Земля у рівновазі екологія І людський дух




Сторінка14/18
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,21 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Багато хто начебто забуває про ці тенденції та згубну сутність нашого нездорового ставлення до Землі. Але тим, кому просто бра­кує знань, може допомогти освіта, — куди гірше, коли люди не вважають такий підхід руйнівним. Адже чимало політичних, діло­вих та інтелектуальних лідерів, агресивно і категорично запере­чуючи саму наявність таких тенденцій, на ділі «потурають» їм, усува­ють незручні перешкоди й сприяють збереженню згубної поведінки.

Психологічний механізм такого заперечення складний, але хво­роблива залежність є цілком придатною моделлю для його розгляду. Заперечення — це стратегія тих, хто ладен вірити, що зможе про­довжувати своє залежне від згубної звички життя, уникнувши нега­тивних наслідків для себе й навколишніх. Наприклад, алкоголіки вперто відмовляються визнавати, що їхня пристрасть шкодить їх­ньому життю; повторювані автомобільні аварії, спричинені одним і тим самим п'яним водієм, алкоголік пояснюватиме випадковістю, щораз іншою.

Отже, суть такого заперечення пояснюється внутрішньою пот­ребою жертв поганої звички не визнавати зв'язку між залежною поведінкою та її згубними наслідками. Потреба заперечувати бу­ває вельми потужною, але людину, яка визнає свою залежність від згубної звички, можна схилити до усвідомлення почуттів і думок, від яких вона так відчайдушно намагається відволіктися; зречення цього нав'язливого потягу означає втрату свого головного щита проти страху зіткнутися з тим, чого так вперто прагнеш уникнути.

Деякі теоретики твердять, що багатьох людей до згубної залеж­ності штовхає почуття безсилля. Вони часто мають нав'язливу по-

Розладнана цивілізація /225

требу в абсолютному контролі над тими кількома речами, що здатні задовольнити їхні бажання. Ця потреба породжується почуттям безсилості та зворотно пропорційна силі цього почуття, яке у них викликає реальний світ із його спонтанністю та неконтрольованіс-тю.

Важливо зрозуміти, що ця психологічна драма відбувається на порозі свідомості. Справді, саме цей кордон і захищається від напо­легливого втручання дійсності. Втім, забезпечення неприступності цього бастіону вимагає стільки обману, що друзям жертв згубної залежності важко повірити, ніби ті не відають, що коять із собою й навколишніми людьми. Таку оманливу поведінку легко пояснити: одержимі потребою задовольнити своє пристрасне бажання вони підпорядковують цій меті геть усе. Адже правдиве розуміння під­ґрунтя їхніх вчинків може не дати їм вдовольняти свою пристрасть, тому вони й наполягають, що не мають психологічних проблем.

Ми не усвідомлюємо свого руйнівного впливу на Землю пере­важно з тих-таки причини, а отже, маємо ту ж таки потребу запере­чувати, і до того ж чималу. Заперечення може набирати страшних та химерних форм. Наприклад, у Південній Кароліні 1991 року, на п'ятий рік посухи, деякі домовласники обприскували зеленою фар­бою свої мертві газони так само, як деякі власники похоронних кон­тор гримують мерців за допомогою косметики, щоб ті скидалися на живих і менше шокували глядачів, надто вразливих до споглядання смерті. Джозеф Конрад писав у «Серці темряви»: «Завоювання Землі не така вже й добра річ, якщо пригледітися до неї уважніше». Але ми так призвичаїлися завойовувати, що не хочемо помічати, наскіль­ки це жахлива й згубна звичка. Ми майстерно виправдовуємо свої дії, заплющуючи очі на їхні наслідки. Ми вороже ставимося до тих, хто попереджує нас, що ми мусимо змінитися, ми підозрюємо їх у підривних намірах, звинувачуємо у підступних планах, марксизмі, етатизмі, анархізмі, тощо. («Убити посланця, який приніс погану звістку», — це, насправді, поширена форма заперечення.) Ми не бачимо жодного взаємозв'язку між щораз небезпечнішими кризами, які ми викликаємо у природному світі; адже всі вони, мовляв, є випадковостями з різними власними причинами. Чи можуть, наприк­лад, згадувані посохлі газони мати якийсь зв'язок з інтенсивними пожежами, що позбавили домівок тисячі людей у 1991 році? Немає значення; ми впевнені, що зможемо пристосуватися до будь-яких змін

226 / Земля у рівновазі

на гірше, навіть попри те, що зачастілі ознаки катастрофи дедалі більше нагадують, як жартує А.Уітні Браун, «прогулянку на природі під час апокаліпсису».

Однак мури заперечення не завжди непробивними. На пізніх стадіях хворобливої залежності, коли її згубний характер стає нас­тільки очевидним, що ним дедалі важче нехтувати, починається процес примирення з її наслідками. Адже звичка вже так глибоко вкоренилася в життя, що здається виходу більше немає. Так само є люди, яким все важче заперечувати згубність нашого ставлення до Землі, але реагують вони не дією, а примиренням. Вже надто пізно, думаємо ми, нічого вже не вдієш.

Але такий підхід віщує загибель, хоча зцілитися все ще можливо. Суттєвим чинником одужання є готовість жертви залежності чесно зустрітися з тим болем, якого прагнула уникнути. Замість того, щоб відволікати свою свідомість чимось іншим, вона має глянути в об­личчя своєму болю — відчути його, осмислити, пройнятися ним й оволодіти, — щоби відтак уже не тікати від нього, а чесно боротися і подолати його.

Так і наше ставлення до Землі не вдасться оздоровити, аж поки ми не перестанемо заперечувати, що нині воно є геть руйнівним. Наша затята потреба тримати природний світ під своїм контролем зумовлено, мабуть, почуттям безпорадності, яке охоплює людину перед лицем прадавнього гнітючого страху: бо ж «у природи зуби та пазурі в крові», — але ця затятість вже привела нас до краю прірви, оскільки ми настільки успішно навчилися контролювати природу, що втратили зв'язок із нею. Ми повинні також визнати, що новий страх погіршує нашу згубну звичку: як би ми не тішилися успішним контролем над природою, наслідки лякають нас дедалі більше, а отже оберти руйнівного колеса тільки прискорюються.

Те, що я називаю хворобливо-залежним типом поведінки, є лише частиною справи і не може вичерпно пояснити всієї складності та жорстокості нашого спустошення Землі. Як не пояснює це і того, чому стільки розумних та дбайливих людей може мимовільно спів­працювати в тому, що завдає таку величезну шкоду глобальному довкіллю і як вони можуть продовжувати жити з тією самою сукуп­ністю невірних припущень про те, що саме насправді і чому робить їхня цивілізація. Авжеж, проблема стосується не лише нашого осо-

Розладнана цивілізація /227

бистого ставлення до Землі. Проблема охоплює величезні недоліки того, як ми колективно визначаємо наше спільне ставлення до неї.

Метафори завжди можуть стати в пригоді, принаймні, декотрі допомогли мені зрозуміти, що саме є помилковим в наших стосун­ках із Землею. Одна з них, найбільш повчальна, походить з порів­няно нової теорії неблагополучних сімей, яка є синтезом соціо-психологічних досліджень із питань хворобливої залежності, сімей­ної терапії та системного аналізу і намагається пояснити походжен­ня явища, відомого під назвою функціонально розладнаної родини.

Поняття функціонально розладнаної родини було висунуто та дістало початковий розвиток у працях таких вчених як Р. Д. Лейнг, Вірджинія Сатір, Грегорі Бейтсон, Мілтон Еріксон, Мерей Боуен, Натан Акерман і Еліс Міллер; серед авторів останнього часу, котрі його поглибили, а заразом і спопуляризували, треба назвати, зокре­ма, Джона Бредшова. Проблема, яку всі вони намагалися досліди­ти, полягала у тому, звідки в родинах, що їх утворюють начебто нормальні люди з добрими намірами, можуть виникати деструктивні взаємини, породжуючи кризи, індивідуальні та сімейні.

Згідно з теорією функціонального розладу, неписані правила виховання дітей та уявлення про те, що означає бути людиною, передаються у сім'ях з покоління в покоління. Сучасна версія цих правил та уявлень формувалася під впливом того самого філософ­ського світогляду, який призвів до науково-технічної революції: людська істота вважається передусім як інтелектуальне створіння, відокремлене від фізичного світу. А це визначення, у свою чергу, призвело до вимоги стримувати почуття та емоції й підпорядко­вувати їх чистому розумові.

Одним із наслідків такого наукового погляду виявився зміна в уявленнях про Бога. Коли стало зрозуміло, що наука — замість божественного походження — може дати пояснення багатьох при­родних явищ, то здалося вірогідним і припущення, нібито Творець, запустивши світ у рух за певними правилами, що можуть бути пізнані людиною, усунувся від своїх повноважень і відокремився від світу й тепер лише спостерігає за ним згори. Можливо, через це змінилося і сприйняття родини. Сім'я вважалася схожою на систему Птолемея з батьком-патріархом у центрі як джерелом влади й авторитету та всіма іншими її членами, які обертаються навколо нього, кожен на своїй орбіті. Така переміна мала драматично вплинути на дітей,

228 / Земля у рівновазі

адже до наукової ери їм, напевне, було простіше знайти та зрозумі­ти своє місце у світі, тому що вони могли визначатися відносно як батьків, так і Бога, безсумнівно присутнього у природі. Маючи два настільки чіткі орієнтири, дітям важко було збитися зі свого жит­тєвого шляху. Та коли Бога було відсунуто із природного світу кудись в абстрактне місце, його у родині замінила постать патріар­ха (майже завжди батька), котрий дістав мало не Божі повноважен­ня у застосуванні сімейних правил. Тоді як деякі батьки оголосили себе єдиним джерелом авторитету, їх діти почали втрачати розумін­ня своєї ролі у родинній системі, яка перебувала під глибоким стресом від прагнення цілковитого контролю з боку всесильного батька.

Батькам надавалося беззастережне право встановлювати пра­вила, і серед них, за Бредшовом та іншими, найчільніше місце діс­талося забороні ставити правила під сумнів. Отже, одним із спосо­бів, у який функціонально розладнані родини домагаються, щоб їх­ніх правил було дотримано, хоча б і ціною душевної глухоти, стає проповідь розриву між розумом і тілом, що врешті-решт зводиться до придушення почуттів і емоцій, які могли б ці правила підірвати. Так само наша цивілізація забезпечує дотримання своїх правил, проповідуючи відчуження людей від світу природи та стримування емоцій, які могли б допомогти нам відчути свою відірваність від Землі.

Такий підхід увічнює окремість думки і почуття та потребує пов­ного схвалення загальноприйнятої невимовленої брехні, з якою всі згодні жити. Він спонукає людей вважати, що не знати своїх почут­тів — це нормально, та відчувати безпорадність, коли виникає дум­ка про те, щоб кинути виклик, або спробувати змінити припущення та правила, на яких грунтується принцип придушення почуттів. Унаслідок цього, згадувані правила часто-густо призводять до пси­хологічних драм і змушують грати вдавану роль. Правила, що є одночасно незрозумілими та захищеними від змін, можуть увікові­чити такі розлади, як-от згубна звичка, жорстоке поводження з діть­ми та деякі форми депресії. Це власне і є парадигма функціонально розладнаної родини.

Не є чимось незвичним, коли член такої родини виявляє симптоми серйозних психічних порушень, які після уважного обстеження вияв­ляються зовнішніми ознаками функціонального розладу, що охоп­лює всю родину. Щоб вилікувати пацієнта, лікарі зосереджують

Розладнана цивілізація /229

свою увагу не на патології цього окремого індивіда, а на складному плетиві сімейних стосунків, а також неписаних правил та уявлень, характерних для цієї родини.

Приміром, давно відомо, що переважна більшість батьків, які жорстоко обходяться з дітьми, в дитинстві самі потерпали від тако­го ж ставлення. Аналізуючи це явище, дослідники встановили таку архетипну схему стосунків між поколіннями: той, хто зазнав дити­ною знущань, пам'ятатиме їхню силу фізично, але розумом прагнути­ме про них забути. У марному намаганні позбутися цього глибокого сум'яття колишня жертва відтворює драму, де сильніша і старша особа ображає безсилу дитину, тільки цього разу колишня жертва виконує роль мучителя.

Візьмемо конкретніший приклад, описаний Еліс Міллер у праці з питань функціональної розладнаності «Драма обдарованої дитини». Є родини, в яких дітям бракує беззастережної любові, необхідної для нормального дитячого розвитку, через що у них виникає відчут­тя певної душевної нестачі, а відтак розвивається занижена само­оцінка, й вони починають постійно шукати в інших людей схвален­ня та утвердження, яких їм так сильно бракує. Новий термін «співза-лежність» описує нагальну потребу в сторонніх людях для власного утвердження та доброго ставлення до себе. Енергія, якою живиться цей потяг, може даватися взнаки у дорослому житті, нерідко пород­жуючи згубні звички і тягнучи за собою спосіб взаємин, що його описують слова популярної пісні: «пошуки кохання, і все не в тих місцях». На жаль, коли такі люди самі мають дітей, вони майже завжди знаходять в емоційному голоді своїх дітей джерело інтен­сивної та неослабної уваги, яку використовують, аби задовольнити свою невтолену жагу схвалення та утвердження, — інакше кажучи, вони радше беруть у власної дитини, ніж дають їй ту саму беззас­тережну любов, без якої неможливе повноцінне емоційне життя. А дитина наслідує поведінку своїх батьків, раз у раз жадібно шукаючи на обличчях та в почуттях інших те, чого їй не вистачає для душев­ної рівноваги. Таким чином цикл триває.

Теорія функціонального розладу у родинах, звісно, не вимагає визнавати якогось конкретного члена сім'ї поганим, або звинува­чувати когось у свідомому намірі завдати шкоду іншому. Радше справжня причина болю та трагедії, від яких страждають члени родин у кожному поколінні, — це засвоєні ними зразки сімейних

230 / Земля у рівновазі

правил. Діагноз «функціональна розладнаність» насправді є вель­ми обнадійливим, бо замість того, щоб шукати причину проблеми в окремій особі, знаходить її у взаємостосунках людей, тобто в уста­леному способі мислення, що є наслідком успадкованих уявлень і правил поведінки, — а не у людській природі, яка залежить від успад­кованої долі. Тому можемо тут сподіватися на одужання та переміну.

Це добра новина. А погана полягає в тому, що більшості засвоє­них у ранньому дитинстві правил, які призводять до функціонально­го розладу, надзвичайно важко позбутися. Своїм занадто довгим періодом дитинства, коли ми майже повністю залежимо від батьків, ми завдячуємо еволюції людини. Як зазначив кілька десятиліть тому Ешлі Монтег'ю, еволюція сприяла розвитку дедалі більшого люд­ського мозку, але наше походження від приматів визначило макси­мальну межу головки дитини, з якою вона фізично може народитись. Природа вирішила цю проблему, встановивши надзвичайно дов­гий період залежності дітей від батьків, що ними опікуються, аж поки розум і тіло не розвинуться достатньою мірою протягом довгого періоду дозрівання після народження. Але впродовж цього періоду соціального та психологічного розвитку діти надзвичайно вразливі до хорошого і поганого впливу, отож у функціонально розладнаній родині вони засвоюють від батьків хибні правила та викривлені уявлення про життя. І оскільки батьки вчать передусім того, чого самі навчилися змалку, то ці узвичаєні правила можуть передава­тися через багато поколінь.

Кожна культура схожа на велику родину, і, мабуть, ніщо не може чіткіше визначати культуру, ніж правила й уявлення про життя. У сучасній західній культурі нас навчають уявленням про життя, які сформувалися в значній мірі під впливом картезіанського світо­сприйняття, а саме, що людина мусить бути відокремленою від Зем­лі, так само як розум — від тіла, і що природу треба підкоряти, а почуття стримувати розумом і придушувати. Тією чи іншою мірою, ці правила передані кожному з нас і справили великий вплив на наше розуміння того, хто ми є.

Модель функціонально розладнаної родини має пряме відношен­ня до способу нашого мислення про довкілля. Ця модель також допомагає зрозуміти, як ми могли припуститися такої глибокої та небезпечної кризи у своїх взаємостосунках із довкіллям, пояснює, що кризу цю зумовлено аж ніяк не природженою зловмисністю чи

Розладнана цивілізація /231

там патогенними властивостями людства, та підказує як виправити ці стосунки. Однак за логікою цієї метафори нині, коли екологічна криза досягла такого рівня, нашу цивілізацію, на мій погляд, в дея­ких засадничих питаннях слід визнати функціонально розладнаною.

Як і у випадку з родиною, неписані правила, що визначають наше ставлення до природи, передавалися з покоління в покоління від часів Декарта, Бекона та інших піонерів наукової революції, протягом десь 375 років. Тому ми засвоїли їх і жили за ними сто­літтями, без особливих сумнівів в їхній доцільності. Як і у випадку з родиною, одне з головних правил функціонально розладнаної цивілізації полягає в тому, що ви не піддаєте правила сумніву.

Існує глибоке психологічне підґрунтя того, чому правила у функціонально розладнаній родині не підлягають запереченню. Мала дитина, навіть якщо відчуває якусь помилковість або недо­речність правил, надто залежить від батьків, щоб припустити, що в їх діях щось негаразд. І оскільки вгледіти у всесильних батьках при­чину функціонального розладу дитині і на думку не спаде, то мусить шукати проблему в самій собі. В цей вирішальний момент дитина сама завдає собі психологічної травми, через яку, зрештою, втрачає віру в себе. Біль від цієї рани часто триває все життя, спричинюючи душевну порожнечу й відчуження, що в критичний період, коли формується психіка людини, може призвести до надмірних перевит­рат психічної енергії у жадібному пошуку того, чого їй, на жаль, знайти не судилося — беззастережної любові та розуміння.

Так само, як діти не можуть зректися батьків, кожне нове поко­ління нашої цивілізації відчуває свою надзвичайну залежність від цивілізації в цілому. Продукти харчування на полицях магазинів, вода з крану в нашому домі, житло, будь-які засоби існування, одяг і достойна робота, розваги, навіть наша ідентичність — всім цим забезпечує нас цивілізація, так що нам і думати годі відмовитися від таких переваг та добробуту.

Розглянемо метафору далі: як діти вважають, що винні у функ­ціональному розладі в їх стосунках з родиною, так і ми покірно переймаємо на себе вину за неспроможність нашої цивілізації дати нам відчуття спільноти та спільне почуття життєвого призначення. Багато людей, які відчувають беззмістовність свого життя, незро­зумілу порожнечу та відчуженість, просто припускають, що вони десь схибили і це з ними щось не так.

232 / Земля у рівновазі

У цьому є дещиця іронії: саме наша відокремленість від фізично­го світу є переважною причиною цього болю, і саме через те, що нас привчили жити так нарізно з природою, ми впали у таку повну за­лежність від цивілізації, яка, схоже, зайняла місце природи у задо­воленні наших потреб. Як діти з функціонально розладнаної родини терплять біль, коли через батьківське поводження переконуються, що їхній душі чогось бракує, так і ми, напевно, зазнаємо болісної втрати, коли нас змушують повірити, нібито зв'язок із природним світом, який є нашим невіддільним правом за народженням, як біо­логічного виду, виявився чимось неприродним, чого слід зректися за обрядом входження до цивілізованого світу. Відтак через втрату зв'язку з світом природи ми відчуваємо душевний біль, споживаємо Землю та її ресурси, намагаючись відволіктися від нього, й жадібно шукаємо штучних замінників, аби хоч чимось замінити почуття єд­ності зі світом, яке у нас відібрано.

Часто дитина з функціонально розладнаної родини, яка відчуває сором, формує фальшивий образ своєї особи, який і використовує у стосунках із іншими людьми. Такий сфальшований образ може бути вельми витонченим, оскільки діти ладні постійно його вдоскона­лювати, спостерігаючи, яке враження він справляє на інших і яку реакцію викликає, аби несправжнє видати за справжнє. Так само й ми створили у нашій цивілізації фальшивий світ пластикових квітів і космічних польотів, кондиціонованого повітря та флуоресцентно­го світла, вікон, що не відчиняються, та фонової музики, що ніколи не припиняється, днів, коли ми не певні, чи то був дощ, чи ні, ночей, коли небо не припиняє палахкотіти вогнями, розваг, що оповили нас наче коконом, заморожених продуктів для мікрохвильових пе­чей, сонних сердець, збуджуваних кофеїном, алкоголем, наркоти­ками та ілюзіями.

У нестямному руйнуванні довкілля та очевидній одержимості у пошуках штучних замінників безпосереднього досвіду реального життя, ми граємо за сценарієм, що дістався нам від попередників. Та як у функціонально розладнаній родині неписані правила пород­жують і підтримують змову мовчання щодо самих правил, хай навіть ціною постійних криз, так само сила неписаних правил нашої роз­ладнаної цивілізації сприяє мовчазній згоді з руйнівним ставленням до природи.

Розладнана цивілізація /233

Ідея розладнаної цивілізації ні з якого огляду не є просто теоретич­ною конструкцією. Зрештою, в цьому страшному столітті ми були свідками декількох аж надто зловісних прикладів цивілізаційного розладу: тоталітарні суспільства нацистської Німеччини за Гітлера, фашистської Італії за Муссоліні, радянського комунізму за Сталіна та його наступників і китайського — за Мао Дзедуна й Ден Сяопіна, а також багатьох менш ганебних версій того ж таки явища. Адже ще зовсім недавно світове співтовариство мусило мобілізувати свої війська для боротьби з тоталітарним режимом баасистського Іраку під проводом Саддама Хусейна.

Кожному з цих розладнаних суспільств бракувало внутрішнього ствердження і легалізації, які може забезпечити тільки вільний воле-вияв згоди з боку тих, кими керують. Кожне з цих суспільств виявило ненаситне прагнення накидати свій режим та політичну філософію на сусідів. Кожне з них було зорієнтовано на насильницьку експан­сію й загарбання інших країн. Більше того, кожне сплело у своєму суспільстві павутиння загальнообов'язкових спільних уявлень, які вважалися більшістю людей фальшивими, але які ніхто не наважу­вався піддати сумніву вголос. Ці суспільства у макрокосмі відтво­рювали ту ж таки патологію розладу, яку ми бачили в сімейному мікрокосмі. Мала дитина з розладнаної родини шукає на батьків­ському обличчі підтвердження того, що і з нею самою, і в світі все гаразд, — а як не знаходить, то починає відчувати свою непов­ноцінність. А оскільки вона має сумніви у своїй цінності і правиль­ності, то починає контролювати свій внутрішній світ — придушує безпосередність, маскує емоції, підмінює творчу наснагу механіч­ною рутиною та відволікає свідомість від усього, чого їй не виста­чає, непереконливо вдаючи із себе того, ким могла би бути. Приб­лизно це саме бачимо у тоталітарному суспільстві: якщо влада наважується прочитати на обличчях людей їхні істинні почуття, то мало коли знаходить підтвердження того, що з її світом усе гаразд. Навпаки, влада починає відчувати страх, що щось іде не так, як слід, тому що громадяни не висловлюють — і не можуть вільно висловити — своє ставлення до неї. Вони відводять погляд або див­ляться, уп'явши очі, як у трансі, та ця байдужа похмурість свідчить про неспокій і побоювання, вельми поширені серед пригнобленого населення будь-де. Позбавлена опертя внутрішньої легітимності й моральної підтримки з боку громадян, тоталітарна влада не бачить
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка