Ю. Л. Афанасьєв (Київський національний університет культури і мистецтв)




Сторінка25/37
Дата конвертації23.10.2016
Розмір5,01 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   37

96

ті, що належали вождю або чаклуну (шаману), і ті, що належали рядовому члену первісного суспільства. У рабовласницькому Єгипті ця риса розвинулася до масштабів великої субординаційної системи будь-яких виявів художньої творчості, яка відповідала суспільній ієрархії.

Єгиптяни чітко усвідомлювали поділ мистецтва на «високе» й «низьке». Під «високим» розумілося мистецтво найважливіших державних та релігійних функцій, в якому провідну роль відігравали аристократи. Навіть заняття якимось видом мистецтва у вільний час, якщо це робила знатна людина, вважалося «високим».

Проте все, чим займався простий люд -селяни, біднота в містах, раби, могло бути тільки «низьким» мистецтвом (за винятком лише форм участі народних мас в обрядах та містеріях). Розподіл рангів мистецтва охоплював усі жанри, стилі, музичні інструменти тощо.

У творах давньоєгипетських хроністів трапляються вислови, що свідчать про ієрархічність у мистецтві. Так, Іпувер, описуючи повстання селян і рабів у XVI ст. до н. є., прикро зауважує: «Хто не знав навіть ліри, став володарем арфи...». Отже, ліра була демократичним, дуже поширеним інструментом і належала до «низької» культури. Арфа ж була атрибутом «високої», аристократичної культури.

У період Нового царства розважальна музика незнатних мешканців Єгипту стала помітним явищем і була об'єктом критики з боку представників інтелектуальної аристократії - жерців та писарів. В одному із текстів, наприклад, йдеться про знатну людину, яка опустилася до пияцтва та поганої розважальної музики: «Ти бродиш вулицями, від тебе тхне пивом, запах вина віддаляє тебе від людей і прирікає душу твою на загибель. Ти навчився співати під флейту, говорити співучо під псалтир, співати під акомпанемент гу сл ів...».

Третьою особливістю давньоєгипетського мистецтва є фундаментальні стильові сфери динамічного мистецтва, а саме: епос, драма та лірика.

В епічному мистецтві (літературі, музиці, танцях) безроздільно панують узагальнені образи міфології, релігії, далекого історичного минулого, позбавлені індивідуально-характерних рис. Те саме стосується й автора епічних творів: його обличчя немовби не має індивідуальних прикмет. При епічному вираженні радощів або суму, жаху або страждання літературна, інтонаційно-музична або жестикуляційна мова автора спокійна і розмірна, як невпинний час. У Давньому Єгипті епічна художня стилістика викристалізовується у таких жанрах: гімну, надгробних написів (епітафії, некролога), міфологічного оповідання, казки, хроніки (історичного оповідання).

Крім епічного архістилю у його надрах формувалася стилістика драматичного мистецтва. Для неї властива персоніфікація художнього викладу, в якому мовиться не від особи розповідача, а від образно уявлюваних героїв сюжету. Драматична стилістика передбачала майстерність імітації станів та характерних рис героїв, а також про кого б не йшлося, які б події не відбувалися, художнє вираження зберігає урочистий тон викладу, який за необхідності переходить у високий пафос, пристрасну напруженість художньої мови.

Вияви драматичної стилістики спостерігаються у жанрах погребальних пла-чів, молитвах-заклинаннях, деяких пісенних творах (наприклад, поетичний цикл «Дерева її саду», де мовиться від автора та рослинних персонажів). Найвиразніше драматична стилістика виявляється у містеріях на честь Осіріса та Ісіди.

У мистецтві Давнього Єгипту яскраво визначилися типові риси стилістики лірики. Цей архістиль обов'язково передбачав рефлексивність образів. Мається

97

на увазі те, що будь-яке явище світу стає художнім предметом не безпосередньо, а саме через його відображення у свідомості автора. Кожен ліричний образ є тим, що митець знаходить у собі самому, що він спостерігає внутрішнім зором. Тому ліричне висловлення, жест, інтонація тяжіють до індивідуально-неповторної, самобутньої форми. Ліричні твори немовби чинять опір стереотипам художнього виразу, які органічні для стилістики епосу і певною мірою драми. Якщо ж мати на увазі панівну тональність вираження, то вона буває рухливо-емоційною, мінливою, навіть контрастно-перехідною. У давньоєгипетському мистецтві лірична стилістика постає перед нами у піснях та філософсько-поетичних творах.

У відомих пам'ятках динамічного мистецтва Давнього Єгипту не виявлено усталеної стилістики комічного виразу. Лише в деяких пісенних текстах є натяки на те, що відчуття комічного не було чужим давнім єгиптянам. Воно виражалося в легкій самоіронії закоханої людини, у метафоричних образах байок.

Четвертою властивістю динамічного мистецтва Давнього Єгипту був його усний характер. Хоча єгиптяни завзято і послідовно замальовували і записували все, що здавалося їм важливим, все ж таки музика, танцювальне мистецтво і навіть література функціонували в усній формі і не потребували писемності. (Ця риса була притаманна не тільки мистецтву давнього світу, а й мистецтву європейського середньовіччя, і тільки в добу Нової історії словесна та музична культури стають писемними.)

Усна форма існування творів динамічного мистецтва зовсім не означала того, що їх автори були невідомими. Історія Єгипту свідчить про високе визнання та популярність багатьох авторів літературних творів, чиї імена часто згадувалися у назвах самих творів. Це були твори

дидактичного зразка (Птахотеп, Аменех-мет І), історичні або казкові оповідання (Синухе, Нефертіті), ліричні пісні та поеми (Нахт-Собек).

Історія зберегла також імена багатьох музикантів. Вважається, що ім'я Куфу-Анха, який був флейтистом, співаком та керівником придворної капели одного із фараонів Давнього царства, - перше з відомих в історії музичного мистецтва імен професійних музикантів. У текстах Давнього царства згадується більше ніж 20 імен, а за весь час існування давньоєгипетської культури понад сто музикантів набули популярності та увіко-вічнення в ієрогліфічних текстах. Серед них — представники цілих музичних династій. Так, з родини Снефрунофер (з 2400 р.) вийшли уславлені хейрономи -керівники придворних та воєнних інструментальних ансамблів.

Ці факти свідчать про поширеність та престижність професії митця, а також про поважне ставлення інтелектуальної верхівки давньоєгипетського суспільства до занять художньою творчістю.

У Давньому Єгипті існувала налагоджена система професійної підготовки митців. Заняття культовою музикою та поезією входило до кола обов'язків жерців та храмових служителів. У культових центрах були спеціальні установи, які записували, редагували, складали нові культові музично-літературні твори. Готували до такої роботи жерців у храмових школах. Цалацовою музикою крім музикантів-професіоналів займалися також представники касти писарів. їх з дитинства навчали співу, декламації, риториці та грі на музичних інструментах.

Художньо-педагогічна практика сприяла розвиткові естетичної думки, яка вражає зрілістю та глибиною. У повчаннях Птахотепа зазначено: «Мистецтво не знає краю. Хіба може митець досягти вершин майстерності?» Ця думка і нині не втратила своєї актуальності.



98

t Контрольні запитання і завдання

1. Якими є особливості геокультури Давнього Єгипту?

2. Яким чином вони вплинули на особливості давньоєгипетської художньої традиції?

3. Якими є міфологічні уявлення Давнього Єгипту?

4. Яка міфомодель світу втілена в архітектурних спорудах Давнього Єгипту?

5. Порівняйте уявлення про людину у культурі Межиріччя і Давнього Єгипту.

6. У чому сутність давньоєгипетського образотворчого канону?

7. Якими є особливості давньоєгипетського мистецтва доби Ехнатона?



Список рекомендованої літератури

1. Керам К. Боги, гробницьі, ученьїе. — М., 1994.

2. Косидовский 3. Когда солнце бьіло богом. — М., 1991.

3. Культура Древнего Египта. — М., 1976.

4. Матье М. 9. Во времена Нефертити. — Л.; М., 1965.

5. Матье М. 9. Искусство Древнего Египта. — М., 1970.

6. Померанцева Н. А. Искусство Древнего Египта. — М., 1976.

7. Померанцева Н. А. Зстетические основьі искусства Древнего Египта. — М., 1981.

РОЗДІЛ

Художня культура Давнього Сходу



м

На безкраїх просторах Азії упродовж багатьох тисячоліть розвивалися яскраві та самобутні культури, які залишили видатні пам'ятки в галузі філософії, літератури, архітектури, образотворчого мистецтва, музики. Незважаючи на своєрідність їх виявів у кожного з народів, вони мали багато спільного, зокрема майже єдине підґрунтя філософського та художнього осмислення природи.

Природа як упорядкована та організована цілісність завжди привертала пильну увагу східних мислителів і художників, впливала на їхню творчу діяльність. Буття людини постійно зіставлялося з природою, її станом і ритмами. Головним джерелом пізнання вважалося чуттєве сприйняття. Взагалі східна традиція відзначалася особливим сприйманням світу, насолодою від споглядання його гармонії. Гармонійного душевного стану можна досягти, на думку давніх мислителів, у творчості, у мистецтві, зокрема в екібані або навіть у чайній церемонії.

Визначний вплив на розвиток художньої культури в цих країнах мала релігія,



7*

передусім буддизм, який виник і значно поширився у VI-V ст. до н. є. Як й інші релігійні вчення, він активно використовував культуру для пропаганди своїх ідей. Традиція приписує Будді такі слова: «Подібно до того, як вода в океані має смак солі, так і моє вчення має смак звільнення. Усе життя проходить у стражданнях, які виникають у зв'язку з бажаннями та прагненням земних радощів. Тому необхідно відмовлятися від бажань і додержуватися основних правил — праведних поглядів, праведної поведінки, праведних зусиль, праведної мови, праведного образу думок, праведної пам'яті, праведного способу життя і праведного самозаглиблення». Додержуючись такого праведного життя, людина, згідно із вченням Будди, має покладатися тільки на себе, а не шукати допомоги і захисту у зовнішніх сил. Для входження в нірвану віруючі мали зробити Будді цінні подарунки. Внаслідок цього буддійські монастирі перетворювалися на власників, які володіли землею, значними сумами грошей, коштовностями.

Іконографія буддійського мистецтва складалася впродовж багатьох століть і

100


була універсальною мовою символів, що виражали уявлення про будову світу, його моральні закони, про місце й призначення людини у світі. В образах божеств втілювалися ідеї світла й пітьми, добра і зла, милосердя й сили. Буддійський іконографічний канон був однією з форм закріплення та впорядкування культурного досвіду східних народів, їх космогонічних, філософських, етичних і естетичних уявлень. У кожній країні цей канон піддавався власним модифікаціям.

Художня культура Індії

У 3 тис. до н. є. на території сучасної Індії виникла цивілізація, яка згодом отримала назву хараппської культури. На берегах Інда та Реви було розкопано великі стародавні міста - Махенджо-Да-ро і Хараппа. Вони складалися з двох частин: цитаделі, яка будувалася на холмі, та нижнього міста. У цитаделі вулиці були добре розпланованими, забудованими гарними дво- і триповерховими будинками та громадськими будівлями. Поміж них розташовувалися величезні зерносховища, майстерні, доки та купальні. В цитаделі не було храмів і резиденцій властителів. Отже, можна припустити, що жителі, які там проживали, мали приблизно рівний соціальний та матеріальний статус. Населення нижнього міста переважно займалося землеробством і скотарством. Спілкування між двома частинами міста здійснювалося через спеціальні брами, які зачи-

Мал. 45. Танцівниця. Бронза. З тис. до н. є.

нялися на ніч та під час заворушень у нижньому місті. Залишається загадкою писемність хараппської культури. Знайдено багато різних написів, які досі не розшифровано. Проте вже сама наявність писемності та споруд громадського призначення свідчить про існування в прадавні часи на цій території могутньої держави.

Самобутність її культури виявилася насамперед у численних високохудожніх печатках-штемпелях із зображеннями різних тварин. За ними можна скласти уявлення про оригінальну художню систему, притаманну давньоіндійському мистецтву. Так, фігурки тварин на печатках - буйволи, носороги, слони, тигри -часто зображені схематично, що свідчить про намагання майстрів передати ці образи символічно, узагальнено. Символічністю позначені й зображення людей - надзвичайно виразні фігури межують із скульптурами схематичними та умовними (мал. 45).

Цікавим є зображення чоловічого торса. На його плечах є отвори - пази, в які прикріплювалися руки. Незвичайним є те, що пази зроблено для двох пар рук. Таким чином, як вважають учені, у цій скульптурі виявилася особливість, широко розповсюджена в індійському мистецтві пізніших часів, - створення образів божеств з багатьма головами, руками та ногами (мал. 46).

Хараппська культура зникла в середині 2 тис. до н. є. з невідомих причин. Проте через кілька століть в Індію через гірські перевали північного сходу проникли племе-

101

Мал. 46. Чоловічий торс



на кочовиків-скотарів, які називали себе «аріями» і були носіями іншої, ведійської культури. Вона дійшла до нас у вигляді усних та рукописних джерел. Ведійські племена жили у невеликих укріплених поселеннях, які мало чим нагадували великі міста хараппської цивілізації.

Племена аріїв принесли в Індію своїх богів, свої гімни, легенди та релігійні повчання. Вони складалися у збірки -веди. Найвідоміша веда - «Рігведа» -описує багатий духовний світ стародавніх індійців, їх складні космогонічні уявлення. З «Рігведи» відомо, що індійці прагнули визначити причини виникнення світу, появи всього живого на землі. Творцем усього сущого вважали

велетня Пурушу, від якого народилися боги, люди і навіть земля, небо й сонце. Веди стали підґрунтям індійської філософської та наукової літератури.

Приблизно в той самий час в усній народній творчості почав розвиватися героїчний епос. Він представлений прекрасними літературними пам'ятками — поемами «Махабхарата» і «Рамаяна». Поеми виконувалися співаками — сута-ми, які передавали ці оповіді в узгодженні з усною традицією і водночас збагачували зміст новими образами, згідно зі своїм талантом.

Ці поеми художньо відображували реальні історичні події прадавнього періоду, побут, релігійні уявлення, соціальні, політичні та моральні уявлення індійського народу. «Махабхарата» складається з 100 тис. віршів-шлоків, зібраних у 18 книг. її сюжет про боротьбу за владу двох царських родів — Пандовів і Кауравів. Пандови були уславленими, шляхетними богатирями, яких народ поважав і звеличував. Каурави заздрили їм і хотіли усунути їх від влади в країні. Ця ворожнеча почалася між царськими синами ще в дитинстві. Старший син Кауравів, підступний Дурьодхана, намагається різними засобами покарати Пандовів, але їм вдається врятуватися завдяки мудрості, силі та героїзму. Одного разу, граючи з Пандовами у кості, Дурьодхана нечесно виграв усі їхні багатства і вигнав з країни. Тринадцять років Пандови перебували у вигнанні. За цей час у них з'явилося багато друзів, які допомагали їм у боротьбі з Кауравами. У тривалій жорстокій битві загинули майже всі воїни обох армій і усі Каурави. Перемогли Пандови. Захоплюючий основний сюжет поеми доповнювався різними легендами, міфами та казками, що зробило поему надзвичайно цікавою та колоритною. В Індії«Махабхарата» стала кодексом людського життя, в ній розкрито зміст його головних ідей: дхар-

102


ми - морального закону, артхі - практичної поведінки, ками - кохання і мокши - звільнення.

Релігійні та моральні ідеали Індії розкриває друга поема - «Рамаяна». Вона розповідає про рішення старого раджі Дашаратха передати владу своєму старшому синові Рамі. Однак молода дружина раджі Кайкен хотіла, щоб правителем став її син — Бхарата. Вона хитрістю примусила Дашаратху вигнати Раму з країни на 14 років. За ним пішли у вигнання його вірна дружина Сіта і брат Лакшман. Злий демон Равана викрав Сіту і сховав її у своєму царстві. Брати довго блукали по лісах у пошуках Сіти, врешті знайшли царство Равана й перемогли його. Разом з Сітою переможці повернулися у своє місто, а Рама став мудрим і справедливим правителем своєї країни.

Обидві поеми були широковідомі в Індії, їх образи і сюжети стали складниками загальнонаціональної традиції. У країні немає жодної людини, яка б не знала цих епічних оповідей, бо вони, як сказано у «Махабхараті», - «джерело пізнання та основа правди».

До цих видатних творів зверталися і звертаються діячі театру, музики, образотворчого мистецтва. Так, видатний поет і драматург Калідаса, який жив приблизно у V ст. до н. є., використав зазначені оповіді для створення власних всесвітньо відомих творів: драм «Шакун-тала», «Малявика і Анімітра», поем «Народження Кумари», «Рід Рагху» та ін. Поеми стали для індійців священними текстами, а також набули популярності у багатьох країнах Сходу. За силою художнього втілення, впливу на культуру інших народів їх справедливо порівнюють з «Іліадою» та «Одіссеєю» Гомера.

До сюжетів давньоіндійської літератури зверталися І. Гердер і Г. Гейне, С. Цвейг і Л. Толстой, Р. Роллан і Р. Кіп-лінг. Ф. Шиллер вважав драму Каліда-

си «Шакунтала» одним із найкращих творів світової літератури, а Й. Гете навіть створив на сюжети індійських легенд кілька балад, серед яких найвідо-міша — «Бог і баядера».

Проте не тільки поетичні твори прославили індійський народ. Давня Індія мала розвинене музичне мистецтво, тісно пов'язане з трудовою та духовною діяльністю. Пісня, інструментальна музика й танець супроводжували людей усе життя, а співаки і музиканти користувалися великою шаною. Здавна збереглося багато народних пісень, які відображували поезію тяжкої праці, рухи під час праці, звуки та ритми. Індія була країною землеробів, тому селянські пісні присвячувались переважно збиранню врожаю, молотьбі та іншим господарським роботам. Однак пісенне мистецтво оспівувало й працю будівельників, корабельників, гребців та ін. До найдавніших належать пісні погоничів слонів і верблюдів, чабанів, заклинателів змій.

Серед різних музичних інструментів найпоширенішими були ударні - барабани мріданчамі й маленькі барабанчики табле. За давніми переказами, музиканти на цих інструментах досягали такого віртуозного виконання, що могли виконувати навіть ліричні пісенні мелодії. Широко використовували також різні труби, флейти, проте особливо популярним був щипковий інструмент віна, який згадується у ведах. Хороводні пісні та гра оркестру були невід'ємними складовими народних свят, обрядових та культових церемоній.

На культурі індійського народу позначилися походи Олександра Македонського в північно-західну Індію. Гре-ко-македонський вплив ще тривалий час позначався на політичному та культурному житті Індії, сприяв створенню певних культурних здобутків. У східній частині Індії на початку III ст. до. н. є. виникла величезна й могутня держава

103


Маур'я, володарі якої не тільки відвоювали у греків усі захоплені ними області Індії, а й приєднали до свого царства інші території південної частини Індостану. Третій володар династії Маур'я -Ашока - вирішив покласти край усім воєнним походам і дав урочисту обіцянку присвятити себе мирному правлінню державою, відповідно до вчення Будди. Він став могутнім покровителем буддизму, відомим далеко за межами Індії.

Столиця держави Маур'я Паталіпут-ра, що у перекладі означає «син квітки», була величезним містом, оточеним дерев'яною огорожею й широким ровом з водою. Усі забудови міста, в тому числі п'ятсот сімдесят дозорних башт, були дерев'яними, але палац правителя мав оздоблення з майстерно обробленого каменю. У Сарнатхе збереглися кам'яні колони з викарбуваними едиктами Ашоки. Вони мали висоту понад 10 м і завершувалися чудовими капітеліями. Збереглася знаменита капітель з фігурами чотирьох левів, що сидять спинами один до одного. Вона була опорою для великого колеса, на якому було зображено Закони — символи учення Будди. Усі деталі колони настільки виразні й художньо досконалі, що її зображення і нині залишається символом незалежності індійської держави (мал. 47).

Величні пам'ятки тих давніх часів - великі буддійські монастирі-ступи. їх красу можна уявити за ступою із Санчі (III-II ст. до н. є.). Вона являє собою напівсферич-ний купол висотою з чо-

Мал. 47. Левова капітель колони Ашоки

тириповерховий будинок. Ступу складено з великих цеглин й огороджено кам'яною стіною. З усіх боків у стіні зроблено брами, багато прикрашені скульптурами, що віддзеркалюють індійський ідеал жіночого тіла - тіло зрілої, пишної жінки (мал. 48). Цей ідеал навіть поширювався на зображення чоловічого тіла, що виглядало не як кремезна статура героя, а більше нагадувало жіночі форми.

Головним призначенням кам'яної скульптури було прикрашання архітектурних споруд. Тому найпоширенішими були декоративні горельєфи, які становили єдину скульптурну композицію. Пози, жести людей на горельєфах відзначалися надзвичайною виразністю і вишуканістю. В цьому, безумовно, виявився вплив мистецтва танцю, що зумовило пластичність та гармонію горельєфних зображень.

Крім ступ в Індії будували культові печери-мо-настирі, які прорублювали у кам'яних схилах гір. їх називали «чайтьї» і прикрашали різноманітними візерунками і скульптурами. Вражає красою скельний монастир у Кар-лі (довжина сягає 38 м). У ньому все досконале -і пропорції самого приміщення, й рельєфи та скульптурні групи, які його прикрашають. Капітелі колон мають вигляд пар чоловіків та жінок, які сидять на слонах, що схилили коліна. Квітки лотоса, священне дерево Будди, колесо зі спицями символізували шлях Будди до істини. І все це було висічено з величезної скелі з неабиякою май-
104

Мал. 48. Ступа із Санчі. III—II ст. до н. є.

стерністю за єдиним задумом архітектора і скульптора.

IV-VI ст. н. є. - період розквіту класичного мистецтва Індії. Країною в цей час правила династія Гуптів, яка за допомогою переможних воєн та династичних шлюбів приєднала до своєї держави нові великі території. То був час відносного миру, процвітання міст і розвитку торговельних зв'язків.

Динамічно розвивалося мистецтво архітектури. Крім ступ і скельних храмів споруджувалися наземні храми - величні, вишукані та оригінальні.

Спочатку ці храми мали кубічну форму з плоским покриттям. Згодом їх стали доповнювати баштовою надбудовою. Такі храми-башти створили у Дехчархі, у Бхитаргаоні та Бодх-Гаї, пірамідальна башта якого підноситься вгору на 51 м. Храм розташований на місці «просвітлення Будди». Він залишив багато свідчень

про паломництво буддійських монахів з різних країн до цього прекрасного місця.

Скульптурні зображення Будди поступово змінюються і перетворюються на втілення самої сутності буддійського вчення. Обличчя Будди в цих статуях виражає спокій і зосередженість, над його головою підіймається величезний німб, прозорий одяг м'яко облягає тіло, образ випромінює благосність та одухотвореність.

Крім архітектури та скульптури в цю епоху розквітає живопис, прекрасні взірці якого збереглися у печерних храмах Аджанти. В цьому архітектурному комплексі, що складається з 29 печер, живопис вкриває стіни й стелі внутрішніх приміщень (зображено сцени з життя царів, історії Будди). Відповідно до канонів придворного життя принц Будда зображений в оточенні прекрасних жінок або під час виїзду на полювання.

105


Автори цих фресок особливу увагу приділяли кольору, бо вважали, що саме колір найбільше впливає на глядача. Вибір кольору визначався канонами зображення певних персонажів. Так, богів і царів завжди малювали білими фарбами; цим кольором не можна було зображувати лихих персонажів.

Розписи вражають зображеннями великої кількості людей та надзвичайно довершеним виконанням деталей. У багатьох сценах релігійний зміст сполучається зі справжньою еротикою, оскільки буддизм визнавав закономірними усі вияви людського життя, зокрема й еротичний. Те, що для європейців вважалося непристойним, ніколи так не сприймалося в Індії. Тому визначальною рисою мистецтва Аджанти і взагалі класичного індійського мистецтва було радісне сприйняття життя, любов до природи і людини, відчуття єдності усього живого.

Мистецький доробок індійців увійшов до золотого фонду світової художньої культури і вплинув не тільки на подальший розвиток індійського мистецтва, а й на художню культуру багатьох інших країн Азії.

Художня культура Китаю

На межі 4—3 тис. до н. є. почала свій розвиток одна з найдавніших цивілізацій світу - китайська. Особливості давньокитайської цивілізації зумовлювалися специфікою природного середовища та кліматичних умов. Вони не були тут такими сприятливими, як в країнах, державність яких формувалася на основі іригаційного способу землеробства. Тому давньокитайська держава склалася значно пізніше, на більш високому рівні розвитку виробничих сил. їй передувала тривала доба первіснообщинного ладу.

У долинах великих рік Хуанхе і Янц-зи проживали неолітичні племена, які займалися землеробством та різними ремеслами. Вони обробляли поля і накопичували досвід підкорення природи та боротьби зі стихійними лихами. Як і в інших первісних народів, світогляд прадавніх жителів знайшов відображення у керамічних виробах. Упродовж тривалої еволюції сформувалися основні типи неолітичної кераміки, серед яких особливо цікавою є кераміка культури Ян-шао. її різноманітний та різнобарвний орнамент, що переважно складався з геометричних фігур, виражав уявлення стародавніх китайців. Так, яншайські посудини були оздоблені ромбовидними візерунками, спіралями, трикутниками, зигзагами, колами, які поєднувалися з їх формою і символізували сонце, місяць, воду, гори і згодом стали основою мови ієрогліфів (мал. 49).



Мал. 49. Розмальовані глиняні посудини

Складніший і розвиненіший світ символічних образів з'являється в наступний історичний період Шан-Інь (названий ім'ям племені, яке заселяло долину ріки Хуанхе у 22 тис. до н. є.). У цей час утворилася перша китайська рабовласницька держава, виникли перші міста, склалася система писемності, було винайдено техніку бронзового лиття.

Китайські міста забудовувалися за простими та чіткими планами. Прямі вулиці пересікали місто з кінця у кінець і поділяли його на квартали. У центрі,

106

оточеному мурами та ровом, розташовувався палац правителя. Саме місто теж обносилося фортечними мурами із сторожовими вежами.



На околицях міст розміщувалися великі майстерні ливарників, які виплавляли бронзові посудини різного призначення: для побуту верхівки, офіційних церемоній, жертвоприношень духам землі та неба, поховань. Посудини виготовлялися від маленьких до величезних, вагою понад 600 кг.

Давньокитайська бронза оздоблювалася своєрідними та оригінальними візерунками. Деякі з них були маленькими та плоскими, майже не помітними, інші, навпаки, великими та опуклими. Усі візерунки вирізнялися надзвичайною чіткістю і досконалістю ліній. Заповнюючи всю поверхню посудини, вони у примхливих і казкових образах тварин (драконів, рогатих чудовиськ) розкривали сили природи. Кожна посудина була немовби маленькою моделлю світу, що охороняла людину від зла. Випуклі ребра поділяли її на частини за кількістю сторін світу, а зображення тварин символізували стихії неба, вогню, землі й води.

Вражає вишуканістю посудина для зберігання вина, створена у формі сови. Голова хижого птаха є кришкою, а короткі лапи з гострими кігтями — ніжками. Тулуб сови заповнено симетричним орнаментом, що нагадує давньогрецький меандр. На тлі цього карбованого малюнка виділяються гострий пташиний дзьоб і крила. Над ними зображено якихось фантастичних тварин, що нагадують драконів (мал. 50).

Уміння майстрів пристосовувати форми тваринного світу до традиційної іконографічної схеми виявилося й у виконанні золотої ручки кинджалу у вигляді сплетених між собою драконів. Ці примхливі істоти, на думку китайців, панували над небесними стихіями. Художник

Мал. 50. Посудина для жертовного вина Цзунь

створив з дорогоцінного металу справжнє мереживо, декоративний ефект якого підкреслює гра світлотіні.

На початку 1 тис. до н. є. в Китаї почали утворюватися численні самостійні царства. Боротьба між ними за володарювання стала визначальним чинником історичного розвитку Китаю. Вона особливо загострилася в період Чжань-го (тобто царств, які боряться) — у V— III ст. до н. є. У цій борні найбільших успіхів досягла держава, започаткована династією Цинь. Ця династія відіграла визначну роль у становленні китайської культури. Опанування плавкою заліза, удосконалення іригаційної системи сприяли утворенню великих приватних сільськогосподарських та ремісничо-промислових господарств, розрахованих на ринок. Кардинальні зміни в духовному житті китайців визначали епоху Цинь як класичний період в історії Китаю. То був час широкого та відкритого змагання ідей, напруженого інтелектуального життя, поширення гуманістичних учень. На міських майданах, вулицях, у палацах правителів відбувалися філософські диспути, змагання у красномовності. В цю епоху «суперництва ста шкіл», «зо-

107


лоту добу» філософії склалися основні напрями філософської думки - конфуціанство, даосизм, моїзм та ін. Саме тоді, внаслідок подолання архаїчних форм суспільної свідомості та трансформації міфологічного мислення, сформувався новий тип особистості, звільненої від умовностей традиційного світогляду.

Значних зрушень зазнали наукові знання. Астрономічні спостереження сприяли створенню сонячного календаря, зоряного каталогу, встановлення періодичності руху світил. Досягненням світового значення стало винайдення компаса. Інтенсивно розвивались медицина, математика, механіка та інші фундаментальні науки. Розвитку гуманітарних знань сприяло поширення писемності серед усіх верств населення. Це сталося завдяки переходу письма з вузьких бамбукових дощечок на письмо на шовку, оскільки розміри шовкового матеріалу не лімітували розміри текстів.

У II ст. до н. є. розрізнені царства об'єдналися в могутню рабовласницьку імперію під владою династії Хань. Централізація влади знищила кордони царств, консолідувала китайську народність, забезпечила уніфікацію писемності, встановлення єдиної грошової одиниці, загальних мір довжини та ваги. Значно розширилися торговельні зв'язки Китаю з сусідніми країнами, насамперед з країнами Середньої Азії, утворився Великий шовковий шлях. З імперії Хань везли залізо, яке вважали кращим у світі, дорогоцінні метали, лакові, бронзові та інші художні вироби, порцеляну. Проте головним товаром був шовк, який виробляли тільки в Китаї.

Панівною ідеологією в імперії Хань було реформоване конфуціанство, яке ототожнювало владу імператора з владою неба, раціонально тлумачило китайські міфи.

Об'єднання країни поклало початок грандіозному будівництву. Велика Ки-

тайська стіна, збудована на півночі країни для захисту від кочовиків, стала символом, могутності централізованої держави. її висота сягала 10 м, а ширина — 5—6 м. Вона слугувала водночас фортецею і дорогою, що кружляла по горних хребтах.

Столицю імперії Пекін забудовано за встановленими у наукових трактатах правилами. її планування віддзеркалювало уявлення китайців про структуру світобудови і порядок, що панує у Всесвіті. Місто оточували високі мури з дозорними баштами та величезними брамами. Палацовий комплекс імператорів і садиби вельмож в мініатюрі повторювали обриси столиці.

Світоглядні уявлення позначалися й на поховальних склепах панів. Багатих людей ховали у підземних спорудах, до яких вела «алея духів» із статуями крилатих левів. Склепіння поділялися стінами та колонами на окремі приміщення. Культ предків поєднував архітектуру, скульптуру, живопис, ужиткове мистецтво в єдиний ансамбль. Поховання імператорів, членів імператорських родин і величезні підземні палаци наповнені дорогоцінними рогами і різноманітними предметами домашнього вжитку, скульптурами людей та тварин і навіть розписаними глиняними моделями садиб та багатоповерхових будинків. Кам'яні двері гробниць орнаментувалися фігурами стражників, колони завершувалися чудовими капітелями у вигляді драконів. Стіни прикрашали багатий рельєф та розписи. їх символіка визначалася культами родючості та небесних світил і відображала зв'язок долі людини з світобудовою. Так, першопредків китайців Нюрва та Фусі зображували у вигляді напівлюдей-на-півзмій, але при цьому вони наділялися атрибутами, що символізували земний порядок, зокрема циркулем і ву-гольником.

108

Рельєфи та розписи на стінах розповідали про життя та подвиги героїв епосу. Кожна сцена відокремлювалася від іншої вертикальною табличкою з написом, який пояснював сюжет сцени. Зображення відповідали канону, який потребував не передачі індивідуальних характерів, а умовних типів, ритуальних дій. Наприклад, боги обов'язково зображувалися більшими за людей, але в однаковому з ними одязі та в однакових позах. Жахливість та гнів передавалися за допомогою типових прийомів зображення волосся, що стояло дибом, згорбленої спини тощо. Проте, незважаючи на сталі прийоми виконання, кожний рельєф мав свої особливі риси. Краса і довершеність ліній, майстерність художнього відтворення сюжетів допомагали майстрам подолати схематизм і виявити гармонію світу.



Видатним досягненням китайського мистецтва було винайдення лаку, який високо цінився за фізичні й хімічні властивості. Ним вкривали металеві вироби для захисту від корозії, а дерев'яні — для захисту від вологи; лаком обробляли архітектурні деталі, погребальний інвентар, широко використовували у фресковому живопису.

Про поетичне і музичне мистецтво Давнього Китаю збереглося мало відомостей, але наявні джерела свідчать про значні успіхи китайського народу в цих галузях творчої діяльності. Витоками китайської музики і танцювального мистецтва були ритуальні племінні пісні і танці, що мали високий художній рівень розвитку у 2-1 тис. до н. є. Пісенно-танцювальні обряди, так звані ху - присвячувалися збиранню врожаю і жертвоприношенням духам. Вони супроводжувалися грою на шкіряних барабанах, металевих дзвіночках, духових інструментах, зроблених з бамбука та глини. Від самого початку свого становлення китайська музика була пов'язана із

філософією та особливостями соціальної організації китайського суспільства. Це сприяло утворенню органічної системи музичного мислення, яке, незважаючи на неминучі історичні зміни, збереглося впродовж віків як цілісне естетичне явище.

У стародавніх текстах (XI-VI ст. до н. є.) словом «юе» (музика) позначалася святкова сфера життя. Це поняття крім музики охоплювало поезію, танок, живопис, архітектуру, загальний ритуал і навіть сервірування столу.

Створення найдавнішої пам'ятки китайського мистецтва «Книги пісень» («Шизуцин») приписують Конфуцію. Вона містить понад 350 народних вір-шів-пісень та гімнів, які виконувалися у своєрідній речитативно-декламаційній манері. В ній згадується понад 25 різних музичних інструментів, що підтверджує високий рівень музичного мистецтва тих часів. Давній китайський народ створив багато міфів та наспівів, які стали джерелом натхнення для індивідуальної творчості митців прийдешніх генерацій. Видатне художнє явище епохи Цинь -творчість великого поета Давнього Китаю Цюй Юаня (340-278 pp. до н. є.). Його вишукані та глибокі за змістом вірші були насичені міфологічними образами. У вигнанні поет написав свою знамениту оду «Скорбота вигнання», яка стала основою для створення ліричних та лірико-епічних творів з прозаїчним вступом. Широковідомою є творчість видатного китайського поета Сун Юя (290-223 pp. до н. є.). На відміну від скорботних віршів Цюй Юаня лірика Сун Юя життєрадісно оспівує кохання та жіночу вроду. Особливої популярності набули його оди «Високі гори Тан», «Розбещений Денту», «Ода про Безсмертну».

У період існування імперії Хань з'явилися великі твори художньої прози, насамперед історичної. «Батьку китайсь-

109

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   37


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка