Ю. Л. Афанасьєв (Київський національний університет культури і мистецтв)



Сторінка23/37
Дата конвертації23.10.2016
Розмір5,01 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   37

78

держави. Десятки років минали під знаком необмеженої влади одного фараона, століттями вимірювалися періоди правління династій. Набіги ворогів, повстання рабів, двірські перевороти не руйнували повільної розміреної течії життя. У суспільному бутті все було упорядкованим, усталеним, визначеним. Індивідуальне життя людини також було регламентовано ритмом щоденної праці, обрядами, звичаями, законами громадського буття. Незмінному устрою життя було повністю підкорене мистецтво, в основі якого лежала система художніх канонів.

Художні канони давньоєгипетського мистецтва — це завершені й естетично бездоганні форми, які відповідали духовному змісту, позахудожньому призначенню мистецьких творів і були обов'язковими для наслідування в художній діяльності. Канони передавалися за традицією, від покоління до покоління, і сприймалися митцями як непорушна святиня.

В архітектурі та образотворчому мистецтві панували суворі канони пропорцій, які сприймалися не тільки наочно, а й мали абстрактне, а саме математичне вираження. У поезії діяла система канонічних засобів словесного виразу: сталі епітети, метафори, фонетично співзвучні пари слів тощо. Свої канони мали музика та хореографічне мистецтво (ритмічні та мелодичні формули, типові жести та пози танцюристів).

Отже, більшість творів давньоєгипетського мистецтва була художньою варіацією єдиних канонів.

Об'єднувальна сила міфологічних уявлень, регламентованість майже усіх складників життя, канонічність мистецтва чітко окреслили простір художньої діяльності. Проте ці чинники не тільки обмежували творчу волю, а й гарантували естетичну привабливість та суспільну значущість творів мистецтва.

Упродовж віків єгипетське мистецтво, хоча й дуже повільно, але все ж зазнавало змін. Синкретична творча діяльність, спрямована на створення певних артефактів, таких як мастаба, саркофаг, обряд поховання або одруження, з часом поступалася місцем більш диференційованим за функцією та з власними засобами відтворення видам мистецтва (фресковий живопис, скульптурний портрет, дидактична література, інструментальна музика). Більш витонченими, осмисленими та складними ставали канони мистецької творчості, кількість яких зростала відповідно до рівня жанрової розгалуженості мистецтва. Поруч із суворо регламентованими за функцією, змістом і формою творами з'являлося все більше творів присвячених духовному життю людини. Внаслідок цього канонічне мистецтво доповнювалося індивідуальними, неканонічними рішеннями форми та змістовного виразу.

Головні риси давньоєгипетського мистецтва - синкретизм провідних форм, органічна змістовна цілісність, зумовленість потребами суспільного буття, канонічність. Окреслені тенденції розвитку притаманні й іншим художнім культурам давнього світу. Отже, мистецтво Давнього Єгипту - це своєрідна модель художніх культур інших давніх народів.

Крім того, давньоєгипетська культура започаткувала жанрово-стильові традиції, що мали подальший розвиток в інших історичних та етнічних умовах. На підтвердження цього досить послатися, наприклад, на любовну або філософську лірику в поезії єгиптян (зокрема, жанрів параклаусітрон, альба, хемрі-йят). Вони також відчутні в управлінні музично-виконавськими ансамблями, в теорії архітектурних ордерів.

Художні надбання єгиптян були засвоєні та розвинені в мистецтві Ассиро-Вавилонії, Іудеї, Сирії, Персії, Криту, Греції і Риму, а згодом в ранньому хрис-



79

тиянському мистецтві Близького Сходу, Візантії, Західної Європи, арабських халіфатів.

Історична періодизація Давнього Єгипту

Давні єгиптяни мешкали в родючих долинах та оазисах уздовж русла Нілу, куди переселилися ще за незапам'ятних часів з Азії. Вони були смуглявими, темноволосими, мали мигдалеподібний розріз очей, прямий ніс та виразно окреслені вилиці. Така зовнішність свідчить про їхню спорідненість з народами Малої та Центральної Азії.

Територія, обжита єгиптянами, мала кілька цінних властивостей.

По-перше, вона була якнайкраще придатна для землеробства. Земля, вкрита родючим шаром мулу і рясно зрошена під час розливів Нілу, давала єгиптянам багаті врожаї. Сприятливі природні умови створювали передумови для економічного, соціального, культурного розвитку.

По-друге, пустелі та високогір'я, що оточували русло Нілу із заходу, сходу та півдня, а також Середземне та Червоне моря з півночі, надійно захищали єгиптян від нападів войовничих азіатських сусідів-кочівників.

По-третє, Ніл був чудовим водним шляхом, засобом налагодженого активного зв'язку між усіма регіонами Єгипту, чинником господарсько-економічної, політичної, культурної єдності держави.

Зародження і розвиток цивілізації Давнього Єгипту пов'язані з цією великою африканською рікою. Це добре усвідомлювали давні єгиптяни, які називали себе народом Хапі (тобто народом Нілу). Вони обожнювали Ніл, молилися на нього, прославляли його в чудових гімнах та піснях. Багато мотивів та образів єгипетської міфології та мистецтва було пов'язано з Нілом (образ підземної

ріки, човен як символ переходу в інший світ та атрибут бога Ра, архітектурний та живописний мотив лотоса - багатозначного символу життя тощо).

Племена, які заселили землі вздовж Нілу наприкінці 5 тис. до н. є., приблизно 40 століть тому почали об'єднуватись у громади-союзи, які пізніше одержали назву «номів», а ще майже через десять століть ці союзи почали формувати єдину державу. На чолі її стояв верховний богорівний владика - фараон. Його влада в державі була абсолютною, священною та спадковою. Отже, хронологія історії Давнього Єгипту визначається періодами панування певних династій фараонів. Загальна багатовікова історія Давнього Єгипту поділяється на три епохи.

Перша епоха — Давнє царство — тривала приблизно з XXXII по XXIV ст. до н. є. Тоді царювали легендарні владики Джо-сер, Снофру, Хуфу (Хеопс), Хафра (Хефрен), Менкаур (Мікерін). Вони володіли незчисленними багатствами, тисячами рабів і обезсмертили свої імена у велетенських гробницях-пірамідах. Занепад і розпад держави на окремі володіння були спричинені повстаннями рабів та відцентровими прагненнями вельможних провінціалів.

Друга епоха історії Єгипту - Середнє царство - охоплює приблизно період з XXII по XVII ст. до н. є. Ця епоха відзначалася своєрідною демократизацією життя, певною його різноманітністю, суперництвом релігійних культів, які виражали означені соціально-станові та етнічні інтереси. В цей період зросло значення освіченості, знань, через це високе положення в суспільній ієрархії зайняли жерці та писарі, що разом були інтелектуальною верхівкою суспільства. Деградація Середнього царства також була спричинена новими повстаннями рабів і селян, насамперед навалою азі-

80

атських кочівників-гіксосів, які майже сто років володіли Єгиптом.

Третя епоха - Нове царство (XVI-XI ст. до н. є.) - почалася з боротьби проти влади гіксосів та з нового об'єднання країни навколо найбагатшого міста Єгипту - Фів. Країна набула надзвичайної могутності, розширила свої кордони аж до Євфрату, завоювала Сирію та Нубію. Це був період бурхливого розквіту мистецтва, розмаїття його течій, жанрів, оригінальних художніх рішень. Фараони нової династії намагалися посилити свою владу за допомогою релігійно-політичних реформ, що позначались і на художній творчості. Особливо цікавою та плідною для мистецтва була «революція» фараона Ехнатона, який встановив єдину для всього Єгипту релігію — культ Атона-Ра.

Епоха Нового царства завершилася оновленням правлячих династій (спочатку владу в Єгипті захопили лівійські царі, а потім нубійці) та кількома століттями невдалих воєнних кампаній. У VII ст. до н. є. країну захопили ассирійці, у VI ст. до н. є. - перси, у IV ст. до н. є. - греко-македонське військо Олександра Великого і, нарешті, в І ст. до н. є. - римські легіонери.

У перші століття нашої ери давньоєгипетська культура втратила свої споконвічні риси, свою самобутність, хоча й далі відігравала помітну роль у житті елліністичного світу. Особливе культурне значення мала в ті часи Олександрія — місто мудреців, філософів, учених, художників.

Світомодель давньоєгипетської архітектури

Територіальна замкненість Єгипту на півночі Середземним морем, на півдні порогами Нілу, на сході Аравійською, на заході Лівійською пустелями сприяла канонічності його культури. Чітка

циклічність розливів Нілу, переважно рівнинний ландшафт із прямими лініями, одноманітність вохристо-попелястої пустелі й сіро-блакитного неба позначилися на сприйнятті давньоєгипетською культурою світу як непорушної, довічної, заглибленої в себе субстанції.

Давньоєгипетські піраміди, долаючи швидкоплинність часу, втілювали не стільки ідею могутності деспота, скільки ідею безсмертя, що протистоїть скороми-нучості та хиткості земного буття. їх грандіозні розміри (так, висота піраміди Хуфу (Хеопса) становила 147 м, а довжина сторони основи — 233 м) символізують перехід від первісного ладу до цивілізації, що породило пафос самоствердження людини-велетня, могутність якої й підкоряє природу.

Архітектура піраміди походила з ар-хетипу світової гори. Космогонічні міфи Єгипту виводили початок світобудови з первісного водного хаосу Нуну, який породив священний Пагорб Бенбен, на ньому зійшло сонце в образі птаха Бену (звідси традиція облицьовувати верхівки пірамід сяючими на сонці полірованими плитами). У створеному богами світі панував абсолютний порядок. Правильна геометрична форма піраміди якнайкраще відповідала цій моделі світобудови.

Найдавніші піраміди (наприклад, піраміда фараона Джосера в Саккара, XXVIII ст. до н. є., архітектор Імхотеп) мали терасну композицію, що уособлювала космічну модель світу в ієрархії його підземної, земної і небесної сфер. Проте найбільш довершену геометричну форму мають великі піраміди фараонів Хуфу (Хеопса), Хафра (Хефрена) та Менкаура (Мікеріна) з некрополю в Гі-зі, що ідеально відповідає ідеї нічим не стримуваного злету до неба (мал. 37).

Сувора простота їхніх грандіозних кам'яних мас приголомшувала людину, викликала у неї відчуття власної мізерності перед абсолютом деспотичної влади

81

Мал. 37. Піраміда Хеопса у ГІзі. XXVII ст. до и. є.



фараона. Отже, піраміда - споруда насамперед ідеологічна, а не поховальна. Це підтверджують малі розміри камери для саркофага з мумією фараона порівняно з об'ємом самої піраміди. Трикутник сторони піраміди упредметнює ідею вічності, згідно з міфопоетичною традицією позначає чоловіче начало (вершиною угору), домінуюче у культурі, породженої під впливом сприйняття безплідної пустелі. Загалом в давньоєгипетській культурі трикутник був пріоритетною формою, він панував в орнаменті, силуетах одягу, зображеннях фігури людини на рельєфах і розписах.

У добу Нового царства архітектура пірамід поступається пріоритетом архітектурі храмів. Це спричинювалось економічним ослабленням Єгипту, посиленням ролі жерців і зміною сутності культової церемонії. Архітектура давньоєгипетського храму приголомшує грандіозністю, так само, як і піраміди. Однак його образ набагато містичніший, багатозначніший, глибший. 6.,

До храму вів шлях, обабіч якого стояли через однакові проміжки фігури сфінксів - левів із обличчям фараона, які між лапами тримали фігурку людини. Майже безперестанне повторення мотиву малої людини в руках фантастичної істоти поступово викликало у свідомості індивіда відчуття своєї залежності, незначущості у світі. Це відчуття утверджувалося, коли людина бачила кам'яний пілон, грандіозну трапецію, подібну до стіни з вузьким проходом посередині, колосальні статуї фараонів в кінці алеї сфінксів. За пілоном, що позначав межу буденного й божественного світів, містився прямокутний відкритий двір, оточений кам'яною колонадою, колони якої під сліпучим сонячним промінням кидали різку тінь. Далі людина вступала під склепіння гіпостильного (колонного) залу, наповненого щільно згрупованими колонами, його огортала присмеркова імла, що переходила на суцільну темряву в залі-святилищі. Згасання світла з наближенням до святилища моделювало час. Це сприйняття посилювалося враженням зміни дня і ночі, яку символізували колони, увінчані бутоном в архітектурі двору і розкритою квіткою лотосу або папірусу в архітектурі залу.

Гіпостильний зал з безліччю колон уособлював образ фантастичного кам'яного лісу, священного гаю, земного світу. Світ небесний в космогонічній моделі матеріалізувався в декоруванні стелі золотими зорями по синьому тлі. У тісняві велетенських колон гіпостильного залу людина, як і в алеї сфінксів, відчувала себе мізерною істотою, загубленою серед грандіозного простору суворої, холодної світобудови.

Космічність архітектурного канону Давнього Єгипту відчувається в збережених фрагментах храмових комплексів Карнака (XXVI ст. до н. є., архітектори Інені, Іу-па, Хатіан), Луксора (XV ст. до н. є.,

82

Мал. 38. Храм Амона у Луксорі. XV ст. до н. є.

архітектор Аменхотеп Молодший) (мал. 38), храмів Рамзеса II у Абу-Симбелі (XIII ст. до н. є.) тощо.

Давньоєгипетські піраміди та храми поєднував панівний у країні культ потойбічного світу. Єгиптяни сприймали своє земне життя як усталене та впорядковане, відтворюване в незмінному вигляді з покоління в покоління. Духовне існування після смерті мало бути продовженням земного життя. Душа зберігалась у своєму двійнику «ка», тіло захищалося від тління муміфікацією, гробниця уявлялась як дім, наповнений безліччю земних речей, потрібних померлому в його вічному житті після смерті. Це парадоксальне заперечення смерті як абсолютного кінця вражаюче подано в «Текстах пірамід» доби Давнього царства (XXX- XXIII ст. до н. є.). Вони містять магічні заклинання смерті, передають прагнення переступити поріг

вічного буття, намагання смертного набути безсмертя богів: «Ти (померлий) увіходиш й виходиш з радіючим серцем, проникаєш у місця величні... Судини твого тіла наповнюються, твоя душа просвітлена й ім'я твоє живе у вічності. Ти завжди безсмертний».

Пристрасна надія на вічне життя людської душі, бажання перемогти скороми-нучість земного буття зумовили виникнення заупокійного культу. Проте він був не культом смерті, а її запереченням, тріумфом життя у містичному вічному бутті. У давньоєгипетському тексті написано: «Існує те, перед чим поступається й байдужість сузір'їв й вічний шепіт хвиль — діяння людини, які віднімають у смерті її здобич».

Людина у давньоєгипетському художньому каноні

Художній канон вимагав зображати людину в її скульптурному портреті або в напруженій позі з висунутою уперед лівою ногою (наприклад, скульптурна група «Фараон Мікерін, богиня Хатор і богиня Нома» з храму піраміди Мікеріна у Гізі, XXVII ст. до н. є.) (мал. 39), або сидячою прямо з притиснутими до тіла руками (статуя Хефрена з храму піраміди Хефрена, XVII ст. до н. є.).

Обидва канонічні типи скульптури відзначаються узагальненими формами і збереженим зв'язком із монолітом блоку, з якого скульптуру виконано. Скульптури позбавлені навіть натяку на дію або мінливість стану оригіналу.

Оскільки ритуальні статуї були уособленням небіжчика, скульптори прагнули передати максимальну схожість з оригіналом. Уважно-зосереджений вигляд має царський писар Каї (3 тис. до н. є.), гордовито крокує вельможа Каапер (З тис. до н. є.), шляхетні Рахотеп та його дружина Нофрет у їхньому парному

83

Мал. 39. Фараон Мікерін, богиня Хатор і богиня Нома. XXVII ст. до н. є.



портреті (XXVIII ст. до н. є.). Однак портретна схожість облич не є ознакою усвідомлення у давньоєгипетській культурі цінності індивідуального буття, адже вираз облич статуй далекий від реальної дійсності, психологічно невмоти-вований, погляд їх спрямований у безмежність. Все підпорядковано загальноприйнятому канону, що вимагав зображувати людину лише в позабуденному, вічному бутті за межами життя та смерті. Єгипетська релігія вимагала не тільки увічнення тіла померлого, вмістилища його душі. Потрібно було зберегти в потойбічному світі середовище його існування. Численні розписи в поховальних камерах докладно оповідали про земне

життя небіжчика: на стінах билися воїни, захоплювались у полон іноземці, буяли бенкети, виходили на полювання мисливці, чепурилися жінки, точилися розмови у колі сім'ї, працювали раби. Проте зображення ці позбавлені скоро-минущого, хиткого, повсякденного заради єдиної незаперечної істини: людина в її сутності існує поза часом і поза неповторним власним земним буттям.

Узагальнена ідея витонченої духовності у карбованій (канонічній) формі відтворювалась у своєрідно розпластаній фігурі людини на площині. Голова і ноги зображувались виключно у профіль, тулуб і очі - у фас. Єгипетські митці геніально використовували у фасовому та профільному положеннях тіла їх найсуттєвіші риси, об'єднуючи їх з вражаючою органічністю в гармонічний, духовно глибокий образ. Так, у зображенні зодчого Хесіра на дерев'яному рельєфі (початок 3 тис. до н. є.) додержання канону виявляється в підкресленні могутності широких плечей, силі струнких ніг, гордій поставі голови. Все це створює відчуття внутрішньої сили Хесіра і водночас формує узагальнений образ будівничого поза його буденним виміром. У розписах узагальненість та духовна глибина зображення також підкреслювалась використанням чистих насичених кольорів (жовтих, червоних, синіх, зелених), які асоціювалися з усталеністю, непохитністю, визначеністю та канонічністю єгипетського світогляду.

Навіть побутові сцени - випасання корів або їх доїння, орання, одягання господині служницями тощо (наприклад, рельєфи з гробниці Аххотепа у Саккара, середина 3 тис. до н. є.) — позбавлені всього буденного, випадкового. У цих сценах панує знаковість дії, її внутрішня сутність, що перетворює зображення на своєрідний ієрогліф, символ (не випадково зображення на рельєфах та розписах так органічно співіснують з написами й текстами).



84
Мал. 40. Полювання вельможі у заростях Нілу. XV ст. до н. є.

Композиційний канон був також принципом фризової побудови зображень. Сюжети розписів розгортаються один за одним, ритмічно повторюються жести й рухи фігур. Це створює відчуття зупинки у часі, в урочистому ритуалі, величному дійстві, спрямованому у вічність.

Усталеність канону не заважала давньоєгипетським майстрам насичувати зоб-

раження неповторним змістом. Так, сцена стояння фараона Аменхотепа II перед богом Осірісом (розпис у гробниці фараона Аменхотепа II, XV ст. до н. є.) сповнена урочистої величі світу божественних істот. Навпаки, земний пишнобарвний світ зображує сцена полювання вельможі у нільських заростях з безіменної гробниці (близько XV ст. до н. є.) (мал. 40).



85

Змістовну довершеність канону підтвердили його порушення в добу Нового царства. Цей період третього й останнього злету давньоєгипетської держави був позначений трагічними наслідками нашестя гіксосів, виснажливої боротьби окремих територій за панування над усім царством. Невдоволення мас стримувалося лише посиленням необмеженої влади фараонів, яка спиралася на впливову духовну та політичну могутність фівансько-го жрецтва, велике військо, розгалужену армію чиновників, що реалізовувало активну загарбницьку політику. В умовах поглиблення соціальної кризи, хиткості ідеологічних постулатів, невпевненості у майбутньому, суспільні ідеали поступились особистим відчуттям. Поетичні образи Нового царства сповнені рефлексії, їхній герой розчарований в ідеалах, зневірений у друзях, у людських чеснотах, у державному ладі, у сенсі існування на землі. «Зло наводнило землю, нема йому ні кінця, ні краю...», -стверджують «Бесіди розчарованого зі

своєю душею». Гострота загальних сумнівів та скепсису заглушувалася гедонізмом. Побут панівної верхівки став украй розкішним та підкреслено світським. Насолоди земного життя набули переваги над вічним існуванням за його межею. «Святкуй прекрасний день і не виснажуй себе. Бачиш, ніхто не взяв із собою свого набутку. Бачиш, ніхто з тих, що пішли, не повернувся назад», — стверджували мудреці Нового царства.

Така філософія зумовила сповнення земними почуттями навіть традиційних форм культури. У скульптурних зображеннях спостерігається вільне поводження з каноном: з'явились незвичні ракурси, сміливі пози, малюнок стає вишукано примхливим, колір збагатився тонкими відтінками. Ці ознаки притаманні чуттєво рафінованим фігурам музикантів і танцівниць із розписів у безіменній гробниці Фіванського некрополя (кінець XV ст. до н. є.), «легкому диханню» поетичної скульптури Раннаї (середина 2 тис. до н. є.) (мал. 41).





Каталог: full txt
full txt -> Геріатрична допомога населенню україни віра Чайковська
full txt -> Міністерство освіти і науки України Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова Інститут української філології Інформаційний простір України Словник-довідник законодавчих термінів і понять Довідково-навчальне видання Київ
full txt -> Редакційна колегія
full txt -> Шейко В. М., Богуцький Ю. П. Формування основ культурології в добу цивілізаційної глобалізації друга половина XIX
full txt -> Телекомунікаційні проекти. Стан та перспективи
full txt -> Становлення, розвиток
full txt -> Історія виникнення етикету
full txt -> Сучасна вища школа: психолого-педагогічний аспект
full txt -> Сучасного вчителя


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   37


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка