Земля у рівновазі екологія І людський дух




Сторінка7/18
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18

Ці дослідники стурбовані тим, що ця сорокалітня тенденція, яка є одним із багатьох чинників, що зумовлювали неодноразові й тривалі випадки голоду, — ранній наслідок глобального потепління; якщо це так, то помічена тенденція може вказувати і на ще руйнівніші зміни кліматичних режимів, якщо потепління триватиме. Інший експерт з проблем клімату Губерт Лемб, пишучи про останню сорока­літню тенденцію в Північній Африці та пов'язані з нею випадки масового голоду й імміграції, зауважив: «Деякі національні тери­торії можуть врешті-решт стати в тій чи іншій мірі непридатними

Клімат і цивілізація: коротка історія / 83

для життя, якщо розвиток тенденції триватиме». Однак, незважаючи на ґрунтовні докази, дослідники клімату не надто схильні одно­значно пов'язувати глобальне потепління з цими катастрофічними змінами, бо явища, про які йдеться, надто складні.

Можна, однак, дійти до деяких неминучих висновків з їхніх спостережень. Можна напевно сказати, що слабкі суспільства посе­ред сучасної багатої цивілізації зазнають неймовірних страждань частково внаслідок зміни кліматичних режимів, незалежно від їх­ньої причини. А от решта світу здатна лише тимчасовими заходами полегшити їхні страждання.

Крім того, навіть після оприлюднених попереджень практично всієї світової наукової спільноти про те, що сучасна модель нашої цивілізації спричинює кардинальні зміни у глобальному кліматі, які, очевидно, у багато разів перевершують будь-які з пережитих за останні 10 тис. років, ми не робимо нічого, щоб ліквідувати основні причини цієї катастрофи у зародку. З історії кліматичних змін нам відомо, що вони можуть спричинити безпрецедентні суспільні та політичні зрушення, особливо у слабких, густонаселених суспіль­ствах. Як не дивно, ми нехтуємо уроками ірландського голоду й спрямовуємо глобальні режими хліборобства до безпрецедентної та щораз більшої залежності від монокультури.

Уроки трагедії Даст-Боул також не взято до уваги. Повсюдні зміни у режимах землекористування, що виявляються згубними і недоцільними, значно поширеніші сьогодні, аніж у десятиліття перед трагедією Даст-Боул. Масове вирубування тропічних вологих лісів — це, безперечно, екологічна катастрофа першої величини, у порівнянні з якою Даст-Боул блідне передусім тому, що в останньому випадку Земля може одужати за кілька поколінь, тоді як шкода у першому випадку триватиме десятки мільйонів років. Раптове зрошування величезних площ пустелі навколо Аральського моря у радянській Середній Азії — інша трагічна помилка, виправити яку буде важко, якщо це взагалі можливо.

Іноді шкода від неправильного користування землею ще під­ступніша. Наприклад, у Каліфорнії використання величезної кількості води з північної частини штату для зрошування рисових полів на південних територіях, відвойованих у пустелі, здавалося гарною ідеєю, поки наприкінці 1980-х років Захід США не наразився на нову серію посух. Під час останньої посухи (у 1930-х роках), що

84 / Земля у рівновазі

за серйозністю була близька до нещодавньої, Каліфорнія з її 18 млн. мешканців виявилася спроможною витримати екстремальні клі­матичні умови. У 1991 році Каліфорнія з 32 млн. людей могла би виявити таку саму спроможність, проте зараз менше ніж 80 тис. фермерів використовують 85% води штату. Внаслідок цього дія посухи була вкрай руйнівною.

У цей період надзвичайного приросту населення ми звикли до думки, що демографічний тиск на довкілля — це щось нове. Але фактично ця тема повторюється в історії змін довкілля. Наприклад, історики клімату міркували, що схожий випадок виходу за межі потенційної здатності довкілля прогодувати певну кількість насе­лення може пояснити загадкове зникнення близько 1280 року цивілізації Анасазі на південному заході штату Колорадо, що жила у самобутніх скельних оселях Меса-Верде. Доволі надійні дані вказують на те, що її зникнення збіглося із посухою, суворою, але не надто відмінною від інших, що їх мешканці скель успішно витри­мували. Згідно з археологічними даними була, проте, одна важлива відмінність цього разу: населення Анасазі значно зросло саме перед зникненням цивілізації.

Урок цього випадку майже нестерпно очевидний. Наша глобаль­на цивілізація, населення якої після багатьох тисяч поколінь до кінця Другої світової війни досягло майже 2,5 млрд. осіб, збільшившись учетверо упродовж одного людського життя, може різко збільшити вразливість до крутих змін клімату, які ми тепер власноруч приво­димо в дію.

Ознаки зростання вразливості вже очевидні не лише в Африці, в басейні Амазонки та на Аральському морі, а й у Каліфорнії, Флори­ді та штатах Високих рівнин, що зараз вичерпують свої підводні водоносні пласти так неухильно, як жителі Канзасу колись роз­пилювали свій грунт доти, поки його не видуло вітрами. Демо­графічний тиск на передгір'я Гімалаїв за минулі кілька десятиліть привів до такого повсюдного винищення лісів, що дощові води тепер дико мчать схилами вниз, через Бангладеш та східну Індію, і несуть із собою тонни грунту, що замулює систему ріки Ганг і посилює повені. Бенгальська затока майже завжди бура від грунту, на якому мали б вирощуватися зернові культури. У моєму штаті Теннессі те ж явище трапляється у різних формах: нові підрозділи очищують схили від рослинності, яка вбирає дощову воду; струмки та ріки

Клімат і цивілізація: коротка історія / 85

замулюються, а в деяких округах так звані столітні повені тепер настають через кожних кілька років.

Тепер зрозуміло, що стосунки між людством та кліматичними змінами набули цілком іншого характеру: там, де колись цивіліза­ція злякалася примх природи, тепер Земля змушена страждати від наших примх. Хоча ми ще можемо заново навчитися здорового страху перед тим, що порушимо рівновагу в природі.

Варто зазначити також, що стосунки між людством та еволюцією також почали змінювати характер. Сучасну «еру», в якій ми живемо, геологи називають кайнозойською. Почавшись 65 млн. років тому зі зникненням динозаврів, кайнозойська ера характеризувалася розквітом більшої кількості й більш різноманітних форм життя, аніж упродовж будь-якої з попередніх ер в історії Землі, яка налічує 4,6 мільярда років. Тепер, як зазначає теолог Томас Беррі, людська цивілізація, винищуючи майже половину усіх живих видів на Землі упродовж тривалості життя наших сучасників, по суті викликає кінець кайнозойської ери — ще за нашого життя.

Що далі? «Рік без літа» у 1816-му спричинив випадки масового голоду і стимулював нагальну потребу адміністративної держави. Що стане продуктом глобального потепління — новий загально­світовий бюрократичний апарат, що вирішуватиме немислимі проблеми, спричинені масовими соціальними та політичними зру­шеннями, масовою міграцією та продовженням завдання шкоди глобальному довкіллю з боку самої цивілізації? Це те, чого ми хочемо? Чи не було б краще відвернути хаос замість того, аби нама­гатися дати цьому раду тоді, коли вже все сталося?

Історія людства та наших стосунків із Землею може розглядатися як тривала пригода або трагедія, огорнута таємницею. Вибір належить нам. «Рік без літа» показав, наскільки вразлива наша цивілізація до незначних глобальних кліматичних змін. Під час життя наших сучасників ми можемо стати свідками «року без зими». Але на відміну від минущих кліматичних змін, що асоціюються з вивер­женнями вулканів, ми легковажно започатковуємо зміни клімату, що можуть тривати сотні і навіть тисячі років. Древні цивілізації, що зникли при суттєвих природних кліматичних змінах у минулому, могли б розповісти нам багато того, чого ми, здається, не хочемо чути. Що, як наші діти внаслідок наших дій зіткнуться не лише з роком без зими, а з десятиліттям без зими? Це й буде нашим найваж-

86 / Земля у рівновазі

ливішим спадком? Відповідь може залежати від того, чи зможемо ми навчитися чогось у зниклих стародавніх культур.

Якщо не зможемо, якщо замість цього затинаємося у нашому впертому невігластві щодо потужних змін, які ми приводимо в рух, то зможемо врешті-решт залишити не більше ніж таємницю, щоб спантеличити якусь нову людську спільноту у далекому майбут­ньому, яка намагатиметься зрозуміти, що трапилося зі стародавньою втраченою цивілізацією, яка так давно створила настільки величні споруди з бетону, сталі й пластику.

4

Дихання Будди

Масштаб змін, нав'язуваних нами світовій кліматичній моделі, з історичної перспективи очевидний, та у будь-який довільно взятий рік наша увага переважно зосереджується на вирі сучасних подій і специфічних проблемах забруднення, зокрема повітря. Не встигла у 1989 році осісти політична пилюка Східноєвропейської революції проти комунізму, як світ задихнувся від жаху неймовірних рівнів забруднення — особливо повітряного — в усьому комуністичному світі. Ми дізналися, зокрема, що у деяких областях Польщі дітей регулярно спускають під землю в глибокі шахти, щоб вони могли передихнути від накопичення газів та різноманітних забруднень в повітрі. Можна лише уявити їх учителів, які, несучи канарок, перші виходять з шахти, щоб попередити дітей, коли для них перестане бути безпечним перебування на землі.

Один з відвідувачів румунського «чорного міста» Копса Міка зауважив, що «дерева й трава настільки забруднені сажею, що здається, наче вони просякнуті чорнилом». Місцевий лікар пові­домив, що навіть коні можуть перебувати в місті лише два роки; «тоді їх треба забрати звідти, інакше вони здохнуть».

На півночі Чехословаччини повітря настільки забруднене, що уряд фактично платить премію будь-кому, хто житиме там більше, ніж десять років; ті, хто бере такі гроші, називає їх похоронними. Східніше, в Україні, лише в одній цій країні щороку в повітря вики­дається у вісім разів більше макрочасток, аніж в усіх США.

У країнах, що розвиваються, схожі страхіття є на кожному кон­тиненті. В Улан-Баторі, у зовнішній Монголії, місцевий напій, ку­мис, треба закривати від чорних часточок у повітрі, що осідають на будь-яку поверхню. Місто Мехіко зазнає найбільшого забруднення

88 / Земля у рівновазі

повітря з-поміж усіх міст світу в будні та вихідні дні. Трапляються і випадкові трагедії, як-от випадковий випуск у повітря отруєного газу в Бхопалі в Індії, що привернув увагу всього світу. Але постійні смертельні рівні забруднення повітря у містах країн, що розвива­ються, невипадкові, навіть при тому, що у «звичайний» день на їхній відповідальності більше смертей, аніж було у Бхопалі.

Розвинутий світ, включаючи Сполучені Штати і Японію, безпе­речно, має власні проблеми із забрудненням повітря, у таких містах як Лос-Анджелес і Токіо. Але були і деякі масштабні успіхи. Пітс-бург, колись легендарно відомий своїм густим, «суповим» повітрям, тепер одне з найпридатніших для життя міст світу. Більшість меш­канців Нешвілла навіть не знають, що їхнє місто колись називалося Кіптявий Джо. Серйозні проблеми все ще переживає Лондон, але вони не йдуть у порівняння з «вбивчими смогами» 1950-х. Карди­нально знизилися рівні смертельного стронцію-90, відколи Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері у 1960-х при­пинив більшість наземних ядерних вибухів.

Деякі успіхи у царині якості повітря створили нові проблеми. Наприклад, використання високих димочищувачівЁ, що застосо­вуються для послаблення локального забруднення повітря, зумовлює погіршення проблем регіонального масштабу, таких як кислотні дощі. Чим вище від поверхні землі забруднюється повітря, тим далі воно поширюється від джерела забруднення. Те, що було пітсбур-зьким смогом, стало лабрадорським кислотним снігом. Частково те, що лондонці звикли проклинати як смог, тепер палить листя скандинавських дерев.

Тоді як багато заходів, що контролюють місцеве і регіональне забруднення повітря, допомагають послабити глобальну загрозу, багато інших фактично посилюють її. Наприклад, енергоспожи-ваючі «скребки» (газоочищувачі), що застосовуються для контролю кислотних опадів, тепер спричиняють виділення в атмосферу навіть більшої кількості вуглекислого газу. Електростанції, обладнані скребками, здійснюватимуть глобальне забруднення повітря у фор­мі С02 приблизно на 6% більше на кожну BTU (British Thermal Unit; британська теплова одиниця Ред.) генерованої енергії. Крім того, сірчані викиди вугільних електростанцій частково компенсують, і тимчасово приховують, регіональні наслідки глобального потеп­ління, яке ці електростанції допомагають спричинити в усьому світі.

Дихання Будди /89

Саме ця проблема — глобальне забруднення повітря — представ­ляє справді стратегічну загрозу, на яку ми вже сьогодні повинні реагувати. Політичні битви проти локального забруднення повітря зорганізувати найлегше, бо його безпосередні наслідки для здоров'я людей можуть бути виразно помітні в загазованому, задушливому від смогу повітрі і виразно почуті в сухому кашлі уражених гро­мадян. Битви за контроль над регіональним забрудненням повітря складніші, бо люди, що потерпіли найбільше, часто живуть у іншо­му, підвітряному районі, ніж люди, що несуть найбільшу відпові­дальність за спричинення забруднення. Проте за вирішення цієї проб­леми таки беруться, навіть якщо палкі суперечки щодо причини і наслідку тривають.

Однак політична боротьба за контроль забруднення атмосфери на глобальному рівні тільки розпочалася. Кожна людина на Землі є складовою тієї причини, що ускладнює організацію ефективної відповіді. Але кожна людина на Землі також є вразливою до її наслідків, що зумовлює важливість ефективної відповіді і робить можливим віднайдення такої відповіді — як тільки ця глобальна система стане загальновизнаною.

Один з порогів, який треба подолати перед тим, як ми усвідомимо глобальну систему, — це пануюче уявлення про безмежність неба. Деякі зі знімків, доставлених з космосу астронавтами і космонав­тами, показують, що фактично атмосфера — дуже тонкий напів­прозорий блакитний покрив, що огортає планету. Діаметр Землі у тисячу разів більший, ніж товщина напівпрозорої атмосфери, яка її оточує; якщо представити це в перспективі, то відстань від Землі до вершини неба не більша ніж година їзди пересіченою місцевістю. Насправді загальний обсяг повітря у світі дуже малий порівняно з величиною Землі, і ми заповнюємо його, суттєво змінюючи склад — щодня і щогодини усюди на Землі.

Ми б воліли не вірити цьому, але погляньмо на Північний полюс, віддалений від будь-якої фабрики чи автостради, де забруднення, відоме як Арктичний Морок (Arctic Haze), зараз упродовж зими та весни сягає рівнів, які можна порівняти з рівнем забруднення у багатьох великих індустріальних містах. Науковий аналіз вказує, що Арктичний Морок походить головно з північної Європи, роблячи її фактично особливо масштабним прикладом регіонального забруднення. Однак це також ілюструє факт, що забруднення повіт-

90/ Земля у рівновазі

ря тепер сягнуло найвіддаленіших місць на планеті. Такий висно­вок підтверджують і проби повітря в Антарктиці.

Та найбільш бентежні стратегічні загрози забруднення повітря — ті, що справді повсюдні та однорідні в усьому світі. Як не дивно, ці загрози найменш вірогідні щодо заподіяння будь-якої негайної й безпосередньої особистої шкоди, і відповідно вони часто сприйма­ються як доброякісні. Але в дійсності ці зміни найімовірніше завда­ють серйозну і тривалу шкоду екологічній рівновазі самої Землі.

Молекули повітря існують у стані рівноваги; аналогічно й атмо­сфера існує у стані динамічної рівноваги з собою та з життям на планеті. Драматичні зміни у цій рівновазі, що відбулися усього за кількадесят років, можуть стати загрозою для врівноважуючої ролі атмосфери у межах більшої глобальної екологічної системи.

Більшість земних створінь посередництвом іонів посіли своє місце у на диво постійному та стійкому балансі в структурі глобальної атмосфери. Відносно невелика кількість молекул повітря в атмосфері здійснюють безперервний кругообіг через рослини та тварин з того часу, як спершу кисень у великому обсязі був вироблений фото­синтетичними мікроорганізмами 3 млрд. років тому. Ці тварини і рослини упродовж тривалих періодів часу пристосовувалися до точної комбінації молекул, наявних у повітрі протягом більшої час­тини еволюції, і вони, у свою чергу, теж впливали на склад атмо­сфери.

З кожним подихом наші легені заповнюються гомогенним зраз­ком того ж повітря — трильйонами його молекул — де є принаймні кілька молекул, що ними у певну мить свого життя також дихав Будда, і десь така ж кількість тих, які вдихали Ісус, Мойсей, Магомет, так само, як і Гітлер, Сталін і Чінгізхан. Але повітря, яким дихаємо ми, суттєво відрізняється від того, яким дихали вони. З одного боку, з молекулами повітря зараз змішані різноманітні забруднюючі речовини, що змінюються в залежності від місця, де ми живемо. Однак більш важливим є те, що концентрація певних природних компонентів штучно змінена усюди на Землі. Наприклад, кожна жива людина тепер з кожним подихом вдихає атомів хлору на 600% більше, ніж Мойсей чи Магомет. Хімічні речовини, відповідальні за цей надлишок хлору і поширені тепер у повітрі в усьому світі, вперше були застосовані у комерційних продуктах менше ніж шіст-

Дихання Будди /91

десят років тому. Наскільки нам відомо, цей надлишок хлору без­посередньо не впливає на людське здоров'я, але має небезпечний і виснажливий стратегічний вплив на здорове функціонування атмо­сфери. Він, як кислота, випалює діру у захисному озоновому щиті Землі над Антарктикою і виснажує озоновий шар в усьому світі.

Виснаження озону, фактично, є першою з трьох стратегічних — на противагу локальним чи регіональним — загрозою забруднення повітря; дві інші — це зменшене окислення атмосфери (маловідома, але потенційно серйозна загроза) та глобальне потепління. Усі три мають спроможність змінити склад усієї глобальної атмосфери і відтак підірвати вирішальну роль атмосфери в підтримуванні рівно­ваги у глобальній екологічній системі. Виснаження озону змінює здатність атмосфери захищати поверхню Землі від шкідливої кіль­кості короткохвильового (ультрафіолетового) випромінювання. Зменшення потенціалу окислення шкодить здатності атмосфери до постійного самоочищення від таких забруднювачів, як метан. Глобальне потепління збільшує кількість довгохвильового (інфра­червоного) випромінювання, що затримується в нижніх шарах атмосфери, і таким чином ослаблює здатність атмосфери підтри­мувати глобальні температури у відносно постійному діапазоні, що забезпечує стабільність нинішньої глобальної кліматичної системи. В усіх трьох випадках зміни повсюдні і постійні. Давайте по черзі розглянемо кожну з них.

Тонший озоновий шар дозволяє більшій кількості ультрафіолето­вого випромінювання бомбардувати поверхню Землі та усіх живих істот на ній або біля неї. Багато живих форм вразливі до значного підвищення рівня цього випромінювання, включаючи чимало рос­лин, які в нормальних умовах забирають з атмосфери величезну кількість С02 через фотосинтез. Але сучасні наукові факти свідчать, що ці рослини під впливом надмірного ультрафіолетового випро­мінювання не можуть надалі здійснювати фотосинтез у попередніх обсягах, внаслідок чого підвищується рівень С02 в атмосфері.

Ми також зазнаємо впливу надмірного ультрафіолетового випро­мінювання. До найбільш відомих наслідків належать рак шкіри і катаракти, що стають усе поширеніші, особливо в регіонах Півден­ної півкулі, таких як Австралія, Нова Зеландія, Південна Африка і Патагонія. У Квінсленді, у північно-східній Австралії, наприклад,

92/ Земля у рівновазі

понад 75% усіх громадян, хто досяг віку шістдесяти п'яти років, зараз мають якусь із форм раку шкіри, а від дітей закон вимагає носити великі капелюхи і шарфи дорогою до та зі школи для захисту від ультрафіолетового випромінювання. У Патагонії є випадки, коли мисливці знаходять сліпих кроликів, а рибалки ловлять сліпо­го лосося.

Вплив надмірного ультрафіолетового випромінювання на нор­мальне функціонування імунної системи людини менше відомий. Хоча специфічні наслідки все ще досліджуються і обговорюються, стає зрозуміло, що зростаючі рівні опромінення можуть дійсно пригноблювати імунну систему, а відтак дійсно підвищувати нашу вразливість і прискорити появу кількох нових захворювань імунної системи.

Кожного вересня та жовтня над Антарктикою й Південним океа­ном в озоновому шарі стратосфери з'являється величезна діра, і щонайменше одне місто у світі — Ушуайя в Аргентині у Патагонії — розташоване в межах відомої озонової діри. Хімічні речовини, що спричиняють виснаження озону, такі як хлорфторвуглеці, здій­снюють значно більший вплив на озоновий шар над Антарктикою з трьох причин. По-перше, оскільки повітря над Антарктикою значно холодніше, ніж будь-де на Землі, хмари формуються на значно більших висотах, утворюючи з азотної кислоти та води крихітні часточки льоду у стратосфері, де й розташований озоновий шар. За наявності цих кристаликів льоду хлор з хлорфторвуглеців може руйнувати молекули озону значно дієвіше, аніж у вільних повітряних потоках.

По-друге, сильні вітри над Антарктикою формують круговий режим, що нагадує вир, утворений відтоком води з ванни. Цей вир тримає холодне хімічне вариво — хлор, бром, озон та крижані кристалики — щільно на одному місці, наче у казані, доки не встане сонце.

По-третє, коли Сонце нарешті встає, завершується шестимісяч­на темрява антарктичної ночі, що зумовлює на вересень найнижчі температури, найвищі хмари і найсильніші кругові вітри, саме перед початком шестимісячного сонцестояння антарктичного дня. Коли перші промені довгоочікуваного світанку падають на крижаний казанець з озоном та хлором, вони запускають ланцюгову реакцію руйнування озону, аж поки фактично увесь озон в цьому казані не

Дихання Будди /93

буде з'їдений хлором та бромом. Ось тоді й з'являється «діра» в озоні. Поступово, з нагріванням повітря постійним сонячним світлом вітри сповільнюються, і казанець втрачає свою цілісність, заповнюючи діру повітрям з решти світу, що перетікає через його край. У ході цього процесу концентрація озону в решті світового повітря роз­бавляється повітрям, бідним на озон, що витікає з казанця і пере­мішується з багатим на озон повітрям ззовні.

З моменту появи озонова діра майже щороку розростається углиб і тепер покриває площу утричі більшу, ніж територія 48 суміжних штатів США. Зловісно, що вчені виявили ознаки схожої озонової проблеми над Арктикою, що є значно ближчою до населених тери­торій, хоча повітряна циркуляція над Північним полюсом слабша, і повітря нагрівається циклонами з півдня ще до появи над горизонтом сонячних променів. Якщо Антарктика — земля, оточена океаном, то Арктика — океан, оточений сушею, яка передає тепліше повітря на північ ще до сходу Сонця. Проте деякі вчені вказують, що у середньому кожного п'ятого року вітряний вихор залишається хо­лоднішим упродовж значно тривалішого періоду. Якщо це справді так і якщо концентрації хлору і брому продовжать зростати, вчені вважають, що суттєве виснаження озону у Північній півкулі є лише справою часу.

Коли щороку близько середини листопада антарктична озонова діра розпадається, іноді від неї, як бульбашки, відколюються великі шматки діри та пливуть на північ, створюючи небезпеку для насе­лених територій Південної півкулі. Якщо б озонова діра почала з'являтися в Арктиці, такі бульбашки загрожували б значно більшій кількості людей. Та навіть без північної озонової діри озоновий шар стратосфери вже виснажився, або потоншав, майже на 10% лише за чотири десятиліття, принаймні взимку та ранньої весни. Кожному відсотку зменшення озону відповідає збільшення на 2% ультра­фіолетового опромінення нашої шкіри і збільшення на 4% захво­рювань на рак шкіри. Восени 1991 вчені відкрили нове тривожне свідчення стоншення озонового щита над Сполученими Штатами не лише взимку, коли сонячні промені слабкі, а й влітку, коли вони значно небезпечніші. Як результат, це обумовлює необхідність суттєвих змін у поведінці. Тепер слід переконувати дітей, в особ­ливості, зменшити до мінімуму перебування на відкритому сонці.

94/ Земля у рівновазі

За іронією, зі зменшенням кількості озону у стратосфері надмірне ультрафіолетове випромінювання, що пронизує її, взаємодіє також і з локальним забрудненням повітря над містами й збільшує кіль­кість смогу, включаючи кількість озону на низькій висоті. Хоча озон у стратосфері захищає нас, поглинаючи ультрафіолетове випромі­нювання до того, як воно може досягти поверхні, озон на рівні поверхні Землі — це шкідливий забруднювач, що подразнює наші легені.

Хоча й інші хімічні речовини зробили свій внесок у кризу, що пов'язана з виснаженням озону, все ж основна шкода завдана хлор-фторвуглецями. Той факт, що хлорфторвуглеці вже встигли завда­ти такого масштабного удару глобальній атмосфері, хоча вироб­ляються менше ніж 60 років, має спонукати нас замислитися над тим, скільки хімічних сполук з-поміж тих двадцяти тисяч, які щороку винаходяться у світі, можуть, за умов їх масового виробництва, спричинити інші суттєві зміни у довкіллі. Дуже мало з них перед застосуванням всебічно випробовуються на предмет їх впливу на довкілля — хоча, за іронією, хлорфторвуглеці належали до цих небагатьох. Саме їх доброякісна хімічна стійкість у нижніх шарах атмосфери й зробила можливим їх повільний і безперешкодний плин угору небом, де ультрафіолетове проміння врешті розтинало їх на їдке шмаття.

Що означає переглянути своє ставлення до неба? Як це вплине на світогляд наших дітей, якщо ми вимушено навчатимемо їх боятися глянути вгору? Мешканцям міста Ушуайя, що вже перебуває в ме­жах озонової діри, аргентинське міністерство охорони здоров'я рекомендує у вересні та жовтні залишатися у приміщенні якомога більше. Шервуд Роуленд зазначає, що, за іронією, другим за масштабами працедавцем у місті є компанія, що продукує хлор­фторвуглеці!

Наша тенденція нехтувати впливом будь-яких хімічних змін в атмо­сфері призвела також до другої стратегічної загрози. В нормальних умовах атмосфера самоочищається від газів та часток, що втру­чаються в її здорове функціонування. Через процес, що називають окислення, такі субстанції, як метан і окисел вуглецю вступають у хімічну реакцію з природним «миючим засобом», відомим як гідроксил. Але ми викидаємо настільки більше окислу вуглецю у

Дихання Будди /95

вищі шари атмосфери — головно через спалювання органічного палива та лісів, — що він почав значно перевищувати малу кількість наявного гідроксилу. І оскільки атмосфера використовує свої запаси гідроксилу перш за все для самоочищення від окислу вуглецю, і тільки опісля — для самоочищення від метану, гідроксил зараз використовується ще до того, як черга доходить до метану. Почасти у результаті цього концентрація метану в атмосфері стрімко зросла, і зараз як парниковий газ він посідає третє місце (після С02 та водяної пари).

Багато вчених зараз вважають, що втрата атмосферою своєї здатності до самоочищення становить стратегічну загрозу і може врешті бути настільки ж серйозною, як виснаження озону, оскільки чинить негативний вплив на те, що, в певному сенсі, є автоімунною системою самої атмосфери. Проте третя стратегічна загроза — гло­бальне потепління — є найнебезпечнішою з усіх.

На теперішній час основний механізм, названий парниковим ефек­том, що спричинює глобальне потепління, звичайно, добре зрозу­мілий. Задовго до втручання цивілізації тонкий покрив газів, що оточують Землю, ефективно захоплював певну частку сонячного тепла і утримував його біля поверхні, зігріваючи повітря саме настільки, щоб не дати температурам щоночі різко знижуватися до критичних значень — саме це трапляється на Місяці чи таких пла­нетах, як Марс, що мають дуже тонкі атмосфери. На Землю Сонце випромінює енергію у формі світлових хвиль, що легко пронизують атмосферу до поверхні, де поглинаються сушею, водою та живими формами. (Як зазначалося раніше, верхня частина атмосфери від­биває значну частину ультрафіолетової частки світлового спектра, і, як було зауважено далі, хмари у нижніх шарах атмосфери також відбивають і розсіюють певну кількість падаючого сонячного світла до того, як воно досягне поверхні, хоча атмосфера при цьому все-таки дещо нагрівається.) Чимало тепла, поглинутого удень, випро­мінюється назад у космос у формі довших інфрачервоних хвиль, які є менш енергетично потужними, а тому не пронизують атмосферу так легко, як сонячне світло. В результаті деякі з них не проходять крізь повітряний покрив, і це тепло утримується в атмосфері.

Проблема полягає в тому, що цивілізація додає до атмосфери ще більше парникових газів і суттєво потовщує «тонкий покрив». В

96/ Земля у рівновазі

результаті він затримує більше тепла, яке в іншому разі могло б вирватися за його межі.

Насправді дискусії стосовно цих основних механізмів вже більше не ведуться. Суперечка — в тій мірі, що ще точиться серед поважних учених, — натомість ведеться навколо трьох недоведених тверджень, висунутих тими, хто намагається обгрунтувати вибір на користь бездіяльності.

По-перше, скептики стверджують, що певні характеристики гло­бальної кліматичної системи можуть слугувати своєрідним термо­статом для регулювання температур і утримувати їх у вузькому діапазоні, звичному для нас, всупереч нашій очевидній готовності дозволити товщати покриву парникових газів. По-друге, вони стверджують, що навіть у разі зростання температури імовірно не підвищаться більше як на кілька градусів, і це не матиме великого значення. Справді, це навіть може бути корисно — особливо для тих частин світу, де зараз надто холодно, щоб бути до нашої вподоби. По-третє, вони доводять, що навіть у разі, якщо зміни, які ми спри­чиняємо, можуть виявитися справді серйозними, нам слід зачекати, поки вони стануться, і тоді адаптуватися до них, замість того, аби діяти зараз для запобігання найгіршим наслідкам, припиняючи або модифікуючи види діяльності, що призводять до цих змін.

Жоден з цих аргументів не виправдовує самозаспокоєння їх прибічників. Щодо першого, я вважаю, що це марне сподівання на чарівний термостат випливає з неготовності усвідомити нові сто­сунки між людством та Землею, за яких ми тепер справді здатні впливати на усе глобальне довкілля. І поки що пошуки досить потужного термостата виявилися безплідними. Скажімо, припущен­ня, що система хмар могла б якимось чином звести нанівець вплив усіх надлишкових парникових газів, не знайшло підтвердження в результаті аналізу. Справді, водяна пара у хмарах, не тільки робить внесок у парниковий ефект, поглинаючи променеву енергію, а й відіграє роль охолоджувача, розсіюючи сонячне світло, яке част­ково повертається у космос; в результаті, будь-яка зміна у кількості та розподілі хмар мала б значний вплив. Але усі докази, наявні на теперішній час, чітко спрямовують до висновку, що, на жаль, водяна пара, схоже, посилює тенденцію до нагрівання, оскільки вловлює додаткове інфрачервоне випромінювання, що інакше могло б вирватися за межі атмосфери. І хоча існує більша невизначеність в

Дихання Будди /97

цьому відношенні щодо самих хмар, але більшість водяної пари зосереджена поза хмарами, та й хмари також можуть радше збіль­шувати нагрівання, аніж зменшувати його. Справді, Річард Ліндзен, провідний прибічник ідеї, що водяна пара слугує охолоджуючим термостатом, публічно відмовився у 1991 році від своєї гіпотези про те, як би це могло відбуватися.

Інші кандидатури на роль чарівного термостата, схоже, були доведені до відома громадськості з політичних міркувань. Скажімо, троє вчених з Інституту Маршалла припустили, що Сонце у най­ближчому майбутньому несподівано охолоне саме настільки, що глобальне потепління буде саме тим, що треба. На жаль, ані вимі­рювання сонячної радіації, ані загальноприйняте розуміння соняч­ної фізики не викликають жодної довіри до їх міркувань.

Триває усе більш винахідливий пошук виправдовувань безді­яльності, але накопичені дотепер докази свідчать, що єдиним термо­статом, здатним протидіяти цим безглуздим екологічним змінам, є те, що у нас в думках та серцях, — і це нам підвладне.

Що ж до твердження про те, що глобальне потепління ще може виявитися гарною річчю, то факти перш за все свідчать, що навіть незначні зміни у глобальних середніх температурах можуть спри­чинити величезні зміни кліматичних моделей. І будь-яке порушення кліматичних моделей може кардинально вплинути на розподіл опадів, інтенсивність бур та посух, напрямки домінуючих вітрів та океанських течій, а також на появу нестійких погодних режимів з обома екстремами — спекою і холодом.

Ті з нас, хто живе в помірних широтах, звикли до щорічних тем­пературних змін, що приносять нам спекотне літо і холодну зиму. Тому нам важко реагувати на зміну глобальних температур, яка, навіть у найрадикальніших передбаченнях, є меншою, ніж сезонна зміна, до якої ми пристосовуємося щороку. Однак зміна глобальної середньої температури — це зовсім інше. Вперше я став по-іншому думати про глобальне потепління, коли від Роджера Ревелла дові­дався, що величезна трансформація кліматичної системи Землі, яку ми називаємо льодовиковими періодами, відбулася, коли середні глобальні температури знизилася усього лише на кілька градусів. Те, що зараз є Нью-Йорком, було вкрите кілометровим шаром льо­ду, хоча світові температури були лише на 6 градусів С нижчі, ніж сьогодні. Якщо на холодному боці така незначна зміна спричинила

98/ Земля у рівновазі

льодовиковий період, то якої зміни аналогічного масштабу можна очікувати на теплому боці? Більше того, якщо тоді зміни відбували­ся упродовж тисячоліть, то пророковані зараз можуть статися упродовж тривалості людського життя. І, як зазначено у останній главі, різниця у глобальній середній температурі навіть в один градус, якщо це відбудеться стрімко, може бути неймовірно руйнів­ною для цивілізації. Повторюся ще раз, тягар доказу повинен лежати на тих, хто стверджує, що найвірогіднішим наслідком буде щось добре для нас.

Нарешті, аргумент про доцільність пристосування до цих змін радше, ніж їх запобігання, нехтує тією гіркою правдою, що, якщо ми будемо продовжувати випробовувати долю, ці зміни у кліма­тичній моделі можуть статися так стрімко, що ефективна адаптація взагалі може стати неможливою. Крім того, що більше ми вичікує­мо, то неприємнішими стають варіанти нашого вибору. Ми звикли пристосовуватися, та ще ніколи в історії людства ми не пристосо­вувалися до чогось, що хоча б віддалено нагадувало те, що може нас очікувати, якщо ми й далі руйнуватимемо глобальне довкілля.

Фактично ми проводимо масштабний і безпрецедентний — дехто каже неетичний — експеримент. Осмислюючи вибір між пристосу­ванням до змін, які ми спричиняємо, і запобіганням цим змінам, муси­мо брати до уваги, що наш вибір накладе обмеження не лише на нас, а й на наших внуків і їхніх внуків також. І, безперечно, чимало змін — як-от пророковане вимирання близько половини живих створінь на Землі — будуть незворотними.

Хімічна і теплова динаміки глобального потепління надзвичайно складні, проте вчені особливу увагу приділяють ролі однієї моле­кули — двоокису вуглецю, або вуглекислому газу. Від початку індустріальної революції ми продукували все більші й більші обсяги С02, і зараз ми викидаємо в глобальну атмосферу величезну його кількість. Як і сполуки хлорфторвуглеців, С02 був ретельно вив­чений, і характер його впливу є добре зрозумілим. Проте, на відміну від хлорфторвуглеців, він вже був складовою атмосфери. Але процентна частка С02 у складі атмосфери становить лише 0,03 відсотка, або 355 молекул на мільйон молекул, з яких складається повітря. Навіть у такому обсязі він відігравав критичну роль як парниковий газ, що ініціює достатнє потепління для збільшення

Дихання Будди /99

кількості водяної пари, що випаровується в атмосферу з океанів. Ця додаткова водяна пара, у свою чергу, вловлює близько 90% інфрачервоних променів, що випромінюються з поверхні Землі назад у космос, зберігаючи їх досить довго для того, щоб утримувати температуру Землі у приблизній рівновазі.

Кореляція в часі між рівнями С02 та рівнями температури чітко встановлена. Парниковий ефект — це, зрештою, природне явище, відоме вже понад століття. Венера, в атмосфері якої С02 значно більше, вловлює значно більше сонячного тепла біля своєї поверхні і є, імовірно, значно теплішою за Землю.

Кількість С02 в атмосфері Землі суттєво коливалася в часі цик­лами тривалістю в десятки тисяч років. Наприклад, льодовикові періоди відповідають часовим періодам відносного зниження концентрації С02 порівняно з рівнем цього газу в атмосфері упродовж останніх 15 тис. років. Кілька років тому вчені з Радянського Союзу та Франції провели всебічний аналіз крихітних бульбашок атмо­сфери, що збереглися в льоді, видобутому з глибокого отвору, який вони пробурили в Антарктиці на дві милі углиб крізь лід, що нашаровувався протягом останніх 160 тис. років. Після прочитання льоду в той самий спосіб, в який лісники читають кільця дерев, вони виявили вражаючий взаємозв'язок між верхніми і нижніми показ­никами С02 і температури упродовж усього цього часу. Рівні С02 коливаються між 200 молекулами на мільйон (мол./млн), під час двох останніх льодовикових періодів, і 300 мол./млн, під час періоду великого потепління між двома льодовиковими періодами. Гло­бальна середня температура наростала і спадала згідно з лінією, що виглядає цілком узгодженою з лінією вимірів С02.

Однак, на диво, діапазон цього природного коливання зовсім малий порівняно зі змінами, спричиненими людством. Ми призво­димо до нарощування С02 від його теплого рівня у 300 мол./млн до понад 600 мол./млн — при тому, що ця зміна відбувається головно з часів Другої світової війни. Менше ніж через п'ятдесят років ми подвоїмо кількість С02 в атмосфері порівняно з його рівнем на початку цього століття. Адже ми не лише викидаємо величезну кількість С02 в атмосферу, а й втручаємося в природний шлях виве­дення С02 з атмосфери.

Легені людини вдихають кисень і видихають вуглекислий газ, і двигуни цивілізації, по суті, автоматизували процес дихання.

100 /Земля у рівновазі

Деревина є паливом для наших вогнищ, вугілля, нафта і природний газ, що живлять наші печі, бензин, що приводить у рух наші авто, — усі вони перетворюють кисень на С02, причому в неймовірній кількості. Це так, наче С02 став видихом усієї нашої індустріальної цивілізації. Дерева та інші рослини вилучають С02 з атмосфери, замінюючи його киснем, між іншим перетворюючи вуглець на дере­вину. Стрімким винищенням лісів на Землі ми руйнуємо їх здатність вилучати надлишок С02.

Одна теорія оптимістично припускає, що світові океани можуть слугувати термостатом, поглинаючи більше С02 при зростанні його кількості в атмосфері. Але доказів на підтримку такої теорії немає. Дійсно, повільність, з якою океани переважно відгукуються на зміни в атмосфері, формує відставання у кліматичній системі, але факти, на жаль, вказують на те, що зі зростанням температур океани на­справді можуть поглинати навіть менше СО2 Подібно до цього, деякі скептики вважають, що чарівним термостатом можуть слугувати рослини та дерева, поглинаючи надлишок СО2 Але рослини не можуть рости швидше без збільшення кількості поживних речовин та сонячного світла, незалежно від того, скільки С02 є у повітрі. До того ж факти підказують, що оскільки підвищення температур пришвидшує розпад органічної речовини і прискорює дихання рослин, воно фактично призводить до додаткового зростання атмо­сферного С02, що в іншому разі могло б поглинутися у процесі росту рослин.

Вже було сказано, що Земля має дві легені — ліси і океан. Обидві зараз серйозно ослаблені, відповідно — і здатність Землі «дихати». Щорічні коливання рівнів С02 схожі на те, як би Земля робила один вдих і один видих на рік. Оскільки три чверті суші розташовані на північ від екватора, то і три чверті рослинності Землі належать Північній півкулі. Коли Північна півкуля навесні і влітку нахилена до Сонця, кількість С02 в атмосфері суттєво знижується. Коли ж ця півкуля восени і взимку відхилена у протилежний бік, листя рослин опадає, припиняючи поглинати С02, що призводить до чергового зростання його концентрації. Однак щозими піковий рівень С02 в атмосфері стає все вищим і вищим. І темп цього підвищення також зростає.

Враховуючи очевидний тісний зв'язок між С02 та температурами в минулому, навряд чи є розсудливим — чи навіть етичним — при-

Дихання Будди/'\01

пускати, що подальше підвищення рівнів С02 можна вважати нор­мальним явищем. Насправді це майже напевне ненормальне явище. Хіба не є розсудливим припустити, що ця неприродна і стрімка трансформація у структурі ключового чинника екологічної рівно­ваги може мати раптові і згубні наслідки? Дійсно, зростання рівнів С02 може справді піднести нам несподіваний сюрприз схожий на той, що ми отримали з раптовою появою озонової діри після стрімкого і неприродного зростання концентрації хлору в атмосфері.

Той факт, що глобальна атмосфера функціонує як комплексна система, ускладнює передбачення точного характеру змін, що імо­вірно ми викликаємо. Справді, ми навіть не можемо виявити основну частину вуглецевого циклу. Але це не дає підстав казати, що така зміна малоімовірна; вірогідніше, що ця зміна може бути раптовою і системною. І зважаючи на те, що наша цивілізація так ретельно скон­фігурована відповідно до характеристик глобального довкілля, такого, як ми його знаємо, — відносно стабільної системи впродовж усієї історії цивілізації — будь-яка раптова зміна у глобальних природних режимах матиме руйнівні, а потенційно і катастрофічні наслідки для людської цивілізації.

Фактично реальна небезпека глобального потепління полягає не в тому, що температура зросте на кілька градусів, а в тому, що уся глобальна кліматична система буде вибита з колії. Ми настільки звикли вважати звичну погоду чимось само собою зрозумілим, що забуваємо: наш клімат функціонує у стані динамічної рівноваги. Один день може бути холодний, а наступний — спекотний; один сезон може бути дощовий, наступний — сухий. Але клімат Землі відпові­дає відносно передбачуваній моделі, у тому розумінні, що навіть коли відбуваються постійні зміни, вони завжди перебувають у межах єдиної загальної моделі. Ця рівновага відображає відносно постій­ні стосунки між кількома великими складовими кліматичної системи. Наприклад, кількість сонячного світла і тепла зазнає в часі деяких змін, але власне незначних. Орбіта Землі довкола Сонця, швидкість обертання Землі і нахил Земної осі — усе змінюється в часі, але не суттєво.

Всередині атмосфери погодна система Землі функціонує на кшталт двигуна. Повітряними і океанічними течіями, включно із Західним переносом та Гольфстрімом, випаровуванням і опадами

102/Земля у рівновазі

наш клімат передає тепло від екватора до полюсів і холод — назад на екватор. Так само, як нахил осі Землі до чи від Сонця визначає прихід літа чи зими, величина різниці температур між полюсами та екватором визначає кількість енергії, потрібної для перенесення тепла в одному напрямку і холоду — в іншому. Це означає, що співвідношення температур на полюсах і на екваторі — одна з основних опор, на які спирається теперішня рівновага клімату. Якщо ми змістимо цю опору (а саме так і може статися, коли вищий рівень С02 перевищить певну межу), ми перейдемо важливий поріг зміни, і уся модель нашої кліматичної системи може переміститися з однієї точки рівноваги до іншої.

Зростання глобальних температур не означає рівномірного по­тепління по усій Землі. Різні частини поглинають більше чи менше сонячного тепла, залежно від того, під яким кутом на поверхню падає сонячне проміння. Тропіки по обидва боки від екватора отримують більше тепла, оскільки сонячне проміння падає на них фактично під прямим кутом. Полярним регіонам тепла дістається менше, оскільки проміння Сонця ковзає по поверхні і розсіюється по значно більшому простору. Але кількість тепла, що поглинається різними частинами Землі, визначається також й іншим важливим чинником — ступенем відбивання сонячного проміння назад у космос. Крига і сніг відблискують на сонці майже як дзеркала, відбиваючи понад 95% тепла і світла, що падають на них. Натомість частково прозора синьо-зелена вода океану поглинає понад 85% тепла та світла, отриманих від Сонця.

Ця критична різниця між відбиваючими і поглинаючими поверх­нями чинить найбільший вплив на клімат на двох полюсах. Точка замерзання є порогом зміни, що позначає межу між двома різними станами рівноваги Н20: вище — вода, нижче — лід. На краю полярного регіону, на границі покритої снігом поверхні, існує інший поріг зміни. Усюди, де температура піднімається вище точки замер­зання і край льоду починає танути, ця крихітна зміна трансформує стосунки між цією частиною поверхні Землі й сонячним світлом, що тепер поглинається, а не відбивається у космос. Поглинаючи більше тепла, край льоду, що відступає, під тиском накопичуваного тепла змушений танути швидше. І хоч хмари можуть пом'якшити цей ефект, процес тяжіє до самопришвидшення, призводячи до більш інтенсив­ного підвищення температур на полюсах, ніж на екваторі, де таке

Дихання Будди/103

підвищення здебільшого не впливає на здатність поверхні до поглинання сонячного світла.

Оскільки полюси нагріваються у швидшому темпі, аніж екватор, зменшується різниця їх температур, як і кількість тепла, що має бути передана. В результаті штучне глобальне потепління, яке спричи­няється нами, становить значно більшу загрозу, аніж просто кілька додаткових градусів до середніх температур, — воно загрожує зруйнувати ту кліматичну рівновагу, яку ми знаємо з усієї історії людської цивілізації. Оскільки кліматична модель починає зміню­ватися, те ж саме роблять рух вітру і дощу, повені та посухи, пасо­вища і пустелі, комахи та бур'яни, свята і голод, час миру та війни.

5

Якщо джерело висихає

У цілому, наша цивілізація за останні 9 тис. років пристосувалася до специфічної — і відносно постійної — моделі, за якою Земля здійснює безперервний кругообіг води між океанами і сушею через випаровування й зворотний стік води до морів, розподіляє її у формі опадів, течії річок, руху струмків та джерел, потім збирає і зберігає її в озерах, болотах, заболочених землях, підземних водоносних пластах, льодовиках, хмарах, лісах — фактично в усіх формах жит­тя. Зокрема, прісна вода, її запаси, завжди була дуже важлива для життєздатності і успіху будь-якої цивілізації. Від першої зрошу­вальної мережі вздовж Нілу понад 5 тис. років тому, до римських акведуків і водоймищ Масади і до монументальної системи тунелів, яка щодня постачає прісну воду до Нью-Йорка, людська цивілізація продемонструвала надзвичайну винахідливість у забезпеченні належного водопостачання.

Людина складається головно з води, приблизно у такому ж відсотковому співвідношенні, яке водна поверхня складає в усій поверхні Землі. Наші тканини і мембрани, наші мізки та серця, наші піт та сльози — усе це відображає один і той самий рецепт життя, в якому ефективно використані ті складові, що доступні на поверхні Землі. Ми складаємося на 23% з вуглецю, 2,6% з азоту, 1,4% з каль­цію, 1,1% з фосфору, і ще крихітну частку складають близько трьох десятків інших елементів. Але найбільше ми складаємося з кисню — на 61%, і водню — на 10%, сплавлених в унікальній молекулярній комбінації, відомій як вода, що становить 71% людського тіла.

Тому коли захисники довкілля стверджують, що ми, врешті, — частина Землі, то це не просто риторичні просторікування. Наша кров навіть містить приблизно такий самий відсоток солі як океан,

Якщо джерело висихає /105

де розвинулися перші живі форми. Вони врешті-решт принесли на сушу всередині себе автономний запас морської води, з яким ми все ще хімічно і біологічно поєднані. Недивно відтак, що вода наділена таким великим духовним смислом у більшості релігій — від води християнського хрещення до священної води життя в індуїзмі.

Особливо ми залежимо від прісної води, що становить лише 2,5% загальної кількості води на Землі. Більшість її замкнена в кригу в Антарктиді і меншою мірою — у Гренландії, у північній полярній крижаній шапці, а також у гірських льодовиках. Грунтові води становлять більшу частину решти, а на усі озера, струмки, річки та дощі залишається менше 0,01%. І все ж цієї води більше ніж досить, щоб забезпечити усі наші потреби — і тепер, і в осяжному майбут­ньому. Проте по світу вона розподілена нерівномірно. В результаті людська цивілізація була обмежена в тій чи іншій мірі тією геогра­фічною моделлю, що відповідає розподілу прісної води по планеті. Будь-яка тривала модифікація цієї моделі відтак представлятиме стратегічну загрозу глобальній цивілізації, якою ми її знаємо.

На жаль, кардинальна зміна у нашому ставленні до Землі, почи­наючи з промислової революції, і особливо у цьому столітті, зараз спричиняє глибинну шкоду глобальній водній системі. Здоров'я нашої планети залежить від підтримування нами складної рівноваги взаємозалежних систем, тому недивно, що зміна нами глобальної атмосфери змінює шлях, яким вода передається з океанів на сушу і повертається назад. Вищі температури пришвидшують і випаро­вування, і випадання опадів, прискорюючи увесь цикл. До того ж потепління також збільшує кількість водяної пари в атмосфері, яка посилює парниковий ефект, ще більш пришвидшуючи цей процес.

Крім того, інтенсивніше потепління у полярних регіонах порівня­но з тропіками може також зумовити зміну способу, яким Земля врівноважує тепло і холод. Океани допомагають підтримувати гло­бальну рівновагу, постійно діючи у напрямку більш рівномірного розподілу температур; у специфічний і відносно стабільний спосіб океан передає тепло від екватора до полюсів через велетенські течії біля поверхні океану, такі як Гольфстрім. Рухаючись від тропіків на північ, частина теплої океанської води випаровується. Коли між Гренландією та Ісландією вона зустрічається з холодними полярни­ми вітрами, випаровування прискорюється, залишаючи після себе значно більш солону морську воду, що стає щільнішою і важчою.

106 / Земля у рівновазі

Ця стрімко охолоджувана вода опускається на дно з швидкістю п'ять мільярдів галонів на секунду, утворюючи глибинну течію, таку ж потужну, як Гольфстрім, якщо не таку ж відому, що тече на південь під Гольфстрімом біля океанського дна. При цьому вона переносить холод від полюсів назад до екватора.

Багато вчених занепокоєні тим, що оскільки полярні регіони теплішають швидше, ніж тропіки, і різниці температур між ними зменшуються, океанські течії, що спричинені значною мірою саме цими різницями, можуть сповільнитися або шукати нового стану рівноваги. Якщо модель циркуляції зміниться, то зміниться також і кліматична модель: деякі території отримають більше дощів, інші менше, на деякі території прийде потепління, на інші — похолодання.

У 1991 році Петер Шлоссер, науковець із Колумбійської геоло­гічної обсерваторії у Лемонт-Догерті, і його колеги оголосили, що упродовж 1980-х ключовий компонент «океанського теплового насосу», що приводить в дію Гольфстрім та його холоднішого і глибшого двійника, різко і незрозуміло сповільнився майже на 80% — до швидкості, що «не суттєво відрізняється від ... стану стоячої води». Шлоссер підозрює, що води на північний схід від Ісландії якимось чином стали менш солоними, а тому опускалися не так швид­ко. Хоча не можна сказати, що глобальне потепління спричинило цю кардинальну зміну, або що це буде більше ніж тимчасове явище, проте це узгоджується з наслідками, що передбачаються в результаті підвищення глобальних температур. Шлоссер сказав, що «причина невідома, але яка б вона не була, це лише демонструє, наскільки тонко система збалансована».

Вчені особливо цікавляться можливими наслідками кліматичних змін для цього океанського теплового насоса між Гренландією та Ісландією, оскільки близько 10800 років тому раптове сповільнення його швидкості, як відомо, спричинило одну з найбільш драматичних і різких змін в історії клімату.

Уолліс Брокер, геохімік у Лемонт-Догерті, виконав роботу, що привела до такого уявлення. Під час моїх відвідин він пояснив, що близько 8750 р. до Р.Х., коли світ виходив з останнього Льодови­кового періоду, величезна кількість прісної води, що виникла в результаті танення відступаючих льодовиків, утворила у централь­ній Канаді величезне внутрішнє море; воно утримувалося там почасти завдяки велетенській крижаній дамбі, що перегороджувала

Якщо джерело висихає /107




Згідно з думкою вчених, основні океанські течії утворюють «стрічку транспортера», що бере початок у теплих атлантичних течіях, складовою яких є Гольфстрім (показаний тут суцільною стрілкою, як і інші теплі течії), зштовхуючись із холодними повітряними потоками з Північного полюсу біля Гренландії та Ісландії. Резуль­туюче випаровування залишає значно вищу концентрацію солі у щільній холодній воді, яка тоді стрімко опускається, формуючи глибинну холодну течію, що прямує назад на південь (показана тут пунктирною стрілкою, як і інші холодні течії).

територію, яку ми тепер називаємо Великим Озером. Температури продовжували зростати, і дамба раптово розкололася, затоплюючи Північну Атлантику величезною кількістю прісної води шляхом, що тепер називається рікою Святого Лаврентія. Оскільки води між Гренландією та Ісландією раптом перестали бути достатньо соло­ними, щоб опускатися, океанський насос зненацька вимкнувся.

Те, що сталося потім, має нагадати нам, що значні кліматичні зміни не завжди відбуваються протягом тисяч років. Цього разу глобальна кліматична модель кардинально змінилася лише за кіль­кадесят років. Не зігріваючись більше Гольфстрімом, Північна Атлантика замерзла, і Європейський континент, що саме виходив з Льодовикового періоду, зазнав впливу нової масштабної хвилі холоду, фактично повернувшись до умов Льодовикового періоду, навіть коли у решті світу тривало потепління. Потім, раптово, океан­ський насос знову запрацював і у Європі тенденція до потепління

108 / Земля у рівновазі

поновилася зі стрибком у 10 градусів за Фаренгейтом. На той час з'явилися перші ознаки організованого суспільства та міст — не у Європі, ще недавно замерзлій, а далеко на південь у Месопотамії й Леванті, де упродовж кількох століть кліматичні умови були ідеальні для відкриття та розвитку землеробства. Можливо, перші групи людей, тікаючи від раптової зміни сприятливих кліматичних тенден­цій у Європі на значно суворіші, мігрували на південь, поєднали свої ідеї щодо способу життя з уже існуючими там і досягли синтезу, що привів до появи перших організованих людських суспільств? Історичні дати правильні, проте небагато відомо про людей, що тікали, коли Льодовиковий період зробив несподіваний вихід «на біс», перед тим як покинути європейську сцену.

Ми іноді недооцінюємо вразливість нашої цивілізації навіть до менших змін кліматичних режимів — тих, що у минулому супровод­жували малесенькі зміни глобальних середніх температур, — тим більша наша вразливість до велетенських змін, що їх ми зараз при­водимо в рух. Наприклад, Каліфорнія у своєму водопостачанні зале­жить від сильних снігопадів у горах упродовж зими. Якщо невелика зміна кліматичної моделі зсуне межу снігу вище в гори і волога, що зазвичай надходить у формі снігу, випаде дощем, уся водорозпо-дільча система зміниться. За останні кілька років, коли глобальні температури сягнули рекордно високих позначок, Каліфорнія почала в дійсності відчувати різке зменшення кількості опадів у вигляді снігу. У 1990-91 роках сніговий покрив був на 15% менший за нормальний обсяг. Недивно, що Каліфорнія переживає жорстоку посуху.

Ці недавні зміни, звичайно, можуть не мати стосунку до гло­бального потепління, але їх вплив на Каліфорнію є показником порушень, що можуть супроводжувати триваліші й більш суттєві тенденції потепління. Фактично наукові дослідження Чарльза та Уільяма Боггеса можливого підвищення температури на 2 градуси С та зниження кількості опадів на 10% показує, що наслідки можуть включати — в результаті зменшення кількості снігу в горах — падін­ня водопостачання на 40-76% у басейнах рік у західній частині Сполучених Штатів. Такі регіональні передбачення загалом роз­цінюються як спекулятивні, але вищі температури останніми роками асоціюються з надзвичайним браком води на Заході і з вторинними наслідками, такими як зростання кількості лісових пожеж, зумов-

Якщо джерело висихає /109

лених сухішими умовами. Руйнівні пожежі стали більш звичайними і масштабнішими у флоридських болотах внаслідок спекотніших і сухіших умов, що тепер спричиняють сезон пожеж щороку раніше.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка