Земля у рівновазі екологія І людський дух




Сторінка15/18
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,21 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

234 / Земля у рівновазі

іншого виходу, як лише удатися до експансії, — через своє ненаситне прагнення знайти, нав'язуючи себе іншим, беззаперечний доказ своєї значущості.

Тоталітарна експансія починається зазвичай із захоплення слаб­кої та порівняно беззахисної сусідньої країни. Сподіваючись, що подібне завоювання вдовольнить агресора, інші країни часто не висловлюють різкого обурення: деякі — оскільки бояться опини­тися серед наступних жертв, інші — через упевненість у власній безпеці. Та якщо тоталітарне суспільство розладнано досить глибо­ко, одне завоювання не зможе надовго вгамувати його апетити, а отже воно і далі відчуватиме потребу в територіальному розширенні. На жаль, ця жахлива модель усім надто знайома: тільки в нашому столітті тоталітарна експансія безпосередньо спричинила загибель щонайменше 100 мільйонів людей.

Феномен сучасного тоталітаризму, звісно, заскладний і охоплює політичні, економічні та історичні чинники, унікальні для кожного конкретного випадку. Але незважаючи на конкретні специфічні причини, його психології завжди притаманні страх внутрішньої дезорієнтації та пошуки легітимності назовні. Патологічний екс­пансіонізм, такий очевидний у сучасних тоталітарних суспільствах, випливає з цього функціонального розладу, а відчуття цілісності, якого їм бракує, неможливо відновити, допоки вони не будуть гото­ві протистояти нечесності, страху і насильству, згубним для самих підвалин їхньої національної ідентичності.

Безпрецедентна агресія нашої глобальної цивілізації проти при­родного світу теж дуже складне явище, багато причин якого пов'я­зані із географічним та історичним контекстом і особливостями розвитку різних етапів цієї навали. Але з психологічної точки зору наше швидке та агресивне вторгнення у залишки дикої природи є спробою награбувати за межами цивілізації те, чого їй бракує всередині. Наше нестямне прагнення занурюватися якомога глиб­ше у надра землі, щоб видобувати звідти все вугілля, всю нафту та інші види органічного палива, які тільки зможемо знайти, а далі негайно їх спалювати, наповнюючи атмосферу двоокисом вуглецю та іншими викидами, — це свавільна експансія нашої розладнаної цивілізації у вразливі частини природного світу. А знищення про­мисловою цивілізацією більшості вологих і реліктових лісів — особливо страхітливий приклад цього агресивного виходу за межі

Розладнана цивілізація /235

належного, ненаситна спроба знайти зовнішнє розв'язання проблем, викликаних функціональним розладом всередині цивілізації.

За іронією долі, Ефіопія, одна з перших жертв сучасної тоталі­тарної експансії, стала також однією з перших жертв функціональ­ної розладу, що призвів до агресії проти світу природи. У кінці другої світової війни, коли Ефіопію було звільнено від італійських фашис­тів, 40% її земель вкривали й захищали ліси. Минуло щонайбільше півстоліття, яке позначилося найшвидшим у світі зростанням насе­лення, безжальним вирубом лісів, надмірним випасом худоби та зростанням експорту деревини з тим, щоб виплатити відсотки за кредитами, — і нині менше 1 відсотку території країни залишається вкритим деревами. Спочатку там відбулося вимивання значної частини верхнього шару грунту, потім почалася посуха, що триває й досі. Мільйони людей, які загинули від голодної смерті, стали жертвами експансіоністського спрямування нашої розладнаної цивілізації.

Досліджуючи перспективи того, як можна зупинити цю руйнівну експансію, вражаєшся нашим неустанним, наче в якійсь затятості, прагненням заволодіти кожною часткою Землі. Завжди незадово-лені потреби цивілізації живлять двигун агресії, й ніколи ці потреби не можуть бути насправді вдоволеними. Захоплені землі спусто­шуються, їхня природна родючість виснажується, ресурси розгра­бовуються і швидко споживаються, — та вся ця руїна лише розпалює наші апетити.

Найслабші та найбезпорадніші члени функціонально розладна­ної родини стають жертвами жорстокого ставлення з боку тих, хто має про них піклуватися. Так і ми не піклуємося про найвразливіші та найменш захищені території природного світу: заплавини, вологі ліси, океани. Ми також чинимо зловживання щодо інших членів людської спільноти, особливо щодо тих, хто не здатен себе захистити. Ми дозволяємо вигнання корінних народів з їхніх земель, ми без­жально експлуатуємо місця проживання найбіднішого населення, і що найгірше, ми порушуємо права тих, хто житиме після нас. Визис­куючи планету у спосіб, що не може тривати довго, ми робимо неможливим для наших онуків рівень життя, який хоч частково схожий на наш.

З філософської точки зору, майбутнє — це, зрештою, вразливе й непевне сьогодення, що розвивається, а отже несталий шлях роз-

236 / Земля у рівновазі

витку можна охарактеризувати як «зловживання майбутнім». Як батько, що порушує межі особистості вразливої дитини, так і ми переступаємо часові межі свого законного місця у ланцюзі людсь­ких поколінь. Врешті-решт, на всіх чоловіків та жінок усіх поколінь є лише одна Земля — єдина планета, яку ми маємо, — а тому кожен мусить відповідати за те, щоб майбутнє одного покоління мало можливість безпечно розвинутися і стати теперішнім для наступно­го покоління. Насправді ж ми розбещено нав'язуємо наш власний функціонально розладнаний стиль життя своїм нащадкам, для яких цей тягар вже буде занадто важким.

Поліція, лікарі та психологи, які мають справу з жертвами сексу­альних злочинів, скоєних проти дітей, часто дивуються, як доросла людина — особливо батько — може заподіяти таке зло. Як вона могла не чути дитячих криків, не бачити горя, бути черствою до болі, викликаної її діями? Відповідь нам тепер відома: це щось схоже на психічну черствість або ж нестяму, викликану у дорослої людини пристосуванням ще у дитинстві до моделі функціонального розла­ду, і ця набута в дитячому віці властивість використовується нею аби заглушити сумління та полегшити собі відтворення того злочи­ну, який колись був скоєний проти неї самої.

Як члени функціонально розладнаних сімей приглушують свої емоції, захищаючись від болю, так і наша розладнана цивілізація розвинула емоційну черствість, що перешкоджає нам відчути біль нашого відчуження від світу навколо нас. І розладнана родина, і наша розладнана цивілізація відчувають відразу до безпосередньо­го контакту з повним і чесним досвідом життя. Вони обидві втриму­ють людей у павутинні абстрактної безчуттєвої думки, завжди зосе­редженої на інших, на чужих уявленнях про досвід, на чужих словах або вчинках, які мають забезпечити ту цілісність та ствердження, що їх так відчайдушно прагнемо.

Та вихід є. Тенденція функціонального розладу не має залишати­ся постійною, а ключ до переміни — це різке світло правди. Так само, як залежна людина може успішно протистояти своїй згубній звичці, а розладнана родина — неписаним правилам, що керують її життям, наша цивілізація теж може змінитися — має змінитися, — й повстати проти неписаних правил, які спрямовують нас до знищен­ня Землі. Еліс Міллер та інші дослідники довели, що усвідомлення первісної втрати і туга за тим, що втрачено, разом із повним і свідо-

Розладнана цивілізація /237

мим відчуттям болю, спричиненого цією втратою, можуть зцілити рану та звільнити жертву від подальшої залежності. Оскільки гло­бальна екологічна криза має своє коріння у розладі взаємин нашої цивілізації зі світом природи, то встати обличчям до цих взаємин, спробувати їх усвідомити й визнати свій руйнівний вплив на довкіл­ля, означає ступити перший крок до усвідомлення своєї втрати й туги за нею, а отже до зцілення всіх ран, яких ми завдали Землі та людській цивілізації, нарешті, до узгодження своєї поведінки з новим баченням того, що значить бути справді дбайливими управителями на своїй планеті.

13

Екологія душі

Двадцять років тому Е.Ф. Шумахер визначив нову важливу пробле­му взаємостосунків між технологією і контекстом — соціальним, культурним, політичним чи екологічним, — у якому її застосовано. Так, атомна електростанція здатна виробляти дуже багато електро­енергії, але не може вважатися «доречною» технологією для слабо-розвиненої країни з нестабільним урядом, де не вистачає освічених інженерів, відсутня будь-яка енергосистема для розподілу вироб­леної електрики, а занадто амбіційний правитель прагне оволодіти достатньою кількістю розщеплюваних матеріалів для створення ядерної зброї. Важливість питання про доречність певної технології зростає відповідно до збільшення її потужності та зростання її потенціалу руйнування довкілля.

Прийшов час поставити те саме питання щодо нас самих і нашо­го ставлення до глобального довкілля: чи належну технологію виб­рав Бог, давши людям владу над Землею?

Знаючи, як ми використовуємо свої нові можливості для втручан­ня у природні системи Землі і навіть їх спустошення, розуміючи всю безглузду нестриманість наших дій, вельми хочеться думати, що суд ще не виніс остаточного рішення.

Незалежно від того, чи віримо ми, ніби панування людини на Зем­лі було визначено Богом, чи схильні думати, що воно є результатом її честолюбства, майже не виникає сумнівів у неналежному характері ставлення людини до довкілля. Але щоб змінитися, мусимо зверну­тися до деяких фундаментальних питань про нашу мету в житті, про нашу спроможність управляти потужними внутрішніми силами, які спричинили цю кризу, а також про те, хто ми є. Ці питання виходять поза межі будь-якої дискусії, чи є людський рід як такий належною технологією; ці питання не для розуму чи тіла, а для душі.

Екологія душі /239

Зміни в характері та суті нашого життя неможливі, коли ми не певні, що й справді можемо щось міняти. Але й ця впевненість пере­буває під загрозою через усвідомлення нашої здатності знищити і себе, і всю Землю. Більше того, стрес через потребу розв'язувати складні й надумані завдання повсякденного життя та нестримний потік виробленої інформації викликає почуття повного виснаження саме тепер, коли ми маємо нагальну потребу у творчій насназі. Наша економіка вважається постіндустріальною, нашу архітектуру нази­вають постмодерною; наша геополітика дістала назву постхолод-новоєнної. Нам відомо, ким ми не є, та, схоже, не відомо, ким ми є. Сили, які формують і змінюють наше життя, здається, мають власну непорушну логіку; вони здаються такими потужними, що будь-яке зусилля творчо визначитися буде витрачено чи не намарно, а резуль­тати невдовзі змито хвилями нових змін, що слідують одна за одною. І ми неминуче коримося будь-якій долі, що нас до неї схиляють ці сили, — долі, яку нам не дано обирати.

Можливо через свою безпрецедентність, екологічна криза, схоже, виходить за межі нашого розуміння і того, що ми називаємо здоро­вим глуздом. Відомості про неї ми ховаємо у найдальші закутки нашої свідомості, де містяться ідеї, які ми ледь-ледь розуміємо, але рідко коли досліджуємо. Ми чіпляємо на неї ті ж таки ярлички, що й на Антарктику: далека, чужа, безнадійно викривлена картами світу, в якому живемо, неприступна й занадто невблаганна, щоб лишити­ся там надовго. Коли відвідуємо ці закутки нашого розуму, коли довідуємось про те, як причини кризи вплітаються в тканину промис­лової цивілізації, то надія на її подолання видається химерною. Це здається настільки неможливим, що ми утримуємося навіть від перших кроків до позитивних змін.

Мовчки повертаємося до безпідставної і необачної надії, нібито зуміємо пристосуватися до будь-яких перемін, що можуть трапитися в майбутньому. Ми звикли пристосовуватися і ми це робимо дуже добре. Врешті-решт, за допомогою різних технологій ми давно призвичаїлися до всіх видів екстремального клімату на поверхні Землі, на дні моря і навіть у космічній порожнечі. Саме завдяки пристосуванню ми поширили свої володіння до найдальших закутків нашої планети. Отож виникає спокуса вирішити, що така знайома стратегія і буде очевидною відповіддю на нову дилему, яка швидко виникає перед нами.

240 / Земля у рівновазі

Але масштаби змін, до яких доведеться пристосовуватися, на­стільки величезні, що ця пропозицію швидко починає виглядати абсурдною. Так, наприклад, дослідження, підтримані Національ­ною академією наук, пропонують, у разі подальшого потепління на Землі, створити на місцевості величезні заповідні коридори дикої природи для міграції тварин із півдня на північ у пошуках звичного клімату. (А самі тимчасом у пошуках деревини та інших ресурсів беремо в облогу чимало ще не займаних людиною територій, на­приклад, на північному заході Тихоокеанського узбережжя.) Дехто навіть припускає, що генна інженерія невдовзі збільшить присто-совчі можливості нашого фізичного устрою. Ми могли б поширити своє панування над природою і на генний код людини — не лише для перемоги над страшними хворобами, але й для того, щоб пере­брати від Бога та природи добір тих генів, які допомагають нашому виду виживати та пристосовуватися до природних ритмів життя. Ми могли б наважитися знов задіяти силу, близьку до Божої, та, на жаль, без супроводу божественної мудрості.

Але наша готовність до пристосовування — чільна складова головної проблеми. Невже ми настільки віримо у власну здатність до пристосування, що ризикнемо зруйнувати цілісність усієї гло­бальної екологічної системи? Чи правильний ми робимо вибір, пробуючи призвичаїтися до викликаних нами змін, замість того, щоб спершу спробувати запобігти їхЁ? Чи свідомі, яких руйнувань, врешті-решт, може завдати цей вибір?

Вірити, ніби ми здатні пристосуватися мало не до всього, — це, зрештою, своєрідні лінощі, зарозуміла впевненість у нашій спро­можності своєчасно відреагувати і врятувати власну шкуру. Але, гадаю, таке покладання на швидкість наших рефлексів дуже не­доречне, адже духовні лінощі віддалили нас від нашого справж­нього єства і від життєздатності світу взагалі. Ми так спокусилися обіцянками індустріальної цивілізації зробити життя зручним, що дозволяємо синтетичній буденності сьогодення заколихувати нас у власноруч створеному оманливому світі. Життя може бути легким, запевняємо ми себе. Ми не повинні потерпати від спеки чи холоду, не повинні сіяти і жати, полювати або збирати земні плоди. Ми можемо лікувати хворих, літати у повітрі, освітлювати темряву і розважатися у своїх вітальнях з оркестрами і клоунами, як тільки заманеться. А оскільки наші потреби й примхи вдоволено, то ми

Екологія душі /241

споглядаємо електронні зображення руйнування природи, далекий голод та апокаліпсичні попередження з байдужістю приречених і втомою проклятих. «Що тут вдієш?» — запитуємо ми себе, наперед переконані, що реалістична відповідь — «нічого».

Тоді як майбутнє є таким непевним, ми повсякчас потураємо забаганкам свого покоління за рахунок усіх, хто прийде за нами. Ми взяли самих себе як одиницю етичного виміру, не тільки виразно відокремлену від природного світу, але й позбавлену почуття обов'язку перед іншими — і то не лише перед кимось у майбутніх поколіннях, але й дедалі більше перед сучасниками — і не лише у далеких країнах, але й дедалі більше навіть у наших власних громадах. Проте справа не у байдужості, просто, ми не живемо по-справжньому. Ми повністю віддалися на волю всепроникної технологічної культури, а та, виявляється, живе власним життям, вимагаючи нашої цілковитої уваги, постійно спокушаючи нас і відвертаючи від можливості безпосередньо відчути справжній смисл нашого життя.

Як позбутися цієї залежності? Як спрямувати нашу увагу на важ­ливіші справи, якщо вона стала товаром, який можна купити або продати? Тільки-но виникає нове джерело людського інтересу та бажань, і юрби «золотошукачів» квапляться заявити претензії на щойно знайдене «родовище». Використовуючи всі наявні засоби — газети, кіно, телебачення, журнали, дошки оголошень, рекламу, дизайнерські розробки і факсову розсилку, — вони звідусіль настир­ливо силкуються привернути нашу увагу. її домагаються реклама та політики, вимірюють соціологи, а терористи крадуть як зброю для війни. Оскільки всі ресурси, що лежать на поверхні та можуть викликати наш інтерес і привернути увагу, майже виснажено, то пошук нових виводить на ті первинні шляхи, які ведуть у глибини нашого єства й, оминаючи розум і емоції, повертають нас до начал еволюції, у підсвідомість, до інстинктів — туди, де причаїлись наші природні страхи та пристрасті, що нині теж експлуатуються як благодатний грунт для масової залежності. Шукачі нашої уваги дрібнять наші знання про світ, уносять свої трофеї, а тоді, за іронією, ще й звинувачують нас у скороминучості нашого інтересу.

Спосіб, у який ми сприймаємо світ, управляється своєрідною внутрішньою екологією, яка зв'язує наші відчуття, емоції, думки та рішення з зовнішніми щодо нас силами. Ми тлумачимо свій досвід,

242 / Земля у рівновазі

послуговуючись великою кількістю лінз, що фокусують — і викрив­ляють — інформацію, що отримана нашими органами чуття. Але цій екології нині загрожує серйозне порушення рівноваги, бо сукупний вплив змін, принесених науково-технічною революцією, може зруй­нувати наше уявлення про те, хто ми є і якою могла би бути мета нашого життя. Справді, може нині треба розробити нову «екологію душі»? Як нам, наприклад, зберегти надію та мінімізувати кількість агресивного страху, що розливаємо в нашому житті? Як нам відро­дити те почуття зацікавленого подиву, яке відчували в дитинстві, коли світ був нам ще новиною? Як нам скористатися можливостями технології, не пристосувавшись до неї аж так, щоб самим обернути­ся на механізми, загублені серед важелів і зубчатих коліщат, спраглі по любові до життя та зголоднілі за трепетом безпосереднього переживання яскравої неповторності завжди мінливої миті?

Тож недивно, що ми відокремилися від природи — дійсно, дивує те, що ми все ще відчуваємо хоч якийсь зв'язок із собою. І недивно, що ми примирилися з думкою про світ без майбутнього. Рушії від­волікаючої залежності поступово руйнують внутрішню екологію людського світосприйняття. Суттєвою для цієї екології є рівновага між шаною до минулого та вірою у майбутнє, між повагою до особи та відданістю спільноті, між любов'ю до світу та страхом утратити його — інакше кажучи, рівновага, від якої залежить екологія душі.

Для декого глобальна екологічна криза є передусім кризою ціннос­тей. З цієї точки зору, проблема полягає у тому, що ми як цивілізація будуємо стосунки з довкіллям, спираючись на принципово неетичні засади. І оскільки традиційно саме релігія була найвпливовішим етичним дороговказом нашої цивілізації, то й пошук негідників вів до порогу головних релігійних систем.

Тут, на Заході, дехто звинуватив — я вважаю, несправедливо, — іудео-християнську традицію у тому, що це вона започаткувала безжалісний похід цивілізації з метою панування над природою, — ще з біблійної оповіді про створення світу, в якій людству даровано «володіння» Землею. Це звинувачення зводиться до того, що наша традиція визначає використання фактично всіх сил для нав'язуван­ня природі своєї волі як промисел Господній. Вважається, що, на­діливши людину цілком особливими стосунками з Богом і делегу­вавши їй Божі повноваження щодо влади над природою, традиція

Екологія душі /243

визнає моральним будь-який вибір, що віддає перевагу людським потребам і бажанням перед рештою природи. Кажучи просто, згідно з цим поглядом, сприяти тому, щоб природа програвала кожен раз, коли її інтереси перетинаються з нашими, є цілком «етичним».

Проте ця карикатурна версія іудео-християнської традиції дуже мало схожа на реальність. Піддаючи релігію критичним нападкам за те, що вона надихала зухвале й нерозсудливе ставлення до при­роди, критики не завжди досить уважно читають відповідні тексти. Хоча, безперечно, правда, що наша цивілізація побудована на тих засадах, що ми можемо використовувати природу для власних цілей, нехтуючи наслідки свого впливу, але несправедливо звинувачува­ти будь-яку з головних світових релігій у сприянні такому згубному ставленню. Насправді всі вони зобов'язують до моральної відпо­відальності з тим, щоб захищати та піклуватися про благополуччя природного світу.

В іудейсько-християнській традиції біблійна концепція володін­ня Землею дуже суттєво відрізняється від концепції панування, і відмінність ця є ключовою. Зокрема, вірним тут заповідано дбай­ливо господарювати, бо той самий уривок, який дарує їм право «володіти», вимагає від них «дбати» про Землю, навіть коли вони її «використовують». Вимога дбайливого господарювання і надання права володіти не суперечать одне одному: свідомі священної суті акту творення, вірні покликані пам'ятати, що навіть коли вони «порають» Землю вони мусять «доглядати» її.

Це давно стало ясно тим, хто присвятив життя такому служінню. Наприклад, Річард Картрайт Остін, пресвітеріанський священик, який працює серед бідних в Аппалачах, так розповідає про свою спробу зупинити безвідповідальні та спустошливі роботи: «Від перших років служби моєї пастором в Аппалачах і від перших днів, коли я почав боротися проти варварських методів ведення гірничої справи на південному заході Вірджинії, мені було зрозуміло, що єдиним захистом тих гір перед бульдозерами енергетичних корпо­рацій є бідний, відлюднений народ, який живе по цих виярках, і годний боронити свою землю, яка їм зовсім не байдужа. Якщо звідти забрати цих людей, гори залишаться зовсім беззахисними... З біблійної точки зору природу лише тоді буде захищено від забруд­нення та морально убезпечено, коли вона перебуватиме в єдності з людьми, які люблять її та дбають про неї».

244 / Земля у рівновазі

У всьому світі зупинити руйнацію довкілля намагаються пере­важно ті люди, котрі усвідомлюють, яку шкоду завдають в тій частині світу, де вони самі мають «володіння». Лоїс Гіббс та інші з Лав Кенела, Крістіна та Вудро Стерлінгі з родиною, чию воду було отруєно на заході Теннессі, «Гаррісон» Гнау та племена тубільців із вологих лісів Саравака у східній Малайзії, Чіко Мендес і збирачі каучуку з Амазонії, безробітні рибалки Аральського моря, — всі вони почали боротися за збереження довкілля через те, що в їхніх серцях поєдналися поняття «володіння» й «дбайливого господа­рювання». І саме до таких взаємин між людством та Землею закликає іудео-християнська етика.

Мій власний релігійний досвід та вишкіл — а я баптист — свід­чить, що обов'язок дбати про Землю грунтується на засадничому зв'язку між Богом, творінням і людством. Ще іудеї вчили у Книзі Буття, що, створивши Землю, Бог «побачив, що добре воно». З двадцять четвертого псалму ми довідуємося, що «Господня земля, і все, що на ній». Інакше кажучи, Творець задоволений своїм вит­вором, і «володіння» не означає, що Земля належить людству, — навпаки, все, що вчиняємо з Землею, маємо чинити, усвідомлюючи, що вона належить Богові.

Моє віросповідання вчить також, що смисл життя — «славити Бога». В іудео-християнській традиції існує загальне переконання, що вірні мусять «чинити справедливо, бути милосердними та жити в мирі з Господом нашим». Та хоч там які біблійні вірші ми вибрали би, бажаючи точніше визначити смисл життя в іудео-християнській традиції, смисл цей, очевидно, несумісний із безглуздим руйнуван­ням того, що належить Богові і що Бог вважав «добрим». Чи можна славити Творця, аж так зневажаючи творіння? Чи можна жити в мирі з Богом природи й одночасно її спустошувати?

Оповідь про Ноя і його ковчег дає ще одне свідчення піклування іудаїзму про дбайливе господарювання. Бог звелів Ною взяти на ковчег принаймні по дві істоти кожного виду, щоб урятувати їх від потопу; сьогодні його воля могла би звучати так: «Ти мусиш зберег­ти біорізноманіття». Справді, чи набувають Божі слова нового зна­чення для тих, хто поділяє віру Ноя, тепер, під час іншої всесвітньої катастрофи, цього разу створеної нами? Ной виконав наказ, і коли він із родиною та врятованими тваринами пережили потоп, Бог уклав із ним нову угоду, яка підтверджувала Його зобов'язання перед

Екологія душі /245

людством. Однак часто забувають про другу половину тієї угоди, укладеної не лише з Ноєм, а й із «усіма живими створіннями»: засвідчуючи наново священну суть акту творення, Він обіцяв опіку­ватися ними «по всі дні землі», щоб не припинилися «сівба й жнива, і холоднеча та спека, і літо й зима, і день та ніч». Він пообіцяв, що більше не буде потопу, щоб Землю нищити, на знак чого, згідно з Книгою Буття, маємо веселку.

Попри всю ясність для уважного читача змісту цієї та інших книг Святого Письма, згадувана критика поширилася почасти через те мовчання, яким більшість віросповідань зазвичай реагували на дедалі виразніші ознаки екологічної катастрофи. А деякі релігійні провідники, схоже, навіть заохочували до екологічного безроз­судства. Я пам'ятаю, як із заплющеними очима та опущеною голо­вою слухав на відкритті майданчика під нову забудову молитву священика, котрий, закликаючи до Бога, навів біблійну цитату про «володіння Землею», а тоді просто заходився з піднесенням пере­лічувати всі знаряддя для покалічення природи, які тільки міг згада­ти, — від бульдозерів та екскаваторів до ланцюгових пил і парових катків, — так, наче їх постачав сам Бог, щоб ми невпинно пере­творювали планету, аби тільки отримати задоволення від цього. Обидва види поведінки — мовчання перед лицем катастрофи та легковажний ентузіазм щодо подальшого занепаду — анітрохи не сприяють подоланню карикатурного образу віри, яка, нібито, налаш­товує на підкорення природи.

На щастя, нещодавно виявилося, що з самих підвалин віри постає новий потужний рух на захист Землі, і чимало релігійних провідни­ків сьогодні вже б'ють на сполох. Але дотепер вони, здавалося, не ладні були прислужитися своїм моральним авторитетом для поря­тунку Землі. Чому так?

На їхній захист слід сказати, що релігійні провідники зіткнулися з тими ж таки труднощами, як і всі ми: треба було визнати безпре­цедентний масштаб руйнування, зрозуміти стратегічний характер загрози, усвідомити глибоку й навальну зміну в стосунках людства з довкіллям. Та їхня нездатність діяти непокоїть особливо тому, що саме християнське Святе Письмо вельми перейняте духом вчинку. Як на мене, його найкраще втілено в Ісусовій притчі про невірного слугу, переказаній у трьох євангеліях із чотирьох (далі автор досить вільно передає її змістРед.). Хазяїн дому, що збирається вирушити

246 / Земля у рівновазі

у мандрівку, лишає в домі на господарстві слугу та дає йому суво­рий наказ пильнувати на випадок, якщо розбійники або злодії намагатимуться пограбувати маєток під час його відсутності. Слугу чітко попереджено: якщо навіть розбійники прийдуть, коли той спа­тиме, це не зніме з нього відповідальності за захист дому від них, і те, що він спав, не буде достатньою підставою для виправдання. Питання, порушене притчею, є очевидним: якщо Земля належить Богові, і на Його слуг покладено обов'язок дбати про неї, то як ми маємо реагувати на глобальне розбійництво, що нині заподіює Зем­лі такого нечуваного розорення? Ми спимо? Та хіба це достатнє виправдання?

Але в релігійному житті відбувається також дещо інше. Чимало з тих, хто міг би очолити опір цьому вторгненню, зайняті іншими серйозними питаннями. Наприклад, християнські богослови і духо­венство, які традиційно підтримували ліберальні політичні праг­нення, успадкували певне коло турбот, відоме від початку нашого століття як Соціальна Євангелія. Згідно з цим гуманістичним бачен­ням ролі церкви, вірні Христа мусять надавати перевагу потребам бідних, безпомічних, хворих і слабких, жертвам дискримінації та ненависті, занапащеному людському фуражу, пережованому щеле­пами промислової цивілізації. Моральний імператив, який обумовив такий добір пріоритетів, змушує багатьох проповідників Соціальної Євангелії енергійно опиратися введенню конкуруючих сфер піклу­вання і турбот, що розглядаються ними як чинники, які відволіка­ють від визначених цілей, розпорошуючи й без того обмежені ресур­си грошей, часу, морального авторитету та емоційної праці. Врешті решт, проблема «довкілля» інколи виглядає надто далекою від куди виразніших гріхів соціальної несправедливості.

З іншого боку, політично консервативні богослови і духовенство успадкували цілком інакші настанови, також визначені на початку століття. «Атеїстичний комунізм», проти якого вони різко виступа­ли протягом десятиліть, — це, на їхню думку, тільки найбільш екс-тремний прояв прагнення держави відвернути цінні ресурси — гроші, час, моральний авторитет та емоційну працю — від місії духовної спокути до ідолопоклонницької альтернативи: пошуку порятунку через грандіозну перебудову матеріального світу. Внаслідок цього, вони ставляться з глибокою підозрою до будь-якого зусилля при­вернути їхню моральну увагу до кризи в матеріальному світі, адже

Екологія душі /247

за ліки тут може правити, серед іншого, нове застосування держа­вою чогось на кшталт морального авторитету. А перспектива узгод­женої дії урядів усіх країн, ясна річ, посилює їхні страхи і підозри.

Отже, зважаючи на небажання як лівих, так і правих включати довкілля у коло своїх турбот, питання щодо нього не викликало у релігійних провідників того зацікавлення, якого можна було б очі­кувати. А жаль, оскільки ця засаднича турбота теологічно узгод­жується з поглядами обох таборів; не менш важливо, що це питання надає рідкісну нагоду для спільних підходів та дій.

Річ у тім, що Святе Письмо тісно пов'язує ідею соціальної спра­ведливості з екологією. В ньому на кожному кроці деградація дов­кілля і соціальна несправедливість ідуть поруч. Справді, перший приклад «забруднення» описується Біблією тоді, коли Каїн убив Авеля і кров того впала на землю, зробивши її червоно-жовтою. За Книгою Буття, після вбивства, коли Каїн запитує: «Чи я сторож брата свого?», то Бог відповідає: «Що ти зробив? Голос крові брата твого взиває до Мене з землі». Відтак Бог сказав Каїну, що оскіль­ки кров його брата забруднила землю, то «коли ти будеш порати землю, вона не стане більше давати сили своєї для тебе»

Нині зв'язок між соціальною несправедливістю та деградацією довкілля помітний скрізь: звалища отруйних відходів, розміщені на територіях бідних громад; занепад корінних народів і загибель їхніх культур після знищення вологих лісів; повітря в гетто в середині міст, надмірно забруднене свинцем і токсинами; підкуп багатьох посадовців людьми, які прагнуть прибутку від варварської експлу­атації ресурсів.

Проте релігійні консерватори здивуються, довідавшись, що чи­мало відданих своїй справі захисників довкілля стали навіть більш ворожими до розширення державних функцій, ніж вони. Найсер­йозніші випадки деградації довкілля в наші часи сталися за участі або через потурання урядів, зазвичай упевнених у тому, що вража­юча перебудова матеріального світу несе людям добро. Тому не випадково, найстрашніші екологічні трагедії спричинили комуніс­тичні системи, де державна влада повністю придушує можливості індивідуального господарювання. Чорнобиль, Аральське море, річка Янцзи, «чорне місто» Копса Міка в Румунії — ці та багато інших катастроф свідчать про серйозні загрози довкіллю з боку уря­дів країн із надмірною роллю держави.

248 / Земля у рівновазі

І консервативні, і ліберальні богослови мають багато біблійних та ідеологічних підстав для визначення своєї духовної місії таким чином, щоб вона очевидно передбачала захист Божого творіння. Повільно й непослідовно, але обидва табори починають це робити. Але загал духовенства все ще не вважає цю справу гідною пильної уваги. На мою думку, одне з головних джерел такого ставлення — це філософське припущення, що людство відокремлено від решти природи, припущення, яке поділяють і ліберали, і консерватори. Його корені варто уважно дослідити, особливо тому, що тенденція розглядати людські потреби окремо від стану природних систем аж ніяк не є засадничо християнською. Ця тенденція віддзеркалює сві­тогляд, засвоєний християнством на початку свого шляху; точніше, вона є частиною грецької філософської спадщини, яка справила потужний вплив на ранньохристиянське мислення та поведінку.

Мало не за триста років перед народженням Христа грецька куль­тура і філософія були поширені на землях, підкорених Олександром Македонським. Сила грецької філософії як аналітичного знаряддя забезпечила їй тривалу популярність, навіть тоді, коли вона була адаптована до багатьох різних релігійних і культурних традицій. Вона служила за підмурок для дуже логічного й систематичного способу мислення, який дозволив Римові заволодіти всім «відомим світом», включаючи не лише Палестину, де народилося християн­ство, але й міста, де проповідували Христові апостоли. Отже, при­родно, що ранні християни вживали панівну мову та поняття для поширення Слова Божого.

Світ уже знав, що найбільшими грецькими філософами були, по-перше, Платон і, по-друге, Арістотель. Головна відмінність між їхніми вченнями стосувалася взаємовідношення між інтелектом і фізичною реальністю, або, інакше кажучи, між людством і природою. Платон вважав, що душа існує в окремому від тіла світі, а мислитель відділений від того світу, про який мислить. А от Арістотель відчував, що все в нашому інтелекті залежить від відчуттів, а отже мислитель міцно пов'язаний зі світом, про який мислить. Ця суперечка почала­ся у стародавній Греції, тяглася протягом усієї історії раннього християнства та середньовіччя й закінчилася аж у XVII столітті.

Один із найвпливовіших мислителів раннього християнства, святий Августин, докладно розповідає, як вабило його на початку

Екологія душі /249

V століття Платонове вчення про фізичний світ, і як він намагався подолати захоплення цією теорією, щоб потім «раціоналізувати» своє прийняття правди Христового одкровення. Ця напружена ко­лізія, яка існує й досі, описана теологом Міхаелем Новаком як «велика спокуса Заходу». Так, поширена протягом перших п'яти століть єресь гностиків, що зображала фізичну дійсність як ілюзію, спиралася на ідею Платона про те, що безтілесний духовний інте­лект носиться над матеріальним світом. Але навіть після того, як гностицизм було формально відкинуто, він періодично повертався під різними назвами, а його підґрунтя — платонівське уявлення про відокремленість людини від світу природи — і далі процвітало як чільна складова християнської думки (можливо, через боротьбу християнства з поганством).

З іншого боку, філософська спадщина Арістотеля зберігалася та розвивалася в арабомовному середовищі. Олександр, якого навчав Арістотель, поширив її на всі завойовані ним краї, а місто, яке він обрав столицею, Олександрія, стало найбільшим просвітницьким центром античного світу. Але багато віків Захід був відгороджений від цієї інтелектуальної традиції; лише відколи хрестоносці, по­вертаючись зі своїх походів, принесли до Європи нові ідеї, Захід знову відкрив другу половину грецької спадщини. На початку ХНІ століття європейці, вражені інтелектуальними досягненнями араб­ської цивілізації, відкрили для себе та переклали декілька творів Арістотеля (серед них «Етику», «Політику», «Логіку»), що прой­шли повз західну філософську думку, але збереглися в арабів. Під впливом видатного трактату Маймоніда, єврейського вченого з Олександрії, який писав арабською та витлумачував іудаїзм в арістотелівських термінах, святий Фома Аквінський теж узявся за інтерпретацію християнського мислення відповідно до поглядів Арістотеля на взаємовідношення між духовним та тілесним, між людством і світом, що викликало опір із боку церковної верхівки. Він побачив філософську близькість між душею та фізичною дій­сністю, а це збентежило Церкву. Хоча його книги були заборонені та спалені, і не мали широкого розповсюдження протягом трьох наступних століть, його потужна думка зрештою відіграла певну роль у тому, що Церква почала поступатися імпульсам, які торува­ли шлях ідеям Відродження, серед іншого і стосовно відновлення уваги до землі. Класична картина Рафаеля 1510 року зображує

250 / Земля у рівновазі

філософську колізію раннього Ренесансу: Платон вказує пальцем на небеса, а поруч із ним Арістотель — на землю.

Та вже через століття відродженню поглядів Арістотеля було завдано серйозного удару. 10 листопада 1619 року Рене Декарт — невдовзі потому один із основоположників сучасної філософії, а то­ді двадцятитрирічний математик — відпочивав на березі Дунаю. Того дня у нього було приголомшливе видіння: механістичний світ, заповнений неживою матерією, що рухається за математично точ­ними законами, які аналітичний розум може встановити і засвоїти за допомогою постійного дослідження та відстороненого спостере­ження. Таким чином Декартове видіння буквально започаткувало наукову революцію. Часто кажуть, що «вся західна філософія — це примітка до тексту Платона», але значною мірою цим треба завдя­чувати роботам Декарта, який у XVII столітті подолав напружену колізію між ідеями Арістотеля і Платона своїм знаменитим висло­вом «Cogito ergo sum»: «Я мислю, а отже існую».

Ще за Декарта картина Рафаеля як образ західної думки заста­ріла. Новочасна людина рішуче вказала догори — геть від природи, геть від землі — до безтілесного ефірного царства, звідки відсто­ронений людський інтелект міг спостерігати за рухом матерії будь-де у Всесвіті. Цей новий безтілесний розум, що носиться десь там, угорі, над усім, може систематично та невпинно розшифровувати наукові закони, які зрештою дозволять нам зрозуміти природу — та контролювати її. Такий дивний зв'язок між духом і природою згодом дістав назву «душа в машині».

А тим часом Церква мусила опиратися фаустівським зусиллям людей оволодіти надмірною силою, щоб змінити Божий світ, однак знову стала жертвою платонівського вчення, звівши духовну місію до намагання керувати внутрішнім світом розуму і знехтувавши моральне значення людських зазіхань на природу. Сер Френсіс Бекон, лорд-канцлер Англії, автор «Нової Атлантиди» (1614) й один із головних творців наукового методу, не залишив Церкві ніякого сумніву щодо надання дозволу людству здобувати й використо­вувати нову величезну силу науки. Просунувши «картезіанський дуалізм» на крок уперед, Бекон стверджував, що не тільки людина відокремлена від природи, а й науку цілком припустимо вважати відокремленою від релігії. На його думку, «факти», одержані за науковим методом, не підлягають жодному моральному значенню



Ця Рафаелева картина 1510 року — фрагмент велетенської фрески «Афінська школа» з Ватикану: ліворуч зображено Платона, він вказує догори, на царство абстрактної думки та інтелектуального ідеалізму; праворуч — Арістотель, права рука якого спрямована до землі, яка, на його переконання, є первинним джерелом — через відчуття — всіх наших думок.

252 / Земля у рівновазі

та не містять його у собі; релігійно значуще саме тільки «моральне знання» стосовно різниці між добром та злом. Цей легкий для усві­домлення поділ мав величезні наслідки: нова сила, одержана від наукового знання, могла використовуватися для панування над природою, не наражаючись на моральне покарання.

Так почалося довге 350-річне відокремлення науки від релігії. Астрономічні відкриття Коперника та Галілея ще перед тим пору­шили їхнє мирне співіснування, але доти ніхто не піддавав сумніву першість морального вчення Церкви як основи для інтерпретації нових фактів, відкритих завдяки спостереженню за Всесвітом. Та Бекон запропонував обминути проблему етики: факти не потрібно розглядати в світлі їх наслідків. Невдовзі після того Церква поба­чила у науці суперника, який кидає виклик за викликом авторитету Церкви в поясненні смислу існування.

Ця фундаментальна зміна у західному мисленні, яка насправді знаменує початок сучасної історії, дала людству владу над світом, дедалі більшу по мірі того, як потік наукових відкриттів дістався таємниць побудови Богом Всесвіту. Та чи можна було викорис­товувати цю нову силу мудро? Декарт і Бекон забезпечили поступову відмову філософії від сприйняття людини як однієї трепетної ниті у складному й витонченому павутинні життя, матерії та смислу. Крім того, найважливіші наукові відкриття, за іронією долі, часто ставили під сумнів схильність Церкви перебільшувати винятковість людсь­кого племені й обстоювати нашу відокремленість від решти природи. Чарльз Дарвін у «Походженні видів» висловив вимогу віднести фізичний устрій людини до юрисдикції науки, розглядаючи нашу еволюцію в контексті тваринного світу. За півстоліття Зігмунд Фрейд, досліджуючи підсвідомість, відніс до природного світу і частину нашого мозку. Завдяки революції в мисленні, розпочатій з їх допомогою, багатьом здалося, що лише раціональна частина інтелекту — саме та, що породила науку, — лишилася єдиною цари­ною морального авторитету Церкви.

Проте сама наука пропонує новий спосіб осмислити — та, мож­ливо, почати усувати — тривалий розкол між наукою та релігією. На початку століття було встановлено принцип Гайзенберга, згідно з яким сам акт спостереження за природним явищем може змінити предмет дослідження. Хоча спершу ця теорія практично обмежу­валася спеціальними випадками субатомарної фізики, вона таки

Екологія душі /253

похитнула філософське вчення. Нині очевидно, що відколи Декарт відновив вплив поглядів Платона і зрушив наукову революцію, людська цивілізація зазнала дії своєрідного принципу Гайзенберга у великому масштабі. Сам акт інтелектуального самовідокремлен-ня від світу задля того, щоб дослідити його, змінює досліджуваний світ — хоча б тому, що він більше не пов'язаний зі спостерігачем так, як раніше. Це не проста гра слів, адже маємо занадто реальні наслідки. Відокремлений спостерігач відчуває свободу вдаватися до таких експериментів і маніпулювань, про які, ймовірно, йому годі було б і думати, якби не це інтелектуальне відсторонення. Врешті-решт, усі дискусії щодо моралі та етики в науці практично беззмістовні, поки світ інтелекту сприймається окремо від світу фізичного. Те первинне відділення неминуче потягло за собою від­окремлення розуму від тіла, мислення від почуттів, сили від мудрості, а як наслідок, науковий метод змінив наше ставлення до природи і нині змінює саму природу, — мабуть, безповоротно.

Хоча багато вчених чинять опір думці, що наука колись може бути возз'єднана з релігією, у деяких колах наукової спільноти спостерігається прагнення покласти цьому розколові край. Тоді як Платон ладен був наголошувати радше на вічності існування, ніж на ідеї створення, та й механістична концепція Декарта теж при­пускала вічність світу, чимало науковців, які раніше не бачили потреби в релігії, тепер вважають, що останні відкриття в астрономії та космології свідчать про наявність певного початку Всесвіту. В результаті деякі вчені зменшили свій опір уявленню про те, що Всесвіт та людство, як його складову, було «створено». Так, наприклад, Арно Пензіас, який отримав Нобелівську премію за відкриття вимірюваного відголосу Великого Вибуху, що супро­воджував виникнення Всесвіту, беручи участь у радіопередачі, отримав телефонне запитання про те, що існувало перед Великим Вибухом. Він сказав, що не знає, але найдоречнішою у матема­тичному сенсі відповіддю буде «нічого». Коли наступна слухачка, розлючена цими словами, звинуватила його в атеїзмі, він відповів: «Мем, я не думаю, що ви уважно вдумалися у наслідки того, що я тільки-но сказав». Ці наслідки — включаючи уявлення про те, що якийсь Творець може відповідати за створення «чогось» там, де раніше було лише «нічого» :), — також містять у собі можливість покласти край ворожнечі між наукою і релігією. І якщо одного дня

254 / Земля у рівновазі

наука та релігія возз'єднаються, ми зможемо відновити свою заці­кавленість не тільки у природі існування, але і в його смислі, краще зрозуміти не лише Всесвіт, а й власні роль і мету як його складових. Справді, цей новопосталий науковий погляд навіть закріплює за мисленням людини відчутно «фізичну» роль у формуванні дійснос­ті. Ервін Шредінгер, піонер квантової фізики, першим висунув приголомшливу думку про те, що свідомість є однією з цеглин фізич­ного Всесвіту, і зміна «уваги» спостерігача може мати відчутні наслідки у розміщенні й фізичних властивостях субатомарних час­ток. Намагаючись пояснити одну з давніх загадок біології, — як могло виникнути життя з безформеної купи молекул, — Шредінгер розмірковував таким чином: живі організми наділено «дивним да­ром концентрувати [у собі] певний «потік порядку» і таким чином уникати розпаду до атомарного хаосу». Коли виявиться, що розу­мова діяльність, потрібна для зосередження «уваги», може мати відчутні наслідки на кшталт тих, які ми нині асоціюємо з формою фізичної енергії, тоді, як це не виглядало б смішно, наука зуміє остаточно спростувати твердження Бекона про те, що можна здій­снити поділ між фактами та цінностями, між думками вченого та моральними обов'язками людини.

Моя власна допитливість наштовхує мене на таке міркування: первинний науковий імпульс, ще раніше від Декарта та Платона, став можливий завдяки концепції (або відкриттю) єдиного Творця. Коли Ехнатон першим ужив поняття єдиного Бога та коли іудаїзм запровадив ідею монотеїзму, люди отримали можливість розвинути нове розуміння природи всіх речей, які вони спостерігали навколо себе. Ті, хто повірив у єдиного Творця, вже не мали підстав уважа­ти, ніби кожна річ чи жива істота наділена унікальною духовною силою, сповнена таємничого значення та керована невідомими сила­ми. Монотеїзм був надзвичайно потужним світоглядом: як штурман за допомогою тріангуляційної техніки може визначити місцезна­ходження корабля у морі, вираховуючи його розташування відносно двох інших сталих орієнтирів, таких як відомі зірки чи сузір'я, так і ті, хто увірував в єдиного Бога, отримали інтелектуальну силу для вільного плавання океаном забобонів, плутанини і невідомості, що ним було покрито стародавній світ. Що б їм не доводилося спо­стерігати, монотеїсти могли філософськи визначити його місце

Екологія душі /255

відносно двох сталих орієнтирів: Творця, у філософському сенсі рівновіддаленого від усього Ним створеного, та самих себе.

У цьому процесі духовної тріангуляції природний світ визначав­ся як священний не тому, що кожну скелю чи дерево оживляли таємничі духи, але тому, що кожна скеля чи дерево були створені Богом. Більше того, фізичний світ осягався розумом, вивчався та упорядковувався через взаємозв'язок із єдиним Богом, що його створив. І сам процес, за допомогою якого відбувалося вивчення природи світу, закріпив припущення про те, що людство є частиною цього світу, оскільки кожний окремий акт пізнання грунтувався на певному розумінні нашого взаємозв'язку як із Богом, так і з фізич­ним світом, в якому ми живемо. Всі три елементи — Бог, людина і природа — сприймалися у неподільному зв'язку, і були істотними для цього процесу тріангуляції.

Через багато століть після Ехнатона Платон у своїх інтелекту­альних розвідках пішов зовсім іншим шляхом. Хоча він і шукав єдину причину існування всіх речей, але намагався розгадати їхню природу, радше послуговуючись лише одним орієнтиром людсько­го інтелекту, ніж застосовуючи філософську тріангуляцію, яка б покладалась на два орієнтири — людство та Творця (або того, що можна було би назвати єдиною причиною). Припускаючи, що люд­ський інтелект не є закріпленим і сталим у контексті значущих взаємин як із фізичним світом, так і Творцем, Платон стверджував, що подальші інтелектуальні пояснення світоустрою ставатимуть дедалі більш абстрактними.

Саме таким є випадок Френсіса Бекона. Його моральний безлад — безлад, який значною мірою панує в сучасній науці, — був пород­жений припущенням, услід за Платоном, нібито людський інтелект здатен безпечно аналізувати та розуміти природний світ, нехтуючи будь-якими моральними принципами, що визначають наше ставлен­ня до Бога і Божого творіння та обов'язки перед ними. Бекон, примі­ром, був здатний із ентузіазмом обстоювати вівісекцію лише заради чистої радості пізнання, не потребуючи для виправдання жодної моральної мети, як-от збереження людського життя.

На жаль, із початком науково-технічної революції ультрараціо-нальному розумові стало занадто легко створювати детально роз­роблені механізми, які точні як годинник й здатні на люту жорстокість в індустріальному масштабі. Звірства Гітлера та Сталіна і мимо-

256 / Земля у рівновазі

вільні гріхи всіх, хто допомагав їм, були б неможливими, якби не відокремлення фактів від цінностей і знань від моралі. У дослід­женні про Адольфа Айхмана, організатора системи таборів смерті, Ганна Арендт, описуючи химерний контраст між набором нудних повсякденних дій — тисяч малих, рутинних завдань, що їх буденно виконували бюрократи — та жахливою диявольською суттю їхніх безпосередніх наслідків, ужила незабутні слова: «банальність зла». Саме така, механічна ефективність системи, що здійснювала гено­цид, схоже, дозволила його функціонерам відокремити мислення, якого потребувала щоденна діяльність, від моральної чутливості, яку вони як людські істоти повинні були хоча б трохи мати. У цьому загадковому, незаповненому просторі в їхніх душах між мисленням та почуттям може визрівати внутрішній злочин. Адже духовна пустка є зоною безтілесного інтелекту, який знає, як діють певні речі, але не знає, що вони собою становлять.

На мій погляд, та первинна моральна єресь, що сприяла цим над­звичайним виявам зла, зумовила й прагнення нашої цивілізації відгородити своє сумління від будь-якої відповідальності за колек­тивні зусилля, що незримо пов'язують мільйони малих, нечутних, банальних дій і необачних учинків в єдину систему страшної дії та ефективності. Сьогодні ми з ентузіазмом і не надто зважаючи на моральні наслідки беремо участь у тому, що є за своєю суттю масш­табним й безпрецедентним експериментом із природними системами глобального довкілля. Якби не відокремлення науки від релігії, ми, мабуть, не викидали би в атмосферу стільки газоподібних хімічних відходів, ризикуючи зруйнувати кліматичний баланс Землі. Якби не відокремлення корисних технологій від моральних оцінок, покли­каних скеровувати їхнє застосування, ми, мабуть, не вирубували та не спалювали б щосекунди ділянку вологих лісів площею з футболь­не поле. Якби людство не припустило, що воно відокремлене від природи, ми, мабуть, не знищували б половину живих видів планети за життя одного покоління. Якби не відокремлення мислення від почуттів, ми, мабуть, не мирилися б із щоденною смертю через голод та виліковні хвороби, що ускладнені хибним господарюванням і політикою, 37.000 дітей, яким ще не виповнилося і п'яти років.

Але ж ми толеруємо, та колективно здійснюємо, такі речі. Все це відбувається просто зараз. І коли майбутні покоління здивуються, як ми могли жити нашим щоденним рутинним життям, мовчки беручи

Екологія душі /257

участь у спільному руйнуванні Землі, то чи не будемо ми, як той невірний слуга, твердити, нібито нічого не помітили, бо наше сум­ління спало? Чи станемо пояснювати, що не те щоб поснули, а радше впали в якийсь транс, викликаний дивовижною картезіанською магією, під впливом якої ми не відчували жодного зв'язку між своїми повсякденними банальними вчинками та їхніми моральними наслід­ками, поки ті знаходилися десь далеко на іншому кінці величезного механізму цивілізації? Та що сказали б майбутні покоління у відпо­відь на таке жалюгідне виправдання? Вони могли б згадати слова стародавніх псалмів, де засуджено народ, який так захопився виро­бами власної цивілізації, що забув про святе і зрештою уподібнився ідолам тих штучних речей, якими він був фатально зачарований: «Вони мають уста — й не говорять, очі мають вони — і не бачать, мають вуха — і не чують, в їхніх устах нема віддиху».

Сучасна філософія так далеко зайшла у своїх абсурдних претен­зіях на відокремленість людських істот від природи, що поставила відоме питання: «Якщо в лісі впало дерево, а поруч не було людини, щоб почути це, то чи був звук падіння?». Якщо автоматизовані ланцюгові пилки нарешті знищать усі тропічні ліси Землі, а люди, які запустили їх в дію, перебувають надто далеко, щоб чути, як пада­ють дерева на оголену землю, то чи має це для них якесь значення? Такий раціональний, відсторонений науковий інтелект, що спосте­рігає за світом, до якого він сам уже не належить, занадто часто є зарозумілим, нечуйним та геть збайдужілим. А наслідки його вчинків можуть бути жахливими.

Разюча відсутність емоцій, банальне обличчя зла, що їх так часто проявляють масові технологічні навали на глобальне довкілля, безсумнівно, є наслідком віри у основоположну відокремленість інтелекту від фізичного світу. Ця віра грунтується на єретичному й хибному розумінні місця людства у світі, так само давньому, як Платон, так само містично звабливому, як гностицизм, так само чарівному, як картезіанська обіцянка наділити людей силою Прометея, але воно призвело до трагічних наслідків. Ми невірно зрозуміли, хто ми є, яке місце посідаємо в цьому світі й чому саме наше існування накладає на нас обов'язок морально опікуватися наслідками своїх учинків. Цивілізація, яка вважає себе відокремле­ною від світу, може прикидатися, що не чує, та ліс справді повний звуків, коли у ньому падає дерево.

258 / Земля у рівновазі

Багатство і розмаїтість наших релігійних традицій протягом історії — це духовний ресурс, яким довго нехтували вірні, які часто бояться відкрити свій розум вченням, посталим поза їхньою власною сис­темою віри. Та поява цивілізації, в якій знання вільно і майже миттє­во розносяться по всьому світові, сприяла новій зацікавленості в іншокультурних поглядах на життя й спонукала до нового дослід­ження мудрості, ретельно відібраної усіма віровченнями. Цей пан-релігійний погляд може виявитися особливо важливим у тому, що стосується відповідальності глобальної цивілізації за Землю.

Релігії американських індіанців, приміром, пропонують багатий набір ідей щодо нашого ставлення до Землі. Одне з найзворуш-ливіших та найчастіше цитованих тлумачень приписують вождю племені сіетлів. У 1855 році, коли президент Франклін Пірс заявив, що хоче купити землю, яка належала цьому племені, він отримав таку сильну відповідь, яка згодом багато разів перекладалася і пере­казувалася:

«Як ви можете купувати або продавати небо? Чи землю? Це нам годі зрозуміти. Якщо ми не володіємо свіжістю повітря та блиском води, як ви можете їх купити? Кожен клаптик цієї землі священний для мого народу. Кожна блискуча соснова голка, кожний піщаний берег, кожний туман у темному лісі, кожний луг, кожна комаха, що гудить. Все це священне у пам'яті та досвіді моїх людей...

Якщо ми продамо вам свою землю, пам'ятайте, що це повітря дорогоцінне для нас, що повітря ділиться своїм духом із усіма живими істотами, які ним дихають. Вітер, який дав нашим дідам перший ковток повітря, прийняв від них і останній видих. І нашим дітям вітер дає дух життя. Отже, якщо ми продамо вам свою землю, ви повинні утримувати її окремо, як священне місце, куди людина може прийти скуштувати вітер, підсолоджений луговими квітами.

Чи навчатимете ви своїх дітей того самого, чого ми навчили своїх? Що Земля — це наша мати. І що станеться з Землею, то це ж станеться і з усіма її синами.

Ми знаємо таке: Земля не належить людині, а людина належить Землі. Усі речі пов'язано, як кров, що об'єднує всіх нас. Людина не сплела павутиння життя, вона є лише ниткою у ньому. І хай там що людина не заподіяла б цьому павутинню, все це вона заподіює самій собі. Ми знаємо одну річ: наш Бог є й вашим Богом. Земля дорогоцінна

Екологія душі /259

Йому, і шкодити їй означає висловлювати своє презирство до її Творця».

Сучасна молитва племені Онондага зі штату Нью-Йорк пропо­нує інший красивий вираз нашого суттєвого зв'язку з Землею:

«О Великий Дух, чий подих дає життя світові, а голос чутно у ніжному вітерці... зроби нас мудрими, щоб ми змогли зрозуміти те, чого ти навчив нас, допоможи нам вивчити ті знання, що їх заховано у кожному листку і кожному камінці, зроби нас завжди готовими прийти до тебе з чистими руками та прямим поглядом, щоб, коли життя скінчиться, як заходить сонце на заході, наші душі прийшли б до тебе без сорому».

Духовне відчуття нашого місця у природі давніше за корінні культури Америки; джерела його простежують щораз далі, аж до самого початку людської цивілізації. Усе більше антропологів та археоміфологів, таких як Марія Гімбутас чи Райана Айслер, дово­дять, що провідна релігійна ідеологія у передісторичній Європі та й більшості світу грунтувалася на поклонінні єдиній Богині Землі, праматері всього живого, яка несе гармонію серед живих створінь. Тисячі пам'яток матеріальної культури, знайдені на місцях давніх святилищ, надають чимало свідчень цієї примітивної релігії. Велика кількість таких місць, схоже, підтверджує думку про поширеність культу Богині у значній частині світу, аж доки «попередники» су­часних релігій, більшість з яких і дотепер мають виразну чоловічу орієнтацію, не розповсюдилися з Індії та Близького Сходу, майже знищивши віру у Богиню, останній осередок поклоніння якій (у Литві) християни знищили тільки у XV столітті.

Вік таких свідчень і складність досліджень, що базуються на уяві вченого, який інтерпретує зміст знайдених пам'яток культури, обу­мовлюють сумніви щодо можливості точно визначити всі характер­ні риси цієї системи вірувань. Найкраще встановлена її «догма» — це, схоже, обожнювання Землі та віра в потребу гармонії серед усіх живих істот; інші аспекти менш ясні, та, імовірно, що порівняно гуманні вірування супроводжувалися численними варварськими звичаями. Проте археологічні відкриття вражають, і виглядає оче­видним, що краще зрозумівши спадщину релігії, яка на багато тися-

260 / Земля у рівновазі

чоліть передувала нашій, ми можемо здобути нові глибокі знання про природу людського досвіду.

Більше того, чи не всі сучасні світові релігії багато говорять про взаємини людства із Землею. Іслам, приміром, обстоює відомі нам тези. За пророком Магометом, «світ зелений і прекрасний, і Бог призначив вас його управителями в ньому». Основні поняття ісламу, сформульовані Кораном, — таухід («єдинобожжя»), халіфа («нас­тупництво»), та уджра («винагорода») — теж служать стовпами ісламської екологічної етики. Земля є священним творінням Алла­ха, і серед багатьох приписів Магомета щодо неї, ми знаходимо: «Того, хто посадить дерево й ретельно доглядатиме його, аж поки воно не виросте і не почне давати плоди, того буде винагороджено». Перший мусульманський халіф Абу Бекр, дотримуючись Корану та хадіси (перекази про вчинки та промовляння Пророка), наказав своєму війську: «Не знищуйте дерев, не порушуйте плин річок, не завдавайте шкоди звірам, а будьте завжди ласкавими й милостивими до Божих створінь, хай навіть і ворожих до вас».

Спільна риса багатьох релігій — визнання води священною. Християн вихрещують у воді на знак очищення. За Кораном, «усе створено з води». У «Сутрі про Лотос» Будда присутній метафо­рично у вигляді «дощової хмари», яка покриває, просякає, удобрює та збагачує «всі спраглі живі створіння, щоб позбавити їх страждань в прагненні збагнути радості миру, радості наявного світу та радість нірвани», проголошує: «Всюди без упередження й поділу людей... завжди і всім живим створінням я проповідую Закон однаково... єдиною мірою я сію Закон дощем — роблю це безупинно».

Найбільше значення приділяється воді в індуїзмі. Згідно з цим вченням вважається, що «води життя» приносять людям саму життєву силу. Сучасний індуїстський захисник довкілля, доктор Каран Сінг, постійно нагадує старовинний афоризм: «Земля є нашою матір'ю, а ми всі її діти». А в «Атгарваведі» молитва про мир підкреслює зв'я­зок між людством і всіма Божими створіннями: «Великий Боже, дай нам миру в небі та в повітрі, миру в рослинному світі та в лісах; дозволь космічним силам приносити мир; дозволь Брахмі бути миро­любним; дай нам всеосяжного миру скрізь».

Сикхізм, північно-індійське монотеїстичне відгалуження індуїзму, засноване близько 1500 року, великого духовного значення надає пізнанню просто у природи. Його зачинатель, гуру Нанак, казав:

Екологія душі /261

«Повітря є Життєва Сила, Вода — Прародитель, Земля — Матір Усього, День та Ніч — Вихователі, що пестять усі творіння на своїх руках». За священною книгою сикхів «Гуру Грантх Сахіб», люд­ські істоти складаються з п'яти елементів природи, які навчають нас і надають сили, коли формується характер: «Земля навчає терпіння та любові; Повітря навчає рухливості та свободи; Вогонь навчає тепла та хоробрості; Небо навчає рівності та широти мислення; а Вода навчає чистоти й охайності».

Одна з найновіших світових релігій, багаїзм, заснований Мірзою Гусейном Алі у 1863 році у Персії, закликає нас належним чином розглянути взаємовідношення між людством і природою, а також між цивілізацією й довкіллям. Можливо тому, що філософія багаїзму склалася в період прискореної індустріалізації, він докладно зупи­няється на духовних наслідках великих змін, які відбувалися в того­часному суспільстві: «Ми не можемо відділити людське серце від довкілля поза нами та сказати, що тільки-но буде змінено щось одне, як життя поліпшиться. Людину органічно поєднано з навколишнім світом. її душевне життя змінює цей світ, і саме змінюється ним. Вони впливають одне на одного, і будь-яка тривала зміна в житті людини є наслідком такої взаємодії». Інша теза священних книг багаїзму проголошує: «Цивілізація, яку так часто вихваляють за її досягнення в мистецтві та науці, принесе людям велике зло, якщо їй буде дозволено вийти за межі поміркованості та стриманості».

Ця чутливість до перемін, викликаних цивілізацією, помітна і в нових заявах провідників західних релігій. Так, Папа Римський Іван Павло II у посланні від 8 грудня 1989 року, присвяченому відпо­відальності людства за екологічну кризу, сказав: «Зіткнувшись із широко розповсюдженим руйнуванням довкілля, люди скрізь почи­нають розуміти, що ми не можемо і далі визискувати багатства Землі, як раніше... Постає нова екологічна свідомість, якою не варто нех­тувати, а слід заохочувати, щоб вона розгорнулася у конкретні прог­рами та ініціативи». Насамкінець Папа Римський прямо звернувся до своїх «братів і сестер у католицькій церкві, щоб нагадати їм про їхній високий обов'язок дбати про всі творіння... Повага до життя та гідності людської особи торкається також і решти створінь, які закликані приєднатися до людей, складаючи хвалу Господові».

Чимало теоретиків захисту довкілля, які знають про католицьку церкву лише те, що вона виступає проти контролю над народжу-

262 / Земля у рівновазі

ваністю (до якого багато католиків на ділі таки вдаються), були б здивовані, прочитавши глибокий і проникливий аналіз екологічної кризи, який здійснив Папа Римський, та побачивши у ньому союз­ника: «Сучасне суспільство не вирішить екологічну проблему, якщо уважно не перегляне стилю свого життя. У різних частинах світу суспільство поринуло у сьогоденну втіху й споживацтво, водночас залишаючись байдужим до заподіяної шкоди. Як я вже казав, сер­йозність екологічної проблеми прямо вказує на глибину моральної кризи людства».

Іудео-християнська традиція завжди містила пророцтва, почи­наючи від Йосифових попереджень про сім неврожайних років, які чекають на фараона, і аж до урочистого Об'явлення св. Івана: «І кожне створіння... говорило: "Тому, Хто сидить на престолі, і Агнцеві — благословення, і честь, і слава"». Чимало пророцтв вдаються до образів руйнування довкілля, застерігаючи порушни­ків Божої волі. Приміром, тим, хто розуміє Біблію буквально, важко не згадати пророцтво Осії: «А що вітер вони засівають, то бурю пожнуть», — читаючи прогнози того, що через спричинене нами накопичення вуглекислого газу в атмосфері урагани стануть на 50 відсотків сильнішими ніж сьогодні.

Деякі християни використовують апокаліпсичні пророцтва (на мій погляд, неприпустимо), щоб зректися відповідальності за добре управління Божим творінням. Колишній секретар Міністерства внутрішніх справ Джеймс Ватт, заживший слави затятого анти-енвайронменталіста, один із виступів проти занепокоєності щодо охорони довкілля мотивував тим, що воно все одно буде знищено Богом під час апокаліпсису. Мало того, що ця ідея єретична з огляду на християнське вчення, — це жахливе пророцтво про загибель, яке передбачає, так би мовити, самореалізацію. Зауважмо, що Ватт аж ніяк не був схильний відмовлятися від інших зобов'язань. Він не сказав, наприклад, що нема ніякого сенсу в оборудці з продажу його багатим друзям права випасати худобу на федеральних землях, моти­вуючи це тим, що цим шляхом мають промчати Чотири Вершники.

Проте немає сумніву, що багато віруючих та невіруючих одна­ково поділяють глибоку стурбованість щодо майбутнього, відчу­ваючи, що наша цивілізація ризикує втратити час. Релігійну етику дбайливого господарювання справді важко сприйняти, якщо віриш, що світові загрожує руйнування — чи то з волі Бога, чи то від руки

Екологія душі /263

людини. Католицький богослов Тейяр де Шарден зауважив цю проб­лему, сказавши: «Доля людства, як і релігії, залежить від появи нової віри у майбутнє». Озброєні такою вірою, ми можемо знайти можливість знову зробити Землю священною, усвідомити її як Боже творіння та визнати себе відповідальними за її захист й оборону. Ми можемо навіть почати керуватися в своїх рішеннях довгострокови­ми розрахунками, а не короткочасною вигодою.

І зумій ми збагнути свій власний зв'язок із Землею — всією пла­нетою, — нам легше було б усвідомити і небезпеку зникнення бага­тьох живих видів і порушення кліматичного балансу. Джеймс Лав-лок, автор гіпотези Гайя, вважає, що вся складна планетарна сис­тема саморегулюється у спосіб, характерний для живих створінь, і що їй вдавалося підтримувати бездоганну рівновагу критичних компонентів у своїх системах життєзабезпечення протягом багатьох ер поспіль — аж до безпрецедентного втручання сучасної цивіліза­ції: «Ми бачимо нині, що повітря, океани та грунт становлять щось набагато більше, ніж просте середовище для існування, — вони самі є частиною життя. Отже, повітря так само належить життю, як хутро кішці або гніздо птахові. Не живе, але створене живими створіннями, щоб захиститися від ворожого світу. Для життя на Землі повітря служить захистом від холодних глибин і жорсткого випромінювання космосу».

Лавлок наполягає, що таке бачення взаємовідношення між жи­вим та неживим началами земної системи не потребує духовного пояснення; і навіть так, воно викликає духовну відповідь у багатьох, хто це чує. Напрошується висновок про те, що не випадково відсо­ток солі у нашій крові приблизно такий самий, як і у світовому океані. Довгий і складний процес, у якому еволюція допомогла сформувати комплексний взаємозв'язок живої та неживої природи, можна опи­сати у суто наукових термінах, але сам простий факт існування живого світу та нашої належності до нього викликає страх, подив, почуття таємниці — ось і духовний відгук!, — коли ми намагаємося осягнути його глибинний смисл.

Ми не звикли вбачати Бога у світі, бо керуємося правилами науки та філософії, які припускають, що фізичний світ складається з нежи­вої матерії, яка рухається згідно з математичними законами і не має жодного стосунку до життя. Чому припущення, що Бог перебуває в нас як людських істотах, здається християнам дещо єретичним? Чому

264 / Земля у рівновазі

наші діти вірять, що Царство Боже десь угорі, в ефірному просторі космосу, недосяжно далеко від цієї планети? Невже ми й досі не­свідомо дотримуємося напрямку, на який вказував палець Плато-на, — шукаємо священне по всіх усюдах, окрім реального світу?

Особисто я вважаю, що образ Бога видно, хай і доволі невиразно, в кожній частці його творіння, навіть і в нас самих. Уявивши собі цілий образ Божого творіння, кожен може яскраво відчути образ Творця. Справді,, моє уявлення про те, як образ Бога проглядає у світі, найкраще передається за допомогою метафори голограми, що про неї йшлося у вступі. (Використання технологічної метафори для зображення духовного світу не є аж таким незвичайним, як це може здатися. Біблія часто послуговується образами, пов'язаними з того­часними технологіями. Так, Бог сіє духовне насіння і на кам'янисто­му грунті, і в добрій землі, одні зерна зроджують, а інші ні; пшениця має бути нарізно з кукілем; люди перекують мечі на орала, а списи — на серпи.) Коли лазерний промінь освітлює голографічну плас­тину, його віддзеркалення від тисяч мікроскопічних ліній, що сукупно складають особливий «носій інформації», вплетений у пластикову плівку, яка покриває скляну основу, утворює видиме тривимірне зображення того, що міститься на пластині, — процес, схожий на те, як патефонна голка «знімає» музику з «носія інформації» на довго­граючій платівці. Кожна найменша частинка голограми містить крихітну, але бліду подобу цілого тривимірного образу. Проте завдяки новим і незвичайним оптичним принципам голографії, коли подивитися не на маленьку частинку, а всю голограму, тисячі кри­хітних, блідих образів зливаються в очах спостерігача, утворюючи єдине велике та яскраве зображення.

Так само, я вірю, образ Творця, що інколи здається таким слаб­ким у видимій кожному частці його творіння, все ж присутній там уповні — як і в нас самих. Якщо ми створені за образом та подобою Бога, то, ймовірно, саме міріади невидимих ниток у павутинні земно­го життя, особливим чином вплетених у нашу сутність, й складають той «носій інформації», що відбиває цілісний образ Бога, хай і слабко. Вивчаючи природу в її повноті — нашу природу та всього Божого творіння — за допомогою відчуттів і духовної уяви, ми можемо побачити мигцем «яскравий як сонце» безмежний образ Бога.

ЧАСТИНА III

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка