Земля у рівновазі екологія І людський дух




Сторінка9/18
Дата конвертації09.09.2018
Розмір6,21 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18
7

Насіння скрути

Ніщо нас так сильно не пов'язує із землею — з її ріками, грунтами та порами достатку — як їжа. Вона — щоденне нагадування про наш зв'язок з дивом життя. Тому недивно, що більшість світових релігій вимагають освячення їжі перед її вживанням.

Але скільки людей все ще відчувають цей зв'язок з їжею? Більшість з нас не виробляє власної їжі, а покладається на могутній і складний апарат, що приносить у наші супермаркети дивовижне розмаїття харчів з усіх куточків світу.

Битва за те, щоб вирвати у землі достатню кількість продоволь­ства, завжди була основним клопотом людського роду. Справді, багато істориків вважає, що перші найпростіші цивілізації орга­нізовувались довкола нової стратегії отримання їжі, яку тепер називаємо землеробством. Навіть до винаходу землеробства деякі з перших відомих форм людського спілкування, як-от наскельний живопис у Лако, виявляється, мали стосунок до їжі, зокрема до того, як отримати її за допомогою колективного полювання.

Ніхто не знає напевне, як і чому відбувся перехід від мисливства та збирання до осілого землеробства. Одна теорія, що набуває поши­рення, стверджує, що перша поява культивованого насіння близько 12 тис. років тому поблизу Єрихона, на території довкола Мертвого моря, збіглася з періодом кліматичної зміни, що зробила долину ріки Йордан сухішою і спекотнішою, ніж вона була, а це, у свою чергу, могло спонукати до вирощування зернових культур як альтернативи мисливству і збиранню. Та чи був цей винахід зумовлений кліматич­ною зміною, нестачею угідь для полювання або збирання, приростом населення чи просто повільною еволюцією знань про насіння та накопиченням досвіду методом спроб та помилок в окультуренні

132 / Земля у рівновазі

диких рослин, землеробство неухильно ставало основним методом отримання їжі від довкілля. І від самого початку, як ми побачимо, секрет успіху полягає у турботі про насіння.

Історія землеробства переплітається з історією людства. Кожне зростання розміру людських поселень супроводжувалося вдоско­наленням спільних зусиль виробляти, зберігати і розподіляти усе більші й більші кількості продовольства. Нові технології, як-от плуг та зрошувальний рівчак, вели до нового достатку, але й до нових проблем, як-от ґрунтова ерозія та накопичення солі в грунті. Прогрес був повільний, але постійний. Упродовж століть відношення кіль­кості населення до кількості продовольства залишалося відносно стабільним, причому обидві складові зростали у приблизно одна­ковому темпі. Але з настанням наукової революції у XVII та XVIII століттях кількість населення почала різко збільшуватись і вперше здалося вірогідним, що невдовзі воно зможе випередити здатність довкілля приносити достатню кількість їжі. Це побоювання сфор­мулював на початку XIX століття англійський політеконом Томас Мальтус; те, що він помилився, зумовлено низкою видатних науко­вих нововведень у сільськогосподарське виробництво. Мальтус правильно передбачив те, що населення зростатиме у геометричній прогресії, але не здогадувався про нашу здатність вдосконалювати в такому ж темпі сільськогосподарську технологію. Навіть сьогодні, за наявності у світі кількох країн, що потерпають від страшенного голоду, немає сумнівів, що використання більших земельних площ і новіших методів їх обробітку може значно збільшити кількість продовольства, виробленого на землі. Проблема, перед якою ми зараз стоїмо, є тому складнішою за ту, яку визначив Мальтус. В теорії забезпечення продовольством може триматися на одному рівні з кількістю населення ще дуже довго, але на практиці ми вирішили втекти від Мальтусової дилеми, уклавши ряд небезпечних угод з майбутнім, вартих театральної легенди про доктора Фаустуса, що супроводжувала народження наукової революції.

Про деякі з цих угод вже була мова, і ми починаємо розуміти, що чимало з найпоширеніших сучасних технічних методів, які витис­кали все більше продовольства з кожного врожаю, робили це за рахунок майбутньої родючості грунту. Наприклад, високопродук­тивні методи, що часто використовується на американському Середньому Заході, ослаблюють і за певний час розпилюють грунт

Насіння скрути /133

настільки, що з кожним дощем змиваються великі кількості верхнього шару грунту і неухильно та різко знижується здатність майбутніх поколінь вирощувати таку ж кількість їжі на цій же землі. Широке застосування невідповідних методів зрошування часто призводить до такого накопичення солі в грунті, що він стає непридатним до використання і безплідним. А величезні кількості добрив та пести­цидів, що тепер повсюдно застосовуються у землеробстві, часто про­сочуються в грунтові води, отруюючи поля на багато прийдешніх століть.

Але ці проблеми мають місцевий і регіональний характер та можуть бути розв'язані за допомогою зміни методів землеробства. Проте зараз глобальна система, яка збирає потрібні сучасним людям ней­мовірні врожаї, стоїть перед справжньою стратегічною загрозою. Мальтуса непокоїло забезпечення продовольством; сьогодні ж нас мало б ще більше турбувати забезпечення насінням. Кожне зерно насіння (і саджанець) несе у собі те, що називають зародковою плаз­мою; вона містить не лише гени, а й усі особливі механізми, що конт­ролюють спадковість, визначають функції генів, а також встанов­люють схеми поєднання і прояву їхніх характеристик, — за словами експерта Стіва Вітта, «матеріал життя». Але майбутнє надійне забезпечення продовольством залежить від розмаїття цього неза­мінного матеріалу, і ми тепер ризикуємо зруйнувати зародкову плазму, суттєву для подальшої життєздатності культивованих куль­тур. Вирішальною для забезпечення продовольством є генетична опірність цих культур до масового руйнування хворобами рослин, шкідниками та змінами клімату. Для того, щоб підтримати генетичну опірність треба постійно вводити нові характеристики зародкової плазми, багато з яких знайдено лише у кількох диких місцях світу. Ці незахищені місця служать розплідником та скарбницею генетич­ної міцності, життєздатності та опірності. Але всі вони зараз пере­бувають у великій небезпеці. Справді, первинні джерела усіх наших основних харчових культур систематично зазнають руйнації. Ця небезпека усвідомлюється агрономами лише зараз; однин з них — Те-Тзу Чанг, голова Міжнародного центру збереження генів рису на Філіппінах, де зберігається 86 тис. сортів рису. У часопису «Нешнл Джеогрефік» він повідомив: «Те, що люди називають прогресом, — дамби ГЕС, дороги, лісозаготівля, колонізація, сучасне сільське господарство, — ставить нас перед проблемою надійного забезпе-

134 / Земля у рівновазі

чення продовольством. Ми усюди втрачаємо дикі рисові місцевості і давні акліматизовані культури».

Ясна річ, біотехнологія для певності створює нові сорти культур з дивовижними властивостями, як-от однорідність, висока врожай­ність і навіть природна опірність до хвороб рослин та шкідників. Але ми ще не побачили жорстокої правди того, що створювані нами у лабораторіях нові сорти культур швидко стають вразливі до своїх природних ворогів, які стрімко розвиваються, іноді лише за кілька вегетаційних періодів. І хоч їхня генетична опірність підсилена новими генами, що прищеплюються промисловим сортам кожних кілька років, багато з генів, придатних для збільшення життєздат­ності харчових культур, існують лише у дикій природі.

Культури, що зростають в диких умовах, природно розмножу­ються у безліч сортів, кожен із трохи іншими розмірами, формою, кольором і врожайністю та з іншою природною генетичною опір­ністю до неймовірної кількості хижаків — від комах до грибків, що постійно їх випробовують. Складний танець між хижаком і здобич­чю розгортається усюди в природному світі, — це боротьба, в якій хисткий баланс сил залежить від здатності кожного виду постійно просіюватися крізь величезний генетичний резервуар і знаходити нові властивості, що їх далекий родич успішно використовував для боротьби із загрозою. Коли ми втручаємось у процес еволюції, спрямовуючи відбір цих генетичних властивостей, що будуть пере­дані від одного покоління до іншого, то на перше місце ставимо максимальну врожайність і поточну ринкову ціну конкретних сор­тів, а не їхню загальну генетичну опірність. Тому життєздатність зародкової плазми зменшується, а природна еволюція шкідників та хвороб рослин не припиняється. Більше того, оскільки ціль, яку атакують шкідники та хвороби рослин, більше не перебуває у стані швидкого природного руху, то вони можуть вести систематичний пошук власних генетичних арсеналів для наступальної стратегії. І коли знаходять, вона спрацьовує не лише проти конкретної атако­ваної рослини, але внаслідок генетичної тотожності багатьох наших нових рослин і проти мільярдів інших, що виявляються несподівано вразливими.

Безперечно, це не означає, що селекція рослин за своєю суттю небезпечна; навпаки, це одна з найбільших наукових новацій в історії, й без певного втручання в природну еволюцію рослин

Насіння скрути /135

Мальтусове передбачення лиха майже напевне б справдилося. Справді, вирощування рослин майже таке ж старе, як сама цивілі­зація. Людство почало збирати і висаджувати цінне насіння понад 10 тис. років тому, й впродовж усієї відомої історії люди переноси­ли рослини з одного місця до іншого. Наприклад, у 1500 р. до н.е. фараон Хатшефут, перша відома у світі жінка — глава держави, послала експедицію на територію, відому зараз як Сомалі, аби при­везти «фіміамове дерево», кедр, і посадити його у Єгипті. Пізніше Христофор Колумб зі своєї першої подорожі до Нового Світу привіз до Європи першу кукурудзу; наступного року він повіз назад через Атлантику європейську пшеницю та цукрову тростину. Через кілька десятиліть конкістадори привезли до Європи з Перу картоплю. Американські лідери давно зрозуміли важливість вирощування рослин. Президент Томас Джефферсон велів усім дипломатам США надсилати додому насіння потенційно цінних рослин звідусіль, куди б вони не їздили; Бенджамін Франклін, як емісар до Лондона, привіз до Америки сою. Через сто років, передусім з метою розповсюдження насіння, було створене Міністерство сільського господарства США. І хоча з того часу воно займається іншими видами діяльності, пошук і зберігання нових сортів насіння й далі залишається одним з його найважливіших завдань.

Але тепер ми довели давній процес селекції насіння і рослин до технологічних крайнощів, прищеплюючи гени і свідомо відбираючи саме ті властивості, які вважаємо ідеальними для отримання високого врожаю. Наприклад, щорічний врожай кукурудзи зараз отримуєть­ся не з тисяч генетичних сортів, а лише з їхньої невеличкої групки. Кожен сорт несе набір генів, що були ретельно відібрані для проду­кування максимальних врожаїв, і мільярди зерен насіння клону-ються, щоб виробити приблизно однорідну культуру. Якби ми були досить розумні, аби вгадувати наперед усі вигини і повороти при­роди, то спромоглися б зберегти усі потрібні нам гени. Але ми пере­оцінили власне всезнайство та недооцінили складність і делікат­ність природної системи, в яку втручаємося.

Як ми бачили, здатність зернових культур до виживання залежить від багатства та різноманітності їхніх генетичних ресурсів. З най­давніших часів культивовані культури перебували під загрозою хвороб. Давні римляни, наприклад, наприкінці квітня справляли

136 / Земля у рівновазі

бенкет, на якому приносили в жертву рудого собаку богові Робігусу з проханням про захист від пшеничної іржі. Незважаючи на забо­бони, римляни мали перед нами одну перевагу: досить багато часу, щоб покладатися на природну здатність рослин розвиватися і виживати. Тепер, коли більшість наших культур вирощені із ство­рених монокультурних сортів, відкриття шкідниками слабкості генетичного захисту цих культур, від якої наш штучний склад генів не врятує, — лише справа часу.

Двадцять років тому дослідження Національної академії наук під назвою «Генетична вразливість основних культур» вказало на небезпеку, властиву сучасним методам землеробства. Основні американські культури у ньому описувалися як «надзвичайно однорідні і надзвичайно вразливі. ...Ринок вимагає однорідного продукту, а тому фермер мусить його виробляти», а селекціонер мусить вирощувати сорти однорідні за розміром, формою, терміном дозрівання тощо. Однорідність у виробництві означає однорідність у генетиці культури. Це, у свою чергу, означає, що генетично однорідна культура, очевидно, може підчепити будь-який мутантний різновид біологічного організму, що матиме здатність на ній пара­зитувати». Відтоді як з'явилося дослідження, деякі заходи безпеки було вжито, але впродовж того ж періоду населення земної кулі зросло на 1,5 млрд. осіб, і необхідність нагодувати їх вимагала більшого виходу продукції із щораз більших та однорідніших вро­жаїв. Додаткові вимоги щодо однорідності виникають з потреби у рослинах, які можуть бути заморожені, витримувати високі дози фермерських хімікатів, вкладатися в рамки спеціального упакування і відповідати потребам машинного обладнання, що застосовується у масовому виробництві харчових продуктів. Унаслідок цього головна проблема генетичної ерозії тепер виявляється гіршою, ніж будь-коли. В дійсності, як нещодавно висловився один фахівець, «середня тривалість життя нового сорту харчової культури тепер приблизно дорівнює тривалості життя нового запису поп-музики».

Сучасні культури генетично паралізовані, і з огляду на те, що природні хижаки настільки ефективні у пошуку їхніх слабкостей, навіть найпродуктивніші нові сорти колись доведеться забракувати. Для того, щоб встигати за шкідниками і хворобами рослин, що швидко розвиваються, вчені змушені постійно шукати у своїх парниках та генетичних банках насіння нові властивості, що зроб-

Насіння скрути /137

лять можливим створення наступної «диво-культури», яка відіб'є напад чергового «диво-шкідника» і водночас дасть вищі врожаї для щораз більшої кількості людей. Але час від часу з новою хворо­бою чи шкідником не можна впоратися за допомогою жодного із генів, що зберігаються в резервуарах «полонених» властивостей рослини. Тоді єдиним порятунком є звернення до самої природи в пошуку нового і достатньо міцного «дикого родича» культивованої рослини. Завдяки жорстокій боротьбі у природному оточенні з чис­ленними хижаками без допомоги пестицидів, гербіцидів, фунгіцидів тощо ця дика рослина набула генетичної опірності, до вироблення якої його приручений і випещений міський родич уже не здатний.

Знайти такі дикі сорти — часто непроста справа. Генетики рослин буквально повинні повернутися до того місця на Землі, де культура, що перебуває у небезпеці, має свою генетичну «домівку», і шукати у сільській місцевості — іноді навколішки — її дикого родича. Ці генетичні батьківщини мають назву центрів генетичного розмаїття, або Вавіловських центрів, на честь Миколи Івановича Вавілова, російського генетика, який відкрив і описав їх. Таких центрів у світі є всього дванадцять, кожен з них — це родовий дім з десятка най­важливіших для сучасного землеробства рослин. Загальна кількість важливих культур дивовижно мала: фактично усі світові харчові культури та харчові злаки походять лише від близько 130 рослин­них видів, переважна більшість яких вперше була освоєна ще у кам'яному віці.

Більшість центрів генетичного розмаїття знайдено, як сказав Вавілов, «на смузі між двадцятьма і сорока п'ятьма градусами пів­нічної широти, біля найвищих гірських кряжів, Гімалаїв, Гіндукуш, гір Ближнього Сходу та Апеннін. У Старому Світі ця смуга відпо­відає широтам, а у Новому Світі вона тягнеться вздовж меридіанів, але в обох випадках відповідає загальному напрямку великих гірських кряжів». Родовий дім пшениці, наприклад, — це гірська місцевість північного Іраку, південної Туреччини і східної Сирії, безпосередньо в межах смуги, описаної Вавіловим. Багато сортів пшениці росте тут у природі, але ця різноманітність не відображена в культивованій пшениці. Справді, менше ніж 10% генетичної різноманітності пшениці знайдено в рослинах, що тепер ростуть як зернові культури. На думку біолога Нормана Маєрса, ще 30% гене­тичного розмаїття в пшениці можна знайти в різних банках насіння

138/ Земля у рівновазі

в усьому світі. Але майже дві третини сортів пшениці знайдено лише в дикій природі, і більшість — у тому-таки первинно визначеному Вавіловському центрі.

Центр розмаїття для кави розташований в ефіопській гористій місцевості. Але кава зараз вирощується на багатьох територіях світу, одна з них — регіон Анд у Колумбії та Бразилії, і кожного разу, коли нового шкідника чи хворобу не вдається побороти генетичним опо­ром доступного насіння, вирощувачі зерен кави мусять повертатися на ефіопську гористу місцевість у пошуку диких родичів, що можуть вступити у бій з новою загрозою. Кілька років тому це сподівання на генетичну батьківщину кави набуло іронічного повороту. Коли Бразилія зазнала міжнародної критики за терпимість до повсюдного винищення амазонського вологого лісу, невеличка група бразиль­ців вирушила до Аддіс-Абеби, щоб виразити своє занепокоєння з приводу щораз більшого винищення лісів у Ефіопії, життєво важ­ливих для майбутньої життєздатності врожаїв кави.

Батьківщина кукурудзи — ті частини Мексики та Центральної Америки, що розташовані на узвишшях, а картоплі — окремі території Анд у Перу та Чилі. Століттями, навіть тисячоліттями ці віддалені центри генетичного розмаїття були у безпеці. Вавілов вважав, що культури кам'яного віку, від яких ми повністю залежимо сьогодні, були здатні виживати у цих гористих регіонах завдяки величезній різноманітності грунтів, рельєфу місцевості та клімату. Крім того, недоступність гір та ізольованість рівнин між ними забезпечували відносно надійний захист від руйнівного впливу цивілізації та торгівлі.

На жаль, наша глобальна цивілізація набула зараз такої веле­тенської сили та радіусу дії, а потреби щораз більшої кількості населення в землі, дровах та ресурсах усіх родів та видів тепер такі непомірні, що вона стрімко наступає на кожен із дванадцяти Ваві-ловських центрів генетичного розмаїття, навіть на найвіддаленіший. Наприклад, у Месопотамії, батьківщині пшениці, фактично єдина територія, де тепер ще можна знайти диких родичів пшениці, — це під руїнами цвинтарів та палаців. Вони виживають тому, що циві­лізація, яка не виявляє особливої пошани до природи, принаймні залишає крихітні земельні ділянки для пошанування пам'яті влас­ного минулого. Але цей захист випадковий, бо надто часто ми покла­даємося на удачу, а не на ретельне планування.

Насіння скрути /139

Як повідомляв Норман Майєрс, фактично увесь врожай рису у Південній та Східній Азії наприкінці 1970-х років був під загрозою хвороби, що називається вірусом затримки росту трав, який поши­рювався коричневою сараною. Загроза забезпеченню продоволь­ством сотень мільйонів людей була така серйозна, що вчені у Між­народному інституті дослідження рису на Філіппінах відчайдушно шукали серед 47 тис. сортів у генних банках по всьому світу гена, спроможного чинити опір вірусу. Врешті-решт вони знайшли його в єдиного дикого виду в індійській долині. Але ця рослина не була на священній землі, і невдовзі по тому долину затопила вода внаслідок реалізації нового гідроелектричного проекту. А що, якби такий пошук гена відбувався сьогодні?

Недавня історія рясніє випадками, що показують, наскільки серйозною стала стратегічна загроза сучасному забезпеченню про­довольством. У 1970-му році Сполучені Штати несподівано зазна­ли страшних втрат врожаїв кукурудзи, коли південна хвороба рос­лин, що уразила кукурудзяне листя, скористалася тією властивістю, яка була уніфіковано прищеплена фактично усім посіяним сортам кукурудзи з метою спростити саму генетичну маніпуляцію. У 1977 році вчені, що здійснювали пошук в Еквадорі, знайшли дикого родича авокадо, що володів опірністю до хвороби, тобто генетич­ною властивістю величезної цінності для тих, хто займався вирощу­ванням авокадо у Каліфорнії. Але добрі новини прийшли разом із поганими: цей сорт авокадо ріс лише на дванадцяти деревах на крихітному клаптику лісу, одному з останніх решток великого низо­винного лісу, що був вирубаний для задоволення потреб зростаючого еквадорського населення.

Кілька років тому, коли маоїстські партизани з угруповання «Світлий шлях» напали на Міжнародний центр картоплі в перу­анських Андах, з'явилася ще більш близька загроза. Вони підірвали динамітом будівлі, взяли у заручники робітників і вбили охоронця, тим самим загрожуючи збереженню 13 тис. зразків світової колекції картоплі. І хоча колекція вціліла, цей напад виразно свідчить про вразливість цих сховищ та системи, що від них залежить. У ще одному випадку 1991 року таки виникла потреба евакуації частини світової колекції зародкової плазми пшениці з Сирії саме перед початком Іракської війни. Того ж таки року опинилася під загрозою внаслідок громадянської війни інша колекція насіння в Ефіопії.

140 / Земля у рівновазі

Короткострокова загроза — це, безперечно, не вимирання важ­ливих харчових культур, принаймні це не вимирання у загальноприй­нятому розумінні. (Вимирання — це радше процес, аніж подія.) Рос­лина чи тварина уникає вимирання за допомогою збереження гене­тичної різноманітності, потрібної для успішної адаптації до змін у довкіллі. Якщо діапазон генетичної різноманітності звужується, вразливість відповідно зростає, іноді настільки, що перетинає поріг, коли повне зникнення виду стає неминучим. У всякому разі, задовго до того, як останній представник виду, що опинився під загрозою, змиряється зі своєю долею, сам вид функціонально вимирає. Пос­тійна втрата генетичної різноманітності називається генетичною ерозією, від якої величезна кількість важливих харчових культур тепер щораз більше потерпає. Міжнародна рада генетичних ресур­сів рослин при Організації Об'єднаних Націй визнала такими, що зазнають найбільшої небезпеки, яблуко, авокадо, ячмінь, капусту, маніоку, нут, какао, кокосовий горіх, каву, баклажан, сочевицю, кукурудзу, манго, канталупу, окру, цибулю, грушу, перець, редиску, рис, сорго, соєвий біб, шпинат, гарбуз, цукровий буряк, цукрову тростину, солодку картоплю, помідор, пшеницю і ям.

Упродовж історії землеробства генетичне розмаїття було знай­дене не лише серед диких родичів харчових культур, а й серед так званих місцевих сортів (які ще називають простими культивовани­ми культурами). Це рослини, генетично споріднені з харчовими культурами глобальної системи землеробства, що використову­валися у примітивніших землеробських системах. Не будучи ані такими дикими, як їхні некультивовані родичі у гірських долинах, ані настільки вдосконаленими, як їхні сучасні гібридні брати та сестри, вони проте характеризуються значно ширшим спектром генетичного розмаїття, аніж вдосконалені та селекціоновані сорти. На жаль, багато місцевих сортів перебувають тепер також під заг­розою внаслідок поширення сучасних високоврожайних сортів. Міжнародна конференція у Мадрасі, в Індії, 1990-го року, спонсо­рована Кістоунським центром, дійшла висновку: «це нещастя, що багато країн свідомо чи несвідомо втратили свої традиційні місцеві сорти внаслідок поширення високоврожайних сортів і тим самим збільшили генетичну однорідність». Наприклад, у Сполучених Штатах з усіх овочевих сортів, занесених у список Міністерством

Насіння скрути /141

сільського господарства у 1900 році, за однією з оцінок, тепер зали­шилося не більше ніж 3%.

Сполучені Штати, проте, мають лише один центр генетичного розмаїття — верхній Середній Захід, де у природі ростуть чорниця, журавлина, єрусалимський артишок, горіх пекан та соняшник. Фактично усі інші центри розташовані у країнах «третього світу» в оточенні щораз більшої кількості населення, що шукає дров, харчів і землі — навіть раніше віддалених ділянок землі — для життя. Щоб заробити тверду валюту на експорті і таким чином сплатити свої велетенські борги індустріальним державам, ці зубожілі країни віддають землі, що колись використовувались для власного земле­робства із генетично багатими місцевими сортами, під вирощування монокультурних гібридних сортів культур на продаж за кордон. (Така тенденція має прецеденти. Упродовж Великого картопляного голоду, наприклад, Ірландія вирощувала багато пшениці, яка майже уся експортувалася до Англії для сплати боргів.) Ясна річ, ці нові «диво-культури» також забезпечують вищі врожаї для внутрішніх ринків і тимчасово ліквідували голод у кількох країнах «третього світу». Але широко розрекламована «зелена революція» у більшості країн не зуміла подолати основних економічних проблем на зразок тих, що зумовлені системами несправедливого землеволодіння, які часто дозволяють багатій еліті контролювати велетенський відсо­ток родючої землі. Проблемою стали і деякі галасливі програми розвитку, організовані і фінансовані міжнародними фінансовими інститутами: у дуже багатьох випадках вони виявляються кричуще непридатними для культури чи екології регіону, на який спрямовані. Більше того, вищих врожаїв завдяки генетично зміненим власти­востям культур часто не можна отримувати впродовж довгого часу, оскільки до цих культур чіпляються шкідники і хвороби, а надмірне зрошування та надмірне удобрювання завдає шкоди грунту.

Тимчасом, очевидна несправедливість сучасної структури гло­бальної продовольчої системи викликала недовіру «третього світу» до зусиль багатонаціональних корпорацій продовжити вивіз диких родичів сучасних культур з їхніх центрів генетичного розмаїття. Існувало, зрештою, чимало історичних прикладів того, як розвинуті країни брали генетичні скарби у країнах, що розвиваються, без належної компенсації. Перший з пароплавів, що будь-коли про­пливли уверх Амазонкою до Манаусу у Бразилії, покинув місто серед

142 / Земля у рівновазі

ночі з вантажем саджанців каучукових дерев — на той час основним джерелом доходів Бразилії. Оскільки подорож назад до Англії з паровим двигуном була значно швидша, ніж під вітрилами, рослини вижили за допомогою нового винаходу — портативного терарію. Доглянуті в оранжереях, вони наступного року були перевезені до британської колонії, Цейлону. Втративши свою монополію на рин­ку гуми, Бразилія зазнала економічної невдачі. Манаус, що був найбагатшим містом у Новому Світі, зі сліпучими електричними вогнями і навіть відомим оперним театром, менше ніж за два роки у буквальному розумінні погасив свої вогні.

І хоча теперішня недовіра до селекціонерів рослин у «третьому світі» в значній мірі невиправдана, її все ж неважко зрозуміти. Такі події, як ухвалення нових законів США, що забезпечують патент­ний захист і приватну власність на нові сорти культур, а також протекціонізм Європейського спільного ринку, Японії та інших країн, підживлювали цинізм у розвинутому світі і привели до нових спроб досягнення більш рівноправних економічних стосунків.

Фактично неможливо оцінити вартість багатого розмаїття гене­тичних ресурсів на Землі. І справді, їхню вартість не можна виміряти лише грішми. Але коли йдеться про харчові культури, то ми при­наймні маємо певні критерії, за якими можна наближено оцінити вартість генів, що опинилися тепер під загрозою. Каліфорнійський проект сільськогосподарських угідь (КПСУ) нещодавно повідомив, що Міністерство сільського господарства здійснювало пошук серед 6500 відомих сортів ячменю і врешті зупинилося на одному сорті ефіопського ячменю, що зараз захищає увесь каліфорнійський вро­жай ячменю вартістю 160 млн. доларів від вірусу жовтого карлика. Схожі дикі гени сприяли збільшенню врожайності культур — для багатьох культур більше ніж на 300% — лише за останні десятиліття. Серед багатьох прикладів вартості диких генів, знайдених КПСУ, заслуговує на увагу «начебто непотрібна дика пшениця з Туреччини, [яка] передала гени опірності до хвороби комерційним пшеничним сортам, що принесли 50 млн. доларів щорічно лише Сполученим Штатам, а також дикий хміль, [який] надав «кращої терпкості» англійському пиву і у 1981 році приніс 15 млн. доларів британській пивоварній промисловості».

Цінність генетичного розмаїття була помічена, безперечно, тими, хто інвестує у глобальне сільське господарство, а також генетиками

Насіння скрути /143

рослин. Тому зараз, окрім диких родичів та місцевих сортів, існує інше джерело розмаїття: банки генів, дивовижна їх кількість. Деякі управляються урядами, деякі — приватними компаніями з вироб­ництва насіння і багатонаціональними корпораціями, деякі — університетами, і на диво велика кількість — окремими людьми, багато з яких є просто відданими своєму хобі. Існуюча система пере­буває у жахливому стані внаслідок недостатньої уваги і грошової підтримки з боку уряду, незначної координації між різними схо­вищами, неналежних захисту і підтримки національних колекцій, а також відсутності розуміння невідкладності дій, коли йдеться про такий дорогоцінний ресурс, особливо це стосується багатьох овочів та зерна, які зараз відіграють меншу роль у світовій торгівлі сіль­ськогосподарською продукцією і тому перебувають у ще більшій небезпеці.

Крім того, змінюється увесь ландшафт у галузі виробництва насіння. Багатонаціональні хімічні компанії скуповують компанії, що виробляють насіння, та інші джерела генетичного розмаїття і просувають на ринок або готують до просування нові сорти рослин, сумісні з великою кількістю пестицидів та добрив, що приносять їм прибутки, але шкодять глобальному довкіллю.

На основі ранжування найбільших світових компаній, що ви­робляють насіння, за 1991 рік дві з п'яти найбільших компаній — агрохімічні. Чимало інших, включно з найбільшою у світі «Паєніер-Хай-Бред», уклали угоди з хімічними та біотехнологічними компа­ніями з метою селекції сортів рослин, опірних до гербіцидів.

У деяких випадках це могло б бути корисним. Наприклад, компа­нія «Монсанто» клонувала ген опірності до її екологічно менш небезпечного гербіциду «раундап». Та частіше результати бувають зловісніші. «Калген», біотехнологічна компанія в Каліфорнії, без­посередньо співпрацює з хімічною компанією «Рон-Пуленк» над розробкою сортів бавовни, стійких до броноксинілу, репродук­тивного токсину, що, як вважалося, небезпечний для фермерських працівників. А німецька хімічна компанія селекціонувала рослини, опірні до 2,4-D, що, як виявилося, спричинював рак у фермерів. Обидва сорти заплановані для польового випробування влітку 1991 року. Проблема ускладнюється тим, що два урядових агентства США рекламують цей напрямок. Міністерство сільського госпо­дарства проголосило опірні до гербіцидів рослини пріоритетним

144 / Земля у рівновазі

напрямком наукових досліджень і активно підтримує польові випробування картоплі, опірної до броноксинілу та 2,4-D. І Служба лісів США заохочує застосування опірності до гербіцидів у лісових господарствах і тим самим розширює ринок для цих токсичних хімікатів.

У таких розробках викликає занепокоєння не сам факт залучення багатонаціональних хімічних компаній. Вони мають управлінську кваліфікацію; ресурси та глобальні можливості, що могли б бути корисні у вирішенні деяких стратегічних проблем світової про­довольчої системи. Однак стратегії, обрані деякими компаніями, відображають уявлення про те, що ми начебто досить розумні, аби спрямувати в потрібний бік еволюційний розвиток важливих рослин і досягти значних короткострокових вигод, без сплати значної дов­гострокової ціни.

Але ми не настільки розумні і ніколи такими не були. Справді, сіль­ське господарство все ще тривожать Фаустові оборудки, зроблені в період запровадження ще старих технологій, значно менш витон­чених, аніж сучасна генна інженерія. Візьмімо, наприклад, пести­циди: вони не лише вбивають шкідників, а й багато корисних комах, часто руйнуючи природну екосистему і таким чином більше шко­дячи, аніж допомагаючи. Еколог Еморі Ловінз розповідає особли­во тривожну історію про те, як в Індонезії для знищення москітів, що розповсюджували малярію, використовувався потужний пестицид; його розпилення також вбивало крихітних ос, що контролювали популяцію комах у солом'яних стріхах будинків. Невдовзі всі стріхи провалилися. Водночас пестицидом також було отруєно тисячі котів, а після того, як вони поздихали, розрослася популяція щурів, що, у свою чергу, викликало епідемію бубонної чуми.

Та навіть якщо немає катастрофічних побічних наслідків, шкід­ники часто швидко виробляють імунітет і спонукають фермерів засто­совувати більші і смертоносніші дози пестициду. А дощові стоки з полів несуть осадок у грунтові води, у поверхневі потоки, птахам та рибі. Ці небезпеки — не новина. Епохальна книга Рейчел Карсон «Silent Spring» у 1962 році красномовно застерігала Америку та світ про небезпеку від пестицидів для перелітних птахів та інших складових природного довкілля. Та за даними Національного союзу проти зловживань пестицидами, сьогодні ми виробляємо пестициди

Насіння скрути /145

із швидкістю у тринадцять тисяч разів більшою, ніж тоді, коли була опублікована «Silent Spring».

Чи справді нам потрібна вся ця отрута? На основі одного з най-масштабніших наукових досліджень, проведеного Корнельським університетом, у 1991 році зроблено висновок, що фермери, які застосовували природну альтернативу хімічній боротьбі зі шкід­никами (як-от комплексна боротьба зі шкідниками та сівозміни), могли відмовитися від багатьох пестицидів та гербіцидів без най­меншого зниження врожаїв і без суттєвого підвищення цін на харчі. Крім того, згідно з цим дослідженням, щодо тих пестицидів, для яких ще не знайдено заміни, обсяг застосовуваних хімікатів у більшості випадків беззастережно може бути урізаний наполовину.

Крім пестицидів, деякі фермери, що вирощують худобу, зазвичай використовують гормони та антибіотики. На слуханнях Конгресу, де я головував, проведених у 1984 році для розгляду цієї проблеми, ми довідалися про дивовижний факт: 45% усіх антибіотиків, застосо­вуваних у США, в малих дозах дають худобі — не тому, що фермери турбуються, аби її не уразили бактерії, а тому, що субтерапевтичні дози антибіотиків, додані до кормів, сприяють швидшому темпу її росту (з досі не цілком зрозумілих причин). Проте знову-таки дово­диться за це платити: мікроби, що регулярно і постійно бомбарду­ються невеликими дозами антибіотиків, виробляють для себе дуже міцний захист. А антибіотики, що приносять свіжі гроші при від­годовуванні худоби, є точнісінько такими ж антибіотиками, які лікарі використовують для порятунку людей від мікробів. Мікроби майже ніколи не споживаються разом з м'ясом худоби, бо звичайне приготування їжі їх вбиває. Але існують шляхи (біологи називають їх носіями інфекції), по яких деякі бактерії, що мають підвищену опірність до поширених антибіотиків, переносяться, щоб напасти на людину. (Сальмонела, наприклад, це бактерія, що виживає і в худобі, і в людині.) Крім того, навіть бактерії, що не мігрують між худобою та людиною, можуть у деяких випадках передавати специ­фічні гени, які через «плазміду» передають опірність до антибіотиків іншим видам бактерій. І деякі з них, як вважається, становлять щораз більшу загрозу для людей.

Добрива також вимагають, щоб ми зважилися на важке рішення. Нещодавні дослідження показали, що поширене застосування азотного добрива може стимулювати гіпоксію і спричинити вироб-

146 / Земля у рівновазі

лення грунтом надлишку метану та двоокису азоту. Виявляється, що концентрація метану та двоокису азоту зростає й обидва гази тепер відповідають за більше ніж 20% глобального потепління; хоча існують інші джерела обох газів, застосування азотного добрива вважається тепер однією з основних причин зростання їхнього виділення. Добрива також впливають на генетичне розмаїття: стираючи відмінності у локальних довкіллях та типах грунтів, сьогоднішні потужні добрива тим самим нівелюють різноманітність сортів культур. Отож, хоча високі врожаї, звичайно, бажані, навіть начебто легке втручання вимагатиме від нас плати, якої ми ще не усвідомили.

Сучасні методи вирощування рослин — не єдине джерело зло­вживань у глобальній продовольчій системі. Надмірне випасання худоби на пасовищах й заготівля дров для приготування їжі зрос­таючій кількості населення — одні з головних причин природної деградації. Генна інженерія тварин ще не розвинута настільки, як у сфері рослин, проте починає викликати таке ж занепокоєння, як і використання гормонів у тваринництві.

Особливо тривожать щораз більше даних про те, що ми тепер вичерпуємо чимало найважливіших у світі місць вилову риби: від 1950 року загальний щорічний обсяг вилову риби у світі зріс на 500% і тепер, як припускають, на більшості територій перевищує темп її поповнення. І все більша кількість цінних їстівних видів цілковито зникає. Використання тридцятип'ятимильних густих дриф­терних сітей для спустошення океанів нещодавно — і слушно — викликало потужний громадський протест, але навіть без дрифтерних сітей риболовецькі флотилії по всьому світу здійснюють суцільний штурм живності океанів. Згідно з твердженням авторитетного фахів­ця у галузі рибальства в Каліфорнії Д'юен Гарет, нові технології не залишають рибі шансів: «Фактично кожен вид має свої Фермопіли

                  1. вузьку смужку океану, якою він мігрує, або де завжди нереститься

                  1. але за допомогою сучасних гідролокаторів та літаків-спосте-рігачів їх усіх виявляють і немилосердно виловлюють, не дбаючи про майбутнє». Мене особливо часто тривожать супутникові знімки океану на схід від Нової Зеландії, зроблені уночі, які показують намисто вогнів на потужній течії, що несеться через Протоку Кука, відділяючи Північний острів від Південного. Швидка течія несе дивовижну кількість риби та кальмарів, а її крутежі видно вночі

                  2. Насіння скрути /147

завдяки тому, що судна азіатських риболовецьких флотилій пере­слідують рибу настільки точно, що самі вогні повторюють вигини течії.

Забезпечення продовольством населення Землі може також зазнати шкоди від інших стратегічних загроз решті світової екологічної системи. Наприклад, різке збільшення ультрафіолетового випромі­нювання внаслідок руйнування озонового шару також становить серйозну, але ще не цілком усвідомлену, загрозу усім культурам, а також основним ланкам ланцюжка живлення, особливо в океанах. Зміна клімату внаслідок глобального потепління — особливо зміна у розподілі опадів — також створить проблеми для виробництва продовольства, як і відповідне підвищення рівня моря та міграція на північ хвороб рослин та шкідників. Крім того, одночасне настан­ня кількох таких змін також матиме непередбачувані глобальні наслідки.

Наприклад, наприкінці 1991 року 325 учених з 44 країн зустріли­ся на Род-Айленді, щоб дослідити підозрювані ними численні причи­ни нової загрози морським продуктам, що з'явилася у формі раптово­го всесвітнього поширення цвітіння водоростей, включно з появою токсичних «червоних припливів». Говорячи про небезпеку для рибо­ловлі та аквакультури, Ларс Едлер, фахівець із морських водорос­тей з Лундського університету у Швеції, сказав газеті «Бостон Глоуб»: «Думаю, ми можемо впевнено порівнювати раптове цвітін­ня водоростей, яке ми спостерігаємо, із задиханням славнозвісної канарки із вугільної шахти. Немає сумніву, що відбувається щось дуже суттєве». На іншій конференції за рік до того, експерти з питань амфібій зібралися, щоб порівняти дані одночасного і загадкового різкого зменшення кількості жаб та саламандр на кожному кон­тиненті, що, як вважалося, було наслідком багатьох причин.

Але найсерйознішою стратегічною загрозою глобальній продо­вольчій системі є загроза генетичної ерозії: втрата зародкової плазми і підвищена вразливість харчових культур до своїх природних ворогів. За іронією долі, ця втрата генетичної пружності й гнучкості відбувається саме в той момент, коли ті, хто вважає, що ми можемо пристосуватися до глобального потепління, також стверджують, що за допомогою генної інженерії ми можемо створити нові рослини, здатні чудово рости в нових непередбачуваних умовах. Але вчені

148 / Земля у рівновазі

ніколи не створювали нових генів. Вони просто комбінують гени, які знаходять у природі, і саме таке забезпечення генами зараз опинилося у небезпеці.

Наша нездатність забезпечити належний захист глобальній про­довольчій системі, на мою думку, — це один із проявів тієї ж філо­софської помилки, що призвела до глобальної кризи довкілля в цілому: ми припустили, що наші життєві потреби не мають реально­го зв'язку з природним світом, що наша душа відокремлена від тіла, і що наш безтілесний розум може маніпулювати світом як йому зама­неться. Саме тому, що ми не відчуваємо зв'язку з фізичним світом, ми спрощуємо наслідки наших дій. І оскільки цей зв'язок видається абстрактним, ми не спішимо зрозуміти, що означає руйнувати кри­тично важливі для нашого виживання частини довкілля. По суті, ми проходимо бульдозером по райських садах.

8

Пустка

Одна з найвиразніших ознак того, що наше ставлення до глобаль­ного довкілля перебуває у глибокій кризі — це навала сміття, що викидається з наших міст та фабрик. Те, що хтось назвав «суспіль­ством одноразового користування», базувалося на уявленнях, що нескінченні ресурси дозволять нам виробляти нескінченну кількість товарів і що бездонні сховища (тобто сміттєзвалища на землі та в океані) дозволять нам спекатися нескінченного потоку відходів. Та тепер ми починаємо тонути у ньому. Надто довго ми покладалися на стару стратегію «очі не бачать, серце не болить» і тепер уже не знає­мо, як позбутися відходів так, щоб і очі не бачили, і серце не боліло.

Раніше, коли населення Землі і кількість відходів були значно меншими, а високотоксичні форми відходів були рідкісними, можна було вважати, що, прибравши відходи, нам немає потреби знову про них думати. Однак тепер усе змінилося. Раптово нас бентежить і навіть ображає те, що велетенські кількості відходів, яких ми, здавалось, позбулися, знову вимагають нашої уваги, бо звалища переповнюються, повітря забруднюється сміттєспалювальними печами, а сусідні міста та держави намагаються перевалити свої проблеми із сміттям на нас.

В останні роки американський народ втягнувся в обговорення відносних переваг різних способів видалення відходів — від ски­дання їх в океан до захоронення в сміттєзвалищах, спалювання чи вивезення куди-інде. Однак тепер ми мусимо протистояти стратегіч­ній загрозі нашій здатності позбутися неймовірної кількості нових відходів або навіть переробити їх. Простіше кажучи, наше став­лення до відходів призводить до створення їх у такій кількості, що будь-який метод вирішення проблеми зазнає невдачі. Є лише один

150 / Земля у рівновазі

вихід: ми повинні змінити виробничі процеси, передусім кардиналь­но зменшити кількість створюваних відходів і гарантувати, що ми розглядатимемо грунтовно, заздалегідь, як саме маємо намір пере­робити чи ізолювати те, що неминуче залишиться. Та спершу ми маємо ясно осмислити складнощі такого становища.

Відходи — це багатоаспектна проблема. Ми думаємо про відходи як про щось некорисне, або неприбуткове відповідно до наших тимчасових методів обрахунку цінності, або як про щось зужите настільки, що витрати на його утилізацію (повторне використання) перевищать витрати на видалення. Але будь-що, вироблене у над­лишку, — наприклад ядерна зброя або непотрібна поштова корес­понденція, — це також відходи. А в сучасній цивілізації ми звикли думати майже про будь-які природні ресурси як про те, що «йде у відходи», якщо нам не вдалося їх використати, здебільшого для комерційних цілей. Однак, як це не дивно, перетворюючи природні ресурси на щось корисне, ми створюємо відходи двічі — один раз під час виробничого процесу і вдруге, коли втрачаємо інтерес до самої речі і викидаємо її.

Можливо, найочевиднішою ознакою кризи, пов'язаної з відхо­
дами, є проблема того, як розпорядитися горами міських твердих
відходів, що продукуються зі швидкістю понад п'ять фунтів щоденно
на кожного громадянина нашої країни, або приблизно однієї тонни
на особу щорічно. Проте два інші різновиди відходів ставлять перед
нами завдання такої ж складності. Перший — це фізично небезпечний
але політично невловимий матеріал, відомий під назвою «небезпечні
відходи», що супроводжував хімічну революцію 1930-х років і який
Сполучені Штати зараз виробляють приблизно у таких самих кіль­
костях, як і міські тверді відходи. (Така занижена оцінка подвоїться,
якщо врахувати небезпечні відходи, які тепер звільняються від
регламентації з різних адміністративних та політичних причин.) По-
друге, щотижня на кожного чоловіка, жінку та дитину створюється
одна тонна промислових твердих відходів, і це тоді, коли не вра­
ховувати газоподібних відходів, що постійно викидаються в атмо­
сферу. (Наприклад, кожна людина у США також виробляє в
середньому 20 тонн С02 щороку.) Неймовірно, але факт, якщо взяти
до уваги всі ці три (насправді навіть занижені) оцінки відходів, що
кожна людина у США щодня продукує таку кількість відходів, яка
більше удвічі перевищує її вагу.

Пустка /151

Знехтувати такою важливою статистикою легко, але ми більше не можемо вважати себе непов'язаними з відходами, які допомагаємо створювати на роботі, або з відходами, породженими в процесі забезпечення нас речами, які купуємо та використовуємо.

Наше безцеремонне ставлення до цієї проблеми — вияв того, наскільки важко буде її розв'язати. Навіть слова, які вживаємо для опису нашої поведінки, свідчать про самообман. Візьмімо для прик­ладу слово споживання, яке означає майже механічну ефективність, тобто все, що споживаємо, магічно зникає після використання. Насправді ж, коли ми щось споживаємо, воно нікуди не зникає. Воно лиш перетворюється на два різні види речей: щось «корисне» і зали­шений матеріал, який називаємо відходами. Більше того, все корисне стає відходами, як тільки виходить з ужитку, а тому наше сприйняття речей, які споживаємо, має братися до уваги при вирішенні того, що є відходами, а що ні. Донедавна жодне з цих питань не здавалося дуже важливим; справді, високий темп споживання часто вважався характерною особливістю розвинутого суспільства. Однак тепер така позиція в жодному разі не може вважатися здоровою, бажаною чи прийнятною.

Проблема відходів цілком пов'язана з кризою індустріального суспільства в цілому. Так само, як наші двигуни внутрішнього зго­рання автоматизували процес, завдяки якому наші легені пере­творюють кисень на вуглекислий газ, промислове обладнання роз­ширило масштаби процесу, завдяки якому наші органи травлення перетворюють сировину (їжу) на людську енергію та ріст — і на відходи. Будучи продовженням нашого власного процесу спожи­вання, цивілізація тепер ковтає велетенську кількість дерев, вугілля, нафти, мінералів і тисячі субстанцій, взятих з місць їхнього знаход­ження, а тоді перетворює на «продукти» будь-якої форми, виду та властивостей — і на велетенські гори відходів.

Хімічна революція вибухнула у світі зі страшенною швидкістю: щорічне виробництво органічних хімікатів підскочило з 1 млн. тонн у 1930 році до 7 млн. тонн у 1950 році, 63 млн. тонн у 1970 і 500 млн. тонн у 1990 році. За теперішнього темпу обсяг світового хімічного виробництва подвоюється кожних 7-8 років. Кількість хімічних відходів, скинутих у сміттєзвалища, озера, річки та океани, при­голомшує. Тільки у Сполучених Штатах існує 650 тис. виявлених

152 / Земля у рівновазі

комерційних і промислових джерел небезпечних відходів; Агентство охорони довкілля (АОД) вважає, що 99% цих відходів надходить лише із 2% джерел, а 64% усіх небезпечних відходів перероблюється лише на десяти регульованих промислових комплексах. Дві третини усіх небезпечних відходів утворюються при хімічному виробництві і майже чверть — при виробництві металів та машинного облад­нання. Решта 11% розподіляються між переробкою нафти (3%) та сотнею інших видів діяльності. Як свідчить Програма з довкілля Організації Об'єднаних Націй, людство відкрило або створило понад 7 млн. хімікатів, і щороку сюди додається кілька тисяч нових. З них 80 тис. тепер перебувають у загальному вжитку, більшість виробляється способом, що також створює хімічні відходи, часто небезпечні. Хоча багато видів небезпечних хімічних відходів можна доволі просто контролювати, інші можуть бути надзвичайно небез­печними для великої кількості людей навіть у мікроскопічних дозах. На жаль, існує такий широкий спектр відходів під загальною назвою «небезпечні», що громадськість часто не знає, що ж насправді небез­печне, а що ні. Найбільше непокоїть те, що багато нових сполук у хімічних відходах ніколи не перевіряється на потенційну токсичність.

Крім того, ми тепер продукуємо величезну кількість забруднюва­чів у вигляді важких металів, як-от свинець та ртуть, і медичних відходів, включно з інфекційними. Ясна річ, найнебезпечнішими є ядерні відходи, оскільки вони високотоксичні і залишаються такими упродовж тисяч років. Справді, найсерйознішу проблему відходів, очевидно, створили федеральні промислові об'єкти, залучені до виробництва ядерної зброї. Мабуть, ці проблеми в минулому при­вертали до себе менше уваги, оскільки більшість федеральних промислових об'єктів — це щось ізольоване від суспільства. З іншо­го боку, громадськість обурилася скиданням небезпечних відходів на сміттєзвалища, оскільки численні наукові дослідження і ката­строфічні події показали, що така практика просто небезпечна. Здебільшого технологія переробки відходів відставала від техно­логії їхнього виробництва.

Небагато громад хоче віддати свою територію для скидання токсичних відходів; у проведених дослідженнях відзначається непропорційна кількість сміттєзвалищ та сховищ небезпечних відходів у місцевостях, де проживає бідне населення або етнічна меншина. Наприклад, в основному дослідженні з даної пробле-

Пустка /153

матики Об'єднаної Церкви Христа «Токсичні відходи та раса у Сполучених Штатах» зроблено такий висновок:

«Етнічне походження виявилося найважливішим показником з тих, що досліджувалися у зв'язку з розміщенням комерційних сховищ небезпечних відходів. В цьому виявлено послідовну систему в загаль­нонаціональному масштабі. Місцевості з найбільшим числом сховищ небезпечних відходів мали найбільше представників етнічних мен­шин. У місцевостях з двома чи більше сховищами або з одним із п'яти найбільших у країні сміттєзвалищ середній відсоток представників меншин був утричі більшим, аніж у місцевостях без них (38% проти 12%)».

Фактично це американська традиція: тривалий час відходи скида­лися на найдешевші й найменш придатні землі в районах, що оточені менш удачливими громадянами. Але обсяг створюваних небезпечних відходів тепер настільки велетенський, що вони транспортуються через усю країну власниками трейлерів, які відвозять їх куди тільки можуть. Кілька років тому дехто скидав відходи просто на дороги, відкривши вентиль унизу і поволі спускаючи їх, поки трейлери їхали сільською місцевістю. В інших випадках небезпечні відходи пере­давалися аморальним власникам трейлерів, контрольованим орга­нізованою злочинною групою, яка серед ночі скидала відходи обабіч дороги або в річку. Існують деякі свідчення того, що у вирішенні цих аспектів проблеми нами досягнуто певного прогресу.

Проте небезпека, перед якою ми постали внаслідок хибної прак­тики перевезень відходів, — ніщо у порівнянні з тим, що відбувається у більшості старіших міст Америки під час сильного дощу: величез­на маса не перероблених стічних вод опиняється у найближчій річці, струмку чи озері. Відтоді як були збудовані так звані каналізаційні труби для відводу дощової води, що були під'єднані до каналіза­ційної системи (до того як спільні труби досягнуть переробного підприємства), загальний обсяг води в каналізації під час сильних дощів є таким, що переробне підприємство переповнилося б, якби воно не відкривало шлюзи, забувши про переробку неочищених стічних вод, і просто не скидало їх прямо до найближчої водойми. Дозвіл на таку практику триватиме ще невизначений час, оскільки місцеві чиновники по всій країні переконали Конгрес, що витрати на відокремлення каналізаційних стоків, що несуть людські відхо-

154 / Земля у рівновазі

ди, від стоків, що несуть дощову воду, перевищуватимуть шкоду від отруєння рік та океанів. Але для обчислення шкоди від щораз більшого забруднення не було зроблено нічого. Чи не тому, що Конгрес і нинішнє покоління виборців, мабуть, вважає, що така практика прийнятна, оскільки витрати на належну переробку відхо­дів ляжуть на нас, а більша частина шкоди від забруднення довкілля припаде нашим дітям і внукам?

Хоча федеральний закон ставить собі за мету заборону викиду міських стічних вод і промислових відходів в океани у 1991 році, очевидно, що дедалі більші обсяги відходів і величезні витрати на заходи, необхідні для захисту океанів від скидання відходів, роблять цю дату до смішного недоречною. На теперішній час наші берегові води отримують 2,3 трлн. галонів побутових та 4,9 млрд. галонів промислових стічних вод щороку, більшість з яких не витримує перевірки на відповідність встановленим нормам. І при цьому ми не єдина країна, винувата у такій практиці. Річкова система Німеччини щодня несе до моря величезну кількість відходів. Більшість річок в Азії та Європі, Африці та Латинській Америці виконують роль відкритих каналізаційних систем, особливо для промислових від­ходів та стічних вод. І, як уже зазначалося, перша велика трагедія, пов'язана зі скиданням хімічних відходів у воду, трапилася у Японії в 1950-х роках у Мінамата. Спільні міжнародні зусилля були зосе­реджені на регіональних проблемах забруднення океанів, як-от Середземномор'я, Північне море та Карибський басейн.

Видаленню небезпечних відходів приділено в останні роки значну увагу, але ще багато чого треба зробити. По-перше, як ми дізнаємося, які відходи справді небезпечні, а які ні? Промислових відходів ми виробляємо більше, ніж будь-яких інших, та чи справді знаємо про них достатньо? Більшість промислових відходів розміщуються на території, власником якої є їхній виробник, нерідко поруч з об'єктом, що створює відходи. Тому сміттєзвалища та інші місця скидів, що використовуються промисловістю, часто недоступні для ока громад­ськості. Через це, а також тому, що ці компанії створюють робочі місця, їхні відходи помічають лише тоді, коли вони виходять за межі звалища з потоками ґрунтових вод або розвіюються вітром.

* * *

Значно важче приховувати сміттєзвалища, що використовуються для міських твердих відходів. Багато з нас виростали з думкою, що

Пустка /155

хоча кожне містечко чи велике місто і потребує звалища, завжди знайдеться діра, досить широка і досить глибока для того, аби вміс­тити усе наше сміття. Але, як і багато інших уявлень про нескінченну спроможність Землі поглинати вплив людської цивілізації, така думка також виявилася хибною. І це свідчить про другу велику зміну у продукуванні відходів: об'єм сміття тепер такий великий, що ніку­ди його помістити. У Сполучених Штатах із 20 тис. сміттєзвалищ у 1979 році понад 15 тис. уже використали свої можливості і закрилися. І хоча проблема найгостріше стоїть у старих містах, особливо на Північному Сході, фактично кожне велике місто вже опинилося або невдовзі опиниться перед нагальною необхідністю знайти нове сміттєзвалище або позбутися свого сміття якимось іншим способом.

На діючих зараз звалищах скопичилися гори сміття, що сягають велетенських пропорцій: наприклад, сміттєзвалище Фреш-Кіллз на Стейтен-Айленді отримує кожного дня 44 млн. фунтів сміття з Нью-Йорка. Згідно з даними команди дослідників часопису «Ньюсдей», воно невдовзі стане «найвищою точкою Східного узбережжя на південь від штату Мен». Незабаром воно потребуватиме дозволу від Федерального управління цивільної авіації через те, що вважа­тиметься загрозою для літаків.

Доктор В.Л.Рет'є, професор антропології в Аризонському уні­верситеті і, мабуть, провідний «сміттєзнавець» у світі, свідчив про велетенські масштаби цих сучасних сміттєзвалищ на одному із слу­хань мого підкомітету: «Коли я був аспірантом, мені казали, що найбільшим пам'ятником, будь-коли збудованим цивілізацією Ново­го Світу, був Храм Сонця, зведений у Мексиці за часів Христа, що обіймав тридцять мільйонів кубічних футів простору. Сміттєзвали­ще Дерем Роуд поблизу Сан-Франциско — це два насипи, накопичені починаючи з 1977 року лише з поверхневого бруду та міських твер­дих відходів трьох каліфорнійських міст. Я все ще пам'ятаю свій подив, коли мої студенти підрахували, що кожний насип мав об'єм сімдесят мільйонів кубічних футів, що разом рівнозначно майже п'яти Храмам Сонця. Сміттєзвалища таки є найбільшими купами сміття в історії світу».

Що лежить у цих горах? Різноманітні види паперу, переважно газетного та пакувального, займають приблизно половину простору. Ще якихось 20% складається з дворових відходів, будівельного дерева і змішаних органічних відходів, передусім їжі. (Рет'є виявив,

156 / Земля у рівновазі

що 15% усієї твердої їжі, купленої американцями, завершує свій шлях на сміттєзвалищах.) На решту припадає неймовірне накопи­чення усякої всячини, зокрема 10% зробленої з пластмаси, включно з такою, що розкладається під дією мікроорганізмів. (До пластмаси додають крохмаль як засіб, що підвищує апетит мікроорганізмів, які, згідно з теорією, споживаючи його, розкришать пластмасу.) Рет'є сухо зауважив, що скептично ставиться до таких претензій: «У від­ходах на наших сміттєзвалищах минулих десятиліть ми виявили кукурудзяні качани з усіма неушкодженими зернятками. Якщо мікроорганізми не хочуть їсти кукурудзяні зернятка, то сумніваюся, що вони виколупуватимуть кукурудзяний крохмаль пластмас».

Але багато органічних відходів врешті-решт розкладається, виділяючи величезну кількість метану, що загрожує вибухом і підземною пожежею на старих звалищах, які не мають належної вентиляції чи контролю. Важливіше те, що це призводить до збіль­шення в атмосфері метану. Як нам тепер відомо, зростання концен­трації метану — одна з причин того, що парниковий ефект стає таким небезпечним.

Коли існуючі сміттєзвалища закриваються, міста по усьому США відчайдушно шукають нових. А знайти їх нелегко. Наприклад, у моєму рідному штаті Теннессі найгостріше політичне питання для більшості з дев'яноста п'яти округів: де розмістити нові сміттєзва­лища або сміттєспалювальні печі. Оскільки ці проблеми зазвичай вирішувалися на місцевому рівні, вони не визнавалися державними, хоча викликали більше політичної полеміки у масштабі держави, ніж багато інших проблем. Однак тепер накопичення відходів на­стільки вийшло з-під контролю, що міста і штати почали перевозити велику їх кількість за свої межі. Дослідницька служба Конгресу оцінила, що у 1989 році за межі штатів було перевезено понад 12 млн. тонн міських твердих відходів. І хоча частина їх була перевезена тому, що деякі великі міста межують з іншими штатами, а інша тому, що існували офіційні міжштатні договори про регіональні сміттє­звалища (що може бути надійнішою альтернативою), спостерігається велетенське збільшення перевезень відходів приватними трейлерами землевласникам у бідніших місцевостях країни, готовим заробляти гроші на звалюванні сміття на своїх приватних землях.

Пам'ятаю день, коли громадяни з маленького містечка Мітчелвілл (населення — 500 осіб) в Теннессі відвідали мене, щоб поскаржити-

Пустка /157

ся на чотири смердючі товарні вагони з Нью-Йорка, що стояли, стікаючи відходами, під пекучим сонцем на запасній залізничній колії у їхньому містечку. «Найбільше мене турбує те, — сказав один мешканець репортерові з «Нешвілл Беннер», — що в повітрі літає стільки мікробів, вірусів і тому подібного. Коли вітер розносить їх по всьому містечку, ті маленькі мікроби не кажуть: «Ми не можемо покинути цей вагон, ви знаєте, ми маємо залишатися тут». Заступник мера Мітчелвілла Біл Роджерс сказав: «Часто можна бачити воду або якусь іншу рідину, що капає з днищ вагонів, деякі з них містять нью-йоркські відходи». Як виявилося, мер дозволив транспортній компанії «Такесі» перевезти сміття з Нью-Йорка, Нью-Джерсі та Пенсильванії на сміттєзвалище, що за тридцять п'ять миль від запасної залізничної колії з оплатою 5 доларів за вагон, тобто начебто з вигодою для міста, чий річний бюджет становить менше ніж 50 тис. доларів.

Невеликі населені пункти, як-от Мітчелвілл, по всьому Півден­ному Сходу та Середньому Заходу захлинаються від сміття, що перевозиться з Північного Сходу. Сільськогосподарські території Заходу США отримують сміття з великих міст тихоокеанського узбережжя. Недивно, що сформувалися «комітети пильності» для патрулювання великих та бокових доріг на територіях, взятих в облогу вантажівками зі сміттям з великих населених центрів. Одним з моїх улюблених розіграшів у «Сетердей Найт Лайв» (телепрог­рама Ред.) була пародійна реклама на продукт, названий «Ярд-е-палт», — зменшену, але досить велику для внутрішнього дворика модель середньовічної катапульти, зручну для закидання клунків із сміттям у сусідські володіння. І жодної тобі потреби у переробці, спалюванні чи сміттєзвалищах. «Ярд-е-палт» — це крайній варіант позиції «очі не бачать, серце не болить». На жаль, вигадка схожа на реалії нашої політики щодо видалення відходів.

Іноді правда навіть дивніша за вигадку. Одним з найхимерніших і найтривожніших наслідків цього значного перевезення відходів є поява нової загрози довкіллю, що має назву «зворотній рейс». Водії вантажівок перевозять хімічні відходи і сміття в одному напрямку і їжу та об'ємні рідини (як-от фруктовий сік) у зворотному — у тих самих контейнерах. У довжелезному репортажі газета «Сіетл Пост-Інтеллідженсер» наводить сотні прикладів того, як їжа пере­возилася у контейнерах, що були заповнені небезпечними відходами

158 / Земля у рівновазі

на першому етапі маршруту. Хоча, як правило, вантажівки мили перед повторними завантаженнями, водії визнавали недбалість контролю, зовсім погане промивання і використання рідких дезо­дорантів, шкідливих самих по собі, для приглушення залишкових хімічних запахів. У 1990 році сенатори Джім Ексон, Слейд Гортон і я приєдналися до конгресмена Біла Клінгера для ухвалення закону, що забороняв би таку практику.

Однак жодне законодавство не може вирішити основної пробле­ми. Коли заборонено один із способів позбутися сміття, його вико­ристовують підпільно або ж знаходять новий метод. І те, що раніше вважалося немислимим, стає звичним під неймовірним тиском обста­вин — збільшенням об'єму відходів.

Особливо тривожить ідея перевезення відходів через державні кордони. Мабуть, найвідоміший приклад цього — баржа з відхо­дами, що на початку 1987 року покинула Айліп, що на Лонг-Айленді, і впродовж шести місяців блукала у пошуках порту, який би прий­няв 3,186 тонн комерційного сміття. Перед поверненням до Лонг-Айленду, баржу висилали з портів у Північній Кароліні, Луїзіані, Флориді, Мексиці, Белізі та на Багамах, а також з інших нью-йоркських портів. Значною мірою її псевдогероїчна подорож стала символом кризи, що настала з переповненням старих сміттєзвалищ щораз більшою кількістю відходів.

Важливіше, однак, те, що ми зараз намагаємося експортувати сміття; багато з місць, пропонованих для відходів з баржі, були, зрештою, в іноземних країнах. Більше ніж через рік по тому, як засоби масової інформації розсмішили нас розповіддю про баржу з відхо­дами, вантажне судно «.Хайен Сі», що несло 15 тис. тонн токсичного попелу з філадельфійських печей для сміттєспалювання, пливло з Карибського басейну до Західної Африки, а тоді до Південно-Східної Азії, шукаючи порту. Як повідомляють урядовці у Синга­пурі, яких цитує «Ньюсдей», після дворічної мандрівки корабель врешті скинув свій вантаж у невідомому місці.

На Західному узбережжі деякі міські чиновники в Каліфорнії розпочали переговори з Маршаловими островами на півдні Тихого океану про прийняття регулярних перевезень твердих відходів. Меш­канці цих островів, чимало з яких потерпають від давніх наслідків програми атмосферних ядерних випробувань уряду США у 1950-х роках, за нормальних умов не погодилися б на отримання такого

Пустка /159

сумнівного і навіть небезпечного імпорту, але до цього їх змушує бідність. Тимчасом нещодавно організація «Грінпіс» викрила, що чиновники у Балтиморі вели переговори з китайською владою про дозвіл на скидання десятків тисяч тонн міських твердих відходів у Тибеті. Нічого цинічнішого не могло б бути. Тибетський народ без­силий перешкодити китайським чиновникам руйнувати екологію їхньої батьківщини внаслідок збройного підкорення Тибету Китаєм упродовж останніх сорока років. Але відходи не були відправлені, і поки що Сполучені Штати ще не стали серйозно втягнутими до закордонної торгівлі відходами.

Однак щораз більші проблеми, пов'язані з міжнародними пере­везеннями відходів, призвели до серйозних дебатів, і один афри­канський лідер нещодавно осудив «сміттєвий імперіалізм», тобто висловив думку, широко підтриману іншими членами в Організації Африканської Єдності, яка колись кваліфікувала низку інцидентів із скиданням сміття як «злочин проти Африки». Таке занепокоєння врешті-решт спонукало до укладення у 1989 році міжнародної уго­ди, що має назву Базельська конвенція, яка — у разі ратифікації значною кількістю країн — обмежить скидання відходів промис­лових країн у «третьому світі».

Тимчасом країни, що розвиваються, вже мають власні проблеми з відходами, особливо у великих та зростаючих містах. Наприклад, у Каїрі можна побачити, як на дахах старих будинків відходи роз­кладаються на сонці. У багатьох країнах «третього світу» неочищені стічні води вільно течуть стічними канавами та вулицями, а поряд купи сміття перебирають юрби зубожілих чоловіків, жінок і дітей. На початку 1991 року такі умови призвели до спалаху холери в Перу і на прилеглих територіях сусідніх країн. Восени ця, народже­на відходами, хвороба поширилася на Мексику, а в кількох випад­ках далеко на північ, до Техасу на узбережжі Мексиканської затоки.

На Філіппінах зростаюча гора сміття, названа Димовою горою, у передмісті Маніли стала своєрідним містом відходів, з двадцятьма п'ятьма тисячами людей, що живуть у картонних халупах, посадже­них на опори, які стирчать у купі сміття. Як розповідає Улі Шметцер з «Чикаго тріб'юн», вони відгородили собі території посеред сміття, хоча вони самі та їхні діти задихаються від диму, що йде від згорання результатів розкладу сміття: «У халупці завбільшки з ванну кімнату тулиться десятеро людей. Навколо немає ані кущика, ані деревця,

160 / Земля у рівновазі

лише сморід гнилого сміття, і вдень, і вночі. І ще метановий газ, що виробляється таким компостом». Ці гори відходів здіймаються в «третьому світі» не лише внаслідок демографічного тиску; відпо­відає за це також система марнотратного споживання, завезена до цих країн разом із західною культурою і її продуктами споживання.

Найостанніший план, що видається за раціональну і відповідальну альтернативу сміттєзвалищам, — це загальнодержавний (і загаль­носвітовий) рух за різке збільшення сміттєспалювання. У США від­соток спалених міських відходів більше ніж подвоївся — з 7% у 1985 році до понад 15% лише за чотири роки, і очікується, що інвес­тиції у нові потужності сміттєспалювальної галузі знову подвоять цю частку за кілька наступних років. У деяких проектах тепло, добу­те у процесі сміттєспалювання, використовується як джерело енергії для виробництва пари, яку потім продають, аби покрити витрати. Згідно з іншими проектами відходи перетворюють на горючі грану­ли «палива, похідного зі сміття». Але, хоча вигоду від перетворення відходів на енергію широко розхвалюють, фактична кількість ви­робленої таким чином енергії незначна, а головна причина будів­ництва таких заводів — це необхідність щось робити з велетенською кількістю сміття.

Величезні інвестиції у нові сміттєспалювальні печі — вартістю майже 2 млрд. доларів — робляться в умовах, коли ще не з'ясовано їхнього впливу на здоров'я і довкілля. Як свідчать дослідники Конг­ресу, забруднення повітря сміттєспалювальними печами, зазвичай, включає діоксини, фурани і такі забруднювачі, як миш'як, кадмій, хлорбензол, хром, кобальт, свинець, ртуть, поліхлоровані біфеніли і двоокис сірки. Що ж стосується викидів ртуті, то докладне дослід­ження Фонду чистої води виявило, що «міські сміттєспалювальні печі — тепер найбільш швидко зростаюче джерело ртутних викидів в атмосферу. Їх викиди, що вже перевершили промисловість як головне джерело атмосферної ртуті, ймовірно, збільшаться удвічі у майбутні п'ять років. Якщо запроектовані печі стануть до ладу з технологією контролю, що передбачена сьогодні, ртутні викиди з цього джерела, очевидно, подвояться. Такий розвиток цієї галузі за кілька наступних десятиліть додасть екосистемі мільйони фунтів ртуті, якщо тепер не вжити проти цього заходів». Звичайно, ртуть не розпадається у довкіллі, а радше накопичується, особливо у

Пустка /161

природному ланцюжку живлення за посередництвом процесу, що зветься біонакопиченням, яке призводить до концентрації великої кількості ртуті в тваринах на вершині ланцюжка живлення, як-от рибах, яких ми ловимо в озерах та річках.

Отже, головний наслідок сміттєспалювання — це транспорту­вання сміття окремої громади у газоподібній формі через повітря сусіднім населеним пунктам, за межі свого штату і в атмосферу всієї планети, де воно затримається упродовж багатьох прийдешніх років. Фактично ми відкрили ще одну групу безсильних людей, на яких можемо звалити наслідки власних відходів — тих, хто живуть у майбутньому і не можуть притягти нас до відповідальності. Це знову щось схоже на «Ярд-е-палт».

Але токсичне забруднення повітря — не єдина проблема. Сміттє­спалювання також створює проблему нових твердих відходів, яка в деяких випадках ще гірша за ту, що маємо тепер. Хоча тверді відхо­ди зменшуються в об'ємі на 90% внаслідок сміттєспалювання, 10%, що залишаються у вигляді попелу, високотоксичні і значно небезпеч­ніші, ніж відходи до спалювання. Внаслідок горіння концентрують­ся деякі токсичні інгредієнти, як-от важкі метали, а пошуки місця для їх скидання ускладнюються. Зрештою, 10% усієї маси — також маса.

Більшість населених пунктів навіть не вважає цей токсичний попіл за небезпечні відходи. Під впливом політичного тиску громад, що все більш відчайдушно шукають способу позбутися свого сміття, Конгрес та Агентство охорони довкілля не захотіли вимагати, щоб із попелом обходилися як із небезпечними відходами, бо це зробило б його видалення значно дорожчим і суттєво змінило б економіку сміттєспалювання. Муніципальним службовцям також до вподоби сміттєспалювання, оскільки воно не вимагає нового осмислення проблеми відходів. Одна вантажівка може позбирати сміття з усіх околиць і не треба турбуватися про сортування чи переробку. Сміття скидається не у сміттєзвалище, а просто у піч.

Основна проблема полягає у тому, що ми виробляємо надто багато сміття і відходів усіх видів. Доти, поки зберігатиметься така звичка, нам доведеться використовувати навіть небезпечні методи їхнього видалення. Як різко висловився колишній уповноважений з питань санітарії штату Нью-Йорк Брендон Секстон, «люди можуть скар­житися на ці сміттєспалювальні печі, скільки заманеться, можуть

162 / Земля у рівновазі

виступати проти них, можуть писати до редакторів, але врешті-решт сміття переможе».

Багато громад у Сполучених Штатах вирішило, що реальна від­повідь — це вторинна переробка, повернення у комерційний потік того, що звичайно вважалося непотребом. І деякі проекти вторинної переробки були навдивовижу успішними. Штати Вашингтон та Нью-Джерсі досягли високого темпу вторинної переробки; Сіетл та Ньюарк, а також Сан-Франциско та Сан-Хосе належать до міст з найкращими досягненнями у цій царині. Але було виявлено, що продукти, що вироблялися та упаковувалися для масового продажу на ринку, часто мають властивості, що унеможливлюють їхню вторинну переробку. Наприклад, деякі газетні додатки і багато журналів мають глянцеві поверхні, виготовлені з речовин, що не можуть бути перероблені на обладнанні для вторинної переробки паперу. Чимало пластмасових контейнерів мають компоненти, що роблять вторинну переробку непомірно дорогою і складною. Біль­шість упаковок розробляється для просування товару на ринку, і не береться до уваги те, скільки місця вони займуть на сміттєзвалищах, або які токсичні хімікати виділятимуть у повітря під час спалювання. Тому тепер переробляється значно менше міських відходів, аніж згорає у печах.

Крім того, для повторного введення у комерційний обіг відходів (або «постспоживацьких ресурсів», як їх нарекли деякі переробни­ки), на них повинен бути попит. На жаль, більшість виробників, обмежившись придбанням первинної сировини, не мають навиків або обладнання для того, щоб використовувати вторинну сировину, незважаючи навіть на її можливу дешевизну після певного складного періоду пристосування до нових умов. До того ж на використання первинної сировини часто надходять державні субсидії, але немає аналогічного заохочення до застосування замінників з вторинної сировини. Для прикладу візьмемо папір. Чимало найбільших спо­живачів паперу та виробників вкладають великі кошти у лісове господарство, а тому проти використання паперу з переробленої макулатури, бо воліють отримувати прибутки від вирубування дерев, в яке вклали гроші і на яке мають значні податкові пільги.

Під час проведення семінарів у Теннессі та слухань у Вашингтоні з проблем вторинної переробки я помітив надзвичайне громадське

Пустка /163

зацікавлення цим процесом. Але я також виявив велике розчарування серед окремих людей та груп, які самовіддано збирали і сортували ті складові міських відходів, що, за їх сподіваннями, могли принести прибуток від переробки, коли з'ясувалося, що знайти покупців на цю вторинну сировину неможливо. Більшість людей, які набули дос­віду у цій проблемі, переконані, що федеральне законодавство мало б вирівняти різницю між вторинною та первинною сировиною, не сприяти продажу продуктів та упаковки, непридатних для вторинної переробки, і гарантувати, що заяви про придатність продуктів та упаковки до вторинної переробки — не омана. (Таке законодавство розглядається у Конгресі.) Для того, щоб вторинна переробка запра­цювала, треба чогось більшого, ніж громадський ентузіазм. Має змінитися система, а наші масові процеси повинні бути іншими.

Наше мислення також має змінитися. Ми не можемо просто ство­рювати дедалі більшу кількість відходів, звалювати їх у довкілля і вдавати, нібито нічого не відбувається. Як і всі наші найсерйозніші екологічні проблеми, криза з видаленням відходів породжена втра­тою відчуття нашого місця в природі. У природі усі біологічні види виробляють відходи, які практично повністю «переробляються» не самими цими видами, а іншими формами життя, з якими вони мають симбіотичний зв'язок. Особливо токсичні відходи у потоці відходів природним чином видаляються та ізолюються, щоб дозволити більш повільним процесам з часом позбавити їх токсичності. Безперечно, це передбачає підтримування збалансованих та взаємовигідних стосунків між залученими до процесу видами; будь-який вид, що переступає межі системи, ризикує втратити здатність позбуватися наслідків від своїх відходів.

У певному розумінні цей природний спосіб насправді взагалі уникає створення «відходів», оскільки відходи одних видів стають корисною сировиною для інших. Та оскільки ми, люди, зросли як кількістю, так і спроможністю перетворювати навколишній світ, то почали створювати відходи, що значно випереджують своєю кіль­кістю та токсичністю здатність природного довкілля їх поглинати або повторно використовувати зі швидкістю, близькою до їх ство­рення. Тому мусимо знайти ефективні шляхи переробки власних відходів, а не покладатися на інших живих істот, бо це обернеться

164 / Земля у рівновазі

сізіфовою працею. А буде ще краще, якщо ми від самого початку рішуче знизимо кількість створюваних відходів.

Потрібен новий підхід до споживчих товарів, треба кинути вик­лик уявленням про те, що все має неминуче зношуватись або розби­ватися і замінюватись новою або вдосконаленою моделлю, призна­чення якої — теж швидко зношуватися або розбиватися. Однак це нелегке завдання для нашої цивілізації, побудованої на взаємо-пов'язаності економічних і суспільних видів діяльності, що ставлять наголос на постійному споживанні нових «речей». Масове вироб­ництво дозволило мільйонам людей заволодіти дуже бажаними товарами промислової цивілізації. Цей розвиток майже всюди вва­жався великим кроком уперед; справді, він уможливив величезне поліпшення життєвого рівня і якості життя для сотень мільйонів людей. Однак у цьому процесі самі продукти стали не лише доступ­ними, а й «дешевими» в багатьох відношеннях. Оскільки їх легко замінити іншими, такими ж, то ними не треба дорожити, оберігати і турбуватися про них такою ж мірою, як колись. Оскільки кожний продукт — лише один серед мільйонів, то більше не заслуговує на поцінування за свою унікальність, і оскільки машини, що зробили його типовим, позбавили його усіляких ознак індивідуальної май­стерності та творчості, то може легко втратити свою вартість. Унаслідок цього щось яскраве і нове може швидко перетворитися в наших думках на щось таке, що ми можемо викинути.

Якщо потреба по-новому подивитися на наш підхід до одно­разового використання речей стала очевидною, то ясно також і те, що наші зусилля мають передбачати щось більше, ніж пошук меха­нічного розв'язку. Я прийшов до розуміння того, що криза з від­ходами, як і екологічна криза в цілому, — це своєрідне дзеркало, в якому ми виразніше можемо побачити себе, якщо бажаємо задати собі глибоке запитання, хто ми є і ким хочемо бути як особистості й як цивілізація. Справді, певним чином криза з відходами служить, мабуть, найкращим засобом поставити собі деякі важкі запитання про нас самих.

Наприклад, якщо ми дивимося на речі крізь призму їхнього одно­ разового використання, то чи не змінили ми так само наше ставлення до людей? Масова цивілізація призвела до створення безособових, майже промислових процесів у сфері освіти, зайнятості, житла, харчування, одягання і розпоряджання мільйонами людей. Чи не

Пустка /165

втратили ми за цей час здатності оцінювати неповторність один одного? Чи не стало нам легше відмовитися від того, кому потрібна додаткова увага та допомога? Традиційні суспільства вшановують найстарших з-поміж себе як унікальну скарбницю характеру та муд­рості. А ми готові викинути їх геть, вважати непотрібними, нездат­ними виробляти нових речей для споживання. Ми продукуємо силу-силенну інформації і в цьому процесі знецінили життєву мудрість, вважаючи, що її легко можна замінити піною важливих даних з інформаційної повені, що проноситься крізь нашу культуру. З подіб­них причин ми знецінили важливість освіти (навіть коли вдаємо, що підтримуємо її фінансово). Освіта — це переробка знань, а оскільки ми поставили наголос на виробництві і постійному споживанні величезної кількості інформації, то не відчуваємо тієї самої потреби поважати і повторно використовувати відшліфовані знання, збере­жені, мов скарб, нашими попередниками.

Час від часу ми все ще захоплюємося тим, як інша людська істота будує своє життя, але це відчуття подиву, здається, підтримувати тепер важче, мабуть, тому, що ми знецінили ідею обов'язку перед іншими — дорослими дітьми, немічними батьками, покинутими дру­жинами чи чоловіками, забутими друзями та сусідами або загалом перед будь-ким із співгромадян. Один з найжахливіших прикладів знецінення людини — це нова категорія бездомних, що їх називають непотрібними дітьми. Це діти, викинуті зі своїх домівок тому, що з ними стало важко справлятися, або тому, що їхні батьки, або хтось один із них, більше не мають часу на задоволення їхніх особливих потреб. Дуже часто ми читаємо про новонародженого малюка, бук­вально викинутого у сміттєвий контейнер, оскільки його мати з якось причини пригнічена перспективами вирощування дитини і зневірена у тому, як знайти потрібне розуміння і допомогу у нашому суспіль­стві. Непотрібні діти: ніщо краще не переконує мене в тому, що найгірша з усіх форм відходів це змарновані життя.

За визначенням, змарноване життя — це те, що, здається, не має цінності у контексті людського суспільства. Так само, якщо ми від­окремлюємо себе від Землі, нам легко знецінити Землю. Дві пробле­ми — марнування життя та спустошення Землі — тісно пов'язані між собою, бо поки ми не побачимо, що наше життя дорогоцінне, то продовжуватимемо упосліджувати і людську спільноту, і природ­ний світ. Подумаймо над словами бездомного восьмирічного хлоп-

166 / Земля у рівновазі

чика з Нью-Йорка, сказаними 1990-го року: «Коли наше маля помер­ло, ми почали сидіти біля вікна. Ми просто тихо сиділи і сиділи, загорнуті у старі сорочки, і спостерігали за голубами. Та голубка так швидко літає. Вона гарно рухається. Справді гарненька пташка. Вона відкриває свого дзьобика і вдихає вітер. Ми з моїм [чотири­річним] братиком просто розкидаємо крихти хліба. І чекаємо. Сидимо і чекаємо, під вікном. Вона навіть не бачить нас, поки ми не хряскаємо вікном. І вона падає. Дивиться одним оком. Вона не вмирає одразу. Ми занурюємо її раз у раз у казанок з водою, яку кип'ятимо на гарячій плиті. Ми хочемо побачити, що це значить поволі вмирати, як наше маля».

Якщо ми не відчуваємо зв'язку у нашій власній громаді із тими, чиє життя змарноване, то хто ми? Врешті-решт, коли ми втрачаємо своє місце у ширшому контексті, в якому ми звикли визначати свою мету, значення спільноти зникає, відчуття приналежності розсію­ється, а смисл самого життя висковзує з наших рук.

Уявлення про те, ніби ми живемо окремо від Землі, означає, що ми не розуміємо того, як вписуємось у природний цикл життя, і не розуміємо природних процесів зміни, що мають вплив на нас, і на які ми, у свою чергу, впливаємо. Це означає, що ми намагаємося нак­реслити курс нашої цивілізації з урахуванням лише наших інтересів. Недивно, що ми розгублені і збентежені. Недивно, що так багато людей відчувають, ніби їхнє життя змарноване. Наш вид процвітав серед складного і взаємозалежного плетива життя, але ми вирішили покинути сад. Якщо ми не знайдемо шляху до кардинальної зміни нашої цивілізації і нашого способу мислення про стосунки між людством і Землею, то наші діти успадкують пустку.

ЧАСТИНА II

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка