За редакцією професора O. Д




Сторінка3/4
Дата конвертації31.10.2017
Розмір1,13 Mb.
1   2   3   4

2Авдикович О. Огляд літературної діяльности Олександра Кониського. — Пере­мишль, 1908. — С. 4.

167




іде Перебендя; та вже вичерпалося, і я буду в великім клопоті, як не пришлете ще дещо»1.

Можна б припустити, що, наприклад, Л. Лукашевич тільки з причин дотримання етикету подає перебільшену оцінку поезії О. Кони­ського. Однак ні: майже всі надіслані в «Правду» поезії публікувались повністю і без коректив, з неодмінними високими оцінками редакторів, серед яких були й літературні критики-професіонали.

Звичайно, О. Кониський-поет поступається своїм сучасникам, на­приклад Пантелеймонові Кулішу з його інтимною і загальнофілософ-ською лірикою; Я. Щоголеву з його винятковими об'єктивними опи­сами; М. Старицькому з його лірикою природи, з його мотивами всесвітньої історії і літератури. Та в одному він мав беззастережну перевагу: О. Кониський був речником, будівничим і пророком на­ціональної ідеї. Перебуваючи в тісних контактах з галичанами, публікуючись у них, О. Кониський ніс з собою художні традиції Наддніпрянщини, здійснюючи таким чином живий кровообіг між роз­дертим державними кордонами тілом України та її народу.

Це почуття єдинокровності й обміну духовними цінностями, яке хоч і пригасало часами, все ж не припинялося ніколи також і завдяки О. Кониському.

Закоханість у національну ідею — пафос лірики О. Кониського, який рідко вкладається у форму вибухів емоцій. У нього інша улюб­лена форма — розмірковування, рефлексії. Змістом роздумів є пи­тання суспільні, філософські, етичні.

Етичну категорію спокою і рішучої дії обмірковує ліричний герой «Спокою рабського не хочу я». Відмінні норми поведінки розглядають­ся не як особисті, а як загальні. Різкі обставини вимагають проти­лежних у своїй суті форм і способів дії:



Спокою рабського не хочу я! Він серце труїть і морозить, І снігом душу він заносить, Не любить він розумного життя.

Спокою рабського не хочу я!

Нехай рабам спокій і доля,

А я в чужині, у неволі,

Бажаю з ураганами життя [523].

Спокій як норма поведінки у цьому разі є категорією мораль­ною — так вона висвітлюється письменником. Автор говорить про спокій як про реального ворога людини-громадянина. І це не лише емоції, а міркування про життя, про норми суспільної поведінки ліричного героя.

1Лист Л. Лукашевича до О. Кониського від 20. 05. 1876 р. // Студинський К. Галичина і Україна в листуванні 1862—1884 рр.: У 2 т. — К., 1931. — Т. 1. — С. 538.

168
У характеристиці образу ліричного героя помітне місце нале­жить його переконанням, філософії. Контрвідповідь і контрзвинува-чення дають характеристику виразок суспільства в узагальнюючих формулах. Тут О. Кониський використовує мову соціологічної науки:

Чого б, здається, бідувати?



Чого б журитися мені? Що холодно в сусіда в хаті

Й розбита шибка у вікні, Що пухне з голоду дітвора,

А грошей і шага нема, І хліба в хаті і коморі

Не знайде миша ні зерна? Чого б, здається, сумувати,

Що за подушне у його Останню шкапу цінували

«Начальство» вчора узяло?... [530-531].

Такий виклад закономірний і єдино можливий для рівня свідомості поетового героя. Так він мислить, так він говорить. О. Кониський уни­кає схематичних характеристик героя; він у нього живий, пластично виразний. Чутливість поета виявилася в умінні відібрати матеріал для символів у тому суспільному середовищі, що є носієм духу національно-визвольних змагань, узагальнювати й поетизувати його. Маємо на увазі вміння О. Кониського опоетизовувати звичайні речі побуту і праці, точно зберігати (за всієї іномовності) реальність деталей:

Дивлюсь: схилившись над сохою, Працює ратай на полі; Працює мовчки, хоч порою Нудьга, злигавшися з журбою, Мигає в його на чолі.

В ярмі скорбот, нужди, неволі

Важке він тягне «житіє»

І, затаївши в серці болі,



Не нарікаючи на долю,

Оре він поле не своє... [«Ратай», 540].

Мінорний серпанок окутує всю поезію О. Кониського, навіть оптимістичного змісту. І це теж ознака часу. Важко було поколінню О. Кониського не впасти у відчай. Поет відчув і зафіксував нормаль­ний стан, коли оптимізм породжується тільки палкою мрією про майбутнє, і водночас потрібна була сила, воля і тяжка праця, щоб подолати страшне засилля реакції і гніт:

Ти любиш, сидячи у хаті, На злу неволю нарікати, А після доброго обіда

169

Поганить «деспота»-сусіда! З чужої любиш ти кишені Давать убогим гроші жмені І розсипать слова не нові Про світ «науки і любові», Покинь «високії» слова, Берись за просте діло; У нас робітників нема, А «ватажки» і так остили [541].

Пафос ствердження тут втілюється у вдало використаному засобі контрасту та іронії. Вже перші рядки мають іронічне забарвлення. В наступних іронія посилюється, переходячи наприкінці у відверту насмішку і сарказм. У цьому ж ключі написані поезії «Біля церкви», «Чого б, здається, бідувати?», «Філантропи», «В розкішній залі І світло сяє... », «Ви підупали, земляки!», що свідчить про багатство інтонацій поезії О. Кониського. Громадське й особисте, сучасне та історичне, мінорне й оптимістичне, емоційне та розсудливе — все це знайшло свій художній вияв у поезії автора «Порваних струн».

Українська ідея є синонімом праці для загального добра, неза­лежно від її обсягу і суспільного спрямування. Устами Тані, героїні «Непримиреної», О. Кониський також закликає не шукати «в житю величезної якої видатної праці. Житя складається з дрібних вчинків і вимагає дрібної, але невсипущої праці, на яку спроможетесь»1.

Письменник, публіцист, чільний діяч культурно-просвітнього і національно-визвольного руху, О. Кониський був «цілим чоловіком» (Франко), який ніколи не втрачав оптимізму й віри в майбутнє Украї­ни. Навіть арешт, ув'язнення, заслання, переслідування не похитну­ли цієї віри. Свою місію — праця для відродження України — він виконував сумлінно до останнього подиху. Обсяг тої праці величез­ний, що відзначив у своїй присвяті Василь Мова:

І слави, і дяки зажив ти між нами На діло народне своїми трудами. В похмуру годину за діло ти взявся, В злигоднії часи ти жив, працювався, Але, невсипущий, твердий роботяга, Із рук не пускав ти народного стяга2.

Лірика О. Кониського виражала загальні напрями розвитку укра­їнської поезії другої половини XIX ст. з її прагненням до поглиблен­ня демократизації художнього слова, з тенденцією до посилення її громадянськості та національної самосвідомості. Чітка соціально-есте­тична оцінка дійсності, пафосність інтонації, публіцистичність, три-
бунна лексика, використання виражальних можливостей змістових форм і композиційних побудов (громадянської елегії, інвективи, по­етичного маніфесту, ліричного пророцтва) — такі ознаки стилю О. Ко-ниського-поета.

На початку 70-х років О. Кониський клопотався про видання своїх поезій. Він звертався до О. Огоновського, Л. Лукашевича, О. Бар-вінського, В. Барвінського та інших редакторів галицьких часописів з проханням допомогти йому зібрати його власні поезії: «Добре було б видати тепер мої писання особою (белетристичною) книжкою, за грішми б діло не стало, я б переслав їх, да от же не можна зібрати того, що було напечатане з моїх праць в 1861, 62, 63, 1864 роках у Слові, Вечорницях і в Галичанин і! — пише він В. Барвінському 22 жовтня 1877 року. — Третій рік я прошу ся про се діло: просив і Огоновського і Романчука і Лукашевича, щоби посписували або печатними аркушами переслали до мене, я б пе­редивився б, поправив де-що та й вернув би до напечатанья. От же далебі! Сором й сказати, що й досі у Вас сего не зробили! Чи не запомогли б Ви, Добродію, сему лиху. — Ось ну лишень!»1.

Проте жоден з них так і не спромігся на допомогу. Більше пощас­тило прозовим творам.



ІДЕЙНО-ЩОЖНІ ПОШУКИ 0. КОНИСЬКОГО-ПРОЗАЇКА

О. Кониський написав близько 80 епічних творів різного жанру. Це оповідання, нариси, образки, фотографії, новели, спомини, поезії в прозі, романи, повісті тощо. Як і поезії, прозові твори друкували­ся в усіх українських часописах, що виходили за життя автора: в «Чернігівському листку» й «Основі» (1858—1862); у галицьких часо­писах — «Правді», «Ділі», «Зорі», «Слові», «Галичанині», «Меті», «Руслані», «Світі», «Літературно-науковому віснику» та ін. (1860— 1900).

Окремими відбитками вийшли у Львові «Фотографії з старого альбому» (4 оповідання); «Оповідання (5 передруків з «Діла», 1889), повість «В гостях добре, а дома ліпше. Історичне оповідання Дрозда» (1885), «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу» (1885), «Непри­мирена» (1892), «Грішники» (1895), «Острожниця» (1890); «Тривоги автора і видавця», «Молодий вік Максима Одинця» також надруковані у Львові 1902 року, вже після смерті письменника.

До 90-х років XIX ст. твори О. Кониського через цензуру не друкувалися в Східній Україні. Лише незадовго до смерті йому доз-


1Кониський-Перебендя О. Непримирена // Твори: В 4 т. — О., 1899. — Т. 1. С. 95.

2Мова (Лиманський) В. Поезії. — К., 1965. — С. 165.

170
1Студинський К. Галичина і Україна в листуванні 1862—1884 рр. — К., 1931. Т. 1. — С. 539—540.

171



волили видати твори в чотирьох томах, але за умови, що вони будуть видруковані «общепринятьім» (російським) правописом.



У 1898 році вийшла збірочка оповідань у Львові, а в наступно­му — два томи чотиритомника, підготовлені автором і видані в Одесі. Наступні два томи вийшли вже після смерті письменника: Кони-ський-Перебендя О. Я. (один із 150 псевдонімів О. Кониського. — Авт.).

Проза О. Кониського різна за тематикою, неоднакова за художнім рівнем. Життєвою основою його творів стали спостереження над життям Чернігівщини, Полтавщини, а також особисті враження, винесені із часів заслання та від спілкування з людьми під час адво­катської практики.



Життя селян, міської бідноти, чиновників, священиків, сільської та міської інтелігенції — такий зміст прози О. Кониського. Вже у ранніх оповіданнях (а саме цей жанр превалював у творчості 60-х років) визначився демократизм їх тематики, чітко виражене прагнення письменника відтворити правду народного життя без прикрас, що зближувало його з творчістю Марка Вовчка, «Народні оповідання» якої справили на О. Кониського великий вплив.

Уже в ранніх творах виявилися характерні риси почерку О. Ко-ниського-прозаїка: його тонка спостережливість, уміння підмітити суттєві деталі й явища життя, знання і майстерне володіння живою розмовною мовою, його легка іронія, сповнена співчуттям до знедоле­ної людини, відтворення картин соціальної кривди з позицій україн­ського націонала.

О. Кониський, як і переважна більшість письменників, був пере­конаний, що справжній здоровий дух залишився в селі, що тільки «між дітьми народу» за допомогою «тихого спокійного прогресу» можна обновити соціальне життя. «Наша сила в селі та в землі», — заяв­ляє О. Кониський устами героя повісті «Семен Жук і його родичі».

Селянська реформа, проте, не дала бажаних результатів. Відсут­ність самосвідомості і пасивність народу — найтяжча спадщи­на кріпацтва, підтримувана «новими часами». Народ не спить; він прагне іншого життя в найрізноманітніших, часом ілюзорних, фор­мах.

Такі «крайнощі» в зображенні селян і реформи, надмірна ідеалізація їх властива лише раннім творам О. Кониського, які, проте, мають явно антикріпосницький характер, включаючи сюди і оповідання, що написані російською мовою «Бегльїе» (1862) і «Пьяница» (1862).

О. Кониський увійшов у літературу в часи найбільшого загострення кризи всієї кріпосницької системи, коли селянсько-поміщицькі відносини загострились до краю. Він відтворює життя поміщиків у тій сфері, в якій, здавалося, найміцніше закріпилися риси куль­турності, патріархальної невимушеності і навіть поетичності у побуті. Він веде читача прямо до покоїв панського гнізда, знаючи, що тут, далеко від стороннього ока, образ пана постає в усій оголеній правді.

172
З властивою йому послідовністю О. Кониський переконує читача в тому, що тут панує задушлива атмосфера ворожнечі, зневаги до людини і її гідності, безсердечного користолюбства, відвертої роз­пусти.

Ось трагічна доля дівчини-кріпачки Прісі («Бегльїе»), втікачки, насильно взятої до панських покоїв. Втеча — втрата чоловіка-втікача, дітей — ув'язнення в монастирі — смерть ■— така фабула її біографії. І поряд молодий, гидкий і недолугий панич, «цибатий та тонкий, неначе коноплина», «жовтий, буцім соняхів цвіт, та ще й недоріка» («Хвора душа»), що також посягає на честь дівчини, і тільки інстинкт самозахисту і воля врятовують її від неслави.

Дістається й чоловікам, особливо тим, хто не втратив ще почуття власної гідності. Дмитра Книша ще підлітком на стайні періщили з обох боків; через село вели із сплутаними ногами, із зав'язаними руками і «міряли шелягою вздовж і впоперек»; у 18 літ посадили на «бика», себто одним кінцем залізного ланцюга підперезали його і кінець замкнули, а другим кінцем замкнули до двопудової гирі» [«Дмитро Книш», 43].

Вигадливий на всякі кари пан з «Хворої душі» за найменшу про­вину велів чоловіка в мішок зав'язати і так йому по вулиці ходити. «Люта була душа у нашого пана, нелюдська» [280], — резюмує оповідачка.



В оповіданнях 70-х років докладнішої розробки зазнають образи селян — борців за правду і справедливість, насамперед за волю. В цьому плані О. Кониський зробив крок уперед порівняно з Г. Квіткою-Основ'яненком і навіть Марком Вовчком. В оповіданнях «Панська воля», «Дмитро Книш», «Хвора душа», «За плахту» глиб­ше опрацьовані образи селян-бунтарів. Гриць з оповідання «Панська воля» витримує погрози і побої пана, втрачає дружину, здоров'я і дітей, але не підкоряється панові.

Дмитро Книш з однойменного оповідання — уособлення воле­любності, генетично успадкованої від народу і, наперекір найстраш­нішим перешкодам і найзвабливішим спокусам, збереженої ним навічно. Воля для Книша — це природний стан його душі. Він наро­дився вільним і відповідно поводиться.

У 12 років, коли він був панським лакеєм, до нього могли пристати лакейська самозакоханість, собача відданість, які так наполегливо й методично насаджувались кріпакам поміщиками.

«Його й не били, й годували, як всіх людей, а зодягали — краще, ніж кого іншого; і робота ніяка там була; прийми та подай, набий панові люль­ку, вичисти чоботи, перемий посуду та нагодуй щенят: от і все! Чого б, здається, ще йому! Та ні ж! Не така вдача у Дмитра була, не задовольнила його панська передня: то огризається він супроти старшого лакея, то лається з економкою, то гризеться з кухарчуками, то заб'ється собі у сінях та струже що-небудь, або клітку майструє, або робить мишину пастку» [42].

173

Наскільки «доросліший» у своїх учинках Дмитро від однолітка Чіпки! Згадаймо епізод наймитства у Бородая, коли він, неслухняний і ледачий, мало не пустив з димом його багатство. «Вигнаний, він поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника... »*.

У художньому і психологічному відношенні образ бунтаря-прав-дошукача в О. Кониського достатньо переконливий. У нього відсутня романтична винятковість. Дмитро — людина героїчного характеру, винахідливий у виборі способів протесту.

Спочатку він чесно й відверто просить пана відпустити його на волю, в село. Після відмови, насильно залишений для миття посу­ду, він виявляє протест, б'ючи «ненароком» його; перевели в сто­лярню — він утік; приведений у путах назад, він чесно виконує роботу свинопаса, а на весну знову втікає, тепер уже на 2 роки. І знову його спіймано і тяжко покарано.

Дмитро пасе гусей з колодкою на ногах, кочегарить, але не підкоряється. Наказ пана одружитися з його наложницею не виконує. «Коли так, про мене, лучче ведіть, а сам не піду». Отаман опере­зав ціпком Дмитра, вхопив поза шивороти і повів у церков» [44].

Вимушене одруження з вагітною від пана дівчиною не змінило характеру героя, не озлобило його проти своєї дружини. Тільки справжній аристократ духу міг так ставитися до своєї-чужої дружини і своєї-чужої дитини! Письменник не вдається до детального опису їх родинного життя, але констатує головне: «На жінку Дмитро не гримає: ніхто не бачив, щоб він її поцілував або приголубив; зате ніхто не бачив, щоб він її й коли штовхнув, ніхто навіть не чув, щоб її й вилаяв. У себе в хаті, в господі він не те що наче чужий, але і не скажеш, що він і свій. Так собі, мовчить, сопе та й годі... Видно, що чоловік чимось невдоволен, а чим він невдоволен — не вгадаєш» [45].



Дмитро Книш знає кріпацьку неволю, усвідомлює її до коріння, тому й відчуває глибше, ніж односельці. Задовго до «Лиха давнього і сьогочасного» та «Голодної волі» Панаса Мирного О. Кониський уста­ми свого героя дає справжню оцінку цієї волі: «Прогула гутірка про волю! Люди зраділи, а Дмитро — ніби для нього те кріпацтво і байдуже! Прийшла і сама воля! Усі люди раділи, святкували, а Книш слова радісного не промовив, став і на волю нарікать. «Що мені, — каже, — з тієї волі, коли їсти нічого! І землі мало, і земля погана, самий пісок, і оброк за землю великий — нічим на Дмитра не вгодиш, усе не по його» [там сажо].

Важливо, що О. Кониський бачить в окремій людині, в індивіді не тільки жертву й пасивний суб'єкт суспільства, суспільних обста-

Ширний Панас. Хіба ревуть воли, як ясла повні? // Твори: В 5 т. — К., 1960.— Т. 2. — С. 61.

1 74
вин, а й виявляє в ній об'єктивно зумовлений нахил, навіть тенденцію до боротьби проти цього суспільства. Він уміє почути в її голосі но­ти протесту. І хоч цей протест чи боротьба мають морально-індивіду­алістичний характер, у ній, незалежно від задуму автора, відтворено визвольну боротьбу демократичних сил епохи. О. Кониський змальовує образ справжньої людини, яка володіє великою душевною силою, здатна, хай навіть і невдало, виступити проти негативних явищ у суспільстві.

О. Кониський бачив у новій епосі не тільки її «мирну» зовнішню оболонку, а й її внутрішню невлаштованість, що призводить до неминучих людських мук і боротьби за їх усунення. Розмірене про­заїчне життя суспільства слугує О. Кониському ареною глибоко дра­матичного зіткнення між людьми.

Захоплюючись незлобливістю і високою моральністю свого героя, О. Кониський показує його як наполегливого, безстрашного захисника народних інтересів. Ставши старшиною, він дбає не про свій добро­бут, а про громадські інтереси, виявляючи при цьому непересічні здібності згуртовувати громаду, спрямовувати її зусилля на корисні справи. Дмитро домагається поставленої мети: позбувається шин­каря з його шинком; контролює збирача податків; протестує проти попівського здирства: «З жиру щоки, наче кавун, а їздите по се­лу, старцюєте, канючите жменю льону! Тьфу! — каже він попа­ді. — Попадя образилась та до станового, становий до посередника, посередник прибіг, зібрав громаду і скинули Дмитра з старшини» [46].

Дмитро Книш не зганяє злість за невдачі на дружині, хоч і не кохає її; не залишає з дитиною на посміх людям, а «взяв жінку і дочку й подався в дорогу». Та не знайшов він у Таврії бажаної свободи. Як безпашпортного його відправлено назад, до рідного краю. Тут він, як і раніше, залишається таким же — смутним, невеселим: «все не по його, усім він невдоволен» [47].

Дмитро Книш належить до тих мужиків, хто підноситься до ідеї, до соціального ідеалу. Він чесно працює і не зазіхає на чуже добро, не заливає горілкою своє горе. Від цього лиха він оберігає і застерігає односельців. Першу нагоду, можливість він використав для того, «щоб шинку не було в селі». Заміна шинкаря-єврея шинка-рем-росіянином, якого рекомендувала громада, також його не влаш­тувала: «Шинкар, — каже, — все одно, чи він жид чи москаль, чи наш брат; коли він вже шинкар, так і кровопійця» [45].

Важко уявити собі більш жорстоку, несвітську кару, ніж та, яка випала на долю Гриця — героя оповідання «Панська воля». Здавалось, Бог тримав його на світі для найжорстокіших випробувань: кріпацька неволя, афера з викупом, фізичний глум пана; втрата обох синів, дружини — вистачило б на всю громаду. Однак і за таких обставин він не втратив «свого ідеалу». Слабший від Чіпки фізично, Гриць

175

значно сильніший за нього морально. Залишившись без рідних, поз­бувшись майна •— худоби, хати, він шість років живе в селі, щоб «щодня бачити могилу Ганнусі, а як осліп, нікому провести мене на могилу. Опротивіло мені рідне село, одпросився я в пана, та й пішов у старці» [41].

Антін Прядка («Хвора душа») до смерті мстився усім панам «без милосердія і зла» за наругу над ним, за публічне приниження його гідності і фізичної розправи за волелюбство. Ні прогон по селу у «мішку по саму шию», ні звільнення з роботи, ані штраф (25 крб); ні «цілий тиждень хурдиги», присуджений суддею за антипан-ський виступ на зібранні громади, не примусили його стати на ко­ліна.



Кожний рік, у день святої волі він шпетить на всі лади панів і підпанків: «То я неволю людську лаю... — признається він дружи­ні. — Коли б я її побачив, я б її зубами загриз, та не знаю, яка вона, чи така як ото холера, чи така як трясця?.. Не знаю! Тільки й всього знаю, що так воно людей неволить, як пани колись... » [294].

О. Кониський не ідеалізував селянського життя, в чому нерідко звинувачували його історики літератури. Для нього селянин не був істотою винятковою. Він не відмежовував сільського життя від долі України, не дивився на село як на ізольоване царство, в якому життя протікає начебто за якимись особливими законами. Письмен­ник був далекий від поширеної на той час думки, ніби із села зійде на місто ясне світло істини. Навпаки, село потребувало науки, культури, освіти.

О. Кониський узяв на своє духовне озброєння ідею світського життя селянства, проте він не має ілюзій, пов'язаних з цією ідеєю. Письмен­ник чіткого розмежовує можливості і реалії селянського життя. Йому боляче зізнатись у тому, що дії селян поки що не втілилися у зма­ганнях за поліпшення життя, не пристосувались до нових умов, створених капіталістичними відносинами.

Капіталізація українського села мала позитивні і негативні боки, вияви. До негативних належать егоїзм, індивідуалізм і відчуження від загальних інтересів. О. Кониський відтворив змішане почуття страху і радості громади перед «новим», «перед волею»:

«Люде — наче води в рот понабирали, мовчать... Аж ось — чуємо — дзінь! дзінь, дзінь!.. — Воля, воля, воля! — так і покотилося і по березі, і по річці, і за річкою [...] Зроду-віку не було в церкві у нас стільки народу, як тоді! І церква повна, і на цвинтарі повно, ще й на вулиці старі баби і малеча. Після служби вичитали волю... люди радіють, аж плачуть» [279].

Починається руйнування віками усталених порядків, уявлень, звичок. Послуговуючись методами соціальних і психологічних зістав­лень і антитез, О. Кониський зумів відтворити зміни в психології,

176

побуті, праці селянина, показати соціальне розшарування села (опо­відання «Баба Явдоха», «Наввипередки»).



Зміна психології селянина обґрунтовується О. Кониським об'єктив­ними законами капіталістичної дійсності. Застосування нових методів збагачення — суттєва риса героїв оповідань О. Кониського «Навви­передки», «Баба Явдоха».

Як тільки настає час платити селянам подушне, баба Явдоха лад­на допомогти односельцям позикою. Не за проценти, як це робить Паливоденко: «Я процентів не беру, по-божому: «друг друга тяготу носіть». Знаю, що люди наші вбогі, але вони добрі і по-християн­ському самі чужого не хочуть. Я грошима, а мені віддячать роботою: хто позичить карбованчика, то й подякує молотничком на день, кому два, той деньок покосить; а за п'ять — три дні попотне; прийде свій час ■— і позику верне. Отак треба з людьми...» [309].

Баба діє «без обману», демонструючи визначеність у стосунках з людьми. Вона не сумнівається в загальній користі і вигоді для громади від її «благодійності». Звідси — чітко окреслені стосунки з громадою і з Богом. Вона знає, що їй потрібно, і чинить у згоді зі своїми інтересами, потребами і розумінням життя.

Ставлення О. Кониського до післяреформеної епохи не було одно­значним. Воно формувалося як складна суміш відштовхування і притя­гання, з притаманним художникові особливо чутливим сприйняттям «пульсу епохи». Письменник побачив суспільство, в якому грубий грошовий інтерес став головною рушійною силою людських дій, пат­ріотизм і закони — лише словами для лицемірного прикриття цьо­го інтересу, що спричинює численні злочини; гроші з'їдають сім'ю, перетворюють духовність на товар, спотворюють людей, особливо інтелігенцію і священиків.

Гласний повітового і губернського земства, член шкільної ради, мировий суддя й опікун Сила Федорович Гарбуз (оповідання «Суддя Гарбуз») «уміє жити». Власник понад 400 десятин землі і будинку, в якому «скрізь бронза сяє, картини і зеркала в золочених рамах, пухкі оксамитові килими на долівці, долівка навощена блищить — як скло» [48].



Суддя Гарбуз перетворив позивачів на власних рабів. 40—100 осіб, викликаних до суду, тижнями чекають слухання своєї справи, що навмисне відкладалася суддею. Загнані в безвихідь, вони за харч, «чекаючи своєї черги», працюють на Гарбузовому полі: «хто косить, хто копиці кидає; жіноцтво або гребе, або тютюн пасинкує» [51]. Закон для нього і косить, і жне, і молотить. Сила Федорович таким чином «поліпшує» побут темного народу, а сам народ не дуже рем­ствує — йому не звикати.

Письменник розкриває справжню політичну і моральну сутність правника-судді — «вболівальника» за народні інтереси, вдаючись до влучних мовно-сатиричних засобів, якими він користується і в

177

низці інших гумористично-сатиричних творів: «Павло Бодько» (1878), «І ми — люде!» (1882), «Бугай» (1885), «Народна педагогіка» (1886), «Сі-кутор» (1899).

Доктор Мукосій («І ми — люде!») — «світило медицини», відомий усій Київщині, а може, і Європі — також «уміє жити». Не менше половини своїх лікарських заробітків (10 тисяч) щорічно приховує в банках «на дітей». Не на своїх, іронізує автор, котрих не має, не на дітей убогого люду, бо на них Мукосій щороку дає «по десять карбованців на три дітські приюти» [85].

Нові явища українського життя зумовлювали нові завдання перед інтелігенцією. О. Кониський картає тих інтелігентів, котрі приховують свою відданість самодержавству фальшивими фразами народолюбства. В оповіданні «Доля одного письменника» (1886) звучать слова вели­кої викривальної сили про псевдодемократів:

«Ні за свою роботу, ні за своє минуле мені не соромно, вмирати не страш­но, — говорить помираючий письменник Марко Винник, — одне лише тяж­ко, що «свої люде» — гірше чужих... Не вмів я догодити нашим «панам», тим «панам», що гукають про демократію, а самі що сили є лізуть в аристо­кратію... Кахи, кахи, кахи... чудно мені: ледві є така друга нація, щоб у неї інтелігенція, так як у нас, була така демократична в теорії і така аристо­кратична і разом така млява і плюгава в роботі...» [2І5].

У 70-ті роки в творчості О. Кониського поєднується художньо-образне відтворення дійсності з публіцистичними роздумами, зістав­леннями: «Письменник, трудівник повагом умирає з голоду серед «своїх» людей і:

Люди бачать, та кажуть: дарма...

Де ж та цивілізація, прогрес, гуманність, братерство? Де ж наша національна гідність, в чому визначилось почуття її?» [216] — з почуттям сорому і жалю вигукує письменник.

О. Кониський показав трагічну долю письменника, типову для української демократичної інтелігенції. «Етюд з натури» — такий підзаголовок був у першій редакції оповідання. «Натурою» міг бути А. Свидницький (1834—1871), В. Кулик (1830—1870), П. Кузьменко (1838—1867), Т. Зіньківський (1861—1891). Останній ще жив, коли писалося оповідання, але «трохи що не голодний лежав хворий на сухоти, і товариство відмовило йому дати в позику сотню рублів» [22], — писав О. Кониський етнографові М. Дикарєву.

Публіцистична думка письменника супроводжується художніми образами, виражається в них. Таке злиття публіцистичних і художніх начал, мовних засобів проникає в усі компоненти твору: у змалювання персонажів, конфліктів, сцен: «Повезли на гробовище... «друзі» про­вели, «свої» говорили промови, читали вірші, та я вже не слухав, не чув... В ушах у мене повно було інших звуків, що не давали чути нічого більш, опріч лікарської короткої, але жахливо вираз­ної промови: «Він умер з голоду».

178


«Отака доля нашого письменника, — думав я, йдучи понуро з гробовища, — живому — колючий терен, мертвому — розкішні квіти» [217], — закінчує О. Кониський художній твір публіцистичним роздумом-резюме.

Крім нестерпних соціальних умов український письменник зазна­вав політичних репресій, глуму цензорів, про що йдеться в оповіданні «Тривога автора і видавника» (1900). Цензура, запроваджена ще Пет­ром І, переслідувала єдину мету: довести українські видання до мовної одноманітності порівняно з виданнями російськими. Покінчив­ши з політичним суверенітетом України, царський уряд вирішив викорінити найменший прояв національного життя, навіть скільки-небудь значні вияви, паростки своєрідного українського національ­ного типу.



Червоний хрест цензора стояв на слові «козак», «старовина» на такому безневинному реченні, як: «Аж жах бере, коли згадаєш, яке тяжке і невимовно темне десятиліття пережили ми» [358]. Осуджу­валось слово «старовина». Однак і такий «ампутований» текст не полишав письменника і видавця тривоги і страху. Кривунда написав свої твори українською мовою, а згідно з Емським указом «українські книжки дозволено друкувати за умови, щоб «не бьшо допускаємо никаких отступлений от общепринятого русского правописания» [360].

Безглуздість такої вимоги особливо була зрозумілою і письмен­никові, і видавцю, і двом університетським професорам та видатному приватному філологові, з котрими консультувався видавець. Острах за «отступление» і перспектива потрапити до охранки зростали. «Воля начальства — закон, ти знав про «отступления» і повинен був до­нести начальству, що твориться «беззаконне»... — пояснює письменни­кові видавець Спориш. — Далі: книжка твоя написана по-українськи, а вся не «общерусская» мова і книжка єсть сепаратизм — політика. Ну, розумієш тепер, що і ти, і я... Що тут саме до речі охранка» [364].

О. Кониський створив новий тип літературного твору, основні риси якого повністю проявилися в оповіданнях «Доля одного письменника», «Тривога автора і видавника». Це, зокрема, поєднан­ня художнього й публіцистичного елементів у створенні образу. Пись­менник зберігає і розвиває властивий йому принцип художньо-реалістичного розкриття дійсності, доповнюючи його публіцистичною загостреністю. Він намагається точно визначити, зберігаючи, звісно, образну форму, внутрішню суть предмета, розкриваючи залежність українського письменника від цензора: «Що не напишеш було по-українськи — він усе заборонить. Рік 1887. Се був чорний рік задля нашого слова; за рік перший (Василь Рафальський. — Н. С.) заборо­нив мені 18 оповідань і більш 50 таких галицьких книжечок, які доти були дозволені; навіть заборонив Львівське видання оповідань Мар­ка Вовчка» [365].

179




Про необмежену сваволю цензури писав І. Франко у статті «З остатніх десятиліть XIX віку»: «Мого «Муляра» редактор «Зорі» признав не вартим друку для того, бо, мовляв, він такого факту ніколи не бачив, а муляри, по його думці, найгірші п'яниці. Одне оповідання Кониського було надруковане до половини, а другу по­ловину громадський синедріон признав неможливою і дав кому іншому доробити необразливий ні для кого кінець [...]. Громадська цензура була вдесятеро грізніша для авторів, ніж прокураторська...»1.

Якісних змін зазнала і композиційна структура творів О. Кони­ського. В художні оповідання та нариси письменник широко вводить у різних формах публіцистичні екскурси. В одному випадку він дає публіцистичний вступ до наступного художнього зображення, в ін­ших — закінчує розповідь публіцистичними узагальненнями.

Композиція публіцистичних творів органічно вбирає в себе й ху­дожні елементи. В цьому плані особливо характерні «Листи з Полтав­щини» (1884), де на основі документальних фактів йдеться про те, що реформа 1861 року не звільнила селян від кріпацтва, а завела в «інше, ще гірше, ще тяжче — економічне кріпацтво».

Реальні факти розгортаються як художньо-психологічні зарисов­ки в нарисах «Анастасіада», або Лихоліття в Чернігівщині» (1888). Це вражаюча картина боротьби за землю між біднотою і багачами, переслідування чернігівським губернатором Анастасєвим радикалів, його звірячі розправи над селянською голотою різками й багнетами каральних загонів; в серії етнографічно-економічних нарисів «Дахнівці» (1894) — про село, що стало «кублом великих злиднів» — художня образність зорієнтована на те, щоб відверто, в максимально стислій формі розкрити і точно визначити життєву суть соціально-економіч­них процесів, поведінки, думок і почуттів людини.

Вихований на творах Шевченка, О. Кониський був переконаний, що чекати від панівної еліти оновлення українського життя не дово­диться, вона сама зацікавлена в підтримці, а не зміні існуючих поряд­ків. Спостерігаючи і відтворюючи в своїх творах життя сільської і міської бідноти, О. Кониський переконався також і в тому, що ця біднота зайнята однією турботою — про шматок насущного хліба, що умови її існування настільки тяжкі, а сама вона настільки приг­ноблена, темна і затуркана, що не здатна навіть і мріяти про якусь боротьбу, про свої права та інтереси.

Найгіршим лихом, за О. Кониським, було те, що інтелігенція відцуралась від народу, стала глухою до його долі, зденаціоналізу­валася, космополітизувалася, розчинилася в хаосі життя: «Де ти бачив, де знаєш у нас українську національну інтелігенцію? Чи єсть вона? — запитує О. Кониський в оповіданні «Народна педагогія». —
А коли єсть, дак чи вона з народом? Чи вона піклується про народ? Чи веде його до освіти і добра?... Веде його поліція, начальство... Станові його просвіщають, урядники моралізують... Була б національна інтелігенція, народ би і не цурався її, і вірив би їй. Поживи ти з народом, пізнай його, да з'їж з ним сім мірок гороху, а тоді інша річ...» [150].

Проблема взаємин інтелігенції з народом хвилювала О. Конисько­го впродовж життя. Він дуже вболівав при одній згадці про брак нашої української інтелігенції і виношував тисячі планів, щоб запов­нити цю трагічну для українського суспільства прогалину. Виховання національно свідомої української демократичної інтелігенції О. Ко­ниський вважав найважливішим, нагальним завданням. Низка епічних творів про інтелігенцію («Молодий вік Максима Одинця», «Порвані струни», «Грішники», «Семен Жук і його родичі», «В гостях добре, а дома ліпше», «Юрій Горовенко. Хроніка з смутного часу» та ін.), головним героєм яких є нова людина, націонал-народник, мала перед собою саме цю мету. О. Кониський перший в українській літературі створив позитивний тип українського інтелігента, передав його по­гляди, змагання і шляхи. «Цілий ряд творів О. Кониського, — писав С. Єфремов, — [...] присвячено народженню й діяльності оцих нових для того часу (60—70-ті роки) людей. Поруч, для контрасту, автор дає і типи супротилежної категорії людей (особливо «Грішники»), а також малює ті зверхні політичні обставини, що руйнують роботу нових людей, збиваючи їх зі шляху систематичної культурної роботи на всякі небезпечні манівці»1.



Серед народників 60—70-х років поширювалися романи М. Черни-шевського «Що робити?», І. Тургенєва «Напередодні», «Новина»; по­пулярними були й романи російською мовою Д. Мордовцева «Нові люди. Повість із життя шестидесятих років» (1867), «Ознаки часу» (1869), написані як заперечення думок, висловлених героями роману «Що робити?» М. Чернишевського про перспективність соціалістичних ідей.

Нові люди Д. Мордовцева (Ломжинов, Тутнєв, Елеонська, Рєліна, Григор'єв) втілюють у собі найхарактерніші риси народників 60-х рр.: волелюбність, прагнення до знань, до вільного життя, самостійної праці. Вони не бояться труднощів, мріють про краще життя. Сприй­няті раніше ідеї Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова розці­нюють як «хворобу», якої потрібно якнайскоріше позбутися.



Образи нових людей Д. Мордовцева зазнали різкої критики з боку М. Салтикова-Щедріна за штучність, надуманість, ординарність, балакучість, резонерство, відсутність високих ідеалів і покликання.

Приступаючи до написання своєї повісті про нових людей «Семен Жук і його родичі», О. Кониський намагався не повторити прорахунків


'Фракко І. З остатніх десятиліть XIX віісу // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1984.— Т. 41. — С. 497.

180
'Єфремов С. Історія українського письменства.

181
К, 1917. — С. 293—294.


Нечуя-Левицького, особливо щодо зменшення розходжень між сло­вом і ділом головного героя. Частково це йому вдалося.

Семен Жук — народник-націонал 70-х років — вигідно відрізняється від Павла Радюка, бо належить до тих нових людей, «котрі працюють собі тихенько, вважаючи не на чини і на хрести, не на гроші, не на егоїзм, але на громадську національно-народню користь! вони не гукають про себе, як гукав Радюк П. Левицького, що вони націонали; ні! між Радюками нашого часу ділоопереджає сло-в о. Тілько наше горе, що таких людей у нас дуже ще мало; алеї гаразд те, що сі люде не звертають уваги на городянське житя, а працюють по селам біля народу, навчаючи його не словом, а діло м»1.

На відміну від Павла Радюка, який свою близькість до народу виявляв українським народним одягом і спробою фізичної праці, Семен Жук одразу запевняє: «Не носитиму я народнего убрання, заигрувать з мужиком не буду; за плугом не ходитиму, бо й не вмію; проповіді ніякої не держатиму, бо добре знаю, що народові вся попівська проповідь остила... Я буду тілько працювати, учить ділом і давать пораду тілько тогді, як у мене питатимуть»2.

«Нові люди» О. Кониського — культурники 60—70-х років, які борються проти національного гніту, за розвиток національної куль­тури, справді дбають про виховання в народі національної свідо­мості та гордості. Таким мав бути Василь Клен із незакінченої повісті «Пропащі люди», Маруся й Опанас з оповідання «Перед світом», що має підзаголовок «Оповідання про людей нового часу» (1886). Значно ширшу сферу діяльності народника-ліберала показано в повісті «Се­мен Жук і його родичі».

Дві частини повісті О. Кониський написав 1873 р., які з'явилися в журналі «Правда» 1875 р. Третя частина загубилася під час переправи рукопису в Галичину на станції Волочиськ (1876). Через 8 років на замовлення І. Белея О. Кониський написав другий варіант третьої час­тини, художній рівень якої, проте, не задовольнив замовника.

Одним з найважливіших проблемно-тематичних аспектів повісті «Семен Жук і його родичі» є моральні принципи, що лежать в основі характерів і діяльності демократа-сімдесятника. Ключовим для письменника стало питання про «практицизм» «нових людей», про співвідношення в їх моральному світі понять «вигода», «розраху­нок» — з одного боку — та «ідеали», «висока мета» — з іншого, змодельованих в образах Джура і Жука. Обидва вони — «нові люди» і виросли на ниві нового часу, на котрій з'явились дрібні, мізерні ідеї, егоїзм, лукавство, прагнення до збагачення. З цього прагнення,

'Кошовий О. (Кониський). Коли ж виясниться? (За проводом повісти И. Левіць-кого «Хмари») // Правда. — 1875. — Ч. 20. — С. 809.

'Кониський О. Семен Жук і його родичі: Хроніка // Правда. — 1875. — Роч. 8, ч. 1. — С. 13.

182
«як дуб з жолудя», виросли обман, лицемірство, лакейство, і звонкі, але до краю пусті слова, слова, слова, слова... Діло тільки там — де бачиться егоїстична користь»1.

О. Кониський простежує витоки «нових людей», що виростали майже в одних умовах, навчалися в одному університеті, у після-гімназійний період захоплювалися герценівським «Колоколом», за­читувались творами Бюхнера, Фейєрбаха, на третьому курсі універ­ситетська молодь, а з нею і Жук та Джур, розділились на дві полярні групи: націоналів, що прагнули віддати свої сили на користь наро­ду (Жук), і космополітів, що вибрали дорогу «духовного» розвою, «де світяться акції, банки, гроші», дорогу до тієї зорі, «при світі котрої скоро і легко можна набить кишеню і спочить сном егоїзму»2 (Джур).

Полярно протилежні у двох товаришів характери, мета і вчинки. Жук — національно свідомий, щирий, правдивий, що на думці, те й на язиці; Джур — космополіт, пристосуванець і дволичний. Він добре засвоїв, у котрих випадках змовчати, в яких сказати тільки «гм» і сказати так, щоб ніхто не зрозумів або зрозумів так, як хотів.

Жук з дипломом кандидата права повертається в рідне село, щоб порадою, наукою, просвітою покращити життя селян, звільнити їх від різних сільських п'явок; Джур, з дипломом лікаря їде за кор­дон, щоб захистити докторську дисертацію, зробити власну кар'єру.

Жук налагоджує з селянами ідеальні стосунки: організовує по­зичкову касу, школу, навчає селян по-науковому обробляти землю; проводить велику роз'яснювальну роботу між селянами, одним сло­вом, оре моральну й інтелектуальну національну ниву, яка перебу­ває в облозі.

«Джур кидався й сюди й туди; в кінець виробив собі девізу: «ТХЬі Ьепе, іЬі раігіа» (Де добре, там батьківщина. — Авт.), доказував, що національність химера. «В наш час, — говорив Джур Жуку, — цивілізація зовсім стирає національні відміни народів. Найперша національна одміна мова, вже так сти­рається, що знаючи одну мову французів — можна об'їхать увесь світ»3.

Найважливіше у житті для Джура — користь. Навіть почуття кохання він «контролює» критеріями користі:

«Посидівши, Джур піднявся й вийшов в сад. Довго він ходив по саду, довго думав, далі зразу став і голосно сказав: «Так, так, так! я її люблю!» (Рисю, сестру Семена Жука. — Я. С.) і знов став ходить по саду... «Що же, чи сказать їй, чи мовчать? Ні!., лучше мовчать!., лучше підождать, поба­чить, — помислить і довідаться, довідаться з вірного жерела — щ о з а нею! Але од кого і як?.. Хіба у Семена вивідать?., не яково!., а не вивідавши, •—

^Кониський О. Семен Жук і його родичі // Правда. — 1875. — Роч. 9, ч. 1. — С. 138.

2Там само. — С. 134. *Там само. — С. 134—135.

183

нічого й говорить з нею. — Я знаю, що вона мене любить; знаю, що я їй до вподоби, знаю, що й згодиться одружитись зі мною [...] але ж треба поду­мать і про хліб... від одного кохання не наїсись!.. »'.

Для такої моральної орієнтації, звичайно, нема нічого святого: грубий матеріалізм, практицизм виганяють з життя поезію, а саму людину роблять егоїстом.

Джур їде за кордон, виграє в рулетку більше 7 тисяч рублів, зраджує Рисю, з котрою мав заручитися через деякий час; прилашто­вується до кількаразової багатої вдови, домагається успіху (завдяки її зв'язкам) як лікар, приймаючи найвпливовіших і найбагатших людей Києва, стає доктором медицини.

«У Києві тілько говорили що про Джура. І справді, стояв він того! було де не посій, там і вродиться Джур. Та й везло ж йому здорово! Через рік він купив у Лаврової дім; вступив товаришем до акціонерного банку і став ди­ректором... Далі виступив з дисертацією про глисти, взяв учене зване — доктора медицини і став доцентом в університеті. І хто його зна, як у його ставало часу: усюди він поспівав: і в банк, і в університет, і в клініку, і на практику... Війшов він у велику славу; гроші загрібає лопатою, а все таки Лаврової не кидав, був її лікарем, і жив у неї»2.

О. Кониський показав «нову людину» іншого типу, людину як про­дукт капіталістичних відносин, тип підприємливого ділка, на котрий письменник дивиться з великим жалем, як на трагічну ознаку часу і породження його: «Хотілось би йти мимо отсих «нових» людей, та не минеш їх, як не минеш Дніпра, ідучи з Чернігова у Київ»3.

Інший тип «нової людини» репрезентує Семен Жук. На його образі письменник показав, що людина, керуючись розумом і користю, може бути прекрасною; що вміти рахувати не означає збіднювати духовне життя людей чи робити їх егоїстами в звичайному значенні слова. Звідси — не виключаються засади розуму, користі і в при­ватних стосунках людей, і в суспільному устрої, якщо розум і роз­рахунок спрямований на користь зласну і народу.

Семен Жук не вміє ходити за плугом, не вміє лікувати чи вчите­лювати. Але він може ввести в практику «теорію науки; знаю: коли, як і чим треба підгноїти яку землю; коли виорать; яку пашню після якої лучше посіять; жну не руками, а машиною; молочу не ціпом, а машиною»4.

Його стосунки з селянами можна назвати ідеальними. В маєтку панує мир і взаєморозуміння селян із своїм паном, який усіма спосо­бами намагається зробити життя селян кращим: відкриває громадську

'Кониський О. Семен Жук і його родичі // Правда. — 1875. — Роч. 9, ч. 1. — С. 255.

2Там само. — Роч. 22, ч. 2. — С. 871. 3Там само. — Роч. 9, ч. 1. — С. 137. *Там само. — Роч. 8, ч. 1. — С. 13.

184
кузню, крамничку, дитячий притулок; організовує в селі позичкову ощадну касу, вкладаючи в неї велику суму власних грошей.

Образ Семена Жука втілює в собі одну з ідейних настанов автора: лише той є справжнім патріотом свого народу, хто тримається землі, тобто села, не відривається від національного ґрунту. Ефективність цих настанов піддається сумніву, а то й критиці, не позитивними, а негативними персонажами: «Справді ти мені нагадуєш Манілова», — каже Жукові Антон Джур, а Рися Жук прямо каже братові, що ні позичкові каси, ні крамнички, ні молотарки і віялки не можуть змінити життя селян на краще. Єдиним засобом для цього може бути тільки земля. Дати землю селянам, за О. Кониським, означало надати смисл життю; не дати — перекрити останнє джерело се­лянського життя.

Рися Жук висловлює намір віддати свою землю селянам, але відразу ж забуває про це. Обстоюючи програму «земля для народу», О. Кониський радить «повернути до рук народу народні землі і всіх теперішніх орендарів обернути на власників землі, поставивши го­ловним власником земель не осібних лиць, але громади», оскільки стародавня форма громадського орудування землею і стане тим джерелом, на якому «розв'яжеться сьогочасний соціальний рух...». Справжній здоровий дух властивий тільки дітям з народу (селянам). «Наша сила, наше спасене в селі, та в землі. Дайте селянам землю, у їх буде хліб; уменьшіть налоги — у селян будуть гроші, не буде жидівської лихви; дайте учителів — вони самі заведуть школи... от що!., землі й землі, світу й світу дайте селянам»1, — твердить О. Кониський устами Віренка.

Віра в можливість справедливого вирішення насущних проблем, бажання переконати, що зло треба знищити, а творити добро; при­страсно наполеглива агітація за правду і докір тим, хто зраджує інтереси народу, і глухим до народної біди — такими чеснотами наділено нових людей у творах О. Кониського. Заклична, ораторсь­ко-схвильована фраза, що формулює обов'язки і завдання, різко таврує брехню, надихає на дії, становить помітну рису художньо-публіцистичної манери О. Кониського.

Висловлюючи побажання і поради, як належить вирішувати гарячі проблеми суспільного життя, О. Кониський апелює до совісті, до морального чинника. Він переоцінює значення їх в умовах свого часу, розглядаючи як універсальну силу в захисті інтересів народу.



Повість-хроніка О. Кониського «Семен Жук і його родичі» містить багато автобіографічних елементів. Історичний матеріал тісно пере­плетений з подіями життя автора, його вчинками, які мають пряме відношення до історичних подій і розглядаються як «передусім мої»,

1Кониський О. Семен Жук і його родичі // Правда. — 1875. — Роч. 8, ч. 2. — С. 750.

185

що є головною особливістю автобіографії. Повість насичена лірич­ними відступами, елементами сповіді автора. Як і в інших «хроні­ках», О. Кониський, охоплюючи великий відтинок часу, змушений вдаватися до ретроспекції. Біографія головного героя подається в минулому і теперішньому часі. Це дає можливість простежити ви- | токи його світогляду — від прапрадідів, їх оточення, життя і ба­чення світу, народження, формування й утвердження характеру й поглядів героя тепер.

За масштабністю зображуваних подій і розгалуженістю сюжетних ліній (лінія Жука, Джура, Рисі, Вітренка, Ларіонової та ін.) твір : епічний. У ньому знайшла відображення ціла епоха в житті української суспільності кінця 60-х — початку 70-х років та громадсько-політична атмосфера цього часу.

І. Франко з-поміж інших творів О. Кониського відзначив роман-хроніку «Семен Жук і його родичі», назвавши її «найзнаменитішою», ] хоч і «недокінченою» пробою представити інтелігента-українофіла як тип «нового чоловіка». Високу оцінку твору можна пояснити кон­кретно-історичними обставинами, бо на початку 70-х років україн­ська проза була небагата на художні здобутки, а великі епічні жанри перебували тоді ще в стадії становлення. Тема, до якої звернувся письменник, порушені ним проблеми були актуальними.

У 70-ті роки реалізм письменника набуває моралізаторського від­тінку. Спостерігаємо часте перенесення соціально-політичних явищ, фактів економічного життя в площину моральну і психологічну. Соціально-економічні хвороби під пером О. Кониського перетворю­ються на хвороби свідомості й совісті, на джерело його власних мук. Ця особливість реалізму О. Кониського особливо виявилася в його повісті «Юрій Горовенко», написаній 1883 р., виданій у Львові 1885 р. з підзаголовком «Хроніка смутного часу».

Жанр, композиція, ідейне спрямування повісті-хроніки має також багато спільного з творами Нечуя-Левицького «Хмари» і «Над Чор­ним морем». Вона складається з двох частин, кожна з яких містить по кілька глав.

У перших семи главах «Хмар» Нечуя-Левицького відтворено життя і діяльність студента Київської духовної академії, пізніше професора філософії Василя Дашковича, українофіла, здатного багато зробити для справи національного розвитку; перші глави повісті «Юрій Го­ровенко» О. Кониський присвячує зображенню життя вчителя історії кадетського корпусу Дмитра Павловича Пучка (прототип Д. П. Пиль-чикова) —• кириломефодіївця, товариша Куліша, Костомарова, Нав-роцького, О. Маркевича, активного учасника національного руху 60-х років та його могутнього впливу на учнівську молодь, особли­во Юрія Горовенка.

Завдяки Дмитру Павловичу історія і письменство стали для Горо­венка «тим національним вбранням, під котрим він вбачав минувшину;

186
а минувше життя народів, особливо України, він розглядував так любовно; минувшина ж України ще любовній горнула Юрка до свого лона, пригортала його так, наче коли б горнула його до лона рідна неня. Історія і письменство стали Горовенкові криницею, з котрої він пив живу воду і на дні котрої читав будущину українського народу» [413].

Обидва письменники добре знали становище й характер освіти на Україні, життя і побут учнівської молоді і професури. Схоластика, пропаганда реакційних ідей, неуцтво, підлабузництво, доноси; по­літика обрусіння, зневага до національних традицій, мови, культу­ри — все це знайшло яскраво правдиве відображення у «Хмарах» і в повісті «Юрій Горовенко».

За задумами обох письменників їх головні герої мали стати етало­ном «нових людей». Для цього вони втілили у своїх героях найкращі риси борців національно-визвольного руху 60—70-х років (ліберального народника, українофіла, ліберального громадівця) і характерні, озна­ки справді демократичного діяча. Можливо, саме ця ідейна роздвоєність і є причиною того, що ні Павло Радюк, ні Юрій Горовенко не стали зразком типового учасника українського національного руху.

Боротьба народу за національну незалежність, рівноправність, виховання і зміцнення національної свідомості шляхом освіти, поши­рення зразків української літератури висуваються в повісті на пер­ший план, за що обидва письменники піддавалися суворій критиці істориками літератури тоталітарного режиму.

Найвразливішими місцями для «інтернаціоналістів»-літературо-знавців були несприйняття письменниками революційного шляху; українофільство, висока національна свідомість, без якої О. Кони­ський не мислив життя народу як нації.

Проблеми національного розвитку в «смутний час» історично назріли; вони не втратили актуальності й понині. Україна, на відміну від Росії, потерпала (крім соціального) й від національного гніту. Цим зумовлений соціальний пафос російської літератури, яка вирішу­вала проблеми «Хто винен?», «Що робити?» для звільнення людини від соціального кріпацтва. Українці як бездержавна колоніальна нація, задавлена пресом заборон і репресій, насамперед дбали про націо­нальну свободу народу, про розкріпачення духу нації, про повернення їй національного обличчя.

Пошуки шляхів розв'язання національної проблеми були справою честі національної еліти, насамперед творчої інтелігенції, до котрої належав і О. Кониський, «націоналізм» якого стояв «упоперек горла» космополітам, шовіністам, українофобам усіх часів. Власне, через «націоналістичне» спрямування повість «Семен Жук і його родичі» не перевидавалася жодного разу.

Повісті «Юрій Горовенко» пощастило більше: з передмовою Петра Волинського вона була надрукована 1928 р. київським видавництвом

187

«Сяйво» і в «Бібліотеці української літератури», що видала «Нау­кова думка» через 62 роки (1990).



Сучасники О. Кониського устами І. Франка, навпаки, відзначили художню «невдатність» «Юрія Горовенка», але високо оцінили як першу пробу «малювання певних суспільно-політичних течій серед нашої суспільності, того, що в Росії називали «ловить момент» і в чім незрівняним майстром був Тургенєв» [41, 499].

Народники намагалися створити свою «пряму» пропагандистську лі­тературу, яка виражала б «норму» розуміння ними національних і со­ціальних суперечностей, надихала б народ на активні дії. «Юрій Горо-венко» належить до їх числа. Цим пояснюється «публіцистичність» повісті, часте декларування своїх особистих поглядів, голий перелік певних історичних подій, явищ, прізвищ, епізодів без «художньої обробки».

У хронологічному порядку О. Кониський подає майже сорокарічну історію українського національного руху (40—80-ті роки), насичую­чи її конкретно-історичними реаліями. Так, у першій частині повісті, що слугує передісторією головної події, через призму сприйняття Юрія Горовенка у лаконічній формі подано найголовніші події та явища, що мали всеохопний, глобальний вплив на формування на­ціональної, політичної й соціальної самосвідомості українського народу. Це насамперед «Кобзар» Шевченка; розгром Кирило-Мефодіївського братства; поразка в Кримській війні; справа петрашевців; видання «Основи» і «Хати»; народницький рух 60-х років, що пробудив громад­ську думку, вирвав з кайданів громадське життя: «Скрізь люде вголос говорили те, що думали, мислили, спорились, працювали. Набли­жалася селянська реформа. Потреба народних шкіл, освіти, жіноцьке питання, дівоча освіта, потреба дівочих гімназій, потреба нових суді: і смерть канцелярської темноти і цензури, потреба національного економічного розвою... Все то було на коші, все мололось» [418].

Юрій Горовенко був активним учасником історії. З його допомо гою було створено недільні школи з українською мовою навчання літературні вечори, на яких панувало українське слово; безплатн: читальні, гуртки тощо. В повітрі відчувалась політична свобод й автономія України...

Польське повстання (1863) та замах Каракозова на Олександра І в квітні 1866 р. стали приводом для переходу у відкритий наступ н національно-визвольний рух. Репресії, арешти, заслання... Ідея се­лянського повстання ще жевріє, але відсувається далеко назад у народницькій ідеології.

Постріл Каракозова поклав початок серії терористичних актів, що призвели до убивства «царя-визволителя» (1 березня 1881 року). Цією датою і визначається кінець 70-х років, кінець високого етапу народництва.

Та яким би героїзмом не відзначалися виконавці терористичних актів, тактика народовців заводила визвольний рух у глухий кут:

188
«Пристати до анархістів і, взявши револьвер та динаміту, іти стріля­ти в губернаторів, в жандармів? — роздумує Горовенко. — Іти руйнува­ти!.. А користь з сього яка? Не переб'єш усього кодла, з котрого набира­ються Петрови, Іванови!.. Уб'єш губернатора Сидорова — на місто його сто охочих Петрашів, Бодьків, Гопаненків... ні, з сього користі нема народові. Глибше, глибше лежить коріння, глибше треба копатися, треба заступа кращого, гострішого, ніж гайдамацькі ножі...» [455].

В оцінках явищ соціальної дійсності О. Кониський виходив з роз­робленої ним шкали цінностей, яка і була його естетичним кодексом. Він вбачав градацію в розвитку особистості, її моралі, честі до усвідом­леного «сумління». Носієм честі, за О. Кониським, є народ. «Ступені» розвитку й «сумління» — привілеї імущих класів, що зуміли захопити верхівку культури. Завдання творчої інтелігенції — піднести властивий народу (селянам) благородний морально-психологічний тип укладу їх життя і внутрішню суть на більш високий ступінь розвитку, а при­ховану в їх глибинах духу «честь» — на рівень усвідомленої совісті. Цього досягти можуть тільки українофіли: «Я запевнився, — писав О. Кониський, — що нема другої путі до загального добра, як освіта народу і разом з нею моральне виховання: досягти цього можна лише школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя. Іти сією стежкою — і значить бути українофілом... Кажу: само ли­шень українофільство може спасти народ від страшенної темноти, убожества, деморалізації й експлуатації його різними п'явками. Коли б я міг —■ я б сказав у вічі хоч би й самому імператорові: «Україно­фільство — спасеніє Росії. Візьміться за його — спасете і спасетеся»1.



Рупором цих переконань письменника є Юрій Горовенко, який тяжко переживав брак морального устою, відсутність ідеалів, грома­дянську незрілість. Спостерігаючи деморалізацію, лицемірство, праг­нення до наживи будь-якими засобами, Горовенко доходить виснов­ку, що «жити чесним людям тяжко, душно, але треба жити і пра­цювати біля громадської освіти і морального виховання». На сучасні урядові реформи Горовенко ще менш сподівався: «Поки слово і пе­чать на прив'язі — ні з якої реформи добра не буде! Спокійно і в добрі живуть ті, що прямують до наживи, до чинів і хрестів!» [435].

Просвіту О. Кониський вважає панацеєю від усіх бід, а революцію — «нещастям, подвійним нещастям для України, але заразом нещастям, що мусило вирости з дикої самоволі російської адміністрації» [41, 499].

Просвітній шлях боротьби проти соціального зла, «мирний роз-вой», моральне перевиховання національної інтелігенції та злиття її з народом — основні пункти програми ліберально-народницьких гро­мад 60-х років, втілювачем у життя яких виступає у повісті Юрій Горовенко. Політична свобода й автономія України без революції ■— таке політичне гасло ліберальних народників-шістдесятників.

'Рукописний відділ ІЛ НАН України. — Ф. 108, ч. 136. — С. 7—8.

189

Час і суспільні умови Росії й України вносять свої корективи в програму, спричинюють перелом у світогляді Горовенка. Багато уваги О. Кониський приділяє відтворенню громадсько-політичної ат­мосфери «смутного часу», говорить про страшний терор і сваволю царизму щодо демократично настроєної інтелігенції: Бєлінського, Чернишевського, петрашевців, Достоєвського, нових паростків ук­раїнського національно-визвольного руху.

Історично правдива, художньо яскрава картина нечувано жорсто­кої реакції не пройшла повз пильне око цензури: «Вся книга пройнята відвертим українофільством і сповнена непримиренної ворожості до Росії — уряду, існуючого порядку, — писав Київський окремий цензор 1 вересня 1885 р. — Автор співчуває не тільки українофі­лам, але й соціалістам і навіть анархістам»1.



Не залишилась байдужою до повісті і жандармерія, відзначивши в ній «злочинну протиурядову тенденцію»: «Тенденційність брошю-ри Косюченка (псевдонім О. Кониського. — Я. С.) «Юрій Горовенко» лежить іменно в прямуванні довести, що вина в розвої соціально-революційного руху останніми часами в Росії впадає на наше прави-тельство і його урядників, котрі ніби своїми утисками, переслідуван­нями, арештами, ревізіями і казнями (карами на смерть) людей непо­винних самі часто примушують людей «благонамірених» переходити до гурту анархістів»2.

Можна дивуватися глибокому проникненню в ідейну суть повісті в цілому і образу Юрія Горовенка зокрема — людини, далекої від філологічної науки. Оскільки соціально-політична еволюція Юрія Го­ровенка була нічим іншим, як реакцією на репресивні дії царського апарату проти українського народу.

Юрій Горовенко спочатку був «благонаміреним» українофілом-культурником. Ніяких крамольних, антиурядових думок не мав. Біль­ше того, він вірив і чекав реформ царського уряду, які покращать долю народу, його добробут.



Селянська реформа ■— вагома підстава для таких сподівань на краще нове життя. А нове життя потребує готовності суспільства жити в ньому. Юрій Горовенко розумів, що, на жаль, Україна має ще дуже мало, лише одиниці, нових людей, здатних бути про­водирями народу в новому житті. Виховання таких людей набуло першорядного національно-політичного значення в умовах відсутності національної інтелігенції.

Саме тому Юрій Горовенко, наслідуючи свого улюбленого вчителя Дмитра Пучку — пропагандиста ідей революційного народництва, не йде на військову службу, не шукає «теплого місця», а йде в

ЩД ІАЛ. — Ф. 776, оп. 20, н. 28, ч. 11, арк. 276.

2Кониський О. До моєї пригоди у Волочиську 8. VIII. 1885 // Рукописний відділ ІЛ НАН України.— Ф. 100, ч. 338.

190
університет, щоб після закінчення його учительською працею творити «міцних ратаїв на ниві нового життя». «Треба, щоб у нас були такі освічені люде, для котрих народна мова була б рідною мовою; для котрих народні звичаї, народні нужди, потреби були б святинею... Україні треба такої української інтелігенції, котра б пильнувала про народні духовні і матеріальні потреби, признаючи, що поти буде усім жити погано, поки народу не стане жити краще... » [416].

Під впливом серії репресивних заходів (обшук, заслання, звільнен­ня зі служби, заборона давати приватні уроки, суворий поліційний нагляд), застосованих до Юрія Горовенка, його світогляд зазнає карди­нальних змін. Борець проти зла засобом освіти помер. «Замісто його виріс новий Горовенко — з ненавистю, з жадобою помсти, з жадобою крові: «Будьте ж ви всі, кати, прокляті віднині і довіку! Ви вбили мою матір. Тепер над теплим ще тілом її клянусь все своє останнє життя віддати народові!.. Як зумію... Я тепер соціаліст... [...] з сього часу я... я... самий гарячий проводар соціалізму і революції» [458].

Юрій Горовенко зв'язується з російською революційною організа­цією «Народна воля», навіть чекає «приказу», але він не приходить. «Мабуть, через те, що не знайдуть вірного случаю; бо по пошті, звісно, не можна» [422]. Це його спочатку мучило. Він робить слабкі потуги взятися до написання давно задуманої історії для народу, але думки плуталися, руки опускалися, а робота відкладалася на невизначений час.



Наступного дня знову брався до роботи і знову безрезультатно. Увечері слухав пісні і музику Наталки і виправдовував свою без­діяльність неможливістю займатися науковою працею, «коли клеко­тить в душі пімста до ворога, тоді не можна судити й писати про його без пристрасті, тоді не можна говорити спокійно, об'єктивно, держачись одної непохибної істини...» [483].

Підозрілість, пасивність, відчуженість від навколишніх, безволь­ність стають його головними рисами і змінюють характер до невпі-знання. Його революційний запал розвіюється остаточно, коли він закохується в дочку хазяїна, колишнього учасника польського по­встання, репресованого за національну справу, — Наталку Голіну.



За намовою тестя і дружини він складає лист-прохання міністру Лорису про визволення з-під надзору. Горовенко усвідомлює всю ганебність цього вчинку: «...Се якось по-лакейськи... просити мені нічого, ні за що... вони мене двічі осоромили; двічі зробили наругу; вкрали здоров'я, працю, місто моє, вбили мою матір, і я ж ще мушу у їх просити... Винитися... За що? В чому я був винний?» — Горовенко кинув перо, розірвав третій лист і сів, підпершись обома руками...» [498]. На другий день він все ж надсилає листа міністру, щоправда, написаного тестем від його імені і ним підписаного.

Ця перша зрада самому собі, своїм ідеалам потягла за собою інші: дозвіл дружині грати в поганій п'єсі, та ще й з його ідейними опонен-

191

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка