Володимир Мельниченко Українська душа Москви (Михайло Максимович. Михайло Щепкін. Осип Бодянський. Микола Гоголь) Москва




Скачати 11,03 Mb.
Сторінка7/46
Дата конвертації03.07.2017
Розмір11,03 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   46
Лихо мені з вами!

Нащо стали на папері

Сумними рядами?..

Чом вас вітер не розвіяв

В степу, як пилину?

Чом вас лихо не приспало

Як свою дитину?..


Ще ніколи Михайло Семенович не зустрічав такого вражаючого й могутнього образу — думи, що сумними рядами вишикувалися на папе-

________________________



1 Щепкина-Куперник Т.Л. Избранное. — М.: Советский писатель, 1954. С. 32-33.

рі! Він уявив собі театральне втілення цієї теми і схвильовано відірвав погляд від вірша. Щось його вразило особливо. Ось! Здається, не було й натяку на Україну, але повіяло саме нею! Чутливе серце артиста стрепенулося й завмерло, він затримав тремтячою рукою сторінку, схилився над книгою в щемливому передчутті зовсім нового, незвичайного відкриття. Нарешті стиха перегорнув сторінку і вже читав, не зупиняючись, спрагло всотуючи рядок за рядком:


Нехай душі козацькії

В Украйні витають —

Там широко, там весело

Од краю до краю…

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий — море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили — гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля…
Господи! Здається, в цих рядках було зібрано все про незабутню Украйну — широкий, як море, Дніпро і ревучі пороги, безкрайній степ і стародавні могили, над якими витають козацькії душі, а саме з ними поєднано веселе, широке й солодке слово — воля.

Проте безоглядна козацька воля, що в минулому так щасливо розпростерлася в безмежному степові «од краю до краю», несподівано й нещадно перетікала в… могилу:


Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами

Засівала поле,

Засівала трупом поле,

Поки не остило… А тим часом

Виросла могила…


Михайло Семенович гортав книжечку і знову й знову натикався на гірку й болючу тему героїчного українського минулого. Поезія «До Основ’яненка» починалася дивовижними словами:

Б’ють пороги; місяць сходить,

Як і перше сходив…

Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив!
Наступний вірш «Іван Підкова» вже на самому початку знову болісно зближував історичну волю й безславну сучасність:

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю;

Минулося — осталися

Могили на полі.
Щепкін усім єством відчував, усвідомлював, що доторкнувся до поетичного осмислення драми України, яка з вільної козацької держави перетворилася в закріпачену Малоросію. Здавалося, все це давно й добре відомо, та про занапащену долю України було написано так пекуче сильно, що вона поставала в іншому, сказати б, у досі неусвідомленому вигляді, тому вимагала від українців оновлення своєї землі, містила в собі золоту надію на краще майбутнє:

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де люде, наша слава,

Слава України!
Артист вкотре зачудовано перечитував «Перебендю»: у Шевченка він не був просто химерним чоловіком, який «причудничает», «привередничает» (так толкував Даль); Перебендя був кобзарем, отим сліпим народним співцем, якого зображено з поводирем на фронтиспісі видання. До нього прислухалися люди, він виконував безліч історичних і жартівливих пісень або «тяжко-важко заспіває, як Січ руйновали». Разом з тим, поетів Перебендя усамітнювався для розмови з Богом:

Старий заховавсь

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

Щоб вітер по полю слова розмахав,

Щоб люде не чули, бо то Боже слово,

То серце по волі з Богом розмовля…


В «Тарасовій ночі» так само виведено кобзаря, який на розпутті сидить та на кобзі грає:

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками…
Поет оспівував козацького ватажка Тараса Трясила, який у 1630 р. розгромив польські війська коронного гетьмана Конецпольського:

Заспівали козаченьки

Пісню тії ночі,

Тії ночі кривавої,

Що славою стала

Тарасові, козачеству,

Ляхів, що приспала.
Михайло Семенович зачепився поглядом за рядок, у якому йшлося про воєнних ворогів українських козаків: «Як москалі, орда, ляхи бились з козаками…» Мимохідь відзначив про себе, що, хоч у вірші йдеться про ляхів, а москалі все таки стоять на першому місці. Щепкін і подумати не міг, що невдовзі — в лютому 1844 року — Шевченко присвятить йому вірш «Чигрине, Чигрине…», в якому тема козацької перемоги над москалями зазвучить особливо вражаюче й пророче…

Всі вісім творів, які ввійшли до «Кобзаря» 1840 р., Щепкін знав або напам’ять, або близько до тексту. Артист одразу зрозумів, що ці поезії залишаться з ним назавжди , і до них він буде звертатися безліч разів. Так само він уже вирішив, що повинен познайомитися з автором «Кобзаря».

Коли ж відбулося це знайомство? Наприкінці ХІХ століття історик Микола Стороженко висунув версію, не приховуючи її здогадності: «Запевне не можна мовити, коли Щепкін уперше спізнав Шевченка особисто, мабуть, се сталося р. 1843…» Через шість десятиліть щепкінознавець Абрам Дерман писав, що «знайомство їхнє відбулося наприкінці 1843 або на початку 1844 року», хоча ніяких документів на підтвердження не наводив. На жаль, так само зробила й Глафіра Паламарчук, яка в 1959 р. надрукувала в журналі «Вітчизна» спеціальну статтю «Перша зустріч Шевченка з Щепкіним». У ній авторка категорично твердила, що «саме навесні 1843 р. у Києві відбулося знайомство і зближення Шевченка з основоположником російського театрального мистецтва М.С. Щепкіним» і навіть заявляла, що Тарас Григорович 27 травня «безсумнівно вже був присутній» на бенефісі Щепкіна. Радянський театрознавець Арон Грін на початку 60-х рр. минулого століття писав, що «перша особиста зустріч Щепкіна з великим Кобзарем відбулася… на початку літа 1843 року, тобто в період київських гастролей Щепкіна». Пройшло кілька років, але щепкінознавець Теодор Гріц у своєму літописі життя і творчості артиста (1966) не видавав бажане за реальне, а Петро Жур у «Трудах і днях Кобзаря» взагалі не розглядав версію, що будувалася на суб’єктивних припущеннях. Але версія ця виявилася живучою.

Біограф Щепкіна А.Клінчин у другій половині 60-х рр. минулого століття писав про час першої зустрічі поета з артистом: «Скільки-небудь точно відповісти на це питання важко. Але є всі підстави припускати, що відбулася зустріч в 1843 р.: або в квітні місяці, коли Шевченко проїздом із Петербурга в Україну зупинявся на декілька днів у Москві, або на початку червня в Києві, де в той час гастролював Щепкін і куди приїжджав Шевченко». Так само впевнено писав про 1843-й Іван Волошин, якому 2008 р. минув столітній ювілей: «Цілком зрозуміло, чому в 1843 р. Шевченко, приїхавши до Москви, зробив усе, щоб познайомитися з Щепкіним особисто». Згодом з’ясувалося, що в 1843 р. Шевченко в Москві не бував, але в офіційних виданнях, скажімо, в «Шевченківському словнику» (1977), залишилася інформація, що саме в 1843-му, «як гадають деякі дослідники», вони вперше зустрілися — щоправда, в Києві — під час гастролей у місті Щепкіна. В академічній поетовій «Біографії» 1984 р. вже впевнено стверджувалося, що «з М.Щепкіним Шевченко познайомився десь у червні 1843 року під час гастролей актора в Києві». Сучасний російський щепкінознавець Віталій Івашнєв теж заявляє, що «знайомство відбулося в 1843 році». Це датування підтримують і автори «Коментарів» до 2-го тому Повного зібрання творів Шевченка.

Щодо мене, то, не виступаючи категорично проти такої версії, вважаю, що її не треба видавати за аксіому, а розглядати лише як версію, тобто одне з кількох тлумачень події, що нас так цікавить. Тим більше, що безперечних доказів на її користь за століття нашкребти так і не вдалося. Тож у Повному зібранні творів Тараса Шевченка, виданому ще 1964 р. до 150-річчя з дня його народження, констатувалося про першу поетову зустріч із Щепкіним: «Шевченко познайомився з ним у лютому 1844 р. в Москві». Так само в «Коментарях» до 5-го тому новітнього, вже згаданого академічного видання вказується, що поет, очевидно, зустрівся з артистом 1844 р. в Москві, коли Шевченко повертався з України до Петербурга, тобто в лютому. Навіть Глафіра Паламарчук визнавала, що справді незаперечним «першим свідоцтвом їхнього знайомства з’являється “Чигрине, Чигрине”, написана Шевченком у Москві 19 лютого 1844 р.», адже ця поезія була присвячена Щепкінові.

Тарас Шевченко, відразу відчув родинну душу Щепкіна. Вони довго, гаряче й захоплено говорили наодинці й, здавалося, що це давні щирі друзі. Тетяна Щепкіна-Куперник писала: «У Шевченко скоро не стало секретов от своего “великого старого друга”. Он рассказал ему всю свою жизнь...»



Осип Бодянський: «Ненаглядна матінка Москва»
«Бажаю поступити в Московський університет»
В історичних працях найчастіше зазначається, що Осип Бодянський народився 3 листопада 1808 року, бо ж так скрізь писав і говорив про себе сам Бодянський. Коли в 1855 р. вийшов у світ «Биографический словарь профессоров и преподавателей Императорского Московского университета», то в статті про Бодянського, безперечно, з його подачі, було записано: «Род. 1808 г., ноября 3-го дня». Більше того, на самоті 17 липня 1857 року Бодянський записує в щоденнику цю ж дату: «3 ноября 1808 года».

Проте дослідник і видавець Ніл Попов через два роки після смерті Бодянського показав, що насправді 3 листопада його було охрещено, а точний день народження Бодянського, оскільки метричного свідоцтва не було, дослідили в 1831 р.: «Учинено было, на предписанных законом основаниях, исследование чрез расспрос восприемников и других лиц, знавших о времени рождения и крещения». Тоді й було встановлено, що Бодянський народився 31 жовтня 1808 року1, цієї дати бажано й дотримуватися надалі. Втім, і раніше 31 жовтня називав днем народження Бодянського один із перших його біографів Микола Василенко2, ця дата зустрічається в дореволюційних довідкових виданнях3 і сучасних працях, скажімо, в книзі Л. П. Лаптєвої «Славяноведение в Московском университете в XIX - начале XX века»

_____________________

1 Попов Нил. Осип Максимович Бодянский в 1831-1849 годах. // Русская старина, 1879. Т. XXVI. С. 461.

2 О. М. Бодянский и его заслуги для изучения Малороссии. Н. П. Василенка. Оттиск из журнала «Киевская старина». — К.: Типография Императорского университета Св. Владимира, 1904. С. 5.

3 Див. наприклад: Императорское Московское археологическое общество в первое пятидесятилетие его существования (1864-1914 гг.). Т. II. — М., 1915. С. 36.

(1997) та в біографічній довідці Віктора Короткого про Бодянського в книзі «Листи» Михайла Максимовича (2004).

Батьківщиною Осипа Максимовича є містечко Варва Лохвицького повіту Полтавської губернії (тепер районний центр Чернігівської області)1. Народився він у сім'ї небагатого українського священика Максима Гавриловича Бодянського. Мати Бодянського, можливо, походила з збіднілих дворян, бо за нею числилося декілька душ кріпосних селян.

Батька й матір Осип Максимович сердечно любив і все життя про них піклувався. Листи до них, починаючи з тринадцятирічного віку, він незмінно починав словами: «Дражайшие родители, батюшка и матушка!» або «Дражайшие родители!» В кінці писав: «С истинным моим почтением и сыновнею любовью есмь ваш покорнейший и преданнейший сын и слуга Осип Бодянский». Або: «Остаюсь вашим покорнейшим и пламенно любящим сыном и слугою». Синівський пафос був абсолютно щирим і глибоким.

Батько зробив усе можливе, щоб Осип поступив у Полтавську духовну семінарію в місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) і навіть найняв йому квартиру, тоді як більшість вихованців семінарії жили в інтернаті. Життя на свободі сприяло формуванню незалежного характеру молодого семінариста, він завжди цінував певну внутрішню розкутість. Бодянський з перших семінарських кроків самостійно купував і читав книги та газети, вибирав одяг, виїжджав із Переяслава, навіть у Васильків і Київ.

_____________________________________



1 У томі «Чернігівська область» (1972) з відомої 26-томної «Історії міст і сіл УРСР», виданої під керівництвом Петра Тронька, читаємо: «У Варві народився і провів своє дитинство О.М. Бодянський (1808-1877) — український та російський філолог, історик, письменник і перекладач, що в 1842-1868 рр. був професором кафедри історії й літератури слов’янських наріч Московського університету і з 1845 р. секретарем Московського товариства історії та старожитностей російських. Значну увагу О.М. Бодянський приділяв вивченню української народної творчості».

Коли син просив у батьків гроші, що, зрозуміло, траплялося часто-густо, то ретельно перераховував витрати: купівля та переплетення підручників, інших книг; оплата за квартиру; «для отдачи денег в харчевую складку, да на бумагу, ибо только три листа чистой да 5 черной осталось…» і т. д. і т. п. Що таке «харчевая складка»? У вересні 1826 року Бодянський доповідав батькам, що шестеро семінаристів, у тому числі він із молодшим братом Федором, харчувалися вскладчину, й від двох братів до спільного столу вимагалося доставляти: «Ржаной муки 20 мер, пшеничной 10 мер, гречки 10 мер, пшена 5 мер, масла 20 фунтов, сала 1 пуд, соли 1 пуд, олеи 6 кварт, свеч 6 фунтов, денег на 1-ю треть 4 рубля, на 2-ю 3 рубля и пуд мяса… Теперича доставлено от нас: ржаного 5 мер, пшеничного 4 1/2 меры, гречки 5 мер, пшена 21/2 меры, масла 7 фунтов, сала 20 фунтов, олеи 2 кварты, соли 20 фунтов, свечей 4 фунта, денег в харчевую складку 4 рубля». Тепер заглянемо в лист до батьків від 11 травня 1829 року й переконаємося, що за два з половиною роки в цьому плані нічого не змінилося: «Не знаю, получили ли вы мое письмо… В оном я просил вас доставить харчей, именно: 6 мер ржаного и 4 пшеничного, также 3 фунта свечей, 15 фунтов масла, 10 фунтов соли и 5 рублей в харчевую складку… Опять повторяю то же самое и прошу как можно больше поспешить присылкою оных, ибо в них настоит крайняя нужда»1. Після закінчення семінарії прохання про надсилання харчів назавжди припинилися, зате на все життя залишилася з Бодянським його скрупульозність, у тому числі в цифрах.

Гроші були потрібні й для лікування, вже тоді виявилися проблеми з очима2 і турбували болі в ногах: «Но беда, что лекарства слишком

__________________________



1 Письма О.М. Бодянского к отцу // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1893. Книга третья. С. 14, 33.

2 Навесні 1829 року писав батькам: «Архиерей заметил у меня один недостаток, именно правого глаза косость…»
дороги; банка стоит 3 р. 20 к., а таковых банок уже у меня от вакаций сошло 3… теперь уже почти истощился мой карман и далее никак не могу; а нужно, неотменно нужно, естьли желаю быть здоровым». Справді, він якось відразу зрозумів, що з ревматизмом у ногах потрібно боротися серйозно й наполегливо, надовго зосередившись на лікуванні. Внаслідок, здається, досяг результатів. У листі до Погодіна з Праги в 1838 р. писав: «Будучи еще в Малороссии я провозился с этой немочью года три, но потом совершенно исцелился…»

Та ще ж були витрати, пов’язані з одягом, адже він завжди намагався виглядати достойно: «Благодарю вас за присылку денег на рубашки; их я думаю сшить хотя по крайней мере полдесятка»; «Также прошу вас, батюшка… прислать рублей 10 на пошитье сапогов, кои нужно… сготовить пар по крайней мере 3 и 4». Чи ж надовго вистачало три-чотири пари чобіт? Осип Максимович писав про них усередині 1829 року, а ранньою весною 1830-го знову звертався до батьків: «Теперь к вам наша нижайшая просьба, именно: я вас прошу нижайше прислать мне деньги на пошитье сапогов, которые у меня совсем износились, к тому же имею нужду и в летнем сюртуке, — всего 12 р. Также и у Феди сапоги преносились и он равно просит прислать ему на оные 5».

Мабуть, гроші, отримані від батьків, розподілялися сином таким чином, щоб і духовні запити вдовольнити. В цьому контексті цікаво навести рядки з листа до батьків у грудні 1825 року: «Купил гусли за 3р. с полтиною и уже заплатил перед святками. За купленные же мною гусли уже дают мне 6р., но я их не намерен продавать, а думаю сам учиться». Згадуються також «скрипка, коя была с ковбасами» (1826) і гітари, які мали обидва брати (1828).

Та найбільше грошей вимагали книги, які Бодянський самозабутньо скуповував уже тоді, а, прочитавши, частину передавав додому. Наприкінці січня 1826 року повідомляв батьків: «Пересылаю я в дом книги числом 11: русских 5... латинских 4... греческая одна...» Через місяць, 5 березня 1826 року, Бодянський написав характерний виправдовувальний лист стосовно витрат на книги: «Последних чисел прошлого месяца приносит ко мне один мой соученик три книги: первая Виргилий на латинском языке; 2) Овидий тоже; 3) Цицерон на латинском же языке и просит у меня за оныя 3 р. Я, видя их и зная достоинство их, с радостию обещал их купить у него; почему тотчас же и дал ему в задаток, сколько у меня было, 1 р. денег, а остальные я вызычил из харчевой складки. Я их показывал многим из богословов и все они удивлялись мне, что я столь дешево купил их. Все говорят, что каждая из них, по крайней мере , стоит 3 руб. прошу, любезный батюшка, прислать мне 2 р. денег для отдачи в харчевую складку…»

Йшов час, а Бодянський дедалі більше захоплювався книгами і все більше грошей витрачав на них. Ось лист, написаний на початку 1829 року, в якому син просить у батьків доволі значну на той час суму грошей: «Прошу вас нижайше… переслать хотя рублей 15 на книги именно: на покупку Истории философских систем, стоющей 7 руб.; Опыта науки изящного 5 р. и французской хрестоматии 3 р. Они … совершенно необходимы»1.

Багато часу Бодянський проводив у бібліотеці семінарії, про це є його пряме свідчення в листі до Погодіна з Праги в 1838 р.: «Я знал ее (Бібліотеку. — В.М.) очень хорошо, когда учился в ней (Семінарії. — В.М.) несколько лет тому назад». Допитливий, наполегливий і працездатний юнак особливо глибоко цікавився літературою та історією, а

_______________________

1 Письма О.М. Бодянского к отцу // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1893. Книга третья. С. 10, 17, 25, 32.

ще гнув спину над вивченням стародавніх мов. Окремий інтерес до малоросійської поезії й історії значною мірою було викликано збірником «Малороссийские песни» Михайла Максимовича, виданим у 1827 р. У передмові до нього земляк, який був старшим за Осипа Бодянського всього на чотири роки, але вже закінчив Московський університет, із пафосом закликав збирати та вивчати український фольклор. Цей заклик Максимовича впав на благодатний грунт і з часом проріс буйними сходами. Тим більше, що в університеті Бодянський познайомився з самим Максимовичем, про що ми ще скажемо.

Як би там не було, в листах до батьків, написаних наприкінці навчання в семінарії, вже виразно виявлено щирий інтерес Осипа Бодянського до Батьківщини, яку він називає «нашою Малоросією»: «Когда б хоть наша Малороссия осталась чуждою всяких переворотов и бедствий». В листах зустрічаємо вираз «наш хохландець», а також українські прислів’я та приказки. Коли всі були стривожені холерою в Росії, в тому числі в Москві1, Бодянський заспокоював батьків: «В нашей Малороссии, слава Богу, совершенно благополучно». Або писав: «Я думаю, вы уже знаете о милости государя к Малороссии: казаки по-прежнему навсегда будут существовать…»2. В даному разі Бодянський мав на увазі указ Миколи II від 6 травня 1831 року про сформування з малоросійських козаків восьми кавалерійських полків. Осип Максимович навіть написав із цього приводу патріотично-войовничого вірша «Козацкая песня»:

______________________



1 В 1830 р. епідемія холери, занесена в 1829 р. із Бухари і Хіви в Оренбург, стала швидко поширюватися майже на всю європейську Росію, включаючи Москву, де забрала життя десятків тисяч людей. Всього загинуло від холери близько 100 тисяч чоловік.

2 Письма О.М. Бодянского к отцу // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете, 1893. Книга третья. С. 48, 50, 56.
Скорей ходимо на ляхив,

Да станем быть зусех шляхив!

Ще не забулы мы Богдана,

Козацкого свого гетьмана,

Як з вийськом вин их тормошыв,

Як их, де ни пиймав, душыв…

Дамося знать свою уроду:

Всех к чорту з мосту прямо в воду!..

Ці рядки далекі від художньої досконалості, зате вони прекрасно передають тодішню патріотичну запеклість та мало не кровожерний настрій семінариста, викликані польським повстанням 1831 р.

Що ж до мнимої царської «милості», то після скасування Катериною II в 1764 році української козацької держави — Гетьманщини — про неї не могло бути й мови (у Шевченка: «Нема Січі, пропав і той, хто всім верховодив»), але привертає увагу самé палке прагнення Бодянського до збереження козацтва «назавжди».

Микола Василенко ще сто років тому розмірковував: «Откуда мог явиться в семинаристе О.М. Бодянском этот интерес к своей родине Малороссии? Письма его к отцу не говорят нам об этом. Других сведений у нас также нет. Но мы вряд ли много погрешим против истины если выскажем предположение, что интерес к Малороссии мог культивироваться в переяславской семинарии, которая в те годы, да и в позднейшие, сохраняла свой национальный малорусский отпечаток»1. Абсолютно правильне припущення. Та синівські листи, наповнені любов’ю до батьків, одночасно передавали й любов до малої Батьківщини, закладену в самому генотипі Бодянського. За цих обставин серйозне зацікавлення книгами значною мірою сприяло формуванню української самосвідомості. Втім, запам’ятаймо, що, згадавши про «нашу

________________



1 О.М. Бодянський и его заслуги для изучения Малороссии. Н.П. Василенка. От-тиск из журнала «Киевская старина». — К.: Типография Императорского университета Св. Владимира, 1904. С. 17–18.

Малоросію», двадцятидворічний Осип Максимович одразу писав: «Но нам ли, сынам России, страшиться войн и жалеть принесть в дар своему отечеству, все, что ни имеем… Бог и Государь видит нас и не оставит без покровительства и помощи».Таким Осип Бодянський залишиться на все життя: патріотом України і одночасно «сином Росії», вірним імператору.

Цікаво, що вже на початку 1829 року Бодянський вперше написав батькам про те, що його не приваблює кар’єра священика, і він збирається поступати до Петербурзького педагогічного інституту: «На сие же прошу у вас, любезнейший батюшка, отеческого согласия и благословения». Втім, Осип Максимович не потрапив до числа кандидатів в педінститут і з часом радів з того, бо запалав бажанням поступити до Московського університету. В його паперах я навіть знайшов чорновик невідправленого листа до царя: «По окончании богословской в Переяславе семинарии я желаю поступить в Московский Вашего Императорского Величества Университет»1.

Але Бодянський обійшовся й без царя. Закінчивши у вересні 1831 року духовну семінарію, він відправився підкоряти Москву. Успішно склавши іспити, юнак у жовтні 1831 року поступив на словесне відділення Московського університету.


«Студентом він належав до гуртка Станкевича»
Павло Вістенгоф (близько 1815-1884)2, який поступив до університету вільним слухачем в один із Осипом Бодянським рік — 1831-й і на той самий факультет (!), згадував:
_________________________

1 ВР ІЛ, ф. 99, од. зб. 29, арк. 32.

2 Молодший брат вже згаданого нами Петра Вістенгофа, офіцер, мемуарист.
«Я был принят в студенты по словесному факультету… Всех слушателей на первом курсе словесного факультета было около ста пятидесяти человек1. Молодость скоро сближается. В продолжение нескольких недель мы сделались своими людьми, более или менее друг с другом сошлись, а некоторые даже и подружились, смотря по роду состояния, средствам к жизни, взглядам на вещи. Выделялись между нами и люди, горячо принявшиеся за науку: Станкевич, Строев, Красов, Компанейщиков, Плетнев, Ефремов, Лермонтов. Оказались и такие, как и я сам, то есть мечтавшие как-нибудь три года промаячить в стенах университетских и затем, схватив степень действительного студента, броситься в омут жизни»2.

Вістенгоф не називав Бодянського серед помітних студентів, але молодий варвинець був у тісному колі тих, які відразу занурилися в науку. Відомий російський письменник Іван Гончаров згадував про дружню групу сучасних йому студентів університету: «К.Аксаков, Станкевич, Бодянський... Они, составляя одну группу и, занимая один угол в обширной аудитории, собирались друг у друга, читали, менялись мыслями...»

В студентські роки Бодянський примикав до гуртка Миколи Володимировича Станкевича (1813-1840). В експозиції Будинку-музею О.І.Герцена, що в Сивцевому Вражку, 27, є малюнок невідомого художника кінця 30-х рр., на якому зображено його членів. Крім обрисів

_______________________



1 Тодішній перший курс був особливо багатолюдним, бо в зв’язку з холерою в Москві заняття в університеті були призупинені, і студенти, які поступили в 1830 р., також вважалися першокурсниками.

2 Вистенгоф Павел Федорович. Из моих воспоминаний. — М.: Издательский Дом ТОНЧУ, 2007. С. 188.

самого лідера й молодого Бодянського, бачимо Костянтина Аксакова, Михайла Бакуніна, Віссаріона Бєлінського, Василя Боткіна, Олександра Кольцова, Михайла Каткова, та ін. Бодянський з’явився в гуртку Станкевича з самого початку його створення наприкінці 1831- початку 1832 рр. разом із Я.Невєровим, І.Клюшниковим, С.Строєвим, В.Красовим, а В.Бєлінський, В.Боткін, М.Бакунін, М.Катков приєдналися пізніше. Так само пізніше зблизився з гуртком Станкевича Т.Грановський.

Під згаданим малюнком у музеї читаємо слова Герцена: «Мы могли холодно уважать круг Станкевича, но сблизиться не могли, они чертили философские системы, занимались анализом себя…Мы мечтали о том, как начать в России новый союз по образцу декабристов, а и самую науку считали средством». Йшлося про те, що гурток Миколи Станкевича мало цікавився політичними та соціальними питаннями, а вибрав об’єктом вивчення філософію, літературу, естетику, тоді як гурток Олександра Герцена найбільше уваги приділяв якраз питанням соціального устрою Росії і вивчення філософії підпорядковував політиці.

Радянська дослідниця Л.Насонкіна зазначала: «Всі студенти — учасники гуртка Станкевича — вчилися на словесному відділенні (більшість з них закінчила університет кандидатами)1. Станкевич, Строєв, Красов вже друкували свої статті в журналах. Пробували свої сили на літературному поприщі Невєров і Клюшников»2. Очевидно, від неуваги до постаті Бодянського, він не згадується, тоді як Осип Максимович уже в 1834 р. помітно виступив у пресі з рецензією на «Малоросийские повести»

________________

1 Йшлося про те, що кращі студенти, закінчуючи університет, захищали кандидатські дисертації і здобували вчену ступінь кандидата (не плутати з нинішнім статусом цих праць і звань). Всі інші отримували звання дійсного студента.

2 Насонкина Л.И. Московский университет после восстания декабристов. — М.: Издательство Московского университета, 1972. С. 313.

Григорія Основ'яненка, в якій висловив упевненість у великому майбутньому української мови і літератури. В 1835 р. вийшла збірка віршів «Наські українські казки», яку Бодянський присвятив «...матері моїй рідненькій, неньці старенькій, коханій, любій Україні». Цей твір за своїм значенням перевершує будь-яку публікацію згаданих Насонкіною російських авторів, які вийшли з гуртка Станкевича. Зокрема, Віссаріон Бєлінський писав, що збірка відзначається «найчистішою малоросійською мовою» і назвав її виявом любові до своєї батьківщини.

Та значно важливішим є свідчення Пантелеймона Куліша, який на схилі літ у «Дописках» до поеми «Куліш у пеклі» вдячно згадував: «До нас, гімназіальної дітвори в Новгородку Сіверському, не дійшов тоді ще ні Гулак Артемовський, ні Квітка-Основ’яненко. Втішались ми тільки перелицьованою “Енеїдою” Котляревського. Тим казки Іська Материнки були про нас первим ступнем народного самопознання нашого і самоцвіту староруського. Я й досі знаю напам’ять не то самі казки прилуцького земляка Іська (Іосипа), та й переднє слово до казок…»

Суголосно з Кулішем писав Іван Франко, який, до того ж , висловив глибоку думку про причину відходу Бодянського від філософського гуртка Станкевича: «Студентом він належав до кружка Станкевича... Правда, коли радикальніші гегеліанці виділилися окремо (Грановський, Герцен та ін.), Бодянський не пристав до них,.. відтягнений від гегеліанських абстракцій більше реальним змістом своїх учених праць, а може й своїм гарячим українським патріотизмом, що проявляється у нього в ту пору»1 (Виділено мною. — В.М.).


________________________

1 Франко Іван. Осип Бодянський. Твори в двадцяти томах. Т. XVII. — К.: Державне видавництво художньої літератури, 1955. С. 413.
Справді, Бодянський, навіть у молодості не збирався, подібно до Герцена, наслідувати декабристів і розглядати науку як засіб революційного перетворення суспільства, проте він усім серцем прагнув використати наукову працю на користь рідного краю та його відродження. Для Бодянського наука була найжаданішою сферою людської діяльності з метою накопичення й систематизації нових знань, а повне занурення в книги він вважав найсолодшим життям (Пантелеймон Куліш їдко писав про «смачні йому та хіба тільки мишам книги»). Таким чином, була відсутня будь-яка ідейна основа зближення Бодянського з тим же Герценом. Їх університетські роки значною мірою збіглися (Герцен закінчив університет у 1833 р.), проте Бодянський самозабутньо «гриз граніт науки», а Герцен натомість об’єднав навколо себе волелюбців, які критично ставилися до миколаївського режиму. В 1834 р. Бодянський , закінчивши університет, пішов учителювати в 2-у московську гімназію, а Герцена того року було заарештовано й відправлено на заслання (Вятка, Перм, Володимир на Клязьмі). В 1840 р., коли Бодянський знаходився за кордоном, Герцен повернувся в Москву, але наступного року його було вдруге заслано (тепер у Новгород). З 1842 р. Бодянський і Герцен знову перетнулися в Москві та їх стосунки, як ми побачимо далі, не склалися. Ледве встиг Осип Максимович повернутися у вересні 1842 року з п’ятирічного закордонного відрядження і, звичайно, ще не встиг нічим насолити Олександру Івановичу, як той уже писав критику й перекладачеві Василю Боткіну: «Только к Бодянскому я не пойду…»

Ігноруючи політичні питання, гурток Станкевича все-таки сформував у своїх членів серйозні світоглядні позиції. Костянтин Аксаков писав про це так: «Выработалось уже общее воззрение на Россию, на жизнь, на литературу, на мир — воззрение большею частью отрицательное. Искусственность российского классического патриотизма, претензии, наполнявшие нашу литературу, усиливавшаяся фабрикация стихов, неискренность печатного лиризма, все это породило справедливое желание простоты и искренности, породило сильное нападение на всякую фразу и эффект: и то, и другое высказывалось в кружке Станкевича, быть может, впервые, как мнение целого общества людей». Взагалі навіть такі різні люди, як Олександр Герцен і Михайло Погодін, одностайно визнавали, що спілкування талановитих юнаків між собою розвивало їх не менше, ніж професорські лекції.

В університеті Бодянський серйозно вивчав мови. Швендяючи по Нікітській, він скуповував різні лексикони1, а вдома зубрив їх від початку до кінця. До речі, у молодого Бодянського була феноменальна пам’ять2. Костянтин Аксаков розповідав, як професор Микола Надєждін надумав несподівано запитати щось у студента з Малоросії, який сидів на задній лаві. Той піднявся й став жваво та методично відповідати, ніби з книги читати, до того ж, тримаючи очі долу. Студенти засміялися, а професор був упевнений, що Бодянський справді зчитує відповідь: «Заметив книжный слог ответа, Надеждин сказал, несмотря на свою деликатность: „Извините, г. Бодянский, мне кажется вы по книге читаете”. — „Нет,” — отвечал Бодянский, — и свободно продолжал отвечать. Надеждин, смотря на его опускающиеся глаза и слыша постоянно ровный книжный язык, сказал: „Извините меня, г. Бодянский, пожалуйте к кафедре”. Бодянский замолчал, послышался стук и топот: это Бодянский приближался к кафедре, стал перед нею и с невозмутимым спокойствием продолжал свой ответ, точь в точь, как на

_________________



1 Словники, тлумачні словники.

2 Видатну пам’ять Бодянський зберіг до кінця життя. Він знав безліч прислів’їв, приказок, латинських сентенцій і любив пересипати ними свою мову, а також листи і публікації.
задней лавке. „Сделайте милость, извините меня”, — сказал Надеждин.

— „Прекрасно, прекрасно”». Надєждін, який сам мав добру пам’ять і читав лекції без записок, був страшенно задоволений.

В 1833 р., коли Бодянський ще був студентом, Надєждін, який видавав журнал «Телескоп» і газету «Молва» надрукував у ній чотири «Малороссийских вирши» Осипа Максимовича, в тому числі семінарський опус, який ми згадували раніше. Бодянський підписався тоді псевдонімом Бода Варвинець, який легко розшифрувати: Бода — скорочення від прізвища; Варвинець — від назви рідного містечка Варва.

До речі, саме Надєждін у своєму «Телескопе» висловив офіційну позицію царської влади й російської літературної еліти про те, що українська мова — це лише наріччя, яке має збагачувати російську мову. Надєждін писав, що віднедавна з’явилися вдалі спроби літературного опрацювання малоросійського наріччя. Декому ці спроби видаються порожньою, непотрібною забавкою, але він думає навпаки: малоросійське наріччя може також прислужитись і збагаченню російської мови. Нехай українці знайомлять нас із ним у своїх поетичних думах, у своїх добродушних казках. Ми повинні бути їм щиро вдячні.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   46


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка