Земля у рівновазі екологія І людський дух




Сторінка1/18
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,21 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

EARTH in the

BALANCE

Ecology and the Human Spirit

Vice President Al Gore

ЗЕМЛЯ

У РІВНОВАЗІ

Екологія і людський дух

Альберт Гор

Науково-редакційна рада українського видання

Віктор Вовк, Сергій Семенець, Тетяна Яхеєва


ВГО «Україна. Порядок Інститут сталого денний на XXI століття» розвитку

Голова Правління Валентин Ландик

Координатор Віктор Вовк

Науковий керівник Тетяна Яхеєва

Президент

Ігор Юхновський

Координатор Сергій Семенець

Науковий керівник Володимир Черняк

Інститут Інформацій­ ного суспільства

Директор Олег Шевчук

Координатор Ярослав Павловський

Науковий керівник Олексій Голобуцький

Київ «Інтелсфера» 2001


Земля у рівновазі. Екологія і людський дух / Гор Альберт, переклад з англійської: ВГО "Україна. Порядок денний на XXI століття" та Інститут сталого розвитку. — К.: Інтелсфера, 2001. — 404 с.

Пропонована широкому колу читачів публікація є перекладом україн­ською мовою відомої книги колишнього Віце-президента США Альберта Гора, яка присвячена найболючішим питанням співіснування людини і природи та жорсткому протистоянню сучасної індустріальної цивілі­зації екологічній системі Землі.

В книзі також представлене бачення одного з провідних політиків світу можливих шляхів трансформації нашої цивілізації з метою відновлення екологічної рівноваги на Землі та перетворення планети на безпечне та процвітаюче місце проживання людей.

Публікація здійснюється в рамках проекту "ЗЕЛЕНА БІБЛІОТЕКА" спільними зусиллями Інституту сталого розвитку, ВГО "Україна. Порядок денний на XXI століття" та Інституту Інформаційного суспільства за сприяння Партії Зелених України.

Українське видання побачило світ за підтримки Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні.

Ukrainian edition got support from the Public Affairs Section of the U.S. Embassy in Ukraine.

Видання здійснене за

Earth in the Balance: Ecology and Human Spirit

Vice President Al Gore

First Plume Printing, January, 1993

Copyright © 1992, 1993 by Senator Al Gore

ISBN 966-95735-5-6 © ВГО "Україна. Порядок денний на XXI

століття". Переклад, 2000.

© Інститут сталого розвитку. Наукова редакція українського видання. 2001.

ВСТУПНЕ СЛОВО

Сучасний світ зіткнувся з проблемою деградації екологічних систем та поступового виснаження природних ресурсів, від яких залежить наш добробут, під загрозою саме існування людини на Землі. Водночас у світі наростають такі проблеми як зростаюча нерівність між багатими і бідними, злидні, голод, погіршення здоров'я і не­грамотність значної частини людства. Єдиний спосіб забезпечити процвітаюче і безпечне майбутнє — це вирішення проблем соціально-економічного розвитку та природного середовища в комплексі й узгодженим чином. Саме так було поставлене питання лідерами 179-ти країн світу на Конференції ООН з Довкілля та Розвитку в Ріо-де-Жанейро (червень 1992 року), яка була присвячена пошуку шляхів розв'язання глобальних проблем сьогодення та запобігання загроз наступного століття.

Поступове усвідомлення майбутньої кризи спонукає народи та їх політичних лідерів до пошуку принципово нових підходів до стосунків людини і природи. Це, зокрема, призвело до постановки на порядок денний світового співтовариства питання про перехід людства на шлях "сталого", або всебічно збалансованого, розвитку. На найбільшій в історії зустрічі лідерів держав в Ріо, що отримала назву "Саміт планета Земля", було прийнято глобальну Програму дій "Порядок денний на XXI століття". Згода, досягнута на найви­щому рівні, відобразила всесвітній консенсус щодо прийняття полі­тичних зобов'язань по співробітництву з питань довкілля та розвитку.

Наростаюча світова увага до питань гармонійного співіснування людини і природи завдячує наполегливості, відданості та зусиллям багатьох науковців, релігійних і громадських діячів, політиків та державних мужів, серед яких одне з чільних місць, безумовно, займає колишній Віце-президент США Альберт Гор. Своєю багаторічною діяльністю спочатку в Сенаті, а згодом на посаді Віце-президента США, А.Гор зробив значний внесок в розуміння широкою громад­ськістю, політичною і бізнесовою елітою в своїй країні та усьому світі глобальної кризи довкілля та сприяв творчому пошуку ефек­тивних шляхів її подолання.

Написана Альбертом Гором книга «Земля у рівновазі», а також його активна участь у зустрічі в Ріо-де-Жанейро у 1992 році, де він очолював делегацію Конгресу США, мали значний вплив на американську та світову громадську думку, а згодом і політику. «Земля у рівновазі» присвячена найболючішим питанням співіс­нування людини з природою, що стали наслідком самої філософії розвитку сучасної індустріальної цивілізації - цивілізації спожи­вацького підходу, як до продуктів виробництва, так і до середовища існування людини. Оперуючи фактами та поняттями природничої науки, економіки, соціології, історії, інформаційної теорії, психо­логії, філософії та релігії, Альберт Гор приходить до висновку, що "сучасна індустріальна цивілізація, у своєму нинішньому вигляді, жорстко протистоїть екологічній системі нашої планети."

Водночас, як активно діючий політик провідної держави світу, він пропонує реальні альтернативи та висуває "нову спільну мету" для людства, яка полягає в тому, що "ми повинні перетворити збе­реження навколишнього середовища на основний організуючий принцип нашої цивілізації." Це означає одночасне "стимулювання життєздатного економічного прогресу та зцілення стосунків між цивілізацією і крихкою екологічною системою на Землі." Альберт Гор розуміє, що для відновлення природної рівноваги нашої пла­нети "доведеться здійснити дуже складні і болючі зміни у нашій свідомості та діях." Водночас він стверджує, що це необхідно для подальшого забезпечення таких суспільних цінностей як соціальна справедливість, демократія та ринкова економіка; це відповідає ідеалам, властивим всім людям: життя, свободи та пошуку щастя; а також обумовлене нашою відповідальністю перед майбутніми поколіннями. Процвітання ж кожної країни буде пов'язане з її участю у всесвітній екологічній революції та її здатністю виробляти для світового ринку нову продукцію і технології, що сприятимуть еконо­мічному прогресу без руйнації довкілля.

Пропонуючи співпрацю всіх народів світу для відновлення рів­новаги екологічної системи Землі, Альберт Гор відзначає, що не всі країни здатні власними силами вирішити це масштабне завдання. Особливо гостро ця проблема стоїть для посткомуністичних країн, де за умов тоталітаризму не тільки природа, а й людина не вважались вартими уважного ставлення. Програма допомоги менш розвиненим країнам мала би стати своєрідним новітнім "планом Маршалла". Вона повинна бути спрямована не просто на допомогу у вирішенні

поточних проблем цих країн, а й на реалізацію глобальної мети, та бути розрахованою на тривалий період, щоб не допустити екологіч­них ризиків і соціальних криз у світі. Аналогічно тому, як "план Маршалла" був довготерміновою програмою допомоги західно­європейським країнам, спрямований не лише на відновлення гос­подарства повоєнних європейських країн, а мав і більш загальну мету — захистити демократію, не допустити повернення чи поширення тоталітарних режимів в регіоні, та сприяти консолідації зусиль європейських країн у створенні об'єднаної Європи.

Пропонований Альбертом Гором глобальний "план Маршалла" є значно більш масштабним, оскільки передбачає перегляд всіма народами відношення до природи, і як джерела ресурсів, і як сере­довища проживання, та стосується багатьох країн світу, що мають на сьогодні обмежені економічні, технологічні, освітні та інші мож­ливості. Безумовно шлях до консолідації зусиль людства заради виживання і прогресу непростий та вимагатиме наполегливої співпраці народів і постійного подолання егоїстичних настроїв. Водночас в книзі представлено величний план одного з впливових політиків світу, спрямований на трансформацію нашої цивілізації та перетворення планети на безпечне і процвітаюче місце проживання людини. Спільними зусиллями людства він може стати реальністю, як сьогодні стала реальністю об'єднана Європа, основою якої стали спільні зусилля країн у виконанні повоєнного "плану Маршалла".

Україна особливо зацікавлена в широкій міжнародній співпраці, адже саме на її території сталася Чорнобильська катастрофа - нижня точка падіння традиційної індустріальної цивілізації з її антиеко-логічним розвитком. Видання Інститутом сталого розвитку, ВГО "Україна: Порядок денний на XXI століття" та Інститутом Інформаційного суспільства книги колишнього Віце-президента США Альберта Гора «Земля у рівновазі» українською мовою через рік після закриття Чорнобильської атомної електростанції є глибоко символічною подією.

Задеклароване стратегічне партнерство між США та Україною, досвід роботи Комісії Кучма-Гор заклали підгрунття для співпраці обох країн в напрямку переходу до принципово нових засад природокористування та розвитку. Набутий в США досвід (в галузі стратегічного планування, нових технологій, фінансування інновацій тощо) міг би суттєво допомогти Україні у вирішенні завдання модернізації економіки на засадах сталого розвитку. В свою чергу, Україна, як країна, що зазнала впливу найбільшої техногенної катастрофи в історії людства і для якої проблеми відновлення

та збереження безпечного середовища проживання стоять надзвичайно гостро, могла би стати, за підтримки з боку США, провідною державою на пострадянському просторі у справі переходу на нові засади розвитку та співіснування людини і природи.

Стратегічна мета України - це майбутнє, у якому економічне процвітання, здорове довкілля і соціальна справедливість будуть доступні всім, у злагоді з іншими народами та планетою в цілому.

Олег Шевчук, заступник Голови Партії Зелених України, директор Інституту Інформаційного суспільства

Зміст

Передмова до другого видання 1 Вступ 11

ЧАСТИНА І

РІВНОВАГА У НЕБЕЗПЕЦІ

  1. Кораблі в пустелі 29

  2. Тінь від нашого майбутнього 43

  3. Клімат і цивілізація: коротка історія 63

  4. Дихання Будди 87

  5. Якщо джерело висихає 104

  6. На глибині шкіри 120

  7. Насіння скрути 131

  8. Пустка 149

ЧАСТИНА II ПОШУК РІВНОВАГИ

9. Самоуправління 169

  1. Еко-номіка: істина або наслідки 183

  2. Ми є тим, що вживаємо 198

  3. Розладнана цивілізація 217

  4. Екологія душі 238

ЧАСТИНА III ВСТАНОВЛЕННЯ РІВНОВАГИ

  1. Нова спільна мета 267

  2. Глобальний План Маршалла 292 Висновки 361

Подяки 370 Примітки 374 Бібліографія 386

Передмова до другого видання

За дванадцять місяців — від того часу, коли на початку 1992 року ця книжка була вперше видана у твердій оправі, — у Сполучених Штатах і в усьому світі сталося дуже багато змін, але жодна з них не вимагала якоїсь зміни тексту для цього нового видання. І хоча книжка час від часу зазнавала критики — головно від політичних противників радикальних змін рекомендованої в ній стратегії, не було висловлено жодного сумніву щодо точності викладених у ній фактів або слушності аналізу. Навпаки, я був задоволений хвилею підтримки, яку вона отримала і від наукової спільноти, і від широкого читацького загалу. У будь-якому разі, мета цієї передмо­ви до видання у м'якій оправі не полягає у тому, щоб оцінювати оригінал, а радше обговорити кілька подій, що відбулися, відколи книжку було написано, подій, що, на мою думку, мають особливе відношення до ідей, які містяться у ній.

Передусім відзначимо, що в червні 1992 року лідери майже всіх країн зібралися у Ріо-де-Жанейро на Конференцію ООН з Довкілля і Розвитку. Цю зустріч, широко відому під назвою «Саміт Землі», багато людей критикували за вироблення слабких і неконкретних угод з небагатьма змістовними зобов'язаннями, які змінили б пове­дінку країн. Та, незважаючи на рішення адміністрації Буша уник­нути будь-яких угод, що містять реальне зобов'язання до дії, «Саміт Землі» означав історичний поворотний пункт у тривалій боротьбі за підвищення міжнародного усвідомлення правди про кризу глобаль­ного довкілля. Він зумів спрямувати світ до кращого розуміння того, як і чому майбутній економічний прогрес тісно пов'язаний з надійною політикою, що сприяє захисту довкілля і мудрому управлінню природними ресурсами.

2 / Земля у рівновазі

Справді, майже немає сумніву в тому, шо у Ріо учасники кон­ференції багато чого навчилися, оскільки лідери з усіх частин світу спільно усвідомили, що конкретні випадки стурбованості, що спо­нукали їх до участі в конференції, насамперед були лише різними проявами однієї глобальної кризи. Випалювання і тотальне виру­бування тропічних вологих лісів, зростання у тисячу разів швидкості вимирання видів живих істот, отруєння повітря і води, глобальне потепління і зменшення озонового шару стратосфери, — усі ці тра­гедії і багато інших було раптом визнано різними частинами однієї загадки, або, іншими словами, різними наслідками суперечності між нашою всесвітньою цивілізацією та екологічною системою Землі.

Ця суперечність спричинена головно трьома основними змінами у нашому ставленні до Землі: по-перше, демографічний вибух через кожних десять років додає до населення Землі стільки людей, скільки їх живе в Китаї; по-друге, науково-технічна революція збільшила нашу силу маніпулювати природою і суттєво помножила нашу здатність впливати на довколишній світ; і по-третє, з причин, обговорених у частині II цієї книжки, наш спосіб мислення про власне ставлення до довкілля змінився (на жаль, не на краще), оскільки під сильним тиском сучасних обставин ми відмовилися від відпові­дальності за майбутні наслідки наших теперішніх дій.

Але існує багато підстав для нових сподівань. «Саміт Землі» заклав фундамент для важливих змін у політиці по всьому світу, спрямованих на припинення руйнації глобальної екологічної сис­теми. І хоча офіційні документи, підписані в Ріо, були недосконалі за своєю суттю, конференція сприяла широкому визнанню великої зміни у мисленні, що відбувається зараз і в промислових країнах, і в країнах, що розвиваються. Крім того, більшість учасників та огля­дачів погоджувалися з тим, що ця конференція буде лише першою у низці всесвітніх зустрічей для обговорення та втілення в життя ново­го покоління глобальних угод, націлених на підтримку життєздат­ного економічного прогресу та оздоровлення стосунків між цивілі­зацією та крихкою екологічною системою Землі.

На додачу до формальних зустрічей офіційних делегатів, «Саміт Землі» також створив надзвичайне розмаїття менш формальних можливостей для діалогу між людьми усіх країн на Землі. Справді, у Ріо були повністю представлені великі скарби людського творчого генія: гігантське «Дерево життя» прикрашали щирі послання від

Передмова до другого видання / З

дітей усього світу, написані на аркушах паперу кольоровими олів­цями; представники корінних народів, як-от каяпао, яномамі, інуїти та пенан, у своїх піснях, танцях та пристрасних промовах стали на захист залишків дикої природи, серед якої їхні давні культури борються за виживання; вчені продемонстрували складні та нав­дивовижу прекрасні комп'ютерні картини кожного квадратного дюйма Землі, побачені з космосу, а також об'ємні дані про шкоду, що завдається їй щоденно; митці створили чудові скульптури, живопис, музику, графічні роботи та фільми, що охоплювали майже кожний аспект одинадцятиденного порядку денного. І всі вони здавалися радше схожими, аніж різними: корінний мешканець і художник, вчений і дитина, турист і дипломат. Усі начебто глибоко розуміли, визнавали те, що всі ми — частина чогось значно більшого за нас, що ми — родина, лише віддалено споріднена кров'ю, а гли­бинно — зобов'язанням щодо спільного майбутнього і щодо глобаль­ного довкілля, частиною якого всі ми є.

Таке визнання було, напевне, найважливішим досягненням конфе­ренції. Так само, як перша фотографія Землі, що пливла над обрієм Місяця, кардинально змінила наше уявлення про планети, «Саміт Землі» розпочав змінювати те, як країни усього світу уявляють своє ставлення один до одного і відповідальність один перед одним.

Але якщо ця конференція була успішною для світу в цілому, то для нашої країни вона була суттєвим регресом. У критичний момент історії, коли решта світу вимагала і нетерпляче очікувала лідерства Америки в цій царині, не кажучи вже про бачення перспективи, наша країна в Ріо виявилася розгубленою та ізольованою. І хоча ми були гідно представлені делегацією осіб, уповноважених вести перего­вори (на чолі з керівником Агентства з захисту довкілля Вільямом Рейлі), адміністрація Буша наполягала на тому, щоб наша делегація відстоювала стільки безглуздих положень, що глухий кут у перего­ворах був фактично гарантований.

Цей процес по суті розпочався на підготовчих переговорах упродовж двох років, що передували самій конференції. Наприклад, задовго до неї майже кожна промислово розвинута країна у світі заявила про своє прагнення до встановлення обов'язкових завдань з метою скорочення та стабілізації викидів вуглекислого газу (СО2). Проте адміністрація Буша загрожувала звести нанівець роботу усієї конференції, аби перешкодити схваленню завдань та графіків

4 / Земля у рівновазі

скорочення викидів вуглекислого газу, — і це при тому, що її власні дослідження показали, що ми можемо легко досягти найбільш дис­кутованої цілі (стабілізації викидів СО2 на рівні 1990 року до 2000 року) суто добровільними заходами.

Японія на самому початку цього процесу повідомила, що вона хоч і згідна схвалити завдання та графіки, врешті-решт піде вслід за США, лідером у цьому питанні. І навпаки, кілька європейських держав — на чолі з Німеччиною — пробували чинити тиск і переко­нати Сполучені Штати змінити свій погляд. І хоча під кінець погроза США покинути конференцію змусила усі інші промислові країни погодитися з позицією Буша, більшість цих країн підписали окрему декларацію, що знову підтверджувала їхні зобов'язання про скоро­чення власних викидів СО2 до рівнів 1990 року.

Трагедія в тому, що внаслідок наполягання США на відмові від зобов'язань про скорочення викидів СО2 у промислових країнах, країни, що розвиваються, відмовилися від свого бажання вести переговори щодо міжнародного договору про захист вологих лісів, які опинилися у небезпеці, та інших тендітних екосистем, розташо­ваних на їхніх територіях. Від самого початку вони були розгнівані наполяганням адміністрації Буша на тому, що лише тропічні ліси потребують захисту. Крім того, вони підкреслювали безперечний зв'язок між скороченням викидів СО2 промисловими країнами і захис­том лісів у тропічних країнах: на їхній погляд, ресурси вологих лісів — життєва основа економіки у багатьох країнах, що розвиваються, а вуглекислий газ від спалювання органічного палива — їдкий пере­гар промисловості розвинутих країн. Тому недивно, що вони закли­кали до жертв з обох боків і відмовлялися погодитися з ідеєю про те, що вони мали б охоче приєднатися до глобального зусилля, спрямо­ваного на збереження тропічних вологих лісів, і смиренно терпіти неперервне стрімке зростання обсягу викидів вуглекислого газу з боку півночі. Вони збагнули те, чого адміністрація Буша не спро­моглася побачити: досягнення справжнього глобального виживання вимагає дії — як збереження лісів, так і зменшення викидів парни­кових газів. Таким чином, коли Сполучені Штати змусили промис­ловий світ відмовитися від будь-яких зобов'язань щодо стабілізації викидів СО2, то одночасно знищили будь-які шанси на укладення договору про захист вологих лісів.

Передмова до другого видання / 5

Ці події отруїли атмосферу в Ріо ще до того, як конференція розпочалася, але залишалася принаймні якась надія на окрему угоду про захист «біорізноманітності» — комплексу заходів, розроблених з метою сповільнити різке зростання швидкості вимирання біо­логічних видів в усьому світі. Цього разу також непримиренність позиції адміністрації Буша на попередніх засіданнях — особливо на останньому, у Найробі, менше як за місяць до «Саміту Землі» — задала негативний тон. Але як тільки за кілька днів до урочистого відкриття конференції до Ріо прибув Вільям Рейлі, він знайшов шлях вирішення решти проблем щодо Угоди про біорізноманітність і врятував США (і президента Буша) від незручного становища. Після погодження пропонованого ним рішення з Державним департа­ментом, Міністерством торгівлі та рештою команди, уповноваженої для ведення переговорів, він послав у Білий Дім секретну телеграму, вимагаючи дозволу продовжити переговори, необхідні для завер­шення угоди. Але як тільки «Саміт Землі» розпочався, Білий дім Буша не лише відмовив Рейлі у дозволі на продовження перегово­рів, а й принизив його, видавши його доповідну записку пресі разом із висловлюваннями з невідомих джерел, що висміювали його зусил­ля. Увесь хід подій викликав вогненний смерч критики на адресу політики США і президента Буша й поставив США у незручне становище, якого Рейлі так наполегливо намагався уникнути. Таким чином ми фактично стали єдиною у світі країною, що відмовилася підписати одну з головних угод на конференції.

Наша ізоляція в Ріо була тим більш прикрою, що «Саміт Землі» репрезентував першу зустріч усієї глобальної спільноти і означав появу того, що я у частині ПІ цієї книжки називаю новим «основним організуючим принципом» світу після холодної війни, а саме: завдан­ня захисту глобального довкілля в процесі сприяння економічному прогресу. Після краху комунізму США, очевидно, опинилися в ролі лідера світової спільноти: великі ідеї, за які ми боролися — політична та економічна свобода — набирають сили в усьому світі; ми здобули моральний авторитет, необхідний для лідерства у світі, наша еконо­міка все ще вдвічі більша за економіку нашого головного конку­рента, Японії; ми — єдина супердержава, що залишилася.

Тому, природно, решта світу очікує, що США візьмуть на себе лідерство — особливо у часи сум'яття нинішнього перехідного пері­оду. Відтак сильним було розчарування в Ріо, коли Сполучені Штати

6 / Земля у рівновазі

не лише не спромоглися на лідерство, а й активно боролися проти необхідного прогресу у питанні довкілля. Настрій, однак, можна було назвати радше подивом та смутком, аніж гнівом — принаймні частково внаслідок широкого розуміння того, що погляди адміні­страції Буша не були поглядами американського народу. І, звичай­но, кожне опитування громадської думки на цю тему виявляло, що американці бажають лідерства нашої країни у цьому питанні більше, ніж у будь-якому іншому. У моїх розмовах, по всій території США, я знайшов підтвердження того, що люди прагнуть, щоб наша країна запропонувала своє лідерство у питанні довкілля — з баченням перспективи, з відвагою та справжнім відчуттям обов'язку перед майбутнім, оскільки переконані в правильності цього.

Американці очікують лідерства США у проблемі довкілля також і з іншої причини: вони переконані, що це в наших економічних інтересах. У переважній більшості американський народ відхиляє доводи, висунуті адміністрацією Буша, що ми повинні вибирати між робочими місцями та довкіллям. Натомість вони вважають, що ми можемо процвітати, ведучи перед в екологічній революції і вироб­ляючи для світового ринку нову продукцію та технології, що спри­яють економічному прогресу без руйнації довкілля.

Гадаю, вони мають рацію. Справді, багато експертів вважає, що ми можемо створити мільйони робочих місць, ведучи перед в еколо­гічній революції і збільшуючи наші зусилля спрямовані на вироб­ництво та продаж екологічно більш чистих продуктів та техноло­гій. Річ у тому, що Японія та Німеччина відкрито проголосили, що нові й досконаліші товари, які мінімізують шкоду довкіллю, тепер становлять найбільший новий ринок в історії світової торгівлі. Можливо, найкращою ілюстрацією моєї думки є одна подія в Бра­зилії минулого літа: саме тоді, коли відбувався «Саміт Землі», пара­лельно у Сан-Паоло було організовано виставку нових екологічно чистих технологій. Разючим був контраст між крихітною експози­цією США, яка складалася із жменьки невеликих підприємств, що продають таке обладнання, як трубоз'єднувальні муфти та дози­метри, і велетенськими, ретельно продуманими зусиллями Японії, яка виставила сотні експонатів, представлених підприємствами, що репрезентують кожний сектор економіки Японії і усі разом функ­ціонують у рамках амбітного «Столітнього плану», спрямованого на збереження глобального довкілля і координованого Міністер-

Передмова до другого видання / 7

ством зовнішньої торгівлі й промисловості і Федерацією екологіч­них організацій Японії.

Важливо пам'ятати загрозливий прецедент того економічного виклику з боку Японії (і Європи), з яким ми тепер зіткнулися на ринку екологічно чистої (ефективної) продукції та технологій. Те, що під­приємці зараз називають «Революцією якості», також мало свій початок у Японії наприкінці 1960-х, коли більшість лідерів промис­ловості США припускали, що панівні ринкові сили вже визначили належний рівень якості продукції і що жодного суттєвого поліпшен­ня якості не можна досягти без втрати продуктивності, прибутків та робочих місць.

Унаслідок цього видатні американські експерти у сфері поліп­шення якості та продуктивності, як-от легендарний доктор В.Ед-вардз Демінг, вважали, що знайти розуміння тут, удома, складно, і натомість звернули свої проникливі погляди на Японію. Решта — це вже історія: японські підприємства довели, що панівні амери­канські уявлення щодо якості продукції просто хибні. Реконст­рукцією усього технологічного процесу з більшою увагою до дрібниць і прискіпливим моніторингом тенденцій у сфері ефек­тивності та продуктивності вони спромоглися досягти кардинально вищого рівня якості, продуктивності та прибутковості — усього водночас! Ми ще до кінця не усвідомили значення їхнього досяг­нення, як уже майже втратили нашу лідерську позицію у десятках важливих галузей промисловості, як-от телебачення, напівпровід­ники і сталеваріння, тобто у галузях, в яких тепер у світовому масш­табі значною мірою домінують японські компанії.

Деякі бізнес-експерти стверджують, що японська промисловість тепер готова повторити свій запаморочливий успіх в революції якості такою ж низкою проривів в екологічній революції. Наприклад, Стефан Шмідхейні, швейцарський промисловець-мільярдер, що очо­лював Ділову раду на «Саміті Землі», доводить, що деякі з тих самих американських корпорацій, які помилялися стосовно поліпшення якості, роблять тепер таку ж помилку, вважаючи, що вдосконалення у сфері збереження довкілля не можуть бути економічно виправ­даними, іншими словами, що ми повинні вибирати між робочими місцями і довкіллям.

Навпаки, чимало японських підприємств знову шукають шляхів перебудови всього виробничого процесу, цього разу з наміром

8 / Земля у рівновазі

недопущення непотрібного забруднення на кожному його етапі. Вони виявили, що відходи у вигляді забруднення — це також економічні збитки. Усуваючи неефективності, що призводять до виробничого забруднення, вони відкрили, що продуктивність, прибутки та еколо­гічну ефективність можна часто покращувати одночасно.

Застосуємо аналогію: якщо ви полюєте на ведмедя, йдете до лісу і не бачите ведмедя, ви шукаєте його слідів або використовуєте собаку, треновану йти за ведмежим запахом. Так само, якщо ви про­мисловець і шукаєте способів ліквідації неефективності і не бачите її у діяльності вашої фірми, то можете спробувати відшукати її сліди або йти на її запах. Саме тут сходяться проблеми ефективності та захисту довкілля: виявляється, що забруднення — часто найкраща мітка для визначення і усунення неефективності. Наприклад, «Нор-зерн Телеком», виробник комунікаційного обладнання з великим підприємством у Нешвіллі, виявився першим у своїй галузі, що цілковито перестав використовувати хлорфторвуглеці, які стано­вили загрозу озоновому шару стратосфери. Під час цього процесу вони знайшли дешевший і кращий спосіб виконувати те ж саме завдання (виробництво чистих електронних плат) з вищим рівнем якості та продуктивності. І справді, численні недавні приклади успіху у США і в Японії показують, що багато далекоглядних керівників зараз бачать головні перспективи у цьому новому способі мислення про ефективність.

Більші прибутки — це важливо, але таку ж вагу має часто побіч­ний ефект від зусилля, спрямованого на примирення прибутковості із загальним суспільним благом. Компанії, що обрали цей новий підхід, часто бачать, як виникає нова спільна мета, як серед праців­ників і менеджерів з'являється відчуття, що їхня праця стає по-ново­му гідною, а життя набуває нового змісту, оскільки вони не лише отримують прибутки і зарплату, але й долучаються до досягнення вищої мети. Під час відвідування таких компаній я бачив розуміння спільної мети на обличчях чоловіків та жінок, покликаних своїми працедавцями працювати і мислити по-новому. Я чув, з якою гор­дістю вони говорили про свою роль у завданні, вартому їхніх най­кращих зусиль.

Я бачив і відчував ту саму спільну мету на «Саміті Землі», що зміцнювало усіх присутніх у одностайному рішенні. Творчий пошук ефективніших шляхів узгодження захисту глобального довкілля з

Передмова до другого видання /9

імперативами економічного прогресу поставив учасників перед викликом, вартим їхніх наполегливих зусиль. Саме тому так розча­рував їх вчинок президента Буша в Ріо, який не спромігся осягнути цього великого морального виклику і залишився глухим до щирого заклику світу до США стати лідером.

Цей виклик все ше перед нами; меч — усе ще в камені. Яким чином ми — як країна і як глобальна цивілізація — реагуватимемо? Обставини нашого життя після «холодної війни» такі, що виправ­довують і радість, і відчай. Берлінська стіна впала, і Східна Європа вільна, але жорстока і страхітлива ненависть скаженіє, а наше колективне сумління знову якось терпить масову етнічну різанину. Апартеїд знешкоджено, але жорстокість, кровопролиття і хаос загрожують зробити надію їхньою наступною жертвою. Ставши свід­ками таких яскравих проявів найкращого і найгіршого з багатого репертуару потенціалів людства, невже не відповімо на заклик природи плекати найкраще в нас і боротися за нього? Ясно одне: ми потребуємо лідерства, аби захищати нашу спільну спадщину і наше спільне майбутнє.

Пишучи ці слова, я бачу перші промені світанку з вікна мого готелю в Сіу-Фолз, у штаті Південна Дакота. Я перебуваю у серце­вині кампанії за зміну керівництва нашою країною, і хоча я ще не знаю результату, не маю сумніву: хоч би що сталося у цьому змаганні, велика боротьба триватиме. Перед моїм залученням до кампанії і саме перед тим, як я відбув на «Саміт Землі» минулої весни, я допоміг організувати у Вашингтоні зустріч вчених і релігійних лідерів для обговорення глобальної кризи. Заява, що виникла з нашої дискусії, виразила важливі істини, і я завершую цю передмову цитатою з неї:

«Ми — люди віри і науки, що упродовж століть часто мандрували різними дорогами. У час екологічної кризи ми відчули, що ці дороги сходяться. Як символізує ця зустріч, дві наші давні, іноді антагоніс­тичні, традиції зараз повертаються одна до одної у спільному зусиллі зберегти домівку, в якій живемо.

Ми беремо на себе відповідальність за надання інформації міль­ йонам, яким ми служимо і яких навчаємо, про характер та наслідки екологічної кризи і того, що потрібно для її подолання.

Незважаючи на серйозність цієї кризи, ми сповнені надії. Ми, люди, незважаючи на наші недоліки, можемо бути розумними, кмітливи-

10/ Земля у рівновазі

ми, співчутливими, розважливими та обдарованими багатою уявою. Ми маємо доступ до великих скарбниць моральної і духовної хороб­рості. Глибоко в наших думках живе обов'язок берегти здоров'я, безпеку і майбутнє наших дітей. Розуміючи, що світ не належить жодній країні і жодному поколінню, і керуючись відчуттям крайньої невідкладності, ми присвячуємо себе виконанню сміливого завдання — плеканню і захисту довкілля в нашому земному домі».

Ел Гор

16 вересня 1992 року

Сіу-Фолз, штат Південна Дакота

Вступ

Написання цієї книги — це частина моєї подорожі, що розпочалася понад двадцять п'ять років тому, подорожі в пошуку правильного розуміння глобальної екологічної кризи і шляхів її подолання. Ця мета спонукала мене вирушати до місць найбільших екологічних катастроф на планеті і зустрічатися по всьому світу з надзвичайними людьми, що присвячують своє життя зростаючій боротьбі за збере­ження довкілля. Але спонукою була і постановка глибших питань, тих, що, зрештою, є дослідженням самої природи нашої цивілізації та її ставлення до глобального довкілля.

Споруда цивілізації стала навдивовижу складною, але оскільки вона дедалі більше вдосконалюється, ми почуваємося все більше віддаленими від наших земних коренів. У певному розумінні сама цивілізація подорожувала від свого першопочатку в світі природи до світу, задуманого, врегульованого і створеного за нашою влас­ною наслідувальною, а іноді зарозумілою моделлю. Як на мене, за це дорого заплачено. У певний момент упродовж цієї подорожі ми втратили відчуття єдності з рештою природи. Тепер насмілюємося ставити собі запитання: чи настільки ми унікальні і могутні, щоб бути зовсім окремими від Землі?

Чимало з нас діють і думають так, наче відповідь на це запитання ствердна. Сьогодні надто легковажно вважати Землю сукупністю «ресурсів», що становлять цінність не більшу, аніж та, яку може дати їхнє використання в даний момент. Частково завдяки науковій революції ми впорядковуємо наше знання природного світу за допомогою його поділу на все більш вузькі сегменти і припускаємо, що зв'язки між ними не надто важливі. У нашому захопленні части­нами природи ми забуваємо бачити Ті як щось ціле.

12/ Земля у рівновазі

Екологічна перспектива починається з бачення цілого, з розуміння того, як різні частини природи взаємодіють у способи, що призводять до досягнення рівноваги і зберігаються тривалий час. Але в цій перспективі не можна трактувати Землю як щось окреме від людської цивілізації; ми теж частина цілого, і дивитися на ціле, зрештою, означає також дивитися на себе. І якщо ми не бачимо, що людина як частина природи все потужніше впливає на всю природу, що ми насправді є природною силою, як-от вітри чи припливи, то ми не зможемо побачити, наскільки небезпечно загрожуємо Землі пору­шенням рівноваги.

В іншому напрямку наша перспектива також вимальовується погано. Надто часто ми не бажаємо подивитися на себе збоку, щоб побачити наслідки наших нинішніх дій для наших дітей і внуків. Я переконаний, що багато людей втратили віру в майбутнє, оскільки фактично у кожній сфері нашої цивілізації ми починаємо діяти так, ніби наше майбутнє вже тепер таке непевне, що доцільніше зосеред­жуватися лише на поточних потребах і короткочасних проблемах. Таке наростання тенденції до знецінення важливості довгострокових інвестицій — чи то коштів, зусиль, чи пересторог — почалося, можливо, з усвідомлення, що ядерне озброєння створило нову можли­вість для кінця цивілізації. Але хоч би яким не було її походження, наша готовність нехтувати наслідками своїх дій поєдналася з пере­конанням, що ми існуємо окремішньо від природи, і спричинила справжню кризу в нашому ставленні до навколишнього світу. Здається, ми таки відчуваємо якусь небезпеку; здається, нас охоплює неспокій душі, що виростає із втраченого зв'язку з нашим світом і нашим майбутнім. Але ми почуваємося паралізованими, надто при­в'язаними до старих уявлень і старих способів мислення і не бачимо вирішення дилеми.

Я бився над цими питаннями впродовж довгого часу. Мої перші уроки із захисту довкілля стосувалися запобігання ґрунтовій ерозії на нашій сімейній фермі, і я досі ясно пам'ятаю, як це важливо — засипати найменший рівчачок ще до того, як він почне робити свою згубну справу. Коли я був хлопчаком, у нашому окрузі було безліч випадків, коли водостоки виходили з-під контролю і вирізали глибокі рівчаки через пасовище, знімаючи верхній шар грунту і забруд­нюючи річку. На жаль, відтоді небагато змінилося: навіть тепер

Вступ /13

щогодини повз Мемфіс пропливає з водою така кількість високо­якісного грунту, що відповідає восьми акрам. Ріка Міссісіпі вино­сить мільйони тонн грунту з ферм усередині Америки, тобто земля втрачається назавжди. Наприклад, штат Айова зазвичай мав у середньому шістнадцять дюймів найкращого в світі грунту. Тепер цей показник знизився до восьми дюймів, решта — десь на дні Мекси­канської затоки.

Мене завжди дивувало, чому родини, що жили на тих фермах, ніколи не вчили своїх дітей, як зупиняти утворення рівчаків. Відтоді я частково знайшов відповідь: люди, що орендують землю задля швидкого прибутку, часто не думають про майбутнє. Від межі до межі вони переорювали землю і рухалися далі. І навіть якщо земля є вашою власною, в короткостроковій перспективі важко конкуру­вати з кимось, хто не дбає про майбутнє.

Наша ферма чимало навчила мене тому, як влаштована природа, хоча уроки, завчені за обіднім столом, були не менш важливі. Особливо запам'яталася стурбована реакція матері на класичну книгу Рейчел Карсон «Silent Spring» про зловживання пестицидом ДДТ, вперше опубліковану в 1962 році. Моя мати була однією з багатьох, хто читав застереження Карсон і ділився ними з іншими. Вона наголошувала нам із сестрою, що ця книга відрізняється від інших своєю важливістю. Ті розмови створили певне враження, частково тому, що примусили думати про загрози довкіллю, значно серйозніші за вимиті водою рівчаки, але й значно складніші для усвідомлення.

Ця майже невидима отрута, що спершу вважалася благосло­венням, стала для мене символом того, як безтурботно наша циві­лізація може шкодити світові майже без усвідомлення власної сили. Згодом, під час війни у В'єтнамі, я зіткнувся із ще могутнішою новою отрутою, поява якої також спершу сприймалася як благо. Я пере­бував у В'єтнамі з армією й добре запам'ятав мандрівку через сільську місцевість, яка колись була джунглями, але тепер більше нагадувала поверхню Місяця. Гербіцид під назвою «оранжевий препарат» очистив зарості; тоді ми були цим дуже задоволені, бо це означало, що люди, які хотіли в нас стріляти, мали менше місця для схову. Згодом, дізнавшись про те, що «оранжевий препарат» був імовірною причиною хромосомних ушкоджень і дефектів народ­ження в нащадків солдат, я прийшов до іншого розуміння проблеми.

14/ Земля у рівновазі

Справді, разом з багатьма іншими, я почав ставитися з пересторогою до всіх хімікатів, що мають надзвичайно потужну дію на довкілля. Як можемо ми бути впевнені, що хімікат має лише очікувані влас­тивості і не має інших, небажаних? Чи справді ми приділяємо досить багато часу для вивчення його довгострокової дії? «Оранжевий препарат», зрештою, є тільки одним із добре знаних прикладів ціло­го нового покоління потужних сполук, створених у час хімічної революції, що набрала обертів після Другої світової війни; за останні п'ятдесят років гербіциди, пестициди, фунгіциди, хлорфторвуглеці та тисячі інших сполук потоком надходять із лабораторій й хіміч­них заводів, швидше, ніж ми можемо відстежувати їхню появу. Вважається, що всі вони поліпшили наше життя, і щодо сотень із них це так і є. Але чимало з них залишили нам як спадщину отруту, з якою нам доведеться жити ще багато поколінь.

Із цим занепокоєнням я прийшов до Конгресу, і в 1978 році одержав листа від фермерської родини біля Тупа в штаті Теннессі, що розповідала про хворобу, спричинену, як вона припускала, відхо­дами пестициду, зваленими поряд із їхньою землею. Як виявилося, вона була права: компанія з Мемфісу, купила сусідню ферму на відстані сімдесят п'ять миль на захід і там скинула у траншеї кілька мільйонів галонів небезпечних відходів, що просочилися у джерела питної води на багато миль довкола. Відтак я організував перші слухання Конгресу з проблеми токсичних відходів і зосередив увагу на малій сільській громаді в Тупі (штат Теннессі) і ще одному недав­но виявленому місці скидання відходів у невеличкому містечку Лав-Кенел на півночі штату Нью-Йорк. Згодом Лав-Кенел став синоні­мом проблеми небезпечних хімічних відходів, Тун — ні, але родина отримала одне з найбільших відшкодувань, будь-коли призначу­ваних у судовому процесі за шкоду від токсичних відходів.

Надмірна експлуатація родючого грунту і небезпечні хімічні відходи — справді зло, однак вони становлять по суті локальну загрозу для довкілля, серйозну, але незначну порівняно з глобальною проблемою, перед якою ми тепер стоїмо.

З ідеєю глобальної екологічної загрози я ознайомився ще молодим студентом, коли один із моїх професорів коледжу вперше у світі досліджував кількість вуглекислого газу (СО2) в атмосфері. Роджеру Рівелу вдалося, значною мірою завдяки своїй наполегливості, пере­конати світову наукову громадськість включити його План регу-

Вступ /15

лярного вимірювання концентрації СО2 до програми Міжнародного географічного року (1957-1958). Його колега С. Д. Кілінг дійсно провів таке вимірювання на вершині вулкану Мауна-Лоа на Гаваях. У середині 60-х років на лекціях з проблем населення Рівел поділив­ся зі своїми студентами вражаючими результатами перших восьми років вимірювань: концентрація СО2 стрімко зростала кожного року. Професор Рівел пояснив, що вищі рівні СО2 створять те, що він наз­вав парниковим ефектом, який призведе до потепління на Землі. Значущість його слів вражала: ми відслідковували інформацію лише за вісім років, але якщо ця тенденція триватиме, людська цивілізація спричинюватиме глибоку та руйнівну зміну в усьому глобальному кліматі.

З того часу я переглядав звіти про дані з Мауна-Лоа щороку, і, справді, характер зміни концентрації СО2 з роками залишився таким самим, окрім хіба того, що темп цієї зміни збільшився. Навіть двад­цять п'ять років тому основні передумови парникового ефекту ніколи не піддавалися серйозному науковому сумніву, хоча більшість людей припускали тоді, як дехто це робить і досі, що екологічна система Землі якось абсорбує всі наші зловживання та вбереже нас від нас самих. Але наука професора Рівела навчила мене, що природа не має імунітету проти нашої присутності і що ми справді здатні суттєво змінити склад усієї атмосфери Землі. Я думаю, це розуміння було своєрідним шоком, оскільки я успадкував припущення, що й досі передається більшості дітей: Земля така величезна і природа така могутня, що ніяка наша дія не здатна мати жодного суттєвого чи тривалого впливу на нормальне функціонування її природних сис­тем.

Через дванадцять років, як молодий конгресмен, я запросив профе­сора Рівела бути провідним свідком на перших слуханнях Конгресу з проблеми глобального потепління. Пам'ятаючи про переконливість його застережень, я гадав, що, як тільки він викладе факти так чітко, як тоді в аудиторії коледжу, мої колеги і будь-хто інший у кімнаті слухань будуть шоковані так само, як я тоді, а відтак заохочені до дії. Натомість приголомшений був лише я один. Не свідченнями, хоча вони непокоїли навіть більше, ніж те, що я зберігав у пам'яті. Цього разу я був вражений реакцією частини деяких розумних людей, що, як я думав, мали б краще розумітися на цій справі. Але нестримне спалювання дешевого органічного палива має багатьох

16/ Земля у рівновазі

ревних захисників, і це була моя перша сутичка, і навряд чи остання, з потужним і рішучим опором небезпечній правді про те, що ми чинимо із Землею.

Упродовж наступних кількох років я почав серйозно вивчати питання глобального потепління та кілька інших складних проблем довкілля. Я проводив слухання, домагався фінансування досліджень і прийняття законодавства, що було покликане запобігати шкоді, читав багато книжок і журналів і розмовляв з людьми по усій країні — з експертами та стурбованими проблемою громадянами — про те, як нам зупинити наростання кризи. До певної міри реакція підба­дьорювала. Наприкінці 70-х років значна частина населення перей­нялася цією проблемою. Але, незважаючи на зростання свідчень про те, що проблема справді глобальна, мало хто хотів думати про всеохопний характер потрібної реакції.

Мої власні початкові зусилля у поширенні відомостей про гло­бальне потепління переконали мене в цьому. Більшість людей все ще думали про довкілля в локальних чи регіональних межах, тому неможливо було отримати відповідне фінансування для досліджен­ня проблеми глобального потепління. Не було й мови про консенсус щодо потреби негайних дій. Навіть основні екологічні групи опи­ралися цій проблемі: деякі сказали мені, що у них інші пріоритети. Багато хто обережно ставився до того, що, здавалося, мало обмаль свідчень у той час, а дехто був надміру чутливий до загальновизнаної складної політичної проблеми: якщо глобальне потепління буде сприйняте серйозно і світ розпочне пошук замінників для вугілля та нафти, ядерна енергія отримає значний поштовх для розвитку. Однак усвідомлення глобального потепління як однієї з головних загроз стало поволі зростати, і ми здійснили справжній прогрес на деяких інших фронтах. Наприклад, у грудні 1980 року, на засіданні Конг­ресу саме перед інавгурацією Рейгана, я, разом з конгресменами Джімом Флоріо, Томом Доуні та іншими, нарешті досяг успіху у прийнятті Закону про суперфонд для очищення місць звалищ небез­печних хімічних відходів.

Як не дивно, моє власне розуміння глобальної екологічної кризи було дуже суттєво розширене завдяки моїй причетності до того, що здавалося цілком іншою проблемою. Починаючи з січня 1981 року упродовж понад тринадцять місяців я проводив багато годин що­тижня за інтенсивним вивченням гонки ядерних озброєнь. Навесні

Вступ /17

1982 року я запропонував комплексний підхід до вирішення питання — підхід, що відрізнявся від давніших зусиль щодо вирішення проблеми трьома важливими аспектамиЁ. По-перше, він визначив, у чому полягає основна причина ядерного глухого кута у співвід­ношенні між арсеналами супердержав з точки зору того, як це сприймається кожною із них. По-друге, було окреслено шляхи, якими особливості окремих військових технологій впливали на це сприй­няття і на те, як обидві держави дивилися на співвідношення між двома арсеналами. По-третє, передбачалася особлива для кожної сторони одночасна і поступова еволюція як озброєння, так і конт­ролю над ним, спрямована на усунення страху перед першим ударом з обох сторін. Одна з моїх основних рекомендацій — заборонити ракети з багатьма боєголовками і натомість розгортати нову, більш сприятливу для стабілізації ситуації міжконтинентальну балістичну ракету з однією боєголовкою — була фактично прийнята за основу нашої ядерної стратегії.

Моє вивчення гонки озброєнь привело мене до роздумів над іншими питаннями, особливо над питаннями глобального довкілля, у новий, більш продуктивний спосіб. Наприклад, я почав розрізняти складові частини проблеми довкілля, що мають локальне значення, як-от місця зберігання небезпечних відходів, від тих, що становлять загрозу для усієї Земної кулі. Далі я почав розуміти важливість вихо­ду за рамки простих питань про те, що ми робимо з різними части­нами довкілля; для мене стало зрозумілим те, що ми повинні брати до уваги комплексний характер нашої взаємодії з усім довкіллям, зокрема, я зосередився передусім на важливості нашого способу мислення про цей взаємозв'язок.

Тепер я також глибше зрозумів найбільш страхітливий факт нашого життя: цивілізація тепер спроможна до самознищення. Моя робота в Конгресі стала ще наполегливішою, частково через те, що моя робота над питаннями контролю за ядерним озброєнням сприя­ла зосередженню думки на деяких більших політичних цілях (як сказав Семюель Джонсон: перспектива смертної кари через пові­шення за два тижні чудово стимулює концентрацію думки). І оскільки я почав думати в ширшому плані про курс нашої країни та нашої цивілізації, я також почав думати, яку роль я міг би відігравати у визначенні цього курсу.

18/ Земля у рівновазі

У березні 1987 року я вирішив балотуватися на пост президента. Тут не місце докладно обговорювати мою кампанію, але декілька спостережень можуть бути повчальними, оскільки це показало мені, як наша країна сприймає екологічну кризу. Фактично однією з головних причин, чому я балотувався, була спроба підкреслити важливість цієї кризи як політичної проблеми. У моєму виступі, в якому я висунув свою кандидатуру у президенти, я зосередився на питанні глобального потепління, зменшенні озонового шару та хворому глобальному довкіллі і проголосив, що ці проблеми, поряд із контролем за ядерним озброєнням, будуть у центрі уваги моєї кампанії. Я небагато знав про те, що навіть буваліші і досвідченіші, ніж я, кандидати мали б значні труднощі, зосереджуючи свою кампа­нію на проблемах, що опитувачами громадської думки та професіо­налами від політики в кращому випадку вважалися екзотичними. Оглядач Джордж Вілл, наприклад, описав мою кандидатуру як таку, що продиктована «споживацьким інтересом до питань, які в очах виборців навіть не другорядні. Це такі питання, як «парниковий ефект» та зменшення озонового шару».

Що гірше, я почав цікавитися, чи проблеми, важливість яких я добре усвідомлював, справді були другорядними. Я почав сумні­ватися у своїх власних політичних судженнях, а тому почав питати в опитувачів громадської думки та професійних політиків, про що, на їхню думку, я мав би говорити. Унаслідок цього під час кампанії я обговорював багато чого такого, що обговорювали всі інші, тобто надто часто це був добре знайомий список того, що організатори кампаній вважають «проблемами». Американці іноді підозрюють, що актуальні питання виборчих кампаній визначають опитувачі і професійні політики. Надто часто вони мають рацію.

На свій захист я скажу, що впродовж кампанії шукав можливості повернутися до проблеми глобального довкілля, і навіть якщо я применшував її в моїй стандартній промові з трибуни, то продов­жував робити наголос на цьому на моїх зустрічах з редколегіями газет по усій країні. Але національна преса, відображаючи згоду серед політичної спільноти, рішуче відмовлялася розглядати гло­бальне довкілля як важливу частину порядку денного кампанії. Наприклад, того дня, коли наукова громадськість підтвердила, що небезпечна діра в небі над Антарктикою спричинена хлорфтор-вуглецями, я скасував намічені плани і виголосив велику промову,

Вступ /19

що окреслювала всеохопну пропозицію щодо заборони хлор-фторвуглеців та здійснення низки інших заходів, спрямованих на рятування земної атмосфери. Виборча кампанія ввійшла у розпал, супроводжувана попередженням преси про цю небезпеку, публічним виголошенням згаданої промови, розповсюдженням підготовлених копій її тексту і загалом привертанням уваги до цієї події. Однак у жодній газеті Америки жодного слова не було написано про цю промову або проблему як одне з питань виборчої кампанії, хоча виявлені наукові дані були, як я й очікував, провідною новиною на перших шпальтах газет у всьому світі.

Я не хочу, щоб склалося враження, ніби небажання засобів масової інформації зосереджуватися на глобальному довкіллі було єдиною причиною, чому проблема не стала в центрі серйозних дебатів під час кампанії. Правда полягає в тому, що більшість виборців не вважали цю проблему першорядною, а мені не вдалося переконати їх у протилежному. Наприклад, під час одних дебатів у штаті Айова, після того, як я розповів про парниковий ефект пристрасно і доклад­но, один з моїх опонентів висміяв мої коментарі і натякнув, що моя промова звучала так, наче я балотувався на посаду американсько­го вченого. Гіркіша правда полягає у тому, що мені бракувало сили, щоб підтримувати розмову про екологічну кризу постійно, незалеж­но від того, повідомлялося про неї в пресі чи ні.

Джордж Віл та інші експерти кампанії були праві — питання глобального довкілля не допомогло б мені стати президентом. Але коли я повернувся до Сенату навесні 1988 року, я принаймні мав задоволення від того, що я міг вважати певним наслідком сотень обговорень, проведених з редколегіями по усій країні. Більше людей стали приділяти увагу цій проблемі: упродовж того літа, коли температура сягнула рекордних рівнів, і вперше за десять най-спекотніших років, відколи дані про температуру почали реєст­руватися, люди почали вголос запитувати, чи глобальне потепління було причиною цього явища. Восени проблема, якої я прагнув торкнутися у виборчій кампанії, обговорювалася публічно, між іншим, кандидатами обох головних партій. Наприклад, Джордж Буш в одній з промов виголосив, що у разі обрання поведе перед у розв'язанні проблеми глобального потепління і «протистоятиме парниковому ефекту ефектом Білого Дому» (гра слів: greenhouse effect «парниковий ефект» ще перекладається як «ефект зеле-

20 / Земля у рівновазі

ного дому» Ред). Це було, як тепер ми знаємо, порожньою обі­цянкою, але принаймні ніхто вже не міг сказати, що проблема глобального довкілля була «навіть не другорядною». Тепер вона справді була другорядною!

Моя виборча кампанія відкрила мені новий погляд на безліч речей, але особливо корисним було по-новому подивитися на роль, яку я міг відігравати у Конгресі. Наприклад, пам'ятаю тривалу автомо­більну подорож одного дня разом з Тімом Версом, моїм колегою зі штату Колорадо, під час якої ми мали винятково відверту розмову про політику щодо глобального довкілля всередині Сенату. Ми працювали разом як близькі друзі над іншими проблемами упродовж багатьох років, але тепер нам загрожувала небезпека перейти один одному стежку, оскільки ми мали однакові погляди на одну і ту саму проблему. Ми обидва були знайомі з прикладами дрібної конку­ренції, що заважали формуванню дієздатної політики, і ми обидва так переймалися цією проблемою, що хотіли зрозуміти, як уникнути руйнівних форм конкуренції. Це була розмова, яку я, можливо, не вважав би приємною для себе за декілька років до того, але на цей час вона здавалася цілком природною. Тім і я погодилися працювати разом завжди, коли це могло бути плідним; з того часу ми досить тісно співпрацювали, а також з іншими, над сукупністю нових під­ходів до проблеми. Наприклад, ми об'єдналися з іншими сенаторами — Джоном Чефі, Максом Бокесом, Джоном Гейнзом, Джоном Кері і Руді Бошвіцом — щоб створити першу Міжпарламентську конфе­ренцію з проблеми глобального довкілля, проведену у Вашингтоні навесні 1990 року. Там парламентарії з сорока двох країн дійшли безпрецедентних домовленостей щодо повного спектра загроз глобальному довкіллю. Ми співпрацювали з лідером більшості Джорджем Мітчелом і головами комітетів, як-от Фріцом Голлінгзом і Семом Нанном та рядом інших, задля вироблення ефективної стратегії.

Кожна освіта є чимось на зразок внутрішньої подорожі, і моє вив­чення глобального довкілля вимагало ретельного повторного дос­лідження способів, якими політичні мотиви та напрямки урядової політики допомогли створити кризу, а тепер заважають ухваленню

потрібних рішень. Екологія — це вивчення рівноваги, і деякі прин-

ципиЁ, що керують здоровою рівновагою елементів у глобальному

Вступ /21

довкіллі, також можуть бути застосовані до здорової рівноваги сил, на якій побудована наша політична система. Однак, на мій погляд, наща система перебуває на межі порушення рівноваги. Проблема полягає не так у вадах політики, набагато більш тривожними є нестача щирості, ухиляння від відповідальності і недалекоглядність, властиві багатьом з нас в уряді. Більше ніж будь-що інше, моє вивчення проблеми довкілля привело мене до усвідомлення того, наскільки наші поточні прилюдні дискусії зосереджуються на найближчих тимчасових цінностях і заохочують американський народ приєднуватися до нас, політиків, схильних уникати найваж­ливіших проблем і відкладати справді складний вибір.

Але міцність нашої політичної системи зрештою побудована на силі її конкретних особистостей, і кожен з нас повинен досягнути своєї власної рівноваги, яка, сподіваємось, буде здоровим об'єднан­ням наших надій і побоювань, бажань і відповідальності, потреб і відданості. Мені спадає на думку новий тип просторової фотогра­фії, яка фіксує тривимірні зображення людей та предметів, названі голограмами. Одна із цікавих особливостей цієї нової науки, корисна як метафора, полягає у тому, що кожна маленька частинка фото­пластинки містить всю візуальну інформацію, необхідну для віднов­лення крихітного, слабкого образу повного тривимірного зображен­ня. Зображення стає повним і яскравим тільки тоді, коли ця частинка поєднується з рештою пластинки. Відколи я вперше почув опис цього явища, мені часто спадало на думку, що це схоже на те, як кожна людина, подібно до маленької часточки голографічної пластинки, відображає, хоч і слабко, загальну сукупність цінностей, переваг і уявлень, що складають суспільство, частинкою якого він чи вона є.

Але цивілізація — це не застигле зображення; вона перебуває у постійному русі, і якщо кожен з нас відображає суспільство, що є більшим за нас, ми також залучаємося до неї. Наші способи мислення і сприйняття світу, наші бажання і поведінка, наші ідеології і тради­ції, — все це значною мірою успадковується від нашої цивілізації. Ми можемо час від часу тішитися ілюзією, що збираємося йти своїм власним шляхом, але із шаблонів думки і дії, що є складовими нашої культури, вирватися справді важко. Тимчасом цивілізація мчить уперед із величезною швидкістю, і навіть людині, яка вірить, що нас чекає зіткнення з глобальним довкіллям, буде важко відокремити свій курс від курсу руху цивілізації як цілого. Як завжди, легше

22 / Земля у рівновазі

побачити необхідність зміни на широкому тлі, ніж на особистому. Проте якби кожна людина пройнялася почуттям особистої відпо­відальності, то це допомогло б гарантувати, шо кардинальна зміна таки настане.

Таким чином я прийшов до переконання, що екологічна рівновага світу залежить не тільки від нашої здатності узгодити вовчі апетити цивілізації на ресурси із крихкою рівновагою земного довкілля; вона залежить не лише від нашої здатності відновити рівновагу між нами, як індивідами, і цивілізацією, яку ми прагнемо створити і підтри­мувати. Передусім ми повинні відновити рівновагу всередині себе

між тим, ким ми є, і тим, що ми робимо. Кожний з нас має взяти на


себе більшу особисту відповідальність за погіршення глобального
довкілля; кожний з нас повинен суворо поглянути на звички і дії, що
відображають цю згубну кризу і призвели до неї.

Потреба в особистій рівновазі може бути описана навіть прості­ше. Що глибше я шукаю корені глобальної кризи довкілля, то більше переконуюся, що це є зовнішній прояв внутрішньої кризи, тобто, за браком кращого слова, духовної. Як політик я цілком усвідомлюю особливий ризик використання слова «духовна» для опису подібної проблеми. Для багатьох це схоже на знак, що попереджає автомо­біліста: «Крутий схил — водію, гальмуй». Але яке ще інше слово описує сукупність цінностей і уявлень, які визначають наше розу­міння того, як ми вписуємося у Всесвіт?

Отже, ця книга та подорож, яку вона описує, — це пошук шляхів розуміння небезпечної дилеми, з якою зараз зіткнулася наша цивілі­зація, і відповіді на неї. Шукаючи карту, що була б для мене провід­ником у цій подорожі, я мимоволі дійшов висновку, що необхідно дивитися в себе і відповісти на деякі важкі і болючі питання про те, чого я насправді шукаю у власному житті і чому. Я ріс у сім'ї з чітко вираженими політичними орієнтирами, в якій з раннього віку нав­чився бути чутливим — можливо, надміру чутливим — до того, що думали інші, і старанно спостерігати — можливо, надто старанно

подібності й відмінності між тим, як мислю я, та як це робить


суспільство навколо мене. Тепер, на половині життєвої дороги,
осмислюючи нашарування отриманих знань та інтуїтивно осягнутої
правди, вплетених у моє життя, я не можу не помічати схожих пластів
вигадок і справжності, що пронизують цивілізацію, частиною якої я

Вступ /23

є. Тому ця подорож привела мене всередину власного ставлення до довкілля і до екологічних трагедій на планеті, всередину мого власного ставлення до політики і до політичних зустрічей і дискусій про довкілля в моїй країні і в усьому світі.

У певному розумінні, пошук правди про цю страхітливу кризу і пошук правди про себе були увесь цей час одним і тим самим пошуком. Такий пошук не є чимось новим — чи то в моєму осо­бистому житті чи стосовно екологічної кризи. Нове в обох випадках — інтенсивність. І я точно знаю, коли і як це почалося, тому що одна жахлива подія стала початком великої зміни в тому, що я думав про моє ставлення до самого життя. Одного квітневого дня пополудні 1989 року я вийшов з бейсбольного стадіону і побачив, як мого сина Альберта, якому тоді було шість років, збиває машина — він летить тридцять футів у повітрі і прокочується бруківкою ще двадцять футів, аж поки не зупиняється у рові. Я перебіг на його бік, підхопив його і кликав на ім'я, але він був нерухомий, м'який і тихий, без дихання чи пульсу. Його очі були відкриті з порожнім поглядом смерті, а ми молилися, ми обоє, там, у рові, лише моїм голосом. Повільно, болісно він долав свій шок і страх, чіплявся за слова, як за маяк, щоб знайти дорогу назад, на вулицю, де тепер зібралися інші, разом з двома медсестрами, що саме мали вихідний і, дякуючи Богу, знали достатньо про медицину, аби зберегти йому життя, незважаючи на значні внутрішні і зовнішні ушкодження. Коли швидка допомога нарешті прибула, фахівці витратили багато часу, намагаючись повернути його до життя, щоб можна було безпечно залишити місце події; нарешті вони помчали до відділення невід­кладної допомоги, а наступним етапом стала героїчна битва бага­тьох кваліфікованих чоловіків і жінок за порятунок дорогого й без­цінного життя.

Упродовж наступного місяця моя дружина Тіппер і я були у лікарні з нашим сином. Ще багато місяців нашого життя цілком поглинула боротьба за відновлення його тіла і духу. І для мене щось карди­нально змінилося. Я не думаю, що зіткнення сина зі смертю стало єдиною причиною того, хоча було каталізатором. Але я також щойно програв президентську кампанію; крім того, мені щойно минуло сорок років. Я був, у певному розумінні, вразливим до зміни, яка розшукала мене в середині мого життя і дала мені нове розуміння невідкладності щодо тих речей, які я ціную найбільше.

24 / Земля у рівновазі

Ця життєва зміна примусила мене бути все більше нетерпимим щодо статус-кво, до загальноприйнятої мудрості, до лінивого уяв­лення, що ми завжди зможемо виплутатися. Таке самовдоволення дозволило багатьом складним проблемам множитися і розростатися, але зараз, зіткнувшись з проблемою глобального довкілля, що стрімко погіршується, воно загрожує абсолютним лихом. Тепер ніхто не може сподіватися, що світ якось вирішить свої проблеми. Ми мусимо усі об'єднатися в рішучому зусиллі змінити саму основу нашої цивілізації.

Але я глибоко вірю, що справжня зміна можлива тільки тоді, коли вона зароджується в людині, яка її прагне. Магатма Ганді так про це вдало висловився: «Ми повинні бути зміною, яку бажаємо бачити у світі.» І історія Ганді, розказана Крейгом Шіндлером та Гері Лепідом, добре ілюструє те, як важко «бути зміною». Розповідають, що одного разу до Ганді наблизилася жінка, що була глибоко стурбована тим, що її син їсть дуже багато цукру. Вона сказала: «Я турбуюся про його здоров'я. Він вас дуже поважає. Чи не могли б Ви сказати йому про шкідливі наслідки і порадити припинити їсти цукор?» Ганді сказав жінці, що зробить, як вона просить, але велів їй повернутися зі своїм сином за два тижні, не раніше. За два тижні, коли хлопець і його мати повернулися, Ганді поговорив з ним і пора­див йому припинити їсти цукор. Коли хлопець погодився з порадою Ганді, його мати щиро подякувала Ганді, але запитала його, чому він наполіг на двотижневій перерві. «Тому, — відповів він, — що мені потрібні були два тижні, аби самому перестати їсти цукор».

Я намагався протистояти у власному житті тим самим поганим звичкам і діям, що їх прагну розуміти і над зміною яких працюю у нашій цивілізації загалом. На особистому рівні це означало перегляд мого ставлення до довкілля в більш чи менш важливих питаннях — всього, починаючи із інтересу до того, як моє духовне життя може бути тісніше пов'язане з природним світом, і закінчуючи пильним відстежуванням використання в нашому домашньому господарстві електрики, води і, без перебільшення, кожного різновиду природних ресурсів — і визнання власного лицемірства, коли використовую хлорфторвуглеці у кондиціонері мого автомобіля, наприклад, їдучи на промову, присвячену питанню необхідності їхньої заборони. Я не претендую на якісь спеціальні навички чи хоробрість шукача правди, але переконаний в одному: той, хто присвячує чимало

Вступ /25

власного часу, наполегливо шукаючи в усьому правди, має бути чутливішим до багатьох спокус і несподіванок, що перешкоджають досягненню мети, — перешкод зовнішніх або внутрішніх. Удачливий геолог-нонконформіст, що славився знахідками покладів органіч­ного палива там, де інші зазнавали невдачі, колись сказав: «Щоб знаходити нафту, потрібно бути чесним».

На професійному рівні, — а моєю роботою є політика, — я присвячую більше часу, ніж будь-коли, зусиллям зцілити глобальне довкілля. Я обговорював цю проблему на сотнях зустрічей у залах містечок по всьому Теннессі, висунув кілька законодавчих пропо­зицій у Конгресі і використовував кожну можливість, усередині країни і в усьому світі, щоб висловитися на тему екологічної кризи.

Та, можливо, найважливіше те, що я став нетерпимішим до власної схильності повертатися туди, куди дує політичний вітер, і діяти обережно. Голос обережності переконливо шепоче на вухо кожному політикові і часто не без рації. Та коли обережність пород­жує нерішучість, добрий політик слухає інші голоси. Як на мене, екологічна криза — це критична межа: кожного разу, коли я зупиня­юся, щоб обдумати, чи не надто я перегинаю палицю, я дивлюся на все нові факти, що продовжують стікатися з усього світу, і доходжу висновку, що ні. Цілісність довкілля — це не ще одна проблема, яку можна використати у політичних іграх за популярність, за голоси виборців чи увагу. І вже давно настав час брати на себе більше політичного ризику і значно більше зазнавати політичної критики, пропонуючи жорсткіші та ефективніші рішення і самовіддано борю­чись за їх впровадження.

Гадаю, справжня причина того, чому я написав цю книгу, — пот­реба серцем і розумом цілісно досліджувати цю складну проблему, до якої я відчуваю покликання, і на цьому шляху зібратися з духом, аби взяти на себе повне і беззастережне зобов'язання довести розпочате до кінця. Ця робота не починалося з такого задуму, але, як зауважив Девід Галберстам у післямові до книги «Наступне сто­ліття», «книга має свою власну траєкторію». І хоча я не планував використовувати цю книгу як можливість запропонувати низку безсумнівно суперечливих пропозицій щодо порятунку глобально­го довкілля, мені приємно сказати, що, погодитеся ви з ними чи ні, у частині III ви знайдете нові жорсткі пропозиції, від яких я ухилявся до цього часу.

26 / Земля у рівновазі

Оскільки траєкторія цієї книги розпочалася, я хотів би, щоб ви знали, що я зробив усе, що міг, аби вона була чесною і правдивою. Криза глобального довкілля є, як кажуть у Теннессі, справжньою як дощ, і я не можу змиритися з думкою про те, що залищу своїх дітей з деградованою Землею і вкороченим майбутнім. Це — основна причина того, чому я так напружено шукав щляхів розуміння цієї кризи і допомоги в її подоланні, а також того, чому я намагаюся переконати вас бути частиною грандіозної зміни, якої має зазнати наша цивілізація. Я сам борюся за те, щоб стати частиною цієї ж зміни, і моє сподівання полягає в тому, щоб ви відкрили серце і розум для слів та думок, викладених тут. Вони є виразом не лише моїх переконань, але й глибокої відданості ним. Я сподіваюся, ви також візьмете на себе зобов'язання, щоб допомогти повернути Землю до рівноваги, бо, як сказав В.Меррей: «Допоки людина не візьме на себе зобов'язання, існує вагання, нагода відступити і постійна неефективність. Існує одна елементарна істина стосовно усіх проя­вів ініціативи, нехтування якої вбиває безліч ідей і чудових планів: у ту мить, коли людина твердо присвячує себе чомусь, провидіння починає допомагати».

ЧАСТИНА 1

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка