Ґаррієт Бічер-Стоу Хатина дядька Тома Розділ І що знайомить читача з однією дуже людяною особою



Сторінка15/27
Дата конвертації20.09.2018
Розмір1.87 Mb.
#50029
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   27

Єва стояла й дивилася на Топсі.

— Бідна Топсі, ну нащо тобі красти? — лагідно мовила вона. — Тепер про тебе добре дбатимуть. А коли хочеш, я дам тобі будь-яку свою річ, аби тільки ти не крала.

То було перше добре слово, що його почула нещасна дитина за все своє життя. Лагідна мова так вразила цю дику, зашкарублу душу, що в її гострих круглих оченятах зблиснуло щось ніби сльоза. Та її в ту ж мить пригасило уривчасте хихотіння і звичайний вищир. Ні! Коли вже вухо зроду не чуло нічого, крім лайки, йому не так легко повірити доброму слову. Те, що казала Єва, здалося Топсі чудним, незрозумілим, і вона не повірила їй.

То що ж було робити з Топсі? її поведінка спантеличила міс Офелію. Виявилося, що її власні виховні принципи тут непридатні. Отож, щоб вигадати час на роздуми, вона замкнула Топсі в темну комору, сподіваючись, що там дівчинка набуде хоч трохи доброчинності, а вона сама тим часом розважить, як їй діяти далі.

— Не уявляю собі, — сказала вона Сен-Клерові, — як я приборкаю цю дитину без биття.

— Ну, то бийте її на здоров’я. Я даю вам цілковиту волю робити все, що ви хочете.

— Дітей треба шмагати, — промовила міс Офелія. — Я ще ніколи не чула, щоб їх виховували інакше.

— Та звісно ж, — погодився Сен-Клер, — чиніть так, як вважаєте за краще. Тільки мушу сказати вам ось що. Я бачив, як цю дитину лупцювали і кочергою, і лопатою, і всім, що трапить під руку. Отож вона звикла до такого поводження, і коли ви хочете досягти чогось більшого, то, мабуть, доведеться вам молотити її ще дужче.

— То що ж з нею робити? — спитала міс Офелія.

— Ви порушили серйозне питання, — сказав Сен-Клер, — і я хотів би, щоб ви самі знайшли на нього відповідь. Що робити з людською істотою, яку можна приборкати лише з допомогою батога? Та й то не завжди. Тут у нас таке часто трапляється.

— Рішуче не знаю. Я зроду не бачила такої дитини.

— Такі діти тут не дивина, та й дорослі теж. То як же з ними бути? — спитав Сен-Клер.

— Просто ради собі не дам, — відказала міс Офелія.

— От і я теж, — докинув Сен-Клер. — Ви так багато говорили про наші обов’язки щодо їх виховання, що мені й справді захотілося, щоб ви самі спробували виховати хоч одну дитину, яких у нас тут тисячі.

— Це ваш лад творить таких дітей, — сказала міс Офелія.

— Я знаю. Але вони створені, вони існують, — то що ж з ними робити?

— Не можу сказати, що я дуже вдячна вам за таку спробу. Та коли вже виходить так, ніби це мій обов’язок, я докладу всіх зусиль, — відказала міс Офелія.

Після цієї розмови міс Офелія ще з більшим запалом узялася до своєї вихованки. Призначивши певні години на кожну справу, вона почала навчати Топсі читати і шити.

У першому предметі дівчинка швидко посувалася вперед. Навдивовижу легко, мов якимись чарами, вона завчила літери і незабаром вже вміла читати по складах. Зате швацька справа давалася їй куди важче. Гнучка, як кицька, й жвава, як мавпочка, вона одразу ж зненавиділа вимушене сидіння над шитвом. Вона ламала голки, нишком викидала їх за вікно чи застромляла в шпари у стінах; сплутувала, рвала та бруднила нитки або й крадькома запроторювала десь цілу котушку. Все це вона виробляла спритно, мов бувалий штукар, та й з не меншим самовладанням, і хоч міс Офелія відчувала, що стільки лихих пригод заразом навряд чи випадкові, проте, змушена час від часу відволікатись на інші справи, ніяк не могла застукати дівчинку на гарячому.

Незабаром Топсі зажила собі слави в усьому домі. Вона мала просто-таки невичерпний хист до всіляких кумедних витівок та пересміхів, залюбки танцювала, вистрибувала, співала, свистіла, наслідувала різні звуки, що вражали її уяву. Щоразу, як їй випадала вільна часинка, всі дітлахи юрмилися коло неї, аж роти пороззявлявши із захвату, і навіть міс Єва, здавалось, була захоплена тими бісівськими штуками, наче голубка, якій несила відвести заворожений погляд від лискучої змії.

Міс Офелію дуже непокоїло, що Єва так уподобала товариство Топсі, і вона попросила Сен-Клера покласти цьому край.

— Ет, дайте дитині спокій, — відказав Сен-Клер. — Це їй тільки на користь.

— Але ж Топсі така зіпсована! Невже ви не боїтеся, що вона навчить Єву чогось лихого?

— Аж ніяк не навчить: Іншу дитину, може, й навчила б, а з Єви все лихе скочується, мов роса з капустяного листя — ні краплі не проходить усередину.

— Ви певні? — мовила міс Офелія. — А от я нізащо б не дозволила своїй дитині водитися з Топсі.

— То нехай ваші діти й не водяться, — відказав Сен-Клер, — а моїй дочці дозволено. Якби Єву можна було зіпсувати, це б уже сто разів зробили.

Перший час привілейовані слуги відверто зневажали Топсі, та згодом вони визнали за краще змінити своє ставлення до неї. Дуже скоро виявилося, що кожного, хто хоч раз зачепить дівчинку, невдовзі по тому неминуче спіткає якась біда: чи то пропадуть сережки або Ще якась улюблена дрібничка, чи раптом він знайде щось із свого одягу геть пошматоване, чи спіткнеться на відро з гарячою водою, чи виряджений як на весілля попаде під зливу помиїв, виплеснутих з вікна.

І хоч як дошукувались винуватця тих пригод, та все було марно. Раз у раз Топсі ставала перед хатнім судом і завжди витримувала допит з таким невинним та поважним виглядом, який не часто трапляється бачити. Ніхто не мав і тіні сумніву, що то все діло її рук, але жодного доказу на підтвердження цього здобути не вдалося, а міс Офелія була надто справедлива й не хотіла вживати рішучих заходів без достатніх підстав.

До того ж усі згадані лиходійства завжди виявлялися в такий час, коли злочинцеві було найлегше уникнути кари. Приміром, помста Розі та Джейн, уже знайомим нам двом покоївкам, щоразу припадала на ті дні, коли вони були в неласці у господині (а таке траплялося нерідко), і, отже, їхні скарги аж ніяк не викликали співчуття. Одне слово, вся челядь скоро зрозуміла, що Топсі краще не чіпати, і їй таки дали спокій. У хатній роботі Топсі була метка та вправна і напрочуд швидко схоплювала все, чого її навчали. За кілька уроків вона так навчилася прибирати в кімнаті міс Офелії, що навіть сама вибаглива господиня не мала до чого прискіпатись. Жодна жива душа не змогла б краще розрівняти простирало, збити подушки, замести підлогу, витерти порох і поставити все на місце, ніж це робила Топсі, коли мала охоту. Але охоту вона мала не дуже часто. І коли по трьох або чотирьох днях пильного й терплячого нагляду міс Офелія, неабияк потішена тим, що врешті навернула Топсі на пуття, лишала її на саму себе й ішла десь в інших справах, Топсі вчиняла в кімнаті справжній погром. Замість того, щоб стелити ліжко, вона починала розважатися: стягала пошивки й буцала головою подушки, аж доки її шорстке кучеряве волосся геть убиралося в пір’я, що химерно стриміло на всі боки; здиралася на поперечини ліжка й повисала сторчака; вимахувала простиралами, а тоді розстеляла їх по всій підлозі; напинала на валок нічну сорочку та чіпець міс Офелії і витворяла з ними різні штуки; співала, свистіла й гримасувала перед великим дзеркалом, — одне слово, як казала міс Офелія, «справляла відьомський шабаш».

Одного разу, коли міс Офелія, завжди така скрупульозна, не знати вже й як забула в кімнаті ключ від комоду, вона застала таку сцену: спорудивши на голові височенний тюрбан з її найкращої індійської шалі, Топсі велично походжала перед дзеркалом.

— Топсі! — вигукувала міс Офелія, коли їй уривався всякий терпець. — Ну чому ти отаке витворяєш?

— Не знаю, пані… Мабуть, тому, що я погана!

— Просто не знаю, Топсі, що з тобою робити.

— Ой пані, та відшмагайте мене! От і та моя хазяйка завжди мене шмагала. А як не шмагати, то я й робити нічого не можу.

— Та не хочу я тебе шмагати, Топсі. Ти й так можеш добре все робити, тільки б забажала. Чому ж ти не бажаєш?

— Ой пані, я вже так звикла, щоб мене шмагали! Мабуть, воно мені корисне.

Часом міс Офелія вдавалася й до цього засобу. Топсі щоразу зчиняла страшенний крик — плакала, верещала, благала прощення, — а десь за півгодини, вмостившись, мов на сідалі, на бильцях веранди, оточена юрбою кухонної «молоді», зневажливо розповідала про недавню пригоду.

— Ну, міс Фелі й шмагає! Таким шмаганням і комара не приб’єш. Побачила б вона, як лупив з мене шкуру той хазяїн. От він у цьому ділі тямив!

Топсі дуже пишалася своїми гріхами та злочинствами і, очевидно, вважала їх за неабиякі чесноти.

— Гей ви, негри! — промовляла вона до своїх слухачів. — А знаєте, що всі ви грішники? Атож, геть усі як є! І білі люди теж грішники — так каже міс Фелі. Одначе негри, мабуть, гірші. Та ба, де вам братися до мене! Та моя хазяйка тільки те й робила, що лаяла мене. Мабуть, поганшої за мене нема в цілому світі!

За цими словами Топсі перекидалася через голову і, сяючи з утіхи, спиналася ще вище, видимо звеличена у власних очах.

По неділях міс Офелія з дуже поважним виглядом навчала Топсі молитов. Дівчинка мала дивовижну пам’ять і швидко заучувала їх, на превелике вдоволення своєї виховательки.

— Невже ви гадаєте, що це дасть їй хоч якусь користь? — запитав Сен-Клер.

— Аякже, дітям воно завжди на користь, — відказала міс Офелія.

— Навіть коли вони їх не тямлять? — не вгавав Сен-Клер.

— До пори, звісно, не тямлять. А виростуть — і все зрозуміють.

— Щодо мене, то я й досі нічого не зрозумів, — сказав Сен-Клер, — хоч як ретельно ви мені їх утовкмачували змалечку.

— Ну, ви були здібним учнем, Огюстене. Я тоді покладала на вас чималі надії, — мовила міс Офелія.

— А тепер уже не покладаєте? — спитав Сен-Клер.

— Я б воліла, Огюстене, щоб ви були такий, як тоді, в дитинстві.

— Правду сказати, і я теж, сестрице, — мовив Сен-Клер. — Ну що. ж, навчайте Топсі далі. Може, з неї щось і вийде… Я більше вам не заважатиму, слово честі.

Міс Офелія дала знак, і Топсі, що протягом цієї розмови стояла, шанобливо згорнувши руки, незворушна, мов чорна статуя, знову взялася переказувати завчене. Сен-Клер сховався за газетою і сидів, аж поки вона скінчила. Все було гаразд, тільки вряди-годи Топсі чудно плутала важкі слова і, незважаючи на всі зусилля міс Офелії, вперто перекручувала їх по-своєму. Сен-Клер, хоча й пообіцяв сидіти тихо, дуже зловтішався з тих помилок, щоразу кликав Топсі до себе й задля розваги загадував їй знову проказувати перекручені Я місця, хоч як протестувала міс Офелія.

— Огюстене, як же я можу навчати дитину, коли ви таке робите? — докоряла вона.

— Ваша правда, я зробив недобре, більше не буду. Надто вже мені подобається, коли це кумедне мавпеня спотикається на тих словах!

— Але ж ви заохочуєте її до помилок.

— Ну то й що? Чи їй не однаково, як казати?

— Ви самі хотіли, щоб я виховала її як належить. Тож повинні пам’ятати, що вона розумна істота, і не впливати на неї зле.

— Ой лишенько! Та повинен, повинен… Але, як каже Топсі, я такий поганий!

В отакий приблизно спосіб і тривало виховання Топсі десь років зо два. Міс Офелія день у день терпіла її вибрики, мов напади якоїсь хронічної хвороби, і з часом навіть звикла до них, якот, буває, звикаєш до невралгії чи мігрені.

Що ж до Сен-Клера, то його ця дівчинка просто забавляла, як забавляють людей штуки папуги чи цуценяти. Коли Топсі за свої лихі витівки потрапляла в неласку у інших мешканців будинку, вона завжди шукала захисту біля його крісла, і Сен-Клер незмінно визволяв її з біди. Він часто давав дівчинці дрібні монетки, які вона витрачала на горіхи та цукерки і з безтурботною щедрістю обділяла всіх дітлахів у господі. Слід віддати Топсі належне: вона мала добру й великодушну вдачу, а Злою ставала лише тоді, коли мусила захищатися.

Отже, тепер Топсі введена в нашу оповідь і надалі час від часу з’являтиметься в ній поряд з іншими дійовими особами.

Розділ XXI

Кентуккі Певне, читач не відмовиться повернутись на час до знайомого нам кентуккійського маєтку, заглянути в Томову хатину й побачити, як живуть ті, кого ми там залишили.

Було тихе літнє надвечірня, і двері та вікна просторої вітальні стояли розчинені навстіж, немовби припрошуючи хоч сякий-такий вітерець ласкаво завітати в дім. Містер Шелбі сидів у суміжній з вітальнею галереї, що тяглася вподовж усього будинку й з обох боків мала вихід на балкони. Біля дверей вітальні, схилившись над шитвом, сиділа місіс Шелбіусього було видно, що їй не дає спокою якась думка і вона тільки й чекає слушної нагоди, щоб її висловити.

— А ти знаєш, — нарешті обізвалася вона, — що Хлоя одержала від Тома листа.

— Справді? Певне, Том уже має на новому місці якогось приятеля. Ну, то як же йому там живеться?

— Як я зрозуміла, його купив якийсь дуже родовитий господар, — відказала місіс Шелбі. —ним добре поводяться і не переобтяжують роботою.

— Он як! Ну що ж, я радий за нього… дуже радий, — щиро мовив містер Шелбі. — Може статись, він так звикне до Півдня, що й не схоче повернутися сюди.

— Навпаки, — заперечила місіс Шелбі, — він дуже хоче знати, коли ми назбираємо грошей, щоб викупити його.

— Цього я й сам не знаю, — сказав містер Шелбі. — Досить раз потрапити в скруту, як потім їй і кінця не видно. Вона мов те болото: одну ногу витягнеш, друга загрузне. Позичаєш в одного, щоб віддати другому, а тоді ще в когось, щоб поквитатися з першим. А там не встигнеш і сигари скурити, як на тебе вже сиплються всі оті трикляті папірці від кредиторів — нагадування, вимоги, повістки, — і пішла колотнеча!

— Як на мене, любий, то цьому лихові можна зарадити. Чому б нам не продати коней і одну з твоїх ферм, щоб розплатитися з боргами?

— Сміх та й годі, Емілі! Ти наймиліша жінка в цілому Кентуккі, а все ж тобі й невтямки, що ти нічого не розумієш у цих справах. І взагалі жінки нездатні їх розуміти.

— Але принаймні, — мовила місіс Шелбі, — ти міг би трохи пояснити мені своє становище. Ну, хоча б показати список усіх твоїх боргів і перелік того, що винні тобі інші. Може, я й допомогла б тобі щось заощадити.

— Ой Емілі, дай мені спокій! Не можу я напевне сказати. Я й сам лиш приблизно знаю, як стоять справи. Це тобі не Хлоїні пироги, що їх можна обміряти і сяк і так. Кажу ж тобі, ти нічого в цьому не тямиш!

І містер Шелбі, не маючи іншого способу підкріпити свої слова, підвищив голос. То дуже зручний І переконливий доказ, коли чоловік обговорює справи з дружиною.

Місіс Шелбі зітхнула й на тому облишила розмову. Правду сказати, хоч вона, як цілком слушно зауважив її чоловік, була жінка, проте розум мала ясний і діяльний, а твердістю вдачі, безперечно, переважала самого містера Шелбі. Отож її пропозиція допомогти йому в справах була не така вже й безглузда, як то здавалося містерові Шелбі. Вона всім серцем прагнула додержати, слова, яке дала Томові й тітоньці Хлої, і скрушно зітхала, пригнічена марністю своїх спроб.

— То ти гадаєш, що ми ніяк не зможемо зібрати грошей на викуп? Бідолашна тітонька Хлоя! Вона ж так сподівається!

— Дуже жаль. Мабуть, я таки поквапився з тією обіцянкою. Хтозна, як усе воно буде, але краще б уже тепер сказати Хлої, щоб вона не сподівалася даремно. Десь за рік чи два Том матиме нову жінку, то нехай би й вона підшукала собі когось іншого.

— Містере Шелбі я завжди навчала своїх людей, що шлюб для них так само священний, як і для нас. Тож я й подумати не можу порадити таке Хлої…,Д ніколи не дозволю собі зрікатись, обіцянок, що їх дала цим нещасним створінням. Коли вже нема іншого способу дістати ці гроші, я зароблю їх уроками музики. Я певне що охочих знайдеться досить, і я здобуду потрібну суму власною працею.

— Невже ти принизишся до такого, Емілі? Ні, я цього не допущу.

— Принижуся? Не більше, ніж коли б зрадила довіру цих нещасних. Аж ніяк!

— Ну, ти завжди схильна розводити героїчність, Емілі, — сказав містер Шелбі. — Але я раджу тобі добре подумати, перше ніж іти на таке донкіхотство.

Тут розмова була перервана появою тітоньки Хлої.

— Будьте ласкаві, пані, — мовила вона з веранди.

— Чого тобі, Хлоє? — спитала господиня, підводячись і йдучи туди.

— Чи не зволила б пані подивитися на оцю птицю?

Місіс Шелбі побачила кошик з попатраними курчатами й качками. Хлоя стояла над ними з сумовитим, незворушним обличчям.

— Я думала, може, пані звелить приготувати з них паштет.

— Та мені байдуже, тітонько Хлоє. Роби що хочеш. Хлоя стояла, неуважно перебираючи пташині тушки.

Було цілком очевидно, що думає вона зовсім не про них. Нарешті, уривчасто засміявшись, як то часто роблять негри, перше ніж висловити якусь непевну думку, вона промовила:

— Оце ж я кажу, чого б то панові й пані сушити голову, де б його розжитись на гроші? Хай би брали те, що саме пливе до рук. — І вона знову коротко засміялася.

— Про що це ти, Хлоє? — спитала місіс Шелбі. Вона вже догадалася з Хлоїної поведінки, що та чула всю її розмову з чоловіком.

— Ой, та про оте ж саме, пані! — відказала Хлоя, знову засміявшись. — Онде інші хазяї віддають своїхнегрів у найми і мають з того гроші, та ще й збуваються в домі зайвих ротів.

— То кого ж ти пропонуєш віддати в найми?

— Ой пані, та нічого я не пропоную. Оце тільки Сем казав, що в Луїсвіллі є один коди тор, чи як їх там звуть, то він ніби хоче найняти людину, щоб уміла добре пекти, і казав, платитиме їй чотири долари на тиждень, ось як.

— Ну то й що, Хлоє?

— То оце ж я й думаю, чи не час уже приставити Селлі до якогось діла. Вона ж онде вже скільки часу в мене під рукою і навчилася робити все не гірш, як я. То коли пані відпустила мене, я помогла б призбирати ті гроші. А за печиво своє я не боюся й ладна помірятися хоч з яким там кодитором.

— Кондитером, Хлоє.

— Ет, байдуже, пані! Всіх тих чудних слів однаково до ладу не затямиш.

— І ти думаєш покинути своїх малих?

— Та що там, пані. Хлопчики вже величенькі й можуть самі собі раду дати, вони до роботи беручкі. А малу візьме Селлі, то ж така славна дитинка, що її і доглядати не треба.

— Луїсвілл — не близький світ.

— Ет, ну то й що? Воно ж їхати вниз за водою, то, мабуть, і мій старий десь там недалеко? — промовила Хлоя запитливим тоном і подивилася на місіс Шелбі.

— Ні, Хлоє, він ще на сотні миль далі, — відказала міс Шелбі.

Обличчя Хлої посмутніло.

— Та дарма, все одно ти будеш там ближче до нього. Гаразд, можеш їхати, Хлоє, а твою платню, всю до цента, я відкладатиму на викуп чоловікові.

Хлоїне темне обличчя враз проясніло, мов хмарка, осяяна сонцем, і аж засвітилося радістю.

— Ой, яка ж у мене добра панії Оце ж і я про те саме подумала, бо мені не треба ні одежі, ні черевиків, анічогісінько. На мене не піде жодного цента. Скільки це в нас тижнів на рік, пані?

— П’ятдесят два, — сказала місіс Шелбі.

— Та невже? І за кожен тиждень по чотири долари… То скільки ж це буде за рік?

— Двісті вісім доларів, — сказала місіс Шелбі.

— Ого-го! — здивовано й радісно вигукнула Хлоя. — А скільки мені треба робити, щоб назбирати на викуп?

— Десь років чотири чи п’ять. Але ти не будеш стільки робити, Хлоє, я тобі щось докладу.

— Нехай пані й не думає собі братись до отих уроків або ще до чого. Хазяїн правду каже, це ніяк не годиться. Сподіваюсь, нікому з родини не доведеться такого робити, поки я маю руки.

— Не бійся, Хлоє, про честь родини я подбаю, — усміхнулася місіс Шелбі. То коли ж ти думаєш їхати?

— Та я собі нічого не думаю, пані, оце тільки Сем має везти туди лошат, то він казав, що І я могла б з ним вирушити. От я на всяк випадок і поскладала речі. Коли пані дозволяє, я б ото завтра рано з Семом і поїхала. Тільки нехай пані напише мені дозвіл і рекомендацію.

— Гаразд, Хлоє, я приготую тобі папери, якщо містер Шелбі не матиме нічого проти. Мені треба побалакати з ним.

Місіс Шелбі пішла нагору, а зрадувана тітонька Хлоя подалася до своєї хатини збиратись у дорогу.

— Ой паничу Джордже! Ви й не знаєте, що я завтра їду в Луїсвілл! — сказала вона Джорджеві, коли той зайшов до хатини й побачив, що вона заклопотано перебирає одіж малої донечки. — Отож я й подумала, що треба опорядити ці платтячка. А сама поїду, паничу Джордже, і зароблятиму там по чотири долари на тиждень. А пані відкладатиме їх, щоб викупити мого старого!

— Овва! — вигукнув Джордж. — Оце-то діло, щоб я так жив! А як же ти поїдеш?

— Завтра, разом із Семом. А тепер, паничу Джордже, зробіть уже таку ласку — сядьте та напишіть листа моєму старому. Розкажіть йому про все, як воно є, гаразд?

— Авжеж, — відказав Джордж. — Ото зрадіє дядечко Том, коли дістане від нас звістку! Зараз я скочу додому по папір та чорнило. А знаєш, тітонько Хлоє, можна ж написати йому й про нових лошат і про всякі такі речі.

— Та звісно ж, паничу Джордже. То ви йдіть, а я тим часом приготую вам шматок курчати або ще чогось смачненького. Бо коли тепер вам випаде повечеряти у вашої бідної тітки Хлої!

Розділ XXII

Блякне листя, в’яне квітка

День по дню минає людське життя. Отак воно минало і в нашого приятеля Тома, аж поки збігло два роки. І хоч він жив у розлуці з усім, що було миле та любе його серцю, і часто з тугою згадував рідну домівку, проте зовсім нещасним ніколи себе не почував.

На свій лист додому, про який ми розповідали в одному з попередніх розділів, Том невдовзі одержав відповідь од панича Джорджа, виведену таким гарним та округлим учнівським письмом, що його, як казав Том, можна читати «через усю кімнату». Лист містив усілякі цікаві новини домашнього життя, вже відомі нашому читачеві; зокрема, в ньому розповідалося, що тітонька Хлоя поїхала в найми до кондитора в Луїсвілл, де з її хистом до пекарства зароблятиме хтозна-які гроші, і всі ті гроші, сповіщав Джордж, відкладатимуть на викуп Томові. Моз і Піт живуть чудово, а менша дівчинка тупцяє по всьому дому під наглядом Селлі й іншої челяді. Томову хатину поки що замкнено, але Джордж, не шкодуючи слів, барвисто змальовував, як її розбудують і прикрасять, коли повернеться Том.

Наприкінці листа були перелічені всі предмети Джорджевої шкільної науки, виписані кожен окремо з кучерявої великої літери. Там-таки були імена чотирьох лошат, що знайшлися після Томового від’їзду, а також принагідна звістка про те, що батько й мати живі та здорові Загалом лист був надто короткий і не дуже доладний, але Томові здавалося, що то неперевершений взірець красного письма. Вій ніяк не міг намилуватися тією цидулкою і навіть радився з Євою, чи не оправити її в рамку й не повісити на стіну в своїй кімнаті. Лиш єдине стало на заваді цьому намірові: не можна було почепити лист в такий спосіб, щоб бачити обидва боки аркушика водночас.

Дружба між Євою і Томом дедалі міцніла в міру того, як підростала дівчинка. Том прихилився до неї всім своїм добрим і вірним серцем. Чи не найбільшою його втіхою було вдовольняти всі її маленькі нехитрі забаганки, що надають дитинству принадності барвистої веселки. Буваючи щоранку на базарі, він завжди вишукував очима найдивовижніші квіти, відкладав до кишені найдобріші персики й апельсини, щоб віддати їх Єві, повернувшись додому. І як же він радів, коли бачив ще здалеку її осяйну голівку, що виглядала з воріт, і чув оте дитяче запитання:

— Ну, дядечку Томе, а що ти приніс мені сьогодні?

Єва платила йому не меншою приязню і ставала в пригоді чим тільки могла. Хоч була ще й мала літами, вона чудово, виразно читала вголос і охоче тішила цим свого скромного друга.

На той час, до якого дійшла наша розповідь, Сен-Клери з усією челяддю переїхали в свій заміський будинок на озері Поншартрен. Літня спекота повиганяла всіх, хто мав змогу залишити душне, нездорове місто, на береги озера, де завжди повівав свіжий вітерець.

Вілла Сен-Клера була побудована на індійський манір і з усіх боків оточена легкими бамбуковими верандами, що потопали в зелені. Вікна та двері вітальні виходили просто у великий парк, сповнений ароматом квітучих тропічних рослин. Звивисті стежки збігали до самого озера, срібляста гладінь якого безнастанно мінилася в променях сонця й здавалася щораз мальовничішою.

Було одне з тих ясних літніх надвечір’їв, коли призахідне сонце запалює золотавим багрянцем увесь небокрай і вода, відбиваючи ті буйні барви, неначе стає другим небом. Озеро лежало вкрите рожевими й золотими пасмугами, на яких де-не-де вирізнялися білокрилі вітрильники, що нечутно ковзали сюди-туди. Золотисті зірочки ледь проглядали крізь ту заграву й дивилися вниз, на своє мерехтливе відображення у воді.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   27




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка