8 –Клас Всесвітня історія § Реформація в Німеччині


§ 23. Життя європейців у другій половині



Сторінка13/17
Дата конвертації18.09.2018
Розмір1.9 Mb.
#49963
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17
§ 23. Життя європейців у другій половині XVII  XVIII ст.

Пригадайте:

1.Які особливості життя європейців XVI—XVII ст. ви запам'ятали?

2.Що нового з'явилось у житті європейців у XVI—XVII ст.?

 

1. Населення Європи

У XVII—XVIII ст., як і перед тим, чисельність населення зростала. На початку XVII ст. вона становила 95 млн душ, на початку XVIII ст. — 130 млн, а на початку ХІХ ст. — 190 млн. У різних країнах зростання чисельності населення відбувалося нерівномірно. Приміром, в Англії за майже 150 років вона збільшилася на 1 млн (на 30%), тоді як у Пруссії — з 1 млн до 5,5 млн.

Переважна більшість людей, як і раніше, жила в селах. Проте з кожним десятиліттям неухильно зростала кількість городян: торгівля, будівництво, мануфактурне виробництво, обслуговування потреб мешканців міст — усе це потребувало робочих рук. Аграрні перетворення, особливо в Англії, гнали мешканців сіл у міста на пошуки кращої долі.

Кількість міських мешканців в Англії та Пруссії сягала чверті населення. Найбільшими містами в Європі XVIII ст. були Лондон (675 тис. жителів) і Париж (близько 600 тис.).

 

2. Життя європейців у другій половині XVII—XVIII ст.

Незважаючи на всі зміни історії, людське життя тривало, люди одружувалися, народжували і виховували дітей. У XVII—XVIII ст. чоловіки шлюб зазвичай брали у віці 25—29 років. Нормальним явищем був шлюб із розрахунку, оскільки більшість сімей були союзами не кохання, а господарства. Низький рівень виробництва не дозволяв молодій сім'ї швидко звестися на ноги, через це шлюб брали лише тоді, коли вже мали власне господарство. Сім'ї здебільшого були великими, багатодітними. Виживало в середньому 5—7 дітей.

У XVIII ст. сталося важливе зрушення в процесі планування сім'ї. За часів середньовіччя дітей народжували стільки, скільки посилав Бог. Від кількості дітей залежав і статус жінки. Тепер же кількість дітей у сім'ї визначалася можливостями батьків їх виростити і виховати. Але домінуючою ця тенденція стала пізніше.

 Загальна тривалість життя хоч і збільшилась, але не набагато. Тільки чверть населення досягала 50-річного віку. Тривалість життя значною мірою залежала від соціального походження.

Як і в попередні століття, епідемії чуми, тифу, холери, кору забирали життя значної частини населення. Поширенню епідемій сприяли війни, антисанітарія, скупченість і невпорядкованість міст.

Щоправда, деякі смертельні хвороби відступили: зник сказ, що наводив жах за середньовіччя; сифіліс утратив епідемічний характер; остання епідемія чуми в Західній Європі сталася в 1720 р.

З епідеміями намагалися боротись: хворих ізолювали, одежу спалювали. У будинках проводили дезінфекцію, влаштовували карантини. Почалося впорядкування міст, які були осередками хвороб. Коли з метою запобігання епідеміям міська влада Парижа організувала прибирання вулиць, на честь цієї події складали пісні, навіть відкарбували дві пам'ятні монети. У другій половині XVIII ст. поліція заборонила виливати нечистоти на вулиці Парижа.

Життя як у містах, так і в селах залежало від тривалості світлого дня. З заходом сонця життя і в містах, і в селах завмирало. Будинки освітлювалися свічками або масляними лампами. Вуличне освітлення з'явилося лише наприкінці XVII ст.

 

3. Їжа, побут, звичаї європейців

Із розвитком світової торгівлі на столі у європейців з'явилися нові продукти і страви. Зміна продуктів харчування сталася не лише у вищих прошарків суспільства, а й у міщан, селян. Так, картопля зробилася “другим хлібом” у раціоні мешканців міст і сіл.

Найбільш сприйнятливими до нових продуктів харчування були заможні верстви суспільства. Цукор, кава, чай, шоколад стали символом епохи Просвітництва. У кав'ярнях, салонах за чашкою кави, чаю або шоколаду обговорювали, сперечались, вирішували політичні проблеми.

Звичай пити каву після обіду запозичили з Туреччини. Мода на каву почалася при дворі французького короля Людовіка XІV. Перші кав'ярні було влаштовано на кшталт турецьких або єгипетських.

Окрім нових харчових продуктів, до Європи було завезено тютюн. Куріння починалось як ритуальне дійство. Вельми поширилося нюхання тютюну. З усіх колоніальних товарів найбільш дорогим був чай — його довозили з Індії та Китаю.

 

Цікаво знати

Поширення колоніальних продуктів викликало гострі суперечки. Одні приписували новим продуктам небувалі цілющі властивості; інші, навпаки, стверджували, що вживання їх шкодить здоров'ю, і навіть вимагали заборонити їх увезення. Особливо багато противників було у кави, шоколаду й тютюну. Так, про шоколад подейкували, що він спалює кров і через нього народжуються чорні діти.

 

Так, у XVIII ст., завдяки винаходові Християна Гюйгенса, звичним явищем стали годинники (кишенькові). Набули поширення  люстерка, парасольки, порцеляновий посуд.

 

Цікаво знати

Чудовий китайський порцеляновий посуд потрапляв до Європи ще за середньовіччя, але він був дуже дорогим. Налагодження стабільних зв'язків із Китаєм після великих географічних відкриттів відкрило широкий доступ порцеляни до Європи. Європейці неодноразово робили спроби налагодити виготовлення порцеляни в Європі, але всі вони закінчувалися невдало — вироби за якістю значно поступалися китайським. На початку XVIII ст. в Саксонії алхімік Ботгер винайшов спосіб виготовлення порцеляни, не гіршої за китайську. У 1710 р. під його керівництвом у місті Майсені було запущено першу європейську мануфактуру з виробництва порцеляни. Згодом такі мануфактури з'явились і в інших містах Європи.

 

Зростання добробуту, правил гігієни та поширення ідей індивідуалізму привело до остаточного утвердження, попервах серед панівних верств, звичаю їсти й пити з індивідуального посуду, причому не руками, а з використанням столових наборів (ножа, виделки).

Склалися правила пристойної поведінки. Вважалося соромітським роздягатись у присутності сторонніх, позіхати на всю пащеку, чесатися, плювати і сякатися на підлогу.

У гардеробі європейців з'явилися нічні сорочки, халати, нижня білизна, носові хустинки.

А втім, більша частина населення (селяни) жила за традиціями. Отже, соціальне розшарування населення посилювалося завдяки відмінностям у побуті, звичаях і ставленні один до одного. Панівні прошарки суспільства вважалися благородними, на відміну від “мужви”.

 

4. Сільське господарство, мануфактури, торгівля

Переважна більшість населення була зайнята в сільському господарстві (80%). Життя людей, як і раніше, залежало від милостей природи, зміни клімату, врожаїв і неврожаїв. У XVIII ст. в сільському господарстві сталися значні зрушення: головне з них — зростання його товарності, виробництво на продаж. Зміни в агротехніці були незначними. У Східній Європі набирали силу великі маєтки (фільварки), засновані на праці підневільних селян (кріпаків). У Західній Європі переважали економічні методи примусу селян (оренда, грошовий податок, використання праці наймитів).

У XVII—XVIII ст. провідною формою організації товарного виробництва були ремісничі цехи та розпорошена мануфактура. Рівночасно зростала кількість централізованих мануфактур. Наприкінці XVIII ст. їх почали оснащувати машинами. З розвитком мануфактурного виробництва росло населення міст. Побільшало й селян, втягнутих у товарно-грошові відносини.

Великі географічні відкриття дали могутній поштовх розвиткові торгівлі, яка неухильно зростала і у XVIII ст. Торгівля стала важливим чинником зовнішньої та економічної політики держав. Війни за вихід і контроль за торговельними шляхами, а також за ринки збуту і джерела сировини стали звичними (Північна, Семилітня, англо-голландські). З метою захисту власних промисловості й торгівлі від іноземної конкуренції уряди вдавалися до політики меркантилізму.

Найбільші прибутки забезпечувала колоніальна торгівля, а надто — продаж рабів. Вивіз рабів з Африки досяг таких масштабів, що це негативно позначилося на демографічному стані Африки, а значний відсоток населення Латинської Америки і Півдня США став негритянським.

Ці загальні риси розвитку мали особливості в кожній країні Європи. У XVIII ст. на чоло європейського розвитку вийшла Англія, яка поетапно перетворювалася на головного перевізника, торгівця, і, зрештою, на “майстерню світу”.

 

§ 24. Епоха Просвітництва

1. Початок епохи Просвітництва

У другій половині XVII ст. в середовищі освічених людей утвердилося прагнення знайти розумне пояснення всіх явищ природи і людського життя. У своїх дослідженнях вони вже не спиралися на релігію. За людським розумом визнавалася здатність до кінця пізнавати й пояснювати світ. Світогляд, згідно з яким основним засобом пізнання і критерієм істини є розум людини, а не Божественне одкровення і досвід, називається раціоналістичним.

Домінування раціоналізму в свідомості освічених людей дало могутній поштовх до набуття знань. Наука XVII ст. ще не мала вузької спеціалізації: вчені не поділялися на математиків, фізиків, філософів і т. д. Вони працювали одночасно в багатьох галузях. Ними були сформульовані нові принципи наукових досліджень; наука отримала знання з експерименту і заговорила мовою математичних формул.

Популярність науки зросла настільки, що в Англії створили спеціальне товариство під орудою самого короля, а у Франції з ініціативи уряду — Академію наук. Надавалася підтримка науковим виданням.

Зростання авторитету науки дедалі більше переконувало в могутності людського розуму. У XVIII ст. віра в розум стала панівною: люди вважали, що в усьому слід прислухатися тільки до нього. Розум, уважали вони, необхідно розвивати за допомогою розумових вправ, вивчення наук і мистецтва. Це допоможе людині змінити довколишній світ, зробити його розумним і справедливим. Просвітництвом стали називати поширення розуму. Значна кількість освічених людей була переконана, що Просвітництво приведе людство до щастя. Основним умонастроєм суспільства став оптимізм. Люди вірили у прогрес, у те, що історія рухається до кращого, розвивається від несправедливого устрою до справедливого суспільства. Людина XVIII ст., як ніколи в минулому, вважала себе господарем власної долі.

Батьківщиною Просвітництва була Англія, де розвиток капіталізму стимулював прогрес науки і знань.Визначні англійські вчені-мислителі Ісаак Ньютон, Томас Гоббс, Джон Локк разом із голландцем Бенедиктом (Барухом) Спінозою та німцем Готфрідом Лейбніцем заклали підвалини ідей Просвітництва.

 

2. Природа людини і природне право

Епоха Просвітництва утвердила в свідомості людей поняття “природного права”. Просвітителі вважали, що всі люди від природи наділені природними правами, зокрема правом на життя, свободу і рівність. Із цього випливало, що всі існуючі в суспільстві відмінності (між бідними та багатими, правителями й підлеглими, дворянами і простими людьми) були встановлені не Богом, а самими людьми; з огляду на це вони мали змінити те, що самі створили.

Наміри змінити державу й суспільство в епоху Просвітництва виглядали не як зазіхання на світовий порядок, а як законне право людини. Суспільство вважалося справедливим тільки за умови, що в ньому додержано природних прав людини. На думку просвітителів, щоб зробити людей щасливими, найперше слід усіх їх забезпечити природними правами, відкритими за допомогою розуму. Просвітителі в реалізації своїх ідей покладали надії на монархів, які мали встановити “розумний” порядок у державах, спертий на природне право.

Прикладом утілення в життя ідей просвітителів стали реформи “освічених монархів” — короля Пруссії Фрідріха ІІ, австрійських імператорів Марії-Терезії та її сина Йосипа ІІ, російської імператриці Катерини ІІ (у перший період її правління) та ін.

 

3. Просвітництво і церква

До релігії та церкви просвітителі здебільшого ставилися байдуже, а то й вороже. Богословські проблеми їх більше не цікавили. Вони гадали, що світотворення було чи деїстичним (Бог створив світ і потому вже не втручався в історію людства), чи атеїстичним (повне заперечення існування Бога).

Відповіддю церкви на ці нові умонастрої стало переконання, що повинна домінувати переконаність у вірі, а не формальне виконання церковних правил. Проте церква вже не могла гідно відповісти на критику просвітителів, бо релігійне піднесення XVII ст. вичерпалося.

З падінням авторитету церкви її багатства і привілеї стали об'єктом домагань з боку держави. Відкривалися світські школи. Папі Римському навіть довелося розпустити орден єзуїтів (згодом його відновили). У більшості країн припинилися суди інквізиції.

 

4. Освіта

Епоха Просвітництва дала могутній поштовх освіті. Так, король Пруссії Фрідріх ІІ та австрійський імператор Йосип ІІ ввели у своїх країнах загальну початкову освіту. У Франції протягом XVIII ст. кількість неписьменних скоротилася з 79 до 63% населення. Але, попри відчутний прогрес в освіті, епоха Просвітництва додала до соціального розколу в суспільстві культурно-освітній. Незначна частина освічених людей часом не могла порозумітися з рештою населення. Отже, ідеї Просвітництва охопили лише незначну частину населення, переважно освіченого. Просвітителі самовпевнено вважали вірними лише ті знання, що добуті наукою, власним розумом, а не ті, що базуються на традиціях і народній мудрості. Народні вірування вважалися забобонами, а народне життя — проявом відсталості й зашкарублості.

 

5. Енциклопедисти

Філософ Дені Дідро (1713-1784) вважав своїм завданням зробити сучасні знання як можна більш доступними для всіх. Задум полягав у тому, щоб укласти загальну картину знань, які накопичили європейці на середину ХVІІІ ст., об’єднати їх у спеціальний словник. Такі спроби мали місце і раніше, але вони не мали тако розмаху. Видання отримало назву „Енциклопедії”. Організаторам задуманого Д.Дідро і Жану Д`Аламберу (1717-1783) вдалося залучити до роботи всіх великих філософів і письменників того часу: Вольдер, Монтеск’є, Гольбах, Руссо та ін. Проте більша частина „Енциклопедій” була написана менш відомими людьми але не менш освіченими. Так де Жокур написав 17 тисяч статей.

У вступі, який написав Д`Аламбер говорилося, що читач самостійно повинен думати і шукати істину.

Видання підтримала королівська фаворитка маркіза Помпадур, що полегшило вихід видання в обхід цензури у 1751 р. Проте вже у 1759 р. видавати „Енциклопедію” було заборонено. Існуючі томи вилучалися і нищилися. Проте видання продовжувало виходити підпільно. Незважаючи на всі зусилля поліції, спосіб як це робилося, так і не було розрито. До 1782 р. вийшло 22 статей і 13 томів ілюстрацій та таблиць.

Ця масштабна праця справила величезний вплив на тодішнє суспільство.

 

6. Громадська думка. Масони

В епоху Просвітництва з'явилася нова вагома сила в суспільстві — громадська думка. Вона стала суттєво впливати на державну політику, що обмежувало свавілля монарха, і виявилася могутньою зброєю в руках тих, хто вмів нею керувати. Інструментом, за допомогою якого формувалася громадська думка, були чутки, газети.

Середовищем вияву громадської думки були світські салони. XVIII ст. стало століттям салонів, що гуртували симпатиків мистецтва, вчених, літераторів, художників. У салонах велися розмови про науку, філософію, політику. Тут дізнавалися про новини, плели інтриги. Організаторами салонів були знатні чи багаті особи. У деяких салонах існували чіткі правила поведінки. Просвітителі постійно відвідували салони, значну частку їхніх творів написано у формі розмов.

Окрім салонів, виникали літературні, філософські, наукові товариства і гуртки. Вони ставили перед собою завдання впливати на громадську думку і сприяти прогресові просвітництва. Ці гуртки й товариства відігравали роль, подібну до ролі нинішніх політичних партій. Особливістю гуртків і товариств було те, що в суспільстві, розділеному становими привілеями, вони об'єднували людей незалежно від походження.

Масонство (франкмасонство) своїми завданнями й характером діяльності скидалося на філософське товариство. Але, на відміну від товариств, воно було таємним братством, закритим для необізнаних. Масон у перекладі з французької — “каменяр”, франкмасон — “вільний каменяр”. Перші масонські ложі (так називалися масонські організації) в XVIII ст. заснували англійські просвітники, які запозичили назви та обряди середньовічного цеху каменярів.

Масонство стало модною, навіть впливовою, течією. До лож вступали особи, які прагнули змінити існуючий несправедливий світ. Вони проповідували свободу і братерство всіх людей, поширювали ідеї Просвітництва, не цуралися благодійництва. Членами масонських лож було багато знаменитих людей того часу (Вольтер, Гете, Моцарт та ін.).

 

7. Театри, концерти, виставки

Раніше театри здебільшого були придворними; театри, відкриті для широкої публіки, діяли тільки в Лондоні та Парижі. У XVIII ст. вони відкривалися навіть у невеличких містах Європи. Комедії Жана-Батіста Поклена (Мольєра) були найбільш відомими і ставилися скрізь.

Змінилась і роль музики. Раніше вона призначалася для супроводу богослужіння, придворних свят, спектаклів, а у XVIII ст. зазвучала самостійно. Клавесин, фортепіано, скрипка, флейта стали концертними інструментами. Композитори й виконавці опинились у центрі уваги світської публіки, їх запрошували королі та вельможі. Й.-С. Бах, Й. Гайдн, В. Моцарт, Л. ван Бетховен зажили світової слави як композитори і виконавці.

Доступнішим для широкої публіки став живопис. Проводилися виставки картин, що потім обговорювалися в салонах і пресі. Картини Нікола Пуссена, Жака-Луї Давіда користувалися найбільшою популярністю.

 

8. Бароко, класицизм, рококо, неокласицизм

У другій половині XVIII ст. у більшості європейських країн — Італії, Іспанії, німецьких державах, Польщі та ін. — домінуючим художнім стилем ще залишалося бароко. А от у Франції утверджувався новий стиль —класицизм. Мистецтво класицизму орієнтувалося на античні зразки. Драматурги писали п'єси на сюжети з грецької та римської міфології та історії. Художники зображували на своїх полотнах стародавніх богів і героїв. Архітектори наслідували трикутні фронтони і колонади античних храмів. На відміну від майстрів бароко письменники і художники класицизму в своїй творчості свідомо прагнули наслідувати встановлені норми прекрасного. Класицисти розробили цілу теорію, яким повинен бути твір мистецтва, як належить складати вірші, п'єси, малювати картини. Класицисти вважали, що твір мистецтва має бути величним, ясним, строгим, зрозумілим, відповідати встановленим правилам. Ніяких крайнощів, непродуманого, неправдивого, неіснуючого.

З'явившись у Франції, класицизм поширився й на інші країни Європи.

П'єси, написані в цьому стилі, мали логічний і зрозумілий сюжет і мову. В основі п'єси завжди була якась ідея, яка протягом п'єси розкривалась і освічувалася зусібіч. Події, зображені у п'єсі, завжди відбувалися в одному місці, в один день. Ніяких другорядних сюжетних ліній не допускалося.

У літературі та мистецтві класицизму існувала ієрархія жанрів. Трагедія стояла вище від комедії. Герої трагедій могли розмовляти лише піднесеною мовою.

Засновником французької класичної трагедії був П'єр Корнель (1606—1684). Він писав п'єси та праці з теорії мистецтв. Доля героїв його п'єс була тісно пов'язана з політичною боротьбою. Сюжет розгортався на тлі історичних подій. Своїми п'єсами Корнель намагався довести необхідність зміцнення абсолютної монархії. А от Жан Расін (1639—1699) свої п'єси присвячував світові людських почуттів. Хоча комедія в класицизмі, як ми щойно зазначили, вважалася нижчим жанром, видатний комедіограф Жан-Батіст Поклен (Мольєр; 1622—1673) своїми творами зумів довести протилежне. Його комедії залишаються популярними й досі.

Художник Нікола Пуссен (1594—1665) уважав, що сюжет мистецького твору має бути благородним, величним і піднесеним, а композиція — логічною і простою.

Всесвітньо уславленим взірцем мистецтва класицизму стала резиденція французьких королів у Версалі. Над її створенням працювали найкращі архітектори, художники, садівники.

У першій половині XVIII ст. поширився новий стиль — рококо (декоративні мотиви у вигляді мушлі). Цей стиль особливо проявився в декоративно-прикладному мистецтві. Йому властиві інтим і комфорт. Майстри рококо створювали витончені речі, в оточенні яких людині зручно і приємно жити. Для цього стилю характерні багатство прикрас, незвичність і вишуканість форм. Особливо популярним стало все незвичне, особливо китайський розпис, китайські павільйони в парках.

У другій половині XVIII ст. знову повернулося захоплення античними класичними формами. Цей стиль назвали неокласицизмом, тобто новим класицизмом. Нове захоплення було викликане археологічними розкопками римських міст Помпеї та Геркуланума, що загинули від виверження Везувію.

Строгість забудови римських міст наштовхнула архітекторів XVIII ст. на думку, що міста слід будувати за простим і розумним планом. Прикладом такої архітектури є ансамбль майдану Людовіка XV (тепер це майдан Згоди) в Парижі.

Художники-неокласики вважали, що мистецтво має виховувати, облагороджувати людину. Вони шукали героя, готового до подвигу і гідного наслідування.

Новий стиль приніс із собою і зміни в одязі: пишні жіночі плаття попереднього століття заступили легкі, схожі на давньогрецькі хітони.

 

9. Ідеї просвітництва в літературі

Всі великі просвітителі вправно володіли пером. Їхні твори читали, ними захоплювались, їх обговорювали. Більшість просвітителів, особливо французькі (Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Руссо), свої думки прагнули донести до людей через літературний твір.

Даніель Дефо (1661—1731), Джонатан Свіфт (1667—1745), П'єр-Огюстен Бомарше (1732—1799),Фрідріх Шіллер (1759—1805), Йоган-Вольфганг Гете (1749—1832)... Через їхню творчість можна прослідити всю еволюцію ідей Просвітництва в літературі — від появи нового позитивного героя, який діє згідно зі своїм розумом (Робінзон Крузо з роману Дефо), до Фауста Гете.

Дефо утверджував у літературі нового позитивного героя, який працелюбством і розумом досяг усього. Інший англійський письменник Дж. Свіфт у романі “Подорож Гуллівера” намагався показати вади ідей Просвітництва. Герої Бомарше і Шіллера — прості люди, які своєю працьовитістю, розумом, людяністю протиставлялися аристократам. Ці автори утверджували природні права людини. Гете своїми літературними творами намагався виховати людей мужніми, сильними і добрими, здатними кинути виклик існуючому несправедливому ладу.

 

10. І. Кант

Найвідомішим представником німецького Просвітництва був Іммануїл Кант (1724—1804), син дрібного ремісника. Усе своє життя, на відміну від інших просвітителів, він безвиїзно прожив у Кенігсберзі (тепер Калінінград). Тут здобув освіту, став професором університету, а згодом і ректором. Кант читав лекції з філософії, філології, географії, права, математики, фізики та інших наук. Він розробив концепцію походження Сонячної системи з гігантської туманності, яка й дотепер залишається однією з основних наукових ідей в астрономії. Йому також належить ідея правової держави. Але головна проблема, що його хвилювала, була пов'язана з можливостями людини пізнавати світ.

Кант дійшов висновку, що людина може отримати знання лише про обмежену кількість навколишніх речей. Поряд із ними існують “речі в собі”, що їх пізнати неможливо, бо неможливо довести їх існування, і навпаки. З цього випливає, що пізнати світ до кінця неможливо. У такий спосіб мислитель піддав критиці ідею про безмежну силу людського розуму.

 

11. Почуття проти розуму

У другій половині XVIII ст. стало рости невдоволення сухим раціоналізмом філософії та неокласичного мистецтва, які відкидали чуттєве пізнання світу. Людям хотілося мріяти, хвилюватися, замислюватися перед загадками. З'явилися романи й поеми, які оспівували почуття, сни і мрії, нічні пейзажі, руїни старовинних замків і т. ін.

Так у літературі й мистецтві зародилася нова течія – сентименталізм (від франц. sentiment — почуття). Романи Семюела Річардсона, Порсенса Стерна, Жана-Жака Руссо викликали значний інтерес світської публіки. В Англії зародився “готичний роман” із фантастичними сюжетами, описом страшних злочинів, привидів, чаклунства, жахів.

Зміна смаків відбилась і на садово-парковому мистецтві. У моду ввійшли романтичні куточки з “дикою” природою.

У світському товаристві набули популярності містика, магія – все, чого не можна пояснити, і надприродне. Публіку шокували досліди французького лікаря Месмера, дослідження якого лягли в основу вчення про гіпноз.

Мода на надприродне створила умови для процвітання авантюристів і пройдисвітів. Це були люди, які видавали себе за ясновидців, здатних обертатися на духів, перетворювати будь-які метали в золото. Вони стверджували, що мають еліксир молодості й філософський камінь. Їм вірили, їх приймали у вищому світі. Одним із найвідоміших авантюристів був Джузеппе Бальзаме, відомий під ім'ям Каліостро.

 

§ 25. Німецькі держави у XVIII ст.

1. Політична роздробленість і державний лад Священної Римської імперії

Вестфальський мир (1648 р.) надовго закріпив роздробленість Німеччини. У Німеччині налічувалося близько 300 князівств, 51 вільне місто і майже 1,5 тис. самостійних рицарських володінь. Усі ці держави було об'єднано у Священну Римську імперію німецької нації. Проте реальна влада імператора поширювалася тільки на родові володіння. Імператор обирався з династії австрійських Габсбургів колегією з 9 курфюрстів — найбільших німецьких князів.

Загальнонімецький рейхстаг (представницький орган), який засідав у Регенсбурзі, теж не мав ніякої реальної влади. У Німеччині не було ні єдиної армії, ні об'єднаних фінансів. Кожний князь поводився, як абсолютний монарх. Вони будували розкішні палаци, тримали велике військо, а це потребувало значних коштів. Для поповнення скарбниці князі встановлювали високі мита, збільшували податки на своїх підданих і навіть продавали їх до інших держав для служби в армії.

За Вестфальським миром Франція та Швеція були гарантами устрою Священної Римської імперії німецької нації. Велика кількість князівств знаходилася на утриманні названих вище держав, а також Англії. Найбільшими державами імперії були Австрія, Бранденбург-Пруссія, Саксонія, Баварія.

 

2. Економічний розвиток німецьких земель

Політична роздробленість Німеччини позначалась і на розвитку її господарства. Переміщення основних торговельних шляхів в Атлантичний океан призвело до занепаду німецьких міст, що раніше процвітали,ремесел тощо. Спустошлива Тридцятилітня війна відкинула німецькі землі за рівнем економічного розвитку далеко назад. Країна була пограбована і лежала в руїнах. Збезлюділи цілі райони. Морське узбережжя та гирла найважливіших річок (Рейну, Ельби та ін.) контролювала Швеція.

За таких умов основним джерелом прибутку для німецьких держав була земля, на якій вирощувався єдиний експортний товар — хліб. Князі за умов панування феодальних відносин із метою збільшення виробництва товарного хліба зганяли селян із земель, розширювали площу орних земель, збільшували панщину. У такий спосіб у більшості німецьких князівств відбулося прикріплення селян до землі. Занепад торгівлі, ремесла, а відповідно — міст призвів до збереження цехової системи з її суворою регламентацією.

У першій половині XVIII ст. господарське життя в німецьких землях дещо пожвавішало. Проте центр економічного піднесення знаходився не в містах, а в сільській місцевості. Тут з'явилися перші мануфактури — розпорошеного типу. Селяни, які заробляли на прожиток кустарним промислом, були поєднані з ринком через підприємця-скупника.

Виникли й великі державні мануфактури, що виробляли в основному військову продукцію (гармати, рушниці, солдатські однострої, амуніцію та ін.).

 

3. Піднесення Бранденбург-Прусської держави

Після Вестфальського миру основні володіння бранденбурзьких курфюрстів складалися з чотирьох частин: Бранденбург; Пруссія (до 1657 р. знаходилась у васальній залежності від Польщі);

Східна Померанія; герцогство Клеве, розташоване на Рейні.

Головною причиною піднесення Бранденбургу-Пруссії був господарський занепад південно-західної частини Німеччини внаслідок переміщення основних торговельних шляхів в Атлантичний океан і розорення після Тридцятилітньої війни. Через землі Бранденбургу-Пруссії пролягли основні торговельні шляхи(переважно річками) з Німеччини до Балтійського та Північного морів. Отож, майже вся хлібна і посередницька торгівля з Англією та Голландією опинилася в руках бранденбурзького курфюрста.

Особливо швидко процес посилення Бранденбургу-Пруссії відбувався за правління курфюрстаФрідріха-Вільгельма (1640—1688 рр.). Він був здібним полководцем і політиком, знався й на господарських справах. Проголосивши у своїх володіннях віротерпимість і пільги для переселенців, курфюрст домігся переселення значної кількості кваліфікованої робочої сили: французьких гугенотів, голландців, євреїв, німців із південного заходу. Розгорнув роботи з будівництва каналів, осушування боліт, що збільшило кількість придатних для рільництва земель і покращило торговельні відносини з Англією та Голландією. У сфері торгівлі й промисловості проводилася політика меркантилізму (захисту внутрішнього ринку).

Засновувалися державні мануфактури. Навіть в'язниці було перетворено на майстерні. Заборонявся вивіз монет (срібних, золотих). Натуральний податок замінили грошовим. Систему збирання податків було впорядковано. На державній службі встановлювалася сувора дисципліна. Усі ці заходи сприяли створенню міцної фінансової системи і сильного війська (30 тис. вояків).

У 1657 р. Фрідріх-Вільгельм домігся припинення васальної залежності Пруссії від Польщі. Його синФрідріх І (1688—1713 рр.) за участь у війні за іспанську спадщину на боці імператора отримав від нього титул короля Пруссії. Ця подія згодом дала привід прусським королям розширювати свої володіння, здійснювати експансію — захоплювати чужі володіння, щоб зрівняти їхні величину й могутність із величчю королівського титулу.

Для здійснення цих планів потрібно було велике військо, а отже, і значні кошти для його утримання. Тому король Фрідріх-Вільгельм І (1713—1740 рр.) під час свого правління запровадив сувору економію: зменшив до мінімуму кількість придворних і витрати королівської сім'ї, скоротив розміри пенсій дворянам, продав зібрані батьком коштовності, створив смугу військових поселень, де селились озброєні колоністи, для яких головною винагородою за службу була сама земля. Завдяки таким заходам чисельність війська було доведено до 80 тис. В армії насаджувалася сувора дисципліна (знаменита “прусська муштра”). Король нерідко сам бив палкою офіцерів і чиновників за провини.

 

Цікаво знати

А от наука і мистецтво деградували. Філософа Вольфа під загрозою страти було вигнано з країни. Навіть власного сина Фрідріха імператор карав і переслідував за захоплення музикою та літературою. Якось-то сина короля навіть засудили до страти. Зрештою, Фрідріх-Вільгельм І пробачив синові. Він призначив його спершу чиновником, а згодом — командиром полку. Фрідріх ІІ не тільки добросовісно пройшов службу, а й захопився воєнним мистецтвом, ставши одним із великих полководців Європи.

 

4. Фрідріх ІІ

Фрідріх ІІ (1740—1786 рр.) продовжив політику свого батька щодо збільшення володінь Пруссії. Він одразу ж вступив у війну проти Австрії (війна за австрійську спадщину 1740—1748 рр.) і захопив більшу частину Сілезії.

Цікаво знати

У 1740 р. помер австрійський імператор Карл VI. Ще за його життя було прийнято закон про престолонаступність (Прагматична санкція), який проголошував неподільність володінь Габсбургів, і про перехід престолу за жіночою лінією в разі відсутності спадкоємців-чоловіків. Ціною територіальних поступок Карл VI домігся визнання Прагматичної санкції європейськими монархами, але відразу після його смерті баварський курфюрст став заперечувати право Марії-Терезії успадкувати престол батька. Зрештою, розпочалася війна, в якій проти Австрії виступили Баварія, Франція, Іспанія, Пруссія. Австрію підтримала Англія. Війна закінчилася підписанням Ахенського миру (1748 р.). Марія-Терезія захистила своє право, але Австрія втратила Сілезію. Це згодом призвело до нової війни — Семилітньої (1756—1763 рр.).

 Війна за австрійську спадщину перетворила Пруссію у впливову європейську державу. Фрідріх ІІ виношував нові загарбницькі плани. У 1756 р. він уклав союз з Англією, яка вже не розглядала Австрію як противагу Франції в Європі. Водночас Австрія уклала союз із Францією. Так у Європі утворилися дві коаліції, протиріччя між якими переросли в Семилітню війну (1756-1763 рр.).

 

Цікаво знати

Фрідріх ІІ прагнув розбити противників поодинці. У 1756 р. Фрідріх ІІ без оголошення війни напав на Саксонію. Австрійську армію, яка йшла на допомогу саксонцям, було розбито. Росія, не бажаючи посилення Пруссії, розцінила ці події як загрозу власним інтересам та оголосила їй війну. Росіяни завдали декілька поразок прусській армії, оволоділи містом Кенігсберг – столицею Східної Пруссії (1758 р.). Але надалі росіяни діяли нерішуче, що дало змогу Фрідриху ІІ завдати поразок Франції та Австрії. Наступного року у вирішальній битві біля 

Кунерсдорфа (1759 р.) російсько-австрійська армія вщент розбила пруссаків і вступила до Берліна (1760 р.). У 1761 р. здобули сильно укріплену фортецю Кольберг. Фрідріх ІІ подумував навіть про зречення. Перемоги Росії занепокоїли Австрію та Францію, які уклали мир з Пруссією.

Якраз тоді померла російська імператриця Єлизавета, і на престол зійшов Петро ІІІ (герцог гольштейнський), який припинив війну проти Пруссії та уклав із нею союз проти Данії в інтересах герцогства Гольштейн. Катерина ІІ, яка зійшла на царство після вбивства Петра ІІІ, розірвала союз із Пруссією проти Данії, але продовжила політику зближення з Пруссією.

 

Семилітня війна не змінила карти Європи. Пруссія не змогла здійснити своїх загарбницьких планів. Але в Німеччині війна піднесла Пруссію на рівень Австрії. Це дало змогу Франції та Росії стати арбітрами в суперечках між ними. А за договором 1779 р. Росія зробилася гарантом Вестфальського миру. Отож, процес об'єднання Німеччини було затримано більш як на 100 років. Але Фрідріх ІІ не полишав спроб збільшити територію Пруссії. У 1772 р. він разом із Росією та Австрією взяв участь у першому поділі Польщі. Після цього Фрідріх повернувся до свого захоплення літературою та мистецтвом. Він написав чимало музичних творів і листів до філософів. На початку серпня 1786 р. Фрідріх вирішив влаштувати огляд своїм військам у Потсдамі, що виявився прощанням старого короля. Під час огляду ринула злива; Фрідріх застудився і невдовзі помер.

 

5. Освічений абсолютизм Фрідріха ІІ

З ім'ям Фрідріха ІІ пов'язаний період Просвітництва в німецькій історії.

Фрідріх ІІ, з молодих років слідуючи тогочасній моді, був прихильником видатного просвітителя Вольтера, листувався з ним, навіть запросив до себе. Проте останній, знаходячись при дворі Фрідріха ІІ, швидко збагнув, що захоплення ідеями Просвітництва у короля було поверховим. Той прагнув лише одного — збільшити територію Пруссії. Всі заходи, хоча вони іноді й збігалися з ідеями Просвітництва, були спрямовані лише на те, щоби зберегти й покращити військово-економічний устрій держави, щоб мати змогу утримувати 150 тис. військо.. З цією метою король проголосив повну віротерпимість. Було видано збірник законів “Фрідріхів кодекс”, за яким запроваджувався рівний для всіх і незалежний суд, скасовувалися тортури. Фрідріх також дбав про розвиток рільництва і промисловості (особливо військової). Відкривалися банки, будувалися канали, шляхи, здійснювалося значне будівництво у Берліні та Потсдамі.

Проводячи реформи, король не змінював соціальної структури суспільства. Дворяни залишалися панівною верствою. Він уважав, що дворяни — єдина опора армії, а армія — це головне.

Для покращання становища поміщицьких селян він провів незначну реформу в Померанії: забороняв зганяти селян з землі і забирати їх наділи. Фрідріх ІІ боявся, що зміни в становищі селян позбавлять його армію рекрутів.

Проте становище державних селян покращилося. Вони отримали право володіти землею і передавати її у спадок. Дана реформа була продиктована прагненням, щоб у країні не зменшувалось кількість тих, хто сплачують податки.

У сфері освіти він піклувався про розвиток вищої, частково — середньої. У 1763 р. було запроваджена загальна обов'язкова початкова освіта, проте якість освіти в початкових школах була занадто низькою. Такими були основні реформи, здійснені Фрідріхом II.

 




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка