Ю. Л. Афанасьєв (Київський національний університет культури і мистецтв)




Сторінка33/37
Дата конвертації23.10.2016
Розмір5,01 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37

метів побуту, часто відтворюють сцени музикування і театральних дій, зовнішній вигляд музичних інструментів, характер танцювальних рухів. Серед таких зображень є справжні шедеври мистецтва, наприклад фігура флейтистки, рельєфно зображена на бокових спинках «Трону Людовіга» (V ст. до н. є.).

Є також зображення, які цінні не своїми художніми якостями, а документальним змістом, характерністю передачі уявлень про античну художню практику. Наприклад, наведений малюнок карикатурно і неестетично, але влучно відтворює типові образи театральних персонажів у жанрі комедії (мал. 66).

Археологічні знахідки, а також малюнки та скульптурні зображення дають уявлення про нечисленні інструменти античної грецької музики. Кожний музичний інструмент строго відповідав своїй галузі й умовам використання і рідко коли міг підмінятися іншим.

Сферами використання духових інструментів були насамперед культові ритуали, військові церемонії, гімнастика, спортивні та військові танці. Широко використовувалися такі духові інстру-



менти, як флейта, сирінга (або флеї Пана - скріплені між собою тросте сопілки різної довжини, що мали рі: тони). Поширеним був духовий інст] мент авлос, подібний за звуковідтворі ням до сучасного гобоя. Як і в Давньо Єгипті, у Давній Греції використовув; ся також подвійний авлос (мал. 67).

Мал. 67. Атлет з гантелями й музикант, як грає на авлосі. Малюнок на вазі

128

Із-поміж струнних щипкових інструментів найбільшою популярністю користувалася ліра. Вона мала від чотирьох до семи струн, натягнутих на дерев'яний каркас. Звуки були тихі, ніжні, сріблясті. Ліра використовувалася переважно як інструмент супроводу. На ній виконувалася та ж сама мелодія, яку відтворював голос співця.



Поширеним струнним щипковим інструментом була кіфара. її струни натягувалися на дерев'яний короб-каркас, який був резонатором, тобто посилював звучання. Грали на кіфарі з допомогою плектра або пальцями. Звук у цього інструмента був співучим і досить

Мал. 68. Муза, яка тримає кіфару. Сцена «Аполлон і муза». Розпис чаші

гучним, подібним до звуку гусел, цитри, невеличкої гітари (можливо, саме слово «гітара» пов'язане з давньогрецькою назвою інструмента) (мал. 68). Грали на кіфарі та арфі, яка була запозичена греками від єгиптян та хетів.

До цих давньогрецьких інструментів можна додати також усі відомі нам сістри (брязкальця) та кроталії (невеличкі металеві тарілочки, що надягалися на пальці танцюристок і виконували роль звуко-ритмічного супроводу танців). За своїми акустичними та технічними якостями всі зазначені інструменти краще за все підходили для камерного музикування, в тому числі ансамблевого. Багато зображень, що збереглися, свідчать про поширеність цих інструментів, які супроводжували танці або ритуальні дії. Проте навіть усі разом та в кількох екземплярах вони не в змозі були створювати потужне звучання. От-

же, давньогрецька інструментальна музика була переважно тихою, камерною.

Серед предметних пам'яток мусичного мистецтва Давньої Греції є й нотні тексти. їх збереглося всього з десяток зразків. Це папіруси або вирізьблені на каміннях тексти поетичних творів. Над буквами грецького письма, яким вони записані, розміщується ще один рядок грецьких або фінікійських букв - оце, власне, і є нотний запис. Букви відповідають значенням висоти тону, що дає змогу уявити мелодичний малюнок наспіву. До найбільш вдалих музичних текстів належить, наприклад, фраг-

мент гімну на честь Аполлона, висічений на мармуровій плитці.

Обрядова традиція Давньої Греції

Про давньогрецький фольклор маємо чимало відомостей. Із давнини до наших днів збереглися поетичні тексти робітничих пісень, що виникали внаслідок ру-хомоторних та звукових імітацій конкретних процесів праці і мали не стільки прикладне, скільки магічне, колективно-ритуальне значення.

Яскравим прикладом є пісня вантажників у комедії Арістофана «Мир». Приспів цієї пісні подібний до приспівок волзьких бурлаків і супроводжується ритмічними рухами: О, ейя, ейя, ейя, осі! О, ейя, ейя, ейя, все\ А в пісні жінок-мукомо-лок немовби відчувається архаїчний дух

129

змови: Мели, млин, мели! Адже й Піттак молов, коли володарював у великій Ме-тілені!



У фольклорі вирізняються весільні обряди, де виникли добре відомі і в наші часи жанри танцювально-пісенної творчості. Це так звані епіталами, або гіменеї (від імені бога наречених Гіменея). Літературні обробки цих творів є у Сап-фо та інших поетів.

Жодна значна, урочиста подія у давньогрецькій родині не обходилася без танців і співу. З-поміж усіх фольклорних обрядів найбільш художньо розробленим був обряд проводів небіжчика. За звичаєм, тіло померлого віддавали вогню, і цей ритуал, якщо це було тіло знатної людини, був пишним та емоційно насиченим. Траурний ритуал починали танцюристи в білому одязі, що танцювали (якщо їхні розмірені рухи можна назвати танцем) під акомпанемент інструментів, що використовувалися виключно під час поховання. Іноді танець припинявся і учасники співали гімни, в яких оспівувалися добродіяння та власні достоїнства покійного. Позаду йшли професійні (найняті за платню) плакальники та плакальниці, які супроводжували свої жалісні стогнання естетизованими ритмічними жестами. Описи траурних церемоній залишилися в давньогрецькій літературі та поезії. Наприклад, в «Іліаді» Гомера змальовано яскраву картину оплакування троянського царя Гектора, до якої увійшли три стилізації (можливо, обробки) фольклорних плачів — тренерів.

Жанри культового мистецтва походять від родинно-обрядових артефактів і тому містять багато архаїчних, фольклорних рис. У художньо оформлених культових ритуалах виявився вплив давніших й розвиненіших релігійно-обрядових традицій країн Сходу та Єгипту.

Основу культових дій становили танці-співи, які виконувалися служителями храмів і капищ, професійними виконав-9,,

цями або пересічними людьми у спеціально призначених для цього місцях: у священних дібровах, перед храмами біля місць для жертвопринесення, у храмах перед статуєю бога. Більшість цих ритуалів відбувалася на лоні чудової природи, у прекрасних декораціях давньогрецьких храмових ансамблів.

Священні танці мали хороводний характер. Жоден із виконавців, які рухалися, тримаючись за руки, не мав власного ритму та жестів, а дотримувався загального і чіткого колективного ритму та форми жестикуляції. Священні танці були стриманими, плавними, з розміреними рухами, схожими на ритмічне погойдування храмових кадильниць.

Іноді функції виконавців культових ритуалів розділялися. Наприклад, священний ритуал на честь богині Церери виконувався дівчатами, які танцювали навколо останнього валка, знятого з поля хліба, і жінками, які співали в цей момент гімн, прославляючий богиню родючості.

Такі танцювальні дії деякою мірою мали пантомімічний характер: виразною жестикуляцією вони відтворювали певні трудові або ритуальні дії. Такі танці греки називали гіпорхемами.

Деякі культові танці-співи відзначалися атлетичним і звеличувальним характером. Таким був, наприклад, гормос - танець спартанців на честь богині Артеміди (Діани). Його виконували юнаки і дівчата, які танцювали без будь-якого одягу. Проте, як свідчив Плутарх, почуття сорому у глядачів не виникало, тому що рухи і пози танцюристів були цнотливі й прекрасні.

Майже всі провідні форми культової мусично-художньої практики охоплює, згідно з давньогрецькою традицією, поняття «гімн». Це багатофункціональний жанр. Його зміст визначався молитвою до певного бога, прославленням його імені, розповіддю про його діла (тобто міфологічним оповіданням), про союз між богом та певним царем або держа-

130

вою (на страх ворогам). Звичайно гімн починався із звернення до бога за допомогою одного з постійних епітетів, що супроводжували його ім'я (наприклад, «бог срібнолукий Смінфей!», тобто Аполлон). Вважалося, що тільки після цього він звертав свою увагу на промовця гімну. Богу нагадували про його могутність, про те, що він спроможний виконати прохання. Далі йшлося про жертви, що принесені на його честь і зобов'язують до зворотної люб'язності. Потім наставав виклад суті прохання та можливі нові обіцяння вірного служіння (інколи навіть висловлювалися погрози розірвати відносини з богом у разі його байдужості до прохання). Не кожен гімн виявляє всю змістовну програму, але такі елементи, як звернення до бога та його прославляння, були обов'язковими.



Серед гімнів особливо вирізнялися пе-ани - танці-співи на честь Аполлона і дифірамби - твори, присвячені Діонісу. Іноді гімни залежно від складу хору набували у греків певного визначення. Наприклад, парфеніями називали гімни, що виконувалися хором дівчат.

Численні зразки гімну трапляються у літературному переказі творів Гомера (наприклад, «Іліада», кн. 1, вірші 37-42).

За музичною організацією давньогрецькі гімни характеризуються розвиненою мелодичною декламацією, спів-розмірними пісенними фразами та ритмом, що наслідував метрику віршованого тексту.

Релігійні ритуали у Давній Греції були досить різноманітними. Деякі з них вирізнялися самобутністю, наприклад відправлення культу Діоніса, який набув популярності у VIII—VII ст. до н. є. переважно серед селян. Згідно з міфологічним віруванням, Діоніс (або Вакх чи Бахус) був богом родючих сил природи, богом рослинності, виноградарства й виноробства. Культ Діоніса, сприйнятий греками від східних сусідів (фракійців,

фригійців), мав оргіастично-містеріаль-ний характер, у чомусь подібний до культів Осіріса в Єгипті, Астарти в Сирії. Кульмінацією культової обрядовості було щорічне святкування на честь Діоніса, яке обов'язково супроводжувалося своєрідним карнавалом. У квітучих і висококультурних Афінах це відзначалося пишною містерією священного шлюбу бога (його втілював жрець) з жінкою архонта (голови афінської адміністрації), що завершувалася радісною урочистою процесією. Однак в інших містечках і селах святкування на честь Діоніса мало відверто оргіастичний характер. Воно супроводжувалося процесіями ряджених, необмеженим уживанням вина, екстатичними піснями і танцями. В юрбі, яку очолював перевдягнений у Діоніса ряджений, стрибали сатири (козлоногі істоти, супутники бога), кружляли вакханки та менади (або бастарди) — служниці діонісійського культу. Підперезані зміями, з тірсами (посохами), перевитими плющем, з тімпанами (бубнами) і глечиками вина, з криками «Вахк, евое!», вони неслися, охоплені священним божевіллям, розтрощуючи все на своєму шляху і захоплюючи за собою натовпи жінок і чоловіків.

Зовсім інший характер і відповідно художнє оформлення мали містерії на честь Деметри-Церери, які були не менш популярні в народі, ніж Діонісії. Ці містерії виконувалися у головному священному місці культу Деметри - в Елевсіні. Упродовж дев'яти вересневих днів у таємничій атмосфері жерці відтворювали в містеріальних діях міфологічні сюжети, в яких головною була богиня плідності та землеробства мати-земля Деметра, прекрасна собою, з волоссям кольору дозрілої пшениці, помічниця у селянській праці. Найдраматичнішим був сюжет про те, як Аїд -володар царства мертвих — викрав дочку Деметри Персефону. Охоплена горем

131

мати всюди розшукувала своє дитя. На землі це спричинило страшний голод, вмирали люди. Тому Зевс наказав Аїду повернути Персефону на землю до матері на три чверті року, а одну третину вона мала перебувати у царстві мертвих.



Відображаючи міфологічну історію Де-метри і Персефони, віруючі намагалися за допомогою музики й танцю наблизитися до стану надзвичайного захоплення, який усвідомлювався ними як стан безпосереднього спілкування з божеством.

У Давній Греції мусичне мистецтво було провідним засобом виховання дітей та молоді. Заняття грамотою і літературою, танцем, співом, грою на музичних інструментах мали за мету сприяти гармонійному розвиткові людини, насамперед формуванню її моральних та інтелектуальних якостей, необхідних для справжнього громадянина поліса.

Чітке визначення головної ідеї античної художньої педагогіки дає Платон у трактаті «Протагор»: «І щойно хлопчик навчиться буквам і почне розуміти, що написано..., вчителі дають йому твори великих поетів, які він і читає в школі. В цих творах міститься багато повчального, багато розповідається про славетних людей минулого, прославляються їхні подвиги. Все це хлопчик повинен вивчити напам'ять, для того щоб наслідувати їм та бажати бути такими, як вони. Цього прагнуть і вчителі музики (гри на лірі), намагаючись зробити своїх учнів стриманішими й запобігти пустуванню. Навчивши дитину грі на лірі, вчителі ознайомлюють її з поемами інших видатних поетів — представників ліричної поезії. Ці твори вони співають під звуки інструмента і привчають свою душу до ритму й гармонії, завдяки чому привчаються бути благороднішими, гармонійнішими, ритмічнішими та здатнішими для слова й діла, бо все життя людське потребує гармонії та ритму». 9*

Греки не розробляли окремої розвиненої галузі дидактичного мистецтва (як це простежується в культурі Давнього Єгипту), а використовували на практиці в освітніх і виховних цілях твори різних жанрів. Проте деякі відомі мусичні жанри виявляють добре означену дидактичну спрямованість, яка притаманна, наприклад, гімнастичним танцям, що виконувалися юнаками і нерідко мали військовий характер. Залучення молоді до військової справи у Давній Греції починалося з танців гімнастичного характеру — гімнопедій. (Ці танці дещо схожі на сучасні спортивно-художні вправи, що називаються аеробікою.) У спеціальних танцях - пірріхіях - юнаки намагалися імітувати прийоми володіння зброєю, рухи бійців під час бою. Танці супроводжувалися суворою музикою, різким звучанням музичних інструментів.

Обов'язком юних воїнів був хоровий спів. Усі юнаки і дівчата вивчали гімни на честь своїх богів та пісні - оди, в яких оспівувалися подвиги їхніх дідів та батьків, прославлялась доля тих, хто героїчно загинув на полі битви, а також проклинались імена зрадників і боягузів. (У войовничих спартанців хоровий спів був важливою державною справою. Навіть поняття «неосвічена людина» дослівно означало «людина, яка не вміє співати в хорі».) Ті самі наспіви виконувалися і під час самого бою. Вони підбадьорювали бійців, вселяли в їхні серця мужність, впевненість у собі й товаришах.

Отже, художні елементи воєнних церемоній пов'язувалися з мистецтвом, орієнтованим на виховання особистості, сприйнятим і засвоєним кожним бійцем ще з дитинства й усвідомленим в єдності з головними ідеалами і цінностями суспільного життя. Яскравою ілюстрацією цього є описання Плутархом підготовки та вирушення в бій спартанського вій-

132

ська: «Коли побудова бойової лінії завершувалася, цар на виду у ворогів приносив у жертву козу і давав знак усім вінчати себе вінками, а флейтистам наказував грати Касторів наспів і одночасно сам заспівував походний пеан. Видовище було величним і загрозливим: воїни наступали, крокуючи згідно з ритмом флейти, міцно утримуючи стрій, не відчуваючи аніякого замішання, спокійні і радісні, і вела їх пісня. В такому стані духу, ймовірно, ані страх, ані гнів людині непідвладні і верх беруть непохитна стійкість, надія і мужність, немов даровані присутністю божества».



Отже, військова церемоніальна музика не мала власних музичних творів. її грунтом були релігійні гімни та героїчні пісні-оди.

Помітною і регламентованою сферою життя вищого класу давньогрецького суспільства були бенкетування, які не зводилися тільки до споживання їжі та напоїв. Бенкети могли виконувати функції святкування перемоги, наради, поминальної тризни, спілкування з метою обміну інформацією, засобу отримання художньо-естетичних вражень. Бенкети супроводжувалися співами й танцями: хороводи рабів і рабинь тішили очі гостей та хазяїв. Танці мали жвавий, піднесений характер. Роблячи висновки із зображень, бенкетні танці були переважно швидкими, зі стрибками, мали оргіас-тичний характер.

Учасники бенкетування були не тільки пасивними споглядачами й слухачами професійної майстерності танцюристів та музикантів. Часом вони й самі вдавалися до творчості. Наприклад, в Афінах з V ст. до н. є. існував звичай колективного імпровізованого музикування, який передбачав виконання пісні або навіть імпровізацію віршової строфи кожним з присутніх за бенкетним столом. Така пісня називалася сколій (буквально «крива», бо імпровізатори передавали

один одному міртову гілку, що було знаком, кому саме продовжувати пісню). Тематика сколій була пов'язана з роздумами про короткочасність життя і його радощів. Одна з пісень цього жанру збереглася в нотному запису, і ми можемо відчути почуття світлої печалі, а також високу естетичну насолоду від цієї чіткої та виразної мелодії («Пісня Сейкіла», вирізьблена на могильному камені якогось Сейкіла, похованого на території Малої Азії близько І ст. н. є.).

Обов'язковим учасником бенкету був аед — професійний поет-музикант, імпровізатор віршів на честь богів та хазяїв і гостей дому, укладач міфологічних оповідань та віршованих поем історичної тематики. Як правило, навіть після тривалих естетичних танців, бенкет завершувався співучим оповіданням аеда про справи богів та героїв. Імовірно, що саме в палацах родової знаті народного співця чекала найбільш освічена і вдячна аудиторія, тут для нього були нагорода і пошана, частування. З палацового побуту складалися сюжети, образи, засоби художньої виразності, які врешті-решт були геніально втілені у двох творах легендарного співця Гомера -епічних поемах «Іліада» та «Одіссея».

Обидва твори є складними синтезованими композиціями. Вони значно складніші, ніж ті поетичні сказання, які зазвичай з певних приводів виконували ае-ди. їх обсяги набагато перевищують усні поеми, а зміст і характер настільки незвичайні, що, починаючи з античної доби, викликають подив і численні запитання. Одне з них — авторство творів.

Невідомо, чи були створені Гомером тексти «Іліади» та «Одіссеї» архаїчною першоосновою для пізніших доповнень, переробок та редакцій (наприклад, редакція Арістарха, зроблена у II ст. до н. є.) або, навпаки, вони є результатом виконаного геніальним поетом композиційного поєднання і редакції низки давніх ус-

133


них перекладів. Більшість літературознавців усе ж таки визнає, що обидві поеми були складені одним митцем приблизно у VIII—VII ст. до н. є. в Малій Азії (тексти звучать на іонійському діалекті з вкрапленнями більш архаїчних еолійських мовних фрагментів), а численні випадки розбіжностей, логічних суперечностей, стильової неоднорідності в текстах «Іліади» та «Одіссеї» в цілому не переважають ознак стильової єдності текстів, органічної цілісності задуму творів та засобів їх втілення.

В «Іліаді» відображено невеликий епізод 10-річної війни між союзом ахейських (данайських) племен та містом-дер-жавою Троєю (її називали також Іліо-ном, від чого і назва твору). Спогади про цю війну залишилися в багатьох усних переказах про героїв Греції. З усіх цікавих подій війни автор «Іліади» обрав сюжет про обурення, гнів і героїчну перемогу Ахілла.

Стислий зміст поеми такий: наймо-гутніший з ахейських богатирів Ахілл лише своєю появою на полі битви наганяє жах на троянців. Зненацька цього героя принижує вождь ахейців цар Ага-мемнон. Він наказує відібрати в Ахілла воєнний трофей - дівчину-полонянку. Ображений Ахілл відмовляється від участі в боях і залишає соратників. Розбрат у стані ахейців розмежовує й богів, які стежать за війною з Олімпу і втручаються в земні справи на боці того чи того війська.

Спочатку дії ахейців настільки вдалі, що складається враження приреченості та близького падіння Трої. Особливого успіху досягає хоробрий Менелай — чоловік красуні Єлени, викраденої з дому троянським царевичем Парісом (ця подія, за міфом, була причиною військового походу ахейців на Трою). В поєдинку Менелай майже долає свого образника, і це наближає розв'язку тривалої війни. Однак тут втручаються боги, які в цьому

випадку є злими провокаторами конфлікту. Сам Зевс допомагає троянцям, і ахейці з цього часу починають зазнавати невдач.

Смерть близького друга Ахілла Пат-рокла від руки Гектора змушує його забути про образу, повернутися до соратників і помститися за товариша. У нетривалій сутичці Ахілл убиває Гектора. Завершується розповідь сценами по-гребіння тіл Патрокла і Гектора.

Ця головна сюжетна лінія доповнена побічними мотивами, в яких дія переноситься на Олімп, де зовсім по-людськи бенкетують, сперечаються, інтригують, віддаються любові верховні боги - Зевс, його дружина Гера, Афіна, Аполлон, Ге-фест, Арей та ін.

Отже, конфлікт, покладений в основу поеми, є досить складним і розвиненим для свого часу.

Динамічна розробка конфлікту забезпечує стійкий слухацький інтерес до розповіді і дає змогу авторові отримувати безліч усіляких подробиць, розгорнутих описань, пишномовних характеристик героїв. В основному ці подробиці пов'язані з батальними сценами. В «Іліаді» докладно розповідається про те, хто з ким вступив у поєдинок, хто що при цьому вигукнув, яка у бійців була зброя та диспозиція, які рани були нанесені, хто з богів і як втручався в бій тощо. Часом поетичний виклад нагадує педантичний звіт на воєнній нараді про витрати, трофеї та завойовані позиції. Це й не дивно, адже аристократи - головні «замовники» епічних творів - із захопленням сприймали нескінченні батальні перипетії «Іліади».

Чимало віршів поеми присвячено обрядовим, культовим сценам, пов'язаним з виконанням громадського обов'язку (наприклад, відправлення погребальних ритуалів). До таких сцен належать пророкування Калхаса, виконання обряду жертвування Аполлону (І пісня), жерт-

134

ви Агамемнона перед боєм (II пісня), ритуал укладання договору про поєдинок (III пісня), молитва Гекуби у храмі Афіни Паллади (VI пісня), укладання короткого миру для поховання вбитих (VII пісня) та ін. Епізоди з подібним змістом є майже в кожній з 24 пісень поеми, а останні дві пісні присвячені розповіді саме про виконання священних ритуалів ахейцями і троянцями.



Із захопленням, почуттям естетичної насолоди Гомер описує кожну майстерно виготовлену людиною річ, кожне вдале втілення майстерності людських рук, смаку, творчої фантазії. Зброя (наприклад, щит Ахілла, зроблений Гефестом) оспівується у XVIII пісні, міцні й прикрашені кораблі ахейців — у II пісні, «пишноузорні ризи» — дари Гекуби — в VI пісні, спорядження кінних ристалищ та кулачних бійців - у XXIII пісні та ін.

Лаконічно, але яскраво характеризує Гомер своїх героїв, намагається підкреслити їхні індивідуальні риси, завдяки чому перед слухачем поеми постає когорта несхожих, своєрідних людських характерів. Головний герой поеми — Ахілл — мужній і безстрашний до безрозсудства, пристрасний і безжалісний у помсті, легко образливий, глибоко відчуваючий, здатний співпереживати супротивникові і поважати його (в останній пісні він розділяє горе Пріама — старого царя Трої - і віддає йому для погребіння тіло його сина Гектора).

Іншими фарбами зображений гордівливий і норовистий «волюнтарист» Ага-мемнон; хитромудрий, винахідливий, гострий на язик Одіссей; прямодушний, сміливий, дещо наївний Аякс; мужній захисник Трої, вірний слову і почуттю воїнської честі, що подолав свій страх перед Ахіллом і вступив з ним до смертельного поєдинку, ніжний чоловік і батько Гектор та інші персонажі. Проте вчинки, реакція героїв на різні події, навіть їх висловлювання інколи мають

стереотипний характер, що цілком природно для стилістики усного епосу. її ідейно-психологічне виправдання міститься у величезному значенні для давньогрецької культури правил поведінки, принципів моралі, стереотипів релігійно-міфологічного світогляду.

Поема «Одіссея» теж тематично пов'язана з подіями Троянської війни. В ній розповідається про те, як один із найславетніших героїв ахейського війська цар Ітаки Одіссей після падіння Трої та багаторічних мандрувань із незвичайними пригодами повертається додому. Там він дізнається, що його дружину Пенелопу, яка вірно чекала на нього, настійливо переслідують женихи з метою посісти царський трон в Ітаці. Невпізнаний ніким із домочадців, Одіссей попадає на учту, що справляють у його палаці нахабні женихи Пенелопи. Зненацька назвавши своє ім'я, він знищує своїх кривдників і встановлює мир та порядок у рідній країні.

Композиція «Одіссеї» є складнішою порівняно з композицією «Іліади». Розповідь починається немовби з середини історії і паралельно розкриває, з одного боку, перипетії фантастичних пригод Одіссея, а з іншого - цілком реалістичні події, що відбуваються на його рідному острові (народні збори ітакійців, від'їзд сина Одіссея Телемаха на пошуки батька та ін.).

Новий сюжетний поворот відбувається в ІХ-ХІІ піснях поеми, де Одіссей після корабельної аварії потрапляє на острів феаків - гостинних хазяїв, мореходів і вдається до докладного опису своїх попередніх мандрівок. Тут ідеться про страшні бурі, дивовижні країни лотофагів, циклопів, лестригонів, про острів чарівниці Кірки (Цірцеї), про спілкування героя з тінями загиблих друзів — Ахілла, Пат-рокла, Аякса та інші пригоди.

Зворушені розповіддю Одіссея (цією поемою в поемі, де головний герой сам

135

виступає в ролі аеда), феаки відвозять його в Ітаку. З цього моменту розповідь входить у цілком реалістичне русло.



«Одіссея» приваблює не тільки захоплюючими пригодами, невичерпною фантазією, з якою передані Гомером мотиви фольклорних казок, міфологічних сюжетів, а також психологічно правдивими літературними портретами героїв. Це, по-перше, образ самого Одіссея - хитромудрого, вольового, мужнього і стійкого в найкатастрофічніших ситуаціях, вірного чоловіка, справедливого царя, якого любить і поважає народ. Яскраво змальовані також образи палкого і благородного Телемаха, вірної та мудрої Пене-лопи. Привертає до себе увагу цікава особа Евмея — чесного й гостинного раба, відданого своєму господареві, недовірливого до чужинців та простодушного. Він набагато більше передує пізнішим образам простих людей у комедіях Арістофа-на та інших драматургів.

Багато уваги в «Одіссеї» приділяється побутовим сценам, насамперед сценам учти. В одній із них подано автопортрет Гомера - образ сліпого співця Демосфе-на, який співав на бенкеті в палаці царя Алкіноя та на атлетичному змаганні (пісня VIII).

Художньо-виразні засоби творів Гомера становлять оригінальну цілісну систему. Стиль Гомера легко сприймається і впізнається. Віршова організація складається з шести стоп. Кожна стопа утворюється одним довгим і двома короткими складами (дактиль) або двома довгими складами (спондей). При цьому стопа має підвищення інтонації на першому довгому складі та подальше її зниження на завершенні цього віршового фрагмента. Отже, віршова форма гомерівських поем підкоряється ритмічному та ритмо-мелодичному принципам (рими, у сучасному розумінні цього слова, вірші Гомера, як і вірші всієї давньогрецької поезії, не мають). Різні ком-

бінації дактилів та спондеїв у віршовій структурі надають речитативності живого, гнучкого ритмічного характеру:

Бога отож ми просили подати ознаку,

тоді він Те показав і звелів посередині моря

в Евбойю Просто плисти, щоб скоріше від

лиха втекти нам.

Від фольклорних жанрів Гомер успадкував розвинену систему постійних епітетів. Усі головні герої поем - люди і боги, навіть об'єкти природи - мають власні усталені характеристики. Так, Ахілл найчастіше наділений епітетами «бистроногий», «благородний», «безсмертним подібний» (всього в Іліаді 46 епітетів, що стосуються цього героя); Гектор — «шоломоблискучий», Аполлон — «срібнолукий», Гера — «лілейнощока», корабель - «червоногрудий», море — «багатошумне» тощо. Наявність цих стабільних елементів майже в кожному вірші дещо уповільнює розгортання сюжету і водночас створює виразний ритмічний візерунок повторень.

У тексті поеми поширені повторення цілих віршів та їх фрагментів. Так, у розмові царя Пріама з богом Гермесом багато разів використовується така фраза: «Старому знову відповідав добродійний Гермес-посланець». У будь-якому описові бенкету обов'язковим є такий рядок: «І ніхто не терпів нестатку на спільній учті». Всього ж в «Іліаді» та «Одіссеї» налічується більше 9 тис. віршів, які повторюються точно або з деякими змінами. Це становить майже одну третину всього тексту. По-перше, це пов'язано з усним характером творів. Повтори полегшували процес створення аедом стрункої композиції, давали йому можливість зосередити увагу на імпровізаційних елементах тексту, що чергувались із заздалегідь підготовленими фрагментами. По-друге, повтори полег-

136

шували сприйняття творів і були важливим художнім засобом, відповідним давньогрецькій міфо-поетичній картині світу. Вони створювали загальне враження повільного і невпинного плину часу.



Крім епітетів та повторів важливу роль у системі художніх засобів відіграють порівняння. Часом вони бувають дуже яскравими і несподіваними і досягають рівня гіпербол.

Усі засоби разом створювали піднесе-но-урочисту тональність поетичного викладу. Гомерівський стиль взагалі, якщо йдеться про його провідні змістовні властивості, був стилем оптимістичного й гуманістичного художнього вираження. Ще в античні часи було відзначено особливу урочистість цього стилю. Як сказав грецький письменник І ст. н. є. Діон Хрисостом, «Гомер все прославляв, тварин і рослини, воду і землю, зброю і коней... варто йому про щось згадати, він уже не в змозі пройти повз цього без того, щоб не вихваляти та прославляти».

Оптимістичний гуманізм творів Гоме-ра полягає в тому, що він ніде не вдається до сумнівів щодо честі, воїнської доблесті, дотепності, людяності своїх головних персонажів - справжніх героїв, які мужньо переносять всі незгоди, що випадають на їх долю. У цій стійкості і благородстві духу герої-люди стоять навіть вище богів.

Мистецтво та атлетичні змагання

Воїнську справу античні греки підняли до рівня мистецтва. Підготовка до виконання воїнського обов'язку була справою колективної уваги та індивідуальної гідності. У мирні часи воїнський дух (тілесний і духовний) підтримувався постійними атлетичними змаганнями. Кулачні бої, боротьба та інші види змагань були необхідними елементами урочистих та святкових подій.

Так, в «Іліаді» мальовничо описуються атлетичні змагання, якими герої-ахейці відзначили поховання славетного Патрок-ла. В іншій поемі Гомер розповідає про те, що цар фраків пригощає Одіссея у своєму палаці як шанованого гостя не тільки вином та яствами, а ще й своєрідною культурною програмою - мистецтвом співця-аеда та змаганням атлетів, у якому сам Одіссей брав участь, демонструючи свою богатирську міць (пісня VIII). У багатьох міфах Давньої Греції відображено різні види змагання в силі та спритності між героями або богами.

З давніх-давен у греків існувала традиція змагань співаків-виконавців епосу і танцюристів. Хорові колективи, які виконували пеани, дифірамби та інші пісні, також змагалися між собою. Такі змагання називалися агоном і, можливо, походили від культово-ритуальних дійств. Агон виконувався почергово (антифон-но) двома чи трьома хорами. Форма аго-ну стала однією з провідних композиційних ідей в античній драмі.

Здавна відомі імена митців, які прославилися перемогами в художніх змаганнях. Так, один із перших лауреатів (дослівно «лауреат» - це переможець, увінчаний лавровим вінком) серед поетів та музикантів — Терпандр з острова Лесбос — був головою відомої у Греції школи кіфаредів. Він удосконалив кіфару: довів кількість струн від 4 до 7 і встановив канони гри на цьому інструменті. Терпандру належить слава творця нового жанру урочистих пісень на честь богів у супроводі кіфари - номів, які були урочистими піснями. Приблизно в 676 р. Терпандр став переможцем на змаганні митців у Спарті.

У процесі розвитку держав-полісів і культурної консолідації давньогрецького суспільства зросло значення атлетичних та мистецьких змагань, які стали загальною справою всього населення півострова. Деякі змагання (тепер їх називають

137


«іграми») стали періодично проводитися в певних місцях і були відомими по всій Греції. Це, наприклад, ігри в Олімпії, Дельфах («піфійські ігри»), Афінах («панафінеї»), біля Корінфу, в Німеї (у північно-східній частині Пелопоннесу).

Ігри біля підніжжя гори Олімп проводилися раз у чотири роки, починаючи з VIII ст. до н. є. На час ігор припинялися війни і сутички між давньогрецькими племенами. З різних країв прибували делегації атлетів та глядачів. Проводилися змагання з бігу, боротьби, кидання списа та диска, кінних перегонів. Переможці ставали героями всієї Греції, а в рідних_ містах їх шанували майже як богів. їм ставили пам'ятники в Олімпії, поети-музиканти складали про них наспіви-гімни — епінікії та енкомп (ен-комії складалися на честь конкретних персон, епінікії мали загальніший характер). Обидва жанри представляли широку галузь мусичного мистецтва - хорову лірику.

Кожний твір, складений у жанрі ен-комії або епінікії, обов'язково мав ознаки гімну: міфологічні образи, звернення до бога, піднесений, урочистий тон висловлювання. За своєю формою епінікії та ен-комії теж мали багато спільного з гімнами на честь богів. їх співав хор, який рухався в танці під акомпанемент ліри або кіфари. Ритм поетичних строф часто змінювався, згідно з характером і ритмом танцю. Отже, поети в жанрі хорової лірики були не тільки музикантами-співака-ми, а й балетмейстерами.

До галузі хорової лірики належали гімни усіх різновидів: пеани, парфенії, дифірамби, гіпорхеми, епінікії та енко-мії. Найславетнішим майстром цих жанрів був Піндар (близько 518 - 422 pp. до н. є.) Зокрема, великої популярності набули його чотири книги епінікіїв, складені на замовлення окремими аристократами або полісами, до яких були причетні атлети-переможці. У творах Піндар

рідко характеризує сам спортивний подвиг, але користується ним, як і міфологічними мотивами, для прославлення у вишуканому стилі високих фізичних та моральних якостей людини-атлета. Ідеал гармонічного атлета, стверджуваний хоровою лірикою Піндара, суголосний образам давньогрецької скульптури того самого (класичного) періоду.

Музика у творах Піндара вирізнялася плавним рухом мелодії, лаконізмом, класичною врівноваженістю форми, стриманістю емоційного вираження.

Важливе місце у художньому житті Давньої Греції займали ігри в Дельфах (приблизно з VI ст. до н. є.). Вони присвячувалися Аполлону - переможцю дракона Піфона, тому ці ігри називали також «піфійськими». На першому місці у них були саме музично-поетичні й танцювальні конкурси, адже Аполлон був богом-заступником митців і верховником богинь-муз, які представляли різні види мистецтва. На цих іграх проводилися змагання в мистецтві танцю, сольного хорового співу у супроводі музичних інструментів: ліри (лірика), кіфари (кіфародія), авлоса (авлодія).

Широка програма змагань митців була притаманна також «панафінеям» — іграм на честь Афіни Паллади. Ця богиня, за перекладами, була винахідницею флейти (вона зробила її з оленячої кістки та навчила Аполлона грати на цьому інструменті). Крім того, вона нібито започаткувала військову музику та пір-ріхію - танець зі зброєю. За звичаєм «панафінеї» починалися музичним змаганням в Одеоні - спеціальному музичному театрі Афін. Тут змагалися флейтисти, виконавці на струнних інструментах, співці-солісти, хори, поети-декламатори, які виконували свої твори під акомпанемент ліри.

У багатовіковій практиці ігор-змагань викристалізувалися такі високорозви-нені жанри музикування, як сольна гра

138


на кіфарі та авлосі. Це спортивне музикування потребувало від митців спеціальної фундаментальної попередньої підготовки. Вони насамперед сприяли формуванню такого специфічного напряму в художній практиці, як віртуозне мистецтво (від лат. virtus - доблесть, талант). Так, з античних часів бере початок високопрофесійне, елітарне мистецтво музикантів-віртуозів.

Взірцем віртуозно-змагального мистецтва був твір «Піфійський ном», укладений поетом-співцем Сакадом і виконаний ним на авлосі соло 586 р. до н. є. у Дельфах. Це була, мабуть, перша в історії музики інструментальна програмна п'єса. її змістом була переможна битва Аполлона з драконом Піфоном.

Із часом віртуозність почала виходити за межі індивідуального володіння інструментом і ввійшла в практику сольного та хорового співу. Наприкінці V -на початку IV ст. до н. є. сформувався стиль музичного виконавства, що дістав назву «новий дифірамб». Цей стиль був концентрованим вираженням тенденції до віртуозності, індивідуальності, неповторності творів, високої експресії інтонування. Засновниками нового дифірамба вважають співака-соліста Філоксена з Кіфери та відомого віртуоза-кіфареда Тимофія з Мілета (близько 400 р. до н. є.).

Лірична поезія

Сучасне розуміння поняття «лірика» відрізняється від давньогрецького. В Елладі лірикою називали різні хорові та сольні пісні, які виконували в супроводі ліри. Оскільки таких було чимало (ліра - найпоширеніший інструмент Давньої Греції), елліни поділяли лірику на хорову і сольну. До хорової лірики належали жанри дифірамба, пеана, пар-фенії, епінікії, енкомії, трена, гіпорхе-ми. Коло художніх образів хорової ліри-

ки визначається головними суспільними, релігійними, морально-етичними, естетичними цінностями, вираженням колективних настроїв та переживань. Отже, це було мистецтво колективного виконання, що мало велику суспільну значущість.

У Давній Греції розвивалася і сольна лірика. Це було мистецтво індивідуального виконання і найчастіше індивідуального сприйняття. Воно відповідало потребам внутрішнього духовного життя людини (потребам чуттєвого задоволення, експресії емоційно-вольових імпульсів, рефлексії переживань тощо).

Греки знали початкові форми сольної лірики ще в докласичні часи. Про це свідчить, наприклад, епізод з «Іліади», де розповідається про те, як ображений Ахілл, перебуваючи у своєму військовому таборі, втішає себе грою на лірі та співом епічних пісень. За цим заняттям застають його друзі — посланці Агамемнона.

У період полісної Греції сольний спів у супроводі ліри стає засобом вираження суб'єктивних настроїв, почуттів, образів. Одним із перших співців суб'єктивного духовного світу, індивідуальних емоційних переживань був іонієць Ар-хілох (середина VII ст. до н. є.). Щоправда, в його філософських роздумах про особисту людську долю ще відчувається морально-дидактична імперативність хорових співів.

Подальші кроки у розвитку сольної лірики зроблено поетами-еолійцями Ал-кеєм, Сапфо (лесбійська школа) та іонійцем Анакреонтом. Ґрунтом для їхніх ліричних творів слугували народні пісні — застольні, весільні (гіменеї), які спричинили розвиток тем кохання, сумного людського життя і необоротності долі — цих вічних мотивів мистецтва.

Алкей віддавав перевагу філософсько-ліричним образам. У його творах звучать світосприймальні модуси філо-

139


софів-епікурейців, мотиви арабської поезії жанру «хемрійят».

Жінка-поетеса Сапфо натхненно оспівувала культові ритуали, присвячені богиням, кохання, приязнь, суперництво та ревнощі. її приваблювала краса в усіх людських виявах, яким вона дала влучне, суто ліричне, суб'єктивно-індивідуальне визначення: «Найкрасивіше на землі — це те, що ми любимо».

У ліричних творах Анакреонт оспівував радощі життя, чуттєві насолоди. Вірші цього автора вирізняються дотепністю, спостережливістю та особливим іронічним, блискучим, часом грайливим стилем вираження, що приваблював поетів наступних часів. Ще в античну добу виникли десятки наслідувань Анакре-онта, а через багато століть (з XIX ст.) було зроблено численні переклади його віршів і навіть віршів-імітацій (наприклад, О. С. Пушкін віддав данину Ана-креонту у віршах «Кобьілица молодая», «Поредели, побелели», «Узнаю коней ретивьіх»).

До сольно-ліричних жанрів належать елегії, ямби, ідилії, епіграми. Спочатку вони мали свої особливі прикмети і були невідривно пов'язані з обрядовими фольклорними піснями.

Фольклорна елегія була похоронною заплачкою, голосінням, що виконувалося в супроводі флейти. З часом у професійному мистецтві вона втратила скорботний характер і стала повчальним твором, що закликав до важливих громадських справ, до серйозних роздумів. Славетним майстром елегій був спартанський поет Тиртей (VII-VI ст. до н. є.), який в елегіях прославляв хоробрість і самовідданість воїнів - захисників вітчизни.

Інше походження мав ямб. Він брав початки з демократичних культів богів родючості, святкування на честь яких супроводжувалися екстатичними танцями, іронічними пантомімами, жартівливими сварками та піснями, завдяки чому

мали сатиричний, гострий характер. Це була своєрідна форма полеміки з різних питань суспільного життя.

Певного оновлення сольна лірика набула в елліністичний період у поетів олександрійської школи. Найвидатні-шим із них був Феокріт - батько жанру ідилій - короткого, витонченого за своєю формою твору, в якому йшлося про тихе щасливе життя на лоні природи. Наївне кохання, емоційна вразливість, зворушливі картини природи, жваві побутові сценки (наприклад, пастухи, які грають на сопілках) — ці риси ідилій олександрійських поетів стали притаманні цьому жанру взагалі впродовж його тривалого існування в поезії, образотворчому, музичному, танцювальному мистецтві.

Драматичне мистецтво

Давньогрецька драма - найцікавіший і найславетніший період в історії мусич-ного мистецтва античної доби, адже саме від драматичних вистав у грецьких містах бере початок мистецтво театру в європейській культурі. Через знайомство з сюжетами та героями античних п'єс можна відчути «дихання» тих далеких часів, соціальні типи, загальні цінності та скороминучі проблеми життя.

Драма була, мабуть, найважливішим і найдоступнішим для широких верств населення видом мистецтва. Для греків театр був не тільки місцем розваг, а й джерелом освіти, школою соціальної діяльності, політичною трибуною, формою змагання інтелектуальних здібностей.

Театральна дія включала майже все цінне, породжене багатою давньогрецькою культурою: обрядові ритуали, гім-ни-хороводи, хорову та сольну лірику, епічну поезію, атлетичні танці, мистецтво гри на інструментах, ораторське мистецтво тощо.

140

Підгрунтям драми є містеріальні дії. У Давній Греції, як уже зазначалося, чи не найпоширенішими і найулюбленіше-ми простим народом були містерії на честь Діоніса (Вакха). Обов'язковими учасниками діонісійських карнавалів були ряджені - сатири (козлолюди), вакханки (або менади, тобто несамовиті). Вином, танцем і співами вони доводили себе до стану афектації, в екстазі розривали на шматки худобу для жертвування, «причащалися» нею.



Проте не слід вважати походження мистецтва театру безпосередньо від тих жорстоких, дикунських обрядових дій, хоча драма дійсно на початку свого розвитку була елементом діонісійських свят. Оформлення і усвідомлення естетичної цінності театру відбулося в Афінах наприкінці VI ст. до н. є. (інколи називається конкретніша дата першого драматичного спектаклю - 534 p.). В основу святкової драматичної дії покладено урочистий виступ хору (хорова лірика є одним із важливих джерел мистецтва драми). Крім хору в дії брав участь актор-декламатор, який уособлював певну людину. Елемент рядження, перевтілювання корінням сягає безпосередньо релігійних дій-містерій. Актор то звертався до глядачів, то перемовлявся з корифеєм (головою) хору. Він міг зникати з поля зору глядачів, а потім знову з'являтися перед ними у новій подобі. Хор супроводжував свій спів пластичними позами і танцювальними рухами, як заведено у фольклорних та культових ритуалах. Проте в діонісійському святковому контексті у хору з'явилася нова роль — він жваво реагував на всі репліки актора нібито від імені народу, який таким чином уособлював хор (це могли бути певні соціальні верстви, групи або народ узагалі).

Спочатку драми мали нескладні сюжети на міфологічну тематику, мова персонажів була простою, часом жартівливо-

грубуватою, дія супроводжувалася танцями.

З часом святкові діонісійські карнавальні вистави перетворилися на популярне мистецтво, репрезентоване геніальними майстрами (Есхілом, Софоклом, Евріпідом, Арістофаном), розвиненими жанровими галузями (трагедія, комедія, сатирівська драма), акторськими школами, чудовими театральними спорудами.

Найбільшої висоти драматичне мистецтво досягло в Афінах, де був справжній масовий культ театру. В цьому місті театральні вистави набули значення державної справи. До кожної театральної прем'єри готувалися завчасно. Призначали «продюсера» - заможного аристократа, який мав за власний кошт найняти співаків хору та солістів-акторів, підготувати костюми, декорації. Далі афінський ареопаг (орган державного правління) визначав трьох авторів майбутніх п'єс, які ставали суперниками на час театрального свята. Після завершення циклу вистав (вони йшли упродовж кількох днів) колегія обраних театральних суддів називала володарів 1, 2 та З місць. Присудження першого місця означало перемогу, але поразки не зазнавав ніхто: кожний автор одержував нагороду - гонорар. Імена лауреатів, як й імена атлетів та співців-віртуозів - переможців на Олімпійських та інших іграх, заносилися до історичних хронік, ставали широковідомими.

Уже в ранній період розвитку античної грецької культури у великих містах створювалися спеціальні споруди для багатолюдних і святкових церемоній та видовищ (це були майдани, оточені терасами для глядачів). Схожа прямокутна арена-стадіон знайдена у Кноссі (Критське царство).

У VI ст. до н. є. в Афінах було побудовано спеціальний майдан для культових ритуалів на честь Діоніса, а через два століття афіняни на цьому місці спо-

141


рудили перший кам'яний театр (дослівно «театр» — місце для видовищ). Потім аналогічні театри будували майже в кожному давньогрецькому місті. Ще й сьогодні десятки напівзруйнованих театральних споруд у Греції, Туреччині та інших місцях, де колись були грецькі поселення, вражають своїми масштабами та чудовою акустикою (у деяких з них ще й нині відбуваються театральні вистави, музичні концерти).

Афінський театр вміщував 17 тис. глядачів, а один з найбільших - театр у місті Мегалополі в Аркадії - 44 тис, тобто кожний із мешканців античного поліса мав змогу відвідати театральну виставу. Оскільки вхід до театру був платним, демократичний уряд Афін, починаючи з часів Перікла, сплачував кожному мешканцю міста, хто цього бажав, субсидію в розмірі плати за театральний «квиток». Перепусткою до театру були спеціальні мідні жетони, які по закінченні вистави забирали. На жетоні було витиснено знак ярусу, що давало змогу уникнути суперечок та бійок за місця. Як правило, в першому ярусі сиділи представники влади, жерці, полководці. Вище розташовувалися заможні й знатні люди. Верхні яруси призначалися для бідноти. Спеціальні місця у верхніх поясах амфітеатру призначалися для жінок.

У день вистави люди ще зранку займали місця. До театру вносили скульптуру Діоніса: бог вважався почесним глядачем присвяченої йому вистави. Дія починалася з виходу акторів (прологу) або з урочистого прибуття хору, який крокував з двох боків на орхестри під акомпанемент власного співу. Орхест-ра - це круглий майданчик, на якому хор виконував пісні й танці і на якому розгорталася дія в акторському виконанні. З розвитком драми хор втрачав функцію головного елемента й увага зосереджувалася на акторах. З'явилася не-

обхідність вирізнити акторів просторово, і їх дещо піднесли над хором, розмістивши на естраді над орхестрою.

Актори грали у спеціальних костюмах і масках, що відображали певний характер персонажа або його настрій, відповідно до ситуації драми (веселий або сумний). Маски могли замінюватися під час вистави. Задля цього будувалося приміщення для переодягнення. Спочатку це був звичайний намет позаду орхестри (він називався <<скена>>). З часом скену стали художньо прикрашати. Найчастіше вона мала вигляд фасаду певної будови, наприклад палацу. На тлі цього фасаду і розгорталася дія п'єси (мал. 69).

У давньогрецьких театрах встановлювали спеціальні механічні пристрої для проведення особливих видовищних ефектів. Так використовувалася система блоків, за допомогою якої підіймали героїв «на небо» або спускали когось з «богів» з Олімпу (особливо в тих випадках, коли сюжет п'єси настільки заплутувався, що його без рішучого втручання «зверху» ніяк не вдавалося розв'язати).

У цілому театральна дія не була зовнішньо різноманітною. Драма будувалася відповідно до певних композиційних канонів як чередування епісодіїв (так називався кожний новий виступ актора), акторських сцен - діалогів і хорових, так званих стоячих пісень - ста-симів. За останнім стасимом слідував ексод, тобто вихід акторів та хору. Антрактів не було. Якщо хор та актори дещо змінювали своє положення на ор-хестрі, це означало зміну місця дії в умовному просторі розгортання сюжету. Проте місце та час дії не змінювалися від початку і до кінця п'єси (ознака, що була взята на озброєння класичною французькою драмою).

Серед давньогрецьких драматичних жанрів першою за своїм культурним значенням була трагедія (від грец. трауо£ - козел та шаг) - пісня). Отже,

142

Мал. 69. Афінський театр Діоніса. Малюнок-реконструкція



цей драматичний жанр навіть своєю назвою пов'язується з піснями козлоногих персон з діонісійських містерій - са-тирів, які всюди супроводжували бога Діоніса, витанцьовували, як дикуни, та співали йому хвалебні пісні.

Від діонісійського культу трагедія успадкувала сакральний дух, піднесеність стилю, ідею страждання і смерті головного героя, в яких виявляються незмінні закони Всесвіту, зокрема закон вічного відновлення життя. У період з VI по IV ст. до н. є. трагедія почала втрачати культово-ритуальні риси. Вона віддалилася від сатирівської пісні-танцю, від образу бога рослинності Діоніса і згодом набула ознак самостійного явища — мистецького артефакту, в якому відобразилися релігійні, філософські, морально-етичні пошуки та проблеми, що передавалися через відносини й поведінку, висловлення

богів та людей - героїв певних міфологічних сюжетів.

На початку V ст. до н. є. театральні вистави, що проводилися, як і в давніші часи, у весняні дні діонісійського карнавалу, не мали вже нічого спільного з містерією на честь Діоніса. Це навіть викликало протест деяких консервативно налаштованих глядачів, але нове мистецтво прижилося і досягло вершин у творчості славетних драматургів античності - Есхіла, Софокла та Евріпіда.

Есхіл був батьком античної трагедії. Він першим відійшов від кантати-ди-фірамба (чим, власне, була трагедія ще на початку) і створив сучасний театральний твір, а саме: залучив до дії ще одного актора-читця і ввів діалог двох акторів, що значно вплинуло на форму розвитку сюжету. Це дещо обмежило функції хору, однак він залишався

143


найважливішим колективним персонажем драми.

Такі новації простежуються вже у його ранній п'єсі «Благаючі». У цій драмі йдеться про те, як дочки Даная втікають з Єгипту і благають царя Аргоса дати їм притулок та захист від двоюрідних братів - синів Єгипту. Більшу половину п'єси займає спів хору, що уособлює Да-наїд. Отже, головна увага зосереджується на колективному образі жінок, яких переслідують, їхніх молитвах, благаннях, страху, відчаю і надіях. (Усього ним написано 80 п'єс, з яких повністю збереглося лише 7.)

У зріліших творах Есхіла на першому плані персона-індивід. Ця нова художня ідея яскраво виявляється в «Прометеї прикутому». Основою п'єси є міф про титана Прометея, який героїчно прийняв люту кару від бога Зевса за те, що повстав проти його наміру знищити рід людський на Землі. Прометей у творі Есхіла — страждаючий, вмираючий, але невмирущий герой (це ще тісно пов'язано з діонісійськими коріннями драми). Його злочин перед богами еквівалентний подвигу перед людьми. Прометей, згідно з міфом, виконав божественну функцію, рівнозначну акту створення людини, а саме: він визволив людей з темряви напівтваринного життя, відкрив шлях до культурного розвитку, озброїв їх знанням про закони природи, навчив користуватися вогнем і будувати житла. Суспільно-політичне кредо Есхіла — це антитиранія, моральний опір виявам агресивного свавілля, жорстокості, грубої сили. Мислитель-драматург з-поміж усіх цінностей світу на перше місце ставить культуру, самовіддане служіння людям, які через терни йдуть до світла свідомого буття.

Недаремно есхілівський герой став одним із найдосконаліших образів-сим-волів гуманістичного світогляду. Особ-

ливо приваблював образ Прометея митців романтичної доби (поеми Й-В. Гете, Дж. Байрона, драма П. Шеллі «Звільнений Прометей», поема Т. Шевченка «Кавказ» тощо).

Глибокий концептуальний зміст має інший визначний твір Есхіла — трилогія «Орестея» (458 p.). Три драми, що входять до трилогії, — «Агамем-нон», «Хоефори» та «Евменіди» - розповідають про жахливу долю царського роду Атрея, що панує на острові Аргос. Над усіма представниками цього роду тяжіє прокляття, що пов'язане зі злочином Атрея, який вбив рідного брата. З того часу всі нащадки царя втягнуті в ланцюг кривавих вчинків, коли кожна розплата за злочин стає новим злочином та ґрунтом для помсти: син Атрея Агамемнон приносить у жертву свою дочку Іфігенію, за що ЇЇ мати Клітемне-стра вбиває свого чоловіка, але через деякий час сама гине від руки власного сина Ореста. Жахливе коло фатально запрограмованих вбивств розривається втручанням богів Афіни й Аполлона, які, згідно з ідеалами суспільного життя полісної демократії, віддають долю Ореста до рук ареопагу - колегії суддів, демократично обраних з найкращих афінських громадян. Цей суд виніс вирок на користь Ореста (це трактується, звичайно, як визнання пріоритету батьківського права над материнським).

Отже, вагоме ідеологічне підґрунтя «Орестеї» - осудження звичаю кровної помсти та визнання колективної розумової волі, яка може врегулювати хаос суспільних відносин. Проте цей аспект твору не є домінуючим. Глибший філософський зміст пов'язаний з образними категоріями злочину та розплати, фатальної неминучості, визначеності, невідворотності певних подій в індивідуальному людському бутті.

144


1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   37


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка