Ґаррієт Бічер-Стоу Хатина дядька Тома Розділ І що знайомить читача з однією дуже людяною особою



Сторінка11/27
Дата конвертації20.09.2018
Розмір1.87 Mb.
#50029
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   27

Твої слова, люба, як завжди, слушні й розумні, — сказав Сен-Клер. — А з Дольфом річ ось у чім: він так довго наслідував мої манери й чесноти, що зрештою перестав помічати різницю між собою і своїм хазяїном. От мені й довелося нагадати йому про цю різницю.

— Яким чином? — спитала Марі.

— По-перше, я змушений був розтлумачити йому, що волію зберегти хоч деякий свій одяг для себе самого. Далі я трохи обмежив його надмірні витрати одеколону, а до всього того був такий Жорстокий, що дозволив йому користуватися лиш десятком моїх батистових хусточок. Цей останній захід особливо обурив Дольфа, і мені довелося зробити йому лагідну батьківську вимову.

— О Сен-Клер! Коли вже ти навчишся поводитись із прислугою? Твоя поблажливість просто огидна! — мовила Марі.

— А яка, зрештою, шкода з того, що цей бідолаха хоче бути схожий на свого хазяїна? Коли вже я виховав його так, що для нього нема нічого милішого, ніж одеколон та батистові хусточки, то нехай собі тішиться.

— А чому ви не виховали його краще? — різко й вимогливо запитала міс Офелія.

— Забагато клопоту. Лінощі, сестрице, лінощі — ось що занапащає людські душі. Коли б не лінощі, я й сам був би справжній ангел.

І, сівши за піаніно, Сен-Клер заграв якусь веселеньку мелодію.

Що ж до Тома, то йому тепер, як кажуть, нарікати на життя не доводилось. Маленька Єва, щиро прихилившись до нього душею — тут була й неусвідомлена вдячність, і добра ласка її благородної натури, — попросила батька приставити Тома до неї за доглядача у всіх її прогулянках та виїздах верхи. І Томові було звелено облишати всі інші справи й супроводити панночку Єву щоразу, як він буде їй потрібен. Певне, читач і сам розуміє, що цей наказ аж ніяк не був йому неприємний. Тепер він завжди ходив добре вдягнений, бо Сен-Клер дуже дбав про зовнішній вигляд прислуги. Робота в стайні тільки називалася роботою, бо насправді Том мав лише назирати за своїм помічником х давати йому настанови. Марі Сен-Клер рішуче зажадала, щоб від нього не тхнуло кіньми, коли він підходить до неї, і щоб його взагалі не приставляли до брудної роботи, бо, мовляв, її нерви не витримують неприємних запахів і найменшого такого випадку буде досить, щоб навіки покласти край її земним стражданням. Отож Том і красувався в ретельно вичищеному сукняному костюмі, незаймано-білому комірці та рукавичках, гладенькому касторовому капелюсі й лискучих чоботах. Усе це надавало його добродушному чорному обличчю вельми поважного вигляду.

До того ж він жив тепер у прегарній місцині, а люди його раси до цього далеко не байдужі. І він собі тихо милувався пташками, квітами, фонтанами, світлом і красою двору, шовковими завісами, картинами, дзеркалами, статуетками, позолотою в просторих покоях, і дім той здавався йому справжнім палацом Аладіна1.

1 Аладін — герой однієї з арабських казок «Тисячі і однієї ночі», що з допомогою чарівної лампи здобув величезне багатство.

Одного недільного ранку Марі Сен-Клер, пишно убрана, стояла на веранді, застібаючи на своїй тендітній руці діамантову браслетку. Отак, в усій красі, — в діамантах, шовках і мереживах, — вона вирушала до модної в місті церкви, щоб показати своє благочестя. Марі віддавна взяла собі за звичай бути по неділях дуже побожною. Вона стояла на веранді, така струнка, така елегантна й граціозна, і мереживний шарф повивав її легеньким серпанком. Чарівна на вигляд, вона і в душі почувала себе доброю та милою. Міс Офелія, що стояла поруч, являла собою її цілковиту протилежність. не тому, що не мала такої пишної шовкової сукні й такої гарної хусточки. Пряма, кощава й негнучка, вона, на відміну від своєї граціозної родички, немовби уособлювала зовсім іншу людську натуру.

— А де Єва? — запитала Марі.

— Вона спинилася на сходах сказати щось няні. Про що ж балакають на сходах Єва і няня? Послухай сам, читачу, бо Марі їх не чує.

— Люба няню, я знаю, що в тебе дуже болить голова.

— Щоб ви були здорові, панночко Єво! А голова в мене останнім часом завжди болить. То нема чого вам про те турбуватись.

— Я рада, що ти теж ідеш прогулятися. Знаєш що, няню, — і дівчинка обняла її за шию, — візьми-но мій флакончик з нюхальною сіллю.

— Та що ви! Це ж така гарна золота штучка, ще й з діамантами! Ні, панночко, не можна, ніяк не можна.

— Чому не можна? Тобі він потрібен, а мені ні. Коли в мами болить голова, вона завжди нюхає сіль, і їй стає легше. Ні, ти повинна його взяти, зроби мені приємність.

— І що вона каже, рибонька моя! — мовила няня. Єва швидко засунула флакончик їй у пазуху, поцілувала її і побігла вниз до матері.

— Чого ти там затрималась?

— Я спинилася тільки на хвилинку віддати няні свій флакончик з нюхальною сіллю.

— Єво! — мовила Марі, гнівно тупнувши ногою. — Віддати няні свій золотий флакончик! Коли вже я навчу тебе гідно поводитись? Ану зараз же йди мені й забери його назад!

Похнюпивши голову, дівчинка знехотя повернулась іти.

— Слухай, Марі, дала б ти дитині спокій, — сказав Сен-Клер. — Нехай собі робить що хоче.

— Сен-Клер, як же вона житиме на світі? — вигукнула Марі.

— Якось проживе, — відказав Сен-Клер. — Гадаю, краще, ніж ми з тобою.

— Тату, не треба, — мовила Єва, легенько торкаючись його ліктя. — Мамі це неприємно.

— А ви, брате, їдете з нами до церкви? — зненацька спитала міс Офелія, обертаючись до Сен-Клера.

— Ні, дякую.

— Я так хочу, щоб Сен-Клер показувався в церкві, —обізвалась Марі, — але в ньому нема ані крихти благочестя. Це просто неподобно…

Дорогою Марі повчала дочку:

— Ти повинна зрозуміти, Єванжеліно, що бути доброю до слуг можна й треба. Але ніяк не годиться ставитись до них так, мов до родичів або людей одного з нами кола. От якби няня захворіла, хіба ти поклала б її на своє ліжко?

— Ну звісно, мамо, що поклала б, — відказала Єва. — Адже так мені було б зручніше її доглядати, та й, знаєш, моє ліжко краще, ніж її.

Від цієї відповіді, що виказувала цілковитий брак моральних підвалин, Марі охопив справжній розпач.

— Що мені зробити, щоб ця дитина зрозуміла мене? — вигукнула вона.

— Нічого, — промовисто відказала міс Офелія. Якийсь час Єва сиділа принишкла й засмучена.

Та, на щастя, діти не довго пам’ятають прикрі враження, і незабаром вона вже весело сміялася, видивляючись у віконце карети, що гуркотіла дорогою.

Розділ XVII

Як захищається вільна людина

Наближався вечір, і знайомий нам будинок квакерів знову ожив. Рейчел Геллідей нечутно снувала по кімнатах, вибираючи із свого запасу всілякі речі для наших втікачів, що того вечора мали вирушити в дальшу дорогу. Надвечірні тіні простяглися на схід: червоне сонячне кружало в задумі стояло над обрієм і його скісне проміння осявало затишним золотавим світлом невеличку кімнату, де сиділи Джордж і його дружина. Джордж тримав на колінах хлопчика, а в руці його лежала Елізина рука. Обоє були поважні й замислені, і на щоках у них видніли сліди недавніх сліз.

— Твоя правда, Елізо, — мовив Джордж. — Я знаю: все, що ти кажеш, справедливе. В тебе добре серце, куди добріше, ніж у мене, і я постараюся стати таким, як ти хочеш. Обіцяю тобі поводитись так, як личить вільній людині. Та я й раніш не мав лихих намірів і стримував себе, щоб не робити зла, навіть тоді, коли все було проти мене. А тепер я забуду минуле, скину з душі тягар образ і житиму по-доброму.

— А коли ми дістанемось до Канади, — докинула Еліза, — я буду тобі за помічницю. Я добре обізнана в кравецтві, вмію прати й прасувати тонку білизну. Отож удвох якось заробимо собі на прожиток.

— Так, Елізо. Аби тільки нам не розлучатися більше, і щоб наш хлопчик був з нами. О Елізо, якби ці люди знали, яке то щастя відчувати, що твої дружина й син належать тобі! Я завжди дивувався, коли бачив людей, що могли називати своїми дружин та дітей і все ж прагнули ще чогось у житті. А от я почував себе багатим і сильним, хоч ми й не маємо нічого, крім наших рук. Та не треба мені кращої долі. І нехай я до двадцяти п’яти років тяжко працював, а тепер не маю ні цента грошей, ані покрівлі над головою, ані клаптика землі, яку міг би назвати своєю, — я буду вдоволений, буду вдячний, тільки б мені дали спокій. Я працюватиму й надсилатиму гроші твоїм господарям за тебе й за нашого хлопчика. А своєму колишньому панові я нічого не винен. Він і так заробив на мені вп’ятеро більше, ніж витратив за всі ці роки.

— Але ж небезпека для нас ще не минула, — мовила Еліза. — Ми з тобою ще нев Канаді.

— Це так, — відказав Джордж, — але я начебто вже дихаю вільним повітрям, і воно додає мені сили.

В цю мить у суміжній кімнаті почулися заклопотані голоси, і незабаром хтось постукав у двері. Еліза підвелась і відчинила.

То був Саймон Геллідей, а з ним ще один квакер: Саймон сказав, що його звуть Файнес Флетчер. Він був високий на зріст, рудоголовий, з гострими й хитруватими очима. На відміну від статечного й неговіркого Саймона, він мав вигляд заповзятливої, спритної людини, яка добре знає, чого вона хоче, й пишається своєю обачністю і кмітливістю. Усі ті прикмети не дуже пасували до його квакерського капелюха та поважної мов.

— Наш друг Файнес вивідав важливі речі. Вони стосуються тебе й твоїх супутників, Джордже, — сказав Саймон. — Тож не завадить і тобі послухати.

— Дещо таки вивідав, — обізвався Файнес. — Як я завжди кажу, подекуди буває корисно одним вухом спати, а другим наслухати, от на те й вийшло. Вчора проти ночі спинився я в одному невеличкому заїзді на бічній дорозі. Ти його знаєш, Саймоне, торік ми там продали яблука гладкій жінці з великими сережками. Цілий день попоїздивши, я добряче натомився і по вечері простягся собі в куточку на клунках, доки мені постелять постіль. Укрився буйволячою попоною та й незчувсь, як заснув.

— Наслухаючи одним вухом, еге ж, Файнесе? — стиха запитав Саймон.

— Ні. Десь годину чи дві я спав на обоє, бо таки дуже зморився. Та потім трохи прочумався, аж бачу — сидять коло столу якісь люди, п’ють і щось там балакають. То я собі й подумав: ану послухаю тихенько, про що їм ідеться, бо дочув уже, ніби й квакерів хтось там згадав. А один саме каже: «Еге ж, вони напевне в квакерському селищі». Тут я вже нашорошив обидва вуха і скоро дотямив, що вони балакають про вас. Отож лежав собі нишком та слухав, як вони викладають свої наміри. Цього молодця, казали вони, відпровадять назад у Кентуккі, до його хазяїна, і той його так покарає, що всім неграм буде наука як тікати від панів. Його дружину двоє з них хочуть повезти до Нового Орлеана й там продати собі на поживу. Вони сподіваються взяти за неї тисячу шістсот або й тисячу вісімсот доларів. Хлопчика вони, мовляв, віддадуть торговцеві, що купив його, а тих двох, Джіма і його матір, повернуть хазяїнові в Кентуккі. Вони казали, десь тут недалеко в містечку є два поліцаї, що поїдуть з ними на лови, а тоді жінку відведуть до судді і один з їхнього гурту — малий такий, улесливий — присягнеться, що вона належить йому. Отож вони заберуть її і повезуть на пониззя. Вони знають, якою дорогою ми маємо їхати, і пустяться за нами навздогін, чоловік шестеро чи восьмеро. То що ж нам тепер діяти?

Ті, хто слухав цю розповідь, стояли в різних позах, і то була картина, гідна пензля митця. Рейчел Геллідей, що перед тим місила тісто, так і застигла стривожена, піднявши над столом убрані в борошно руки. Саймон мав похмурий і замислений вигляд. Еліза обняла чоловіка за шию і дивилась йому в обличчя. Джордж стояв, стиснувши кулаки, очі його палали, і вираз у нього був такий, який був би в кожного чоловіка, чию дружину мали виставити на продаж, а дитину віддати работорговцеві.

— Що будемо робити, Джордже? — кволим голосом спитала Еліза.

— Я знаю, що я робитиму! — відказав Джордж і, перейшовши до маленької кімнати, взявся оглядати свої пістолі.

— Так-так, — мовив Файнес, киваючи головою до Саймона. — Бачиш, Саймоне, до чого воно йдеться?

— Та бачу, — зітхнув Саймон. — Краще б минулося без цього.

— Я не хочу нікого вплутувати в свої справи, — сказав Джордж. — Тільки позичте мені візок і покажіть дорогу, а я сам доїду до того селища. Джім дужий, як велет, і безстрашний, як сама смерть, та й я не боязкий.

— Все воно так, друже, — озвався Файнес, — але тобі знадобиться проводир. Бийся собі на здоров’я скільки хочеш, одначе дороги ти не знаєш, а от я таки знаю.

— Але я не хочу вас у це вплутувати, — сказав Джордж.

— Вплутувати? — перепитав Файнес з лукавим усміхом. — От коли ти вплутаєш мене, тоді й поговоримо.

— Файнес меткий і тямущий чоловік, — мовив Саймон. — То краще тобі звіритись на нього, Джордже. І ще одне, — додав він, лагідно поклавши руку Джорджеві на плече, і показав на пістолі. — Не квапся вдаватись до зброї. Молода кров гаряча…

— Я ні на кого не нападу перший, — відказав Джордж. — Мені від цієї країни нічого не треба, хай тільки не чіпають мене, і я спокійно піду геть. Але… — Він на хвилю замовк і спохмурнів на обличчі. — Колись у тому ж таки Новому Орлеані продали мою сестру. То невже тепер мені стояти й дивитись, як вони заберуть на продаж і мою дружину? Адже я маю дужі руки, щоб її захистити. Ні, за свою дружину й хлопчика я битимусь до останку! Чи можете ви осудити мене за це?

— Ніхто не може тебе осудити, Джордже. Іншої ради в тебе нема, — відповів Саймон.

— А хіба ви, чоловіче добрий, на моєму місці не вчинили б так само?

— Хай вбереже мене доля від такої спокуси, — мовив Саймон. — Людина — слабке створіння.

— Ну, а мені, гадаю, на таке діло сили не забракне, — обізвався Файнес, виставивши наперед свої ручиська, схожі на крила вітряка. — І навряд чи я встою проти спокуси взяти за комір якогось молодця, коли тобі, Джордже, треба буде з ним поквитатися.

— А таки видно, що ти не зроду наш, — усміхнувся Саймон. — У тобі ще й досі пробивається колишня натура.

Треба сказати, що раніше Файнес був мужнім лісовиком, чудовим мисливцем, що клав оленя за одним пострілом. Та, посватавшись до одної гарненької квакерки, що полонила його своїми чарами, він прилучився до тамтешньої громади. І хоч він був тепер доброчесний, тверезий та діяльний член громади, і ніхто не міг закинути йому чогось негідного, проте деякі надто ревні одновірці вважали, що йому ще бракує належної сумирності.

— Наш друг Файнес завжди воліє чинити по-своєму, — з усміхом мовила Рейчел Голлідей, — одначе всі ми знаємо, що серце в нього добре й справедливе.

— То що, — сказав Джордж, — чи не краще вирушити зараз же?

— Я встав о четвертій, поганяв чимдуж і випередив їх на дві чи три години, якщо вони виїхали, коли намірялися. Та й однаково завидна вирушати небезпечно. В сусідніх селищах є лихі люди, і коли вони побачать наш фургон, то можуть причепитись і затримати нас. Краще перебудемо тут. А от десь години за дві, гадаю, можна ризикнути. Я зайду до Майкла Кросса і скажу, щоб він виїхав верхи слідом за нами й пильнував за дорогою, а як помітить погоню, щоб остеріг нас. Кобилка в Майкла така, що обскакує хоч яких коней, і він миттю дасть нам знати про небезпеку. А зараз я піду попередити Джіма та його матір, щоб були напоготові, й догляну за кіньми. Ми мажемо чимало часу і скидається на те, що таки зумієм дістатися до другої зупинки раніше, ніж вони нас доженуть. Отож нічого не бійся, Джордже, такі пригоди мені не первина, — докінчив Файнес уже на порозі, і двері за ним зачинились.

— Файнес — стріляний горобець, — сказав Саймон. — Він влаштує усе якнайкраще.

— Одне лиш не дає мені спокою, — озвався Джордж. — Щоб ви не мали через мене біди.

— Зроби ласку, Джордже, не згадуй більше про це. Ми чинимо так, велить нам сумління, бо інакше не можемо. А тепер, мати, — обернувся він до Рейчел, — поквапся з вечерею для наших друзів, бо не можна ж відпустити їх голодних.

Поки Рейчел та її діти клопоталися в кухні — пекли кукурудзяні коржі, смажили шинку та курчат і квапливо готували все інше де вечері, — Джордж і Елізою сиділи обнявшись у своїй кімнатці й розмовляли так, як і належало подружжю, що його за кілька годин могли розлучити навіки.

— Елізо, — сказав Джордж, — люди, що мають багато друзів, власні домівки, землю та гроші, нездатні любити так, як любимо одне одного ми, бідні й безпритульні. Поки я не знав тебе, Елізо, жодна жива душа не любила мене, крім моїх нещасних матері та сестри. Я бачив сердешну Емілі того ранку, коли торговець повіз її назавжди. Вона прийшла в закуток, де я спав, і сказала: «Бідолаха Джордж, ти втрачаєш останнього друга. Що з тобою буде, нещасний мій братику?» А я встав, обхопив її руками за шию і гірко заплакав, і вона теж заплакала. То були останні лагідні слова, що я почув перед довгими десятьма роками, і моє серце геть висхло й стало безживне, мов попіл. Та ось я зустрів тебе, і твоє кохання… о, воно наче знову повернуло мене до життя! Відтоді я став зовсім іншою людиною. І тепер, Елізо, нехай я проллю свою кров, усю до краплі, але вони не заберуть тебе від мене. Тому, хто зазіхне на тебе, доведеться спершу переступити моє мертве тіло.

— Зглянься на нас, доле! — ридаючи, промовила Еліза. — Нам би тільки піти разом з цієї країни, ото і все, чого ми хочемо!..

Аж ось до неї підступила Рейчел і, лагідно взявши за руку, повела до столу вечеряти. Тільки-но всі посідали, як почувся легенький стук у двері і до кухні зайшла Рут.

— Я забігла на хвилинку, — мовила вона, — принесла вовняні панчішки для хлопчика. їх тут три пари — гарненькі, теплі. Адже в Канаді така холоднеча! Ну як, не боїшся, Елізо? — спитала вона і, швидко перейшовши до другого кінця столу, приязно поплескала Елізу по руці. Тоді сунула малому Гаррі маківника. — А оце йому на дорогу. — Вона витягла з кишені невелику пачечку. — Діти ж завжди просять їсти.

— О, дякую, ви така добра! — мовила Еліза.

— Сідай „повечеряй з нами, Рут, — запросила Рейчел.

— Ніні, не можу. Я покинула Джона з малим, а в печі пироги сидять. Отож мушу бігти, бо Джон попалить мені пироги й віддасть малому весь цукор з цукерниці. Він у мене такий! — засміялася маленька квакерка. — Ну, прощавай, Елізо. Прощавай, Джордже. Щасливої вам дороги! — І Рут хутенько вибігла з хати.

Невдовзі по вечері до будинку під’їхав фургон. На небі вже сяяли зорі. Файнес швидко зіскочив з передка, щоб примостити подорожніх, дверей будинку вийшов Джордж, несучи на одній руці хлопчика, а другою підтримуючи Елізу. Хода його була тверда, обличчя спокійне та рішуче. За ними вийшли Рейчел і Саймон.

— Ви на хвилинку злізьте, — мовив Саймон до тих, що були у фургоні — а я трохи підмощу жінкам і дитині.

— Ось дві буйволячі попони, — сказала Рейчел. — Роби все так, щоб зручніш було сидіти. Адже їхати цілу ніч.

Джім зліз перший і дбайливо допоміг своїй старенькій матері, що вчепилась йому за руку й сполохано озиралася довкола, неначе десь от-от мала наскочити І погоня.

— Джіме, твої пістолі в порядку? — тихо й спокійно запитав Джордж. і 2

— Авжеж, — відказав Джім.

— І ти знаєш, що тобі робити, якщо вони нас доженуть?

— Певно, що знаю, — сказав Джім, випинаючи свої широкі груди. — Невже ти гадаєш, що я знову віддам їм мою матусю?

Поки вони перемовлялись між собою, Еліза попрощалася з добросердою Рейчел, і Саймон підсадив її у фургон. Тримаючи на руках хлопчика, вона забралася в задок і сіла на буйволячі шкури. Там-таки всадовили й стару, а Джордж і Джім примостилися на товстій дошці посередині. Файнес заліз на передок.

— Щасливої дороги, друзі! — мовив Саймон.

— Бувайте здорові! — озвалися втікачі.

Фургон рушив з місця і, підстрибуючи, загуркотів по стужавілій дорозі.

Дорога була така труська, і колеса так торохтіли, що розмовляти ніяк не випадало. А тим часом фургон сунув собі вперед великими темними гаями, похмурими голими рівнинами, поминав горби та видолинки, і з кожною годиною втікачі від’їжджали все далі, далі й далі. Хлопчик скоро заснув, налігши обважнілим тільцем на материні коліна. Бідолашна стара жінка помалу заспокоїлась і вже не тремтіла від страху, і навіть Еліза, попри всі свої тривоги, десь після півночі несамохіть склепила повіки. Тільки Файнеса начебто зовсім не брав сон, і він коротав ніч, „висвистуючи пісень, що аж ніяк не скидались на квакерські.

Та десь над третю годину Джордж дочув ген позаду швидке й рівне тупотіння кінських копит і штовхнув Файнеса під лікоть. Той спинив коней І прислухався.

— Здається, Майкл, — мовив він. — Чути, начебто його кінь біжить чвалом.

Він підвівся на передку і витяг шию, стривожено видивляючись на дорогу позаду.

На вершечку далекого горба невиразно забовванів обрис вершника, що чимдуж скакав до них.

— Напевнее він! — сказав Файнес.

Джордж і Джім, самі не знаючи навіщо, враз вискочили з фургона. Всі троє, затамувавши віддих, дивилися туди, звідки мав над’їхати сподіваний вісник. А той дедалі наближався. Ось він спустився у видолинок, і тепер вони не бачили його, лише чули квапливе, уривчасте тупотіння — усе ближче й ближче, — аж ось нарешті він вигулькнув з-за пагорка, де його вже можна було гукнути.

— Так, це Майкл! — мовив Файнес, а тоді голосно гукнув: — Гей, Майкле!

— Це ти, Файнесе?

— Еге! Ну що там? Вони вже близько?

— На п’яти наступають. їх чоловік вісім чи десять. Позаливали очі, лаються, люті, наче вовки.

Об тій-таки хвилі вітерець доніс далекий цокіт копит.

— Ану, хлопці, мерщій у фургон! — мовив Файнес. — Коли вже вам випадає битися, я завезу вас трохи далі.

Обидва миттю скочили в фургон, і Файнес стьобнув коней. Майкл поскакав поряд. Фургон гуркотів, підстрибував, мало не летів над обмерзлою дорогою, проте з-заду дедалі виразніше долинав гук погоні. Тепер і жінки почули його і, сполохано висунувшись із фургона, побачили на гребені далекого пагорба гурт вершників, обриси яких бовваніли на тлі червонястих смуг передранішньої зорі. Виїхавши на ближчий пагорб, переслідувачі, як видно, помітили білий полотняний верх фургона, що вирізнявся вдалині, і вітер доніс їх гучний зловтішний рев. Еліза похолола й притиснула до себе дитину, а стара заквилила й забурмотіла молитви. Джордж і Джім відчайдушно стискали в руках пістолі.

Погоня швидко наближалася. Аж раптом фургон круто повернувся і опинився біля великого стрімчака, що височів над самотнім кряжем серед голої пустки. Ця чорна кам’яна велич, що важко здіймалася проти досвітнього неба, неначе обіцяла втікачам захист і порятунок. Файнес добре знав цю місцину ще відтоді, як був мисливцем, отож і поганяв сюди чимдуж.

— Приїхали! — гукнув він, рвучко спиняючи коней і зіскакуючи з передка. — Ану вилазьте всі мерщій і гайда за мною! А ти, Майкле, припни свою конячину до фургона й поганяй до Амараї. Бери його з хлопцями і назад сюди, побалакаємо з тими панами.

Всі миттю вискочили з фургона.

— Отак! — мовив Файнес, хапаючи на руки малого Гаррі. — Ви, хлопці, допоможете жінкам. А тепер ноги на плечі — і ходу!

Умовляти нікого не довелося. Швидше, ніж про це мовиться, втікачі перемахнули через огорожу і щодуху кинулись до скель, а Майкл зіскочив з коня і, прив’язавши повід до фургона, хутко поїхав геть.

— Сюди, — мовив Файнес, коли вони добігли до скель і в неясному сяйві зір та вранішньому присмерку побачили хоча й нерівну, проте виразно видну стежку, що вела нагору між каміння. — Тут наше давнє мисливське лігво. Нагору, друзі!

Файнес із хлопчиком на руках подався перший, стрибаючи по скелях, мов дикий цап. Джім ішов за ним, несучи на спині свою стару матір, що тремтіла з переляку, а Джордж з Елізою ступали позаду. Тим часом вершники вже під’їхали до огорожі і з криком та лайкою злазили з коней, щоб пуститися навздогін.

Ще кілька хвилин — і втікачі вибрались нагору. Далі стежка йшла тісниною, такою вузькою, що пробиватися нею довелось поодинці. Минувши її, втікачі раптом опинилися на краю провалля, понад ярд завширшки, а по той бік його, здіймаючись на добрих тридцять футів над землею, стояла окрема купа скель, прямовисних, як фортечні мури. Файнес легко перескочив через провалля й посадив хлопчика на порослу кучерявим білим мохом площинку на вершині скелі.

— Всі сюди! — гукнув він. — Ну, плигайте, плигайте, кому життя дороге!

Втікачі один по одному стрибали через провалля. Кілька кам’яних брил на краю скелі стриміли, наче парапет, ховаючи їх від ворожих очей.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   27




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка