Земля у рівновазі екологія І людський дух




Сторінка3/18
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Сьогодні основною причиною змін у глобальному довкіллі є людська цивілізація. Ми ще опираємося цій істині, і нам важко уявити, що наш вплив на Землю має зараз вимірюватися тим самим мірилом, яким ми звикли обчислювати силу притягання Місяцем океанів або силу вітру у його впливі на гори. І якщо ми сьогодні здатні змінювати таку важливу річ, як вплив Сонця на Землю, то, безперечно, повинні визнати і відповідальність за те, щоб викорис­товувати цю силу мудро і з почуттям міри. Поки що, однак, ми, здається, забуваємо про незахищеність природних систем Землі.

Двадцяте століття стало свідком драматичних змін двох ключових чинників, що визначають фізичну реальність наших взаємостосунків з Землею: несподіваний і разючий приріст населення на земній кулі, що за кожних десять років дорівнює кількості жителів Китаю, і також раптове прискорення наукової та технологічної революції, що зробила можливим неймовірне зростання нашої сили у впливі на довколишній світ за допомогою випалювання, вирубування, вико­пування, переміщення і перетворення фізичних складових Землі.

Швидкий приріст населення став водночас і причиною зміни наших взаємостосунків із Землею, і однією з найяскравіших ілю-

40 / Земля у рівновазі

страцій того, наскільки ця зміна разюча, особливо якщо дивитися на неї в історичному контексті. Від часу появи людського виду 200 тисяч років тому і до часів Юлія Цезаря на Землі жило менше ніж 250 млн. людей. Коли через 1500 років Христофор Колумб здійснив свою подорож до Нового Світу, на Землі було приблизно 500 млн. людей. На час, коли Томас Джефферсон писав свою Декларацію Незалежності у 1776 році, кількість населення знову подвоїлася й сягнула 1 млрд. На середину нашого століття, наприкінці Другої світової війни, ця кількість зросла до 2 млрд. людей.

Іншими словами, від появи людського виду на Землі до 1945 року потрібно було десять тисяч поколінь, щоб світова популяція сягнула 2 млрд. А тепер, упродовж тривалості одного людського життя — мого життя — світова популяція зросте з 2 до понад 9 млрд., і на даний момент пройдено більше, ніж півдороги.

Як і демографічний вибух, наукова і технічна революція почала поволі набирати швидкості у XVIII столітті. І ця неперервна рево­люція також раптово прискорилася. Скажімо, сьогодні у багатьох сферах науки вважається аксіомою те, що за останні десять років здійснено більше новаторських й епохальних відкриттів, ніж за всю попередню історію науки. Хоча жодне окреме відкриття не мало такого впливу на наші взаємостосунки з Землею, як ядерна зброя на наше ставлення до війни, проте ці відкриття, зібрані докупи, цілко­вито змінили нашу сукупну здатність використовувати Землю задля отримання засобів існування — роблячи наслідки від її нестримної експлуатації такими ж немислимими, як і від ядерної війни.

Оскільки наші взаємостосунки з Землею так кардинально зміни­лися, ми повинні побачити цю зміну і зрозуміти її наслідки. Перед нами стоїть завдання усвідомити те, що вражаючі картини руйну­вання довкілля, яке відбувається сьогодні по всьому світу, мають між собою спільного набагато більше, ніж проста здатність вражати нас і пробуджувати нашу свідомість. Ці картини — ознаки глибинної проблеми, більш масштабної та серйозної, ніж будь-що, з чим ми стикалися дотепер. Глобальне потепління, зменшення озонового шару, вимирання видів живих істот і рослин, вирубування лісів — усе це викликане однією причиною: зміною стосунків між людсь­кою цивілізацією та природною рівновагою Землі.

Фактично це завдання має два аспекти. По-перше, треба усвідо­мити, що наша здатність шкодити Землі може справді мати глобаль-

Кораблі в пустелі /41

ний і навіть постійний характер. По-друге — єдиний шлях до розу­міння нашої нової ролі співтворців природи полягає у тому, шоб вважати самих себе частиною складної системи, що не функціонує згідно з тими ж простими правилами причини і наслідку, до яких ми звикли. Проблема не у нашому впливі на довкілля, а в наших сто­сунках із довкіллям. Унаслідок цього будь-яке вирішення проблеми вимагатиме ретельної оцінки цих стосунків, складного взаємозв'яз­ку між чинниками всередині цивілізації, а також між ними та основ­ними природними компонентами екологічної системи Землі.

Існує лише один прецедент такого виклику нашому мисленню, знову ж зі сфери військової справи. Винахід ядерної зброї і наступне створення Сполученими Штатами та Радянським Союзом багатьох тисяч одиниць стратегічних ядерних озброєнь спонукали до повіль­ного і болісного усвідомлення того, що нова сила, набута таким чином, назавжди змінила не лише стосунки двох супердержав, але й ставлення людства до інституту війни як такого. Унаслідок тоталь­ної війни між країнами, оснащеними ядерною зброєю, несподівано стало можливим знищення обох країн — цілковите і одночасне. Таке тверезе усвідомлення небезпеки спонукало до детальної переоцінки кожного аспекту нашого обопільного ставлення до перспективи такої війни. Вже 1946 року один стратег дійшов висновку, що страте­гічне ракетне бомбардування «може зірвати пелену ілюзії, що так довго приховувала реальність зміни у веденні воєнних дій — від боротьби до процесу знищення».

Однак на ранніх стадіях гонки ядерних озброєнь кожна із супер­держав вважала, що її дії матимуть простий і прямий вплив на мис­лення іншої. Десятиліттями кожний новий удосконалений вид зброї розгортався однією стороною з метою нагнати страху на іншу. Та кожна така спроба спонукала іншу сторону обганяти першу ще досконалішим озброєнням. Поволі ставало очевидно, що проблема гонки ядерних озброєнь спричинена насамперед не технологією. Це правда, що вона ускладнюється технологією, але виникає із стосун­ків між супердержавами і грунтується на застарілому розумінні того, що таке війна.

Можливе вирішення гонки озброєнь буде знайдене не у новому розгортанні тією чи іншою стороною якоїсь надпотужної зброї чи у рішенні обох сторін про одностороннє роззброєння, а радше у нових домовленостях та у взаємній трансформації самих стосунків. Ця

42 / Земля у рівновазі

трансформація включатиме зміни в технології озброєння і ненадання ядерної технології ненадійним державам. Але ключові зміни ста­нуться у нашому розумінні інституту війни та стосунків між держа­вами.

Стратегічний характер загрози глобальному довкіллю від люд­ської цивілізації і стратегічний характер загрози для неї внаслідок змін у глобальному довкіллі кидає нам однакові виклики і вселяє фальшиві надії. Дехто вважає, що якась нова надпотужна технологія — ядерна енергія або генна інженерія — вирішить проблему. Інші спрощено вважають, що тільки рішуче зменшення нашої довіри до технологій може поліпшити умови життя. Та реальний розв'язок буде віднайдений у перегляді і врешті-решт в оздоровленні стосунків між цивілізацією та Землею. Цього можна досягти ретельною пере­оцінкою всіх чинників, що призвели до недавньої різкої зміни у цих стосунках. Трансформація нашого ставлення до Землі, безперечно, охоплюватиме і нові технології, але ключові зміни передбачати­муть нове осмислення самих стосунків.

2 Тінь від нашого майбутнього

Найнебезпечніша загроза глобальному довкіллю — не так самі стратегічні загрози, як наше уявлення про них, адже більшість людей все ще не визнають того, що криза надзвичайно серйозна. Ясна річ, щодо складних проблем завжди існує певна невизначеність, і ретель­не їх вивчення завжди потрібне, хоча надто легко перебільшити цю невизначеність і повторно вивчати проблему, як дехто це робить, щоб уникнути неприємного висновку. Все ж багато хто щиро зане­покоєний тим, що, незважаючи на наші знання про екологічну кризу, ми ще не все про неї знаємо.

Багато запитань, на які вчені все ще шукають відповіді, вида­ються оманливо простими, як, скажімо: де йде дощ? коли і в якій кількості? Запитання, що здаються простими у нашому повсяк­денному житті, залишаються загадками для науки, якщо ставляться у глобальному масштабі. Де перебувають хмари? Як змінюється поверхня Землі? Наскільки вологим чи сухим є грунт? Ці запитання надзвичайно важливі, оскільки відповіді на них безпосередньо стосуються того, наскільки серйозно ми ставимося до основної загрози. Візьмімо для прикладу питання про хмари. Незначна кіль­кість вчених вважає, що нам не треба турбуватися глобальним потеплінням, бо якщо парникові гази утримують більше сонячного тепла в атмосфері, Земля автоматично продукує більше хмар, що, у свою чергу, слугуватимуть своєрідним термостатом для регуляції температури Землі. Чи візьмемо питання про грунт та опади. Знову ж, лише кілька вчених доводять, що ми не повинні хвилюватися кліматичними змінами, зумовленими повсюдним поширенням посух на континентальних земельних масивах, оскільки пришвидшене

44 / Земля у рівновазі

випаровування вологи з грунту у теплішій атмосфері компенсу­ватиметься за рахунок змін у характері опадів.

Вимагають уваги і екзотичніші запитання, відповіді на які отри­мати важче. Що відбувається із західним льодовим щитом Антарк­тиди? Скільки льоду тане в Арктичному океані? Як зауважено у першій главі, на останнє запитання зараз допомагає відповісти флот, надаючи науковцям дані своїх вимірювань. Та запитань завжди більше, ніж відповідей. Як у такому разі ми можемо сподіватися вчасно зреагувати, щоб дати собі раду з цією новою кризою, якщо так багато ще треба про неї дізнатися?

Після років обговорень та спроб переконати скептиків, що час для зволікань скінчився, я змирився з думкою, що, хоча ми вже знаємо більше ніж досить, ми повинні прискіпливо досліджувати будь-яку суттєву наукову невизначеність, яка заважає нам об'єднатися та подолати цю кризу. Знання, отримане таким чином, не лише позба­вить скептиків деяких виправдань за зволікання, а й допоможе нам обрати стратегію для реагування на кризу, знайти найефективніше і найдешевше вирішення проблем та зміцнити громадську підтримку щораз складніших, потрібних у майбутньому змін.

Але нечесно підміняти дію дослідженням. Ті, хто твердить, що ми повинні чекати завершення всебічного дослідження, намагаються ухилитись від тягаря відповідальності, навіть якщо криза поглиб­люється. Цей момент є вирішальним: бездіяльність у відповідь на збільшення кількості тривожних даних це фактично продов­ження і навіть прискорення безтямного руйнування довкілля, тобто творення близької катастрофи.

Щоб збагнути, чому подальше вичікування є настільки нестерпно хибним, важливо чітко уявляти собі, що є невизначеним, а що встановлено як факт. Скажімо, точні наслідки збільшення удвічі концентрації вуглекислого газу упродовж наступних кількадесят років є невизначеними. Але ясно, що збільшення удвічі СО2 призведе до підвищення температури на земній кулі і цим піддасть нас ризику катастрофічних змін у характері земного клімату. Темп цих потен­ційних змін мав би також викликати особливе занепокоєння, оскіль­ки екологічна система важко пристосовується до швидких змін.

Зараз необхідно діяти на основі того, що ми знаємо. Деякі вчені вважають, що нам загрожує небезпека перейти своєрідну фатальну межу, за якою загубиться остання можливість вирішити проблему,

Тінь від }іашого майбутнього /45

поки вона не вирветься з-під контролю. Якщо ми оберемо бездіяль­ність, чи справді ми пройдемо цю межу?

В Теннессі здавна кажуть: коли ви у ямі, перестаньте копати. Іншими словами, справжній консервативний підхід до проблеми глобального потепління, наприклад, полягатиме у тому, щоб не збільшувати товщину шару парникових газів і спробувати запобіг­ти подальшій шкоді, поки вивчаються варіанти виходу з ситуації.

Однак наше щорічне продукування СО2 та інших парникових газів настільки велике і швидке, що сама лише стабілізація тієї кількості, що вже є в атмосфері, вимагатиме суттєвих змін технології, що ми застосовуємо, і способу нашого життя. Гадаю, багато тих, хто каже, що начебто можна не зважати на ці ризики, тобто можна не змінювати нічого у нашому нинішньому стилі життя, насправді просто не хочуть думати про клопоти, що супроводжуватимуть будь-які серйозні зусилля у розв'язанні проблеми. Наша вразливість до такого роду зволікань посилюється, коли йдеться про стратегічні загрози довкіллю, адже вони здаються такими великими, що важко вкладаються в наше уявлення. А оскільки криза все-таки має опису­ватися мовою науки, то ми виявляємося чутливими також до оман­ливих запевнень невеличкої групки в науковій спільноті, яка пере­конує, що загроз немає. Кілька вчених, наприклад, вважають, що глобальне потепління, за словами професора Масачусетського технологічного інституту Річарда Ліндзена, є «головно політичним питанням без наукової основи». їхні погляди іноді виявляються надто вагомими.

Певну відповідальність за цю дилему мають брати на себе засоби масової інформації. Вони подають наукові проблеми так само, як і політичні: віддають перевагу висвітленню протиріч та незгоди. Такий підхід можна вітати, адже відомо, що нерідко істина якнай­краще відкривається в інтенсивному обміні думками між людьми протилежних поглядів. Але між науковою та політичною невизна­ченістю існує різниця. Якщо невідомість сприяє бурхливому розвитку науки, то політику часто паралізує. Діалог науки і політики все ще не взяв до уваги цієї різниці. У випадку, коли 98% вчених у певній галузі знання поділяють одні погляди, а 2% з ними не погоджуються, обидві точки зору іноді подаються у такому вигляді, наче кожна однаково вірогідна.

46 / Земля у рівновазі

Це не означає, що 2% помиляються і не мають бути вислухані. Але їхнім теоріям не можна надавати такої ж ваги та значення, як помітному зараз консенсусу щодо серйозності небезпеки, яка постає перед нами. Якщо нез'ясовані моменти екологічної проблеми вино­сяться на прилюдне обговорення і їх подають як ознаку того, що криза взагалі може бути нереальною, то це підриває зусилля, що спрямовані на створення твердої основи для громадської підтримки серйозних дій у майбутньому.

Справді, іноді існуючі невизначеності цинічно використовуються прибічниками статус-кво саме для того, щоб не допустити об'єднання людей для підтримки дій. Напередодні Дня Землі 1990 року, наприклад, Білий Дім Буша поширив серед своїх речників конфі­денційний меморандум, що пропонував найбільш ефективні аргу­менти для їх використання з метою переконати людей не підтриму­вати дій проти глобального потепління. Меморандум, який просо­чився у пресу, радив прямо не стверджувати, що проблеми не існує, а «краще наголошувати на багатьох невизначеностях». Але годі про обіцянку Буша протистояти парниковому ефекту «ефектом Білого Дому».

Щоб протистояти цьому цинічному підходу, ми повинні взяти до уваги у майбутньому всі елементи невідомості, що продовжу­ватимуть ускладнювати дискусії про екологічну кризу. Нам слід почати з дебатів на тему глобального потепління, оскільки, будучи лише однією із кількох стратегічних загроз, вона стала потужним символом масштабнішої кризи і фокусом загальних обговорень щодо того, чи існує криза взагалі. Фактично деякі люди схоже сподіва­ються, що в разі спростування серйозності глобального потепління, їм узагалі більше не доведеться турбуватися екологічною кризою.

Але теорія глобального потепління не буде спростована, а скеп­тиків стало значно менше, бо тепер переважна більшість з них визнали переконливість накопичених даних про екологічну кризу. Намагаючись виробити основу для консенсусу світових лідерів щодо проблеми глобального потепління, у 1989 році ООН заснувала Міжурядову комісію з кліматичних змін, під патронатом якої група видатних учених здійснила важливу міжнародну акцію — оцінила екологічні дані. Майже одностайно ці вчені дійшли висновку, що глобальне потепління реальне і настав час негайно діяти.

Тінь від нашого майбутнього /47

Наполягання на необхідності повного знання усіх деталей глобального потепління — найсерйознішої загрози, з якою ми будь-коли стикалися, — насправді є спробою уникнути зустрічі із жахливою, небажаною правдою, а тому ми повинні діяти сміливо, рішуче, всеохопно і швидко ще до того, як пізнаємо Кожну деталь цієї кризи. Ті, хто продовжує доводити, що адекватна реакція — це просто додаткові дослідження, лише намагаються приховати нері­шучість або захистити своє кровне зацікавлення статусом-кво.

Небажання визнати існування стратегічних загроз часто обґрунто­вується відсутністю повної інформації та досконалого розуміння проблеми. Треба визнати, що ми ніколи не матимемо повної інфор­мації. Але рішення все одно треба приймати, адже ми завжди так робимо. І один з способів зробити висновки з неповної інформації — це осмислення системи.

Вже ясно, що наша інформація про кризу глобального довкілля вкладається у видиму систему. Для багатьох вона надто очевидна. А от інші її все ще не помічають. Чому? На мою думку, причина цьому — страх: надто часто ми не хочемо бачити систему, боячись її наслідків. Справді, іноді такі наслідки означають різкі зміни нашого способу життя. І, ясна річ, ті, хто найбільш зацікавлений — еконо­мічно, політично, інтелектуально чи емоційно — у збереженні статус-кво, часто організовують шалений опір новій системі незалежно від об'єктивних даних.

Галілея звинуватили у підривній діяльності за свій опис Сонячної системи. Один із тривожних наслідків цієї системи полягав у тому, що Земля не була центром Божого Всесвіту. Але суддів найбільше непокоїло у цій системі те, що Земля не просто кругла, а ще й рухається. На суді Галілей визнав підривний характер своїх ідей, але виправдовувався тим, що насправді не вірив у своє відкриття. Натомість він лише піддав розумному сумніву існуючий порядок з тим, щоб посилити задоволення існуючим порядком та впевненість в ньому після тріумфальної перемоги над його свідомо зухвалим задумом. Навіть він був змушений підкоритися умовностям свого часу.

Уявлення про те, що важливі речі залишаються незмінними — поширене джерело опозиції незручним новим ідеям. Пам'ятаю, як один із моїх однокласників у шостому класі стояв біля карти світу і

48 / Земля у рівновазі

водив пальцем уздовж східного узбережжя Південної Америки, де воно виступає у південну частину Атлантичного океану. Рухаючись до Африки, він тоді обвів пальцем довкола її західного узбережжя, увігнутого на карті так, що воно, здавалося, повторювало лінію між Бразилією та океаном.

                  1. Вони колись межували? — запитав він.

                  1. Ні, — сказав учитель. — Це безглуздо.

Хоча, звичайно, берегові лінії Південної Америки та Африки відповідали одна одній, а континентальний дрейф давно було визнано науковим фактом, варто нагадати, що навіть у 1970 році дехто з найщанованіших у світі геологів відкидали цю теорію, використовуючи слова, що перегукувалися із самовпевненим глу­зуванням мого учителя шостого класу у 1959-му році. Чому? Бо вони зробили припущення про світ, — мовляв, континенти не рухаються, — яке здавалося резонним, але насправді було хибним. І згодом вони відмовилися піддати це сумніву. За безсмертними словами Йогі Берра, «клопоту нам завдає не те, чого ми не знаємо, а те, що ми знаємо напевне і що насправді таким не є».

Вчені, які висміяли континентальний дрейф, неправильно зрозу­міли можливий масштаб змін на Землі. Так само, вирішуючи те, як оцінювати стратегічні загрози глобальному довкіллю, чимало скеп­тиків свій опір діям будують на припущенні про можливий масштаб таких змін. Вони вважають, що Земля настільки велика, а природа така могутня, що ми в принципі не можемо справити на них жодного глибинного чи тривалого впливу. Іншими словами, вони вважають, що природна рівновага глобального довкілля просто не може пору­шитися. Па жаль, це не так. Так було, але більше не є.

Як можна змінити це помилкове і щораз небезпечніше уявлення? Передусім нам треба взяти до уваги обмеження, які накладає на нас часто досить коротка часова і просторова перспектива. Ми звикли розглядати зміни у дуже коротких часових інтервалах — тиждень, місяць, рік або, якщо володіємо хистом масштабного мислення, століття. Тому зміна, дуже стрімка у масштабі геологічного часу, може видатися дуже повільною в контексті людського життя. Потрібне буяння уяви, щоб прискорити чи сповільнити процес зміни у довкіллі, достатній для того, щоб оцінити її у знайомішій системі координат і таким чином розпізнати її суть.

Тінь від нашого майбутнього / 49

Телевізійна реклама іноді використовує сповільнену зйомку автомобіля, що на великій швидкості врізається у цегляну стіну. Раптовість зіткнення у реальному масштабі часу змушує його здаватися миттєвим перетворенням автомобіля на деформовану масу металу. Але у сповільненому русі ми спостерігаємо процес зміни, коли різні частини машини поволі, одна за одною зминаються, зіштовхуючись між собою та з людьми всередині у видимо логічній і передбачуваній послідовності. Наприклад, рульова колонка може виштовхнутися двигуном, проколюючи одного з манекенів, тоді як інший повільно розбиває лобове скло своєю дерев'яною головою.

Те, що відбувається зараз із глобальним довкіллям, можна розглядати подібним чином. Наша екологічна система зминається, переживаючи потужне зіткнення з твердими поверхнями цивілізації, що безконтрольно мчить їй назустріч. Ушкодження виглядають на диво раптовими та масштабними порівняно з тривалим періодом стабільності у довкіллі до цього, але ми спостерігаємо руйнацію у сповільненому режимі. Коли, наприклад, Аральське море висихає і вся його риба вимирає, то це схоже на те, ніби ця крихка екосистема поступово зминається під натиском цивілізації. Коли величезні території вологих лісів вирубуються і види тварин, що там жили, зникають, це схоже на те, ніби ліс у сповільненому русі розбивається від зіткнення з цивілізацією. Коли перенаселена країна виснажує худобою свої пасовища, підриваючи власну спроможність забез­печити себе продовольством на наступний рік, це схоже на те, ніби зіткнення з природою зненацька кидає її назад з руйнуючою все силою, як приборнаЁ панель в автомобілі, що вражає чоло дитини.

Та більшість з нас діє так, наче ми не відчуваємо зіткнення взага­лі, частково тому, що чавлення, роздушування і розбивання відбу­ваються упродовж значно довшого часового відрізку, ніж той, який ми пов'язуємо із шаленим зіткненням. Ми мало чим відрізняємося від лабораторної жабки, що, впавши до казанка з киплячою водою, миттю вистрибує. Але якщо ї"ї помістити в теплу воду, яку повільно підігрівають, жабка залишатиметься там, поки її не врятують.

Суть багатьох систем передається контрастом як противагою одноманітності. Одноманітність та поступова зміна часто заколи­сують почуття, приховуючи небезпеку від людського розуму, який приберігає пильність на випадок різких контрастів. Якщо особа чи нація дивляться в майбутнє лише на відстань року, а минуле міряють

50 / Земля у рівновазі

тривалістю одного життя, вони не здатні побачити багатьох масш-табніших тенденцій. Розглядаючи стосунки людини з Землею, впро­довж одного року в одній окремій країні побачиш не вельми багато змін. Та якщо дивитися на усю систему цих стосунків — від виник­нення людського виду і до сьогодення, — то гострий і разючий конт­раст, початок якого з'явився у дуже недалекому минулому, виразно сигналізуватиме про драматичну зміну, на яку ми тепер повинні відреагувати. •

Інший обмежувальний чинник пов'язаний з нашою нормальною просторовою перспективою. Дуже зручно стояти на відстані від масштабної системи, яку ми намагаємося збагнути. Значно важче це зробити, перебуваючи всередині. Як сказав Ралф Валдо Емерсон, «поле не можна виразно побачити з його середини», і є такий вираз: «за деревами не видно лісу».

У стародавньому Перу художники малювали на землі гігантські фігури, які можна побачити тільки з висоти польоту. Але якщо у художників не було літаків, то як могли вони їх малювати? Оминаючи будь-які химерні теорії, можна дійти висновку, що митці, напевне, володіли досить багатою уявою, щоб змінити перспективу і подумки географічно віддалятися від місця, на якому вони перебували. Щоб збагнути, що діється з нами та Землею, нам треба зробити щось подібне.

Сотні років тому ті, хто вірив, що Земля плоска, могли вказати прямо на горизонт з будь-якого місця, де вони стояли, і знайти пере­конливі докази власної правоти — зі своєї обмеженої перспективи. Той, хто кидав виклик цим панівним уявленням, мусив якось подо­лати географічні обмеження, щоб уявити собі глобальну систему, значно більшу за ту, яку міг безпосередньо сприйняти своїми від­чуттями.

Аналогічний виклик зараз кинуто нам, оскільки ми намагаємося осягнути, що робимо із Землею. Хоча система наших стосунків з довкіллям зазнала глибокої трансформації, більшість людей і далі ї"ї не бачать — частково тому, що вона глобальна, а ми не звикли до такої велетенської просторової перспективи. Прояви цієї зміни поширені на території надто великій, щоб утримуватися у полі нашої уваги. Єдиний спосіб розуміння цієї системи, на який ми можемо сподіватися, полягає у тому, щоб уявити собі її з нової віддаленої

Тінь від нашого майбутнього /51

перспективи, що мало чим різниться від тієї, завдяки якій Земля була вперше сприйнята круглою, а не плоскою.

Фахівці-графіки якось дослідили, скільки саме візуальної інфор­мації має містити мозаїка для того, щоб, дивлячись на неї, людина змогла впізнати цілісний образ. Вони взяли зображення Авраама Лінкольна і за допомогою комп'ютера розбили візуальну інформацію на клітинки за схемою шахової дошки. Кожна клітинка мала інший відтінок сірого кольору, який відображав середню інтенсивність світла в даній області фотографії. Почавши з великої кількості маленьких клітинок, які разом надавали чіткості оригіналу фото­графії, науковці поступово збільшували розмір кожної клітинки, аж поки на мозаїці не залишилося усього кількадесят клітинок різних відтінків сірого, кожна з яких відображала середнє значення інтен­сивності сірого кольору у даній ділянці оригіналу фото. Недивно, що в результаті мозаїка нагадувала лише безладний набір сірих клітинок, розташованих за принципом шахової дошки, доки не поди­витися на неї з деякої відстані, коли початкове зображення Лінкольна одразу стає виразним.

Спостерігаючи загальну картину всесвітньої екологічної дегра­дації, нам іноді важко подивитися на все з досить віддаленої перс­пективи, яка допоможе знайти сенс у безладі інформації, що збиває з пантелику. Ті, хто шукає відповіді між білим та чорним, бачать лише мінливі тіні сірого і вважають, що ніякої системи в цьому немає. Наприклад, якщо подивитися на карту температурних змін у світі, можна побачити безлад великих клітинок, що показують середню температуру на великих ділянках поверхні Землі, розташованих за принципом шахової дошки. її вигляд настільки ж невиразний, як і зображення Лінкольна, якщо подивитися на нього з відстані кількох дюймів.

Перші вражаючі знімки Землі, що пливе у пітьмі космосу, зроблені астронавтами «Аполлона», були такими глибоко зворушливими тому, що дозволили побачити нашу планету з нової перспективи, з якої раптом стала очевидною дорогоцінність і тендітна краса Землі. Оповідають, що Архімед, який винайшов важіль, свого часу сказав, що якби тільки мав «точку опори» на достатній відстані від Землі, він міг би зрушити увесь світ. Здатність бачити масштабні системи — це інструмент, навіть потужніший за важіль, однак, подібно до


52 / Земля у рівновазі




1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка