Земля у рівновазі екологія І людський дух




Сторінка10/18
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,21 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   18
ПОШУК РІВНОВАГИ
9

Самоуправління

Нові стратегічні загрози глобальному довкіллю стають усе очевид­ніші, та чи розуміємо ми, передусім, як і чому їх створили? Якщо наше ставлення до екологічної системи нездорове, то яким чином ми зробили стільки невдалих виборів?

Щоб знайти частину відповіді, нам треба звернутися до політики. Надто часто політика і політики не служать нам добре у розв'язанні екологічних проблем, але існує також фундаментальна проблема стосовно самої політичної системи. Млява реакція на кризу довкілля є частковим проявом того, що саму нашу політичну систему експлу­атують, нею грубо маніпулюють і зловживають до такої міри, що ми як країна більше не можемо зробити послідовно розумного вибору щодо нашого курсу. Передусім спосіб здійснення нами політичного вибору було спотворено страхітливою силою нових засобів і техно­логій, доступних нині для політичного переконування. Тридцяти-секундна телевізійна реклама й хитромудре опитування громадсь­кої думки можуть тепер визначати і спрямовувати політичне мислен­ня із дивовижною швидкістю і точністю, а маніпулюючи думкою виборців упродовж двох тижнів, здатні зробити більше, ніж усі про­мови, дискусії та політичні організації, разом узяті, за десять років.

Ці нові технології самі по собі не погані, але набагато потужніші за ті, котрі ми застосовували, коли наша політична система ство­рювалася, то ж ми поки що не збагнули їх наслідків для системи в цілому. Нова технологія часто помножує нашу силу для досягнення старих цілей, а нові політичні засоби дозволяють політикам вмить здобувати голоси і високі схвальні рейтинги, але й нехтувати суттю того, що робимо. Дедалі частіше ми віддаємо перевагу формі перед змістом. А оскільки суть політики — це важкий вибір, то саме важкого вибору уникають де тільки можливо. Його приховують, відкладають

170 / Земля у рівновазі

та ігнорують. Виборців збивають з пантелику усіма розумними і над­звичайно потужними продукованими проповідями. Засоби стають цілями. Тактика домінує над принципами. Надто часто самі прин­ципи стають тактикою, яка змінюється залежно від обставин.

Справді, в епоху електронного іміджмейкерства логічна диску­сія, як її собі уявляли засновники нашої нації, відіграє меншу роль, ніж будь-коли раніше. Облуда та намагання справити враження стали ходовим товаром у нашому політичному царстві. Майстерна «візуальна риторика» стала такою ж важливою, як логіка, знання або досвід у визначенні успіху кандидата.

Будучи політиком упродовж багатьох років, я кажу про це на основі власного досвіду. У ранньому віці я опановував багато полі­тичних навичок, просто спостерігаючи за своїми батьками; я також дізнався, що ці навички чогось варті лише тоді, коли служать гід­ним цілям. Пізніше я опанував візуальну риторику мого телеві­зійного покоління і виявив, що несвідомо практикую новий набір «особистісних навичок». Та мене все більше вражає, наскільки лег­ко для кожного політика, включно зі мною, загубитися у виборі індивідуальних рис, придуманих для того, щоб подобатися, і рито­рики, придуманої для створення потрібного з тактичних міркувань враження. Модуляції голосу, десятисекундні «звукові паузи», ефектні гасла, цитати, достойні цитування, точка зору, що заслуго­вує на увагу преси, модні вислови зацікавленої групи, пріоритети, скопійовані зі звітів опитувачів, розслаблення для створення ефек­ту, емоційний натяк — усе це форми сучасної політики, що разом вони можуть відволікти навіть найкращого політика від реальної безпосередньої роботи.

Що можна сказати про нашу культуру, якщо особистість тепер вважається технологією, засобом торгівлі не лише в політиці, але й у підприємництві та професійній діяльності? Невже всі були змушені стати акторами? У Англії XVI століття акторів не дозволяли ховати на тих самих цвинтарях, що й «богобоязливий народ», бо кожен, хто бажав маніпулювати своєю особистістю заради хитрої витівки, навіть для розваги, вважався духовно підозрілим. Сьогодні акторів шанують та поважають за їхню майстерність у маніпулюванні особистістю. І у політиці такі навички тепер також високо цінуються. Технологія політики і технологія особистості сплавились докупи завдяки технології телебачення.

Самоуправління /171

Принаймні тоді, коли йдеться про президентство, все ще існує певна відповідність між навичками, потрібними для обрання, і навичками, необхідними для керування. Зрештою, здатність прези­дента ефективно спілкуватися за посередництвом телебачення важ­лива. Але існує така проблема: хоча президент, обраний передусім завдяки привабливому іміджу та особистим рисам, може ефективно спілкуватися, немає гарантії, що зуміє сформулювати напрями дер­жавної політики або дати зрозуміле і надихаюче бачення нашого національного призначення.

Коли йдеться про вибори до Конгресу, то здатність виставитися у вигідному світлі на телебаченні має ще менше відношення до кваліфікації, потрібної після обрання. Гостре відчуття візуальної риторики зовсім не вказує на здатність виконувати завдання — писати закони, хоча воно, звичайно, допомагає у майже постійній роботі за переобрання.

Такі хвороби не з'явилися раптово разом із ерою телебачення. Ще Макіавеллі писав, що «понад усе принц має бути актором». Безсумнівно, Марк Твен та Джонатан Свіфт сьогодні впізнали б ті ж самі людські імпульси, які описали колись. Але груба сила нових методів, доступних для маніпулювання думкою мас, і ступінь їхньо­го впливу на вибори свідчать про кардинальну зміну всього, що відбувалося в американській політиці досі. Основна шкода — не в їх прямому впливі на виборців, а в опосередкованому радикаль­ному спотворенні процесу демократії, як його розуміли в епоху друкованих засобів інформації. Нові знаряддя переконування часто витісняють діалог між виборцями та кандидатами, що колись мав місце; ще гірше те, що вони підмінюють такий діалог і примушують багатьох людей думати, що він усе ще є, тоді як надто часто його вже немає.

Такі методи неминуче заохочують політиків до висловлення недостовірної інформації, бо навіщо подавати правдиві ідеї й реа­лістичні підходи, якщо на владному ринку сурогати ефективніші. І ніде така недостовірність не є більшою проблемою, аніж у нашому політичному діалозі. «Бери, поки можеш, і забудь про майбутнє», — таке гасло стало політичною етикою епохи. І справа не у простій брехні, яку говоримо один одному, а у важкій правді, якої взагалі ніколи не говоримо. Стало надто легко тим із нас, що у державних офісах, уникати відповідальності за непопулярні рішення, що треба

172 / Земля у рівновазі

було зробити, але не зроблено. Унаслідок цього спостерігаємо диво­вижну безвідповідальність перед лицем катастрофічних і безпре­цедентних криз і у Білому домі, і у Конгресі. І йдеться не лише про довкілля. Погляньмо на бюджет, де ми кожних двадцять чотири годи­ни беремо в борг мільярд доларів і тим самим ставимо під загрозу майбутнє наших дітей, але ніхто цим не переймається. Чому? Тому що справжній політичний діалог майже цілком підмінений змаган­ням з високими ставками за усе коротші проміжки уваги електорату. Майбутнє шепоче, а сучасність кричить. Якось ми переконали себе в тому, що значно менше турбуємося про майбутнє наших дітей, ніж про уникнення клопотів та дискомфорту, пов'язаних із сплатою за нашими власними рахунками. Тому замість того, щоб узяти на себе відповідальність за свій вибір, ми просто скидаємо велетенські гори боргів і забруднення на майбутні покоління.

Усе важче і важче уникати висновку, що сама наша політична система перебуває у глибокій кризі. Мілкість політичного діалогу збільшує цинізм серед широких кіл громадськості; участь громадян у виборах у Сполучених Штатах знижується з кожним обранням президента і тепер перебуває на постійно низькому рівні. Тимчасом опитування показують, що огида до професії політика, як це зараз практикується, тепер повсюдна. І недивно: виборцям щораз більше набридає застосування методів, що маніпулюють показною щирістю як засобом здобуття прихильності. Коротко кажучи, більшість людей просто ситі по горло штучністю більшості політичних повідомлень. А розчарування підсилюється тим, що багато людей всією душею відчуває все глибшу кризу нашої цивілізації і хоче бачити її вирі­шення. Звичайно, опитування це також відображає, причому процес стає ще цинічнішим: радикальна зміна неодноразово обіцяється, але рідко виконується; кандидати обіцяють сміливе лідерство, але після обрання забувають про це. Коли виборці втрачають віру у здатність обраних лідерів щось змінити, вони неминуче втрачають віру і у власну здатність щось змінити. У цю мить кожному стає зрозуміло, що політична система попросту не працює.

Часто процес чи машина не працює як належить тому, що ми ще не навчилися ними управляти. Але цього разу нас такий висновок не влаштовує. Зрештою, ми, американці, були будівничими та піоне­рами самоуправління. Як могла наша система нас підвести? В чому помилка?

Самоуправління /173

Сполучені Штати довго були природним лідером глобальної спіль­ноти націй. З часу великих географічних відкриттів п'ятсот років тому політична уява західної цивілізації зосереджувалася на Ново­му Світі — місці, де надія має другий шанс і де, за словами Ф. Скотта Фіцджеральда, «людина вперше безпосередньо зіткнулася з чимось співмірним із її здатністю творити диво». Міфічна доля Нового Сві­ту начебто справдилася з народженням там сучасної демократії. І впродовж останніх двохсот років ця надія знайшла своє втілення у прекрасній республіці, здатній захищати «невід'ємні» права людини, з політичною системою, що грунтується на конституційному правлін­ні, в якому кожна гілка влади передбачливо врівноважена іншими.

Державна влада як знаряддя, що використовується для досягнення суспільної й політичної організації, може вважатися технологією, і в цьому розумінні само-управління — це одна з найдосконаліших, будь-коли створених, технологій. Справді, мова, використана творцями Конституції, вказує на глибоку обізнаність про те, що у суспільстві діють майже гідравлічні сили; у певному розумінні, Конституція — це проект філігранного механізму, який викорис­товує клапани регулювання тиску та сили компенсації для досяг­нення динамічної рівноваги між потребами людини та потребами спільноти, між свободою й порядком, між пристрастями і принци­пами. Цей «механізм» — сміливий і на диво ефективний винахід, найважливіший прорив в усій історії пошуку кращих політичних технологій, який найкраще ілюструється тим, що, незважаючи на нинішній шалений темп змін, документ, написаний понад двісті ро­ків тому, все ще повсюдно визнається найдалекогляднішим у світі статутом самоуправління.

Оскільки наступні покоління спостерігали, як цей революційний експеримент не лише вижив, а й процвітає, то Америка міцно заво­лоділа уявленнями всього людства. Дедалі більше людей повірило в те, що Сполучені Штати, з усіма їхніми помилками та ексцесами, тримають ключ до важливих істин про майбутнє людської цивілі­зації. І одна з цих істин — те, що самоуправління, мабуть, найкраща дорога до свободи, що не має кінця. Справді, один з нових лідерів Східної Європи, Вацлав Гавел, зазначив у зверненні до спільної сесії Конгресу у 1990 році, що ми у Сполучених Штатах ще не досягли своєї мети і все ще йдемо до «горизонту свободи, який пос­тійно віддаляється».

1 74 / Земля у рівновазі

Від самого початку наше лідерство у світовому співтоваристві грунтувалося на чомусь значно більшому, аніж військова й еконо­мічна міць. Американське прагнення до усунення несправедливості — від скасування рабства до надання жінкам виборчого права — постійно відроджувало наше моральне право на лідерство. Але ми не завжди були гідні свого потенціалу. Під кінець Першої світової війни, в якій Сполучені Штати відіграли провідну роль, політичний центр тяжіння рішуче перемістився через Атлантику. Але після тієї війни з метою «зробити світ безпечним для демократії», Сполученим Штатам не вдалося забезпечити лідерства, якого світове співтова­риство відчайдушно потребувало і бажало. Рішення зосередитися на внутрішніх проблемах після війни — відступити від зовсім моло­дої Ліги Націй та вибрати ізоляціоністську й протекціоністську політику — призвело до хаосу та розбрату, характерних для нас­тупних двох десятиліть і, на думку багатьох, підготувало грунт для Другої світової війни.

Урок тих років був важливим чинником у формуванні нашої рішучості не повторювати тих самих помилок після Другої світової війни. Справді, сильна двопартійна підтримка у Конгресі як плану Маршалла у Європі, так і старанній відбудові й спрямуванню Япо­нії, виникла частково з широкого розуміння того, наскільки траге­дія Другої світової була прямим наслідком нездатності Конгресу після 1918 року і народу Сполучених Штатів — не президента Вудро Вільсона — взяти на себе новий обов'язок бути світовим лідером.

Ми мусимо врахувати сьогодні цей урок. Своєю нездатністю стати лідером після перемоги над комунізмом і перед лицем руйнування цивілізацією глобального довкілля, Сполучені Штати знову відкри­вають дорогу до хаосу. Історія — це зміна, а зміна — це невтомна рушійна сила. Тепер, коли людська спільнота стала справді глобальною цивілізацією, ми стоїмо перед вибором: або шукатиме­мо засобів для керування змінами, що формують нашу нову спільну історію, або вони керуватимуть нами — безладно і хаотично. Або ми рухаємося до світла, або — до темряви.

Які 1918-го року, цей вибір буде зроблено передусім Сполученими Штатами. За іронією долі, тоді президент запропонував перспекти­ву і лідерство, але народ не зумів піти за ним; цього разу люди вияви­лися готовими, а президент — ні. Одразу по війні у Перській затоці опитувачі громадської думки запитали американський народ про

Самоуправління /175

те, яку роль США мали б відігравати у світі. Більшість з неймовір­ними 93% підтримала пропозицію про те, щоб «Сполучені Штати використали своє положення, аби залучити інші країни до спільних дій для розв'язання світових екологічних проблем».

Немає сумніву, що якби американський народ запитали, чи під­тримує він особливі заходи, необхідні для фактичного виконання цієї пропозиції, результати були б досить різні. По суті майже будь-яке опитування показує, що американці рішуче відкидають вищі податки на види органічного палива, хоча така пропозиція — один з логічних перших кроків у зміні нашої політики шляхом, сумісним з відповідальнішим підходом до довкілля. Але така схема загаль­ноприйнята: американський народ часто дає своїм лідерам дозвіл на дію, принципово погоджуючись з ними, але зберігаючи за собою право протестувати проти кожної конкретної жертви, необхідної для її практичної реалізації. Популярна ідея не завжди стає попу­лярним планом: План Маршалла — гарний приклад. Хоча народ і Конгрес підтримували ідею лідерства Сполучених Штатів у прог­рамі відбудови Європи, але як тільки президент Трумен запро­понував віддати на це великі суми із грошей платників податків, його схвалення в опитуванні громадської думки суттєво і майже зненацька впало. Так само можна не сумніватися, що кілька заходів, потрібних тут, у Сполучених Штатах для усунення екологічних заг­роз, були б непопулярними і несли б величезний політичний ризик. Проте американський народ починає надавати своїм лідерам дозвіл на вживання сміливих, далекоглядних і навіть важких заходів для відвертого і відповідального протистояння кризі довкілля. На відкритих зустрічах з громадами по усьому штату Теннессі я помі­тив, що виборці хочуть іти значно далі у боротьбі з кризою, аніж це вважає за можливе робити більшість політиків, які домагаються лідерства. Я переконаний, що вони прагнуть чути важку правду і майже готові докладати зусилля, необхідні для ефективної реакції.

Однак президент Буш і його радники продовжують виступати проти того, щоб Сполучені Штати запропонували лідерство в організації глобальної реакції на цю кризу, бо, мовляв, вони ще не переконані в тому, що вона становить проблему. Пообіцявши перед Бостонською гаванню бути «екологічним президентом» і «проти­стояти парниковому ефекту за допомогою ефекту Білого дому», президент Буш упродовж перших двох років свого терміну пере-

176 / Земля у рівновазі

конував, що жодні дії щодо глобального потепління не потрібні або не бажані до завершення великого міжнародного наукового дос­лідження цієї проблеми. Та коли довгоочікуваний висновок дослід­ження закликав до сміливої невідкладної дії усього світу, президент заявив, що необхідне ще додаткове дослідження перед тим, як стане доцільною будь-яка суттєва реакція.

Ще гірше те, що президент і його адміністрація зосередилися на символічних акціях, призначених для того, щоб заколисати громад­ськість і змусити повірити в те, що начебто щось робиться, хоча насправді нічого не робиться. Наприклад, надання Агентству із захисту довкілля статусу урядового департаменту (міністерства) переконало деяких випадкових спостерігачів, що відбувся певний суттєвий прогрес. З іншого боку, подорож Буша до Великого кань­йону для того, щоб зробити фото, восени 1991 року вселила цинізм настільки ж глибокий, як сам каньйон. Президент заслуговує пова­ги за допомогу Конгресу у схваленні компромісної версії Закону про чисте повітря, спрямованого на зменшення забруднення повітря, адже це справжнє досягнення, хоча його розбавили поправками адміністрації перед схваленням і послабили втручанням Білого дому під час його подальшого виконання Агентством із захисту довкілля. Президент наполягав, щоб навіть у тому законі усі згадки про глобальне потепління було викинуто. Більше того, адміністрація до кінця боролася проти поправок, які я хотів включити, тобто статей, що стосувалися вуглекислого газу та інших парникових газів, і ста­тей про більш швидке усунення з виробництва хімічних речовин, які руйнують озоновий шар.

Голова адміністрації президента Джон Сануну відкрито висміяв ідею глобального потепління, активно проводячи кампанію для гальмування будь-яких кроків в уряді, спрямованих на розв'язання цієї проблеми. Згідно із повідомленнями з перших рук, пан Сануну попросив зробити спеціальну програму, що могла б працювати на його персональному комп'ютері, для того, щоб імітувати одну з великих глобальних кліматичних моделей. Він сподівався, що іміта­ція підсилить його позицію у суперечці із занепокоєною науковою спільнотою щодо глобального потепління. За іронією долі, програма, яку він використав, чітко підтвердила загальну узгоджену наукову думку щодо цього. (Безперечно, це не мало значення: його думка щодо проблеми, здається, була заздалегідь готова. І президент Буш

Самоуправління /177

дозволяє Сануну не лише визначати політику від його імені, але й придушувати розбіжності у поглядах усередині адміністрації.)

Держсекретар Джеймс Бейкер розпочав своє перебування на посаді з обнадійливої ноти: його перша прилюдна промова як держ-секретаря стосувалася глобального потепління і чітко визначала цю проблему як найвищий пріоритет у зовнішній політиці. Але після двох років бездіяльності Білого дому, низки очевидних ускладнень на міжнародних конференціях, коли решта світу вказала на абсурд­ність постійних аргументів США, спрямованих на подальше зволі­кання, і внаслідок, за багатьма свідченнями, тривалої і майже одер­жимої ворожості до проблеми з боку голови адміністрації, Бейкер у кінці 1990 року оголосив, що залишатися залученим до проблеми глобального потепління для нього означатиме конфлікт інтересів, оскільки він володіє акціями у нафтових компаніях. І хоча я вважаю держсекретаря Бейкера близьким другом і дуже високо його шаную, хотів би знати, чи його відхід від проблеми глобального потепління, — що не був підкріплений відмовою від дискусій щодо нашої політики стосовно ОПЕК, кризи у Перській затоці чи інших питань, що мали пряме відношення до нафтових компаній, — не був пов'язаний з його гострим політичним чуттям того, що він ніколи не переможе в супе­речці з Сануну, і його небажанням асоціюватися зі згубною та амо­ральною політикою, на якій наполягає Білий дім. Та з секретарем чи без нього держдепартамент відіграє велику роль у розробці політики США. Занепокоює те, що Сполучені Штати час від часу ретельно реалізовували стратегію, скоординовану з найбільшим у світі вироб­ником нафти Саудівською Аравією, у блокуванні прогресу в міжна­родних дискусіях щодо глобального потепління.

Чому президент і голова його адміністрації настільки ворожі до такої нагальної проблеми? Зрештою, вони ні перед чим не зупи­няються, коли поборюють будь-кого, хто наполягає на активній реакції. Наприклад, один чільний телевізійник сказав мені, що Ед Роджерс, помічник Сануну, викликав керівників телемереж в день, коли була оприлюднена доповідь, присвячена серйозності пробле­ми глобального потепління, і допоміг переконати телемережі при­меншити її значення, таким чином приглушивши виразне висвітлен­ня цієї проблеми у вечірніх новинах. Роджерс, який організував принаймні одну зустріч із залученням Саудівської Аравії, покинув персонал Сануну в 1991 році, щоб представляти одного Саудівського

178/ Земля у рівновазі

шейха, причетного до банківського скандалу, аж поки його 600 тис. доларів гонорару не спричинили таке занепокоєння серед радників Буша, що він був змушений покинути свого клієнта. Коли Роджерс ще працював правою рукою Сануну, він був речником Білого дому, який був у найбільшій мірі залучений до вмовляння інформаційних агенцій, щоб вони приглушували питання глобального потепління. Безперечно, Білий дім звик втручатися у висвітлення новин. Але звідки така чутливість до такого специфічного питання? Коли один з провідних учених, які досліджують глобальне потепління, доктор Джеймс Гансен з НАСА описав моєму підкомітету зв'язок між вищи­ми температурами та частішими посухами на деяких територіях, чиновники Білого дому піддали цензурі його свідчення і наполягали, щоб він описував це явище не як «імовірне» — до такого висновку привели його дослідження, — а як «чисто спекулятивне».

Чому це Білий дім Буша так намагався не визнавати фактів про кризу довкілля? Чи не тому, що необхідні зміни були б доволі дис-комфортними для виборців та компаній, які насолоджуються статус-кво, і призвели б до певного політичного ризику? Якою б не була причина, відмова президента Буша від лідерства у подоланні цієї кризи, на мій погляд, — це історична невдача, яка вважатиметься майбутніми поколіннями непростимою, якщо її негайно не виправити.

Звичайно, як демократ, я критично оцінюю діяльність президента Буша, але у своїй нездатності до дії він не самотній. Конгрес також помиляється, як і більшість інших світових лідерів. Але США — єдина країна, яка насправді спроможна повести за собою світ до боротьби з глобальною кризою та організації адекватної реакції на неї. Прем'єр-міністр Великобританії Джон Мейджор, надійний союз­ник президента Буша у багатьох питаннях, саме на грунті цього питання у 1991 році розійшовся з президентом, коли засудив нездат­ність США до лідерства: «Сполучені Штати відповідають за 23% [глобальних викидів С02]. Світ сподівається від них рішучого лідерства у цьому питанні так само, як і в інших». Якщо історія цього століття є хоч якимось орієнтиром, то можна з певністю ска­зати, що шанси на здійснення комплексних змін, необхідних для збереження глобального довкілля, будуть невеликі, якщо ми не очолимо справу подолання цієї кризи. Проте, якщо США оберуть лідерство, можливості для успіху стануть значно більшими. І хоча перехід до нової моделі для нашої цивілізації викличе неминучі
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка