Земля у рівновазі екологія І людський дух




Сторінка13/18
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,21 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Поза всяким сумнівом, для способу, в який наша цивілізація зага­лом поводиться щодо навколишнього середовища, характерним є рішуче розширення назовні, у природу та, разом із тим, майже повна нехіть зберігати, захищати й плекати довкілля. Згідно з цим пог­лядом, упродовж останніх кількох тисячоліть західна цивілізація, постала навколо філософських структур, котрі знецінювали жіночий підхід до життя, та явно демонструвала відверто чоловіче ставлен­ня до світу. Так, що більше прискорювалася науково-технічна революція, то більше уваги ми, схоже, приділяли технологіям, які розширювали і посилювали можливості, — як-от у веденні війни, — що історично асоціювалося більше з чоловіками ніж із жінками. Проте новими засобами знизити надто високий рівень дитячої смерт­ності опікувалися куди менше. Справді, наш підхід до технології визначається цим самим ставленням: знаряддя беруть гору над сис­темами, способи підкорення природи отримують більше уваги, ніж способи співпраці з нею. Врешті-решт, подолання екологічної кризи частково може полягати у досягненні кращої рівноваги між чоло­вічою та жіночою статтю, тобто у прищепленні панівній чоловічій моделі здорової поваги до жіночого досвіду світосприйняття.

Як і стать людини, її вік так само суттєво впливає на її ставлення до світу. Наприклад, підліткам притаманне відчуття безсмертя, яке

214/ Земля у рівновазі

притуплює в них сприйняття фізичної небезпеки. А емоційно зрілі люди середнього віку природно відчувають потребу докладати більших зусиль, створюючи та плекаючи можливості на майбутнє (Еріксон називав це «генеративністю»). Важко не вдатися до мета­фори: цивілізація, яка, немов підліток, уже отримала нові сили, але ще не досягла зрілості, щоб мудро їх використовувати, ризикує без­підставно повірити у своє безсмертя й втратити відчуття серйозної небезпеки. Так само віра у її майбутнє може спиратися на нашу спроможність змінитись і відчути себе справді глобальною цивілі­зацією, зрілою і свідомою відповідальності за встановлення нових плідних взаємин із Землею.

Наш життєвий досвід формується під впливом ще одного аспекту фізичного буття, який ми сприймаємо як належне і майже ніколи не помічаємо. Тіла всіх людей побудовано за єдиним принципом: дві майже однакові половини по обидва боки уявної площини, що розділяє наші тіла навпіл як дзеркало. Ця дзеркальна симетрія, характерна для нашого тілесного устрою, суттєво впливає на наше світосприйняття. Мало не щоразу стикаючись із світом, ми мусимо вирішувати завдання, що складається з двох умоглядних частин — консолідування і маніпулювання — й доручаємо виконання кожної з них різним сторонам нашого тіла. Снідаючи вранці, я «консолі­дую» грейпфрут, притримуючи його лівою рукою, щоб він не впав із тарілки, а відтак починаю з ним «маніпулювати» правою рукою: спочатку відділяю ножем скибочки, потім їм їх ложкою. Коли я граю з дітьми у м'яч, то, зловивши його однією рукою, «консолідую» у бейсбольній рукавичці, тоді беру в іншу руку й кидаю далі.

По-різному ми використовуємо у стосунках зі світом і кожну з півкуль мозку: одна відповідає передусім за усвідомлення цілого, смислові та просторові зв'язки, а друга — за побудову думки, тобто логічну діяльність. Деякі лінгвісти вважають, що єдиною спільною рисою чи не всіх мов є дихотомія імені суб'єкта та дієслова або «підмет—присудок». Справді, речення у нас переважно десь на по­чатку містить підмети-іменники і продовжуються аж до крапки за допомогою присудків-дієслів (дій). Ми зробили наголос на своїй дії щодо світу, проте за словами отця Томаса Беррі «Всесвіт — це спільнота суб'єктів, а не сукупність об'єктів», інакше кажучи, спільнота підметів, а не сукупність додатків — об'єктів наших дій (обігрується багатозначність слів в англійській мові Ред.).

Ми є тим, що вживаємо /215

Смисл думки про дзеркальну симетрію може видатися трохи нез­розумілим, та, на мій погляд, вона допомагає зрозуміти, що, мабуть, найбільша небезпека спотворення сучасними технологіями наших взаємостосунків із Землею полягає у тому, що ці технології, хоча і додали нам можливостей зберігати та охороняти природу, але пере­дусім значно збільшили численні й різноманітні можливості нею «маніпулювати». Ми отримали тисячі нових надпотужних способів визискувати та перетворювати природні системи нашої крихкої планети, але наші уявлення про те, як «консолідувати» і захищати довкілля від непередбачуваних наслідків своїх дій, усе ще пере­бувають у зародковому стані. І тим вірогідніше наражаємося на жахливі побічні наслідки нерозсудливого маніпулювання природою, чим більше нехтуємо стабільністю та цілісністю загального його контексту.

Бездумно застосувавши ту чи ту технологію, можна порушити екологічну рівновагу світу, — але й так само і екологічну рівнова­гу в способі нашого світопізнання. Посилюючи деякі відчуття та збільшуючи певні можливості більше, ніж інші, технології можуть глибоко змінювати те, як ми сприймаємо, пізнаємо й ставимося до світу. Протягом другої половини цього століття, приміром, ми вдавалися до нечуваних маніпуляцій природою, а коли виникали проблеми, рефлекторно шукали нових способів маніпулювання, сподіваючись виправити шкоду від попереднього втручання.

Під час дискусій про парниковий ефект я особисто чув, як поваж­ні вчені пропонували розмістити на орбіті мільярди смужок олов'я­ної фольги, які віддзеркалювали б від Землі частину сонячного світла, щоб компенсувати додаткову кількість тепла, яке зараз поглинається атмосферою. Ще я чув, як цілком серйозно пропону­вали масштабну програму збагачення океану залізом, аби стимулю­вати процес фотосинтезу планктоном і таким чином абсорбувати надлишок вироблених нами парникових газів. Обидві пропозиції беруть свій початок із прагнення маніпулювати природою, навіть протидіючи шкідливим наслідкам попередніх маніпуляцій. Нам, схоже, легше розглядати навіть бездумні проекти, як зазначені вище, ніж вирішити зовні складніше завдання — переглянути доцільність минулих маніпуляцій, які завдають шкоди системі загалом, оскільки призводять до її руйнування.

216 / Земля у рівновазі

У найглибшому сенсі енвайронменталізм, тобто збереження та охорона довкілля, що стосується екології Землі загалом, швидко набирає сили завдяки тій частині нашого буття, яка цілком свідома необхідності зміцнювати, захищати та зберігати дорогі нам речі, поки їх ще не спотворено та не знищено безповоротно нашим нероз­судливим маніпулюванням.

12

Розладнана цивілізація

В основі кожного людського суспільства лежить мереживо переказів і теорій, які намагаються відповісти на засадничі питання: хто ми й навіщо ми тут? Але тоді, як руйнівний характер нашого ставлення до природи стає дедалі виразнішим, ми починаємо замислюватися, чи не втратили старі оповіді сенс, й іноді заходимо так далеко, що ладні вигадувати цілковито нові, аби вони вказали, у чому полягає смисл і призначення людської цивілізації.

Група, яка зараз стає все більш відомою, під назвою «Глибокі екологи» (Deep Ecologists), схоже, таки глибоко помиляється, коли вживає для опису наших взаємин із природою метафору хвороби. Згідно з цією теорією, люди відіграють роль збудників хвороби, своєрідних вірусів, які викликають у Землі висип і лихоманку та загрожують її життєвим функціям. «Глибокі екологи» вбачають у людському племені різновид глобального раку, який безконтрольно поширюється, дає метастази у містах і живиться, висмоктуючи ресур­си, необхідні для підтримання здоров'я планети. А ще «глибока екологія» вважає людську цивілізацію чимось на кшталт плане­тарного вірусу ВІЧ, який, піддавши Землю особливій формі СНІДу, знищує її імунітет і здатність опиратися численним зазіханням на її здоров'я й рівновагу. Глобальне потепління, згідно з цією метафо­рою, дорівнює лихоманці, що супроводжує відчайдушну боротьбу жертви з вірусом, відходи життєдіяльності якого заважають нор­мальному перебігу метаболічних процесів у зараженому організмі. Оскільки вірус швидко розмножується, то така лихоманка свідчить, що «тіло» почало боротися, мобілізуючи антигени, щоб ті напали на патогенні збудники та врятували хворого.

218/ Земля у рівновазі

Очевидна вада цієї метафори полягає у тому, що вона визначає людей як заразні істоти, природжені руйнівники та носії «бубонної чуми», смертельно небезпечної для Землі. І логіка цієї метафори підказує лише один спосіб лікування — усунути людей із лиця Землі. Майк Росел, один із провідників групи «Передусім Земля!» (Earth First!), яка підтримує «глибоких екологів», так і заявив: «Ви чуєте, що природа гине, і це правда, але вона зможе відродитися, якщо у ланцюга живлення відтяти голову — тобто нас із вами».

Декотрі з прихильників цієї теорії починають дійсно відстоювати необхідність своєрідної війни проти людського роду як засобу, що зможе врятувати планету. Вони ладні зіграти роль антигенів, які уповільнять поширення хвороби, аж поки Земля сама не збере сили для боротьби та, у разі потреби, знищення нападників. За словами Дейва Формана, співзасновника групи «Передусім Земля!», «прий­шов час спільноті воїнів повстати із Землі та стати грудьми проти цієї нищівної сили загальної деструкції, стати антитілами проти людської віспи, яка спустошує дорогоцінну, прекрасну планету». (Зауважмо, що деякі «глибокі екологи» розсудливіші).

Крім моральної неприйнятності такої постановки питання, вини­кає ще одна проблема: ця метафора не може дати чіткого і віро­гідного пояснення, хто ми є та як нам подолати описувану кризу. Є певна іронія в тому, що Арне Нес, норвезький філософ, котрий 1973 року запровадив у вжиток термін «глибока екологія», як і чимало нинішніх «глибоких екологів», схильний був визнавати людей за чужих для Землі, — слідом за Рене Декартом, Френсісом Беконом та іншими архітекторами наукової революції, які визначали людину як безтілесний інтелект, відділений від фізичного світу. У сучасній версії картезіанського філософського розлучення людей і Землі «глибокі екологи» ідеалізують умови, за яких між ними відсутній зв'язок, — але приходять до свого висновку на основі теорії, напро­чуд протилежної до Декартової. Замість уявлення про людей як створінь абстрактного мислення, що пов'язані із Землею тільки за допомогою логіки та теорії, «глибокі екологи» припускаються ціл­ком протилежної помилки, визначаючи взаємозв'язок між людьми та Землею майже виключно у фізичних термінах — так, неначе ми лише гуманоїдні тіла, генетично запрограмовані виконати своє «бубонне» призначення, і не маємо інтелекту та власної волі, щоб зрозуміти та змінити визначений для нас сценарій.

Розладнана цивілізація /219

Підхід Декарта до людини дозволяє нам вірити, що ми відокрем­лені від Землі, а тому маємо право вважати її неживою сукупністю ресурсів, які можна використовувати за власним бажанням. Це фундаментальне викривлення й призвело до теперішньої кризи. А погляди «глибоких екологів», хоча і небезпечно хибні, все ж таки провокують поставити суттєве питання: яким має бути нове пояс­нення стосунків між людською цивілізацією і Землею — та як ми дійшли до такої кризи? Одна частина відповіді зрозуміла: наша но­ва теорія мусить закладати підвалини для природних і здорових стосунків між людьми та планетою. Старий переказ про угоду Бога як із Землею, так і з людством, а також про призначення людей на роль дбайливих управителів і відданих слуг була — аж поки її не перекрутили відповідно до вимог картезіанського світобачення — переконливим, шляхетним і справедливим поясненням того, ким ми є на Божій землі. Нині потребуємо наново витлумачити цю оповідь, відкинувши перекручення та викривлення.

Але нова теорія не може бути висунута аж поки ми не зрозуміємо, як розвинулася криза у взаєминах людини і Землі та як її можна подолати. Щоб досягти такого розуміння, ми маємо розглянути всі наслідки Декартової моделі безтілесного інтелекту.

Почуття становлять суттєву ланку між розумом і тілом або, інакше кажучи, між інтелектом і фізичним світом. Оскільки сучасна циві­лізація припускає глибокий поділ між ними, то нам довелося ство­рювати детально розроблені правила культури, спрямовані на заохочення найповнішого вираження наших думок і, водночас, на приглушення почуттів та емоцій.

Багато з цих культурних правил тепер нарешті вже визнано над­то недоречними з огляду на те, що ми дізнаємося про начала людсь­кої природи. Одне з таких начал — звісно ж, мозок, побудований з шарів еволюційних надбань. Між найдавнішою і найпримітивні-шою частиною, відповідальною за тілесні функції та інстинкти, і останньою в цій еволюції великою структурою мозку, яка відпо­відальна за абстрактне мислення і відома під назвою «кора», або неокортекс, міститься величезна лімбічна система, що керує емоці­ями. Таким чином ідея, згідно з якою люди можуть виступати як безтілесні інтелекти, за своєю суттю зводиться до абсурдного тверд­ження, нібито у роботі мозку важить тільки діяльність кори.

220 / Земля у рівновазі

Втім, абстрактне мислення — лише один вимір свідомості. Наші почуття та емоції, наші відчуття, наше сприйняття власного тіла і природи — без всього цього немає життєвого досвіду, пізнання розу­мового і фізичного. Визначити, хто ми такі з точки зору аналітичної діяльності кори головного мозку, означає створити нерозв'язну дилему: як ми можемо зосереджуватися на самому тільки абстрак­тному мисленні, якщо решта мозку заповнює нашу свідомість почуттями, емоціями та інстинктами?

Наполягання на верховенстві кори головного мозку обходиться нам надто дорого, адже за своїм неприродним завданням безтілес­ний розум має нехтувати інтенсивним психічним болем, що породжу­ється постійним скніючим усвідомленням того, чого не вистачає: досвіду тілесного існування як цілості буття фізичного і духовного. Безперечно, життя ставить кожного перед особистими і загальними проблемами, й багатьох видів психічного болю ми радо уникнули б. Але розрив між розумом і тілом, інтелектом і природою породив своєрідний душевний біль у самій основі сучасної свідомості, усклад­нивши лікування тих, хто страждає від інших психологічних травм.

Справді, варто припустити, що належні до цивілізації, яка дозво­ляє або заохочує такий розрив, будуть порівняно вразливішими для психічних розладів із спотвореним співвідношенням між мисленням та почуттям. Це може здатися неймовірним, оскільки ми не звикли шукати коріння психологічних проблем у загальному характері сучасної цивілізації. А от епідеміологи зазвичай пов'язують причи­ну фізичних порушень із прийнятими у суспільстві порядками, які завдають додаткових стресів найвразливішим індивідам. Розглянь­мо, наприклад, як характер сучасної цивілізації майже вичерпно пояснює епідемічний рівень високого кров'яного тиску у жителів країн, як от Сполучені Штати, що харчуються продуктами з надмір­ною концентрацією натрію. Хоча точний причинний зв'язок все ще залишається таємницею, епідеміологи роблять висновок, що майже повсюдна схильність у сучасному світі включати значну кількість солі в харчові продукти відповідає за поширення гіпертонії. У тих доіндустріальних культурах, які ще збереглися, де немає харчової індустрії і споживання натрію лишається на низькому рівні, гіпер­тонія практично не відома і вважається нормальним, коли стара людина має такий самий тиск, як і немовля. А у нашому суспільстві

Розладнана цивілізація /221

вважається, що збільшення кров'яного тиску з віком — цілком при­родне явище.

Однак знизити високий тиск куди простіше, ніж вирішити глибокі психологічні проблеми. Більшість людей, реагує на психічний біль так, як і на будь-який інший: замість шукати причину, вони відса-хуються від нього, намагаючись його якнайшвидше позбутися або, навпаки, ігнорують. Одна з найефективніших стратегій, щоб знех­тувати психічним болем, — це відволіктись від нього чимось приєм­ним, або таким, що забирає багато душевних сил і змусить про нього забути. Як тимчасовий засіб таке відволікання не обов'язково шкідливе, але залежність від нього протягом довгого часу стає небезпечною і, зрештою, може стати певного роду згубною звичкою. Справді, можна довести, що кожна згубна звичка викликана сильною та нагальною потребою відволіктися від психічного болю. Отже, згубна звичка — це є спосіб відволікання.

Традиційно термін «згубна звичка» вживається щодо алкоголю або наркотиків. Але нові дослідження поглибили наше розуміння цієї проблеми, і нині вже доведено, що люди можуть впадати в залежність від багатьох занять і типів поведінки — приміром, від азартних ігор або нестямної праці, або навіть безперервного пере­гляду телепрограм, — аби вони тільки дозволяли уникнути неба­жаних почуттів. Кожен, хто чогось дуже боїться — інтимного зв'яз­ку, невдачі, самотності — потенційно вразливий до тієї чи іншої згубної звички, бо психічний біль викликає сильне бажання відво­ліктися.

Сучасний розрив між розумом і тілом, людиною та природою породив новий вид згубної звички, а я вважаю, що наша цивілізація вже дійсно від неї узалежнилася: ідеться про споживання самої Зем­лі. Це згубне заняття відвертає нас від болю за втраченим: безпо­середнім відчуттям зв'язку з барвистим, дзвінкоголосим і невгамов­ним світом природи. За марнослів'ям і затятістю промислової циві­лізації криється наша глибока самотність і прагнення з'єднатися зі світом, що може зміцнити наш дух та наповнити почуття багатством і безпосередністю самого життя.

Ми можемо вдавати, ніби не помічаємо цієї порожнечі, але вплив її відчутно у неприродній мінливості наших неконтрольованих реакцій на деякі речі, що з ними стикаємося. Тут для ілюстрації мені стане в пригоді метафора, взята з електротехніки. Пристрій, який

222 / Земля у рівновазі

споживає багато електроенергії, має бути заземлено, щоб стабілі­зувати електричні потоки і запобігти раптового ураження неконт-рольованим електричним струмом когось, хто до нього доторкнеться. Незаземлений пристрій становить серйозну небезпек, але й особа, не «заземлена» тілом і розумом, почуттями та думками, може стано­вити загрозу для тих, кого торкається. Ми ладні вважати потужні струмені творчої енергії, що вирують у кожному з нас, чимось добро­якісним і плідним, але вони можуть вийти з-під контролю і виявитися примхливими та небезпечними, якщо їх належним чином не зазем­лити. Це особливо стосується до тих, хто має зовсім погані й згубні звички. Не заземлені глибоким усвідомленням власного життя, такі жертви пристрастей схожі на людину, яка вхопила кабель із напру­гою в 600 вольт і вже не здатна розтиснути руки через занадто сильний струм: вони вперто тримаються своєї згубної вдачі, навіть відчуваючи, що життєві сили їх залишають.

Так само і наша цивілізація все міцніше тримається звички щороку споживати дедалі більше вугілля, нафти, свіжого повітря та води, дерев, родючої землі та маси інших речей, що їх ми відбираємо у планети, перетворюючи не так на засоби існування чи житло, як радше на те, чого не потребуємо: силу-силенну сміття і забруднен­ня, товарів, на рекламу яких витрачаються мільярди, аби перекона­ти нас в їхній необхідності, надлишок продуктів харчування, що збиває ціни в той час, як самі продукти стають відходами, різно­манітні розваги та відволікання. Ми наче квапимося загубитися у розмаїтті форм культури, суспільства, технології, інформації, риту­алів виробництва та споживання, а платимо за це втратою свого духовного життя.

Свідчень цієї духовної втрати чимало. Так, психічні захворю­вання різного типу дійшли вже характеру епідемії, а особливо у дітей. Три головні причини смертності серед неповнолітніх — нещасні випадки, пов'язані з вживанням наркотиків та алкоголю, самогубства і вбивства. Відвідання крамниці зараз вважається від­починком. Матеріальних цінностей сьогодні нагромаджено най­більше за всю історію, — але те саме стосується і кількості людей, які відчувають у своєму житті порожнечу.

Потужні рушії відволікання, набуті промисловою цивілізацією, спокушають нас, обіцяючи повне задоволення бажань. Нові мож­ливості людини накидати свою волю світові здатні забезпечити

Розладнана цивілізація /223

великий «кайф», який мало чим відрізняється від того, що його відчувають наркомани, коли наркотична речовина, введена в кро­вообіг, починає впливати на мозок. Але це відчуття швидко минає, не давши справжнього вдоволення. А метафора наркотичної залеж­ності принагідна і в іншому аспекті. З часом, для підтримки задо­волення на певному рівні, наркоман потребує дедалі більшої дози наркотику; наша цивілізація також мусить усе вище підносити рі­вень споживання. Але чому, щороку споживаючи дедалі більше природних ресурсів на душу населення, ми це вважаємо природним та закономірним? Чи ми потребуємо більшого рівня споживання, щоб досягнути того ж ефекту відволікання, якого раніше досягали, обходячись меншим? У публічних дискусіях про спроможність науки, технології та промисловості надати нам нову й страхітливу владу над природою, нас іноді не так цікавлять серйозні аргументи за і проти, як гострі відчуття, що завжди супроводжують перше викорис­тання нових удосконалених засобів людської зверхності над Землею.

В основі згубної залежності лежить оманлива надія зазнати яскравості та безпосередності реального життя, уникнувши необ­хідності знайомитися з його зворотнім боком — страхом і болем. Наша промислова цивілізація обіцяє нам щось подібне: прагнення щастя та комфорту понад усе є першорядним, і нас заохочують вірити, що споживання нескінченного потоку блискучих нових продуктів є найкращим шляхом досягти успіху в його реалізації. Обіцянка легкого вдоволення бажань така спокуслива, що ми ладні радо забути свої справжні відчуття та відмовляємося від пошуку правдивої мети й змісту нашого життя.

Але ця обіцянка завжди облудна, бо залишається потреба справ­жності. У здоровому, врівноваженому житті галасливі діалог зі штучним, власноруч витвореним світом може відволікти нас від більш глибоких ритмів життя, але не здатні перервати їх. Пато­логічна звичка обертає такий діалог на щось гірше за галасливу розвагу, оскільки що більше порушується рівновага життя, тим більше енергії витрачають людина на об'єкт згубної пристрасті, дедалі узалежнюючись від оманливих замінників життя, а ритм її похмурого та рутинного животіння стає все більш несумісним із природною гармонією буття. Коли ж цей розлад поглиблюється, дисгармонія дається взнаки безперервним рядом криз, кожна з яких руйнівніша за попередню.

224 / Земля у рівновазі

Дисгармонія нашого ставлення до Землі, зумовлена нашою згуб­ною схильністю до споживання якомога більше природних ресурсів, виявляється сьогодні у нових і нових кризах, кожна з яких знаменує чимраз руйнівніше зіткнення між цивілізацією і природним світом: якщо колись всі загрози довкіллю обмежувалася місцевим або регі­ональним рівнем, то нині маємо і декілька стратегічних небезпек. Втрата півтора акра вологого лісу щосекунди, раптове прискорен­ня у тисячі разів природної швидкості вимирання живих видів, озоно­ва діра над Антарктидою і зменшення товщини озонового шару по всіх широтах, можливе руйнування кліматичної рівноваги, завдяки якій планета є придатною для життя, — ось свідчення все шаленішої напруги між людською цивілізацією та світом природи.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка