым старанием, приготовлял жжёнку». Її коштували Михайло Лермонтов, Петро Вяземський, Іван Тургенєв, Михайло Загоскін та ін. Наступного року — 9 травня 1841-го — все повторилося: «После обеда Гоголь в беседке сам приготовлял жжёнку, и, когда голубоватое пламя горящего рома и шампанского обхватило и растопляло куски сахара, лежавшего на решётке, Гоголь говорил, что “это Бенкендорф, который должен привесть в порядок самые желудки”. Разумеется, голубое пламя и голубой жандармский мундир своей аналогией подали повод к такой шутке, которая после обеда показалась всем очень забавною и возбудила общий громкий смех».

Втім, жарт був із бородою, й більшість гостей чула його не вперше, а дотепи Гоголя взагалі подобалися не всім. Скажімо, Афанасьєв писав: «Остроты Гоголя были своеобразны, неизысканы, но подчас не совсем опрятны».

Олександра Щепкіна (Станкевич) згадувала: «Прислушиваясь к из разговору, вы могли слышать под конец: вареники, голубцы, паляницы, — и лица их сияли улыбками». Олександр Афанасьєв також свідчив, що часом друзі проводили час у розповідях «о разного рода малороссийских кушаньях, причём у обоих глаза бывали масляные и на губах слюнки».

Кажуть, що в день знайомства Щепкін і Гоголь надовго всамітнилися в дальньому кутку саду й не могли наговоритися. Скоріше за все, цього разу Щепкін і розповів історію, відому зі спогадів Афанасьєва: «Случай, рассказанный в “Старосветских помещиках”, о том, как Пульхерия Ивановна появление одинокой кошки приняла за предвестие своей близкой кончины, взят из действительности. Подобное происшествие было с бабкою М.С-ча. Щепкин как-то рассказал о нём Гоголю, и тот мастерски воспользовался им в своей повести». Коли в 1835 р. «Старосвітські поміщики» побачили світ, то Щепкін нібито «при встрече с автором сказал ему шутя: “А кошка-то моя!” — “Зато коты мои!” — отвечал Гоголь…»

Після від’їзду Гоголя, в газеті «Москва» Надєждін помістив замітку: «Рудый пасочник [так!], которого прекрасные Малороссийские сказки приняты были с особенным удовольствием, недавно проехал чрез Москву на свою родину. Мы надеемся, что он соберёт там нового мёду для услаждения публики. Малороссияне, говорят, от него в восторге. Первое издание его сказок распродано было нарасхват, теперь готовится второе. Кроме повестей, у старика замышлено нечто важнейшее, но мы, опасаясь, чтоб он не обвинил москалей в нескромности, умалчиваем до времени». З цього випливає, що малоросіянин, який захопився Гоголем, був, очевидно, приятель Надєждіна Щепкін: йому Гоголь довірив інформацію про «новий мед» із Малоросії, певно, малася на увазі «Повість про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», що мала підзаголовок «Одна из неизданных былей Пасичника рудаго Панька». А «нечто важнейшее» — це комедія, яку замишляв Гоголь. Про неї він також зізнався Щепкіну.

З часу першої зустрічі Микола Васильович став частим гостем у домі Щепкіних, залишався тут ночувати, й не було кінця задушевним бесідам артиста й письменника. В чому секрет такого швидкого зближення? Найперше, українське походження: «Оба они знали и любили Малороссию и охотно толковали о ней, сидя в дальнем углу гостиной в доме Щепкина. Они перебирали и обычаи, и одежду малороссиян, и, наконец, их кухню». Тож, їх взаєморозуміння встановилося відразу й тривало роками. Щепкіну письменник довіряв свої творчі таємниці, передусім, в драматургії. Скажімо, найперше від Щепкіна стало відомо, що Гоголь писав комедію «Володимир третього ступеня», яку не закінчив, і навіть читав йому окремі сцени. Героєм її була людина, яка поставила собі за мету життя одержати хрест святого Володимира 3-го ступеня. Особливо схвально Щепкін говорив про сцену, в якій чиновник, сидячи перед дзеркалом, уявляє, що нагорода вже на ньому. Наприкінці п’єси герой втрачав розум і вважав самого себе Володимиром 3-го ступеня.

Наприкінці 1848 року Олександр Афанасьєв занотував: «Видел недавно у М.С. Щепкина Гоголя… Весь вечер говорил он тихо, вполголоса и преимущественно с стариком Щепкиным, других, кажется, не хотел удостаивать своим разговором». В радянські часи Абрам Дерман писав про цю всамітненість удвох так: «Обидва українці, які на все життя зберегли глибоку симпатію та прив’язаність до своєї батьківщини, обидва наділені від природи колосальними запасами гумору, обидва гаряче любили театр… вони ніби самою долею були призначені стати друзями».

Вкрай важливим став збіг їхніх поглядів у духовній сфері, в галузі літератури й мистецтва. Щепкін вважав: «Забава забавою, но развивалось бы искусство, которое так полезно для народа. Во все века искусство было впереди массы, а потому добросовестно занявшись оным, нечувствительно и масса подвинется вперёд». З свого боку Гоголь ніби вторив артистові: «Театр ничуть не безделица и вовсе не пустая вещь, если принять в соображение то, что в нём может поместиться вдруг толпа… и вся эта толпа, ни в чём не сходная между собою… может вдруг потрястись одним потрясением, зарыдать одними слезами и засмеяться одним всеобщим смехом».

Спільність поглядів на роль вітчизняної культури, зокрема, драматургії в розвитку театральної справи в Росії сприяли тому, що знайомство з Щепкіним підштовхнуло Гоголя до написання геніальних п’єс, а п’єси ці буквально вдихнули в артиста животворний струмінь, дали змогу йому піднести своє мистецтво на нову височину. Нагадаю, що Щепкін, задихаючись від пустих і безликих п’єс, скаржився артисту Івану Сосницькому: «Я приходил уже в какое-то не спящее, но дремлющее состояние». Це добре розумів Гоголь, який у замітці «Про Щепкіна» в записній книжці (1845-1846) писав: «Вмешали в грязь, заставляют играть мелкие, ничтожные роли, над которыми нечего делать. Заставляют то делать мастера, что делают ученики».

Гоголівська драматургія оживила й надовго зберегла сценічний геній Щепкіна. Майстер грав Городничого в «Ревізорі» Гоголя понад чверть століття, в гоголівському «Одруженні» Михайло Семенович грав Подкольосіна і Кочкарьова впродовж 15 років (з лютого 1843 року до червня 1858 року), а в «Гравцях» — Утішного 20 років (з лютого 1843 року до січня 1863 року).

Можна з упевненістю сказати, що гоголівські комедії «Ревізор» і «Одруження» з геніальною участю Михайла Щепкіна, знаменували появу серйозного, самобутнього російського театру, що був визнаний в європейському масштабі. Таким чином, вклад України в створення такого театру в Росії важко переоцінити.

Про дружнє ставлення Щепкіна до Гоголя свідчать його проводи письменника з Москви. Коли в травні 1840 року Гоголь від’їжджав із Москви в Італію, Щепкін із сином Дмитром разом із Сергієм і Костянтином Аксаковими, Погодіним проводжали його далеко за місто. Сергій Тимофійович згадував: «…Мы стояли на улице до тех пор, пока экипаж не пропал из глаз. Погодин был исскренно расстроен, Щепкин заливался слезами». В травні 1842 року Гоголь їхав з Москви до Петербурга, щоб надовго залишити країну. Сергій Аксаков розповідав: «Доехали мы до первой станции (Химки, в 13 верстах от Москвы). М.С. Щепкин, приехавши туда прежде нас с сыном пошёл к нам навстречу и точно встретил нас версты за две до Химок» (Виділено мною. — В.М.).

Артист охоче читав прозові твори Гоголя в колі друзів, у клубах, у гастрольних поїздках у провінції. Найулюбленішими були «Старосвітські поміщики», «Шинель», «Тарас Бульба». Величезним успіхом користувалося читання Щепкіним «Тараса Бульби». Наприклад, журнал «Москвитянин» (№ 8 за 1841 р.) писав: «Надобно слышать его, когда он примется за Тараса Бульбу; надобно вглядеться в выражение его лица; надобно ловить звуки его голоса. Как он забавен в первой главе повести, и между тем как непреклонный характер его уже предвещает грядущие бедствия! Описание степей Запорожья так живо, как будто слышишь шелест травы и видишь приседающих лыцарей. Но как ужасен он в сцене сыноубийства, как тяжело слышать из уст его это громовое: “Что, сынку?!” Как больно смотреть на этого старца, плачущего по своем милом Остапе! Когда он рассказывал нам словами Гоголя все ужасы казни Остапа в присутствии миллиона народа и на вопль сына: “Слышишь ли, батько?” — ответил за Бульбу: “Слышу, сынку”, я вздрогнул вместе с миллионом народа…Благодарю, благодарю тебя великий артист! Ты выяснил мне многие тайны твоего высокого искусства, и я жалею об одном, что не могу достойно описать тебя…»

Ось ще одне захоплене свідчення про читання Щепкіним іншого гоголівського твору, знайдене в «Московских ведомостях» (23 вересня 1852 року): «Недавно также мы имели случай присутствовать при чтении М.С. Щепкиным у одного из здешних литераторов неизданной пьесы Гоголя “Развязка “Ревизора”. В двух местах при чтении слёзы нашего гениального комика… прерывали чтение. В других местах всеобщий смех покрывал слова его не раз».

Михайло Щепкін обожнював свого друга, і Микола Гоголь відповідав йому сердечною взаємністю. Цікаво, як Гоголь відповідав у 1842 р. із Риму Щепкіну на його скарги про труднощі репертуару та й взагалі театрального життя, напучуючи свого набагато старшого друга:

«А на театральную дирекцию не сетуйте, она дело свое хорошо делает: Москву потчевали уже всяким добром, почему ж не попотчевать ее немецкими певцами? Что же до того, что вам-де нет работы, это стыдно вам говорить. Разве вы позабыли, что есть старые заигранные, заброшенные пиэсы? Разве вы позабыли, что для актера нет старой роли, что он нов вечно? Теперь-то именно, в минуту, когда горько душе, теперь-то вы должны показать в лицо свету, что такое актер. Переберите-ка в памяти вашей старый репертуар да взгляните свежими и нынешними очами, собравши в душу всю силу оскорбленного достоинства… Смешно думать, чтобы вы могли быть у кого-нибудь во власти. Дирекция все-таки правится публикою, а публикою правит актер. Вы помните, что публика почти то же, что застенчивая и неопытная кошка, которая до тех пор, пока ее, взявши за уши, не натолчешь мордою в соус и покамест этот соус не вымазал ей и носа и губ, она до тех пор не станет есть соуса, каких не читай ей наставлений. Смешно думать, чтоб нельзя было наконец заставить ее войти глубже в искусство комического актера, искусство, такое сильное и так ярко говорящее всем в очи. Вам предстоит долг заставить, чтоб не для автора пиэсы и не для пиэсы, а для актера-автора ездили в театр... Позаботьтесь больше всего о хорошей постановке “Ревизора”! Слышите ли? я говорю вам это очень сурьезно! У вас, с позволенья вашего, ни в ком ни на копейку нет чутья! Да если бы Живокини был крошку поумней, он бы у меня вымолил на бенефис себе “Ревизора“ и ничего бы другого вместе с ним не давал, а объявил бы только, что будет “Ревизор“ в новом виде, совершенно переделанный, с переменами, прибавленьями, новыми сценами, а роль Хлестакова будет играть сам бенефициант — да у него битком бы набилось народу в театр. Вот же я вам говорю, и вы вспомните потом мое слово, что на возобновленного “Ревизора“ гораздо будут ездить больше, чем на прежнего. И зарубите еще одно мое слово, что в этом году, именно в нынешнюю зиму, гораздо более разнюхают и почувствуют значение истинного комического актера. Еще вот вам слово: вы напрасно говорите в письме, что стареетесь, ваш талант не такого рода, чтобы стареться. Напротив, зрелые лета ваши только что отняли часть того жару, которого у вас слишком очень много, который ослеплял ваши очи и мешал взглянуть вам ясно на вашу роль... Если вы этого не слышите и не замечаете сами, то поверьте же сколько-нибудь мне, согласясь, что я могу знать сколько-нибудь в этом толк. И еще вот вам слово: благодарите Бога за всякие препятствия. Они необыкновенному человеку необходимы: вот тебе бревно под ноги — прыгай! А не то подумают, что у тебя куриный шаг и не могут вовсе растопырить ноги! Увидите, что для вас настанет еще такое время, когда будут ездить в театр для того, чтобы не проронить ни одного слова, произнесенного вами, и когда будут взвешивать это слово. Итак, с Богом за дело!»

Дуже характерний лист із напучуванням й порадами молодого письменника набагато старшому артисту.


«От де люди, наша слава, слава України!»
Рік знайомства Щепкіна з Гоголем запам’ятався й молодому Шевченкові:

«В 1832 году мне исполнилось восемнадцать лет и, так как надежды моего помещика на мою лакейскую расторопность не оправдались, то он, вняв моей просьбе, законтрактовал меня на четыре года разных живописных дел цеховому мастеру, некоему Ширяеву, в Санкт-Петербург». В 1836 р. відбулося знайомство Тараса Шевченка з Іваном Сошенком — учнем Академії мистецтв, — яке визначило всю подальшу долю підмайстра ширяєвської артілі. Того дня в Малому театрі розпочалися гастролі петербурзького актора Миколи Дюра, який грав у «Ревізорі» Хлестакова, а Щепкін — Городничого. На початку наступного 1837 р. Сошенко представив Шевченка конференц-секретареві Академії мистецтв Василю Григоровичу, і той дозволив йому відвідувати пансіонерські учбові зали Товариства заохочування художників. Сошенко також познайомив Шевченка з Олексієм Венеціановим, Карлом Брюлловим та його учнем Аполлоном Мокрицьким.

1837 р. Росії втратила Пушкіна. За вірш «Смерть поета» було заарештовано улюбленого поета Шевченка Лермонтова. А для нас — українців — найголовніше, що цього року Шевченко розпочинає поетичну творчість. На допиті в III відділі у справі Кирило-Мефодіївського товариства в квітні 1841 року він засвідчив: «Стихи я любил с детства и начал писать в 1837 г.». Цим роком орієнтовно датується балада «Причинна», що починається геніальними рядками, закарбованими в генотипі кожного українця:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.
В автобіографії (1860) Шевченко зазначив, що перші свої вірші склав у Петербурзі в Літньому саду: «В этом саду… начал он (Шевченко писав про себе в третій особі. — В.М.). делать этюды в стихотворном искусстве; из многочисленных попыток он впоследствии напечатал только одну балладу „Причинна”». До перших поетичних спроб міг належати і вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити?..»
Я в сірій свитині, ви пани багаті,

Не смійтеся ж з мене, що я сирота!

Прибуде година, коли не загину —

Меж вами, панами, недоля моя, —

Полину, побачу свою Україну:

То ненька рідненька, то сестри стоять —

В степу при дорозі — високі могили...

Отам моя доля, там світ Божий милий!


Письменник і публіцист, редактор журналу «Современник» Іван Панаєв пізніше згадував: «Я в первый раз увидел Шевченку двадцать четыре года назад тому (в 1837 г.) на вечере у Гребенки. В это время дело шло о выкупе поэта. Об этом хлопотали Жуковский, и Михаил Юр. Виельгорский. Шевченке было 23 года: жизнь кипела в нем, мысль о близкой свободе и надежда на лучшее будущее оживляла его. Он написал уже несколько стихотворений… Малороссийские друзья его уже и тогда отзывались о нем с увлечением и говорили, что Шевченко обещает обнаружить гениальный поэтический талант...»

Того — 1837 р. — розпочалася робота щодо викупу Шевченка з кріпацтва. Російський і український маляр Аполлон Мокрицький, який разом із Іваном Сошенком клопотався перед Карлом Брюлловим і Олексієм Венеціановим аби звільнити Шевченка від кріпосної залежності та влаштувати вчитися в Академію мистецтв, записав у щоденнику 18 березня 1837 року: «Говорил Брюллову насчет Шевченка, старался подвинуть его на доброе дело, и, кажется, это будет единственное средство — через Брюллова избавить его от тяжелых, ненавистных цепей рабства. И шутка ли! Человек с талантом страдает в неволе по прихоти грубого человека». Той же Мокрицький зафіксував у щоденнику 31 березня 1837 року: «Показал его (Т.Г. Шевченка. — В.М.) стихотворение, которым Брюллов был чрезвычайно доволен, и, увидя из оного мысли и чувства молодого человека, решился извлечь его из податного состояния…». Тобто, саме поетичний талант молодого Шевченка спонукав Брюллова взятися за справу його звільнення з кріпацтва. Через день — 2 квітня — Мокрицький занотував: «После обеда призвал меня Брюллов. У него был Жуковский, он желал знать подробности насчет Шевченка. Слава Богу, дело наше, кажется, примет хороший ход… Брюллов начал сегодня портрет Жуковского и препохоже».

Та поки що двадцятитрирічний Шевченко був кріпаком і, якраз тоді, коли Щепкін улітку 1837 року з успіхом гастролював в Одесі, де в газетах прославляли «комічний геній улюбленця Московської сцени», дворецький Енгельгардта звелів відшмагати Тараса Григоровича на конюшні серед двірні поміщика за «вольные речи». Тільки втручання Сошенка врятувало Шевченка від принизливої екзекуції. Щодо Щепкіна, то він у 1837 р. вже «був всеросійською знаменитістю».

У квітні 1838 року, коли Тараса Шевченка було викуплено з кріпацтва, Щепкін якраз гастролював у Петербурзі, і Тарас Григорович міг бачити його в Александринському театрі. Григорій Аксаков писав у Москву Костянтину Аксакову: «„Ревизора” я ни разу прежде этого не видал на сцене, и мне... странно было вдруг увидеть Щепкина между петербургскими актерами. Щепкин играл превосходно… Петербург его славно принимает». Якраз у ці дні в Петербурзі цариця Олександра Федорівна сплатила 400 рублів за лотерейні квитки при розігруванні портрета Жуковського, роботи Брюллова, а майбутній цар Олександр II заплатив 300 рублів «за лотерейный билет портрет Жуковского живописца Брюллова» (ще 300 рублів внесла велика княжна Марія). Таким чином, гроші на викуп Шевченка було зібрано. 25 квітня 1838 року Мокрицький записав у щоденнику: «Часа в два пошел я к Брюллову… Скоро пришел Жуковский с Вильегорским. Пришел Шевченко, и Василий Андреевич вручил ему бумагу, заключавшую в себе его свободу и обеспечение прав гражданства. Приятно было видеть эту сцену».

Сошенко розповідав (у записі Михайла Чалого): «Я сидел в квартире и работал очень прилежно. Это было в последних числах апреля… В нашем морозном Петербурге запахло весною. Я открыл окно, которое было аккурат вровень с тротуаром (в будинку Мосягіна на 4 лінії. — В.М.). Вдруг в комнату мою через окно вскакивает Тарас,.. чуть и меня не сшиб с ног, бросается ко мне на шею и кричит: «Свобода! Свобода!!!» Понявши в чем дело, я уже со своей стороны стал душить его в объятиях и целовать. Сцена эта кончилась тем, что оба мы расплакались, как дети». 20 травня 1838 року, тобто невдовзі після повернення Щепкіна з гастролей у Москву, Шевченкові було видано відпускну, офіційно зареєстровану в 2-му департаменті Сенату, і в його житті відкрилися нові горизонти.

Наскільки відомо, Щепкін уперше познайомився з поезією Шевченка в «Кобзарі» 1840 р. Ось як писав про це Микола Стороженко: «Доки не з’явився р. 1840 в Петербурзі “Кобзар”, ледве чи знав що Щепкін про Шевченка. Але ж як тілько почув він голос кобзи Шевченкової, він зразу спостеріг, що автор “Кобзаря” поет великий. Глибина чуття та пречудесна мелодія Шевченкових творів так зразу причарували Щепкіна, що він навіки зробився поклонником його і глашатаєм слави його. Є переказ, що небавом після того, як надруковано “Кобзаря”, Щепкін зробив ім’я Шевченкове відомим в Москві, читаючи артистично його “Думи мої, думи мої, лихо мені з вами”».

Тепер послухаємо, як розповідала про предтечу знайомства артиста з поетом російська письменниця, правнучка Щепкіна і донька відомого київського адвоката Льва Куперника Тетяна Щепкіна-Куперник, яка в свій час збирала відомості про їхню дружбу:

«Любимыми друзьями Щепкина были его земляки: сперва Гоголь, а потом Шевченко. Дружба его с Шевченко стоит того, чтобы отдельно рассказать о ней. К началу сороковых годов Щепкин переживал тяжелое время в смысле творческом. Он уже успел отпраздновать пышный пир на празднике искусства, сыграв “Горе от ума” и “Ревизора”. Как говорится, “отведав сладкого, не захочешь горького”, и тот ужасающий репертуар, который держался тогда в драматическом театре, удручал его...

Не лучше обстояло и со стихами. Щепкин любил стихи и читал их великолепно. В русской поэзии тогда уже был Пушкин, который озарил ее невиданным блеском, преобразил русское стихосложение, обогатил русский язык. Но вслед на ним появилось множество стихотворцев, принявших его урок чисто механически. Большинство из них теперь забыто всеми, кроме литературоведов... И вдруг Щепкин, в доме которого следили за всеми литературными новинками, получил маленькую, скромную на вид книжку: “Кобзарь” Т.Шевченко на украинском языке. Свежесть чувств, простота, музыкальность напева живо напомнила Щепкину песни милой ему Украины. Вместе с тем он почувствовал, что Шевченко не подражает народным песням, — наоборот, его стихи должны стать народными песнями. Стихи сразу очаровали Щепкина, и он один из первых угадал в Шевченко будущего великого поэта»1.

…Щепкін відкрив Шевченків «Кобзар» без усяких особливих сподівань, але вже перші рядки пронизали його співчутливу душу:

Думи мої, думи мої,

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   46


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка