Ю. Л. Афанасьєв (Київський національний університет культури і мистецтв)




Сторінка2/37
Дата конвертації23.10.2016
Розмір5,01 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37

12

ське» - від імені бога Діоніса — язичеське, безособистісне начало та «апол-лонівське» - від імені покровителя мистецтв Аполлона - загострено-особистісне начало культури).

Символи, «прафеномени» створюють, за О. Шпенглером, буття та своєрідність культури, її «душу», визначають її історичну долю. Прасимволом фаустівсько-європейської християнської культури є воля, а античної - тіло. Перший пра-символ динамічний, другий — статичний. Вісім культурних типів (єгипетський, індійський, вавилонський, китайський, античний, візантійсько-арабський, фа-устівський та культура майя) замкнені, кожний проходить повний цикл від народження до смерті, але істотно не впливає на інші типи.

Такий підхід притаманний і дослідженням видатного англійського історика, автора багатотомної історії людства А. Тойнбі, який визначив 21 цивілі-заційний тип, 13 локальних цивілізацій, які розвиваються самостійно-циклічно.

П. Сорокін, російський соціолог, а після еміграції відомий американський учений, у 4-томній праці «Соціокультур-на динаміка» розрізняє 3 культурних типи — ідеаційний (духовно визначальний), сенсетивний (чуттєвий) та ідеалістичний (змішаний, що поєднує елементи першого та другого типів), в основі кожного з яких лежать особливі менталітет (духовність) та поведінка.

Культуру типологізують різні чинники впливу, особливо пов'язані з виробництвом. Однак розвиток культури визначають не просто економічні умови, а особливе поєднання економічних, природних та соціальних умов, яке, зокрема, включає особливості соціального типу зв'язків, соціальних інститутів та суспільного спілкування. Рух інформації в суспільстві залежить саме від цих умов. Існують три різновиди спілкуван-

ня: комунікація (обмін оперативною інформацією), трансляція (передача цінностей молодому поколінню) і трансмутація (спілкування через пояснення, яке вносить зміни в існуючі стандарти поведінки, мислення, переживань, дій). Ці різновиди спілкування забезпечують механізм дії і розвитку культури.

Упродовж історії людство виробило три різних способи організації соціальної інформації, що гарантували дієвість механізмів спілкування, - соціокодів, які забезпечують інформаційно-комунікативну систему культури. Соціокоди поділяють на особисто-іменний, професійно-іменний та універсально-понятійний (або європейський). їх загальний зміст слід враховувати при вивченні типології загальної та художньої культури.



Особисто-іменний соціокод, притаманний культурам первісного суспільства, полягає у засвоєнні програми соціальної поведінки під час посвячення підлітків у дорослу (ініціація) людину разом з утаємниченим ім'ям. Сукупність таких програм діяльності визначає цілісну соціальну діяльність людей (є її соціокодом), інтегруючи їх у мисливську спільноту. Унікальність імені збігається з унікальністю функції. Цей соціокод закладає основу функціонування первісної культури.

Професійно-іменний соціокод сформувався під час поділу праці, спричиненого землеробством, у суспільствах, де воно стало основою господарства (Давній Єгипет, Давня Індія, Давній Китай). У цих суспільствах крім професії землероба п'ята частина населення мала професії гончара, коваля, воїна, писаря тощо. Це тип традиційно-професійних соціальних структур, що успадковувалися через сім'ю, кожна професія мала покровителем свого бога, ім'ям якого йменувалась група людей, що опа-

13

новували цю професію. Жорстка регламентація визначила стабільну консервативну соціальну структуру та впорядкованість і відповідно жорсткі канони й типи людської поведінки та моделей життя, яким, у свою чергу, підпорядковувались мистецтво та весь склад художньої культури.



Упіверсальио-поііятійний (європейський) соціокод сформувався у Давній Греції, де жорсткі умови не завжди продуктивного острівного землеробства та мореплавства не давали можливості закріплювати професії за окремими групами людей і зумовлювали необхідність поєднання професій, стимулювали професійну універсальність. Такі потреби вимагали загальнодоступної інформації, розвиненої писемності, законів, спрямованих на кожну людину, а не на людину певної професії. Такі соціальні умови разом з певними традиціями, способом життя потребували демократії, свободи особистості та спонукали до агону (змагальності) й творчості. Попри нестабільність цей соціокод, пройшовши через різні випробування, виявився найбільш продуктивним і перспективним для європейської цивілізації, особливо в період науково-технічних революцій, і породив нові можливості розвитку людини, визначив особливий тип художньої культури.

Як обґрунтовано стверджує М. С. Каган, мистецтво та художня культура пев-ноі епохи не тільки відображають в усій, цілісності своєрідність та унікальність життя людей, їхні прагнення та потреби, типи особистостей свого часу, тобто образ епохи, а й створюють «автопортрет» самої культури. Отже, художня культура є самосвідомістю культури, її осмисленням, образом її регіонального, соціального, національного, соціально-естетичного існування.

Вивчення культури кожного народу має починатися з осягнення його мис-

тецтва, духовності, цілісності, які є ключем до розуміння таємничої сутності нації.

Характер і зміст художньої культури визначаються базовою культурною основою. Той, хто вивчає художню культуру, має, враховуючи широку типологію культури, залежно від соціокоду, брати за основу типи соціальних відносин, базових соціальних структур, що є підвалинами соціально-економічних формацій. Однак їх треба приймати не як масштаб, який часто догматично перетворюється на прокрустове ложе схематизму, уподібнювання фактів системі залежності мистецтва від стадій розвитку соціальних відносин, а як соціальний орієнтир, основу структурування великих культурних одиниць. Перехід від одного типу культури до іншого є не революційним, а еволюційним процесом, який складається з транзитивних (проміжних) культурно-історичних типів (наприклад, період формування феодальної культури Європи після краху Римської імперії та феодалізації Візантії).

У сучасній як загальній, так і художній культурології на зміну еволюціоністській тріаді «дикість — варварство — цивілізація», діадам «традиціоналізм — модернізм», «Захід — Схід» приходить більш диференційований комплексний підхід, який поєднує кілька типологій на основі головної.

Так, типологія на основі антрополого-

в'язання універсальних проблем культури через призму буття людини та її відносин із світом та іншими людьми. Такий підхід є підґрунтям нового реального гуманізму в культурі. На художніх засадах проблематика своєрідно розв'язується з допомогою мистецтва.

У системі сучасної культурної антропології склалася типологія відповідно до аналізу форм мислення, за шкалою «індивідуалізм — колективізм», згідно з

14

контекстом функціонування культури, тобто залежно від культури людей, від характеру включення їх в культурне середовище, безпосередню систему динаміки культури.

У цілому художня культура як одна із підсистем єдиної загальнолюдської культури, функціонуючої в певному суспільстві, зумовлює суб'єктно-особистісний аспект історії, сприяє формуванню соціальної активності учасників історичних подій. Художня культура, мистецтво є єдиною формою суспільної свідомості, здатної проникати в сутність життєвих процесів, найпотаємніших глибин розуму та почуттів, зберігаючи при цьому неповторний індивідуальний світ людини.

Світова художня культура є такою цілісністю, в динаміці розвитку якої виникають окремі відгалуження, споріднені та протилежні, які визначаються своєю епохою і мають специфічні культурно-типологічні риси.

Певний тип культури визначається своєю цілісністю, має власну структуру, функції, цінності, символи, світогляд, відношення, спосіб життєдіяльності, певний «дух», культурний контекст і тло, свою світоглядну суспільну ідею та інтегруючу парадигму свідомості (усталений образ). Він позначається на всіх сферах культурного буття. Проте в усі часи культура, мистецтво - це невичерпне джерело гармонії, творчих пошуків, усвідомлення радості, краси, сенсу життя для особистості і для людства.

Естетична і художня культура

Художня культура — це ядро естетичної культури.

Кожний різновид культури виконує специфічні функції; його суспільна роль визначається завданнями, покладеними на нього у певному суспільстві.

В естетичній культурі втілюється вищий рівень гармонії людини у її відносинах з природою та суспільством, особисте зливається із суспільним, відображається історично визначена оп-тимальність та повнота людського існування. Суб'єкт в естетичній культурі вільно самовизначається у своєму ставленні до світу і до людей.

Культура в цілому як суспільна категорія задовольняє естетичні потреби людини, гармонізує її стосунки із суспільством, створює естетичний ефект.

Г. Гегель завершив свою грандіозну філософську систему естетикою. В естетичній культурі він вбачав вінець культури, її найбільш повне і всебічне втілення, вищу гармонію всіх різновидів культури.

Естетичні відносини є основою естетичної культури, полягають у гармонізації взаємин людини з довкіллям та людей між собою.

Мистецтво як елемент естетичної культури, своєрідне духовне практичне відтворення уособлює її духовну і практичну сутність.

Естетична культура - цілісна форма життєдіяльності людини. Кожна її царина має власні естетичні можливості, естетичний потенціал, спроможність реалізувати який визначається станом і розвитком суспільства.

Система естетичної культури складається з природи, естетичних цінностей, художньої творчості, естетичних потреб, естетичних відносин та естетичного освоєння. Художня культура реалізується в- системі «художнє виробництво (творчість та її твори) — художня потреба — художнє освоєння, споживання художніх цінностей».

Найзагальніша будова естетичної культури структурується у взаємозв'язку різних сфер практики і у відповідних формах свідомості. Ці дві ланки становлять два рівні естетичної культури:



15

естетичну свідомість (естетичні потреби, ідеали, смаки, погляди, переживання тощо) й естетичну практику (мистецтво, дизайн, мода, а також суміжні з культурою сфери, де естетична діяльність не є провідною, - садово-паркове мистецтво, побут та ін.). Особливим різновидом естетичної практики є естетичне виховання. Отже, естетична культура включає професійну художню культуру, народну творчість, художню самодіяльність, дизайн, моду, естетичні елементи в праці, побуті, організації відпочинку, суспільно-політичній діяльності, спілкуванні, природі, естетичне виховання та, власне, пізнання самої естетичної культури. Будь-яке явище, що має естетичні властивості, є набутком естетичної культури, яка змістовно його освоює та оцінює. Рівень естетичності культури полягає в здатності її складників (зокрема, мистецтва) впливати на свідомість, соціальність людини і суспільства.

Сутність художньої культури

Ядро естетичної культури становить культура художня, що найтісніше пов'язана зі світом людини. У мистецтві естетичне начало втілюється всебічно, цілісно, універсально, в особливій соціальній інституалізованій формі.

Мистецтво - це особлива форма зв'язку між ідеалом та практикою, де потреби людини в мисленні, чуттєвості, перетворенні світу гармонійно задовольняються розв'язанням існуючих між ними суперечностей в художній формі. У мистецтві естетичне начало спрямоване на гармонійне перетворення людини, наближення її до ідеалу.

Мистецтво, художня діяльність моделюють естетичну свідомість, тобто виконують функцію мови. В «художньому» «естетичне» безмежне і водночас цілісно-нормативне є формою пошуку люди-

ною ідеалу та гармонії у художній реальності.

Художня реальність має подвійний зміст: внутрішній — як світ особливої образності, уяви, фантазії (художньо-образна форма творів мистецтва) та зовнішній — як світ соціально-художньої реальності, художнього життя, взаємодії його суб'єктів (митець, публіка, критика) між собою і з суспільством під час творення та пізнання творів мистецтва.

Специфічність художньої реальності полягає в тому, що, як частина об'єктивного світу, вона не тільки відрізняється від нього, а й має відносну самостійність, власний спосіб буття на рівні життєвих виявів.

Як буття і процес художня реальність має свою динаміку, що розгортається за певною лінією. Кожна ланка цієї лінії розвивається за такими рівнями: соціальна художня потреба, предмет мистецтва, свідомість митця, художній образ твору, художнє споживання (процес і результат).



Складники художньої системи: суспільство, що породжує потребу в мистецтві і створює передумови для її реалізації; соціум як предмет художнього освоєння; митець як суб'єкт соціально-художньої діяльності, спрямованої на задоволення суспільно-художньої потреби; твір мистецтва, в якому ця потреба реалізована митцем; публіка як суб'єкт художньої потреби, художнього освоєння та споживання й комплекс впливу на неї мистецтва, її соціально-естетичного збагачення; нова соціальна дійсність як сфера формування нової суспільно-художньої потреби. Своєрідність художньої реальності визначається специфікою мистецтва як форми суспільної свідомості.

Щодо поняття «художня культура» вживають поняття «художнє життя». З одного боку, воно характеризує в соціологічному аспекті реальний стан ху-

16

дожньої культури в певну історичну епоху, а з іншого — поняття «художня культура» є якісним масштабом оцінки процесів художнього життя.



Поняття «художня культура» насамперед відображає якісну сутність існування мистецтва в суспільстві, його значення в системі естетичних координат, в системі культури та в системі суспільства, тобто його соціально-естетичну ефективність.

Художня культура — це збірне поняття, що окреслює цілісну, специфічну сферу суспільного життя, в якій відбувається духовна, культурна діяльність, що має глобальний універсальний вплив на індивідуалізацію людини, формування її як гуманістично-творчої особистості.

Рівень впливу художньої культури визначає соціально-естетичний потенціал творів мистецтва, багатозначність їхнього художнього змісту.

При відродженні національно-культурної самосвідомості в системі художньої культури виявляється роль народної та релігійної культури.

Принципово важливим є впровадження в систему художньої культури художньої потреби як орієнтира змістовного спрямування художньої діяльності. Художня потреба не тільки побуджує до діяльності всіх учасників художнього процесу, а й є основою, визначником соціально-художніх відносин. Тому так важливо при вивченні художньої культури епохи чи інших відтинків часу зрозуміти природу тих соціально-художніх потреб, які її породжують.

Митець, публіка і критика уособлюють процеси та сфери творчості, сприймання та оцінювання (художня творчість, художнє споживання, художнє оцінювання).

Відповідно до цього виокремлюють такі відносини: творчо-художні (між митцями окремого виду мистецтва та суміж-

ними видами), суспільно-художні (митець - публіка), художньо-функціональн (митець - критик - мистецтвознавець) художньо-педагогічні, художньо-просвіт ницькі та ін. Найважливіші серед них -відносини між митцем і публікою.

У різних типах суспільства ці відно сини мають різну ієрархію і структуру Міра їх урахування визначає розумінш природи і потенцій розвою художньо культури. Проте завжди головним твор чим суб'єктом залишається митець.

Типологія митців зумовлюється ху дожніми напрямами (наприклад, ми тець — класик), мірою наближення д< народної творчості (наприклад, кобзар та колективністю (наприклад, колекти: авторів фільму). Митець може поєдну вати у своїй творчості широкий спект] видів творчості (кінорежисер). У сфер суміжних видів він інтегрує в цілісніст матеріальні та естетичні елементи (ди зайнер).

Об'єктом мистецтва є публіка (термі: вживається з епохи класицизму). Пу€ ліка - це форма вияву залученості не роду до мистецтва. Вона втілює важлиі моменти художнього процесу (сприйняі тя, співтворчість, оцінювання, визначе? ня соціально-естетичної ефективност впливу мистецтва). Публіка уособлю соціальну форму художнього освоєнн мистецтва, є його соціально-естетичноі спільністю.

Публіка в мистецтві - відносно стіі ка, організована спільність людей із с( ціально і художньо визначеними власті востями. Публіка характеризується стіі кою художньою потребою, спрямовано: на її задоволення художньою діяльні» тю (освоєння, співтворчість, оцінюваї ня, зацікавленість мистецтвом, вивчени мистецтва, колекціонування тощо), і впливом на соціально-художнє середові ще і творчість митців.

Роль публіки в системі художньї культури визначена в афоризмі «ми

17

тецтво - це публіка». Вона поєднує ролі носія естетичних потреб суспільства, споживача мистецтва й адресата мистецтва (мистецтво орієнтоване на певну публіку і в ній знаходить підтвердження необхідності свого існування).



Свого особливого значення публіка набула ще за часів античності. Відтоді вона займає особливе місце в художньому житті кожної епохи, змінюючись за соціальним статусом відповідно до суспільних особливостей цієї епохи. Публіка має універсальну дотичність до мистецтва. Вона його і використовує, і оцінює, коригує його розвиток.

Публіка структурується за видами мистецтва, типами і жанрами культури, а також за елементами естетичної, художньої свідомості та діяльності (естетичні погляди, смаки, ідеали тощо).

Оцінювання художнього життя та бачення шляхів його регулювання є функціями критики.

Критика - це посередник у діалозі митця з публікою, орієнтир творчого процесу і творчого сприйняття. Вона в різних аспектах оцінює творчі явища і визначає їхню роль у системі культури. Критика не завжди об'єктивна. Іноді вона узурпується вузьким колом правлячої еліти, а деякі періоди критика визначала рівень і спрямування художнього життя суспільства.

Отже, розгляд художньої культури в динаміці відносин двох основних сфер художньої творчості, художнього споживання та суспільно-художніх потреб, що опосередковують їх зв'язок і створюють систему соціально-художніх відносин їх суб'єктів, дає змогу визначити напрями і характер естетичних змін, їх рушійні сили, особливості художніх напрямів та стилів, художніх методів та засобів.

Народ є основним суб'єктом культури, оскільки формує загальний культурний контекст, соціально-культурну ситу-

ацію, активний, породжуючий нову художню культуру полюс потреб.

Народна творчість - невичерпне джерело збагачення мистецтва. Універсальність культуротворчості народу визначається створенням культури не окремими класами, а всім загалом суспільства. Роль народу полягає не тільки в розвитку, збагаченні культури, а й у її збереженні, забезпеченні умов і можливостей її існування.

Оскільки мистецтво є художньо-естетичною моделлю відносин особистості з соціумом і довкіллям, зумовлює комплекс різновидів соціальної діяльності (демонстрація, розповсюдження, зберігання творів мистецтва, підготовка митців тощо), то функції художньої культури, особливо національної, вагомі й різноманітні.

Провідна функція художньої культури - естетична, оскільки естетична природа самого мистецтва. Предмет і мета мистецтва - відтворення естетичного ставлення людини до світу, отже, естетична функція є для мистецтва системоутворю-вальною, тобто визначає його сутність. Традиційно в європейській естетиці основними функціями художньої культури поряд з естетичною вважають інформаційно-комунікативну (мистецтво як систему знаків і мову естетичного спілкування) та виховну, спрямовану на формування естетичних та загальнолюдських якостей людини. Виховну функцію конкретизують пізнавальна, моральна, світоглядно-ідеологічна, творчо-спонукальна, гедоністична (естетична насолода) функції. Конкретизуються функції в різних видах і жанрах мистецтва по-різному.

До основних функцій художньої культури належить також творчо-утворю-вальна функція, яка полягає у створенні нової художньої реальності. Отже, вивчення всіх аспектів художньої культури передбачає осмислення тих функцій, які

18

вони виконують у суспільстві, усвідомлення їх впливу на його розвиток та вдосконалення.

Художньо-естетичне виховання як складова художньої культури

Складовою частиною художньої культури як цілісної і особливої соціальної сфери суспільства є система естетичного та художнього виховання, яка готує населення, особливо молоде покоління, до спілкування з мистецтвом і естетичним середовищем.

Естетичне виховання спрямоване на формування ставлення до всього навколишнього світу, природи, мистецтва, інтер'єру тощо, а художнє виховання — тільки до мистецтва. Проте мета художнього виховання також естетична. Отже, ці два різновиди виховання не збігаються, але взаємодоповнюють один одного.

Історія художньої культури засвідчує, що естетичне і художнє виховання беруть свій початок із первісного суспільства. В кожному із наступних суспільств вони мали свою специфіку, яка визначала формування певного типу особистості, мала виразний соціальний зміст. За всієї різноманітності форм і методів естетичного та художнього виховання в різних суспільних системах спостерігалася певна, хоч і не завжди очевидна спадкоємність їх історичного розвитку. Зокрема, очевидні поступ і цілісність європейського естетичного та художнього виховання, узгодженість їх теоретичних засад у часі та просторі в системі європейської естетики та педагогіки. Системи естетичного та художнього виховання

західних і східних культур взаємодіють, збагачуючи одна одну.

Художнє та естетичне виховання створює естетичні аспекти способу життя, естетично збагачує розвиток особистості і включає її у світ національної і світової культури. Отже, обидва різновиди виховання є складниками соціальної практики, змістом якої є естетико-художня соціалізація, формування особистості — повноцінного члена суспільства.

Художньо-естетичне виховання найбільш гармонійно і всебічно «олюднює людину» такими засобами культури, які породжують універсальні здібності творчого спрямування і дають змогу особистості визначити нові обрії життя.

Сучасний учитель має використовувати в естетичному вихованні учнів культурно-художні властивості навколишнього середовища, зокрема вміти організовувати культурне життя села, району, школи. Тому нині активно розвивається педагогіка мистецтва, яка продуктивно взаємодіє з новим напрямом — соціологією художнього та естетичного виховання.

На підтримку вивчення художнього життя суспільства, соціально-педагогічних умов естетичного виховання, всього спектра естетичної свідомості і діяльності (відношень, інтересів, смаків, естетичних поглядів) діагностується рівень художньої культури учнів та визначаються методи їх естетичного розвитку.

Вивчення художньої культури є, таким чином, комплексним за своєю спрямованістю, оскільки поєднує педагогічний підхід з історико-типологічним, естетико-соціологічним, культурологічним підходами.

19

Контрольні запитання і завдання

1. У чому полягає універсальність поняття «художня культура»?

2. Які функції художньої культури набувають особливого значення у сучасних умовах?

3. Чому потрібне вивчення теорії та історії мистецтва для кращого розуміння його окремих видів?

4. Що таке «калокагатія» і яке вона має значення у формуванні всебічно розвиненої особистості?

Список рекомендованої літератури

1. Бьітие человека в культуре. — К., 1992.

2. Введение в теорию художественной культури. — СПб., 1994.

3. Искусство в системе культури. — Л., 1987.

4. Культура и развитие человека. — Kv 1969.

5. Культурология І Под ред. Н. В. Михайловой. — М., 2001.

6. Лукьянов Б. В мире зстетики. — М., 1988.

7. Патрис Пави. Словарь театра: Пер. с фр. — М., 1991.

8. Петров М. К. Язьік, знак, культура. — М., 1991.

9. Селиванов В. В. Социальная природа художественного мьішления. — М., 1982.

10. Семашко О. М. Социально-зстетические проблеми развития художественньїх потребностей. — К., 1985.

11. Фохт-Бабушкин Ю. У. Искусство в жизни людей. — СПб., 2001.

РОЗДІЛ

Походження мистецтва



Сучасна наука не дає однозначної відповіді на запитання, коли виникло мистецтво. Безумовно, що мистецтво існувало у всіх великих цивілізаціях стародавнього світу: Єгипті, Індії, Китаї та ін. Отже, вік мистецтва налічує щонайменше шість тисячоліть. Наука, зокрема археологія, постійно доповнює знання про генезис культури і віддаляє в глибину віків той умовний пункт, від якого бере початок розвиток художньо-естетичної діяльності людини. Це просування, проте, обмежене часом, адже мистецтво виникло не раніше, ніж сформувалася людина мисляча, яка й була здатна розпочати мистецьку творчість.

Наукові дані свідчать про те, що перші гомініди, тобто людиноподібні, з'явилися на нашій планеті близько двох мільйонів років тому. Вони відрізнялися від людиноподібних мавп (антропоїдів), які жили поряд з ними, певними морфологічними особливостями, а саме: прямою ходою (на двох нижніх кінцівках, хоч і повільною, незграбною, але такою, що звільняла руки для різних дій), розвиненою кистю руки, здатною виконува-

ти прості операції, відносно великим та розвиненим мозком.

Еволюція людини була дуже тривалою, з ледве помітним прискоренням в міру її розвитку. З'являлися та зникали різновиди гомінідів: людина вміла (homo habilis), людина прямоходяча (homo erectus), пітекантроп («яванська людина»), синантроп («пекінська людина»). Вони співіснували або заступали один одного, поступаючись місцем досконалішим типам гомінідів. Нелегко відтворити повну картину цього тривалого і драматичного процесу. Мабуть, за допомогою науки людство доповнюватиме та переглядатиме уявлення про власне виникнення та перші кроки розвитку.

Було б дуже легко оголосити час появи перших наскальних зображень (ранній палеоліт, 35-30 тис. років тому) висхідним пунктом в історії художньої творчості людини, часом народження мистецтва. Однак утримаємося від такого категоричного твердження, адже цілком можливо, що й до них існували інші форми діяльності наших далеких пращурів, які б могли вважатися початковими формами мистецтва.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   37


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка