Земля у рівновазі екологія І людський дух




Сторінка2/18
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
РІВНОВАГА У НЕБЕЗПЕЦІ


Кораблі в пустелі

Я стояв на розпеченій сонцем сталевій палубі рибальського судна, придатного для обробки п'ятидесятитонного вилову гарного дня. Але той день не був гарним. Ми стояли на якорі там, де раніше була найбагатша рибальська місцина на усю центральну Азію, але те, що я бачив з носа корабля, не віщувало гарного вилову. Там, де мали бути ніжні синьо-зелені хвилі, що плюскочуться об борти корабля, не було нічого, окрім сухого гарячого піску — в усіх напрямках, куди сягало око. Інші кораблі флотилії також спочивали в піску, розкидані серед дюн, що простягалися до самого обрію.

Те, що я бачив, як не дивно, нагадало мені смажене яйце, яке я бачив у Сполучених Штатах по телебаченню тиждень тому. Воно шкварчало і потріскувало, як і має поводитися яйце на сковорідці, але насправді дія відбувалася посеред тротуару у діловому центрі Фенікса. Гадаю, це спало на думку тому, що, як і з кораблем, на якому я стояв, з тим яйцем, власне, усе було гаразд. Натомість світ під ним несподіваним чином змінився, що змусило яйце здаватися — без жодної провини з його боку — недоречним. Цей приклад ілюст­рував факт, вартий уваги преси, що тоді для Аризони також день не був особливо вдалий, бо вже другий день підряд температура сягала рекордних 122-х градусів за Фаренгейтом.

Верблюд, що неквапом ішов мертвим дном Аральського моря, повернув мої думки до фантасмагоричного корабля пустелі, на якому я стояв і який, здавалося, ілюстрував те, що світ під ним змінився з раптовою жорстокістю. Десять років тому Арал був четвертим за розміром внутрішнім морем у світі, яке можна порівняти з най­більшим з Великих озер Північної Америки. Зараз воно зникає, бо животворна вода була відведена за необдуманим проектом зрошу-

30 / Земля у рівновазі

вальної системи для вирощування бавовни у пустелі. Нова берегова лінія майже на сорок кілометрів відійшла углиб через піски від того місця, де риболовецька флотилія тепер пришвартована назавжди. Тимчасом у містечку Муйнак, що поблизу, люди і далі консервують рибу — не з Аральського моря, а переправлену залізницею через Сибір з Тихого океану, більше ніж за тисячу миль звідси.

Я приїхав на Аральське море у серпні 1990 року, щоб на власні очі пересвідчитись у тамтешній катастрофі майже біблейського масштабу. Подорожуючи, я зіткнувся з іншими явищами, також вражаючими. Наприклад, у день, коли я повернувся з Муйнаку до Москви, мій друг Алєксєй Яблоков, можливо, провідний захисник довкілля у Радянському Союзі, повертався з термінової експедиції на Біле море, де розслідував загадкову і безпрецедентну загибель кількох мільйонів морських зірок, викинутих на берег суцільною масою по коліна завглибшки, що покривала багато миль берега. Тієї ночі у його квартирі він розповідав, як місцеві люди у чоботях з довгими аж до стегон халявами, продиралися через масу морських зірок, намагаючись зрозуміти, чому вони загинули.

Подальші розслідування показали, що імовірним винуватцем смертей на Білому морі були радіоактивні відходи військового походження. Але що можна сказати про усі інші загадкові випадки масових смертей, які трапляються на берегах морів по всьому світу? Французькі вчені нещодавно дійшли висновку, що зростання кількості випадків загибелі дельфінів, яких вода викидає на берег уздовж Рив'єри, можна пояснити надмірним екологічним наванта­женням на довкілля, яке з часом ослабило тварин настільки, що вони не спромоглися протистояти вірусу. Це ж саме явище може також пояснити раптове зростання кількості випадків загибелі дельфінів вздовж Мексиканської затоки в Техасі, а також загадкову загибель 12 тис. тюленів, чиї трупи хвилі викинули на берег Північного моря влітку 1988 року. Звичайно, для науки обліплені нафтою видри та морські птахи у Затоці принца Вільяма роком пізніше є не таємницею, а звинуваченням нашій цивілізації.

Коли одна з цих тривожних картин блякне, інша посідає її місце, викликаючи нові запитання. Наприклад, як зрозуміти те, що діти, граючись у ранкових хвилях, мусять тепер уникати не лише випад­кової медузи, але й випадкового шприца для підшкірної ін'єкції, що виносять хвилі? Голки, мертві дельфіни і просякнуті нафтою птахи

Кораблі в пустелі /31

чи все це ознаки того, що береги знайомого нам світу швидко розмиваються, і зараз ми стоїмо на якомусь новому березі, зіткнув­шись з небезпеками за межею того, що ми здатні уявити?



Відвернувщись від природи, звідки ми вийщли, ми опинилися серед незнайомого припливу, що піднімається і вирує біля нащих ніг, вимиваючи з-під них пісок. Кожного разу, коли цей дивний новий приплив відходить, то залишає по собі уламки якоїсь гігантської корабельної аварії далеко у морі, вражаючі картини, викинуті на пісок нашого часу, кожна з яких — нове попередження про приховані небезпеки, що чигають на нас попереду, якщо ми й далі йтимемо тим шляхом, яким ідемо зараз.

Пошук визначальних причин екологічної кризи підштовхнув мене до подорожі навколо світу з метою дослідження цих багатьох картин руйнування. На самому краю землі, високо в Трансантарктичних горах, під сонцем, що вдивляється у нічну пітьму крізь діру в небі, пізньої осені 1988-го року ми з одним ученим стояли на неймовірному холоді, розмовляючи про тунель, що його він копав крізь час. Відкинувши капюшон куртки і виставивши сильно обпечене облич­чя, потріскане і облущене, він показав щорічні шари льоду в пробі, вирубаній з льодовика, на якому ми стояли. Провів пальцем униз по кризі — до місця, що відповідало періоду двадцятирічної давності. «Ось коли Конгрес США ухвалив Закон про чисте повітря», — сказав він. На краю світу, на віддалі двох континентів від Вашингтона, навіть незначне зменшення викидів в атмосферу однієї країни змінило забруднення у найвіддаленішій і найнедоступнішій місцевості на Землі.

Але найбільшою зміною в атмосфері Землі є та, що розпочалася з промисловою революцією на початку минулого століття і з того часу нарощує швидкість. Промисловість вимагала вугілля, а пізніше — нафти, і ми почали спалювати їх у величезних кількостях, що приз­вело до збільшення рівня вуглекислого газу (СО2) з його здатністю поглинати значну кількість тепла в атмосфері і повільно нагрівати Землю. Менше ніж за сотню ярдів від південного полюса, неподалік від льодової злітної смуги, на яку сідає літак на лижних шасі, не вимикаючи двигунів, щоб не примерзли одна до одної металеві деталі, вчені по кілька разів на день вимірюють стан повітря і скла­дають малюнок наступу цієї невідворотної зміни. Під час того

32 / Земля у рівновазі

перебування в Антарктиці я спостерігав, як один вчений наносив результати вимірів того дня на щораз крутіший графік. Він сказав мені, наскільки легко — там, на краю землі — побачити, як ця жах­лива зміна у земній атмосфері дедалі нарощує швидкість.

Через два з половиною роки я спав під опівнічним сонцем на іншому кінці нашої планети, в маленькому наметі, напнутому на крижині завтовшки двадцять футів, що плаває у холодному Арктичному океані. Після ситного сніданку разом з моїми супут­никами ми здійснили подорож мотосаньми кілька миль далі на північ, до місця зустрічі, туди, де крига була тонша, завтовшки лише три з половиною фути, а у воді внизу зависнув атомний підводний човен. Після того, як він пробився крізь лід, взяв на борт нових пасажирів і знову занурився, я розмовляв із вченими, які намагалися точніше виміряти товщину полярної крижаної шапки, що, як багато хто вважає, тоншає внаслідок глобального потепління. Я щойно про­вів переговори про угоду між дослідниками арктичної криги та американським військово-морським флотом, спрямовану на пере­дачу надзвичайно секретних у минулому даних гідролокаційних досліджень, даних, які могли б допомогти вченим з'ясувати, що відбувається з північною полярною шапкою. Тепер я хотів побачити сам полюс, отож приблизно через вісім годин після зустрічі з підводним човном ми пробивалися крізь ту кригу на поверхню, а згодом я вже стояв посеред неймовірно прекрасного, відкритого усім вітрам та іскристо-білого снігового краєвиду і бачив на обрії невеликі пагорби, «спресовані кряжі» льоду, що здіймалися наче малесенькі гірські кряжі там, де зіштовхнулися окремі крижані брили. Проте рівень вуглекислого газу тут зростає так само швидко, і врешті-решт температура також підвищиться — як очікується, глобальне потепління підніме температуру в полярних регіонах значно вище, аніж деінде. З потеплінням полярного повітря крига тут тоншатиме, а оскільки полярна шапка матиме чи не вирішаль­ний вплив на погоду у глобальному масштабі, наслідки і'ї танення могли б бути згубними.

Розгляд таких сценаріїв — не спекулятивна вправа. За шість місяців після мого повернення з Північного полюсу, одна команда вчених доповіла про кардинальні зміни в характері розподілу льоду в Арктиці, а інша зробила поки що неостаточне твердження (яке можна припустити на підставі багатьох даних), що в цілому північна

Кораблі в пустелі / 33

полярна шапка лише за останнє десятиліття потоншала на 2%. Більше того, кілька років тому вчені встановили, що в багатьох місцях Землі, на північ від Полярного кола, весняне танення снігів настає щороку раніше, а глибоко в тундрі, нижче від Полярного кола, температура Землі постійно підвищується.

Як часто буває, деякі картини руйнування довкілля, що найбільше турбують, можна знайти саме на півдорозі між Північним і Півден­ним полюсами — на екваторі, в Бразилії, — де клубочаться хмари чорного диму, регулярно затьмарюючи небо над безмежними амазонськими вологими лісами, які тепер опинилися під загрозою. Акр за акром ліс випалюють, щоб прискорено створити пасовища для худоби, з якої виробляють яловичину для закладів швидкого харчування. Як я довідався, коли був там на початку 1989 року, у період посухи пожежі тут влаштовують щораз раніше, і кожного року вирубують і випалюють вологого лісу більше, ніж росте у всьому штаті Теннессі. Як сказав наш провідник біолог Том Лав-джой, на кожній квадратній милі амазонських лісів живе більше різновидів птахів, ніж в усій Північній Америці, а це означає, що ми заглушуємо тисячі пісень, яких ніколи навіть не чули.

Та для більшості з нас Амазонка — надто віддалене місце, і ми навряд чи помітимо зникнення цих чи інших незахищених видів. Проте ми не помічаємо цих втрат, хоча самі опинились у небезпеці. Вони, як славнозвісні канарки шахтарів — мовчазний сигнал тривоги, повідомлення про те, що види тварин та рослин зараз зникають в усьому світі в тисячу разів швидше, ніж у будь-який час за минулі 65 мільйонів років.

Безперечно, вимирання деяких найбільших і найвиразніших видів тварин, які тепер знаходяться в екологічній облозі, час від часу привертає нашу увагу. Я побував також в іншому місці на екваторі, у Східній Африці, де зіткнувся з неймовірно жахливим образом мертвого слона — його головою, спотвореною браконьєрами, які відпиляли коштовні бивні ланцюговою пилкою. Очевидно, наше чисто естетичне сприйняття слонової кістки терміново потребує перегляду, оскільки її джерело тепер під серйозною загрозою. Як на мене, її напівпрозора білість здається чимось іншим — схожим на свідчення примарної присутності стривоженого духу, прекрасного, але холодного привиду, що навіює і подив, і жах.

34 / Земля у рівновазі

Схожий привид лежить на дні океану. Пірнаючи з аквалангом в Карибському морі, я бачив білі кістки мертвого коралового рифа. По усій Землі коралові рифи стали раптом «вибілюватися», оскільки потепління океанської води завдало незвичного стресу тендітним організмам, що в нормальних умовах живуть в оболонці корала і надають рифу його природне забарвлення. Оскільки ці організми, прозвані «зукс», покидають мембрану корала, сам корал стає прозорим і дозволяє просвічуватися білому вапняковому скелету — звідси його «вибілений» вигляд. Раніше вибілювання фактично завжди було випадковим і тимчасовим явищем, але його повторю­ваність може виснажити корал. За останні кілька років учені були вражені раптовим і повсюдним поширенням випадків вибілювання по всьому світу, внаслідок чого щораз більше коралових рифів так і не змогли відновитися. Навіть у мертвому стані, вони сяють яскра­віше, ніж раніше, відвідувані, можливо, тим самим привидом, що надає примарного сяйва бивню слона.

Але для того, щоб пересвідчитись в агресивному ставленні людства до Землі, зовсім не обов'язково мандрувати довкола світу. Образи, що свідчать про страждання нашого глобального довкілля, можна тепер без додаткових зусиль побачити будь-де. Наприклад, за кілька миль від Капітолію я натрапив на інший вражаючий образ природи «не на своєму місці». Проїжджаючи на авто в околиці Арлінгтона, штат Вірджінія, де я живу з родиною під час засідань Сенату, я мусив різко загальмувати, щоб не збити великого фазана, який переходив через дорогу. Він кинувся поміж запаркованими автомобілями в задній двір сусіда. Того разу все минулося. Але цей привид дикої природи засів загадкою в моїй пам'яті: чому фазан, та ще й такий великий і красивий дорослий представник виду, мав би гуляти у нашій околиці? Хіба ця місцевість була дикіша, аніж я вважав? А може, фазани стали, як популярні пузаті в'єтнамські свині, останнім криком моди на незвичних домашніх тварин? Все стало зрозуміло аж через тиждень, коли я згадав, що на відстані близько трьох миль звідти, вздовж краю річки, робітники розчищали останню сотню акрів незайманого лісу. Оскільки ліс загинув, поступаючись місцем бетону, будинкам, автомобільним стоянкам і вулицям, дикі істоти, що жили там, були змушені тікати. Більшість оленів збили машини,

Кораблі в пустелі /35

з іншими створіннями, такими як фазан, що кинувся у задній двір мого сусіда, це сталося трохи пізніше.

Як не дивно, перед тим, як я розгадав цю загадку, я відчував незрозуміле заспокоєння, уявляючи, що, можливо, це міське сере­довище, таке природне для багатьох американців, не було, зрештою, таким уже ворожим до диких істот. Я мимохіть припускав, що, як кмітливі єноти та опосуми, білки і голуби, які пристосувалися до життя у передмістях, такі дикі створіння, як фазани, могли б мати шанс вижити. Тепер я згадую того фазана, коли веду дітей до зоо­парку і бачу слона чи носорога. Вони також викликають захоплення і смуток. Також нагадують мені, що ми створюємо світ, ворожий до дикої природи, яка, здається, віддає перевагу природним ландшаф­там над бетоном. Ми зустрічаємося з цими створіннями на шляху, який самі проклали, — тому шляху, що неухильно веде до їх зник­нення.

Іноді уночі на високих північних широтах саме небо демонструє інший примарний образ, що сигналізує про дедалі більше порушення екологічної рівноваги. Якщо після заходу сонця небо ясне, і ви спостерігаєте з місця, де забруднення не зовсім затьмарило нічне небо, можна побачити високо у небі дивну хмару. Ця «фосфорес­центна хмара» з'являється час від часу, коли Земля ховається у вечірніх сутінках. Такі хмари з їхнім напівпрозорим білим мерех­тінням над нами здаються цілком неприродними. А інакше і не могло бути: поява фосфоресцентних хмар почастішала внаслідок вели­чезного накопичення газу метану в атмосфері. (Його ще називають природним газом; він виділяється із сміттєзвалищ, вугільних копалень і рисових полів, з мільярдів термітів, що кишать на місці свіжовирубаних лісів, внаслідок спалювання біомаси та від інших різноманітних видів людської діяльності.) Навіть якщо фосфорес­центні хмари іноді спостерігалися і раніше, уся ця надлишкова кількість метану несе велику кількість водяної пари у верхні шари атмосфери, де вона конденсується на значно більшій висоті та утво­рює усе більше хмар, що їх сонячні промені пронизують ще довго після того, як захід сонця приносить початок ночі на Землю глибоко під ними.

Що ми мали б відчувати до цих привидів у небі? Звичайний подив чи змішані емоції, які переживаємо у зоопарку? Можливо, ми маємо відчувати страх перед власною силою: так само, як людина відтинає

36 / Земля у рівновазі

бивні у слонів у такій кількості, що загрожує цьому велетові зник­ненням, ми відриваємо матерію від її місця на Землі в таких обсягах, що порушуємо рівновагу між денним світлом та темрявою. При цьому ми знову ж таки збільшуємо загрозу глобального потепління, оскіль­ки метан — один з парникових газів, що накопичуються найшвидше, третій після вуглекислого газу та водяної пари у загальному об'ємі газів, що змінюють хімічний склад верхніх шарів атмосфери. Та навіть не усвідомлюючи цієї загрози, хіба не мали б ми злякатися того, що спричинилися до виникнення у вечірньому небі цих хмар, які сяють примарним світлом? Чи наші очі настільки призвичаїлися до яскравих вогнів цивілізації, що ми не здатні побачити, чим є насправді ці хмари — фізичним проявом нестямного зіткнення між людською цивілізацією та Землею?

Хоча іноді важко зрозуміти їхнє значення, але на сьогодні ми маємо перевірені разючі факти, що сигналізують про шкоду від нашого втручання в довкілля: то збільшення кількості днів, коли темпе­ратура перевищує 100 градусів за Фаренгейтом, то підвищена інтенсивність, з якою Сонце обпалює нашу шкіру, то повторюваність публічних обговорень того, що робити із щораз більшими горами відходів. Але наша реакція на ці сигнали дивує. Чому ми не почали докладати енергійних зусиль для порятунку довкілля? Можна підій­ти до цього питання з іншого боку: чому одні образи вражають нас, змушуючи негайно діяти і привертають нашу увагу до пошуку ефек­тивної реакції? І чому інші образи, іноді не менш яскраві, виклика­ють натомість своєрідний параліч, привертають нашу увагу не до пошуку відповіді, а радше до зручного і менш болісного відсто­ронення?

Опосередковано відвідання Північного полюса спонукало мене до роздумів над цим питанням з іншого кута зору і зробило їх ще невідкладнішими. На підводному човні я мав нагоду подивитися крізь перископ на півпрозоре дно крижаного масиву Північного полюса. Те, що я бачив, викликало клаустрофобію, і якоїсь миті я раптом згадав про трьох китів, що опинилися в крижаному полоні у Бофортовому морі кілька років тому. Щоб зняти на плівку їх від­чайдушну боротьбу за повітря, з чотирьох континентів прибули телевізійники і так збурили емоції в усьому світі, що невдовзі на місце події зібралося чимало науковців та рятувальників. Після того,

Кораблі в пустелі /37

як кілька складних планів порятунку зазнали невдачі, величезний криголам з Радянського Союзу прорубав прохід у кризі для тих двох китів, що вижили. Разом з мільйонами інших я тішився їхнім звіль­ненням, але там, на підводному човні, мені спало на думку: якщо ми спричинюємо смерть сотні видів щодня — саме так вважають багато вчених, — то за час випробування, що випало на долю китів, із Землі зникли приблизно 2000 живих видів. Вони зникли назавжди — непомічені.

Так само, коли у Техасі маленька дівчинка на ім'я Джесіка Мак-клур впала в колодязь, її випробування та історія наступного поря­тунку легіоном героїчних чоловіків і жінок привернули увагу сотні телекамер та журналістів, що передавали усі подробиці сотням мільйонів людей. У цьому випадку наша реакція на ситуацію також виглядає спотвореною: упродовж трьох днів випробування Джесіки понад 100 тисяч хлопчиків та дівчаток її віку і ще молодших помер­ли від того, чому можна було запобігти — переважно від голоду і проносу, внаслідок неврожаїв та недолугої політики. Поки вони боролися за життя, в жодній телекамері не було видно їхніх облич, що прагнуть повідомити стривоженому світу про свою біду. Вони померли ніким не помічені. Чому?

Можливо, частина відповіді полягає у тому, що ефективно зреагувати — непроста справа. Якщо вирішення проблеми, що змальована в телевізійному образі, вимагатиме більших зусиль чи жертв, ніж ми готові собі уявити, а запобігти трагедії не здатні навіть максимальні зусилля якоїсь окремої людини, ми спокушаємось розір­вати зв'язок між стимулом і моральним вчинком. Як тільки такий вчинок вважається неможливим, образ, що певний час спонукав нас до пошуку рішення, вже не є спонукою, а віддає болем. З цієї миті ми починаємо реагувати не на образ, а на біль, ним викликаний, і таким чином розриваємо найважливіший зв'язок у нашому ставленні до світу: зв'язок між нашим розумом і почуттями. Наші очі тьмяніють, а серця замикаються. Ми дивимося, але нічого не бачимо. Ми слуха­ємо, але відмовляємося чути.

Все ще існує стільки гнітючих картин руйнації довкілля, що іноді здається неможливим осягнути їх. Перед розглядом самих загроз, було б корисно їх класифікувати і таким чином зібратися з думками і почуттями для того, щоб спромогтися адекватно реагувати.

38 / Земля у рівновазі

У пригоді може стати система, запозичена з військової справи, де зазвичай конфлікт відносять до однієї з трьох категорій, залежно від театру дій. Існують «локальні» сутички, «регіональні» бої та «стратегічні» конфлікти. Ця третя категорія передбачає конфлікти, що становлять загрозу для виживання нації і мають розглядатися у глобальному контексті.

Екологічні загрози можуть розглядатися аналогічним чином. Скажімо, більшість випадків забруднення води, повітря і незакон­ного звалювання відходів є по суті локальними. Такі проблеми, як кислотні дощі, забруднення підземних водоносних горизонтів і великі нафтові плями — в основному регіональні. Обидві ці категорії багаті прикладами конкретних локальних та регіональних проблем, що виникають одночасно по усьому світу і мають глобальний харак­тер, але самі ці проблеми все ще не є справді стратегічними, оскільки не впливають на функціонування глобального довкілля і не ставлять під загрозу виживання цивілізації.

Проте існує новий клас екологічних проблем, що завдають шкоди глобальній екологічній системі, і у своїй основі є стратегічними загрозами. Збільшення кількості хлору в атмосфері на 600% за останні сорок років мало місце не лише у країнах-виробниках хлорфторвуглеців, але також у повітрі над кожною країною, над Антарктикою, над Північним полюсом і Тихим океаном. Зростання концентрації хлору підриває глобальний процес, яким Земля регулює кількість сонячного ультрафіолетового випромінювання, що може пройти крізь атмосферу до поверхні. Якщо ж ми дозволимо концен­трації хлору і далі зростати, то дози випромінювання також під­вищуватимуться — до межі, коли всі рослини і тварини опиняться перед новою загрозою вимирання.

Глобальне потепління — це також стратегічна загроза. Концен­трація вуглекислого газу та інших теплопоглинаючих молекул з часу Другої світової війни зросла майже на 25% і створила всесвітню загрозу здатності Землі регулювати кількість сонячного тепла, що утримується в атмосфері. Таке збільшення тепла серйозно загрожує рівновазі глобального клімату, що визначає режим вітрів, кількість опадів, поверхневі температури, океанські течії та рівень моря. А це, у свою чергу, визначає розподіл рослинного і тваринного світів на землі й в морі та справляє суттєвий вплив на розміщення й струк­туру людських суспільств.

Кораблі в пустелі / 39

Іншими словами, цілісні стосунки між людством та Землею змі­нилися внаслідок того, що наша цивілізація несподівано набула здатності впливати на усе глобальне довкілля, а не лише на окрему територію. Усі ми знаємо, що людська цивілізація завжди мала значний вплив на довкілля. Можна пригадати лише один приклад. Існує свідчення, що навіть у доісторичні часи величезні території іноді навмисно випалювалися людьми у пошуку їжі. І в наш час ми змінили вигляд значної частини поверхні Землі за допомогою бетону наших міст, а також дбайливо доглянутими рисовими полями, пасо­вищами, пшеничними полями й іншими орними землями у сільській місцевості. Але ці зміни, що іноді стають повсюдними, були доне­давна доволі банальними чинниками в глобальній екологічній системі. Справді, в минулому, до нашого сьогодення, завжди було цілком безпечно припускати, що ніякі реальні чи гіпотетичні дії і вчинки людей не матимуть якогось тривалого впливу на глобальне довкілля. Але саме це припущення тепер треба відкинути для того, щоб мати змогу стратегічно мислити про наше нове ставлення до довкілля.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка