Змістовий модуль загальні питання теорії фізичного виховання навчальний елемент (НЕ) 1



Скачати 22,49 Mb.
Сторінка1/32
Дата конвертації18.11.2018
Розмір22,49 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1.

ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ
Навчальний елемент (НЕ) 1.1.

ПРЕДМЕТ ТЕОРІЇ ТА МЕТОДИКИ ФІЗИЧНОГО ВИХОВАННЯ ТА ЙОГО ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ

План


  1. Предмет теорії фізичного виховання, його історія й основні поняття.

  2. Теорія та методика фізичного виховання в контексті інших наук.

  3. Єдність організму та навколишнього середовища. Здоровий спосіб життя як передумова фізичного виховання.

  4. Методи дослідження в теорії та методиці фізичного виховання.


1. Предмет теорії фізичного виховання, його історія й основні поняття

Згідно з енциклопедичним словником, теорія – це система основних ідей у тій чи іншій галузі знань; форма наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності та суттєві зв'язки дійсності. На відміну від теоретичних знань, які є сукупністю відомостей з певної теми, теорією є лише ті знання, які пояснюють дану галузь з певних, чітко визначених позицій.

В історичному аспекті першою з'явилася практика фізичного виховання. Усвідомивши потребу фізичного загартування своїх на­щадків у жорстких умовах боротьби за виживання, первісні лю­ди здійснювали його, керуючись власним досвідом. Необхід­ність передачі досвіду від покоління до покоління, його уза­га­ль­не­ння у вигляді систематично організованих знань зумовили по­я­ву теорії, яка відображає та виявляє її суть і способи застосування.

Як інтегративна наука, теорія фізичного виховання пройшла склад­ний і довгий шлях розвитку, перш ніж стала самостійною га­луззю наукових знань. Ще в дописемний період розвитку люд­сь­кої культури повсякденна діяльність поступово збагачувала зна­ння людини. Фахівці зі стародавньої культури стверджують, що первісна людина володіла достатньо широкими емпі­рич­ними знаннями, без яких боротьба за життя була б неможливою. Вона мала вже і способи передачі досвіду, що прискорювало розвиток культури. Про це свідчать пам'ятники матеріальної культури, які є археологічними документами передісторії науки.

Теорія фізичного виховання є складовою частиною педагог­і­ч­них наук. Вона вивчає фізичне виховання як феномен соціа­ль­но­го життя, його мету та завдання на різних етапах розвитку су­спі­льства, його зв’язки з іншими науками, способи, методи та фо­р­ми організації спортивної практики. Теорія фізичного вихо­ва­ння пояснює шляхи розвитку та передбачає тенденції еволю­ції фізичного виховання як суспільного явища, обґрунтовуючи свої педагогічні положення соціальними, психологічними та біологічними закономірностями.

Місце науки в системі знань визначається, насамперед, її предметом. Предметом теорії фізичного виховання є загальні закономірності функціонування та розвитку фізичного вихо­ва­н­ня. При цьому, в залежності від прийнятих вихідних засад, про­цес фізичного виховання може бути інтерпретований і зрозумі­лий по-різному. Згідно з прийнятими у даному підручнику заса­дами, цей процес трактується: з одного боку, – як невідкладне формування організму (якщо занедбати його в дитячі роки, то до­сягти позитивних зрушень пізніше, буде дуже складно), з ін­шо­го, – як розвиток особи в напрямку піклування про свій орга­нізм (тому що жоден рівень тренованості організму в молодості не забезпечує його фізичної підготовленості на все життя).

У системі дошкільної освіти теорія та методика фізичного виховання дітей дошкільного віку як наука про загальні закономірності фізичного виховання та розвитку особистості дитини сформувалася порівняно недавно. Будучи однією з галузей педагогіки, вона має єдиний зміст і предмет вивчення із загальною теорією та методикою фізичної культури.

Мета фізичного виховання дитини дошкільного віку – фізичний розвиток дитини, збереження та зміцнення її здоров’я, підготовка до життя, праці, захисту Вітчизни.

Специфікою даного предмета є вивчення закономірностей фізичного виховання та керування розвитком дитини від народження до семи років.

Теорія та методика фізичного виховання дошкільників вивчає мету, завдання, принципи, форми засоби та прийоми фізичного виховання дитини; показує зв'язок фізичного виховання з іншими науками, іншими видами виховання (моральним, вольовим, ін.); розкриває принципи та методи навчання фізичним вправам; приділяє увагу формуванню рухових навичок і розвитку фізичних якостей, різних форм планування різноманітних за формою занять; виявляє специфіку фізичного виховання дітей дошкільного віку.

З огляду на особливості кожного вікового періоду, теорія та методика фізичного виховання дошкільнят визначає мету, завдання, засоби, методи та форми організації педагогічного процесу, особливості керівництва ним у дошкільних освітніх установах. Вона озброює практику необхідними теоретичними основами, тим самим сприяючи її вдосконаленню.

У теорії фізичного виховання розглядаються такі основні поняття:


  • рухова активність;

  • фізичний розвиток;

  • фізична підготовленість;

  • фізичне вдосконалення;

  • фізична культура;

  • фізичне виховання;

  • фізична освіта;

  • фізичні вправи;

  • спорт.

Рухова активність (рухова діяльність) – сукупність рухових актів організму, що є необхідною умовою підтримання нормального функціонального стану людини, її природна біологічна потреба; це рухи, спрямовані на фізичний і руховий розвиток дитини.

Рух – це спосіб існування матерії, найважливіший її атрибут. Рухова функція організму – одна з основних функції, що забез­пе­чують адекватність життя організму на Землі, а це практично за­вжди передбачає інтенсивну м'язову діяльність. Це єдина фун­к­ція, що забезпечує активну дію людини на зовнішнє сере­до­ви­ще. Рух дуже багатогранний, починаючи від просторового пере­мі­щення та завершуючи осмисленням. Організм людини прин­ци­пово розрахований на постійний рух. Саме тому рух розгля­да­ється як основна ознака життя, як основа всієї життєдіяльності та поведінки людини, як формуюче начало в її розвитку. Нор­ма­ль­­на життєдіяльність практично усіх систем і функцій людини мож­лива лише при певному рівні рухової активності. Руховий роз­виток не відбувається сам по собі з досягненням певного віку. Ру­ховий розвиток – це результат багатьох рухів. З моменту на­ро­д­ження у дитяти відразу починає функціонувати руховий ана­лізатор, і дітям властива висока рухова активність. Брак м’язової активності (діяльності), схоже на кисневе голодування чи брак вітамінів, згубно впливає на формування організму дитини.

Отже, рухова активність – це природна потреба людини, чинник необхідної біологічної стимуляції, вдосконалення меха­ні­змів адаптації, головна передумова розвитку, підвищення пра­це­здатності, економної діяльності серця, судин, поліпшення ак­тив­ності усіх інших органів і систем організму, вдосконалення об­міну речовин, нервових і аналізаторних систем, підвищення стійкості організму до дії несприятливих умов зовнішнього середовища.

Фізичний розвиток – це процес становлення та зміни біо­ло­­гічних форм і функцій організму людини. Він залежить від при­родних життєвих сил організму та його будови. Проте на­прямок фізичного розвитку людини визначається умовами жит­тя та ви­ховання. Фізичний розвиток оцінюється рівнем розвитку фізичних якостей (швидкості, спритності, сили, витривалості, рівноваги, окоміру), антропометричними (зросту, маси тіла, окружності грудей, екскурсії грудної клітки, життєвої місткості легень й ін.) і динамометричними показниками (станової сили, сили руки тощо), показниками формування постави (вигинів хреб­та, відстані між лопатками й ін.). У вузькому значенні цей термін використовується для позначення антропометричних і біометричних понять. У широкому – включає і фізичні якості.

У дитячому садку не менше, ніж двічі на рік, проводиться спеціальне обстеження фізичного розвитку дітей, визначається його гармонійність, відповідність віковим фізіологічним показникам. При відхиленні у фізичному розвитку з дітьми проводиться корекційна робота.



Отже, фізичний розвиток – це процес генетично обумовлених й об'єктивно детермінованих факторами життя кількісних і якіс­них природних (морфологічних і функціональних) змін в орга­ні­з­мі людини протягом її індивідуального життя. Рівень фізичного розвитку та функціональних здібностей конкретної людини оці­ню­ють шляхом порівняння фактичних соматометричних або фі­зі­ометричних показників її розвитку з відповідними нормативами.

Фізична підготовка – це спеціалізований процес фізичного виховання, спрямований на підготовку людини до праці та суспільно корисної діяльності. Це професійна спрямованість фізичного виховання.

Фізична підготовленість – це результат фізичної під­го­то­вки, який був досягнутий людиною внаслідок оволодіння ру­хо­вими навичками, необхідними для засвоєння певного виду ді­яль­ності; рівень розвитку рухових умінь і навичок, фізичних яко­стей людини. Оптимальна фізична підготовленість для здій­сне­ння будь-якого виду діяльності називається фізичною готовністю.

Фізична підготовленість досягається розвитком рухових навичок, умінь і фізичних якостей людини. Адекватний рівень цього розвитку науково обґрунтовано в державних документах: навчальних програмах ЗОШ, програмі виховання в дошкільних навчальних закладах, Єдиній Всесоюзній спортивній класифікації, документах МОНМС України.



Фізичне удосконалення – це історично зумовлений рівень все­бічного фізичного розвитку та рухової підготовленості лю­ди­ни, який забезпечує можливість оптимального пристосуван­ня до умов виробництва, військової справи, побуту, високу дієздат­ність і довголітній нормальний перебіг життєво важ­ливих функцій; це процес оптимізації рівня здоров'я та всебічного розвитку фізичних здібностей людини. У людей різної статі та віку вдосконалення має свої особливості. Конкретні показники фізичного вдосконалення визначаються реальними запитами й умовами життя та змінюються з розвитком суспільства.

Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людиною в процесі суспільно-історичної практики, що характеризує досягнутий рівень у розвитку суспільства на кожному конкретному етапі.

Фізична культура – відповідно до статті 1 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», – це «складова частина за­га­ль­ної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров'я, роз­виток фізичних, морально-вольових й інтелектуальних здіб­но­стей людини з метою гармонійного формування її особи­с­то­с­ті». Суттєвими показниками цього є рівень здоров'я, всебічний фі­зичний розвиток населення країни, масовість занять фі­зи­ч­ною культурою та рівень спортивних досягнень, проникнення засобів фізичного виховання в трудову діяльність і побут.

Фізична культура є важливим засобом підвищення соціальної та трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних і творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами та зміцнення миру.



Фізичне вихованняце педагогічний процес, спрямований на досягнення міцного здоров’я, морфологічне та функціональне удосконалення організму людини, формування та поліпшення її основних життєво важ­ливих рухових навичок, умінь і пов'язаних із ними знань. У процесі фізичного розвитку водночас вирішуються і завдання різнобічного розвитку людини (розумового, морального, естетичного, трудового).

Фізичне виховання має дві сторони: суто виховання – влас­не фі­зичний розвиток, зміцнення здоров'я, удосконалення фі­зич­них якостей, а також вплив на духовний розвиток людини та на­вча­ння – озброєння вихованців спеціальними навичками, вмін­ня­ми, знаннями, тобто фізична освіта. Ще П.Ф. Лесгафт – відо­мий ана­том і педагог у галузі фізичного виховання – увів цей тер­мін, вважаючи, що мета фізичного виховання як педа­гогічного процесу не лише зміцнення фізичних сил людини, а й накопичення нею спеціальних знань, навичок і вмінь.

За вимогами, у фізичному вихованні враховують вік і стать, ви­хованців.

Система фізичного виховання – це сукупність ідеологічних і науково-методичних основ фізичного виховання. Система фізичного виховання спрямована на розвиток фізичних і духовних якостей людини, на підготовку її до певної діяльності в конкретних соціально-економічних умовах.

Сучасна система фізичного виховання дітей втілює єдність науково-методичних й організаційних основ фізичного виховання. Вона передбачає єдність ланок освіти із сім'єю та громадськими організа­ціями, з виробництвом (особливо тим, де працюють батьки вихованців), медичними, культурно-освітніми та спортивними закладами.

Система фізичного виховання в нашій країні виконує функцію загальної фізичної та спортивної підготовки людей в інтересах суспільства; її до­сягнення відбиваються на рівні розвитку фізичної культури населення.

Елементами системи фізичного виховання є кадри працівників фізкультурного руху та матеріально-технічна база, необхідна для забезпечення занять з фізичної культури та спорту.



Фізична освіта – одна зі сторін фізичного виховання, спрямована на оволодіння професійними знаннями, руховими навичками. Фізичною освітою є не лише навчання людей руховим умінням і навичкам, засобам керування рухами свого тіла в часі та просторі, але й надбання людьми теоретичних знань з використання рухових умінь і навичок у різних умовах життя та діяльності.

Фізичні вправи – рухи, рухові дії та їх комплекси, окремі види рухової діяльності, які використовуються для розв’язання завдань фізичного виховання, сформовані й організовані за його закономірностями. Фізична вправа розглядається, з одного боку, як рухова дія, з іншого, – як процес багаторазового повторення. Це основний засіб фізичного виховання.

У практиці фізичного виховання фізичні вправи склалися на основі рухів і дій, запозичених з трудової, побутової, військової діяльності людини, – біг, ходьба, стрибки, метання, плавання й ін., – й організаційно-методично оформилися у вигляді гімнастики, легкої та важкої атлетики, рухливих і спортивних ігор, спортивного туризму й т. ін. Різні поєднання та системи фізичних вправ складають основу, зміст видів спорту, входять до програми фізичного виховання у навчальних закладах.

«Спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення й уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної й іншої підготовки шляхом змагальної діяльності» (стаття І Закону України «Про фізичну культуру і спорт»). Спорт є ефективним засобом фізичного виховання. Його цінність визначається стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення, й у цьому плані спорт має міжнародне значення.

Спорт є найбільш специфічною формою фізичної культури та може розглядатися як одна зі сторін культурної діяльності суспільства. Спорт є також дієвим засобом і методом зміцнення здоров'я та фізичного вдосконалення людей, підготовки їх до трудової і суспільної діяльності, розвитку вольових якостей, засобом морального й естетичного виховання. Визначальною рисою спорту є наявність змагальної діяльності як засобу співставлення та вдосконалення певних здібностей людини. Спорт поділяють на спорт вищих досягнень і масовий спорт. Спорт вищих досягнень передбачає організацію систематичних занять, тренувань, змагань, у ході яких реалізується завдання максимально можливих спортивних результатів, які б могли перевищувати уже досягнуті раніше в тому чи іншому виді спорту. Масовий спорт передбачає заняття окремими видами спорту, переважно масовими, або фізичними вправами у різних формах (гімнастикою, легкою атлетикою, плаванням, туризмом тощо) з метою активного відпочинку, зняття нервово-емоційного напруження, зміцнення фізичної сили та здоров'я.

Але він не зводиться лише до фізичного виховання Спорт має самостійне загальнокультурне, педагогічне, естетичне й інші значення. Це особливо стосується спорту вищих досягнень. Крім того, ряд видів спорту взагалі не є дійовим засобом фізичного виховання або мають до нього лише опосередковане відношення (наприклад, шахи). 3 іншого боку, фізичне виховання не може обмежуватися лише спортом, і він не може розглядатися як універсальний засіб фізичного виховання, тому що ставить підвищені, часто – граничні вимоги до функціональних можливостей організму людей, їх віку, стану здоров'я та рівня підготовленості.

Спортце спеціальна діяльність, спрямована на досягнення найвищих результатів у різних видах фі­зичних вправ, виявлених при проведенні змагань.

З'ясування цих понять дозволить студентам усвідомлено та творчо вивчати педагогічну літературу, грамотно виконувати практичні завдання.

Історія фізичного виховання

Теорія та методика фізичного виховання виникла тоді, коли людством був уже накопичений і осмислений значний практичний досвід у цій галузі. Перед тим, як вона стала відносно самостійною галуззю наукових знань, минуло більше двох тисячоліть. У її розвитку можна виділити кілька основних етапів.

Перший відноситься до періоду за кілька (4-6) століть до нашої ери. У Стародавній Греції й у інших рабовласницьких державах деякі філософи, лікарі та педагоги, спостерігаючи за результатами фізичного виховання, робили узагальнюючі висновки про його вплив на організм людини. Однак вони ще не знали будови та функцій організму, законів його розвитку. Тому робили висновки, просто встановлюючи зв'язок явищ, ще не вміючи пояснити їх: вони лише бачили, що той, хто займається фізичними вправами, стає сильнішим, швидшим, витривалішим, менше хворіє.

Проте в цей період вже існувала й методика занятть фізичними вправами. З найбільш відомих систем фізичного виховання, що склалися чисто емпіричним (дослідним) шляхом, без будь-яких наукових досліджень, варто назвати системи фізичного виховання Давньої Греції разом з усіма їхніми методами навчання та спрямованого розвитку рухових якостей.

У середньовіччі кількість таких методів значно зростає. З’являються окремі спеціальні підручники та навчальні посібники з гімнастики, їзди верхи, фехтування, плавання, стрільби, ігор й інших видів фізичних вправ.

Другий етап розвитку теорії та методики фізичного виховання відноситься до періоду, коли стали розвиватися науки про людину та її виховання. Особливо активно вони розвивалися в епоху Відродження й у наступні століття. Педагоги-гуманісти того часу розвинули й обґрунтували ідею про те, що фізичне виховання повинно служити насамперед зміцненню здоров'я людини та розвитку її фізичних сил. Вони вважали фізичне виховання обов'язковою частиною педагогічного процесу. Тоді ж виникають і перші вчення соціалістів-утопістів про виховання (у тому числі й фізичне) та його місце в суспільстві майбутнього.

Значний внесок у розвиток теорії та методики фізичного виховання внесли видатні педагоги, анатоми та фізіологи XVII-XIX ст. Це був період перших теоретичних обґрунтувань фізичного виховання з позицій педагогіки, біології та навіть історії – період перших наукових досліджень, що стосуються фізичного виховання. Однак як самостійна галузь наукових знань теорія та методика фізичного виховання ще тільки зароджувалася. У цей період елементи її розвивалися лише як частина інших наук (педагогіки, анатомії, фізіології й ін.) Так, наприклад, видатний швейцарський педагог І.Песталоцці вперше розробив систему вправ («Суглобова гімнастика») для розвитку рухових здібностей підлітка. Це був важливий етап у розвитку теорії та методики фізичного виховання, але система Песталоцці була лише частиною його загальнопедагогічної теорії, не займала самостійного положення та не була достатньо перевірена на практиці.

Формування теорії та методики фізичного виховання як самостійної галузі наукових знань відбувається тільки на третьому етапі, коли воно стає предметом наукового дослідження. Уже наприкінці XVIII ст. з'являються дослідження в галузі біомеханіки фізичних вправ, у XIX ст. – теоретичні роботи про фізичне виховання.

У другій половині XIX ст., коли накопичився досвід застосування різних національних систем фізичного виховання, з'явилася можливість зробити більш конкретні висновки й узагальнення в сфері методики. Наприкінці XIX і на початку XX ст. у багатьох країнах вже проводилися спеціальні наукові дослідження в галузі фізичного виховання. Результати їх значно збагатили теорію та методику фізичного виховання як самостійну науку. На цей час припадає діяльність таких видатних педагогів, як П.Ф. Лесгафт у Росії, Ж.Деменев у Франції, П.Г. Лінг у Швеції та багатьох інших.

Четвертий, сучасний етап розвитку теорії та методики фізичного виховання як науки характеризується зростанням масового фізкультурного руху, дедалі більшою роллю фізичної культури та спорту в суспільному житті, широким фронтом наукових досліджень, що проводяться не окремими вченими, а великими колективами та спеціальними установами.

Особливо великого значення теорії та методиці фізичного виховання надається зараз в Україні й інших розвинутих країнах світу, де фізичне виховання підростаючого покоління визнане справою державної ваги.
2. Теорія та методика фізичного виховання в контексті інших наук

Теорія фізичного виховання та розвитку пов’язана з комплексом наукових дисциплін. Зазвичай їх ділять на дві великі групи (іноді – окремо виділяють педагогічні науки):

а) суспільні дисципліни, що вивчають соціальні закономірності розвитку фізичного виховання: історія й організація, управління й економіка фізичного виховання в суспільстві; психологія фізичного виховання; соціологія спорту;

б) природничі дисципліни, предметом аналізу яких є закономірності розвитку та функціонування організму в умовах виконання фізичних вправ і передумови раціонального здійснення процесу фізичного виховання: динамічна анатомія, фізіологія, біохімія та гігієна фізичних вправ, біомеханіка, біометрія.

Одні з них вивчають соціальні закономірності становлення та розвитку фізичної культури у суспільстві, інші – вплив фізичних вправ і навантажень на організм і психіку дитини, а також застосування засобів і методів психолого-педагогічного впливу (загальна теорія та методика фізичного виховання, загальна та дошкільна педагогіка та психологія, психофізіологія фізичного виховання).

Наприклад, біомеханіка дозволяє вивчити техніку фізичних вправ, оцінити якість їх виконання, намітити методи виправлення помилок і досягнення найліпших результатів у формуванні рухових навичок. Біохімія – наука, що вивчає хімічні процеси в організмі людини, зокрема, у м’язах, під впливом фізичних вправ, дозволяючи вдосконалювати методику їх проведення. Психологія та педагогіка дозволяють дізнатися про вікові й індивідуально-психологічні особливості особистості, що сприяє вірному підбору методів і прийомів навчання та виховання для досягнення результатів.



Методологічною основою даного предмета є положення вітчизняних і зарубіжних учених у галузі філософії, психології, педагогіки, медицини, біології, фізіології й інших наук про взаємозв’язок і взаємозалежність розвитку рухових функцій і психіки дитини; життєво важливу роль рухової активності як основи життєзабезпечення організму.

Природничонаукову та психолого-педагогічну основу цієї теорії складає вчення видатних фізіологів І.М. Сєченова й І.П. Павлова про вищу нервову діяльність, яке дозволяє зрозуміти закономірності формування рухових навичок, особливості побудови рухів і розвиток психофізичних якостей; методично вірно проводити процес навчання та виховання.

Експериментальне доведення Сєченовим і Павловим факту, що психічна діяльність прямо залежить від функціонування організму, його фізіологічної діяльності та впливу умов навколишнього світу, дозволило І.М. Сєченову стверджувати, що всі зовнішні прояви мозкової активності людини насправді можна звести до м’язових рухів.

Спираючись на досягнення вікової фізіології та нейропсихології, дитячий організм розглядається як цілісна система, що саморегулюється, в якій взаємодіють фізіологічні, психічні та функціональні процеси, керовані діяльністю вищої нервової системи. Сучасна психофізіологія стверджує, що фізіологічне та психічне є функцією тієї самої рефлекторної відображувальної діяльності. Дослідження свідчать, що психічна діяльність дитини має умовно-рефлекторний характер і формується протягом дитинства під впливом виховання.

Вплив тіла на стан нервової системи величезний. Першочергове значення для протікання психічних процесів має фізична активність індивіда. Між діяльністю центральної нервової системи та роботою опорно-рухового апарату людини існує прямий і тісний зв'язок. У м’язах знаходяться особливі нервові клітини (пропріорецептори), які при м’язових скороченнях (згинаннях чи розгинаннях) посилають у мозок відповідні імпульси за принципом зворотного зв’язку. Фізіологічні дослідження свідчать, що багато функцій центральної нервової системи залежать від активності м’язів. Тобто, між мозком (центральною нервовою системою) та діяльністю м’язів існує ціла система взаємних зв’язків і впливів.

Теорія та методика фізичного виховання та розвитку дитини – це основа системи педагогічного впливу на досягнення ліпших результатів у фізичному вихованні. Вона пов’язана з комплексом дисциплін гуманітарного характеру – загальною теорією фізичної культури та виховання, загальною та дошкільною педагогікою, психологією фізичної культури та спорту, дитячою, віковою, соціальною психологією, психодіагностикою, філософією й ін.

Роботи видатних психологів, зокрема, Л.С. Виготського, О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, О.В. Запорожця й ін. свідчать, що більшість психічних процесів (воля, пам’ять, мислення, уява, почуття й ін.) не є вродженими. Вони формуються в результаті навчання, виховання та засвоєння дитиною досвіду, накопленого минулими поколіннями. Не дані у спадок і життєво важливі рухи та рухові дії. Самостійно, без допомоги дорослих, дитина не зможе стати на ноги та почати ходити – і цьому дитину потрібно навчити. Від народження рухи не є властивістю людської особистості. Вони можуть стати такими лише у процесі їх соціально й історично обумовленого способу використання людиною. Людина як біологічна та соціальна істота водночас – єдине живе створіння, яке пізнає, перетворює та вдосконалює не лише навколишнє середовище, але й себе. Згідно психологічної теорії діяльності, дія – важлива її складова. На важливості цілеспрямованої роботи з розвитку та вдосконалення власних рухів наголошували О.О. Ухтомський, О.М. Леонтьєв, О.В. Запорожець, С.Л. Рубінштейн й ін., зауважуючи, що специфіку вольової розумної дії складає її усвідомлення. Це потребує активних осмислених тренувань рухового апарату. Довільна дія стає не лише швидкою, але й точною. Тому однією з важливих проблем, вирішуваних теорією та методикою фізичного виховання та розвитку, є перетворення рухів дитини на вольові (усвідомлені) та осмислені.

Інші науки (медико-біологічного циклу, зокрема, біологія, фі­зіологія, анатомія, медицина, педіатрія, гігієна, нейро­психологія) вивчають особливості біологічного розвитку дитини. Кожна із цих наук вивчає окремий бік фізичного розвитку.

Теорія та мето­дика фізичного виховання як самостійна наука інтегрує досягнення суміжних наук, представляючи собою систему педагогічних впливів для досягнення результатів фізичного виховання.

Будучи методологією фізичного виховання, теорія узагаль­нює дані, одержані названими дисциплінами, розкриває багато­гра­нні внутрішні (зокрема, виховання фізичних якостей і на­вча­н­ня техніки) та зовнішні (інтелектуальне, моральне, вольове ви­хо­вання у процесі занять фізичними вправами) зв'язки фізично­го виховання, представляючи його як цілісне явище. Тому розуміння суті фізичного виховання, його теоретичних основ неможливе без ґрунтовного оволодіння належним обсягом медико-біологічних, суспільних і психолого-педагогічних дисциплін. Проте тільки теорія та методика фізичного виховання займається вивченням фізичного виховання як цілісного процесу. Решта дисциплін висвітлює певні аспекти цього процесу (психологічні, фізіологічні й ін.) або розглядає його окремі практичні фрагменти (плавання, гімнастика, ігри й ін.). Це накладає на теорію фізичного виховання особливо відповідальний обов'язок – об'єднання цих аспектів у логічно завершену, компактну дисципліну, яка виступає основою для методики навчання дітей фізичній культурі.

Таким чином, теорія фізичного виховання – синтезуюча наука, об’єктом пізнання якої є людина у процесі її соціальної інтеграції (при допомозі фізичних вправ) з метою фізичного, духовного вдосконалення та підвищення соціальної активності.

Значення теорії фізичного виховання в системі професійної освіти визначається не тільки тим, що вона створює необхідний для фахівця запас конкретних знань. Не менш важливим є і те, що вона розвиває його здатність широко осмислити свою професійну діяльність, бачити за окремими явищами їх загальну суть, правильно орієнтуватися у всій сукупності найскладніших зв'язків і відношень. Іншими словами, теорія фізичного виховання має важливе світоглядне значення.

Як навчальна дисципліна, теорія та методика фізичного виховання дошкільників визначає:


  • суть мети та завдань, які повинні бути вирішені у процесі фізичного виховання;

  • принципові підходи до досягнення мети та розв’язання завдань;

  • ефективні способи вирішення завдань;

  • методи спільної роботи вихователя й дітей у процесі фізичного виховання;

  • оптимальні форми побудови процесу фізичного виховання;

  • закономірності управління процесом навчання та виховання фізичних якостей у дітей.

Теорія та методика фізичного виховання дітей дошкільного віку має спільний предмет вивчення із загальною теорією фізичного виховання, разом із тим, спеціалізується на вивченні закономірностей фізичного виховання дитини в усіх її вікових періодах (від народження до 7 років). Це означає, що теорія пізнає суспільні закономірності управління розвитком дитини у процесі виховання та навчання. Вивчення окремо кожного вікового періоду, узагальнення наукових даних і практичний досвід формують завдання фізичного виховання, розкривають їх суть, визначають найбільш дієві засоби та методи доцільної форми організації всього процесу фізичного виховання. Важливим завданням фізичного виховання є формування здорової, міцної, загартованої, життєрадісної й ініціативної дитини, яка добре володіє власними рухами, любить фізичні вправи, самостійно орієнтується у навколишньому світі, готова та здатна до навчання у школі й активної творчої діяльності в майбутньому. На основі результатів наукових досліджень теорія та методика фізичного виховання дітей дошкільного віку враховує психофізіологічні можливості дітей раннього та дошкільного віку.


Каталог: wp-content -> uploads -> sites
sites -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
sites -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
sites -> Робоча програма навчальної дисципліни іноземна мова (англійська)
sites -> С. Ю. Кривошеєв (ініціали та прізвище)
sites -> Навчальна робота
sites -> Робоча програма «Іноземна мова (французька)»
sites -> Правила оформлення І порядок подання статей у вісник нту «хпі» загальні вимоги
sites -> Введение в специальность
sites -> Робоча програма «Іноземна мова (німецька)»


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   32


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка