Ю. Л. Афанасьєв (Київський національний університет культури і мистецтв)




Сторінка24/37
Дата конвертації23.10.2016
Розмір5,01 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   37

Мал. 41. Музиканти і танцівниці. XV ст. до н. є.

86

Такі художні пошуки підготували новаторську за характером культуру доби Амен-хотепа IV (Ехнатона). Амарнський період (перша половина XIV ст. до н. є.), названий так на честь населеного пункту, розташованого на місці побудованої фараонової столиці царства Ахетатона, пройшов під знаком сміливих соціальних та релігійних реформ, спрямованих на послаблення полі-тико-економічної влади знаті та жрецтва. Ехнатон залучив до державної служби людей, які не мали високого походження. Для позбавлення жрецтва ідеологічної основи він проголосив державною нову релігію з культом сонця Атона, закрив старі храми, визнав можливість спілкування людини з богом без посередників, заборонив персоніфікацію божеств.



Реформи Ехнатона прискорили руйнування художнього канону єгипетської традиції. Амарнське мистецтво звернене

Мал. 42. Голова Нефертіті. XIV ст. до н. є.

до плинного земного буття з його радощами й трагедіями. У безтурботній злагоді перебувають фараон, його дружина Нефертіті та їхні діти на рельєфі «Обід царської сім'ї» з гробниці вельможі Хе-ві з Ахетатона, сонячний диск бога Атона простягає до них свої руки-промені, немов благословляючи їх. У скорботному болю скинуті руки тих, хто прощається з померлою царівною, підтримує вбиту горем дружину фараона на рельєфі «Оплакування померлої царівни» з гробниці в Ахетатоні. Зачаровує ніжність поглядів, дотику рук юного фараона Тутанхамона та його молодої дружини Анхесенами, які походжають серед квітучого саду (розпис у гробниці Тутанхамона). Земна орієнтація сюжетів зумовила вільне зображення пластики людського тіла, грації рухів, мінливості душевних станів.

Заглибленість в індивідуальний світ людини похитнула уявлення про довершеного володаря, наділеного фізичною могутністю та непохитною волею. Портретна голова Ехнатона (перша чверть XIV ст. до н. є., майстерня Тутмеса) з аскетичним, одухотвореним обличчям, осяяним тужливо-мрійливим поглядом напівзаплющених очей, свідчить про цінність людської особистості фараона. Уславлений портрет його дружини Нефертіті з фарбованого вапняку (перша чверть XIV ст. до н. є.) вражає довершеністю витончених рис обличчя, сприймається як втілення шляхетності, гордовитості й водночас делікатності, жіночої вроди. Це поєднання ідеального та суто людського жіночого притаманне й скульптурному портрету цариці із золотавого пісковика (мал. 42).

Характерний для канонічної культури портрет - соціальна маска - перетворився на портрет живої людини, зануреної у потік мінливого, драматичного й водночас зворушливо прекрасного земного життя.

87

Релігійно-політичні реформи Ехнатона були, як на той час, занадто революційними, щоб бути довготривалими. Глибоко людяний амарнський стиль поступово зник під тиском реакції, поступаю-чись місцем холодному стилю Пізнього царства (II ст. - 332 р. до н. є.), яким позначений кінець культурного розвитку давньоєгипетської держави.



Динамічні мистецтва Давнього Єгипту

Відомостей про динамічні мистецтва Давнього Єгипту набагато менше, ніж про архітектуру та образотворче мистецтво. Єгиптяни не мали розвиненого музичного письма (хоча б такого, яке мали стародавні греки). Вони не залишили спеціальних описів хореографічного мистецтва (таких, які залишили дав-ньоіндуські мудреці).

Уявлення про динамічні мистецтва Давнього Єгипту переважно дають численні зображення музикантів і танцюристів, музичних інструментів, обрядових дій, а також літературні та поетичні тексти. Словесне мистецтво Давнього Єгипту широко представлено записаними творами різних жанрів.

Єгиптяни надавали слову великого значення. Воно було не лише засобом спілкування та пізнання, а й мало також спеціальне священне призначення. Зокрема, слово було зброєю боротьби зі смертю. Згідно з віруваннями єгиптян, кожна людина мала на землі три іпостасі: предметне тіло «ка», безсмертну душу «ба» та ім'я «рен». Кинувши виклик смерті, давні єгиптяни навчилися зберігати на тисячоліття тіло померлої людини, перетворюючи його на мумію. Вони готували душу до замогильних мандрівок та гідної поведінки в потойбічному світі і мали чудовий засіб зберігання слова — ієрогліфічне письмо.

Ієрогліфи (від грец. Ispoq. - священний і уЛлчрг]'- різьблене зображення) виникли в добу Прадавнього царства. Спочатку вони мали вигляд іконографічних знаків, що спрощено відображали зовнішній вигляд предмета. Згодом ці малюнки схематизувалися настільки, що майже втратили схожість із предметами означення. Деякі з них перетворилися на знаки, які означали вже не предмети і поняття, а звукову форму слова або ж окремий його склад.

Єгиптяни дуже широко користувалися ієрогліфами. Майже кожне зображення вони супроводжували надписом. З особливим старанням на стінах гробниць, храмів, саркофагів, на папірусах, вкладених до рук муміфікованих тіл, записувалися священні тексти. Надписи в посмертних папірусах мали надзвичайно важливе значення. Вони були магічною запорукою безсмертя імені похованої людини.

Завдяки цьому від найдавніших часів збереглася велика кількість єгипетських ієрогліфічних текстів. Після того як французький вчений Ж.-Ф. Шамполь-йон у 1822 р. розшифрував тримовний надпис на знаменитому Розетському камені, всі давньоєгипетські ієрогліфічні тексти писемності піддаються дешифруванню.

Найдавнішими пам'ятками писемності є твори магічно-обрядової літератури. Мабуть, найбільш давні у світі збірки магічних релігійних текстів - це тексти пірамід, які вкривають стіни коридорів та поховальних камер пірамід фараонів Давнього царства (приблизно 2 тис. 700 -2 тис. 400 pp. до н. є.).

Ось один із таких текстів:

«До Богині»:

О Ти, крокуюча так широко,

Сіюча навкруги смарагди, малахіт

і бірюзу, неначе зірки, Коли квітнеш Ти, квітну і я, Квітну, як жива рослина.

88

Цей невеличкий фрагмент демонструє майстерне володіння давньоєгипетським митцем прийомами поетичного мистецтва: порівняннями, епітетами, метафорами («сіюча навкруги...», «квітну і я...»). Звернімо увагу й на те, що в тексті виявляються характерні ознаки гімну: звернення до вищої істоти (греки пізніше назвали це авокацією), її вихваляння, звеличення (з використанням гіперболи, метафори), визначення добра, яке йде від об'єкта вихваляння або вираження особистого прохання до нього, урочиста тональність мови.

Такі тексти-гімни є частинами певних обрядових дій, тобто синкретичних культурних артефактів. Отже, ці тексти співали або їх прочитували співучо, супроводжуючи відбиванням такту долонями, грою на музичних інструментах, пластичними рухами або хореографічною дією. Про це свідчать виразні рельєфи та малюнки культових обрядів. Ритміка та зву-ко-поетична організація текстів наводить на думку про їх музично-жестикуляційну реалізацію. У багатьох текстах є навіть недвозначні вислови стосовно характеру їх виконання, як, наприклад, у «Пісні семи Хатхор» (ця богиня в уявленні єгиптян мала сім іпостасей):

Розмірені наші удари — для Тебе, Ми танцюємо для величності Твоєї, До самого високого неба Ми воздаємо хвалу Тобі. Адже Ти господиня скіпетрів, Господиня намиста і систру, Господиня музики, що звучить для Тебе. Ми радуємось величі Твоїй кожен день. Серце Твоє звеселяється,

коли Ти слухаєш наші пісні. Ми радуємось, поглядаючи на Тебе

кожен день, кожен день, І наші серця звеселяються,

коли ми бачимо Тебе. Ти володарка вінків, велителька хороводів, Господиня безмірного сп'яніння. Ми звеселяємось перед Тобою,

ми граємо Тобі, І твоє серце радіє тому,

що ми робимо для Тебе.

У наведеній панегіричній пісні на честь богині Хатхор, як і в попередньому тексті, наявні риси гімну. Власне поетична побудова тексту тут виражена краще. Повтори слів, зворотів вносять до тексту співучі алітерації (співзвуччя складів) і надають йому пружної і чіткої ритмічності. Цей текст проспівувався в танці (очевидно, хороводному) і супроводжувався грою на систрі та інших музичних інструментах.

З цією піснею-панегіриком перегукується багато подібних за своєю поетикою творів давньоєгипетської літератури: «Гімн Хапі (Нілу)» (Середнє царство), «Гімн Осірісу», «Гімн богу Атону» (Нове царство) тощо. Таким чином, жанр гімну був одним із найстаріших та найпоширеніших жанрів динамічного мистецтва Давнього Єгипту.

Серед літературно-поетичних текстів трапляються й зовсім відмінні за своїми жанрово-стильовими ознаками. Це, наприклад, біографічні надписи. В них описано титули, імена й посаду небіжчика, офірні дари, принесені богам під час поховання, його прижиттєві вчинки, що засвідчували заслугу цього вельможі перед фараоном і здобули йому славу.

Ось фрагмент такої біографії, знайденої у гробниці жерця Шеші: «Я творив істину заради її владики..., я вчиняв правильно, я говорив те, що добре, і повторював те, що добре. Я розсудив сестру і двох братів, щоб помирити їх. Я спасав бідолаху від сильнішого... Я давав хліб голодному, одяг голому... Я ховав того, хто не мав свого сина... Я поважав свого батька, я був ніжний до матері...».

Ці тексти мали кілька суспільно-культурних функцій та відповідних напрямів подальшого літературного розвитку. По-перше, вони були своєрідними моральними кодексами давньоєгипетського життя (у наведеному прикладі такого кодексу чітко визначено вічні загальнолюдські моральні цінності, які від єгиптян майже в



89

тих самих формулюваннях перейшли до моральних заповідей іудейської та християнської релігій). Характеристики людських вчинків у таких посмертних біографіях стали одним із джерел розвитку жанру дидактичної літератури Єгипту.

По-друге, ці життєві описи дають початок жанру сюжетного оповідання. По-третє, у текстах простежуються інтонації виправдовування (ці слова начебто промовляє душа померлого перед вищим судом бога Осіріса). Такі зразки обрядово-магічного промовляння мали ще й властивості перетворюватися на апології -риторичний жанр, що виражає ораторське мистецтво захисту своєї або чиєїсь правової невинуватості на суді.

Отже, в найстаріших текстах єгиптян виявляються першооснови літературно-поетичних жанрів: гімну, панегірику, епітафії (надгробного надпису), некрологу, життєпису, морального повчання, апології.

Серед обрядово-магічних артефактів найбільшу художню експресивність мало оплакування покійного. Інтонування похоронних планів було близьким до музикального. Воно мало ритм завдяки періодичності фразування, а також розмірність підвищень та знижень тону. Від піснеспівів інших жанрів плачі вирізнялися безпосередньою та гострою експресією, вільнішою мелодійністю, стогоном, спонтанними зойками. Виразний характер планів знаходимо на рельєфному зображенні «Плакальниці» з гробниці в Мемфісі (Нове царство).

Від обряду поховання бере початок такий вид давньоєгипетського мистецтва, як містерії. Взагалі містеріального (тобто таємничого, сакрального) характеру набував будь-який обряд на честь богів. Проте серед значної кількості культів божеств і присвячених їм ритуалів єгипетський народ особливо вирізняв культ Осіріса та Ісіди. У присвячених їм обрядах перед віруючими відтво-

рювався один із головних міфів Давнього Єгипту.

Зміст цього міфу такий: Осіріс - старший син бога землі Геба та богині неба Нут - отримав владу над землею Єгипту від свого великого прадіда Ра. Він був гідним володарем країни. Осіріс відучив людей від людожерства, навчив сіяти ячмінь, вирощувати виноград, випікати хліб, виготовляти пиво і вино, видобувати мідь та золото, навчив мистецтва спорудження будівель, лікування, встановив порядок та обряди. Молодший брат Осіріса - злий бог пустелі Сет - захотів владарювати замість нього. Він умертвив брата, заточив його тіло в саркофаг і кинув у води Нілу. Проте вірна дружина Осіріса богиня Ісіда знайшла тіло чоловіка, силою містики викликала в ньому життєву силу і від нього народила сина Гора, а тіло Осіріса захоронила. (В іншому варіанті міфу Сет розрізав тіло брата на 14 частин та розкидав їх по землі Єгипту, а Ісіда зібрала їх і поховала.) Потім Гор поквитався з Сетом за батька і за допомогою свого чудодійного ока, яке він вклав до вуст Осіріса, повернув його до життя.

У цьому міфологічному сюжеті є певний релігійно-символічний зміст. Осіріс - бог природної сили. Він, як і весь рослинний світ, щороку помирає і знову повертається до життя, як зерно, сухе й тверде, заточується в темряву землі, потім живим повертається до сонячного світу. (Недаремно Осіріса зображали сидячим у тіні дерев або поряд з виноградною лозою.)

Осіріс та Ісіда уособлювали чоловічу та жіночу сили родючості. У пізніші часи культові церемонії на їх честь мали масово-оргіастичний характер, де аксесуарами були зображення фалоса, а в церемоніях брали участь жриці кохання. Тисячі паломників сходилися щорічно до храмів Ісіди, щоб пройти посвячення через оргіастичний ритуал до адептів цього культу.

90

Культ Осіріса та Ісіди мав не тільки міфологічний, релігійно-символічний та еротичний зміст. Він ще був наповнений простим і зрозумілим життєвим смислом: з долею Осіріса кожний єгиптянин ототожнював долю своїх близьких, які покинули цей світ. Кожного небіжчика величали Осірісом, з цим ім'ям була пов'язана надія на подолання смерті.



Не дивно, що саме Осіріс - міфологічний божественний герой (класичний представник культурного героя) - був улюбленим божеством єгиптян. Жерці завжди намагалися оточити його культ пишною обрядністю. Розроблене ними містеріаль-не видовище приваблювало і хвилювало маси віруючих. Містерії на честь Осіріса виникли ще в часи Прадавнього царства (про що свідчить «Пам'ятник мемфіської теології») і тривалий час зберігалися в релігійному житті людей. Вже на занепаді давньоєгипетської культури їх описав Ге-родот, який дав їм назву «страсті». Батько історії констатував, що страсті на честь Осіріса мали характер всенародного свята. Цікаво, що значна частина простих людей були не просто пасивними глядачами, а брали участь у містеріальних діях. Вони реагували на події драми ритмізованими вигуками, скандуванням фраз, просто співом.

Основою містеріального спектаклю, що відбувався у храмі або перед ним, були обряд оплакування та поховання Осіріса. В цій дії брали участь жерці, співаки-плакальники, музиканти. Жриці, яка уособлювала Ісіду, належала головна роль в оплакуванні бога. її плач був канонічно вивіреним, насиченим відвертим почуттям жалю та відчаю:

Я - жінка, прекрасна для свого чоловіка. Дружина Твоя, сестра Твоя. Прийди до мене скоріше, Тому що я прагну узріти Тебе. Після того, як не бачила лиця Твого, Темрява навколо нас, хоч Ра і в небесах.

Небо злилося з землею,

тінь полягла на землю. Серце моє палає від злої розлуки, Серце моє палає, тому що Стіною відгороджений Ти від мене.

Ефектною декорацією містерії була зроблена із землі, встановлена на спеціальній рамі та засіяна насінням фігура бога, яка на день святкування колосилася молодими зеленими паростками, демонструючи перемогу життя над смертю.

Не тільки релігійна обрядовість та культові обряди започаткували мистецтво художнього слова, музики та жесту. Плідним грунтом давньоєгипетського мистецтва був палацовий побут. Життя у розкішних палацах фараона та знаті було чітко упорядкованим. Крім обов'язкових священних церемоній перед натовпами простих людей важливими ознаками життя аристократів були наради, освітньо-педагогічні бесіди, проведення судів, прийоми гостей, бенкети.

Наради, доповіді державних чиновників, промови позивачів, звинувачених та суддів, розповіді мандрівників та гінців з воєнних та господарських експедицій створювали передумови для розвитку таких літературних жанрів, як оповідання, казка, хроніка. Так, від часів Середнього та Нового царств збереглися такі пам'ятки: «Оповідання Си-нухе» («Казка про людину, яка зазнала корабельної аварії») з елементами історичної хроніки, «Казки папірусу Вест-кар» (імовірно, обробки народних казок), казки «Два брати», «Правда і кривда», записані міфологічні історії (про Гора і Сета та ін.).

Необхідність здійснення функцій виховання і навчання, підготовки юнаків до високих державних посад знайшли відображення у поширеній і шанованій дидактичній літературі. Ще від Прадавнього царства збереглися «Повчання фараона... своєму спадкоємцеві Мерікару»

91

(кінець 3 тис. до н. є.). У цьому повчанні значну увагу приділено ораторському мистецтву та вмінню логічно мислити: «Будь умілим у промові, щоб бути сильним; сильніше мова, ніж будь-яка зброя».

У «Повчанні Птахотепа» (твір дійшов до нас у редакції періоду Середнього царства) є такі слова: «Якщо ти начальник і віддаєш розпорядження багатьом людям, прагни до всякого добра, щоб у наказах твоїх не було зла». І далі: «Промовляй лише після того, як усвідомиш собі суть діла. Майстер — той, хто промовляє при народі. Складніша дотепна промова, аніж будь-яка робота...». І нині ці поради залишаються актуальними.

Заслуговують на увагу жанри, що сформувалися в соціокультурному контексті бенкетів, які у палацах фараонів та вищої знаті в жодному разі не зводилися до простого споживання їжі та алкогольних напоїв. Це були церемоніальні акти, яким потрібне було відповідне художньо-естетичне оформлення. Бенкети перетворювались на культ хореографічного та музичного мистецтва. Серед палацової челяді фараонів та знатних єгиптян обов'язково були професійні танцюристки, хористки, музиканти. Кількість виконавців у таких колективах сягала сотні. Відомо, що придворні музиканти користувалися великою повагою і займали виняткове становище при дворі. Керівники хорових капел були поважними особами, близькими до самого владики.

У період Середнього царства музикан-ти-виконавці утворювали ансамблі палацової музики. Багато таких зображень збереглося. Найчастіше у палацових ансамблях використовували такі інструменти:

1. Арфа (тебуні) — багатострунний щипковий інструмент. Він з'явився у єгиптян, як свідчать зображення, ще в З тис. до н. є. Спочатку арфа не мала резонансної деки і її звучання було ду-



же тихим. Струн теж було небагато, проте з часом їх кількість зросла до 9 і більше (тобто розширився діапазон і збільшилися можливості мелодійного мотиву), збільшилися розміри арфи, зросла наповненість звучання інструмента. На арфі грали стоячи або на колінах. Струни з пальмового волокна надавали арфі м'якого і співучого звуку, що відповідало вимогам камерного, інтимного музикування. Нерідко арфу фарбували, прикрашали малюнками, різьбленням, позолотою, що робило її розкішною, дорогоцінною річчю (мал. 43).

Мал. 43. Давньоєгипетська арфа («тебуні») і давньоєгипетська лютня («набла»)



2. Лютня (набла) - старовинний, як і арфа, щипковий струнний інструмент. Кілька її струн (від однієї до трьох) були натягнуті над грифом, що давало змогу укорочувати довжину струни на грифі і таким чином видобувати звуки потрібної висоти тону. Давньоєгипетська лютня нагадувала сучасну мандоліну: випуклий резонаторний ящик, видовжену шийку з грифом і кілками, що завершувався «кобилкою». Лютня — інструмент легкий, портативний і камерний за своїми звуковими можливостями.

3. Ліра - багатострунний щипковий інструмент з резонаторним ящиком. Кількість струн - від 4 до 6. Звук у неї досить дзвінкий, різкуватий, добре чутний. Єгиптяни не знали цього інстру-

92

Мал. 44. Даньоєгипетська флейта «себі»



мента в давніші часи. Мабуть, вони запозичили його від північних сусідів і супротивників — семітських народів (гіксосів, ассирійців).

4. Флейта (себі) - духовий, досить довгий інструмент (приблизно середнього регістру в діапазоні людських голосів). За принципом звуковідтворення цей інструмент можна порівняти з сучасною поперечною флейтою. Вона мала сиплуватий тембр та середню гучність. Використовувалися також флейти іншого типу (вони називалися «мем»), що мали дзьобоподібний мундштук і п'ять отворів на корпусі. Це свідчить про невеликий діапазон та обмежені мелодійні можливості. Вважають, що звукоряд таких флейт був пентатонним. Інколи музикант грав одразу на двох таких флейтах (мал. 44).

Ансамблі з двох-трьох або чотирьох видів інструментів нерідко зображували на живописних сценах бенкету та палацових церемоній.

У єгиптян були також різні шумові інструменти. Такі, наприклад, як військові барабани циліндричної форми, що нагадували невеличкі бочечки, туго обтягнуті шкірою з боків. По них били паличками або руками. Були також портативні литаври, зроблені з керамічних посудин, та різні ідеофонічні шумові інструменти, до яких належить, наприклад, систр, що згадується у тексті «Пісні семи Хатхор». Цей інструмент являє собою металеві брязкальця, навішані на невеличку рамку. Систр, можливо, був специфічним інструментом супроводження танців еротичного характеру.



Разом усі інструменти створювали різнобарвне звучання, але навряд чи воно

було поліфонічним, тобто складалося з різних мелодійних ліній. Швидше за все, звучання ансамблю було гетерофонним, заснованим на унісонному, паралельному або ва-ріантно-підголосковому викладенні.

Диригування музично-інструментальним ансамблем здійснювалося за допомогою ручних знаків -спеціальної системи жестів, яка пізніше була названа греками хейроно-мією. Плескання в долоні та широкі змахи рукою встановлювали ритмічний порядок звучання, а положення пальців та кисті руки визначали початковий звук-ступінь ладу або інтервал мелодійного ходу. Точніше, ці знаки кисті та пальців лише нагадували музикантам відомі їм форми мелодійного руху, а отже, мали мнемонічне значення. (Хейрономічні знаки єгиптян, які розшифрували дослідники, збігаються за своїм значенням з поширеною у багатьох країнах системою позначень рукою ступенів ладу при релятивній сольмізації.) Якщо зробити висновки із зображень, у палацах аристократів популярними були два типи танців: танці-процесії й екстатичні танці.

Перші були повільними, величними, із стриманою жестикуляцією і відповідними урочистими церемоніями та співом гімнів.

Другий тип танців мав зовсім інший вигляд. Вони вирізнялися розмашистими, пружними, енергійними, інколи віртуозно-акробатичними рухами, швидким ритмом, емоційно збудженим, еротичним характером. Саме таке враження створює зображення акробатичного танцю на рельєфі храму Амона в комплексі Карнака.

93

Завершуючи огляд суспільного життя Давнього Єгипту і відповідних їм жанрів динамічного мистецтва, зупинимося ще на одній соціальній галузі — військовій справі. Малюнки та рельєфи великого настінного літопису Єгипту свідчать, що в період Нового царства з'являється церемоніальний порядок військового маршу. Він має різні естетичні елементи, серед яких провідне місце посідає музика. У військовій музиці єгиптяни використовували ударні інструменти, а також спеціальні труби, які виготовляли з дерева або металевого сплаву. Вони мали найпростіший стрій (подібний до простого горна) і могли видавати лише кілька грубих, різких, пронизливих тонів. Дві такі дерев'яні труби, знайдені у гробниці Ту-танхамона, були перевірені на практиці. Результати свідчать про те, що головною функцією таких труб є не естетично-художня, а військово-сигнальна.



Отже, форми динамічного мистецтва віддзеркалюють головні сторони життя Давнього Єгипту - культові обряди, громадські акти, регламентований побут палацового життя, військові церемонії. Проте до динамічного мистецтва Єгипту обов'язково треба включити великий і дивовижно високорозвинений пласт мистецтва, своїм походженням зумовлений індивідуальними потребами людей. Не маючи спеціального терміна, назвемо цей пласт мистецтвом особистісного буття.

Є загадкова суперечність у тому, що в Давньому Єгипті — країні деспотії, сотень тисяч бідних та майже безправних селян, рабів — розвинулося мистецтво, в якому яскраво виражені індивідуальні почуття, думки, фантазії людини, її багатий внутрішній світ. Давні єгиптяни були людьми чутливої душі,__допитливого розуму, сильних емоцій. їх хвилювала краса природи, врода людини, загадки землі й неба. Вони, мабуть, першими естетизували та зробили предметом художнього відображення статеві стосунки

людей, створили своєрідний естетичний культ кохання. Таким чином вони заклали підґрунтя для дальшого розвитку мистецтва, пов'язаного з цією стороною життя людини.

Найдавніші зразки динамічного мистецтва такого роду можна визначити як любовні заклинання. їх стилістика споріднена з релігійними текстами (молитвами, гімнами). Ось приклад, в якому наявні типові елементи цих найдавніших жанрів, - авокацій (звернення до божества), величання бога, вимовлен-ня прохання, погроза богові, якщо він не виконає прохання:

Привіт Тобі, Ра-Хорахті, отець богів, Привіт вам, Сім-Хатхоре, Вам, прикрашеним червоними пов'язками! Привіт вам, боги! Владики неба й землі!

Нехай вона, дочка його,

буде слідувати всюди за мною,

Немов бик за кормом,

Немов служниця за дітьми,

Немов пастух за стадом. Якщо ви не примусите її слідувати за мною, Я наведу вогонь на Бусіріс і спалю його.

Поряд з архаїчними текстами любовної тематики винахідливістю, новизною засобів вираження характеризується, наприклад, цикл любовних пісень під назвою «Початок чудових й радісних пісень сестри, коли вона повертається з лугу»:

Дика гуска лементує Жалісно в сильцях. Б'юсь в полоні я кохання, Наче в западні...

Невідомі єгипетські поети визначили мотиви, які проходять крізь давню й нову літературу, як, наприклад, мотив ранкового розставання закоханих, їх звернення до сонця, птахів з проханням співчуття:

94

Ластівки я чую голос: «Розвидняється, пора у путь!» Птиця, не гнівайся І не картай мене.



Любий у себе у спочивальні.

Радується серце.

Говорю милому: «Не піду!»

І рука моя в його руці.

Цей мотив простежується у класичній арабській поезії, у творах трубадурів і труверів (жанр альби), у драмі «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра.

У скарбниці давньоєгипетської поезії є чудові зразки словесних картин природи. Досить згадати самобутній цикл віршів «Дерева її саду», в якому різні рослини захоплено «розповідають» про чарівну хазяйку саду та її зустрічі з коханим. Деякі фрагменти циклу можуть суперничати своєю яскравою виразністю з прекрасними фресковими зображеннями природи з храмів та гробниць Ме-дума, Бені-Гасана, Фів:

... Заговорив маленький сикомор,

висаджений її рукою: Шурхіт листя сикомору Запаху меду подібний, Пишні його гілки Свіжістю погляд милують.

Важко звисають плоди,

Червоніші за яшму.

Листя його, немов бірюза,

Блищать, неначе полива...

Найвищих оцінок заслуговує філософська поезія давніх єгиптян. Відомо кілька пам'яток цього рідкісного жанру мистецтва слова. Особливо вирізняються два твори, що виражають різні концепції життя, різні особистісні світогляди. Перший твір «Пісня з дому покійного царя Антефа, написана перед співаком з арфою» («Пісня арфіста») є сукупністю текстів періодів Середнього та Нового царств. У ньому виражено думки про плинність та немило-сердність часу до всього земного,

навіть до гробниць великих людей, які вважалися вічними. Автор (або автори) тексту з помітним скепсисом ставиться до таїнств переходу в потойбічний світ, він впевнений у тому, що смерть є непереборною межею для розуму живої людини:

Я чув слова Імхотепа та Джедефхора.

Слова, що всі навкруги повторюють.

А що з їх гробницями?

Стіни їх завалились. Не збереглося навіть місце,

де вони стояли. Наче їх ніколи не було.

Ніхто ще не приходив звідти,

Щоб розповісти, що там.

Щоб повідати, чого їм потрібно,

І наші серця заспокоїти,

Поки ми самі не досягнемо місця,

Куди вони зникли.

Проте сумний висновок щодо роздумів про швидкоплинність життя і смерть не переважує життєстверджуюче світосприйняття автора тексту. Завершальні роздуми закликають до повноцінного й радісного життя:

Верши діла свої на землі За велінням свого серця, Поки до тебе не прийде

той день оплакування. Стомлений серцем не чує

їх криків та зойків, Голосіння нікого не рятують

від могили,

А тому святкуй прекрасний день І не знуряй себе...

Оригінальніший за формою і змістом другий твір - «Сперечання зневіреного зі своєю душею» - походить від часів Середнього царства. Композиція складається з чотирьох частин, кожна з яких має провідну ідею. Перша частина - це поема самоприниження, самоображання. У цій частині рефреном є фраза: «Бачиш, ім'я моє ненависне...»:

95

«Бачиш, ім'я моє ненависне І зловонне, як пташиний послід У літній полудень, коли небо палає... ... Бачиш, ім'я моє ненависне,



як наклеп, Яким обмовили жінку

перед чоловіком...».

У другій частині твору оповідається про скаргу на самотність особи у жорстокому, несправедливому світі людських відносин. Тут з'являється новий рефрен, а емоційна зворушеність, напруженість висловлення ще більше зростають:

Кому мені відкрити душу сьогодні?

Брати безчесні, друзі байдужі.

... Кому мені відкрити душу сьогодні? Не пам'ятає минулого ніхто. Добра за добро не дочекаєшся.

... Кому мені відкрити душу сьогодні?

Зло затопило землю,

Нема йому ані кінця, ані краю...

Третя частина поеми вносить значний образний контраст. Напруженість мови знижується, немов стихає біль і настає смутне, але цілюще прозріння істини:

Мені смерть здається нині

Зціленням хворого,

Порятунком з в'язниці страждання. Мені смерть здається нині Духмяною мірою, Сидінням у тіні паруса, наповненого вітром.

Мені смерть здається нині

Домом рідним

Після тривалих років ув'язнення...

Ці рядки перегукуються зі світоглядом європейських митців та філософів-ро-мантиків XIX ст., з поглядами А. Шо-пенгауера та Ф. Ніцше, з екзистенціальними парадоксами Ж.-П. Сартра. Вся композиція циклу завершується світлими, піднесеними у дусі гімну рядками, в яких уславлюється і звеличується мудра людина, яка радісно й охоче, без тіні страху йде від земного життя до вічності:

Воістину, хто перейде в загробне царство,

Буде живим божеством,

Даючи відплату за зло.

... Воістину, хто перейде в загробне царство, Увійде до мудрих, які без перепон Говорять з божественним Ра...

Усі частини циклу є стрункою та заго-стрено-експресивною композицією, що розгортається через контрастні модуси духовного стану: відчай ганьби — гіркий смуток, трагізм існування — благодатне заспокоєння, позбавлення страждань -просвітленість, урочистість гімну. На історичних шляхах розвитку динамічних мистецтв ще не раз натраплятимемо на таку логіку розкриття світогляду митця, масштабний образно-філософський задум у послідовності «від темряви до світла» (у різних інтерпретаціях похмурого та світлого станів буття). З погляду філософії концепція цього давньоєгипетського твору глибоко споріднена з буддизмом.

Першою і найважливішою ознакою динамічного мистецтва є його чітка, сувора функціональність. Усі художні жанри і форми відповідають певним конкретним соціально-культурним потребам, що і дало можливість окремо характеризувати обрядове магічне мистецтво, культово-ритуальне (храмове) та палацове мистецтво тощо. Водночас у давньоєгипетській культурі викристалізувався пласт мистецтва (насамперед словесного), що задовольняє індивідуальні потреби особи. Це дещо ускладнює сувору етикетну систему художніх жанрів, тому що такі твори могли пов'язуватися з різними соціально-культурними ситуаціями: урочистими подіями громадського життя, родинними святами, відпочинком, вільним проводженням часу.

Друга важлива особливість сфери мистецтва Давнього Єгипту — ієрархічність його жанрів та форм. Уже для первісного суспільства був характерним поділ, наприклад, музичних інструментів, наспівів, танців, художніх предметів побуту на


1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   37


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка