Земля у рівновазі екологія І людський дух




Сторінка16/18
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,21 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18
ВСТАНОВЛЕННЯ РІВНОВАГИ
14

Нова спільна мета

Сучасна індустріальна цивілізація в нинішньому своєму вигляді жорстко протистоїть екологічній системі нашої планети. Наваль­ність нападу на Землю просто приголомшлива, а жахливі наслідки даються взнаки так швидко, що ми просто не встигаємо їх осягнути, усвідомити їхній глобальний масштаб та організувати належну і своєчасну відповідь. Незлагоджені зусилля ентузіастів, які перши­ми відчули цю нищівну силу і почали боротися з нею, зворушують, але, у кінцевому рахунку, вони вживали абсолютно неадекватні засоби. І річ не в тім, що їм бракувало відваги, уяви чи майстерності, — просто те, з чим вони боролися, виявилося нічим іншим як логікою поступу сучасної світової цивілізації. І поки в цивілізації в цілому, з її величезною технологічною потугою, пануватимуть погляди, які спонукають людство підкоряти та експлуатувати світ природи зад­ля короткочасної вигоди, ця нищівна сила і далі плюндруватиме Землю попри всі зусилля будь-кого з нас.

Я дійшов висновку, що нам слід вдатися до рішучих і недво­значних дій: ми маємо перетворити збереження довкілля на голов­ний організуючий принцип нашої цивілізації. Свідомі ми того чи ні, але нас уже втягнено у героїчну битву за відновлення рівноваги на нашій планеті і хід цієї битви не зміниться, аж поки більшість людей світу не буде пробуджено спільним усвідомленням нагальної небез­пеки, що загрожує нам усім, і вони не об'єднаються задля її подо­лання. Настав час домовитися, як саме цього досягти. У попередніх розділах я намагався розглянути кризу з позицій природничої нау­ки, економіки, соціології, історії, теорії інформації, психології, філософії та релігії, а далі хочу дослідити, користуючись своєю пере­вагою як політика, що, на мій погляд, можна вдіяти.

268 / Земля у рівновазі

Політика, в широкому розумінні, це шляхи і способи колектив­ного прийняття рішень і здійснення вибору. Сьогодні ми стоїмо пе­ред вибором, настільки ж важким, як і всі інші в історії людства. Мистецтво політики має стати нам у пригоді, щоб зробити ясним і зрозумілим визначення цього вибору, привернути увагу громад­ськості до близької небезпеки, що загрожує нам нині, і прискорити прийняття рішень на користь колективних дій, які мають стати запорукою успіху.

Поза всяким сумнівом, за достатньої згоди щодо цілей, ми можемо здобути перемогу, якої прагнемо. Хоча завдання відновити природ­ну рівновагу екологічної системи Землі й вимагатиме дуже складних змін у наших усталених підходах та способах діяти, але воно нам цілком до снаги і потребує вирішення ще й з інших міркувань, - що включають нашу зацікавленість у соціальній справедливості, демо­кратичному управлінні та вільній ринковій економіці. Зрештою, присягаючись дбати про довкілля, ми знову доводимо свою відда­ність таким загальним і невід'ємним правам людини, як право на життя, свободу і прагнення щастя, що їх Джефферсон вважав влас­тивими не тільки американцям.

Найважче, звісно, дійти згоди щодо необхідності нелегких все­бічних змін. Хоча вже були достатні прецеденти глибоких інсти-туційних змін та спільних дій подібних тим, які потрібні будуть відтепер. Протягом сучасної історії «вільний світ» уже не раз вда­вався до вибору єдиної спільної мети як головного організуючого принципу всіх суспільних інституції, хоча й не в глобальному масш­табі. За найвиразнішу ілюстрацію може слугувати та надзвичайна одностайність, яку майже півстоліття демонструвала коаліція віль­них націй, відданих ідеалам демократії й вільного ринку, в спільних зусиллях, спрямованих на стримування поширення комунізму війсь­ковими, політичними й економічними засобами. На подив багатьох, ця коаліція домоглася блискучої перемоги на користь ідеї свободи у філософській війні, що тривала від російської революції аж до того часу, коли країни Східної Європи припинили переслідувати «воро­гів народу» і невдовзі обрали їх своїми демократичними провід­никами. Політичний землетрус, що супроводжував цю перемогу, за кілька років повалив статуї Леніна від Нікарагуа до Анголи та Ефіопії, поки, зрештою, не повалив і колишній Радянський Союз.

Нова спільна мета /269

Ця драматична перемога стала можливою завдяки свідомому і спільному рішенню усіх людей в країнах «вільного світу» зробити поразку комуністичної системи головним організуючим принципом не лише політики своїх урядів, а й власне суспільства. Було б невір­ним стверджувати, ніби така мета домінувала у всіх думках та полі­тичних рішеннях, але протистояння комунізму стало принципом, що був покладений в основу майже всіх геополітичних стратегій та соціальної політики, вироблених Заходом після Другої світової війни. План Маршалла, наприклад, був створений, передусім, як засіб посилити спроможність Західної Європи протистояти поши­ренню комуністичної ідеї. Так само план Макартура, спрямований на відновлення японського суспільства й економіки, та рішення Трумена 1947 року про суттєву допомогу Греції та Туреччині були спонукані тією ж таки метою. НАТО та інші воєнні союзи, заснова­ні під керівництвом США, теж постали з цього центрального прин­ципу. Обстоювання вільної торгівлі та надання іноземної допомоги слаборозвиненим країнам із боку США почасти викликані альтру­їстичними міркуваннями, але головним чином боротьбою проти комунізму. Звичайно, деякі політичні кроки були болісними, доро­гими та суперечливими. Війни у Кореї та В'єтнамі, гонка ядерних озброєнь, продаж зброї диктаторам, котрі не дотримувалися жодно­го з американських принципів окрім опозиційності до радянського комунізму, — ці та практично всі інші рішення в галузі зовнішньої політики та національної безпеки були прийняті тому, що служили головному принципові, хоча й подеколи у зовсім не розсудливий спосіб. Незважаючи на помилки, засаднича правильність цього базового принципу і далі надихала громадян і уряди вільного світу, а ідея демократії мало-помалу почала брати гору в цій боротьбі.

Численні вияви антикомунізму часом набирали несподіваних форм. Тут, у Сполучених Штатах, ми будували систему доріг між різними штатами на кошти, які було надано на підставі Закону про оборонні шляхи сполучення, ухваленого ще й тому, що він служив найчільнішій нашій меті — поразці комунізму. Коли Радянський Союз продемонстрував свою технологічну потужність, запустивши у 1957 році супутник, у Сполучених Штатах було запроваджено першу федеральну програму сприяння освіті — й не тому, що президент та більшість у Конгресі нарешті визнали важливим покращити освіту заради неї самої, а радше через важливість

270 / Земля у рівновазі

підготовки вчених та інженерів для боротьби з комуністичною системою. І американську космічну програму ми одночасно ввели в дію не тому, що більшість у Конгресі раптом захотіла дослідити всесвіт, а тому, що вона була пов'язана з нашим бажанням подола­ти комуністичну ідею.

Чимало з цих програм мали сенс самі по собі й були висунуті їх прихильниками головним чином через свої самоцінні достоїнства. Та достатню підтримку суспільства в цілому вони отримали тому, що відповідали головному організуючому принципу, якому ми були віддані всім серцем. Така відданість інколи призводила до жахли­вих крайностей: макартистської кампанії наклепів або перетворення людей на піддослідних морських свинок задля вивчення впливу ядерної радіації — це лише два приклади того, які трагічні наслідки може мати надмірна запопадливість. Але річ у тім, що практично кожну стратегію чи програму було проаналізовано і або підтри­мано, або відкинуто на підставі відповідності чи невідповідності засадничому організаційному принципу. Навіть такі зовсім непорів­нянні програми, як зелена революція, що розширила виробництво продовольства у країнах третього світу, та підтримка профспілко­вого руху в Європі з боку ЦРУ, були запроваджені як ефективні засоби, що допомагали нам досягти головної мети.

Тривала боротьба між демократією та комунізмом є в багатьох відношеннях яскравим прикладом того, як вільні суспільства мо­жуть довгий час додержуватися спільних зобов'язань та зберігати відданість єдиній провідній меті перед лицем загрозливих перешкод. Але це аж ніяк не єдиний такий приклад. Напередодні холодної вій­ни ми побачили в дії ще більш всеохопний організуючий принцип політики Сполучених Штатів та інших вільних націй, метою якого була поразка нацистської Німеччини та імператорської Японії. Промисловість, торгівля, сільське господарство, транспорт — усе було мобілізоване для війни. Так, у цей час розвинулися дуже ефек­тивні програми вторинної переробки сировини, — але не з еколо­гічних міркувань, а тому, що допомагали здобути перемогу у війні. Наші ресурси, наші люди, наше мистецтво, та навіть наші сади прислужилися у боротьбі за порятунок звичної нам цивілізації.

Варто згадати, як довго ми вичікували, доки не опинилися перед прямим викликом із боку нацистського тоталітаризму й Гітлера. Багато хто не ладен був визнати, що такий обсяг зусиль, якого зго-

Нова спільна мета /271

дом потребувала Друга світова війна, є справді виправданим, а отже вважав, що загрозу вдасться відвернути, відбувшись малими жертвами. Та за кілька років перед тим, як жахливу правду було визнано, знайшовся таки західний лідер, котрий переконливо і красномовно сказав про шторм, що насувався. Вінстон Черчіль був безкомпромісним, наполягаючи, що всі зусилля слід негайно спря­мувати на одне — розгром Гітлера. Коли Невілл Чемберлен підпи­сав 1938 року Мюнхенську угоду, віддавши Гітлерові Чехословач-чину в обмін на обіцянку не загарбувати нові території, більшість британців раділи і підтримували політику «умиротворення», нев­довзі засуджену за потурання агресору. Черчіль, натомість, уловив і суть того, що сталося, і невідворотність конфлікту: «Я не заздрю нашим відданим, хоробрим громадянам... природний мимовільний вибух радості та полегшення, коли вони довідалися, що тяжкі ви­пробування не очікують на них просто зараз; але вони мусять знати правду... Це лише початок розплати. Ми тільки-но пригубили гірку чашу, котру будемо пити ще багато років, якщо лише, відновивши моральне здоров'я та військову потугжність, не підведемося знову і не станемо на сторожі свободи».

Так само покірливо ми потураємо винищенню вологих лісів та їхньої фауни, зникненню боліт Флориди, Аральського моря чи пра­давніх лісів Тихоокеанського узбережжя, ерозії родючих земель Середнього Заходу, втраті гімалайських грунтів і флори, небезпеці, котра загрожує озеру Байкал чи Сахелю, абсурду щоденної смерті понад 37.000 дітей, що їй можна було б запобігти, руйнуванню озо­нового шару стратосфери, порушенню кліматичного балансу, яке супроводжує нас ще від світанку людського роду. Гірка чаша, — але це тільки «початок розплати», тільки перші ластівки з безпе­рервного потоку щораз серйозніших екологічних катастроф, які знову та знову напосідатимуть на нас, аж поки не примусять, раніше або пізніше, до дій і боротьби.

Що ж треба зробити, щоб порятунок глобального довкілля став головним організуючим принципом нашої цивілізації? Передусім слід досягти загальної згоди про те, що він має бути таким орга­нізуючим принципом, і шлях до формування такого консенсусу особливо важливий тому, ще саме на цьому шляху визначаються пріоритети та цілі. Історія свідчить, що консенсус виникає, зазвичай, лише тільки з появою смертельної загрози для існування суспільства

272 / Земля у рівновазі

взагалі — втім, нинішня криза може стати безповоротною ще до того, як її наслідки набудуть достатньої переконливості, щоб збу­дити громадську думку. Ця криза розгортається порівняно довго: на природних процесах не відразу видно повну міру заподіяної нами шкоди. Однак деякі зміни, які ми викликаємо, будучи одного разу запущені в розвиток, буде дуже важко повернути назад. Тому муси­мо не чекати, поки щораз ближча катастрофа очевидно дасться взна­ки, а спробувати негайно прискорити досягнення консенсусу щодо цього нового організуючого принципу.

Добровільно прийнявши головний організуючий принцип, нам доведеться наполегливо та без вагань використовувати кожне полі­тичне рішення та програму, кожен закон і установу, кожну угоду та союз, кожну тактику і стратегію, кожен план та напрям дій, — корот­ко кажучи, будь-які засоби, — щоб зупинити руйнування довкілля, зберігати і доглядати нашу екологічну систему. Невеличкі зрушен­ня в політиці, незначна корекція поточних програм, помірне вдос­коналення законів і регламентів та риторика, запропоновані замість справжніх змін, — усе це лише форми «потурання», покликані задо­вольнити сподівання громадськості на те, що жертв, боротьби та болючої трансформації суспільства можна уникнути. Чемберлени цієї кризи носять не парасольки, а «крислаті капелюхи та темні окуляри» — паліатив, начебто запропонований колишнім мініст­ром внутрішніх справ як відповідна реакція на зростання ультра­фіолетової радіації, що викликане руйнуванням озонового шару.

Дехто воліє думати, що ми зможемо легко пристосуватися до наслідків нашого грубого втручання в довкілля — дійсно, деяка адаптація неминуча з огляду на безповоротні зміни, що вже відбу­лися, але той, хто пропонує адаптацію як принципову відповідь, насправді обстоює ще одну форму «потурання». Звісно, їхні заспо­кійливі повідомлення, що знову вселяють впевненість: усе гаразд і нічого не треба робити, — завжди всім до душі, вони навіть лестять тим, хто ними виправдовує власну бездіяльну благодушність.

Але теперішня політика зволікань також матиме страшні мораль­ні наслідки, так само як і тоді, коли ми намагалися відтягнути поча­ток Другої світової війни. Тоді, як і нині, головним ворогом був дисфункціональний спосіб мислення. У нацистській Німеччині такий розлад мислення втілився у тоталітарній державі, її догматах і військовій машині. Сьогодні інший розлад набирає вигляду хижа-

Нова спільна мета /273

цького, ненаситного споживацтва, його догм і механізмів дедалі більшого видобування ресурсів. Тоталітаризм і споживацтво приз­вели до криз, притаманних розвиненій індустріальній цивілізації, бо обидва уособлюють відчуження і техногенне безумство. Якщо тоталітаризм руйнує особистість на користь «державі», то нова ідеологія споживацтва зводить індивіда виключно до бажання того, що він споживає, навіть якщо тільки виховує в ньому припущення, ніби ми відокремлені від Землі. Саме цей химерний і руйнівний спо­сіб сприйняття своїх стосунків з фізичним світом виявився нашим реальним ворогом.

Боротьба за порятунок глобального довкілля певною мірою набагато важча, ніж навіть історичні зусилля подолати Гітлера, бо це війна з самими собою. Ми самі є ворогом, і тільки в собі можемо знайти союзника. Отже, якою буде перемога у такій війні та як ми дізнаємося про неї?

Я так часто згадую боротьбу проти нацистського та комуніс­тичного тоталітаризмів не лише заради аналогії, а тому, що вважаю, що наші нові зусилля врятувати довкілля є продовженням тієї бо­ротьби, новим вирішальним етапом тривалої битви за справжню свободу та людську гідність. Логіка тут проста: тільки вільні люди, які відчувають особисту відповідальність за долю тієї чи іншої частки Землі, є в цілому найбільш ефективними її оборонцями, доглядачами та розпорядниками. Якщо ж цю відповідальність послаблено або скомпрометовано конкуруючими імперативами, ймовірність турботи про довкілля зменшується. Приміром, коли фермер під фінансовим тиском намагається отримати максимальний зиск із короткотермінової оренди землі, то вона потерпає від над­мірної експлуатації. Якщо річні премії службовців деревообробної компанії залежать від квартальних прибутків, вони, мабуть, виру­буватимуть більше молодого лісу та саджатимуть менше дерев під майбутню вирубку в наступні десятиліття, анітрохи не переймаю­чись ерозією грунту внаслідок такої діяльності. Доки виборці у демократичному суспільстві не готові, виходячи зі своїх знань або переконань, визнати своїх політиків відповідальними за те, що при­ватні особи та структури забруднюють повітря і водні ресурси, які належать всій громаді, доти й політики не прагнутимуть обстоюва­ти право людей на вільне користування неушкодженим суспільним багатством.

274 / Земля у рівновазі

Хоча такі зловживання трапляються у вільних країнах, це аж ніяк не значить, ніби демократичні принципи, право власності або капіталізм варті осуду — так само як в існуванні рабства протягом перших 74 років Американської республіки не можна звинувачува­ти представницьку демократію. Як тепер зрозуміло, фундатори Америки, які започаткували нашу свободу й заповідали способи її гарантувати, підтвердили свій геній не тим, що наприкінці XVIII століття вміло витворили раз і назавжди досконалі закони та уста­нови, а тим, що зробили засадничими виплекані ними істини і принципи, звертаючись до яких, нащадки могли тлумачити — і таки тлумачили — значення свободи відповідно до нових знань, змінених обставин та накопиченого досвіду.

Багато хто, хоч і не всі, з того покоління, яке писало Конститу­цію, наче був засліплений, коли йшлося про невід'ємні права афро­американців, яких тримали у рабстві. Відчуваючи себе відокрем­леними від людей з іншим кольором шкіри, вони не спромоглися зрозуміти, що права, так пристрасно обстоювані ними для себе та всіх інших, хто їм видавався пов'язаним «спільною долею», є саме загальними правами, а значить невід'ємними правами кожної люди­ни. Такою ж незрячою більшість була й коли йшлося про право голосу для жінок. Але ця сліпота не завадила наступним поколінням поглибити розуміння конституційних істин, хай і не дуже ясних для тих, хто першим наважився скористатися ними як наріжним каме­нем для побудови демократичного уряду.

Сьогодні багато хто, — хоча і не всі, — частково засліплений, коли йдеться про наші взаємостосунки із природним світом. Успад­кована нами філософія життя, оголошуючи нас відокремленими від Землі, спотворює наше розуміння спільної долі та наражає на еко­логічну катастрофу так само як припущення наших попередників про те, що вони морально та духовно пов'язані зі своїми рабами призвело до катастрофи Громадянської війни. Тому сьогодні най­більше потрібно поглибити розуміння того, що обіймають ці засад-ничі свободи та як їх розгорнути далі.

Найбільша обіцянка і принада демократичної ідеї полягає у тому, що, набувши права самоуправління, вільні чоловіки та жінки виявляться найкращими господарями власної долі. Ця принада неодноразово виправдовувалася, незважаючи на виклики, що їй кидали всі конкуруючі ідеї. Твердження, що можна бути напіврабами

Нова спільна мета /275

і напіввільними, що тільки чоловіки годні голосувати, що спільну волю вільних націй може виснажити протистояння єдиній волі тота­літаризму — всі ці ідеї зникли, тоді як наша залишилася. Та нині новий виклик — загроза глобальному довкіллю — може позбавити нас контролю над власною долею. Мусимо відповісти на цей виклик нашим новим головним організуючим принципом.

Цей принцип ніколи не зрадить нас на шляху до демократії та вільних ринків. Як скасування рабства вимагало більш повного розуміння суті демократії та приватної власності, а також їхньої взаємозалежності, так і нова боротьба вимагатиме дедалі більшого розуміння того, яким чином демократія та вільні ринки підсилюють одне одного. Як для поширення громадянських прав на жінок та афроамериканців треба було глибше зрозуміти суть демократично­го врядування та повніше визначити загальні основи людської спільності, так і нова глобальна загроза вимагатиме дедалі більшо­го розуміння нашого зв'язку з усіма людьми, що живуть сьогодні, та наших зобов'язань перед майбутніми поколіннями.

Поза всяким сумнівом, без такого розуміння ми втратимо змогу виконувати обіцянку кращого врядування, що її дає ідея свободи.

Посилені новим способом мислення, ми напевно можемо досягти успіху у наших рішучих зусиллях врятувати довкілля. Але це вима­гатиме від урядів збільшити повагу до політичної та економічної свободи особи, забезпечити кожну людину інформацією для усві­домлення величезних розмірів загрози й надати відповідну політич­ну та економічну владу, потрібну для справжнього господарюван­ня там, де вона живе та працює. Самим тільки свідомим та рішуче налаштованим окремим людям годі сподіватися перемогти у цій боротьбі, але як тільки її погодиться зробити своїм головним орга­нізуючим принципом достатня кількість людей, успіх буде неминучим і ми почнемо швидко просуватися вперед.

Та у країнах, що вже вважають себе вільними, існує й інша політична проблема. Увага до прав особи має супроводжуватися глибшим розумінням відповідальності перед суспільством, — від­повідальності, що її кожен мусить визнати, якщо суспільство взагалі матиме певний організуючий принцип.

Ця проблема є сама по собі екологічним питанням в тому сенсі, що передбачає рівновагу між правами та відповідальністю. Фак­тично те, що багато хто вважає глибокою філософською кризою

276 / Земля у рівновазі

Заходу, сталося зокрема через порушення цієї рівноваги: ми так схилили шальки терезів у бік прав особи на шкоду будь-якому усві­домленню її обов'язків, що нині майже не йдеться про належне дотримання будь-яких прав, властивих громаді в цілому, або нації — не кажучи вже про права, що має людство в цілому або наші нащадки. Сьогодні чи не єдине, що здатне мобілізувати громадську думку в достатній мірі, щоб зупинити порушення того, що може бути означене як екологічні права, — це акцентація суспільної уваги на долі тих, хто постраждав через екологічно шкідливу діяльність. Шкода ж, завдана громаді, світу в цілому або майбутнім поколін­ням, сприймається як другорядна по відношенню до шкоди, завданої цим особам, — їхні права подібні до наших власних прав, і тому ми готові захищати окремих людей, адже, зрештою, так дістанемо і бажаний захист для самих себе.

Таке виокремлення зі спільноти грунтується на припущенні про нашу окремішність щодо всієї Землі. Проблема ця має не тільки ту саму філософську причину — надмірну віру в могутність індивіду­ального інтелекту, — але й те саме розв'язання: мусимо збалансувати своє розуміння наших взаємовідносин із світом, зокрема із громадою. Це визнання нашого зв'язку з іншими передбачає й зобов'язання разом із ними опікуватися належним захистом та обстоювати ті індивідуальні права — як-от право дихати чистим повітрям і пити чисту воду, — що природно поширюються на людей загалом і влас­тиві громаді — або нації, чи світові — в цілому.

Ще одна загроза новому організуючому принципові — корупція, повсюдна як у нерозвинених, так і в розвинених суспільствах. Це теж, у певному сенсі, екологічна проблема, адже корупція забруд­нює прозорі механізми підзвітності, на які спирається демократичне врядування, зокрема наша спроможність спільно управляти дов­кіллям. Дійсно, майже в кожному випадку руйнування довкілля, корупція відіграла значну роль, послаблюючи здатність політичної системи реагувати на перші ознаки процесів занепаду.

Через руйнівний вплив корупції на систему, багато хто відчуває себе настільки відчужено, що, піддавшись загальній летаргії та інерції, дозволяють їй існувати і далі. Однак для того, щоб ефектив­но запровадити новий головний організуючий принцип, слід проти­стояти політичному забрудненню корупцією, яку варто сприймати як зло, по суті, подібне до «фізичного» забруднення повітря та води.

Нова спільна мета /277

Аналогічно, тривала терпимість щодо широко існуючої соціаль­ної несправедливості має такий же руйнівний вплив на нашу спро­можність ухвалювати рішучі та довгострокові спільні ініціативи. У будь-якому суспільстві справедливість і захист довкілля мають іти поруч як у внутрішній політиці країн, так і у відносинах між індуст­ріальними націями та країнами «третього світу» при розробці угод типу «Північ-Південь». Без таких зобов'язань світові годі чекати на ті рішучі всебічні зусилля, яких він так нагально потребує. Вже тепер діалог між бідними та багатими країнами отруєно цинічним сприйняттям країнами «третього світу» мотивів індустріальних країн. Але нещодавно цей діалог збагатився завдяки такій пропо­зиції як «борг в обмін на захист довкілля», згідно з якою борги скасо­вуватимуться в обмін на співробітництво в захисті довкілля, що пере­буває в небезпеці.

Швидкі економічні зрушення — це для народів «третього світу» питання життя або смерті. Не можна залишати населення цих країн без надії на економічні поліпшення, яких би втрат для довкілля це не коштувало. Отже, не слід нав'язувати їм такий вибір. Та й з їхнього погляду, чому вони мусять приймати для себе те, що ми, очевидно, не поспішаємо приймати для себе? Хто візьме на себе сміливість сказати, що та чи інша розвинена країна готова відмовитися від промислового й економічного зростання? Хто візьме на себе сміли­вість сказати, що та чи інша розвинена країна піде на серйозні комп­роміси, пожертвувавши своїм рівнем комфорту заради рівноваги довкілля?

Індустріальному світові доведеться затямити, що «третій світ» не має вибору, чи розвиватися йому економічно. Можна лише споді­ватися на те, що він робитиме це більш раціональним чином, ніж змушений був дотепер. Інакше бідність, голод та хвороби поглинуть цілковито їх населення. А перед тим деякі країни спершу зазнають революційних політичних потрясінь, а в подальших війнах, цілком імовірно, використають найпростішу ядерну зброю, поширення якої віддзеркалює нашу загальну неспроможність мудро управляти технологіями. Справді, деякі з цих воєн можуть бути викликані боротьбою за природні ресурси, наприклад за прісну воду.

Нарешті, ми повинні краще зрозуміти, що таке розвиток. Люди доброї волі вже давно визнали за необхідне якось координувати зусилля багатих і бідних країн в побудові більш справедливої

278 / Земля у рівновазі

світової цивілізації. Під словом «розвиток» сьогодні розуміють передусім головні засоби, застосовуючи які, багаті країни — часто через установи на зразок Світового Банку та банки регіонального розвитку — можуть допомогти слаборозвиненим державам приско­рити перехід у сучасність. На превеликий жаль, нерідко міжнародні програми розвитку виявлялися просто таки катастрофічними для країн-реципієнтів, оскільки чимало великих проектів були спря­мовані на стрибкоподібний перехід до індустріального зростання, хоча б і загрожуючи довкіллю. Різні міжнародні програми розвитку мали однакові екологічно небезпечні проблеми ще й тому, що в цих програмах рідко дотримувався баланс між проектами, що фінансу­валися індустріальними державами, й справжніми потребами країн «третього світу». Тому-то чимало з них принесли, зрештою, більше шкоди ніж користі, порушивши і екологічну рівновагу, і суспільну стабільність. Розплатою за це стали, зокрема, зневіра, цинізм і надто спрощений висновок окремих людей про безумовну небажаність розвитку як такого. За негативний приклад можуть правити наслід­ки страшної повені 1991 року в Бангладеш, де величезна кількість загинуло в результаті затоплення, хвороб та голоду. Млява реакція індустріального світу, схоже, віддзеркалила фаталістичний погляд: такі страждання, звісно, трагічні, але по суті неминучі. Більше того, поважні аналітики доводили навіть, що будь-яка західна допомога за своєю суттю безглузда, бо відновлення поселень у підтоплюва­них низовинах і зростання чисельності населення, завдяки його поря­тунку від голодної смерті, створює підґрунтя для ще гірших трагедій під час наступних повеней.

Якщо індустріальний світ не вдосконалить своє уявлення про дійову допомогу та не вирішить, який тип розвитку є сьогодні най­доречнішим, то зазнає ще чимало таких політичних і моральних поразок перед лицем жахливої трагедії. А ми, в багатих країнах, будемо дурити самі себе: мовляв, якщо розвиток не спрацьовує і лише погіршує стан, то ліпше нічого й не робити, — а отже стати мовчазним свідком масової смерті, співучасником у цинічному вибракуванні людського племені.

* * *

Сили пригноблення завжди покладалися на мовчазних співучасни­ків, величезну кількість тих, хто тихо приєднується до лідерів та інституцій, яких цікавить лише зміцнення своєї влади. Але вільний

Нова спільна мета /279

світ знаходиться у боргу перед тими, хто знаходить сили та мужність чинить опір правлячим силам, що часто застосовують залякування, і я переконаний, що ми вже маємо завдячувати й тим, хто нині від­мовився мовчати про руйнування довкілля. Один з найяскравіших прикладів такого опору ми маємо за часів Другої світової війни, коли це часто коштувало життя.

Узимку 1942 року Ленінград перебував в облозі, оточений наци­стськими танками. 900 жахливих днів мешканці міста зазнавали артилерійських обстрілів і повітряних бомбардувань, але найгір­шим був голод, від якого загинуло понад 600 тисяч чоловіків, жінок і дітей, аж поки блокаду не було знято. Ті, хто вижив, їли тирсу, пацюків, траву — все, що могли знайти.

При ленінградському інституті ім. Вавілова, ботанічному та сіль­ськогосподарському науково-дослідному центрі, тридцять один науковець залишився охороняти унікальну колекцію рослин і насін­ня, які під керівництвом легендарного біолога, генетика та ботані­ка Миколи Івановича Вавілова зібрали по всьому світові в місцях їх генетичного походження. Колеги Вавілова — його самого сталі-ністи посадили до в'язниці за «сільськогосподарський саботаж» — були не так занепокоєні розширенням нацистської Німеччини або сталінських гулагів, як наступом індустріальної цивілізації на ті терени природного світу, де містяться унікальні генетичні ресурси, від яких залежить генетичне розмаїття та забезпечення світу продо­вольством. Оскільки ці терени самі були в облозі, то інститутські зразки насіння багатьох видів харчових культур представляли со­бою єдину ланку між минулим і майбутнім. Навіть під час обстрілу Ленінграду колеги Вавілова мужньо саджали нові покоління куль­тур, щоб поновити їхній генетичний набір. А коли голодні пацюки навчилися скидати металеві коробки з насінням із полиць, щоб дістатися до їх вмісту, вчені по черзі пильнували їх, щоб захистити ці генетичні скарби.

Оточені їстівним насінням та мішками саджанців, зокрема рису і картоплі, чотирнадцять вчених померли від голоду у грудні, але не з'їли цю дорогоцінну колекцію. Доктора Дмитра Іванова, інститут­ського фахівця з рису, знайшли мертвим за робочим столом серед мішків із рисом. Незадовго до своєї смерті він сказав: «Коли весь світ охоплений полум'ям війни, ми збережемо цю колекцію для май­бутнього всього людства».

280 / Земля у рівновазі

Мужні зусилля цих вчених були типовими для багатьох людей сумління, які боролись по обидва боки ліній фронту в організованих рухах опору впродовж війн цього століття, намагаючись ослабити нищівну силу наступаючого тоталітаризму. Всі вони усвідомлюва­ли, що система, якій вони протистояли, є злою силою, з якою необ­хідно боротися, попри те, що шанси на перемогу були доволі при­марні. Деяких спонукали до цієї боротьби релігійні цінності; інші діяли з націоналістичного гніву; а ще хтось — підкоряючись своєму сумлінню. Практично всі ці борці опору та їхні рухи не могли стати серйозною перешкодою у вирішальних битвах. Але вони постачали вагомі розвідувальні дані військам, коли ті зрештою спромоглися на стратегічні військові дії, — а в деяких випадках вони затримували ворога, даючи змогу опозиції зібрати свої сили. І найважливіше: тоді, як світовий загал відвертав очі, вони били на сполох — і не лише словом, а й надихаючи своїм прикладом мужності та сумління.

Нині більшість світу теж відвертає очі, прагнучи не помічати шалену навалу індустріальної цивілізації на природний світ. Але сигнал тривоги лунає нині по всьому світові з тим ж знайомим го­лосом мужності та сумління. Проти нової нищівної сили відважно повстали нові борці опору: чоловіки та жінки, що усвідомили брутальну природу тієї сили, яка сьогодні нищить ліси та океани, атмосферу та прісну воду, вітер і дощ, геть усе розмаїття та багатство життя.

Вони борються проти цієї сили, не надто сподіваючись на пере­могу у великій війні, та їхні вражаючі успіхи в окремих сутичках уповільнюють навалу, а часом навіть рятують ту чи іншу частину екологічної системи, яку їм довелося захищати. Тому вони не тільки надали нам приклади мужності та винахідливості, але й виступають як єдині наші найцінніші «розвідники», сповіщаючи з лінії фронту про те, що спрацьовує, а що ні. Закликаючи до зброї та організації масових зусиль для збереження рівноваги у довкіллі, що сьогодні перебуває в облозі, ці борці опору відчайдушно намагаються привернути увагу світу до правди про те, що нині відбувається. Вони надихають усіх тих, хто приходить до кращого розуміння цієї кризи, і принаймні декілька їхніх історій мусимо тут розповісти.

Як особистості, нинішні борці опору часто мають ті самі психо­логічні особливості характеру, що були властиві цій категорії людей ще за часів Другої світової війни. Де б вони не жили — у Африці,

Нова спільна мета /281

Азії, Латинській Америці чи в екологічно постраждалих регіонах індустріального світу, — ці нові борці є переважно простими людьми з загостреним чуттям добра і зла (зазвичай прищепленим у дитинстві сильними та дбайливими батьками), які вперто відмовляються зра­дити свої принципи, навіть коли протистоять переважаючим і навіть смертельно небезпечним силам. Серед них можна назвати Тоса Бар-нетта, колишнього суддю з Верховного Суду Папуа Нової Гвінеї та радника прем'єр-міністра з питань конституційного ладу. Ледве уникнувши замаху, він мусив залишити Папуа у грудні 1989 року, після того, як подав висновки свого ґрунтовного й сміливого роз­слідування щодо інтенсивної вирубки лісів у цій країні та корупції у деревообробному бізнесі. Його двадцятитомова, на шести тисячах сторінок, доповідь описувала жахливі зловживання: підкуп високих урядових чиновників японськими корпораціями, лісові табори при­мусової праці, де корінні жителі мусили працювати у пекельних умовах сім днів на тиждень, свавільне руйнування їх домівок, масове ухиляння від сплати податків і роз'їдаюча корупція.

Хоча саме уряд в Папуа Новій Гвінеї доручив Барнетту провести це розслідування, проте влада аж ніяк не була готова до його резуль­татів. Документи, що стосувалися виявлених ним фактів корупції, були зумисне спалені, а його заключна доповідь офіційно забороне­на у Папуа Новій Гвінеї. Серед згаданих там компаній фігурували «Саньо» та «Сумітомо», які вже були відомі своїми руйнівними діями у Малайзії та Індонезії, перед тим, як Папуа Нова Гвінея стала їхньою наступною ціллю.

Одночасно з початком розслідування Тоса Барнетта, за дві тисячі миль на північний захід від Папуа Нової Гвінеї, в глибині тропіч­них вологих лісів малайзійського Сараваку тисячі корінних жите­лів забарикадували власними тілами дороги до лісорозробок у відчайдушному намаганні зупинити невибіркову та руйнівну заго­тівлю деревини. У Сараваку, як і в Папуа, розслідування виявило, що урядовці, відповідальні за лісові багатства, напевно, отриму­вали гроші, надаючи концесії компаніям, які ладні були винищити ліси. Під тиском цих компаній уряд невдовзі запровадив закон, який забороняв блокувати дороги, якими перевозили ліс. Корінні народ­ності, зокрема пенан, кенья, кайян, келабіт, та лун баванг, ібан, зрештою взяли справу у власні руки, коли ерозія вразила їхні землі настільки, що вода стала непридатною для пиття. Ті, хто виживали

282 / Земля у рівновазі

завдяки майже зниклим лісам, стали особливо відчайдушними в своїй боротьбі. Хоча цей рух опору мав невеликі шанси перемогти потуж­ні сили, що йому протистояли, їхня мужність викликала міжнародні протести, які тривають і досі.

Одне із саравакських племен, пенан, за сприяння екологічної групи «Друзі Землі» послало делегацію до Сполучених Штатів. Одного зимового дня вони увійшли до мого офісу, одягнені в позичені светри, щоб захиститися від незвичного для них холоду: здавалося, то були прибульці з іншого тисячоліття, у солом'яних капелюхах і дерев'я­них браслетах — єдиних залишках своєї культури. З допомогою перекладача, який з великим зусиллям опанував їхню мову, пенани розповіли, що деревозаготівельні компанії встановили прожекто­ри, щоб винищувати ліс як вночі, так і вдень. Схожі на шокованих мешканців міста, що знаходиться в облозі під постійним обстрілом, вони розповідали, як навіть сезонні дощі не спинили ланцюгові пили та лісозаготівельне обладнання, що руйнували древні землі їхнього народу — спадщену багатьох поколінь. Перед тим, як піти, вони передали мені заяву перекладену на кострубату англійську:

«Майже всі лісові багатства пенанів винищено. Води річок дедалі більше замулюються, особливо під час дощового сезону, як тепер. Багато селян хворіє. Діти часто страждають на біль у животі. Їжі теж не вистачає. Мусимо йти у віддалені місця в пошуках їжі. Якщо нам пощастить, після одного або двох днів пошуку ми знаходимо щось попоїсти... Ліки теж важко знайти. Коли ми перекривали шляхи з червня по жовтень 1987 року, ситуація трохи покращилася. Вода в річках стала чистішою. Винищення лісу тимчасово зупинилося... Прибуло чимало поліції та солдатів на гелікоптерах і зі зброєю.

Ми кажемо, що проблеми пенанів спонукають наш народ вста­ новлювати блокаду. Пенани хочуть мати землі та ліси своїх предків. Поліція та солдати відповідають, що нині діють нові закони. Якщо ми не знімемо блокаду, нас схоплять і кинуть до в'язниці. Ми, пенани, не хочемо застосовувати силу. Ми не хочемо шкоди своїм сім'ям і селам. Коли поліція та солдати розблоковували шляхи, ми не опи­ралися. Якщо нам потрібна допомога від поліції, ми не отримуємо її. Якщо ж викликає компанія, поліція прибуває та залишається біля нашого села довгий час. Чому новий закон такий жорстокий? Ми хочемо законів, які допомагатимуть нам. Але новий закон дуже

Нова спільна мета /283

розчаровує. Нас не вбивають із зброї, та відбирати наші землі — це те саме, що й вбивати нас».

Ось такі вісті з фронтів війни проти природи, що нині триває скрізь у світі. Ці слова пенанів разюче подібні до скарг ефіопів, захопле­них військами Муссоліні у 1935 році, чи закликів на допомогу з Угорщини, коли радянські танки йшли у 1956 році вулицями її міст. Перші жертви слабкі та безсилі, але безжальне і невситиме прагнен­ня експлуатувати й плюндрувати Землю скоро пробудить сумління у тих, хто тільки тепер починає чути сигнали тривоги та приглушені заклики про допомогу. Згадаймо знані слова пастора Мартіна Німоллера про те, як нацистам вдалося підкорити все суспільство. «У Німеччині нацисти спочатку розправилися з комуністами, і я не підняв голосу, бо не був комуністом. Тим часом вони взялися за євреїв, та я мовчав, бо не був євреєм. Далі вони розгромили проф­спілки, та я мовчав, бо не був членом профспілки. Потім вони взялися за католиків, та я мовчав, бо протестант. Зрештою вони прийшли по мене, і тоді вже не залишилося нікого, хто міг би підняти голос за мене».

Одним із тих, хто починав новий рух опору був Чіко Мендес. В той час, коли наприкінці 1988 року сенатори Тім Вірт, Джон Гайнц і я, разом із конгресменами Джоном Брайантом, Джеррі Сікорскі та делегацією спостерігачів їхали до Бразилії, щоб зустрітися з Мен-десом, — мабуть, найвідомішим серед борців цього руху останніх років, — його було вбито групою багатих землевласників. Родом із провінції Акрі в Амазонії, Мендес згуртував й очолив серингейрош (збирачів каучуку), що збирають щедрі дари вологого лісу — плоди, горіхи, та особливо каучук, виробляючи його з соку каучукових дерев. Їхній спосіб життя допомагає зберігати вологий ліс, та нині вони опинилися на шляху комерційних інтересів тих, хто прагне експлуатувати ліс, викорчовуючи або спалюючи його та розчи­щаючи місце для тимчасових тваринницьких ранчо. Багато разів Мендес та його група збирачів каучуку намагалися заблокувати бульдозери загарбників і заважали їм заглибитися у вологі ліси з метою їх підпалити. Більше того, Мендес розробив альтернативні сталі способи проживання у вологому лісі, що дають прибутки, та сприяв створенню різноманітних підприємств, заохочуючи фермерів

284 / Земля у рівновазі

не спустошувати землю, а жити в гармонії з нею. Усвідомивши всю складність посталих питань, він зайнявся політичною діяльністю і розвинув свої лідерські здібності, та багатство і влада землевлас­ників зумовили його поразку. Оскільки ж він усе ще загрожував їхнім інтересам, то вони вбили його за три дні перед Різдвом пострілом із рушниці в дверях власного дому.

Прибувши до Акрі, ми зустрілися з вдовою Мендеса, Ілзамар, і його колегами, які присягнулися продовжувати опір винищенню Амазонії. Їхня битва ще далека від завершення: багатьох інших представників руху, менш помітних ніж Мендес, теж убили, але вологий ліс не можна врятувати без організованої міжнародної підтримки. Насильницька смерть Мендеса не була марною, трагедія привернула всесвітню увагу до страшної загрози, яка нависла над однією з найбільших екосистем у світі. Хоча Мендес хотів жити, але саме це він зпророкував у своєму останньому інтерв'ю: «Якби ангел зійшов із неба і запевнив, що моя смерть посилить боротьбу, то це була б справедлива плата».

Мендес високо оцінив би чудову жінку з Кенії — Вангарі Маттгаї, яка заснувала рух «Грінбелт». Усвідомивши, як звичайне садіння дерев може допомогти зупинити ерозію грунту, вона залучила до цієї справи жінок, і менше ніж за десятиліття вони посадили понад 8 млн. дерев. Я провів день із членами руху «Грінбелт» у сільській місцевості в Кенії восени 1990 року; вони розповіли мені, що садіння дерев дає нагоду поділитися інформацією — від жінки до жінки — про планування родини й поширити технологію контролю за народ­жуваністю. До того ж їхні заповідники дерев тепер слугують гене­тичним резервом місцевих харчових рослин, які ретельно присто­совані до тих чи інших мікроумов довкілля на різних висотах над рівнем моря та різних типів грунту у різних частинах Кенії. Хоча під час зародження цього руху Маттгаї переслідували й ув'язнювали, нині вона здобула таку популярність, що гоніння майже припинили­ся, і її вже вважають за краще не чіпати.

Від Вангарі Маттгаї світ може отримати ще один урок про те, що спрацьовує, а що ні. Вона та її колеги використовували економічні стимули для заохочення тих, хто саджає дерева, і знайшли важливий ключ до успіху: треба платити компенсацію не тоді, коли дерево посаджене, а лише після того, як воно виростало і могло розвивати­ся, не потребуючи підживлення та опіки.

Нова спільна мета /285

Один із найколоритніших прихильників глобального плануван­ня сім'ї — Міхай Віравайджа з Таїланду, якого часто називають «Барнумом контролю за народжуваністю». Його яскрава гуморис­тична рекламно-просвітницька кампанія сприяла різкому зниженню приросту населення Таїланду — з 3,1% у 1970 році до менш ніж 1,7% у 1990 році. «Якщо можна примусити людей разом сміятися, обговорюючи питання планування сім'ї, то половину битви вигра­но», — говорить Віравайджа. Хоча деякі його акції можуть видатися дивними, — як-от змагання з надування кондомів у вигляді повіт­ряних кульок чи поширення презервативів дорожніми поліцейськи­ми напередодні Нового Року (операція, яку він назвав «копи та гумки»), або схеми страхових виплат для водіїв таксі, які продали певну кількість презервативів, тощо, — але ще він організував мере­жу з тисяч центрів планування родини, які прислужились також і у боротьбі Таїланду зі СНІДом.

Мендес, Маттгаї та Віравайджа представляють різні континенти та культури, але мають одну спільну характерну рису: як і учасники рухів опору часів Другої світової війни, вони не мали ніякої спеці­альної освіти або досвіду у новій для них справі. В цьому вони були типовими: більшість людей, які нині присвячують своє життя оздо­ровленню довкілля, переважно «звичайні» люди, які мають підви­щене чуття добра і зла та мужність в обстоюванні своїх переконань. Вони не з тих, хто завжди готовий до бою, але зіткнувшись із несправедливостю, постануть проти неї.

Крістіна і Вудро Стерлінг із Туна, Теннессі, теж аж ніяк не прагнули воювати. Вони, безумовно, і не підозрювали, що їхнє розуміння доб­ра і зла, зрештою, втілиться у двох нових федеральних законах, які регулюють розміщення небезпечних хімічних відходів, й одному з найбільших судових рішень у справі з захоронення шкідливих від­ходів, винесених будь-коли судом присяжних. Вони тільки помітили, що вода в їхньому колодязі має дивний смак, й зрозуміли, що цей незвичайний смак з'явився після того, як вантажівки, що прибули з Мемфіса, за сімдесят п'ять миль звідти, звалили свій вантаж у тран­шею неподалік їхнього маєтку. І вони знали, що це неправильно.

Інколи велика спільнота простих людей починає діяти одностай­но. Кілька років тому компанія з захоронення відходів «Браунінг енд Ферріс Індастріз» (БФІ) через посередників таємно орендувала

286 / Земля у рівновазі

чималу територію в окрузі Гендерсон, Теннессі, поблизу міжштат-ного шосе №40. Увечері напередодні Різдва 1983 року таємниця відкрилася: компанія планувала розмістити найбільше сховище небезпечних відходів на півночі округу. Різдвяного ранку 20.000 мешканців округу трохи поспіхом відкривши подарунки, рушили на бій. За кілька тижнів кожен учень початкової школи намалював барвистий плакат, особисто написавши, чому довкілля в окрузі Гендерсон треба захистити від планів компанії. Кожен квадратний дюйм стіни у суді, від підлоги аж до стелі, на всіх трьох поверхах, було вкрито цими плакатами. Сказати, що їхні батьки були збен­тежені, було б не зовсім точно, — вони були цілком впевнені, що здатні зупинити створення звалища. Як сказала (за повної підтрим­ки присутніх) одна з них, Мерилін Буллок, на слуханнях із цього питання: «Ви просто не розумієте. Цього звалища тут не буде».

Цей рух суттєво відрізнявся від суто рефлекторної реакції «тільки не в моєму подвір'ї» (ТНМП) прагненням організаторів докладно зібрати та проаналізувати факти не лише стосовно планів компанії, але й всіх подібних пропозицій щодо створення звалищ небезпечних відходів, на зразок тих, які перевозила БФІ. Як засвідчили за кілька місяців на конгресовому слуханні у Джексоні, Теннессі, провідні експерти з технології захоронення відходів, мешканці округу Ген­дерсон були й справді досить далекі від того образу гарячих голів, який змальовували їх опоненти, і цілком обгрунтовано покладали­ся на знання, які почерпнули з книжок, присвячених хімії, та з науко­вих досліджень, які підтвердили повну безвідповідальність планів щодо звалища. Зрештою, його не було збудовано ні в окрузі Ген­дерсон, ні деінде, а Мерилін Буллок і організація «Люди проти смертельних відходів» виступили застрільниками у розробці відпо­відного законодавства як у штаті, так і на федеральному рівні. Їхній моральний авторитет зростав, адже правда була за ними. Це ніяк не стосувалося вузькопартійної політики: Гендерсон віддавна вважай­ся одним із найбільших республіканських округів у Сполучених Штатах, але і республіканці і демократи в рівній мірі приєднували­ся до цієї боротьби.

Деякі околиці, однак, уже серйозно забруднено. Візьмімо для прикладу Кенцер Еллі {Cancer Alley; Алея Раку - Ред.) у низовині Міссісіпі між Батон-Ружем та Новим Орлеаном, де виробляють понад чверть усіх хімікатів Америки і де спостерігається найвищий рівень

Нова спільна мета /287

захворюваності на рак у країні. Пат Брайант, афроамериканський політичний активіст, що розпочав свою діяльність на межі 80-х, організувавши протести орендарів комунального житла в окрузі Сент-Чарльз, згодом перейнявся поширенням респіраторних недуг та хвороб на очі серед дітей, що жили поблизу виробничих комп­лексів «Юніон Карбід» і «Монсанто». На думку Брайанта, яку поді­ляють й інші, Алею Раку стала можливою через етнічну дискримі­націю та політичне безвладдя.

Ми зустрічалися з Брайантом в Атланті на Південній Екологіч­ній Асамблеї, де зібралися переважно білі. Пізніше він казав: «Чимало захисників довкілля походять із середнього класу. Ми всі говоримо англійською, але наші слова не завжди означають те саме. Ми повинні відкинути безглузді звички, які розділяють нас, і працю­вати разом, принаймні заради наших дітей». Вірний цьому погляду, Брайант заснував коаліцію екологічних і профспілкових органі­зацій, утворивши Луїзіанський антитоксичний проект, що сприяв прийняттю у 1989 році першого законодавчого акту штату про якість повітря.

Але діяльність коаліції не закінчилась і погляд Пата Брайанта розширився поза межі Канцер Еллі. Наступного року, коли Сенат розглядав Закон про чисте повітря, Брайант і одна загальнонаці­ональна група, пов'язана з його проектом, звернули мою увагу на серйозну помилку в законопроекті: ця «лазівка» дозволяла ком­паніям, які забруднюють повітря токсичними викидами (найбільш смертоносний клас повітряних забруднювачів), уникати жорстких стандартів на викиди, купуючи суміжні підвітряні землі та ство­рюючи так звану «мертву зону» — велику незаселену територію, яка, неминуче, межуватиме з бідними громадами, знецінюючи їхнє нерухоме майно. Безумовно, коли вітер іноді змінюватиметься, ток­сичні забруднювачі, які мали випасти у «мертвій зоні», випадатимуть десь у іншому місці, частіше за все, на землі знедолених чорношкі­рих родин. Національна коаліція подала конструктивну поправку до закону, зрештою ухвалену, й «лазівку» було усунено.

Підходи Брайанта особливо важливі, оскільки деякі активісти, які працюють із бідними та пригнобленими прошарками, все ще бояться, що рух на захист довкілля відверне увагу від їхніх пріори­тетів. Брайант зазначає: «Довкілля є першочерговою проблемою цієї країни. Я афроамериканець, і моя мрія та прагнення бути вільним

288 / Земля у рівновазі

вельми туманні з огляду на перспективу руйнації довкілля. Якщо ми збираємося успішно вирішити цю проблему, то ми обов'язково маємо створити спільні коаліції афроамериканців та євроамериканців».

Іноді, звичайно, феномен ТНМП висуває важкі питання про те, як і де розмістити «непопулярні» сховища відходів. Справді, сьогодні плани щодо розміщення нових звалищ і смітників там, де вони мо­жуть загрожувати людям, які мешкають поблизу, є однією з най­більш напружених і спірних політичних проблем. Однак я прийшов до висновку: якщо у таких планів відшукуються реальні переваги, то ті, хто їм опирався, зазвичай угамовуються або, принаймні, втра­чають підтримку за межами своєї громади. Та найчастіше прибічни­ки планів з будівництва сховищ, які викликають серйозну екологіч­ну стурбованість, намагаються відвернути увагу від справжніх проблем, звинувачуючи опонентів у суто рефлекторній реакції ТНМП-типу. І хоча ці опоненти часом і справді занадто зосеред­жуються тільки на власних інтересах, думаю, синдром ТНМП є початком здорової тенденції. Справді, я переконаний, що політична підтримка заходів на захист глобальної атмосфери суттєво зросте, коли значення слова «подвір'я» одного разу розшириться і охопить частку повітря, яким дихає кожна людина.

Поштовх до таких змін прийшов із переднього краю науки, з праць таких вчених, як доктор Шервуд Ровленд, який у 1974 році відкрив разючі зміни у хімічному складі нашої атмосфери. Концентрація хлору скрізь надзвичайно зросла через повсюдне застосування хлор-фторвуглеців. Та Ровленд зазнав наукових гонінь, коли разом із доктором Маріо Моліна (Каліфорнійський університет в Ірвайні) оголосив про своє тривожне відкриття. Його раптом почали рідше запрошувати на наукові зустрічі; компанії, що отримували прибу­ток від застосування підозрілих хімікатів, принаймні двічі загрожу­вали зупинити фінансування наукових конференцій, якщо Ровленд буде брати в них участь. Проте Шервуд Ровленд має розвинуте чуття добра і зла; він вирішив боротися, і бореться вже більше сімнадцяти років. Разом із дружиною Джоан він побував на конференціях і симпозіумах у різних куточках планети, обстоював свою позицію й терпляче приймав усіх зацікавлених відвідувачів.

Великою мірою завдяки наполегливій праці Шервуда Ровленда й таких його колег, як Маріо Моліна і Роберт Ватсон із НАСА, світ був готовий почути сигнал тривоги, коли у 1987 році через викиди

Нова спільна мета /289

хлорфторвуглеців над Антарктикою зненацька з'явилася озонова діра. Доктор Сьюзен Соломон очолила надзвичайну наукову екс­педицію на Південний полюс і підтвердила гіпотезу Ровленда. Чимало країн вжили заходів, хоча навіть тепер, коли докази впливу хлорфторвуглеців безсумнівні, ці смертельно загрозливі сполуки все ще викидаються в атмосферу, а деякі країни й досі відмовляються приєднатися до всесвітніх зусиль їх заборонити.

Деякі члени опору перенесли боротьбу за довкілля з наукових журналів і симпозіумів на свої подвір'я, а звідти в зали, де засіда­ють правління корпорацій або й Конгрес США. Одна чудова жінка, Лінда Дрейпер приєдналася до цієї боротьби просто на власній кух­ні. Я дізнався про її завзяту боротьбу на початку 1989 року, коли вона прийшла до мого офісу по допомогу, дізнавшись, що компанія «Дженерал Електрік» (ДжЕл) планує випустити величезну кількість хлорфторвуглеців у атмосферу (насправді, вони вже почали це робити). За словами Дрейпер, згодом підтвердженими ДжЕл, якось у двері її будинку в Элліот Сіті, штат Меріленд, постукав ремонт­ник і сказав, що її майже новий холодильник обладнано дефектним компресором, який треба замінити. Дійсно, деякі керівники ДжЕл думали проявити завбачливість і оперативність, організуючи най­більшу програму заміни дефектної частини в історії промисловості; за оцінками, вони мали намір замінити від одного до двох мільйонів компресорів, які могли вийти з ладу, лишивши власників холодиль­ників із зіпсованими продуктами.

Як розповідає Дрейпер, ремонтник пройшов на кухню й оглянув холодильник: «Потім він попросив мене відчинити вікно. Я не знала навіщо він попросив мене зробити це. Аж раптом я почула цей звук, „ф'ю"». Дрейпер, яка до того працювала в екологічних організаці­ях, відразу зрозуміла, що трапилося: хлорфторвуглеці було випу­щено зі старого компресора через її вікно просто в атмосферу. Вона жахнулась — і запротестувала. Пояснення ремонтника, що це, мов­ляв, лише декілька унцій, її не задовольнило. Вона почала з'ясову­вати, скільки холодильників було задіяно у цій програмі, а далі, перемноживши на їх число кількість унцій хлорфторвуглеців у кож­ному, з'ясувала, що під час заміни процесорів не менше 125, а радше, близько 312 тонн цієї речовини було викинуто в атмосферу. Вона була сповнена рішучості виступити проти дій компанії, але завдання, яке вона поставила перед собою, за іронією, йшло у розріз із сімейною

290 / Земля у рівновазі

традицією: її батько та дід багато років відпрацювали на ДжЕл, а чоловік працював на цю компанію вже 10 років. Спочатку Дрейпер виконала найпростіші кроки — зателефонувала до компанії і роз­повіла, що вони роблять і чому це неправильно. Коли компанія відповіла, що обсяги зовсім малі, отже не варто тривожитися, вона вирішила направити скаргу місцевій владі, потім владі штату і, зрештою, дійшла до федерального Агентства з охорони довкілля, — проте, нічого' не домоглася. До мого офісу вона потрапила, коли вже зв'язалась із Дослідницькою групою на захист громадських інтересів і планувала прес-конференцію, щоб закликати до загаль­нонаціонального бойкоту усіх продуктів ДжЕл.

Своїми наполегливими зусиллями Дрейпер домоглася того, що компанія повністю змінила свою корпоративну політику щодо хлорфторвуглеців і стала лідером із їх скорочення, встановивши стандарти, яких конкуренти й досі намагаються досягти. Компанія розробила спеціальне обладнання, щоб видаляти хлорфторвуглеці, замість того, щоб викидати їх у повітря, та використовувала це обладнання для очистки частини довкілля, як компенсацію за викиди під час попередньої програми заміни компресорів. Запропонований бойкот не був запроваджений, і Дрейпер, яка почала свою діяльність як доброволець, тепер цілком на професійних засадах присвятила себе порятунку довкілля. «Я маю намір продовжити боротьбу, — каже вона, — Чим більше людей будуть боротися, тим більших успіхів ми досягнемо».

Шервуд Ровленд і Лінда Дрейпер, по суті, є бойовми побратимами у спільній боротьбі. І то не лише щодо хлорфторвуглеців. Зрештою, боротьба точиться навколо загальних взаємовідносин між людсь­кою цивілізацією і глобальним довкіллям. Мало-помалу люди з усіх прошарків суспільства приходять до розуміння жахливої сутності цих проблем; мало-помалу ми пробуджуємося, щоб побачити стра­тегічні загрози, створені нашою цивілізацією, що стрімко поширю­ється. Хоча опір зростає, стає дедалі більш досвідченим і вже налічує декілька вражаючих перемог, велику війну за збереження Землі ми наразі програємо. Усе може змінитися, якщо інша частина людства, спираючись на досвід, здобутий цими піонерами, й натхненна їх­ньою мужністю та жертовністю, зрештою дасть усебічну відсіч цій безпрецедентній загрозі.

Нова спільна мета /291

І знову ми не повинні забувати уроків Другої світової війни. Опір одержав серйозні перемоги й уповільнив просування фашизму, але той все-таки продовжував невблаганний рух до панування, поки решта світу не пробудилася, обравши його поразку своїм головним організуючим принципом у 1941—1945 роках. Багато хто знехту­вав перші застереження: так, у червні 1936 року Хайле Селассі, імператор Ефіопії, звернувся по допомогу до Ліги Націй. Його країну першою захопив альянс держав Осі, і описуючи звірства, скоєні режимом Муссоліні, включаючи використання отруйного газу, імператор сказав: «Солдати, жінки, діти, худоба, ріки, озера і пасовища довго зрошувалися цим смертоносним дощем. Щоб сис­тематично вбивати всі живі істоти, щоб напевно отруїти води і пасовища, італійське командування раз у раз посилало авіацію». Селассі сказав, що хоче описати звірства проти його народу і пояс­нити, що решта світу невдовзі зіткнеться з такою самою агресією. Він приїхав, за його словами, щоб «застерегти Європу від загибелі, яка очікує її, якщо вона схилиться перед доконаним фактом... Бог та історія пам'ятатимуть ваше рішення».

Світ знову опинився перед кризою. Її невпинне насування знову потребує жертв у всьому світі, і знову мужні чоловіки і жінки стоять на заваді руйнування та закликають усе людство зупинити навалу. Але цього разу ми вторгаємося до самих себе й уражаємо екологіч­ну систему, частиною якої є самі. І ось ми вже заглядаємо в обличчя своєрідній глобальній громадянській війні між тими, хто не хоче думати про наслідки цього невблаганного руху цивілізації, і тими, хто не хоче бути мовчазним співучасником цього руйнування. Дедалі більше і більше людей сумління приєднуються до опору, але настав час зробити цю боротьбу головним організуючим принципом сві­тової цивілізації. Ми вже попереджені, яка доля чекає на нас, якщо ми «схилимося перед доконаним фактом». Бог та історія пам'ята­тимуть наше рішення.

15

Глобальний План Маршалла

Людська цивілізація сьогодні така складна і розмаїта, така роз­кидана і чисельно велика, що важко навіть уявити, як ми можемо скоординовано і спільно зреагувати на світову екологічну кризу. Але обставини вимагають саме такої відповіді; якщо ми не сприй­мемо збереження Землі як новий організуючий принцип, то саме виживання нашої цивілізації опиниться під загрозою.

Це є зрозумілим. Але що робити далі? Як нам налагодити прак­тичні робочі стосунки, які об'єднають людей, що живуть в абсолютно різних обставинах? Як сконцентрувати енергію кардинально різних держав у неперервному і довготривалому зусиллі, що втілить цей організуючий принцип у конкретні зміни — зміни, які вплинуть майже на кожен аспект нашого спільного життя на цій планеті?

Нам важко уявити собі реальне підґрунтя для сподівань, що дов­кілля може бути збережене, не тільки тому, що досі бракує глобальної згоди щодо нагальності цього завдання, але й тому, що ми ще ніколи не працювали разом у світовому масштабі над вирішенням жодної проблеми, яка б за своєю складністю хоча б наближалася до цієї. Навіть за таких обставин ми повинні знайти спосіб об'єднатися нав­коло спільної мети, бо криза, яка нам загрожує, зрештою, є всесвіт­ньою і може бути подолана тільки на глобальній основі. Виокрем­лення лише одного якогось аспекту або спроби знайти якісь рішення в межах окремого регіону світу, зрештою, приречені на невдачу, розчарування та ослаблення рішучості, що необхідна для вирішення проблеми в цілому.

Хоча справді немає реальних прецедентів таких дій світового масштабу, як це необхідно зараз, але історія дає нам принаймні один яскравий зразок спільних зусиль — План Маршалла. У блискучому

Глобальний План Маршалла /293

/'

співробітництві, яке було саме по собі безпрецедентним, декілька багатих країн і декілька більш біднихЁЁ країн, натхненних спільною метою, об'єдналися, щоб реорганізувати цілий регіон світу і зміни­ти спосіб його життя. План Маршалла засвідчує, як велику ідею можна втілити в ефективні дії, і варто згадати, в чому був секрет його успіху.

Одразу після Другої світової війни Європа була настільки спусто­шена, що, здавалося, про відновлення нормальної господарської діяльності було важко навіть мріяти. Тоді, ранньої весни 1947 року, Радянський Союз відхилив пропозиції США щодо допомоги від­родженню німецької промисловості, тим самим переконавши гене­рала Джорджа Маршалла і президента Гаррі Трумена, що Радян­ський Союз сподівається скористатися з економічних негараздів, що існували тоді не тільки в Німеччині, але і на решті території Європи. Після тривалих обговорень та вивчення цього питання Сполучені Штати заклали фундамент для Плану Маршалла, що отримав офіційну назву Програма європейської відбудови.

Найчастіше План Маршалла сприймають як сміливу стратегію допомоги народам Західної Європи у відбудові та достатньому зміцненню своїх країн, аби запобігти поширенню комунізму. Ця популярна точка зору загалом відображає суть Плану. Але історики професори Гарвардського університету Чарльз Майєр і Стенлі Хоф-фман наголошують на стратегічній природі плану, що брав до уваги структурні причини нездатності Європи самостійно впоратися з економічною, політичною та соціальною кризою. План передусім передбачав виправлення найбільш вузьких місць, які перешкоджа­ли потенційному зростанню національних економік кожної країни, зокрема відновлення зруйнованої інфраструктури, відбудову затоп­лених вугільних шахт, скасування безглуздих торгових бар'єрів. Він був достатньо довготривалий, і тому зміг стати основою для фундаментальної структурної перебудови, а не лише «швидкою допомогою» або якоюсь «програмою розвитку». Його свідомо було розроблено так, щоб змінити динаміку системи, якій була адресована допомога, таким чином стимулюючи появу здорової економічної системи. І це було блискуче реалізовано Евереллом Гарріманом.

Історики також відзначають регіональну спрямованість Плану Маршалла і його стимули для посилення інтеграції й співробітниц­тва у Європі. Справді, з самого початку План сприяв створенню

294 / Земля у рівновазі

більшої політичної спільноти — об'єднаної Європи; з цією метою він передбачав, що кожну дію треба координувати з усіма державами регіону. Недавнє створення єдиного Європейського парламенту і вражаючі кроки у напрямку створення європейської політичної спільноти як подальшого розвитку Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) значною мірою стали можливими завдяки фундаменту, закладеному Планом Маршалла.

Але в той час, коли починалося його впровадження, ідея спільної Європи здавалася ще менш імовірною, ніж руйнування Берлінської стіни лише кілька років тому, і так само нездійсненною, як видається нездійсненною сьогодні спільна світова реакція на екологічну кризу. Отож, план на зразок Плану Маршалла, якщо хочете — Глобальний План Маршалла, зараз вкрай необхідний. Масштабність і склад­ність сьогоднішніх завдань набагато вищі; тепер потрібен план, у якому поєднаються широкомасштабна, довготривала та цільова фінансова допомога країнам, що розвиваються, величезні зусилля з розробки і подальшої передачі бідним країнам нових технологій, необхідних для сталого економічного прогресу, всесвітні програми із стабілізації демографічної ситуації на планеті та жорсткі зобов'я­зання з боку індустріальних держав щодо якнайшвидшого переходу до екологічно відповідального способу життя.

Незважаючи на принципові відмінності між кінцем 40-х років і сьогоденням, модель Плану Маршалла може стати у великій нагоді, коли ми почнемо вирішувати величезну проблему, з якою тепер зіткнулися. Зокрема, новітній Глобальний План Маршалла необхід­но, як і його оригінал, зосередити на стратегічній меті та зробити наголос на тих діях і програмах, які допоможуть виправити ті вузькі місця, які зараз перешкоджають здоровому функціонуванню світо­вої економіки. Нова світова економіка мусить бути всеосяжною системою, яка охопить усі регіони, на відміну від нинішньої системи, що ігнорує більшу частину Африки і значну частину Латинської Америки. У всеосяжній економіці, наприклад, багаті країни більше не будуть вимагати від країн «третього світу» сплати величезних процентів за старі борги навіть тоді, коли ця сплата значно збільшує зубожіння і страждання їхнього населення, що у свою чергу сприяє неконтрольованому зростанню революційної напруженості. План Маршалла був побудований на основі якнайширшого погляду на проблеми Європи і визначив стратегію, спрямовану на задоволення

Глобальний План Маршалла / 295

потреб людей і сприяння сталому економічному прогресу; те саме ми повинні зараз здійснити в глобальному масштабі.

Але стратегічне мислення безплідне без згоди, і тут План Маршал­ ла знову стане у нагоді. Історики нагадують нам, що цей План зазнав би невдачі, якщо б держави, які отримували допомогу, не мали спільних ідеологічних засад або принаймні не схилялися до спіль­них ідеалів і цінностей. Сильний післявоєнний потяг Європи до демократії і капіталізму уможливив регіональну економічну інтег­рацію; подібним чином, зараз світ перебуває набагато ближче до консенсусу щодо основних політичних та економічних принципів, ніж це було всього кілька років тому, і оскільки ідейно-філософська перемога Заходу стає дедалі очевиднішою, то тим самим зростає можливість втілення у життя Глобального Плану Маршалла.

Загалом, буде справедливим зазначити, що останніми роками більшість країн світу зробила три важливих вибори щодо майбут­нього: по-перше, демократія буде найпоширенішою формою полі­тичної організації життя на нашій планеті; по-друге, керовані вільні ринки будуть найбільш прийнятною та розповсюдженою формою економічної організації; і, по-третє, більшість людей сьогодні від­чуває себе складовою частиною справді глобальної цивілізації, яка дещо передчасно неодноразово проголошувалась в цьому столітті, але лише тепер люди в усьому світі осягають це розумом та відчу­вають це серцем. Навіть ті держави, що досі офіційно протистоять демократії і капіталізму, як наприклад Китай, здається, поступово почали схилятися до нашого філософського напрямку, принаймні у свідомості молодших поколінь, які ще не прийшли до влади.

Ще одним мотивом для Плану Маршалла було чітке усвідомлення небезпеки вакууму, який утворився після завершення тоталітарного порядку в країнах Осі {Німеччина, Італія, Японія Ред.), і перс­пективи хаосу за відсутності позитивних зрушень в напрямку до демократії і капіталізму. Так само відлуння ідейно-філософської поразки комунізму (в чому План Маршалла безпосередньо відіграв неабияку роль) залишило ідеологічний вакуум, який сприяє або впровадженню сміливої і далекоглядної стратегії, спрямованої на появу демократичних систем правління та керованих вільних рин­ків у всьому світі, — у справді глобальній системі, — або зростанню того хаосу, який уже став характерним для багатьох регіонів — від Камбоджі до Колумбії й від Заїру до Азербайджану.



Це зображення Землі, на якому видно Антарктику, Африку, Мада­гаскар і Аравійський півострів, є, імовірно, найвідомішим фото­знімком нашої планети з космосу. Його отримано в 1972 році під час виконання програми «Аполлона» з точки в космосі, що знахо­диться на півдорозі до Місяця.

Глобальний План Маршалла / 297

План Маршалла, однак, частково завдячує своїх успіхом деяким конкретним обставинам, що переважали в післявоєнній Європі, але не є характерними для різних регіонів світу сьогодні. Наприклад, європейські держави мали розвинену економіку перед Другою світовою війною, і тому зберегли велику кількість кваліфікованих робітників, запаси сировини, і широкий досвід життя в сучасних умовах . Вони також мали великий потенціал для регіонального співробітництва — хоча це краще видно з перспективи часу, аніж це було видно тоді, коли перспектива дружніх стосунків, скажімо, між Німеччиною і Англією здавалася дуже віддаленою.

Натомість розмаїтість країн, які мають включатися в Глобальний План Маршалла, просто фантастична, з усім спектром політичних суб'єктів, які перебувають на абсолютно різних стадіях економічного і політичного розвитку, — особливо з появою «постнаціональних» утворень, таких як, наприклад, Курдистан, Балкани, Еритрея і Каш­мір. Власне, деякі народи сьогодні більш відомі за екологічними критеріями, ніж за політичним устроєм світу. Наприклад, термін «регіон Аральського моря» нині стосується населення декількох колишніх радянських республік, які потерпають від регіональної екологічної катастрофи на Аральському морі. Термін «Амазонія» використовується населенням кількох національностей, які мешка­ють у найбільшому у світі масиві вологого лісу, де державні кордони часто невидимі і недоречні.

Розмаїтість країн і народів світу значно ускладнює модель, яку з таким успіхом було застосовано в Європі. Але навіть за таких умов інші уроки Плану Маршалла все одно можна реалізувати. Всередині цього розмаїття плани прискорення переходу до сталого суспільст­ва мають бути розроблені з урахуванням регіональних особливостей і з різними стратегіями для кожного регіону. Східна Європа, наприк­лад, має ряд регіональних особливостей, що суттєво відрізняються від тих, що характерні для Сахелю (на околиці Сахари в Африці), так само як умови Центральної Америки суттєво відрізняються від тих, що характерні, скажімо, для архіпелагів Південно-Східної Азії.

Багато перешкод для прогресу і в індустріальному світі. Справді, одним з найбільших бар'єрів для Глобального Плану Маршалла є вимога того, що розвинені країни й самі повинні зазнати глибокої трансформації. План Маршалла поклав тягар змін і перехідних процесів тільки на країни, які отримували допомогу. Фінансування

298 / Земля у рівновазі

повністю взяли на себе Сполучені Штати, які, безперечно, зазнали багатьох змін протягом того ж періоду, але не під тиском зовніш­нього примусу і не для виконання жодних зобов'язань, накладених на них міжнародною угодою.

Новий план вимагатиме, щоб багаті країни фінансували пере­дачу екологічно безпечних технологій країнам «третього світу» і допомагали злиденним країнам досягти стабілізації чисельності свого населення і сталого економічного прогресу. Але щоб цей план спрацював, багаті країни повинні трансформуватися, що для них буде у певному відношенні навіть складніше, ніж для країн «третього світу», бо буде порушена усталена і масова економічна практика. Тому опір цим змінам є досить сильним, але цей перехід до сталого суспільства може і обов'язково повинен відбутися — як у розвине­них країнах, так і в країнах, що розвиваються. І цьому, імовірно, сприятиме низка глобальних угод, які зобов'яжуть всі держави діяти спільно. Для успіху цих угод вони повинні бути складовою частиною повномасштабного проекту, спрямованого на розвиток здоровішої і більш збалансованої моделі світової цивілізації, яка інтегрувати­ме країни «третього світу» у світову економіку. Не менш важливо, щоб розвинені країни були готові вести інших своїм прикладом; інакше країни «третього світу» навряд чи погодяться впроваджува­ти необхідні зміни, навіть в обмін на суттєву допомогу. Зрештою, так само, як План Маршалла поважав суверенність кожної країни, хоч і вимагав, щоб усі вони працювали разом, цей новий план має наголошувати на співробітництві — в різних регіонах світу і в глобальному масштабі — одночасно з глибокою повагою до ціліс­ності окремих націй-держав.

Цю думку варто спеціально наголосити. Саме згадування будь-якого плану, який передбачає широкомасштабне співробітництво, викликає тривогу у багатьох, — особливо у консерваторів, — які вже давно поставили знак рівності між такими пропозиціями та пропагуванням наднаціональних інституцій на зразок світового уряду. Дійсно, деякі з тих, хто підтримує спільні глобальні дії, схильні припускати, що наднаціональні утворення такого плану є неминучі. Але це уявлення неможливе з політичної точки зору та непридатне для практичної роботи. Політична проблема очевидна: ця ідея викликає такий опір, що подальші дебати щодо основопо­ложної мети зразу припиняються — особливо в Сполучених Штатах,

Глобальний План Маршалла /299

де ми так сильно захищаємо наші особисті свободи. Побоювання, що наші права можуть опинитися під загрозою при делегуванні навіть частини нашого суверенітету до якоїсь всесвітньої влади, є гарантією того, що цього просто не станеться. Практичну проблему можна проілюструвати запитанням: яка мислима система глобаль­ного управління могла б примусити окремі країни реалізувати екологічно безпечну політику? Адміністративні проблеми будуть просто гігантськими не в останню чергу через те, що часто недіє­здатність органів влади схоже зростає в геометричній прогресії зі зростанням відстані між суб'єктом влади і людьми, на яких він впли­ває. І зважаючи на хаотичний стан деяких урядів, які будуть підлеглі цим глобальним інституціям, діяльність будь-якої такої установи напевне матиме несподівані побічні ефекти і ускладнення, які зашко­дять основній меті. Як сказала Дороті Паркер про книгу, яка їй не сподобалася, ідею світового уряду «не варто легко відкидати; її треба відкинути з великою силою».

Якщо світовий уряд і не можливий, і не бажаний, то як ми можемо налагодити успішну співпрацю у світовому масштабі з метою збе­регти довкілля? Є тільки одна відповідь: ми повинні вести перегово­ри щодо укладення міжнародних угод, які встановлять всесвітні норми прийнятної поведінки. Але приєднання до цих угод має відбу­ватися добровільно — хоча з розумінням того, що вони міститимуть як стимули, так і юридично обумовлені санкції за їх невиконання.

Найважливіша наднаціональна організація світового рівня — Організація Об'єднаних Націй — може грати в цьому певну роль, однак я сумніваюся в її спроможності зробити багато. Зокрема, щоб відслідковувати розвиток в контексті тієї чи іншої глобальної угоди, Організація Об'єднаних Націй могла б розглянути ідею створення Ради Господарювання, яка мала б справу із проблемами глобально­го довкілля так само, як Рада Безпеки сьогодні розглядає питання війни і миру. Такий форум був би дедалі більш корисним і навіть необхідним в умовах розгортання глобальної екологічної кризи.

Так само варто було б започаткувати традицію щорічних зуст­річей у верхах з питань довкілля, подібно до нинішніх щорічних економічних самітів, на яких лише інколи знаходять час для розгляду екологічних питань. Попередні обговорення Глобального Плану Маршалла повинні так чи інакше відбутися на найвищому рівні. І, на відміну від економічних зустрічей у верхах, у цих обговореннях

300 / Земля у рівновазі

повинні брати участь глави держав як розвиненого світу, так країн, що розвиваються.

У будь-якій глобальній угоді такого типу, як я пропоную, найваж­чими будуть взаємостосунки між багатими і бідними країнами; необ­хідний дуже виважений баланс тягарів і обов'язків, що поклада-тимуться на обидві групи держав. Якщо, наприклад, певна угода матиме більший вплив на бідні країни, то потрібно її урівноважити одночасною угодою, яка матиме більший вплив на багаті країни. Цей підхід уже розвивається природним чином під час перших попе­редніх обговорень глобальних екологічних проблем. Зокрема, є безумовний, хоча і не виражений відкрито, зв'язок між переговорами щодо збереження вологих лісів, які знаходяться здебільшого на території бідних країн, і переговорами щодо зменшення викидів парникових газів, що є особливо складним для багатих країн. Якщо ці переговори будуть успішними, то остаточні угоди стануть компро­місним вирішенням цих двох проблем на основі взаємних поступок.

Розробка Глобального Плану Маршалла повинна також вра­ховувати, що багато країн перебувають на різних стадіях розвитку, й кожна нова угода має зважати на ту прірву між державами-учасницями, не тільки в плані їхнього відносного багатства, але також і рівня політичного, культурного і економічного розвитку. Врахування цього розмаїття має значення як для тих держав, які мають щось отримати внаслідок запровадження тієї чи іншої гло­бальної угоди, так і для тих, які повинні стати донором. Коорди-нованість і узгодженість дій між країнами-донорами, наприклад, може стати найбільш складною проблемою. Два донорські учасни­ки Плану Маршалла, Сполучені Штати і Великобританія, налаго­дили чудові робочі стосунки протягом війни, які потім використо­вувалися як модель для їхнього післявоєнного співробітництва. Сьогодні Сполучені Штати не можуть, зрозуміло, бути головним фінансистом світової програми відродження і не можуть приймати ключові рішення самі або тільки з одним близьким союзником. Фінансові ресурси повинні тепер надійти від Японії і Європи та від багатих нафтовидобувних держав.

Західний альянс часто був неповороткий і непродуктивний, коли йшлося про великі суми грошей. Проте він досягнув вражаючого рівня військового, економічного і політичного співробітництва у тривалій боротьбі проти комунізму. Світ може взяти за взірець цю

Глобальний План Маршалла /301

модель так само, як Сполучені Штати і Великобританія скористалися досвідом свого співробітництва воєнного часу при реалізації Плану Маршалла. За іронією, крах комунізму позбавив альянс його спіль­ного ворога, але потенційне вивільнення ресурсів створює ідеальну нагоду вибирати нову велику мету для спільної роботи.

Досі існує кілька серйозних перешкод для співробітництва навіть між великими світовими потугами — Сполученими Штатами, Япо­нією і Європою, — які мають бути подолані до розгляду Глобального Плану Маршалла. Японія, незважаючи на величезну економічну силу, поки що не була схильна брати на себе частину відповідаль­ності за світове політичне лідерство і, здається, наразі не бачить необхідності для себе грати таку роль. А Європа ще багато років буде поглинута складностями на шляху до творення цілого — зав­дання, що додатково ускладнюється прагненням несподівано звіль­нених держав Східної Європи потрапити до ЄЕС.

Таким чином відповідальність за висунення ініціативи, запровад­ження нових підходів, каталізацію процесу і лідерство в глобальних зусиллях непропорційно припадає на Сполучені Штати. Тим часом на початку 90-х наш потяг до світового лідерства виглядає зовсім не таким рішучим, яким був наприкінці 40-х. Тут частково вплинув гіркий досвід війни у В'єтнамі, а також накопичена втома від трива­лого тягаря світового лідерства. До того ж ми вже не домінуємо у світовій економіці, як це було раніше, і це тим більше впливає на нашу готовність взяти на свої плечі важкий тягар. І наш дефіцит бюджету тепер такий великий, що може зовсім задушити нашу готов­ність до розгляду навіть найбільш невідкладних завдань. Чарльз Майєр вказує, що щорічні видатки США згідно Плану Маршалла у період 1948-1951 p.p. становили близько 2 відсотків нашого вало­вого національного продукту. Видатки у такому ж обсязі (проценті ВНП) нині сягали б майже 100 мільярдів доларів на рік (в порівнян­ні із загальною невійськовою іноземною допомогою США, що ста­новить нині близько 15 мільярдів доларів на рік).

Тим не менше свого часу План Маршалла отримав сильну під­тримку в Конгресі з боку обох партій. Тоді було мало сумнівів у тому, що урядове втручання, цілком далеке від завдання будь-якої шкоди системі вільного підприємництва в Європі, було найбільш ефективним засобом посприяти її здоровому функціонуванню. Але здається, що наші теперішні лідери бояться будь-якої форми втру-

302 / Земля у рівновазі

чання. Справжньою причиною їхнього затятого небажання очолити розробку ефективної екологічної стратегії схоже є побоювання, що якщо ми рушимо вперед, то нас неминуче примусять слугувати прик­ладом і активно запроваджувати зміни, які могли б порушити полі­тику, якої вони воліють дотримуватися, — політику невтручання, політику економічної пасивності.

Так само наші лідери не бажають дивитися так далеко в майбутнє, як це робили Трумен і Маршал. У той бурхливий післявоєнний період колишній колега Маршалла генерал Омар Бредлі сказав: «Це час, коли ми керуємось зірками, а не вогнями кожного корабля, що про­ходить повз нас». Зараз, схоже, знову настав такий час, коли потрібна саме така навігація, але й досі ще багато з тих, хто відповідає за наше майбутнє, здається, відволікаються такими «вогнями пропли­ваючих повз нас кораблів», як швидкоплинні результати опитуван­ня громадської думки.

Розробляючи план порятунку глобального довкілля, слід цілком реалістично зважати на те, що суспільне сприйняття цього питання все ще перебуває в процесі змін і що пропозиції, які сьогодні здаються занадто політично сміливими, щоб їх втілювати в життя, незабаром будуть висміяні як абсолютно непридатні для вирішення нагальних завдань. Усвідомлення громадськістю масштабів небезпеки дійсно поступово зростає — і зрештою крива громадської уваги підніметься майже вертикально вгору, коли усвідомлення жахливої правди раптом з усією силою спонукає до всеохоплюючого пошуку засобів порятунку. Але слід зважати, що тепер ми перебуваємо в тій стадії, коли ця умовна крива тільки починає повертати вгору. За іронією, на цій стадії, максимум кривої політично можливого або доцільного є абсолютно недостатнім для досягнення того мінімуму дій, який може бути справді ефективним. І ще гірше те, що крива політичної доцільності у передових країнах може виглядати абсолютно інакше, ніж у країнах, що розвиваються, де нагальні загрози добробуту або навіть елементарному виживанню часто роблять справу порятунку довкілля в очах населення цих країн завеликою розкішшю, яку воно не може собі дозволити.

А тому, схоже, має сенс побудова політичного каркасу, який відповідатиме майбутнім всесвітнім вимогам конкретних дій тоді, коли розмір загрози, зрештою, стане цілком ясним. Важливо також запропонувати потужні заходи, які є можливими з політичної точки

Глобальний План Маршалла
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка