Земля у рівновазі екологія І людський дух




Сторінка11/18
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,21 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18

Самоуправління /179

зриви, наслідки відмови від нього важко собі уявити. До того ж Сполучені Штати майже напевне матимуть суттєві економічні та геополітичні вигоди, як це було завжди, коли США брали на себе роль лідера. І якщо Сполучені Штати справді вдасться переконати взяти на себе роль каталізатора і координатора ефективної гло­бальної реакції на кризу, то вони ще раз стануть останньою най­кращою надією людства на Землі.

Якщо для такого лідерства потрібне натхнення, то для цього існу­ють прецеденти. Якось раніше світ зіткнувся із терором, протистоя­ти якому могли тільки США. У 1930-х роках, коли «кришталева ніч» виказала наміри Гітлера щодо євреїв, нікому не вистачило історичної уяви. Сполучені Штати і решта світу не спішили діяти. Мало хто міг тоді збагнути, що послідує Голокост, а от тепер чітко видно тодішню тенденцію до жорстокості і руйнації. Із наближен­ням перспективи війни у Європі багато хто відмовлявся розуміти, що насувається, навіть коли на євреїв проводилися облави і їх засилали у концентраційні табори. Світові лідери базікали і чекали, сподіваючись, що Гітлер не такий, яким здавався, що світової війни можна уникнути. Пізніше, коли аерознімки розказали правду про табори, багато хто волів цього не бачити. Але якщо світові треба було багато часу для того, щоб відреагувати на Гітлера, то потім Рузвельт дуже скоро відповів на лист Ейнштейна про створення атомної бомби. Поріг моральної пильності вже було перейдено.

Нині різні попередження сигналізують про безпрецедентне еко­логічне руйнування. Але де моральна пильність, що могла б зробити нас чутливішими до нової тенденції у зміні глобального довкілля. Ще раз світові лідери базікають, сподіваючись, що небезпека роз­віється. Однак сьогодні ознаки екологічної «кришталевої ночі» настільки ж виразні, як дзенькіт розбитого колись у Берліні скла. Ми все ще не хочемо повірити, що найгірші з наших нічних марень про глобальну екологічну катастрофу можуть справдитися; чимало залежить від того, як швидко зможемо усвідомити небезпеку. Скільки ще доказів потрібно державі, щоб виправдати вжиття заходів?

Енергійна реакція на кризу часто вимагає ґрунтовної зміни мислення, а недавні зміни у Східній Європі та Радянському Союзі нагадують нам, як швидко вони можуть настати. Але сили, що керу­ють кардинальними змінами, — це часто великі взаємопротилежні

180 / Земля у рівновазі

ідеї, що рухаються поволі і тиснуть одна на одну з неймовірною силою, як тектонічні плити, що зумовлюють континентальний дрейф та землетруси. Упродовж сорока п'яти років у Європі одна велика ідея — демократія — тиснула іншу велику ідею — комунізм — уздовж лінії, що пролягла саме через Берлін. Хоча на поверхні політичного краєвиду було видно мало змін, у серцях і думках по усьому кому­ністичному світу панувало велике напруження. Послаблення геопо-літичної напруженості наприкінці 1980-х років призвело до змен­шення тертя, що змикало краї плит докупи, настільки, що дозволило їм сковзати, і — раптом, за одним великим порухом — демократія рішуче наступила на комунізм, топлячи його і посилаючи хвилі потужної ударної сили, які збили Берлінську стіну разом з майже усіма політичними структурами комуністичного світу.

Ці зміни здавалися неможливими, поки не розпочалися, та коли люди змінили свою думку про комунізм, масштаби можливої полі­тичної зміни розширилися. Так само, коли у нашому ставленні до довкілля відбуваються зміни, ми можемо розширити діапазон полі­тичної перспективи. Загальне усвідомлення небезпеки вже карди­нально змінюється по усьому світу. У багатьох країнах політичні лідери відчувають посилений тиск: від них вимагають реакції на бажання зміни. Але ніхто разом з цим не хоче катаклізмів; ми спо­діваємося, що виважена, але активна реакція на кризу зменшить імовірність різкої тектонічної зміни згодом. Ми стоїмо перед чітким вибором: або ми чекатимемо на зміну, що буде накинута нам, і тим самим збільшимо ризик катастрофи, або зробимо деякі важкі зміни на наших умовах і повернемо собі контроль над власною долею.

Вирішальним чинником буде наша політична система. Передові уряди — та їхні лідери — мають відігравати головну роль у поши­ренні розуміння проблем, у виробленні практичних заходів, у пропо­нуванні бачення майбутнього, яке хочемо створити. Але реальну роботу мають виконувати люди, а політики повинні допомогти громадянам здійснити новий і необхідний вибір.

Останнє зауваження — найсуттєвіше: небайдужі чоловіки та жінки повинні ставити політичні вимоги і допомагати у розв'язанні екологічних проблем там, де живуть. Як показують серйозні еко­логічні проблеми у Східній Європі, свобода — це необхідна умова ефективного управління довкіллям. Тут, у США, страшенно непро­порційна кількість місць розташування найгірших небезпечних

Самоуправління /181

відходів припадає на райони бідних та етнічних меншин, що мають відносно малу політичну силу внаслідок етнічного походження чи бідності або з обох причин одночасно. Справді, майже усюди, де звичайні люди позбавлені права голосу у рішеннях, що впливають на їхнє життя, потерпають і вони, і довкілля. Тому я зрозумів, що головна передумова збереження довкілля — це поширення демо­кратичного правління у країнах світу.

Але, намагаючись зробити інші уряди відповідальнішими перед своїми громадянами, нам треба приділити значну увагу проблемам, що тепер стримують належне функціонування нашої демократії, і виправити ситуацію. Зміцненням власної політичної системи ми під­тримаємо природоохоронців у краях, де вони найпотрібніші.

Це завдання має вирішальне значення. Бо якщо наш метод ухва­лення колегіальних рішень належно не працює, то це є поясненням тому, чому ми опинилися в глухому куті, і перешкодою для вирі­шення проблем, що в результаті виникли. Успіх у зміні нашого руй­нівного ставлення до глобального довкілля залежатиме від нашої здатності глибше розуміти те, як змусити самоврядні органи реагу­вати на занепокоєння станом довкілля, яке поділяють мільйони і мільйони людей по всьому світу. Порядок денний екологічного та демократичного рухів мають переплестися. Майбутнє людської цивілізації залежить від нашого управління довкіллям і — настільки ж нагального — управління свободою.

Потужні сили, що працюють проти управління, в обох випадках одні й ті ж: жадібність, зацикленість на собі і зосередженість на короткочасній експлуатації за рахунок майбутнього здоров'я самої системи. Нинішня слабкість нашої політичної системи відображає існуючий наголос на тимчасову вигоду та невміння плекати нашу здатність до самовизначення. Ми не приділили належної уваги серйозним проблемам, що підривають відповідальність уряду і довіру громадян до нього. Надто багато людей тепер відчувають, що вони ніяк не можуть реально впливати на важливі рішення уря­ду, які стосуються їхнього життя, що великі спонсори виборчої кам­панії мають доступ до осіб, що ухвалюють рішення, а пересічний громадянин — ні, що потужні зацікавлені групи контролюють резуль­тати, а простий виборець — ні, що люди та групи, зацікавлені у власній вигоді, які можуть мати зиск від рішень, уміють замкнути процес на собі, тоді як інтересами ширшої громадськості знехтувано.

182 / Земля у рівновазі

Шкода для демократії особливо серйозна, коли брак відпові­дальності є наслідком корупції. А в багатьох країнах корупція — одна з головних причин руйнування довкілля. Ось лише один з тися­чі прикладів: концесії на суцільне вирубування вологого лісу Сараваку, у Східній Малайзії, продав особисто міністр довкілля. І хоча офіційно він відповідав за захист цілісності довкілля, та зба­гачувався особисто, продаючи дозвіл на його руйнування.

Але моральні компроміси, пов'язані з корупцією задля самозба­гачення, хоча і потворні самі по собі, — не єдина причина величез­ної шкоди нашому управлінню свободою. Більш невловима і поши­рена спокуса — це бажання отримати і утримувати владу, навіть якщо доводиться уникати важкого вибору й нехтувати правдою. У цьому відношенні одна з найзгубніших загроз управлінню демок­ратією — це брак лідерства. Справді, хоча гнучкість самоуправ­ління контрастує з ламкістю диктатур, що покладаються на єдину «сильну людину», демократія насправді надзвичайно вразлива до браку лідерства. Особливо у період стрімкої зміни здатність лідерів забезпечити бачення майбутнього і каталізувати відповідну реак­цію на небезпеки — вирішальна. На мою думку, президент Буш намагався уникнути такого лідерства, а натомість зосереджувався на короткочасних політичних клопотах. За інших обставин його нездатність можна було списати як нормальну плату за політичний курс, але не за обставин, з якими ми зіткнулися.

Можливо, найсерйозніша загроза нашому управлінню своїм самовизначенням, — навіть небезпечніша за усі інші, разом узяті, — полягає у тому, що стільки людей відчули: процес зміни, яка нас підхопила, зайшов так далеко і набув такої сили, що перевершив нашу спроможність впливати на нього. Вони бояться, що непід-контрольні сили визначають нашу долю, а наша реакція надто громіздка і незграбна. Урядові інституції та системи, за допомогою яких ми робимо вибір майбутнього, справді незграбні, але для під­тримки системи демократичного управління ми мусимо зробити їх відповідальнішими. А ті, що все ще загрузли у трясовині минулого, треба змести і замінити, незважаючи на їхню інерцію.

І, мабуть, найбільш інертна після нашої політичної системи — наша економічна система.

10

Еко-номіка: істина або наслідки

Вільна ринкова капіталістична економіка — це, можливо, найпо­тужніше знаряддя, яким коли-небудь користувалася цивілізація. У цілому світі класична економіка безроздільно панує як система розміщення ресурсів, праці, фінансів та оподаткування, визначення рівня виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ та ухвалення рішень щодо майже кожного аспекту нашого життя. Її закони такі всюдисущі, що ми сприймаємо їх як щось само собою зрозуміле, подібне до законів руху та гравітації, відкритих Ісааком Ньютоном на початку наукової революції, лише за кілька десятиріч до того, як Адам Сміт сформулював найважливіші принципи, які сьогодні покладені в основу економіки.

Системи-суперниці, як-от комуністична, виявилися неспромож­ними конкурувати на ринку ідей. Хоча комуністична система зазнала краху значною мірою тому, що в ній придушувалася політична свобода, справжня причина її розвалу — придушування економічної свободи. Справді, приголомшливий розпад Радянського Союзу та його імперії у Східній Європі значною мірою був викликаний усві­домленням по обидва боки «залізної завіси» того, що капіталізм кращий від комунізму у теорії та практиці, бо використовує класичну економічну теорію.

Це справді так. Але нещодавня перемога капіталізму над кому­нізмом має спонукати нас робити більше, ніж просто втішатися поздоровленнями самих себе. Замість цього ми мусимо визнати, що перемога Заходу, — саме тому, що решта країн світу начебто готова тепер сприйняти нашу систему, — покладає на нас новий та відпо-відальніший обов'язок виправити вади капіталістичної економіки в її сучасному вигляді.

184 / Земля у рівновазі

Доводиться визнати, що наша економічна система частково слі­па, оскільки деякі речі вона «бачить», а деякі ні. Вона ретельно вимірює й звертає увагу на вартість найважливіших для покупців та продавців речей, як-от продовольство, одяг, виробництво товарів, робота та гроші. Але в її заплутаних розрахунках часто повністю нехтується вартість інших речей, які важче купити чи продати: свіжої води, чистого повітря, краси гір, різноманітності форм життя у лісі тощо. Фактично часткова сліпота нашої сьогоднішньої економіч­ної системи — це найпотужніша сила, яка диктує ірраціональні рішення стосовно довкілля.

На щастя, ці вади можна вилікувати, хоч і з великими склад­ностями. Перший крок у цьому напрямі — це визнання того, що економіка, подібно до будь-якого знаряддя, викривлює наші взає­мостосунки зі світом уже тому, що дає нам небачену нову силу. Оскільки ми повністю покладаємося на можливості, які дає нам наша економічна система, ми пристосовуємо наше мислення до її законів та починаємо вважати, що економічна теорія може забезпечити всебічний аналіз усього, що побажаємо.

Однак так само, як наші очі не можуть бачити нічого окрім вузької смуги видимої частини спектра світла, наша економіка неспромож­на побачити, а тим паче оцінити, повну вартість найважливіших складників нашого світу. Насправді ми бачимо та вимірюємо дуже малий діапазон у спектрі витрат і прибутків, породжених нашим економічним вибором. Та в обох випадках те, чого очі не бачать, за тим серце не болить.

Багато з того, чого ми з нашою економікою не бачимо, призводить до прискореного руйнування довкілля. Багато популярних підруч­ників з економічної теорії навіть неспроможні розглянути основні для нашого економічного вибору питання, як-от забруднення або виснаження природних ресурсів. Хоча ці питання вивчалися багать­ма мікроекономістами у специфічних бізнесових контекстах, вони, зазвичай, не були інтегровані в економічну теорію. «Немає ніякого контакту між макроекономікою та довкіллям», — каже економіст Світового банку Герман Дейлі, провідний дослідник проблеми.

Розгляньмо найголовнішу міру функціонування національної економіки — валовий національний продукт (ВНП). При обчисленні ВНП не враховується зношування природних ресурсів, тобто змен­шення їх вартості в процесі використання. Враховується зношування

Еко-номіка: істина або наслідки /185

будівель і фабрик, обладнання і устаткування, легкових і вантаж­них автомобілів. То чому, наприклад, не враховується вимивання верхнього шару грунту річкою Міссісіпі у штаті Айова, викликане недбайливими методами ведення сільського господарства, які змен­шили природну здатність грунту опиратися ерозії, яку викликають вітер та дощ? Чому такі збитки не зараховуються до економічних витрат виробничого процесу вирощування зерна? Якщо ступінь втрати верхнього шару грунту якогось року досить високий, нація може закінчувати рік біднішою, навіть якщо враховувати вартість вирощеного зерна. Тим часом наші економічні звіти запевнятимуть нас у тому, що, навпаки, виростивши зерно, ми стали багатшими, та й ще багатшими тому, що не витратили грошей, необхідних для вирощування зерна екологічно безпечним для грунту способом без вимивання верхнього його шару. Зараз це щось навіть більше, ніж економічна теорія: значною мірою тому, що ми не змогли оцінити вартість вирощування зерна екологічно безпечним способом, ми втра­тили більше ніж половину всього родючого шару грунту в штаті Айова.

Існують також тисячі інших прикладів. Так, постійне викорис­тання пестицидів може гарантувати, що зерно, яке ми виростимо, дасть нам найвищі можливі короткочасні прибутки, але недбайливе та надмірне їхнє використання отруює запаси ґрунтових вод під полем. Коли ми обчислюємо витрати і прибутки при вирощуванні зерна, то втратою водних запасів нехтуємо. І значною мірою тому, що ми не змогли виміряти економічну вартість чистої ґрунтової води, ми забруднили більше половини всіх підземних водних запасів у Сполучених Штатах найновішими пестицидами та іншими отруй­ними речовинами, які тепер фактично неможливо усунути.

Або візьмімо інший приклад, трохи далі від нашого дому. Коли слаборозвинена нація протягом року вирубує мільйони акрів тро­пічного лісу, гроші, отримані за продаж деревини, вважаються річним доходом країни. Зношування бензопилок та вантажівок у результаті річної роботи в тропічному лісі буде враховуватися у бухгалтерських книгах у графі видатків, але при цьому не врахо­вується знищення самого лісу. Фактично ніде у розрахунках ВНП країни не відображається, що знищено мільйони акрів лісу. Це може вразити та збентежити будь-кого, якщо взагалі не сприймати це як абсурд. І коли Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, банки

186 / Земля у рівновазі

регіонального розвитку та національні органи влади вирішують, які види позик та грошово-кредитної допомоги дати будь-якій країні у світі, вони ухвалюють свої рішення, виходячи з того, як їхня позика може поліпшити економічну діяльність одержувачів. Та для всіх цих установ єдиною найважливішою мірою прогресу в економічній діяльності є динаміка ВНП. Для досягнення практичної мети ВНП вважає швидке і бездумне руйнування навколишнього середовища за нормальну річ!

Роберт Репетто, економіст Інституту світових ресурсів, очолив групу, яка вивчала ефект цього перекручення в обліку національного доходу на прикладі розвитку Індонезії. Втрата нацією лісових ресурсів нині перевищує регенерацію лісу: вирубка лісів призвела до знищення великої кількості родючих грунтів і зменшення кількості тропічного лісу майже на 40 відсотків. І в той час, як розгорталася ця економічна трагедія й Індонезія наближалася до небезпечної межі, офіційні економічні звіти малювали рожеву картину постійного прогресу.

Нещодавно я запитав чиновників Організації Об'єднаних Націй, відповідальних за періодичний перегляд визначення ВНП, чому така сліпота все ще панує у наших методах розрахунків. Визначення ВНП та інших ключових критеріїв економічної діяльності переглядають­ся світовим співтовариством під егідою Організації Об'єднаних Націй кожні двадцять років. Такі економісти, як Дейлі, Репетто, Роберт Костанц з Мерілендського університету та інші, давно наполягали на рекомендованих мною змінах. Урядовці, які починали процедуру перегляду для нового двадцятирічного циклу, визнали доцільність таких змін, але заявили, що тепер це буде зробити важко та незручно. «Можливо, при наступному перегляді», — сказали вони, тобто через двадцять років.

Який разючий контраст існує між дивовижною потужністю та ефективністю нашої економічної системи, що виявилася у філосо­фському розгромі марксизму-ленінізму, та її жалюгідною неспро­можністю навіть взяти до уваги отруєння води, забруднення повітря, щорічне знищення десятків тисяч видів живих організмів. Кожного дня ми ухвалюємо мільярди економічних рішень, і їхні наслідки постійно наближають нас до екологічної катастрофи.

Класичні економісти люблять доводити, що всі учасники бороть­би між пропозицією і попитом мають «повну інформацію», тобто

Еко-номіка: істина або наслідки /187

кожен, хто робить економічний вибір у межах цієї потужної все­осяжної системи розрахунків, може отримати повну інформацію стосовно свого вибору, навіть якщо при цьому трапляються незначні помилкові висновки. Логічним продовженням «повної інформації», є за словами класичних економістів, здатність економічної системи до встановлення ринкової рівноваги, яку вони теж вважають доско­налою. Це поняття найкраще ілюструється відомою історією про те, як стара людина гуляла тротуаром зі своєю малою онукою, а та помітила на тротуарі банкноту у 20 доларів і захотіла її підняти. «Ні, ні, — каже дід, зупиняючи в повітрі руку маленької дівчини. — Якби на тротуарі справді лежала банкнота вартістю 20 доларів, її вже хтось забрав би. Такого не може бути».

Такі теорії межують з інтелектуальною зарозумілістю, особливо у світлі неспроможності класичної економіки враховувати втраче­ні природні ресурси. Так само, як наша економічна наука робить абсурдні та нереальні припущення про інформацію, дійсно доступну реальним людям у реальному світі, вона наполягає на однаковою мірою абсурдних припущеннях, що природні ресурси — невичерпні «безкоштовні блага».

Це припущення частково пояснюється тим фактом, що система рахунків національного доходу була розроблена Джоном Мейнар-дом Кейнсом перед закінченням колоніальної ери, коли запаси природних ресурсів справді здавалися невичерпними. Адже зовсім невипадково, що нині найбільше екологічне забруднення спосте­рігається у тих країнах, що позбулися свого колоніального статусу тільки в останньому поколінні. Тенденції варварського викорис­тання природних ресурсів мають інерцію, яку важко зупинити, особ­ливо якщо існуючий економічний порядок встановлювався тими, хто передусім був зацікавлений у вивезенні природних ресурсів з цих країн.

Випадки подібної сліпоти, однак, не стосуються лише оцінки природних ресурсів. Згідно з першим законом термодинаміки, ані матерія, ані енергія не можуть виникати або зникати безслідно; тому природні ресурси перетворюються на корисні продукти, названі товарами, та шкідливі побічні продукти, включно з тими, які ми інколи називаємо забрудненням. Недивно, що наша економічна система оцінює ефективність виробництва, або «продуктивність», враховуючи тільки гарні речі, які ми виробляємо, а не погані. Але

188 / Земля у рівновазі

кожний виробничий процес створює відходи. То чому ж це не вра­ховується? Наприклад, якщо країна, виробляє величезну кількість алюмінію, то чому не враховуються відходи у вигляді фтористого кальцію, неминучого побічного продукту виробництва?

Справді, підвищення продуктивності виробництва — єдиний най­більш значний показник економічного «прогресу» — обчислюється методом, що спирається на інше абсурдне припущення: якщо нова технологія дає і ґарні, і погані наслідки, то за певних умов допустимо враховувати тільки хороші наслідки і нехтувати поганими. Якщо кількість корисної продукції, виробленої з використанням певної кількості праці, сировини та капіталу, збільшується (як правило, тому, що хтось розумний винайшов «кращий» шлях виконання тех­нологічних операцій), то кажуть, що продуктивність зросла. Але що робити, коли внаслідок нового «розумного» технологічного проце­су не тільки збільшується виробництво корисних речей, але також відповідно зростає кількість шкідливих відходів? Хіба це не має значення? Зрештою, усунення наслідків, спричинених відходами виробництва, може обходитися дорого.

Але абсурдність ситуації цим не вичерпується. Пізніше, коли вимагаються видатки для ліквідації забруднення, то, як правило, вони фігурують у національних рахунках як позитивне надходження. Інакше кажучи, чим більше забруднення ми створюємо, тим більший продуктивний внесок ми можемо зробити до національного продук­ту при його ліквідації. Вилив нафти з танкера «Ексон Валдез» у про­тоці принца Вільяма та зусилля з її збирання — це один з прикладів фактичного збільшення нашого ВНП.

Класична економіка також неспроможна належним чином враху­вати всі витрати, пов'язані з тим, що ми називаємо споживанням. Кожного разу, коли ми щось споживаємо, утворюються певні від­ходи, але цей факт класичним економістам було зручно забути. Щорічно ми споживаємо мільйони тонн хлорфторвуглеців. А хіба вони зникають? Хіба не вони виїдають озонову діру? Щодня ми споживаємо 14 мільйонів тонн вугілля і 64 мільйони барелів нафти. Хіба вони зникають? Звідки в атмосфері з'являється додатковий двоокис вуглецю С02, якщо не від них?

Жодна з таких прихованих витрат не враховується належним чином; справді, те, як наша економічна система вимірює продуктив­ність, не має сенсу навіть у межах логіки самої системи. Це майже

Еко-номіка: істина або наслідки /189

те саме, якби, наприклад, «економічна людина» з класичної теорії фактично вірила у чаклунство. Якщо наші економічні блага вироб­лені з природних ресурсів, які ніколи не вичерпуються тому, що їхня пропозиція необмежена, якщо виробництво не створює небажаних побічних продуктів, а корисні продукти після використання зникають безслідно, то ми справді є свідками великого чаклунства.

Я пам'ятаю, як малою дитиною колись сидів з моїм батьком в його офісі тоді, коли якийсь чоловік начебто цілком логічно викладав у деталях свої плани про побудову машини, яка перетворює свинець у золото. Мій батько, як я підозрюю, був тоді люб'язнішим і терп-лячішим, ніж він інакше міг би бути, з тим, щоб я отримав нагоду послухати одного з останніх алхіміків на Землі. Однак алхіміки — це явно не вимираючий вид живих істот, оскільки, коли ми начебто споживаємо товари та ресурси, то насправді перетворюємо їх в іншу хімічну та фізичну речовину. Така промислова алхімія дуже небез­печна. Але ж колись пізніше приховані витрати подібної алхімії доведеться оплачувати.

Класична економіка визначає продуктивність дуже вузько і заохо­чує нас ототожнювати досягнення у продуктивності з економічним прогресом. Але Святий Грааль (Священна чаша, в яку начебто було зібрано останні краплі крові Христа, символ Христової чистоти; була предметом пошуку середньовічних рицарів Ред.) прогресу так зачаровує, що економісти мають тенденцію не помічати негатив­них наслідків, що часто супроводжують позитивні зміни. Проблема полягає в тому, що вони майже завжди ідуть разом, і справжня мудрість вимагає порівняння позитивних та негативних наслідків для того, щоб визначити, чи загальний результат позитивний чи нега­тивний. Якщо ми оцінюємо вартість того, що робимо, й при цьому стійко ігноруємо важливі побічні ефекти, нас очікують неприємні несподіванки. Наприклад, коли несподівано настає «нова» еколо­гічна катастрофа, то, оглядаючись назад, можемо побачити накопи­чення тисяч на перший погляд правильних, але насправді погано продуманих рішень, ухвалених за такими критеріями, що не мають будь-якого сенсу, якщо врівноважувати всі витрати і ризики з при­бутками. Чому ці наслідки не передбачалися заздалегідь? Відповідь полягає у здатності нашої економічної системи приховувати шкід­ливі ефекти багатьох рішень, вдаючись до інтелектуального прийому

190 / Земля у рівновазі

позначення таких наслідків терміном «зовнішні ефекти» («екс-терналії»).



Економісти ігнорують шкідливі наслідки, хоча завжди врахо­вують корисні, заявляючи при цьому, що одночасно взяти їх до уваги в розрахунках дуже важко. Крім цього, шкідливі наслідки немож­ливо продати, а тому відповідальність за них намагаються непоміт­но скинути на щось інше. Таким чином, оскільки врахування пога­них наслідків ускладнило б оцінку корисної продукції, їх просто вважають зовнішніми для процесу, і назвали «зовнішніми ефекта­ми».

Така звичка — використовувати довільне визначення для вик­лючення неприємних фактів з розрахунку того, що є корисним, а що шкідливим, — це нечесність. У філософському розумінні вона схожа на моральну сліпоту, притаманну расизмові й антисемітизмові. Такі люди також використовують довільні визначення для виправдання того, що вони визначають певну групу людей малоцінними й непот­рібними. Наприклад, расистом можна вважати людину, яка обводить ціннісне коло навколо себе та інших людей своєї раси з тим, щоб виключити, за визначенням, з нього людей інших рас. Далі расист зазвичай вводить критерії, які штучно роздувають цінність тих, що знаходяться в цьому колі, за рахунок приниження тих, хто поза ним. Часто існує пряме співвідношення між зрослою цінністю всередині цього кола та зменшеною цінністю поза ним. Рабство і апартеїд — конкретні приклади цього явища.

Аналогічно наша економічна система довільно визначає коло цінних речей у нашій цивілізації, які треба тримати в полі уваги і вимірювати. Водночас ми відкриваємо, що найлегше штучно збіль­шити вартість таких речей за рахунок тих речей, що залишилися за тим колом. І тут знову з'являється згубне співвідношення: чим більше шкідливих речовин завод зможе скинути в річку без очищення, тим більший прибуток отримає фірма та акціонери; чим швидше будуть вирубані тропічні ліси — тим швидше худоба матиме нове пасови­ще і тим швидше перетвориться на гамбургери. Наша неспромож­ність виміряти шкідливий вплив на довкілля — різновид економічної сліпоти, наслідки якої можуть бути непередбачуваними. Математик університету Британської Колумбії Колін Кларк сказав: «Видиме економічне зростання може виявитися ілюзією, породженою неспро­можністю врахувати зменшення природного капіталу».

Еко-номіка: істина або наслідки /191

Роберт Репетто та інші запропонували внести незначні зміни у систему обчислення продуктивності як перший крок до врахування зовнішніх ефектів. Вони пропонують ретельно вимірювати і корисні, і шкідливі наслідки у будь-якому процесі та стежити за їхніми змі­нами перед тим, як визначити зміну продуктивності виробництва. Наприклад, кожна електростанція, яка спалює вугілля, виробляє і кіловат-години електроенергії, і тонни атмосферного забруднення. Легко оцінити економічне значення електроенергії, тому що вона продається. Але також можна частково оцінити економічне значення викидів у атмосферу. Окисли сірки викликають втрати врожаю зерна навколо електростанції, завдають прямі матеріальні збитки, зменшу­ють видимість навколишніх предметів та збільшують рахунки за лікування респіраторних захворювань. На обчислення справжніх витрат, спричинених шкідливими наслідками, які викликає викид в атмосферу кожної додаткової тонни двоокису сірки, пішло багато сил та праці. Сьогодні подібні розрахунки набагато менш точні, ніж визначення вартості виробленої електроенергії на ринку. Але все-таки складність оцінювання не повинна використовуватися для зручного виправдання того, що витрати, спричинені забрудненням довкілля, дорівнюють нулю; вже існує цілком прийнятний та добре узгоджений діапазон оцінок таких витрат, і певне значення з цього діапазону могло б та повинно використовуватися, при обчисленні витрат та прибутків при спалюванні кожної тонни вугілля.

Вугільні теплоелектростанції гарно ілюструють наведені аргу­менти. Коли ухвалюється новий закон, наприклад, «Закон про чисте повітря», який вимагає зменшення кількості двоокису сірки в атмо­сферних викидах, нам кажуть, що при цьому знизиться продуктив­ність станції, обґрунтовуючи це розрахунками, які повністю ігно­рують заощадження від зниження витрат на усунення наслідків забруднення при спалюванні кожної тонни вугілля. Навіть якби ми лише змінили розрахунки продуктивності виробництва, включив­ши в них лише економічний вплив уже достовірно оціненого забруд­нення, то ми значно наблизилися б до правильного визначення витрат та прибутків.

Однак за межами певного кола конкретних питань неможливо оцінити, у що обходиться довкіллю наша економічна діяльність. Чисте повітря та вода, Сонце, яке сходить над вкритим туманом гірським озером, розмаїття форм життя на землі, у повітрі та в морі

192 / Земля у рівновазі

вартість усього цього не можна виміряти. Але було б вершиною цинізму вирішити, що, оскільки такі скарби не мають ціни, розумно вважати, ніби вони нічого не варті. Ще Оскар Уайльд сказав: «Цинік той, хто знає ціну всьому, але не знає вартості нікого».



Визначаючи коло речей, які ми вважаємо важливими і вартими вимірювання в нашій економічній системі, ми не тільки приносимо в жертву довкілля, а й майбутні покоління. Загальноприйняті формули звичайного економічного аналізу містять короткозорі та, можливо, нелогічні припущення відносно того, що буде цінним у майбутньому порівняно з сьогоденням; зокрема, стандартна «дисконтна ставка», що оцінює потоки витрат і прибутків від використання або розробки природних ресурсів, автоматично припускає, що вони повністю належать нинішньому поколінню. В результаті цього будь-яка еконо­мічна вартість, яку природні ресурси можуть мати для майбутніх поколінь, суттєво «дисконтована» (занижена) в порівнянні з вартіс­тю від її використання сьогодні або від її знищення для досягнення якоїсь іншої цілі. Наслідком цього є збільшення здатності одного покоління піддати ризику всі майбутні покоління. Можна лише навести слова Германа Дейлі: «Є щось вкрай неправильне у став­ленні до Землі як до фірми, що знаходиться у процесі ліквідації».

У 1972 році Комісія Брунтланд, призначена Організацією Об'єд­наних Націй для вивчення зв'язку між економічним розвитком і захистом довкілля, привернула нашу увагу до потреби в «справед­ливості до майбутніх поколінь», тобто до необхідності ухвалювати рішення теперішнього покоління з урахуванням їхнього впливу на життя майбутніх поколінь. Хоча ця фраза стала постійно вживатися у риториці про довкілля, вона все ще не знайшла свого віддзерка­лення у тому, як наша економічна система визначає наслідки наших рішень у реальному світі. Тому ми продовжуємо діяти так, наче все гаразд, коли використовуємо впродовж нашого життя таку кількість природних ресурсів, яку можемо.

Поточне обговорення питання про сталий розвиток грунтується на загальному визнанні того, що чимало інвестицій найважливіших фінансових установ, таких як Світовий банк, стимулювали економіч­ний розвиток у «третьому світі», підтримуючи короткотермінову експлуатацію природних ресурсів, таким чином сприяючи коротко­терміновому грошовому обороту за рахунок довготривалого, стало­го розвитку. Подібний підхід переважав як внаслідок тенденції

Еко-номіка: істина або наслідки /193

занижувати майбутню вартість природних ресурсів, так і через неспроможність належним чином враховувати вартість їх виснажен­ня від теперішнього використання.

Така часткова сліпота у врахуванні впливу наших рішень на при­роду — найважливіша перешкода для наших зусиль сформулювати розважливу відповідь на стратегічні загрози довкіллю. Як правило, ми цитуємо занадто роздуті оцінки видатків, що обумовлені вне­сенням змін у нашу поточну політику, без аналізу тих видатків, що обумовлені змінами, які трапилися б, якби нічого не було зроблено.

Наприклад, зменшення кількості загальнорічних опадів у Калі­форнії на 75 відсотків вже довго передбачалося деякими кліма­тологами як наслідок глобального потепління. Але масштаби проб­леми такі великі, що нікому навіть не спало на думку включити втрати, спричинені водним дефіцитом у Каліфорнії, в наші розра­хунки потенційних прибутків від активної програми протистояння глобальному потеплінню. Потрібно також оцінити збитки від нашої бездіяльності, оскільки семирічна посуха має загрозливий характер і може стати ще гіршою. Один із таких збитків привернув мою увагу як голови сенатської підкомісії, що контролює НАСА, і цим прик­ладом я можу проілюструвати свою точку зору. На початку 1991 року НАСА оголосило, що посуха в Каліфорнії висушила глибо­ководні резервуари під сухим озером, на якому здійснюють посадку космічні кораблі типу «Шаттл» після повернення з орбіти. Шести-футові тріщини, що несподівано з'являються на поверхні озера, можуть зрештою загрожувати посадочній смузі. Якщо раптом знадобиться нова злітно-посадочна смуга, вона коштуватиме дуже дорого. Мабуть, буде справедливо стверджувати, що вартість нової смуги можна включити до витрат у бухгалтерській книзі під час обчислення ціни бездіяльності щодо глобального потепління. (Коли я запропонував внести цю нову витрату в аналіз адміністративно-бюджетного управління, мені сказали: «Ви з'їхали з глузду». — «Тільки частково», — відповів я.)

Але проблема виходить за межі нашої реакції на посуху в Калі­форнії. В багатьох відношеннях, аналіз витрат і прибутків в адмі­ністрації президента Буша заводить на манівці та виявляє очевидну її неспроможність побачити масштаби екологічної кризи. Отже й досі адміністрація не зрозуміла справжньої вартості довкілля, а була

194 / Земля у рівновазі

чутлива, як цинік Оскара Уайльда, до ціни. Коли президент Буш організував міжнародну конференцію з проблем охорони довкілля на початку 1990 року, його помічники підготували матеріали для учасників конференції, що містили графічну ілюстрацію підходу адміністрації до збалансування короткочасних грошових надход­жень з довгостроковим руйнуванням довкілля. На одній шальці намальованих терезів було кілька золотих злитків, а на іншій — вся Земля та всі її природні системи з вагою та вартістю, рівнозначними шістьом золотим злиткам. Учений або, може, економіст, уважно сте­жить за рівновагою терезів. Хоча кілька делегатів з інших країн неофіційно прокоментували, що це, мабуть, іронічний символ під­ходу Буша до кризи, президент та його помічники, здавалося, зовсім не звернули увагу на абсурдність їхнього бажання покласти всю Землю на терези.

Деякі американські корпорації повелися набагато краще, нама­гаючись творчо підійти до вирішення проблем екологічної кризи. Ті, що взяли на себе відповідальні зобов'язання щодо збереження довкілля, на своє велике здивування, виявили, що коли починають



Президент Буш у 1990 році на конференції з проблем довкілля в Білому домі представив делегатам брошуру з цим малюнком. Адміністрація президента спробувала переконати світ, що довкіл­лю не загрожує ніяка серйозна небезпека і що витрати, зображені тут у вигляді шести золотих злитків, переважають наше прагнення врятувати його.

Еко-номіка: істина або наслідки /195

«бачити» своє забруднення та шукати шляхи його мінімізації, то починають «бачити» й нові способи зменшити використання доро­гої сировини та підвищити ефективність в майже кожній ланці виробничого процесу. Деякі з цих компаній також повідомили, що підвищення уваги до кожної стадії виробництва також привело до різкого зменшення браку продукції. Наприклад, компанія «ЗМ» кредитує свою програму виплат по запобіганню забрудненню з великим виграшем у прибутках; компанія «Ксерокс» та декілька інших компаній повідомили про такий самий досвід.

Деякі компанії намагаються дослідити, чи є нове суспільне розу­міння проблеми охорони довкілля явищем тимчасовим чи постійним. Наприклад, найбільші паперові фабрики, напередодні нового ета­пу інвестицій у розвиток виробництва, повинні вирішити, чи збере­жеться існуючий зараз інтерес до паперу, виробленого із вторси-ровини. Якщо так, то великі інвестиції у заводи вторинної переробки принесуть великі прибутки, якщо ні, то подібні інвестиції дуже ризиковані. Такі пророцтва часто мають тенденцію збуватися. Але існує багато сфер, у яких уряд може відігравати важливу роль, але занадто часто не може справитися із завданням. Адміністрація Буша багато говорить про тенденцію вільного ринку вирішувати всі проблеми. Але багато наших ринків занадто зарегульовані, часто прихованим способом. Наприклад, у паперовій промисловості платники податків субсидують виробництво паперової продукції, виробленої з чистої деревини, як у ролі найбільшого покупця, так і через подальші субсидії на побудову доріг для лісозаготівлі у державних лісах. До того ж федеральний уряд сплачує всі витрати на управління лісовим господарством, включно з багатьма заходами, що приносить вигоду виключно лісозаготівельній промисловості. Така політика заохочує подальше руйнування критичного природ­ного ресурсу.

Адміністрація Буша й весь уряд США повинні зрозуміти еконо­мічне значення здорового довкілля як чогось, схожого на інфра­структуру, яка підтримуватиме майбутнє виробництво. Якщо її зруйнувати, то багато робочих місць будуть втрачені. Прикладом може бути гарячий диспут між представниками лісозаготівельної промисловості на північному-заході Тихоокеанського узбережжя і захисниками природи, які намагаються захистити плямисту сову, що опинилася на межі вимирання. Цю проблему кваліфікували як

196 / Земля у рівновазі

конфлікт між збереженням робочих місць та довкіллям. Але якщо вирубати останні 10 відсотків старих лісів, чого прагне промисло­вість, робочі місця все одно буде втрачено. Єдине питання полягає в тому, чи почнеться створення нових робочих місць зараз, чи пізніше, після повного знищення лісу.

Теперішня адміністрація також повинна розробити систему заохочення відповідних технологій, оскільки вони можуть пере­шкоджати екологічній деградації. Наприклад, Японія уже впровад­жує амбіційний план розвитку глобального ринку нових технологій для виробництва відновлюваної енергії та екологічно дружніх виробнищв. Сумно, однак, що Сполучені Штати, які були піонером у розробці новітніх технологій для використання вітрової та сонячної енергії, тепер імпортують обидві технології.

Сучасний підхід до економічного аналізу можна порівняти з абсурдністю буття у книзі «Аліса в країні чудес». Навіть після того, як ми знехтували наслідками наших нинішніх економічних рішень для довкілля, увага зосередилася на щораз гарячковіших еконо­мічних спекуляціях, манії злиття компаній, перетасуванні активів та низці інших видів діяльності, здебільшого не пов'язаних зі ство­ренням конкурентоспроможних товарів та послуг. Внаслідок цього не тільки зменшилася конкурентоспроможність Сполучених Штатів у світовій економіці, але посилилась тенденція до своєрідного короткотермінового мислення, яке перешкоджає формулюванню творчої та ефективної реакції на екологічну кризу.

Проте ще не пізно запобігти найгіршим наслідкам цієї кризи, і Сполучені Штати повинні прокласти шлях до цього. Перемога у нашій героїчній боротьбі з комунізмом, який мав набагато гірші властивості, — як щодо людей, так і щодо довкілля, — ніж наша економічна система, повинна дати нам упевненість і відчуття обо­в'язку, потрібні для вирішення проблем, які стоять перед нами. Ми повинні виправити хиби у законах та процедурах, які спрямовують мільйони щоденних рішень і є нервами та сухожиллями невидимої руки Адама Сміта, для того, щоб визначити, що є прогрес, а що є абсурд.

Деякі потрібні зміни можна впровадити відносно легко. Інші — важче. Але всі вони вимагатимуть сміливості бачити речі такими, якими вони є, уникати самообману і навчитися відрізняти серйозний аналіз від витонченої дурості. У 1989 році, наприклад, Президент-

Еко-номіка: істина або наслідки /197

ська рада економічних радників написала в річному звіті, що «немає ніякого виправдання для витрати великих коштів на зменшення викидів вуглекислого газу в атмосферу, щоб уповільнити парнико­вий ефект». Вони користувалися такими міркуваннями: «середньо­річна різниця температур між Нью-Йорком і Атлантою дуже велика, проте все ще немає свідчень, що теплий клімат Атланти є більшим фактором ризику, ніж клімат Нью-Йорку». Але якщо Нью-Йорк стане таким же гарячим, як Атланта, то на що буде схожа Атланта? Якою буде південна Каліфорнія? Якими стануть посухи? Які зміни стануться у глобальному кліматі? Цими та іншими питаннями зви­чайно нехтували як політичним еквівалентом «зовнішніх ефектів».

Якщо така політика збережеться, не буде вжито серйозних захо­дів, щоб запобігти екологічній катастрофі, і глобальне потепління спричинить страшні руйнування довкілля, то згодом пиха членів адміністрації Буша без сумніву зміниться на належну скромність та каяття. І це буде не перший випадок, коли вигоди сьогодення засліп­лювали очі тим, хто мав ухвалювати рішення, і вони забували про свої обов'язки перед майбутнім. Але діяти треба тепер, і за прикладом ми можемо звернутися до одного з найбільш помітних лідерів в історії.

21 листопада 1936 року Вінстон Черчіль, обурений низькою обо­роноздатністю країни перед можливим нападом Гітлера, виступив перед Палатою громад з такою промовою: «Уряд просто не може вирішити, що робити, або він не може змусити прем'єр-міністра ухвалити рішення. Таким чином він продовжує цей дивний парадокс, прийнявши тільки рішення залишатися без всякого рішення, бути рішучим у своїй нерішучості, бути непохитним у своєму дрейфі, бути твердим у своїй м'якості, бути всесильним, щоб стати безпомічним.... Ера зволікань і затримок, половинчастих заходів, заспокійливих хитрощів та перешкоджаючих витівок скінчилася. Замість неї ми входимо в період наслідків».

11

Ми є тим, що вживаємо

Однією з властивостей, що відрізняє людину від усіх інших живих істот, є здатність використовувати інформацію для створення сим­волічних образів навколишнього світу. Вправно використовуючи інформацію про світ або надаючи її іншим, ми вчимося безпосередньо впливати на світ.

Цей спосіб взаємодіяти зі світом виявився аж таким успішним, що й досі залишається нашою «другою натурою». Ми не лише сприй­маємо його як щось сам собою зрозумілий, але й раз-у-раз засто­совуємо, вдаючись до нових стратегій опанування навколишнім світом. Отже воно і недивно, що протягом історії ми дедалі більше узалежнювалися від інформації в усіх її формах. Здебільшого така залежність не піддавалася сумніву, адже ми мало коли досліджуємо негативний вплив інформації на своє життя.

Ми завжди високо цінували знання, і, стикаючись з тією чи іншою проблемою, інстинктивно шукали якнайбільше інформації, яка допомогла б її зрозуміти. Упродовж значного періоду історії те, що ми називаємо культурою, переважно полягало в передачі іншим, у найбільш розважальний та цікавий спосіб, особливо цінної інфор­мації про наш світ і про те, як встановлювати з ним продуктивні стосунки: наприклад, як робити наконечник стріли з пазом, щоб витікала кров тварини; як плести корзини, щоб уберегти збіжжя від пороху; як танцювати у супроводі ритуальних співів, які перепо­відають секрети Місяця та пір року, щоб зробити успішним полю­вання та добрим врожай; як розповідати казки, щоб зачарувати дітей та дати їм важливі життєві уроки.

У стародавніх культурах зібрання нагромадженої інформації закарбовувалося незмінним у всеохопній оповіді про життя, яка



Внутрішні структури людського мислення змінилися, оскільки ми пристосувалися до нових технологій. За необхідності наше «прог­рамне забезпечення» для мислення перебудовується відповідно до того чи іншого виду інформації, яку отримуємо у великій кількості з книг, телеекранів та комп'ютерних терміналів. Цей малюнок 1879 року було вміщено у посібнику з псевдонауки, відомої як френо­логія, що вивчала виступи на черепі, що їх начебто пов'язано з розміщенням думок у людському мозку.

200 / Земля у рівновазі

відтак передавалась наступним поколінням. Соціальний, культур­ний та екологічний контекст, в якому інформація набувалася та використовувалася, був присутній у пам'яті тих, хто нею володів. Але оповідь — це найпростіша технологія, і коли було винайдено досконаліші технології збирання, збереження та передачі інформації, як от кодифіковане право чи фінансовий облік, вони привернули особливу увагу, бо надавали нові можливості. У середні віки, при­міром, гільдії та ремісничі цехи, хранителі фахових знань, необхід­них для здобуття важливих вмінь і навичок, виступали головним джерелом ідентичності для своїх членів. А що інформація, яка пере­давалася через ці нові технології, ставала для наступних поколінь повнішою і ціннішою, то ми неминуче мусили пристосувати наш мозок до сприйняття, запам'ятовування і використання цього інфор­маційного потоку.

Але на цьому шляху щось втрачалося, оскільки обсяг уваги, потрібний для такої розумової роботи, зменшив увагу до контексту передачі інформації, в межах якого застосовувалася набута сила. Наприклад, ті, хто так пишалися мостом через річку Квай і опіку­валися його побудовою, майже забули про контекст, у якому вико­ристано було їхню майстерність. Ми почали нехтувати, зокрема, тим, як нові інформаційні технології змінили нас і наше існування. Що більше інформації ми споживали, то більше наше розумове життя залежало від досвіду інформаційного уявлення про світ, а не досвіду прямих із ним стосунків. А що більше ми звикали до опосередкова­них знань про світ, набутих завдяки подальшому ускладненню обра­зів і уявлень, то більше прагнули поновлювати й урізноманітню­вати інформацію, докладаючи щораз більших зусиль, аби винайти найновіші способи її створення.

Такий циклічний процес різко прискорився, відколи цивілізація відкрила науковий метод. Здобуття знань про природний світ від­давна було полем людської заповзятливості, а науковий метод дав нам новий потужний спосіб вивчати явища природи та зводити їх до набору менших блоків інформації, кожен з яких легко піддавався поясненню, повторенню — та маніпулюванню.

Незабаром кількість сирої інформації почала швидко збільшу­ватися, а наша здатність впливати на природу та маніпулювати нею просто зазнала вибуху. Те саме сталося і з рівнем нашої поваги до страхітливих виробничих можливостей цих нових стосунків із

Ми є тим, що вживаємо /201

природою. Вражені власним розумом, ми зробили героями наших винахідників, а пізніше промисловців. Ми повірили, що незалежно від того, яка проблема постає перед нами, варто лише, застосувавши науковий метод, розкласти її на дрібні складові блоки інформації та експериментувати, аж поки не отримаємо технологічного рішення.

Та коли промислова ера поступилася місцем інформаційній, виробництво інформації почало перевищувати нашу здатність її засвоювати. Джона Стюарта Мілла називали «останньою людиною, котра знає все», — а тепер жодному з нас навіть і мріяти годі, щоб опанувати всі знання нашого часу. Мало того, ніхто з нас навіть не може мріяти про знання всього хоча б і у власній галузі.

Нині ми стоїмо перед створеною нами кризою: ми тонемо в інфор­мації. Ми породили більше даних, статистики, слів, формул, образів, документів і декларацій, аніж здатні сприйняти. Але замість того, щоб створювати нові технології опанування та засвоєння наявної інформації, тільки нарощуємо її обсяги, і робимо це дедалі швидше.

Такий підхід до інформації нагадує нашу колишню аграрну політику. Ми зберігали купи надлишкового збіжжя в силосних ямах скрізь на Середньому Заході та залишали його гнити, коли мільйони людей по всьому світу помирали з голоду. Було легше надавати субсидії для збільшення врожаїв кукурудзи, ніж створити систему, аби нагодувати голодних. Сьогодні ми накопичили купи надлиш­кової інформації, що псується (інколи буквально), а в цей час міль­йони людей прагнуть вирішити небувалі проблеми.

Цікаво відзначити подібність між цією кризою у нашому ставленні до інформації та кризою у нашому ставленні до природного світу. Адже, як із винайденням парового двигуна й автомобіля ми авто­матизували процес перетворення кисню на двоокис вуглецю С02, не врахувавши обмеженої здатності Землі його поглинати, так із винайденням друкарського преса та комп'ютера ми автоматизували процес створення даних, не врахувавши нашої обмеженої здатності поглинати нові знання.

Справді, нині ми нагромадили величезні купи даних, що їх ніколи не зможе охопити розум однієї людини. Наприклад, фотографічна програма супутника «Лендсат» дозволяє раз у вісімнадцять днів робити детальний знімок кожного квадратного дюйма земної по­верхні, — і так воно триває впродовж майже двадцяти років. Втім, попри нашу нагальну потребу зрозуміти, що відбувалося з поверх-

202 / Земля у рівновазі

нею Землі протягом цього часу, понад 95 відсотків тих фотографій ніхто ніколи не бачив. Ці зображення зібрано й збережено на маг­нітних стрічках, як свого роду «цифрових силосних ямах», чиє єдине призначення — припадати порохом та гнити.

Можливо дані такого гатунку слід називати «ексформацією» замість інформацією (префікс «екс» означає «поза», тоді як префікс «ін» означає «в» Ред.), оскільки вона існує цілковито поза розу­мом будь-якої людини. Однак незалежно від назви, ситуація швид­ко погіршується. За кілька років нова програма «Місія до планети Земля» згідно з поточними планами щогодини передаватиме з орбі­ти обсяг інформації, більший ніж нині мають усі науки про Землю разом узяті. Для чого? Щоб допомогти нам вирішити, чи стане протягом найближчих п'ятнадцяти років реальністю екологічна криза. Без сумніву, інформація буде цінною. Але чекати на неї небез­печно, а надто, коли взяти до уваги поширену думку, що ми маємо вже задосить інформації, щоб узятися до діла. Крім того, дати собі раду з новими даними буде важко ще й тому, що чи не всю цю інформацію ніколи не охопить розум однієї людини.

Величезна кількість невикористаної інформації врешті-решт пере­творюється на своєрідне забруднення. Зокрема, Бібліотека Конгресу лише з Індії отримує понад десять тисяч періодичних видань щороку! А коли врахувати, що певні накопичені нами знання й інформація є небезпечними — приміром, проект атомної бомби, — то нагляд за всіма тими даними стає настільки ж важливим, наскільки і складним. Що буде, як ця небезпечна інформація потрапить не в ті руки? Якщо розглянути не такий граничний приклад, то можна сказати, що карто­тека приватних витрат і доходів, яку веде ваше кредитне бюро, також не повинна бути доступною будь-кому.

Не випадково криза освіти збіглася у часі з появою надлишку інформації. Освіта — це вторинна переробка знань, але нам легше генерувати нові факти, ніж зберігати та використовувати ті знання, які вже маємо. А зіткнувшись із проблемою необізнаності щодо якогось явища, мерщій створюємо більше й більше інформації, не розуміючи того, що саме її накопичення, хоч там якою вона не була би цінною, не замінить знання, а тим паче мудрості. Справді, гене­руючи необроблені дані в обсягах значно більших, ніж будь-коли, ми почали заважати процесові перетворення інформації на знання. За своїм природним плином це процес подібний до ферментації:

Ми є тим, що вживаємо /203

спочатку з інформації дистилюється знання, яке згодом — інколи — ферментується у мудрість. Але нині щодня накопичується так багато інформації, що повільний процес її переходу в знання захлинається під лавиною нових даних.

Якщо ми хочемо поліпшити процес обробки цієї величезної маси інформації, то мусимо ще й краще зрозуміти можливості, — як позитивні, так і негативні, — властиві кожному способові передачі даних. Першою з інформаційних технологій було усне слово, і його сила завжди шанувалась. Моя релігійна традиція повчає мене: «Спочатку було слово». Справді, в іудейсько-християнській оповіді про створення світу сказано, що Бог завершив творення словами: «"Хай станеться світло!". І сталося світло». Так само поява другої інформаційної технології — писемності — зазвичай пов'язується зі справжнім початком того, що ми називаємо організованою цивілі­зацією.

Меншу увагу, втім, привертає той факт, що те, як ми передаємо інформацію, може змінювати нас. Інформаційні технології, як і будь-які інші, виконують роль посередника у наших стосунках із тим, що описується за їх допомогою, бо, намагаючись у символічному обра­зі передати суть явища, ми залишаємо поза цим образом одні його особливості та, через вибіркове включення, викривляємо значення інших. Із необхідності ми настроюємо свій розум відповідно до уявних рис цього символічного образу. Усі інформаційні технології — слова, закарбовані на камені, прекрасні манускрипти, переписа­ні ченцями, друкарський прес, супутникове телебачення чи комп'ю­терна графіка, передана через оптоволокно, — розширили нашу здатність розуміти навколишній світ. Але ті самі технології створи­ли й очевидні механізми викривлення і спотворення, змінивши таким чином спосіб, у який розум сприймає, запам'ятовує та пізнає світ.

Ми завжди настільки пристосовуємося до технології, яку вико­ристано для передачі інформації, що геть забуваємо про ефект викривлення. Так, усна мова робить досвід більш одноманітним. Вона передає відмінності, контрасти та тонкощі, але вона також вводить досвід у рамки однорідних шаблонів і стандартів — просто тому, що досвід окремої людини часто набутий з чужого переказу за допомогою слів, які передають його значення, а не є життєвим дос­відом набутим безпосередньо самою людиною. Наприклад, заповідь, яка забороняє згадувати ім'я Бога всує, почасти виходить з при-

1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка