А. М. Федь естетичний світ педагога слов’янськ, 2005 ббк 87. 8 Ф 352


Гуманістичні ідеї епохи Відродження і наша сучасність



Сторінка6/22
Дата конвертації23.03.2019
Розмір1.49 Mb.
#85583
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

3. Гуманістичні ідеї епохи Відродження і наша сучасність


Сучасна школа, що стоїть на шляху реформування, з особливою пильністю вдивляється в джерела гуманістичних ідей. З цієї причини ми зупинимося більш докладно на понятті "гуманізм", що виникло в епоху італійського Відродження:

За своєю природою італійське Відродження – суперечливе явище, і тому воно важко піддається дослідженню: можна відстоювати одну зі сторін і при цьому залишатися частково правим. Так, сьогодні ми чітко бачимо: деякі дослідники ставлять під сумнів існування цього періоду, вимагаючи зняти сам термін "Відродження", інші  розширюють чи звужують його хронологічні рамки, треті приписують гуманістичні мотиви буквально всім країнам Європи й Азії, четверті розгортають поняття "гуманізм" і "Відродження", п'яті вважають, що Відродження було в мистецтві й стосується невеликої групи гуманістів.



Названий ланцюжок суперечливих суджень аж ніяк не випадковий. Поряд з нововведеннями гуманістичного плану у суспільних відносинах залишилися рудименти феодалізму і головний з них – панування церкви. Гуманісти не були атеїстами - "у кожнім з них жив католик" (А.В.Луначарський). Але економічний, політичний, духовно-культурний розвиток вибивав у церкви її основні опори і тому, хоча і залишалася стара форма державного устрою, у неї вливався новий зміст. Це вплинуло на естетичне формування: до епохи Відродження не було і не могло бути такої бази для самостійності й творчості. По-перше, були слабко розвинутими продуктивні сили і, по-друге, людина рабовласницької античності, особливо феодального Середньовіччя, була міцно затиснута у лещата надприродних забобонів (не говорячи вже про соціальний гніт) і тому не могла розкрити свої природні можливості.

Що ж стосується Відродження, то властивий йому гуманізм, як дітище революційних завоювань широких народних мас, як риса культури, як необхідна умова людських відносин, іманентно припускає діалектичний взаємозв'язок прекрасного й доброго в способі життя декількох поколінь докапіталістичної пори. Однак, у гуманізмі епохи Відродження, на нашу думку, етичне   варто пов’язувати з аморальним (якщо користатися сучасними поняттями), а естетичне – із красою революційного перетворення світу і відображення перетворювача в мистецтві. Отже, при аналізі естетичного формування особистості в епоху Відродження варто мати на увазі індивідуалістичний характер цього періоду історії.

Здається, що висловлена нами думка зацікавить сучасного педагога, який міцно пам'ятає часи тоталітаризму. Адже розкріпачити людину, дати можливість прояву її дрімаючих здібностей, ініціативи – значить повернути її до творчості, естетики. Разом з тим, дається можливість простежити й негативні явища індивідуалістичної природи гуманізму, його переростання в зоологічний індивідуалізм. Якщо ратище прапора, на якому накреслені гасла: "Рівність" і "Братерство", дісталося в руки заповзятливих ділків на чолі з антидержавником-президентом, для яких людина є не метою, а засобом, – споконвічні корені гуманістичних ідей засохнуть, а на древі розвитку людства розпустяться квіти зла. Отже, у плані нашої теми насамперед  звернемося до праць авторитетних буржуазних дослідників італійської культури Я.Буркхардта і М.Кореліна. Вони дають точний опис означеного періоду.

Швейцарський учений відзначає двоїстий характер особистості італійця і вважає, що найголовніша його особливість – "високо розвинута індивідуальність". Унаслідок незвичайної уваги особистості до самої себе, вона вступає в протиріччя з існуючим ладом, "зберігає віру у свою особисту перевагу над усім і в кожному окремому випадку приймає самостійне рішення". І далі Я. Буркхардт підсумовує свої спостереження: "...Цей індивідуалізм не можна назвати ні добром, ні злом, але він необхідний. ...Поруч з найсильнішою зіпсованістю ми бачимо в той же час високо розвинуту особистість і найпрекрасніше мистецтво, що прославило індивідуальне життя так, як не могли цього зробити ні середні віки, ні антична стародавність".15

З Буркхардтом без застережень погоджується російський історик культури М.Карелін. "Гуманістична література, - пише він, - цілком підтверджує погляд Буркхардта, що Відродження – прояв індивідуалізму. Як свідчить коментатор М.Кореліна еклетик-ідеаліст М.Кареєв, "під індивідуалізмом він майже винятково розумів усвідомлення особистістю своїх людських прав, притім перевага в царині інтелектуального і морального самовизначення з особливо негативним ставленням до аскетичних вимог, що руйнували особисте життя у всіх його інстинктивних проявах”.16 . Без сумніву, Я.Буркхардт і М.Корелін сходяться в головному: індивідуалізм в епоху Відродження носив прогресивний характер, тому і той, і той дослідник цілком обґрунтовано вилучають з поняття "індивідуалізм" (у загальноприйнятому тлумаченні цього слова) найістотніше – байдуже відношення до громадського життя.

Якщо простежити за діяльністю героя життя, яким він постає у літературних пам'ятниках перехідної епохи, то, на перший погляд, людина стурбована тільки своєю особистою персоною. Але з іншого боку, піклуючись про себе, про удосконалення своєї індивідуальності, про нагромадження багатств, особистість, по суті, виконує прогресивну роль. Тому в змісті постановки питання в нас немає претензій до класичних теоретиків італійського Відродження. Однак, ерудиція і філологічна гострота ще самі по собі не вирішують питання. Головне - методологічна основа, на яких позиціях стоять дослідники.

Сучасний педагог уже догадався, що положення Я.Буркхардта й М.Кореліна виходять з основ ідеалістичного тлумачення суспільного розвитку, яке засновано на ідеї особливої ролі культури в історії Європи XIV-XVI ст. Адже далі вони роблять висновок: гуманізм - самостійне явище, не пов'язане з суспільно-економічними зрушеннями, а ідеї гуманістів - результат культурного росту особистості.

Таким чином, відповідно до пропонованої буржуазними істориками концепції культури, гуманістичний рух став можливий завдяки розвинутій особистості. А це значить, пише Н.Кореєв (поділяв основну точку зору М.Кореліна на гуманізм), що епоху Відродження варто розглядати не як соціальне, а як психологічне явище, тому що гуманістичний індивідуалізм майже повністю вичерпується психологічним станом індивіда.17

Ігноруючи значення матеріалістичних начал життєдіяльності суспільства, поняття стало ідеалізованим об’єктом пізнання, тобто такою ненормативною формою сприйняття й осмислення, яка ігнорує єдність матеріального та духовного.

У суспільно-історичній науці доведено, що Італія була першою капіталістичною нацією. Уже на початку XIV сторіччя в сільському господарстві намічаються корінні перетворення. Феодальні відносини поступово переростають у капіталістичні. Дрібні ремісничі господарства молодих міст об’єднуються. Укрупнення відбувається й у торгівлі. Торговий капітал стає політичною силою. Прикладом може служити діяльність флорентійських компаній Барді і Перуції. Зосередивши у своїх руках величезні багатства, вони впливали   на економічний і політичний клімат не тільки Італії (у боротьбі гвельфов і гіббелінів), але й інших країн Західної Європи.

Це був процес, подібний до того, що відбувався в Україні з розвалом тоталітарної держави. Його К.Маркс назвав "первинним нагромадженням", при якому докорінно  змінилися суспільні відносини. Незалежність від держави (самостійність суспільних відносин) веде за собою поворот у житті кожного індивіда. З одного боку, він вільний, з іншого – підлеглий усім і скрізь, бо обмежені його засоби існування. Під час становлення буржуазії індивіди більш вільні, тому що їхні життєві умови випадкові для них, у дійсності ж вони менш вільні, тому що більше підлеглі владі. Отже, зі зміною соціальних умов відбуваються корінні зміни внутрішнього світу людини. Як вище було помічено, людина поступово звільняється від середньовічних ілюзій і формується як вільний індивід. Однак, ця удавана незалежність ставить її в обмежене коло, і вона виступає в суспільстві як індивід, що наближається до одних і віддаляється від інших. Коло замкнулося: людина придбала самостійність і в той же час позбулася її. У результаті такої орієнтації суспільна функція людини якісно змінилася. Герой життя виявляє високий ступінь творчої активності, що межує з авантюризмом: сміливий пошук відбувається заради особистої користі, нагромадження (залишити рідний край і податися за кордон на заробітки – хіба це не ризик для нашого сучасника?).



Але, виявляється, людина залишається суспільною істотою, якщо навіть виявляє крайній індивідуалізм. І що головне, такі риси, які проявлялися у відродженця: жадібність, корисливість, насильство, обман, жертва здоров'ям, навіть ризик власним життям, були, по суті, прогресивні, гуманні. Не можна сказати, що таку ж роль у суспільному розвитку сьогодні грають дурні пристрасті людей – заздрість, властолюбство, підлість, користолюбство і т.д. У посткомуністичних країнах злодійство відбувається в особливо великих розмірах. Розвиток приватної власності і нагромадження капіталу мають різні виміри в епоху Відродження і в наші часи. Тоді створювався рух, який творив історію, сьогодні – заганяє історію в тупик вимиранням народу, глобалізованим інтернаціоналізмом з його злиднями і деградацією культури. Різні стартові умови розвитку породжують індивідуалізм. "Те, що сьогодні називається індивідуалізмом,- писав італійський естетика-марксист Антоніо Грамши,- бере початок від культурної революції, яка йде за середньовіччям (Відродження і Реформація).18

Сучасний вихователь народу повинен пам’ятати, що особиста свобода злидаря, як необхідна умова розвитку справжніх ринкових відносин, народжувалася болісно. Протягом  усього Х1У сторіччя позацехова маса найманих робітників, поставлених поза законом, завзято бореться з "жирним народом" за політичну демократію,  за поліпшення умов існування. У найбільш передових італійських містах їх повна політична незалежність, припинення феодальної експлуатації сприяли надзвичайно інтенсивному нагромадженню багатств і перетворенню цих міст у XIV-XV сторіччях у вогнища ранньо капіталістичного розвитку. Процес зародження в старому суспільстві нових відносин відзначений політичними виступами. У 1345 році у Флоренції відбувся перший в історії страйк найманих робітників, що переріс в збройне повстання, через рік повстав "худий народ" у Сієні. Протягом наступного десятиліття відбувалися повстання в Перудце і Сієні, які привели до перемоги плебеїв. У 1378 році було велике повстання Чомпі, що носило, у принципі, пролетарський характер.

У нас не викликає сумніву: Відродження висувало як буржуазні, так і антибуржуазні ідеали. Але  чи мали яке-небудь відношення до гуманістичних ідеалів широкі народні маси?

Це з питань питання, відповідь на яке шукає наш сучасник, пам’ятаючи, що гуманізм, як необхідна умова естетичного розвитку, визначається не тільки глибиною проголошеної людяності, але й широтою охоплення цими ідеями народу. Зробимо уточнення: наш сучасник – це або учасник, або свідок помаранчевої революції, ідеї якої, як і гуманістичні ідеї Відродження, знайдуть відображення в практиці роботи шкіл. В аналізований період найвідомішою була школа гуманіста Вітторіо да Фельтре (1378-1446), у якій тілесне покарання було скасовано, як несумісне з вихованням честі й людського достоїнства. У цій школі просліджувалася тенденція сполучити розумове, моральне, естетичне і фізичне виховання. Це, щоправда, виняток. У школах продовжувала процвітати ремінна педагогіка й зубріння, засновані на педагогіці фізичного насилля. Передові ідеї виховання були представлені в романі "Гаргантюа і Пантагрюель" Франсуа Рабле (1494-1553), "Дослідах" Мішеля Монтеня /1533-1592 /, "Золотій книжці, настільки ж корисної, як і забавної, про найкраще облаштування держави і новий острів Утопія" Томаса Мора (1478-1535), "Місті Сонця" Томазо Кампанелли (1568-1639) та інших. Не можемо утриматися, щоб бодай побіжно не зупинитися на творові Франсуа Рабле.

У листі Гаргантюа до свого сина Пантагрюеля, який навчається у Парижі, батько викладає своє розуміння виховання і навчання, яке актуальне й сьогодні. Тут іде перелік “вільних наук”: геометрії, арифметики, музики, астрономії, оволодіння стародавніми мовами, вивчення філософських трактатів античних авторів. Гаргантюа не забув про медицину та явища природи. Він радить “за допомогою постійних розтинів набути досконале пізнання світу, на ймення мікрокосмос, тобто людину”. Батько радить синові розвиватися фізично: навчитися володіти зброєю та їздити верхи. Знання свої перевіряти на людях: брати участь у публічних дискусіях, вести бесіди з вченими людьми.

Окрім того, рекомендується вдосконалювати себе постійно, витрачати свою молодість на доброчинності, бути глибоко моральним, бо, “як сказав премудрий Соломон, мудрість в порочну душу не входить, а знання, якщо не мати совісті, спроможне лише згубити душу”.

Цікавий для естетичного педагога момент: батько закликає сина оволодіти мудрістю століть не лише для того, щоб стати хорошим спеціалістом чи зайняти у суспільстві якесь становище. Освіта – то вища й найрідкісніша властивість людини, якою наділила її природа, це шлях “досягти в певній мірі безсмертя”, відчути радість життя: “У мене одна єдина радість – ще за життя упевнитись, що ти досягнув найвищої досконалості не лише у добродіянні, високої моральності та мудрості, але й у всіх галузях вільного і благородного знання…”19

І ще одна особливість характерна для естетичного розвитку в епоху Відродження: треба, щоб повсякденне спілкування перетворювалося в театралізоване мистецтво. Цілком закономірно, на перше місце в такім спілкуванні виходить категорія грації. Завдяки цьому людина пластично поєднує у своїх повсякденних діях ідею канонічної досконалості й особистої своєрідності. Конкретні прояви естетики спілкування здійснювалися в диспутах, дружніх вечерях, філософських листах, на прогулянках.

Але ж усі названі й не названі засоби естетичного впливу здійснювалися не в усіх сферах людського суспільства. І це дало підставу деяким дослідникам зробити висновок, що широкі маси не причетні до великих соціальних перетворень, у тому числі й до культурних перетворень, сягнути того рафінованого естетизму, яким вимірялися всі сфери людського життя: політика, придворний шарм, і навіть війни. О.Блок – цей великий трагічний поет, якому "тінь Данте про Нове життя співала", патетично заявляв у доповіді "Катастрофа гуманізму" про те, що ніколи у світі ніяка маса не була причетною до цивілізації.

І сьогодні, на п’ятнадцятому році існування нової держави, мова йде про моральні принципи: достоїнство, честь й елементарну порядність. У кожного на пам’яті ті моменти коли директори заводів грабували державу, а робітничий клас був найближчим підсобником грабіжників: різав метал, вантажив у вагони верстати та накопичену на складах продукцію. Виходить, як у тому анекдоті: чоловік упав з гілки, яку підпиляв, і дивується, як це могло трапитись. Чи може бути причетною до цивілізації “маса”, де одиниця – нуль, без людських ознак: національності, патріотизму, розвиненої чуттєвої сфери.



Термін "Гуманізм", - пише М.Гуковський, з яким ми, як і з О.Блоком, частково погоджуємось, – як і термін "Відродження", застосовувався і застосовується у всіляких  змістах. Ми розуміємо його, як означаючий тільки ідеологічно-літературний рух, основною теорією якого є поклоніння античності і використання її як  авторитет".20 Звідси випливає історичне значення інтелігенції (інтелектуалів, еліти), до яких належать і вчителі. Цей прошарок суспільства здатен на еволюційні дії. Як епоха Відродження нагадує сьогоденну Україну! Як і сьогодні, тоді в революційному перетворенні не було необхідності. У межах старого світогляду, в якому залишалася і церква, і старі звичаї, виявлялося доступним вирішення основ нового світогляду. В оптимізмі нового мислення розкривається його реформаторська природа, його істинно перехідний характер. Сьогодні і в нас народжується національна за змістом і патріотична за формою інтелігенція.

Епоха, що тривала такий великий проміжок часу – три сторіччя – є реформаторською. Названа демаркаційна смуга між Середньовіччям і Новим часом позбавлена соціальних катаклізмів. Поліпшення, перетворення старого в нове відбувалося шляхом реформи, які були на межі революційних оновлень. Революційно-реформаторським можна охарактеризувати перехід від міських і сільських культур пізнього Середньовіччя до культури Відродження. Далі ми хочемо поміркувати над тим, що не можна досягнення епохи Відродження пов’язувати лише з інтелігенцією – з цим положенням, як пригадує читач, ми погодилися частково.

Думку про те, що гуманістичні тенденції стосувалися тільки невеликого кола людей, яких після стали називати інтелігенцією, пов'язують з ім'ям Антоніо Грамші. Однак, варто уважно придивитися до його висловлення, що береться за доказ, щоб засумніватися у категоричності висновків, коментарів. "Що означає вислів: Відродження відкрило "людину", зробило людину центром всесвіту і т.д. і т.п.? Хіба до Відродження людина не була центром всесвіту і т.ін. – ставить питання італійський естетик. – Можливо, варто сказати, - далі міркує дослідник, - що Відродження створило нову  культуру чи цивілізацію, що протистоїть попереднім чи розвиває їх ... Якщо Відродження є великою культурною революцією, то не тому, що всі люди, що були "нічим", увірували, що вони зробилися "усім", а завдяки тому, що цей напрям думок набув поширення, зробився загальним ферментом і д.т. Не людина була "відкрита", а виникла нова форма культури, тобто  тієї сили, що необхідна для створення нового типу людини...".21

Як бачимо, автор дуже точно проводить думку про вплив культури на світогляд людини, на створення тієї "моделі", усередині якої людина усвідомила світ і своє в ньому місце. Але автор "Тюремних зошитів" ніде не говорить, що культура і її носії – інтелігенти – робили революційний переворот. А.Грамші точний при розгляді головного, принципового питання. Дослідник пише про художню культуру, що стає перетворюючою у перебігу світової історії. Таку дію, утім, можуть викликати тільки твори, що збуджують естетичні почуття. Але естетичні почуття викликали не тільки надбання літератури, живопису, скульптури і т.д. Важливу роль у формуванні естетичних почуттів, як уже відзначалося, має трудова діяльність людини. Примітивні естетичні переживання спостерігалися уже в нашого далекого предка, що мав естетичну насолоду при досягненні такої мети, яка задовольняла його фізичну та духовну потребу.

От чому неспроможна точка зору, відповідно до якої народні маси не мали ніякого відношення до гуманізму, як основи естетичного розвитку, не мають підстав і аргументи: дуже дорого коштували книги, та й писалися вони на незрозумілій для широких мас латинській мові. Естетичне закладено у всіх предметах реальної дійсності. У цьому розумінні корабель, споруджений для пошуків найкоротшого шляху в Індію, викликав такі ж почуття, як і творіння рук Мікеланджело. Але й у створювача корабля, й у “Давида” був автор, як один, так і інший мав свого педагога, не викликає сумнівів: естетичного.

І знову перед нами постає ключовий контрапункт суспільного розвитку, який ми спостерігали на прикладі ідей Я.Буркхардта та М.Кореліна, – відсутність зв’язки між матеріалізмом та ідеалізмом. Питання культури, естетики ми розглядаємо у контексті тієї матеріальної основи, що, у кінцевому рахунку, і визначає суспільний розвиток. Першопричину культури, естетичного розвитку, як форм суспільної свідомості, варто шукати в суспільному бутті людей. В епоху Відродження з виникненням нових виробничих сил виникає і нова форма культури, нові естетичні погляди, нові умови для виховання, які у свою чергу впливають на матеріальне виробництво.

Разом з тим варто відразу відмежуватися від вульгарних соціологів і позитивістів, що ту чи іншу суспільну інформацію розглядають монументально застиглою. Соціально-економічна формація представляє складне й рухливе переплетення, де економічний фактор не завжди виступає як визначальний момент навіть в кінцевому рахунку. Це, справді, переплетення, яке було визначено К.Марксом як полісемантичне поняття, але в радянському варіанті марксизму тлумачилося лише як історичний ступінь суспільства.

Отже, разом з іншими носіями історичного прогресу виступає й інтелігенція, яка, починаючи з Відродження, стає основним творцем і носієм культури. Вона не має чіткої позиції, є буржуазною й у той же час антибуржуазною, феодальною й антифеодальною. Саме в цей період відбувається чіткий поділ мистецтва на професійну творчість і фольклор. Але для художників епохи Відродження, як й антична естетична та художня спадщина, фольклор зберігає значення первинної художньої переробки сукупного чуттєво-практичного досвіду. Масштабне сприйняття світу, захоплююча сила пристрасті, багатогранність й універсальність характерів – усе, чим примітне мистецтво тієї пори, має народні джерела. Естетичний характер громадського життя стає матеріалом для мистецтва. Виховання естетичного педагога здійснює саме життя; воно є суб'єктом естетичного виховання. У зіткненнях з конкретною дійсністю та силами, що стоять на шляху перетворень, формується естетична свідомість. Формування естетичної свідомості – це найвищою мірою  драматичний шлях, сфера трагічних зіткнень життєлюбства та мужнього оптимізму. Стаючи на шлях боротьби, герой життя і герой мистецтва піднімає голос проти тиранії, рабства, жорстокості, забобонів і таким чином стає прекрасним.

Отже, гуманістичні формули, естетичні пріоритети, висунуті буржуазією для створення нового типу людини, кореспондувалися, на перший погляд, невеликою групкою людей – інтелігенцією, що не знаходила спільної мови ні з простими людьми, ні з буржуазією. Об'єктивно ж гуманістичні цілі стосувалися всього суспільства, буквально всіх шарів населення, і особливо  пролетарів і буржуа, що заявили про свій вихід на історичну арену.

Тут доречно зазначити, що нові ідеї приходили до людей не тільки книжковим шляхом і давалися взнаки  не в одній лише розумовій діяльності, але й перетворювалися в повсякденній практиці "людино-утвердження". Зрозуміло, не кожен англієць в епоху Шекспіра писав сонети, міг висловлювати свої думки італійською і французькою мовами, читав Платона й Аристотеля, тлумачив астрономію і філософію. Гуманісти, подібні до Томаса Мора Пилипа Сіднея, Френсиса Бекона, зустрічалися рідко. А проте, той, хто не схиляв голови перед долею, хто сподівався на Бога, але й сам не пасував перед божественним, потойбічним, у кого ставало сміливості вважати себе незалежним, хто з долею був на "ти", той був причетним до будівничого духу Відродження.

Названий дух захоплював інтелігенцію: Ф.Петрарка, Боккаччо, Піко делла Мірандолла, Леонардо да Вінчі, осягаючи життєву правду, відкривали такі істини про людину і людські відносини, що несли в собі ідеал зміни, поліпшення життя народу. Звернення до індивідуальності (а не до "родових проблем”) наклало свій відбиток на всю діяльність не тільки великих мужів Італії, але на всіх, хто вдихнув повітря Нового часу. У зв'язку з появою нового типу людини – хазяїна життя – ставилися питання про переоцінку цінностей, про змінюваність світу й людини.

Тому естетичне формування особистості, у тому числі й формування соціального обличчя педагога, треба розглядати з урахуванням впливу нової культури і появи нового типу особистості. Естетика Відродження черпала зі стародавності і середньовіччя естетичні канони і доносила їх до широких мас вже в осучасненому вигляді. Тому даний тип культури прийнято розглядати як "історичну цілісність" (Л.М.Баткін). Зазначені фактори - розвиток продуктивних сил, нова культура - усе це разом і формує новий тип естетичної свідомості, головною платформою якої була гуманістична основа. Саме всі разом узяті ці зовнішні фактори формували естетичний світ людини.

З попереднього матеріалу ми переконалися в тому, що економічні, політичні, правові і т.ін. відносини в суспільстві відіграють не останню роль у справі естетичного розвитку. “Чистої" естетики й "чистого" естетичного розвитку в означений період просто не існувало. Естетичний вплив здійснюється головним чином через мистецтво як специфічну форму суспільної  свідомості. Тому "майже в кожнім з педагогічних трактатів ми знаходимо докладні міркування про роль у вихованні таких видів мистецтва, як музика, література, ораторське мистецтво... Зв’язок педагогіки й естетики... визначається тим, що в естетичній культурі Ренесансу практичний, утилітарний елемент у такій же мірі сильний, як і момент художній, естетичний. Тут мистецтво органічно включається в життя і саме життя трактується найвищою мірою  художньо, і пластично".22

Дійсно, мистецтво, будучи найтоншим "інструментом" людської діяльності, здатне впливати на почуття людей, проникати в їхній духовний світ. Тому мистецтво відіграє одну з ключових ролей у справі формування естетичної свідомості. Через мистецтво спостережено становлення гуманізму не тільки в плані естетичному, але й у плані моральному, політичному. Через гуманістичне простежуються зв'язки людини з природою. Гуманістична концепція досліджуваної пори будувалася на базі усвідомлення особистістю своєї сили, прояву її індивідуальних якостей у суспільних відносинах і збіг усієї її діяльності з історичним прогресом. Необмежена сила геніальних здобутків полягала, між іншим, у тім, що ідеї художників намагалися відтворити все людське життя; вони переступили межі епохи Відродження, щоб стати на повний зріст в столітті науки Галілея, Кепнера, Декарта, Ньютона. Наукові трактати створювали нові ціннісні критерії, нові принципи логіки, ставили нові задачі перед суспільством.

В Італії починається відродження класичних наук і мистецтв, відновлюються древні пам'ятники писемності, ліплення і зодчества, спостерігаються безмежні наслідування латинської поезії й античного мистецтва. У мистецтві стародавності, до якого звертаються нові люди, що заохочуються багатими покровителями-меценатами, панував культ гармонії. Прийнято було вважати, що прекрасною є людина, яка гармонійно поєднала в собі такі якості, як розум, силу, громадянський обов'язок. Поряд з визнанням прекрасного як властивості самої дійсності давньогрецькі філософи враховували суб'єктивну його сторону. Епоха Відродження висунула більш високий тип гармонії - краса розглядається як притаманна властивість самої природи, а людина – ідеал краси.

Так естетика епохи Відродження переносить на ґрунт нового часу платонівське поняття прекрасного, істотно розширює його і вдихає в нього людський зміст. Хоча в тлумаченні прекрасного було багато життєво важливого, усе-таки  наліт механічного сполучення ряду прекрасних частин у єдиному цілому не був переборений.

Небачений простір для естетичного вдосконалювання особистості дозволив дослідникам італійської культури назвати епоху Відродження "відкриттям світу" і "відкриттям людини". Завдяки проясненню людської сутності з'являється інтерес не тільки до внутрішнього світу людини, але й до навколишнього, зовнішнього світу. Гармонійне поєднання природи й людини – чи не це наріжний камінь нового світогляду й чи це не той важіль естетичного розвитку? Виступаючи проти християнської тези про розірваність природи й людини, представники нової ідеології показали, що такий же нескінченний, бездонний, багатогранний внутрішній світ людини, як і зоряного неба, як і гір, що переходять у рівнини, щоб знову підвищитися, як тієї ж неозорої землі.

Людина в її плоті нагадує інші істоти, за своєю духовною
сутністю – увесь навколишній матеріальний світ. Чи не тому вона у постійних пошуках свого вираження, що формула її буття криється й у дзюркоті струмочка, і в ревінні бурхливого океану, і в тихому шепоті листя, і в замисленій мелодії пташиного щебету? Нервами вона пов’язана з навколишнім світом, мозок її у вічному пошуку. Вічно мінливий світ і вічно мінлива людина. Діалектична сутність означеного процесу є локомотивом естетичного розвитку.

Гуманісти, як уже було сказано, не були атеїстами. Вони не сумнівалися щодо істинності головних принципів християнства. Більш того, гуманісти прагнули покласти релігійні догми в основу нової ідеології. Але в епоху Відродження віра в Бога носила інший характер. Показові в цьому плані міркування Піко делла Мірадолли, одного з перших італійських гуманістів. В облаштуванні Всесвіту, намальованого в трактаті "Про гідність людини", автор приділив людині центральне місце. Бог, створюючи першого з людей, говорить: "Я ставлю тебе в центр світу, щоб відтіля тобі зручніше обдивлятися усе, що є у світі. Я не зробив тебе ні небесним, ні земним, ні смертним, ні безсмертним, щоб ти сам ... створив собі той образ, якому ти надаєш перевагу”.23 Тут чітко проглядається ідеалістична концепція "свободи волі", що знайде філософське обґрунтування в працях І.Канта, потім – у книгах М.Штирнера, Ф.Ніцше, А.Шопенгауера. Впадає в очі: у Мірандолли індивідуалізм носить прогресивний, гуманістичний характер, насамперед  ґрунтується на вимозі активної діяльності і нічого не має спільного з аморалізмом, що простежується, скажімо, у пізнього Ф.Ніцше.

В італійського гуманіста акцентується увага на тому, що Бог уже не визначає кінцевий сенс існування людини. Відбулося, так би мовити, розчинення божественного в людському. А звідси випливає, що релігійна аргументація гуманістів має етико-філософський характер, ніж суто теологічний зміст. Перемінилися акценти з ідеї створення людини на ідею її творчої активності.

Відзначаючи причини, що супроводжували загниванню середньовічного німецького світу, Гегель акцентує увагу, як мирська повсякденна свідомість втручається в духовний світ церкви. Побожність, до речі, за Гегелем, викликається стосовно   її внутрішнього змісту, стосовно   того прихованого за грубою формою внутрішнього смислу, що приховують у собі "зовсім погані, своєрідні, вульгарні зображення: речі ж прекрасні – дійсні художні твори (“Мадонна" Рафаеля) – викликають внутрішнє збудження, співучасть, міркування". А це не повинно мати місця там, де справа йде про беззастережне підпорядкування, придушення індивідуальності в людині. "Таким чином, - підсумовує Гегель,- мистецтво вже розійшлося з принципом церкви. Але тому, що воно дає лише чуттєві зображення, то спершу воно вважається чимось простодушним. Тому церква ще визнавала його, але потім вона стала далекою від того вільного духу, що викликав розвиток мистецтва, коли він піднявся до думки і до науки".24

Відбувається, отже, так, що містичні догмати переводяться на мову чуттєвих образів. Християнська тема залишалася християнською лише за формою. Але земні почуття витісняли релігійний зміст. Фігури, лінії, фарби художніх творів вступають у конфлікт із культовим їх призначення і, у кінцевому рахунку, здобувають над ними перемогу.

Гуманісти, таким чином, змістивши акценти в християнській ідеології, поза волею і бажанням вступили в приховану боротьбу з релігійними принципами. Раціоналістичні ідеї розвивалися не тільки в мирському, але й у церковному. Ця своєрідна метаморфоза (слово, що дало назву багатьом творам мистецтва тієї пори) наклала свій відбиток на всі форми свідомості. У живописі й літературі божественне здобуває конкретний людський вигляд. До розпису храмів церква допускає найбільших художників, що, усупереч церковникам, вдихнули людське в божественну сутність. Чому? Тому, що художники тієї пори знаходилися у вирі громадського життя, і їхня творчість відбивала політичні події, рушійною силою яких були народні маси. Реалістична трагедія виникла в епоху Відродження. Разом із правдивим зображенням реальної дійсності затверджується людяність, не колективна, а особиста свобода.

У досліджуваний період пізнання і художня діяльність знаходяться в нерозривному зв'язку. Універсалізм "титанів думки" пояснюється, очевидно, тим, що людство ще не знало поділу праці, не тільки фізичної, а й розумової. Теоретичні дослідження були оригінальними, піднімали глибокі філософські істини, але вони найчастіше обмежувалися художньою практикою їхніх творців. Леонардо да Вінчі, наприклад, вважав, що живопис – найбільш досконале мистецтво – досконаліше мистецтва слова, скульптури, тому що звертається до органа зору. Інший різнобічний розум – Альберті у своїх "Десятьох книгах про зодчество" висловлює цікаві думки про природу прекрасного.

Художня література, з огляду на специфічні особливості, найбільш повно відтворює життя і, отже, бере участь у вихованні людини. З цієї причини ми й вирішили зупинити увагу на даному виді мистецтва, зокрема  на творчості найяскравіших представників епохи Відродження – Данте, Шекспіра, Петрарки. Геніальність їх полягає в тому, що на гребені хвилі культури вони жагуче, проникливо заявили: "Немає більш гідного об'єкта для людини, як сама людина", кинувши тим самим виклик як середньовічним підвалинам, так і новим законам капіталістичних порядків. Про людину як вінець творіння говорилося й у мистецтві античності ("Антігона" Софокла). Однак, там людина прекрасніша усіх чудес, створених Богом, у гуманістів, як було уже відзначено, людина дорівнює йому. "Бог – безсмертна людина, людина - смертний бог". Оці слова стали філософською аксіомою, адже точно передають сенс життя, долю трьох поколінь європейської цивілізації.

Ми вважаємо, що гуманістичний рух у своєму розвитку пройшов три етапи. Перший, підготовчий – передгуманізм. Другий етап, що втілив головну сутність епохи, – гуманістичний індивідуалізм. І, нарешті, третій, заключний етап Відродження, у котрім чітко намітилися дві тенденції суспільного розвитку капіталістичної ери – гуманізм – індивідуалізм. Кожний із трьох художників слова, творчість яких будемо досліджувати, і відповідає названому етапу гуманізму.

Отже, Данте – представник Проторенесанської культури, чи, за визначенням Енгельса, останній поет Середньовіччя й у той же час перший поет нового часу. У головному своєму творі – "Божественна комедія" поет з гіркотою констатує: серед сучасників немає носіїв добра. Де ж шукати джерело зла: на  Землі чи на небі? Данте ясно бачить, що зло творять реальні люди, але в той же час готовий шукати причини зла не тільки в людині. Що ж тут бере верх: віра в те, що доля людини – справа рук самої людини чи віра у надприродні божественні сили? Може, от така історично обумовлена невизначеність і заводить у тупик численних біографів Данте при визначенні його естетичних поглядів. Як би там не було, а в літературознавстві дотепер   збереглася традиція відносити Данте до епохи Середніх віків. Вона йде від уже згадуваних дослідників ХІХ століття Я.Буркхардта, М.Кореліна, Файнгта, які вказували на існування розриву між культурою епохи Відродження і культурою середньовіччя. У ХХ сторіччі дослідники відстоюють точку зору, відповідно до якої культура Відродження розчиняється в культурі Середніх віків. Висувається навіть пропозиція зняти з уживання сам термін "Відродження". Естетики, що відстоюють незаангажованість значних художніх явищ, відносно творчості Данте категорично заявляють про своє нерозуміння "Божественної комедії". К.Федерен писав: "Для нас його поема найбільш незрозумілий твір, у її основі лежать найбільш загублені ідеї на світ".25

Коли дослідник зіштовхується з подібними, украй суперечливими думками, що свідчать про те, що кожна епоха ставить питання минулому, мимоволі згадується одне місце з сатиричного роману Свіфта, де описується, як Гуллівер, потрапивши на острів чудес, побачив коментаторів і видавців творів Гомера й Аристотеля, що трималися віддалік від авторів. Вони знайшли відповіді на питання, які поставила нова епоха, і через те, що ті відповіді були чужими для Гомера й Аристотеля, видавцям було соромно…

Історія естетики показує, що в перехідний період мистецтво використовує стару форму, вливаючи в неї новий зміст. Так сталося і з Данте. Середньовічна архітектоніка поеми очевидна. "Комедія" складається з трьох частин, кожна з яких підлаштована під світорозуміння середньовічної людини. У кожній з частин - "Пекло", "Чистилище", "Рай" – по тридцять три пісні. Розподіл на пісні відповідає і розподілу символічних образів та алегоричних фігур поеми. Середньовічною ідеєю є й очищення людини через пекло. Проте, герой "Комедії" – не представник середньовіччя, що чекає небесної благодаті. У центрі великого твору загартований у вогні пристрасті, відкинутий друзями і знехтуваний ворогами її автор. Здається, що тільки поезія як вид літератури здатна була втілити у своєму змісті особистість Данте. То суворий, начебто  покритий прозорою крижаною плівкою, то любовно ласкавий опромінює поезією увесь світ. Автор – головний герой поеми – пристрасний агітатор, поезія якого яскраво виражена аж до реально його оточуючих людей, в яких бачить красу й людяність, потворність й антилюдяність. Беатриче, чий образ у "Новому житті" захоплює своєю божественною красою, на сторінках "Комедії" виблискує променями людської краси. Як і інших святих, що раніше жили на землі, її цікавлять справи живих людей. У "Пеклі" Вергілій не завжди переконливий у доказі справедливості призначеного богами покарання. Любов Франчески да Реміні і Паоло (друге коло пекла, пісня п'ята) глибоко аморальна з погляду  середньовічної теології, але прекрасна з погляду  моральних норм нової доби. І симпатії Данте на стороні любові як вищого вираження людської краси. Як представник нового світогляду, Данте глибоко співчуває закоханим і непритомніє.

Сила виховного впливу поеми, як і сила естетичного впливу самого життя, що знаходиться в постійному розвитку, в умиранні та народженні. У релігії, як було сказано, на передній край виступає поетика пасивної споглядальності. Але ця споглядальність тільки на перший погляд пасивна. Людина перебуває в постійних пошуках себе, а знаходить Бога. Богопізнання нескінченне, як нескінченні пошуки істини в самому собі, бо, знайшовши Бога, людина знаходить постійний пошук. Зіткнення релігійних догм із живими паростками гуманістичних ідей – у цьому ключ до розгадки творчих можливостей поеми Данте.

Друга особливість геніальної "Комедії". Поет уже в зародку побачив звірину ходу свіжоспечених багатіїв і, тавруючи їх з неймовірною художньою силою, тужить за моральними та естетичними засадами Середньовіччя.

Ты предалась безумству и гордыне,

Пришельцев и наживу обласкав,

Флоренция, тоскующая ныне.

“Пекло”, XVI

"Прибульці" – це ті, хто стоїть за нову ідеологію, хто найбільш енергійно виступає проти феодального ладу, нехтуючи й традиційні поняття людських цінностей, які сповідувало християнство.



Третя особливість естетичного впливу дантової поеми. Жоден  з видатних творців мистецтва, очевидно, не був так тісно пов'язаний з ідеями свого часу й у той же час не зумів доторкнутися крилом думки минулого й майбутнього людства, як це зробив Данте. Особливо – майбутнього. Закон перспективи в малярстві був відкритий Леонардо да Вінчі, "Божественна комедія" - своєю нерозривністю єдиного тимчасового ланцюга - набагато випередила його в літературі. "Данте,- читаємо в А.Грамші, - мріє про суспільство, що вище комун, вище і церкви, що спирається на "чорних" і стару імперію, що має підтримку в гібболинів, він мріє про таку форму  правління, що диктує закони, які стоять над партіями".26 У силу того, що поет не приймає ні однієї з існуючих в епоху Відродження ідеологій, він виражає загальнолюдські інтереси. На це свого роду унікальне явище звернув увагу й А.В.Луначарський. "Данте, - пише він, - перейнятий загальнолюдською ідеєю, а не груповою. У тім і була його велич, що він перейнятий загальнокласовою ідеєю буржуазії того часу, через неї, зрештою, перейнявся загальноіталійською ідеєю".27 Так італійський поет, фіксуючи здирницькі прагнення буржуазії, нещадно тавруючи її жадібність і жорстокість, у той же час розчищає дорогу для торжества її справи. З огляду на загальнолюдський зміст боротьби, зображеної в поемі, Гегель мав усі підстави сказати, що образи "Комедії" скам'яніли у вічній справедливості, і самі виявилися вічними".

Хто ж був його щирим другом, етика якого дозволила виробити поетові правильну естетичну позицію, – і це четверта особливість "Божественної комедії". На кого він повинен тримати орієнтир, зображуючи смертельну сутичку прекрасного й потворного в народжуваному новому й вмираючому старому? На народ, на плебейську юрбу Флоренції. Ще у філософському трактаті "Бенкет" Данте порушує питання про знатність. Багатство, вважає поет, - причина аморальності. Погана людина швидше може стати багатою.



Багатство є джерелом зла. Нагромадження багатств одними веде за собою зубожіння інших. Говорячи про доброчинність, поет вимагає налагоджувати стосунки з людиною, виходячи з її заслуг. У повній відповідності з філософськими поглядами доби Данте ставить і художньо розв'язує ці проблеми в "Божественній комедії". Ціль "Комедії", - пише він, - "вивести живучих у цьому житті зі стану нещастя і привести їх до стану блаженства". "І коли, - ще раз підкреслює свою основну думку Данте, - у якому-небудь місці чи уривку виклад носить характер споглядальний, ціль його все-таки не споглядальна, а діюча." Виховати людей, що перебували в "німій покірності ціле тисячоліття", у дусі діяльної боротьби за щастя, переконувати в неминучості торжества справедливості й гуманності, твердо вірити, що "за квіткою поспіє добрий плід", - от які задачі ставив перед собою поет. Тому матеріал для своєї творчості він черпав у середовищі народних мас.

І не тільки демократичні єресі, що поширюються серед ремісників і селян, визначають позицію й основний зміст поеми. Про безпосередній зв'язок автора з народом, з його естетичною діяльністю говорить і той факт, що поему пише він живою народною мовою (а не латиною, як було прийнято), мовою, потрібною людям, як ячмінний хліб, "якого наїдяться тисячі". Відстоюючи ідею єдиної для всієї країни мови, Данте зв'язує питання мистецтва із суспільними інтересами народу та держави. Питання про народне походження гуманістичних тенденцій Проторенесанської культури стосується не тільки "Божественної комедії". Аналізуючи твори про джерела народної поезії (нариси Ецію Леве "Угу-чоне Да Лоді і виникнення поезії"), А.Грамші пише, що "перші елементи Відродження мали не придворне і не схоластичне, а народне походження, вони були вираженням загального культурного й релігійного протесту (патарія) проти середньовічної церкви й імперії".28

Звернемо увагу ще на одну особливість естетичного впливу "Комедії" - утвердження принципів реалістичних форм зображення. Тут необхідно мати на увазі насамперед  принципи наслідування природі, зображення життя з усіх боків і ліричне забарвлення зображуваних подій.

Таким чином, Данте стояв на порозі двох століть. Основою його творчості послужили гуманістична установка, характерна для нової культури з її філософськими і художніми пошуками, та звернення до античного мистецтва. Загадка його гуманістичного абсолюту в характері розвитку народної культури. Чеканячи пережите у своїх безсмертних терцинах, поет дає багато підстав для роздумів: "Чому світ такий? Чому людина не знайде в ньому місця чи гідного заняття?" І дзвенить цей голос "десяти мовчазних століть", (Т.Карлейль), зрушує з місця культурні пласти цілих поколінь, передбачаючи нове життя.

Отже, Данте – представник Проторенесансу чи Передгуманізму. Петрарка, і в цьому дослідники одностайні, - представник Відродження. Під його пером усі соціальні зміни епохи стали художнім принципом мистецтва періоду зародження буржуазії. А.В.Луначарський писав, що Петрарка був першою людиною, яка усвідомила себе в новому часі першою яскраво вираженою особистістю, "першою квіткою індивідуалізму". За Луначарським, носій індивідуалізму - "це буржуазія, що розбила рамки цеху, з руйнуванням яких... стрижнем людського життя стає егоїзм і конкуренція, приватна власність і особистість власника".29 На індивідуалізм як головну особливість творчості Ф.Петрарки вказував і Р.І. Хлодовський. "Новим світоглядом Петрарки є його гуманістичний індивідуалізм. Він центр і основа його світогляду".30

У спеціальній літературі, що розглядає епоху Відродження і її діячів в історичному розвитку, прийнято вважати індивідуалізм прогресивним явищем. "Кінцева мета індивідуалізму Петрарки,- читаємо в "Історії Італії",- виступає як усвідомлення суспільних зв'язків і органічне залучення індивіда до суспільства".31 Зверніть увагу: індивідуалізм є дуже характерною естетичною і моральною рисою першого гуманіста та служить ключем до розгадки його особистості і того значення, що він має в історії. Петрарка ставить задачу створювати особливий тип мислення людини. У систему підготовки нового типу мислення людини входив, по-перше, інтерес особистості до самої себе, як дивацтва природи, по-друге, органічний зв'язок з навколишньою дійсністю. Ця вимога – вимога нового, більш вищого, порівняно з античністю і середньовіччям, типу гармонії. В автобіографічному доробку "Моя таємниця, чи книга бесід про презирство до світу" Ф.Петрарка протиставляє новий світогляд середньовічному аскетизму, підкреслюючи привабливість реального, а не примарного життя.

Тавруючи ганьбою балакучість сухих теоретиків, чиї визначення накладають "пута на розум" і дають "привід до неспокійних суперечок", Ф.Петрарка пише: "Отому гордовито-презирливому, пустодзвонному поріддю хочеться кинути в обличчя: "Нещасливі. До чого ви вічно виснажуєте свій розум? До чого, забуваючи самі речі, ви старієте над словами й з посивілим волоссям і зморшкуватим чолом займаєтеся дитячими пустощами?" Розуміючи всю згубну силу поганих прикладів у вихованні молоді, Ф.Петрарка з властивою для нього поетичною пристрасністю вигукує: "Нехай би, принаймні, ваше божевілля шкодило тільки вам самим, а не калічило здебільшого шляхетні розуми молоді."32

Що ж стосується Петрарки, який виступає в діалозі з Августином в образі Франциска, він бажає повнокровного земного життя.  “... Я не мрію стати богом, досягти безсмертя й охопити небо і землю; мені досить людської слави, її я спрагу і, смертний сам, бажаю лише смертного."33 Те, що складало основу життя людини середньовіччя - жити з очима, спрямованими в небо, для Петрарки безглуздо й нерозумно. Бути у всіх напрямках людиною, подібною не до Бога, а до інших людей, - от у чому головний зміст призначення людини. Тому у всіх своїх працях, особливо в "Листах до католиків" і в "Таємниці", де переживання суто індивідуального характеру, безсоромно поділяється найінтимнішими своїми думками. У зв'язку з пильною увагою до самого себе, Петрарка вимагає у першу чергу захоплюватися не красою гір і блакиттю рік, а людською душею, з величчю якої ніщо не може зрівнятися.

Ось таку відповідь дав Ф.Петрарка на нові виклики часу. Він громовладно сказав те, про що думали багато хто. Індивідуалістичні тенденції суспільства на новій гуманістичній основі розвинулися до такої міри, що вимагали суспільного заохочення, теоретичного обґрунтування, що протистоїть безнадії та аскетизму.

Через усі твори Ф.Петрарки проходить думка: примирити нові прагнення зі старими середньовічними підвалинами, божественна основа яких узаконена. Майбутнє залежить від освічених людей. Вони, працюючи в старих установах, здатні обновити їх, наповнити їхню діяльність новим змістом. Установ змінювати не потрібно, вони зміняться самі собою. Уся суть в ідеалі особистому, від якого залежить все інше, тому що силам оновленої особистості немає межі, вона здібна змінити буття. У цьому, звичайно,  ідеологи Відродження помилялися, що й показали події в Україні 90-х років. Разом зі зміною "особистих ідеалів" змінюються і "суспільні ідеали", більше того, історія робить свій поступ і тоді, коли люди намагаються загальмувати хід її розвитку.

Ф.Петрарка, знаходячись у вирі подій, прекрасно бачив, що для торжества його естетичних поглядів необхідне національне об'єднання. Ідея національного єднання буде пізніше оспівана в "Князі" Н.Макіавеллі, однак перші кроки в цій найважливішій умові розвитку особистості зробив Петрарка. З якою силою кидає він докір правителям Італії за їхні безглузді феодальні війни, у результаті яких цілі області стають легким здобутком іноземних завойовників;

Вы, у кого не отнял рок державы

над доблестным народом.



Каталог: txt
txt -> Навчальний посібник для студентів філологічних спеціальностей вищих педагогічних навчальних закладів
txt -> Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка donetsk compartment of shevchenko scientific society донецький
txt -> Спроба структурно-семіотичного аналізу твору дж. К. Роулінг "гаррі поттер" І наративних творів-близнят у стилі фан-фікшн
txt -> №1 (73) січень-лютий 2006 Костянтин Нікітенко
txt -> Наукового товариства
txt -> Биография С. А. Лебедева Малиновский Б. Н
txt -> Наукового товариства
txt -> Lingua Sovetica як феномен тоталітарної політичної культури


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка