За редакцією професора O. Д




Сторінка2/4
Дата конвертації31.10.2017
Розмір1,13 Mb.
1   2   3   4
Л., 1904.
'Франко /. Переднє слово // Кониський О. Листи про Ірляндію. — Л., 1904. С. НІ—IV.

2Франко І. Про житє і діяльність Олександра Кониського. — Л., 1901. С. 25.

^Рукописний відділ ІЛ НАН України. — Ф. 108, ч. 136, арк. 165.

159


болісно впливало на стан письменника, який і до цього скаржився на нездоров'я. О. Кониський не міг без кінця перебувати під дамокловим мечем. Він пише юридичне спростування про безглузді і безпідставні звинувачення щодо себе, надсилаючи їх самому цареві. Слідство припинилось.

1888 року О. Кониський їде до Галичини з дуже поважною місією — примирити поляків з галичанами. Ця спроба, як і перша, Кулішева, не вдалася, хоч деякий позитивний наслідок все-таки був: О. Кони­ський домігся відкриття у Львівському університеті кафедри україн­ської історії з українською мовою викладання. Очолив її, а також щойно реформоване Наукове Товариство імені Т. Шевченка учень Володимира Антоновича Михайло Грушевський.

Повернувшись до Києва, О. Кониський із запалом береться до найважливішої в його житті праці — біографії Т. Шевченка, якій віддав свої останні десять літ творчої праці.

Поштовхом до написання життєпису Кобзаря стала реорганізація Товариства імені Шевченка, підготовка першого випуску Записок НТШ, які відкривалися нарисом О. Кониського «Дитинний вік Шев­ченка»: «Впродовж майже 5 літ я не жалів ні часу, ні праці, ні кош­тів на збирання матеріалу і на неминуче потрібні поїздки кілька разів на села, де перебував Шевченко під час важніших моментів свого віку до заслання. Як спроможно було і як зумів, я написав і надрукував у «Записках» і в «Зорі» свою працю, обнявши ціле жит­тя многострадального поета»1.

Головна мета О. Кониського на ниві шевченкознавства — показа­ти Шевченка як художника, поета, українця. Він провів неймовірно копітку роботу: об'їздив майже всі шевченківські місця, зустрічався з людьми, рідними, знайомими Кобзаря; зібрав спогади, матеріали, листи, художні полотна, речі, церковні архіви Моринців і Кирилівки, друковані матеріали. Впродовж 1892—1897 рр. О. Кониський опублі­кував понад двадцять нарисів, розвідок, переважна більшість мате­ріалів яких вперше вводилась у науковий обіг.

Доопрацьовані і поповнені новими фактами, ці нарисові розвідки склали ґрунтовну біографію Шевченка, що вийшла двома мовами.



«Хроніка» створювалася, за свідченням самого автора, «мозком і серцем», тому цілком справедливе таке спостереження В. Смілян-ської: «Невимушена оповідь з розмовною лексикою, з характерними для живої бесіди звертанням до читача, риторичними запитаннями й окликами, — пише дослідниця, — такі авторські коментарі до подій, сентенції, роздуми. Уривки з творів, спогадів, документів щедро вклю­чаються в текст, увиразнюють опис і надають розповіді біографа ще більшої вірогідності. Стриманий переказ подій оживлено барвистим

1Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — О., 1899. Т. 1. — С. 25.

160
епітетом, порівнянням, метафорою, пристрасною філіппікою; епізоди, написані рукою вправного белетриста, чергуються з черговими повідомленнями. Автор «Хроніки» схвалює й осуджує, милується й іронізує, любить і ненавидить, обвинувачує й виправдовує, згоджується й заперечує»1.

Українські і російські критики прихильно зустріли книжку О. Ко­ниського. Високу оцінку дав їй І. Франко, відзначивши «горяче возве­личене Шевченка, якого Кониський уважав найвисшим цвітом, прав­дивим генієм і пророком українського народа [...]. Сею книжкою Ко­ниський поклав найкрасший пам'ятник і Шевченкові і собі самому»2.

ПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ



Літературно-критичною діяльністю О. Кониський займався одно­часно з художньою творчістю. Вже у 60-му р. критики й редактори (М. Мизко, П. Куліш, П. Єфименко) звертаються до О. Кониського як до людини авторитетної з літературознавчих проблем.

Літературно-критичні виступи з проблем стану і розвитку україн­ської літератури, творів окремих письменників, огляди української драматургії, рецензії на театральні вистави часто з'являлися в га­лицьких часописах, пізніше — і в «Киевской старине». Центральне місце в літературно-критичній програмі О. Кониського посіло питання про право українського народу на свою окрему національну літе­ратуру, її самовизначення, про національний зміст і народність літератури, її внутрішню специфіку, громадсько-естетичні завдання.

Як поет Кониський дебютував 1858 р. в «Черниговских губернских ведомостях». З цього часу його вірші, як і твори інших жанрів, з'являються майже в усіх періодичних виданнях. Його працьовитість порівнювали з працьовитістю П. Куліша і Б. Грінченка. «Таких діячів надто потрібно буває на світанні національного життя, коли одними руками й однією головою не одну треба роботу робити, скрізь по-співаючи, всюди закидаючи прогалини, заорюючи огріхи, в усякому ділі і приклад даючи, й чорну роботу справляючи, — писав С. Єфре-мов. — їх ми і потім не одного мали — визначніші з таких діячів — Франко та Грінченко, — і працюючи запопадливо на шкоду власно­му талантові, розмінюючи його на дрібняки, вони цією великою самопожертвою справляли незмірної ваги громадянську функцію під час посухи на громадські сили»3.

Натура енергійна, неспокійна, дійова, Кониський завжди опинявся в центрі громадських справ, подій, конфліктів, проблем, ідей. «Його



міланська В. Біограф та його «Хроніка» // Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 22.

2Франко 1. Про житє і діяльність Олександра Кониського. — Л., 1901. — С. 35. ^Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1917. — С. 291.

62.ш 161

особистий вплив і його різностороння праця дуже багато спричинили­ся до засипання тої прірви, що мала бути смертельною раною для нашого національного руху. Він спричинився дуже багато до зрушення думок у Галичині, призвичаїв публіку до літератури хапаної, так сказати, по гарячим слідам життя і навіть його хиби були тим добрі, що їх добачував кожний і вони будили бажання чогось ліпшо­го»1, — писав І. Франко.

Поезія якраз і була тим рухомим жанром літератури, який міг найшвидше відгукнутися на вимоги часу, художньо відобразити соціальні, філософські, психологічні проблеми доби. Можливо, тому, незважаючи на невисокі, а то й нищівні оцінки критиків, Кониський до смерті не полишав цього жанру. За життя поета вийшла збірка «Порвані струни» (Житомир, 1886), куди ввійшло 34 поезії. Друга збірка під назвою «Вибір поем Олександра Кониського» вийшла у Львові 1901 р. (після смерті письменника). Сюди увійшло 24 поезії. Більша частина його поетичного доробку і нині знаходиться у періодиці та архівах. Поезії Кониського Франко назвав «першою пробою українця заговорити безпосередньо до галичан і показати їм російські поряд­ки. І в своїх віршах висловлював Кониський думки, хоч не нові, але дуже відповідні до потреб хвилі... В тих віршах віє смілий, радісний настрій в усіх тогочасних українців, що надіялися при свобіднійшім розвою Росії здобуте працею та просвітою відповідно місце й для свого рідного українського народу. Та, на жаль, на ті надії надто швидко вдарило лютим морозом»2.

Цей удар наклав відбиток на українську поезію, в якій часто зустрічаються мотиви суму, туги, розпачу, а то й зневіри. Певну данину цим настроям віддав і Кониський:

Ми сподівались, ждали, ждали, Ждемо й тепер... весни нема, А перед нами і за нами Холодна, темная зима!.. [535].

У «Розмові Музи з Поетом», присвяченій О. Огоновському, поет перейнятий невимовними стражданнями, бо його край — суцільна могила:

Усюди кров людська тече, Скорботи, вбожество усюди І чорна зрада... Боляче Вони печуть у мене груди [537].

Проте і в цій песимістичній ситуації, коли рука неволі й темряви порвала струни бандури, поет готовий і без струн заспівати знову.

В поезії «Мені аж страшно, як згадаю», незадоволений своїм без­діяльно-беззмістовним життям, поет накликає на себе смерть, щоб не стати «трупом гнилим живучи». Це медитація про сенс людського життя, навіяна особистими болями і стражданнями; про невлаштова­ність життя, несправедливість, що запанувала в ньому. Симптоматич­но, що творчість О. Кониського ніколи не сприймалася суспільно-індиферентно: його поетичні твори мали досить широкий громадський відгомін, що свого часу відзначили І. Франко, М. Грушевський, С. Єфремов та ін. Зворушувало читача чесне признання, що всі не­годи «смутного часу» поет приймає на себе. О. Кониський не був пое­том туги, безсилля і безнадії, хоч його час давав для цього підстави. «Після Шевченка і Костомарова, — писав Орест Авдикович, — Ко­ниський найстарший український письменник, у якого ідея націо­нальна голошена сміло, виразно і постійно, а горизонт патріотичної свідомости виходить не то поза вузькі рами етнографічного україно­фільства початку XIX століття, а поза межі обласного українства, замкненого політичними умовами російської держави»1.



Поезія Кониського перебуває у фокусі суспільності, під постій­ним наглядом сумління («На смерть Тараса Шевченка», «Пророк», «До Музи», «Розмова Музи з Поетом», «На Шевченківському вечо­рі»). Його діла, його думки, їх вартість для народу весь час під контролем сумління:

Я не боюсь тюрми і ката, Вони для мене не страшні! Страшніш тюрми у рідній хаті, Неволя в рідній стороні [«Думка», 524].

Людина, її сутність є тим перехрестям, в якому сходяться всі промені прожекторів для найяскравішого освітлення. Кониський вжи­ває дві форми викладу: змалювання ліричного героя, що веде роз­повідь від імені автора і передбачає значну міру автобіографічності, та алегоричну, що передбачає сюжетну оповідь та її витлумачення.

У центрі образної системи Кониського — новий для української поезії пошевченківської доби ліричний герой — інтелігент-украї-нець, що виражає авторську позицію, сутність і форми його зв'язку з суспільством. Висхідною темою його роздумів є ідея безвартісності і безцільності життя кожного, хто примирився з тюрмою в рідній стороні; хто «золочені жупани носить, найнявшись до катів»; для кого «бог брехня, їх гроші бог, їх бог, їх раб багатий» [520].



Пасивність, егоїзм, байдужість знецінюють будь-які внутрішні чесноти («Чого б, здається, бідувати», «Філантропи», «Смерть ватаж-


'Фракко І. Молода Україна. — Л., 1910. — С. 42.

гФранко І. Про житє і діяльність Олександра Кониського. — Л., 1901. — С. 9.

162
'Авдикович О. Огляд літературної діяльности Олександра Кониського. — Пере­мишль, 1908. — С. 23.

163


ка», «Ти любиш сидячи у хаті», «В розкішній залі світло сяє», «Ви підупали, земляки» та ін.), тоді як любов возвеличує людину, надає їй громадянської мужності й сили в боротьбі з царством зла і насильст­ва. Слова

«Він умів любити,

його завіт — свята любов!

О, серденько! На всьому світі



є тільки вічного — любов... » [532]

з поезії «Отак, не вирвавшись на волю» можуть бути епіграфом до його поетичної творчості. Любов як сердечна розрада, любов до сві­ту, волі і добра, та найпалкіша і найповажніша — «Любов до роди­ни— святої України» («Думка»). В особі Кониського Україна мала палкого патріота, який спрямовував свої зусилля на піднесення на­ціональної самосвідомості, на покращення долі народу. Він був одним із перших митців нового типу, для якого мистецтво стало формою громадянської діяльності, активного втручання в життя суспільства; він заслужив на окреме місце в національно-визвольному русі. Ідея вільної України, що охоплює минуле, сучасне і майбутнє народу, невідривна від національного визволення. В поезії «Думка» («У киреях, у брилях...») поет подає трагічну картину фізичної й моральної смерті полків козацьких, загнаних Петром І не волі здобувати, а рови копати.

Поет використав розгорнуту антитезу, і перед нами — вражаю­чий збірний портрет полків козацьких, доведених до нелюдськи-жалюгідного стану. Моральне падіння таке ганебне, що вивести з нього може тільки смерть.

Важко собі уявити козаків із заступами, лопатами та ще й зі «слізоньками на очах», не в битвах за волю, а в копанні ровів. Як можна допустити таке нечуване глумління над козаками, про муж­ність, гідність і честь яких складалися легенди?! «І за що таку наругу вони потерпіли?» — запитує поет.

Ретроспекція в минуле пояснює причини трагедії народу схильніс­тю представників його зраджувати національні інтереси, як це трапи­лося в час Переяславської ради і Полтавської битви:

Хіба за те, що правдою Щирою служили?! Хіба за те, що трупами Полтавщину вслали. Як від шведів відбитися Москві помагали?! Хіба за те, що із волі Віддались в неволю І навіки погубили Козацькую долю?! [519].

164
Зупинившись на визначальних моментах української історії, Ко-ниський трагічно сприймає остаточну втрату державності та фаталь­ні її наслідки для України після знищення Катериною II Запорож-ської Січі:

В найми тебе заручено, На світ божий не пущено, Твою славу потоптано, Твою мову занедбано, Речі правди задавлено, Думки-мислі придавлено, Родино моя! [«До родини», 519].

У кожному слові відчувається ненависть до московських руйнів­ників української нації, її історії та культури; причетність автора до свого поневоленого й приниженого народу. Звідси — адекватне поєднання біографічного часу героя з історичним. Не раз ліричний герой ризикує своєю свободою і життям. Переживав, плакав і навіть боявся, але ніколи не уникав громадських обов'язків і заради слави й лаврових вінків не ступав на шлях брехні і зради:

Ні, не зови мене на пир, Я не піду на пир лукавих, Не поклонюсь Мамони слави, Не воспою його кумир. Ні, я не був вовік рабом, Не прославляв брехні, неволі, Поет, співака правди, волі Не піде к кату на поклон!

[«Скорбні пісні», 541].

Прагнення помірятися силою в нерівнім двобої, твердість духу і переконань виступають як гнів і відвага народу, що змагається за національні та людські права. Психологія ліричного героя невіддільна від поривань і устремлінь народу; його внутрішній психологічний час є складовою частиною часу історичного — це комплекс пережи­вань, надій і сподівань героя; це відображення духовного його жит­тя, перед яким постійно виникають складні завдання.

Та найбільше болить Кониському не минуле, якого вже не по­вернути і не змінити, а сучасне. Чому сучасний люд став такий індиферентний, без сильних пристрастей, переживань і мети?! Чому покірно чекає, окутий страхом, як складеться його доля?

Й чом не рвешся ти на волю Із каторги, із неволі, Родино моя! [520].

165

Рабська покора, інертність, що охопила всю його «родину», — стали ознаками епохи і рисою життя сучасників. Рабство в будь-якій іпостасі — соціальній, національній, моральній — неприйнятне для Кониського, «бо правди раб не має, не має віри, доброти і серця не має». Кониському огидний, ненависний рабський спокій, що «серце троїть і морозить, і снігом душу він заносить, не любить він розум­ного життя» [521]. Своїм щирим пристрасним словом поет звертається до свого народу то з проханням, то із закликом пробудитися від летаргійного сну, то з осудом:

Ви підупали, земляки,

Так підупали, що й не знаю, —

Чи є ще це в якому краю

Такі плюгавії раби!

В очах з полудою, в ярмі,

Халяву лижете у ката,

Свого лякаєтеся брата,

Гукаючи: «Распни, распни!..» [552].

Кониський дедалі більше переконується, що бажання демократи­зувати суспільний лад призвело до появи в суспільстві плебейських рис. Треба шукати силу, яка запалить бажанням «вернути стару волю» («Заповідь»), звісно, без повернення до старих козацьких часів. Поет оплакує забуті ідеали для викриття інертності своїх співвітчиз­ників, їх суспільної деградації, темноти і лінивства, він знаходить гострі і ніжні, саркастичні і сповнені щирої любові слова.

У поезії Кониського знайшла нове художнє втілення проблема народу в її безпосередній причетності до життя і самоусвідомлення української інтелігенції; позиції автора й героя збігаються в ро­зумінні доконечної потреби зближення інтелігенції з народом. Вірячи у здорове моральне начало народу, його розум, Кониський ніколи не замикався у колі місцевих проблем. Історична перспектива поезії Кониського знаходила свій вияв у розвитку Пафосу творчості Шев­ченка, в її сприйманні за нових соціально-історичних умов, які скла­лись у другій половині XIX ст.

Це був новий рівень інтелектуалізації української художньої дум­ки, і в цьому Кониський також гідний спадкоємець Шевченка. В поезії Кониського бачимо процес, характерний для кінця XIX ст., коли певний лад мислення і художніх засобів (традиційних) пере­плітався все більше з повсякденністю, якою ніби підкреслювались зміни в суспільному житті, що й диктувало поезії свої теми, свої закони прекрасного: «В віршику «Боска» хотів-єм виставити новий тип, що появляється в наших городах (певно він у Вас незнаїмий) тип, котрий породило велике убожество й неосвіта, — пише він редакторові «Правди» Л. Лукашевичу 1875 року.— Наша поетична дівчина (якою вона являється в народних піснях) перероблюється під

166


лихим гнітом громадського ярма в нещасну боску. От у віщо Жид і інші кати переробляють тутки наш нарід»1.

Культурництво, обмеження працею, освітою — це данина добі, вимушений вияв глибших і глибше захованих активних спрямувань до визволення України («На березі моря», «Ніч-на дворі: тихо, ясно», «Буває інколи порою», «В розкішній залі світло сяє...», «Вночі росою квітка пала», «Не грає безкрає, а спить», «Тебе я знову бачу, мо­ре» та ін.). Любов тут оспівується як розрада серця, обкипілого кров'ю за обездолену Україну. Оповита серпанком трепетного почуття у сюжетах, мотивах, настроях творчості Кониського вона насправді дивовижна. В ній — і пристрасні, напружено-щирі вірші громадянсь­кого звучання, і м'які, теплі ідилії, і тонко-іронічні, по-людськи співчутливо-добрі вислови, сентенції.

О. Кониський-поет хронологічно жив і творив між епохами двох поетичних велетнів — Т. Шевченка і Лесі Українки. Він зумів по­єднати традицію і нову естетичну свідомість кінця XIX — початку XX ст. Як продукт розвитку художньої свідомості пошевченківської доби і втілення принципів та форм художнього розв'язання проблем літературної наступності, поетична творчість О. Кониського уособ­лює ідейно-естетичні пошуки перехідної епохи.

За 40 років літературної діяльності «особистою участю у зверхнім житю він стається одним з того маленького числа великих синів України, що трясли українською думкою XIX віку і терпіли за свою діяльність. Костомарів, Шевченко, Куліш, Драгоманов і Кони­ський — се ті люди, що своїми — зрештою дуже неоднаковими — умами і вдачами, позиціями і талантами просліджували причини суспільного лиха в Україні, кождий на свій лад реформували і на­вчали, бажаючи реалізувати ідеї Кирило-Мефодіївського товари­ства і сміло голосили свої великі гадки, байдужі до того, як розуміти їх будуть земляки по той і по сей бік кордону»2.

Значна частина його поезій присвячена актуальним, злободенним темам, які він намагався розв'язати по-сучасному, активно, з грома­дянським пафосом, що вирізняло його серед плеяди інших поетів-сучасників — Л. Глібова, С. Руданського, Я. Щоголева, М. Стариць-кого, Б. Грінченка, Ю. Федьковича та ін. «Є у мене цінні поезії — і Федьковича, і Данила Млаки, і Гетьманця, — писав редактор «Правди» О. Кониському, — та от біда, що тяжко вибрати з того, що доброго для «Правди»: то поезія кулява (кульгава. — Ает. ), то форми і язик непоправні. З души і серця рад би я друкувати поезії Гетьманця, та біда, що їм все щось хибує... Так бачите у мене все

^тувинський К. Галичина і Україна в листуванні 1862—1884 рр.: У 2 т. — К, 1931. — Т. 1. — С. 540.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка