Ґаррієт Бічер-Стоу Хатина дядька Тома Розділ І що знайомить читача з однією дуже людяною особою



Сторінка3/27
Дата конвертації20.09.2018
Розмір1.87 Mb.
#50029
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

— А що сказала на це мама?

— Що сказала?.. Ну, всміхнулась вона очима, — отими своїми великими гарнющими очима, — та й каже: «А знаєш, тітонько Хлоє, мабуть, твоя правда». І пішла собі до вітальні. Їй було б стукнути мене по шиї за мою зухвалість, та так уже й звикла, що господиня мені в кухні ні до чого.

— Еге ж, обід тоді вийшов знаменитий. Я пам’ятаю, всі так казали, — підтвердив Джордж.

— А правда ж? Та й сама я стояла того дня за дверима їдальні, сама бачила, як генерал аж тричі присував тарілку, щоб йому поклали ще того пирога. А тоді й каже: «У вас чудова куховарка, місіс Шелбі». Я мало не луснула з гордощів, їй богу! Адже ж той генерал добре тямить, що таке смачна страва, — провадила далі тітонька Хлоя з самовдоволеним виглядом. — Він дуже милий чоловік, той генерал. З одного дуже високого роду в Старій Віргінії1 Атож, він тямить, що до чого, той генерал, не гірше за мене. Щоб ви знали, паничу Джордже, кожен пиріг має свій секрет, от тільки не всім воно до тями. А в генерала смак тонкий, я одразу це збагнула з його слів. Атож, він таки знається на куховарстві!

1 Стара Віргінія — південно східний штат, одна з перших територій, заселених англійцями в Америці. Спадкову аристократію Старої Віргінії вважали найвищою родом.

Тим часом Джордж дійшов до такого стану, що іноді буває навіть, у хлопчаків (правда, лише за надзвичайних обставин), — коли вже несила проковтнути більше ані шматочка. Аж тепер він помітив кучеряві хлопчачі голівки та блискучі оченята, що жадібно слідкували за вечерею з протилежного кутка.

— Гей ви, Мозе, Піте! — гукнув він, уломивши від пирога по чималому шматку й кидаючи їх дітлахам. — Мабуть, і вам хочеться солоденького? Тітонько Хлоє, спекла б ти їм якогось коржика.

Джордж і Том перейшли до затишного куточка біля грубки, а тітонька Хлоя, що встигла напекти ще цілу купу коржиків, узяла на руки малу донечку й почала її годувати, раз у раз і собі відкушуючи по шматочку, а водночас наділяючи й Моза з Пітом, що зважали за краще наминати свої коржики під столом, вовтузячись та борюкаючись між собою, а то й смикаючи за ніжки меншу сестричку.

— Ану годі вам! — погукувала на них мати, час від часу навмання тицяючи ногою під столом, коли хлопчаки надто вже розходилися. — Невже не можете посидіти тихенько, коли в нас у домі білі люди? Цитьте ви, чуєте? Ось постривайте, покажу я вам смаленого вовка — нехай тільки піде панич Джордж!

Важко сказати, що мала означати та страшна погроза, та, видно, саме через таку непевність вона майже не справила враження на малих грішників.

— Лихо, та й годі! — озвався дядько Том. — Так уже розбестились, що ніякого впину не знають.

Аж ось хлопчаки вилізли з-під столу, геть пообмазувані мелясою, і накинулися на сестричку з буйними поцілунками.

— Ану забирайтеся звідси! — гукнула мати, відхиляючи їхні кучеряві голівки. — Ви ж усі мені позліплюєтесь докупи й ніколи вже не розліпитесь. Біжіть-но хутчій до рівчака та вмийтеся, — звеліла вона, супроводжуючи свої слова двома потиличниками, що здавалися досить замашними, але викликали тільки новий вибух сміху, і хлопчаки, вискочивши надвір, повалилися один на одного й заверещали від захвату.

— Ну, чи бачили ви ще десь таких шибеників? — потішено мовила тітонька Хлоя. Тоді дістала старий рушник, зумисно на те припасений, змочила його водою із щербатого чайника й узялася витирати дівчинці личко та рученята, замащені мелясою. Начистивши малу так, що бона аж заблищала, тітонька Хлоя посадовила її на коліна дядькові Томові, а сама почала прибирати зі столу. Дівчинка скористалася з нагоди й тут таки почала смикати батька за ніс, дряпати йому обличчя й торсати пухкими рученятами його кучеряву чуприну — ця розвага, як видно, подобалась їй найдужче.

— Ач яке жваве маля! — вигукнув Том, піднімаючи дівчинку на випростаних руках, щоб краще її роздивитися. Тоді підвівся, примостив малу на своєму широкому плечі й затанцював з нею по хатині, тим часом як Джордж махав на них своїм носовичком, а Моз і Піт, що вернулися знадвору, гарчали, наслідуючи ведмедів, аж поки тітонька Хлоя заявила, що ій уже «голова розколюється» від того галасу. Та оскільки, як вона сама визнала, таке лихо траплялося з її головою щодня веселощі в хатині анітрохи не вщухли, і всі гарчали, стрибали й витанцьовували до цілковитої знемоги.

— Ну, вгамувалися вже? — спитала тітонька Хлоя, висуваючи з-під ліжка грубий приземкуватий поміст з постіллю, — А тепер, Мозе й Піте, гайда на боковеньку, бо скоро почнуть збиратися люди до молитов.

— Ой мамо, ми не хочемо спати. Дозвольте нам посидіти й подивитися. Це ж так цікаво!

— А й справді, тітонько Хлоє, сховай-но ти цю штуку, нехай вони посидять, — вибагливо мовив Джордж, штовхнувши ногою ту неоковирну подобу ліжка.

Тітонька Хлоя, якій важливо було тільки додержати звичаю, з видимим задоволенням посунула поміст назад і сказала:

— Ну що ж, може, воно піде їм на користь.

Усі, хто був у хатині, почали обмірковувати, як найкраще приготуватися до наступних зборів.

— І де його взяти стільців, щоб усім вистачило, ну просто ради собі не дам! — бідкалася тітонька Хлоя.

Такі збори відбувалися в Томовій хатині кожного тижня хтозна-відколи, хоч стільців у ній і не більшало, отож можна було сподіватись, що й цього разу якось обійдеться.

— На тому тижні старий дядько Пітер так співав, що аж уломив дві ніжки в оцього стільця, — сказав Моз.

— Ану цить! То, певно, ти сам їх відкрутив, знаю я тебе, — мовила тітонька Хлоя.

— Та дарма, ось я притулю його до стіни, і він ще стоятиме, — провадив далі Моз.

— Нехай тільки дядько Пітер на цього не сідає, бо він, співаючи, завжди соває стільця. Минулого разу він отак по всій хаті совався, — сказав Піт.

— От і добре! — зрадів Моз. — Посадимо його на цей стілець, а як він заведе молитву, то й гепнеться на підлогу! — І Моз гугняво заспівав, наслідуючи старого Пітера, а тоді повалився додолу, показуючи, як воно все буде.

— Зараз же облиш свої штуки! — гримнула тітонька Хлоя. — Як тобі не сором!

Але панич Джордж рішуче став на захист пустуна й сказав, що Моз — меткий хлопчина. Отож докори пішли намарне.

— Ну що, старий, тягни до хати барильця, — сказала тітонька Хлоя чоловікові.

— А пригадуєш, як на тому тижні, саме коли співали, одне барильце подалося і всі попадали на підлогу! — мовив Піт до Моза. — Ото було сміху!

Поки хлопчаки згадували ту пригоду, до хати закотили два порожні барильця і, підперши з боків камінням, щоб не хиталися, поклали на них дошки. Тоді поперевертали догори дном усі цебра й кадоби, що були в хатині, порозставляли хиткі стільці, і на тому приготування до зборів скінчилися.

— Панич Джордж так гарно читає! — сказала тітонька Хлоя. — Я певна, що він і сьогодні зробить нам цю ласку. У нього все виходить куди цікавіше.

Джордж охоче погодився: якому ж хлопцеві не хочеться трохи попишатись!

Незабаром у хатині зібрався чималий розмаїтий натовп: від поважного сивоголового патріарха, якому перейшло вже за вісімдесят, до зелених п’ятнадцятирічних підлітків. Одразу ж зав’язалася легка балачка про се про те: «Де це ви, тітонько Селлі, дістали таку гарну червону хустину?..» — «А ви чули, що пані збирається віддати Елізі оту свою муслінову сукню, коли пошиє собі нову, флерову?..» — «А містер Шелбі думає купити племінного жеребчика, щоб додати слави своєму кінному двору». Були там і такі люди, що належали іншим господарям і прийшли з їхнього дозволу, вони принесли всілякі новини із своїх ферм, і розмова точилася так само жваво та невимушено, як ото, бува, десь у вищих колах.

Тим часом, як у хатині раба люди весело гомоніли й молилися, в панських покоях відбувалися зовсім інші події.

Містер Шелбі й торговець сиділи у вже знайомій нам вітальні, а на столі перед ними були якісь папери та письмове приладдя. Господар лічив розкладені стосиками банкноти, потім віддавав торговцеві, і той перелічував їх після нього.

— Все правильно, — сказав торговець. — А тепер підпишіть оце.

Містер Шелбі присунув до себе купчі, квапливо підписав їх, мов людина, що хоче швидше позбутися якоїсь прикрої справи, і відсторонив од себе разом з грішми. Гейлі дістав з пошарпаної валізки якийсь документ, перебіг його очима й подав господареві. Містер Шелбі схопив той папір, ледве тамуючи нетерпіння.

— Ну, от і по всьому! — вигукнув торговець, підводячись з-за столу.

— Еге ж, по всьому, — неуважно проказав за ним містер Шелбі, тоді тяжко зітхнув і мовив ще раз: — По всьому!

— Здається мені, не дуже ви потішені, — сказав торговець.

— Гейлі, — мовив містер Шелбі, — я сподіваюсь, ви дотримаєте свого слова й не продасте Тома першому-ліпшому покупцеві, не знаючи, хто він і що.

— Але ж ви самі вчинили точнісінько так, шановний пане, — відказав торговець.

— Ви добре знаєте, що мене змусили до цього обставини, — згорда промовив містер Шелбі.

— То вони так само можуть змусити й мене, — сказав торговець. — А проте я зроблю все, що зможу, щоб примістити Тома в добрий дім. Ну, а щодо мене вам нема чого турбуватись — я його не покривджу. Чого-чого, а жорстокості в мені, хвалити бога, нема ані стілечки.

Згадавши ті людяні принципи, про які тільки вранці розводився торговець, містер Шелбі не дуже повірив його запевненням; та іншої ради він не мав, а тому без зайвих слів попрощався з торговцем і, залишившись на самоті, закурив сигару.

Розділ V


Де показано, як почуває себе жива власність, переходячи з рук у руки

Містер і місіс Шелбі вже перейшли до спальні. Господар сидів собі в зручному кріслі, переглядаючи листи, що надійшли з вечірньою поштою, тим часом як його дружина стояла перед дзеркалом і розчісувала коси, що їх так вигадливо заплела й виклала їй Еліза. Помітивши увечері бліде обличчя й посмутнілі очі своєї покоївки, місіс Шелбі сказала, що обійдеться без її послуг, і звеліла їй лягати спати. Тож тепер, розплітаючи сама собі коси, вона мимоволі пригадала оту недавню розмову з Елізою і, обернувшись до чоловіка, недбало запитала:

— До речі, Артуре, що то за мужлай, якого ти привів сьогодні до столу?

— Його звуть Гейлі, — відказав містер Шелбі, трохи збентежено посунувшись у кріслі й не підводячи очей від листа.

— Гейлі? А хто він такий і чого йому тут треба?

— Та бачиш, я мав з ним деякі справи, коли востаннє їздив до Натчеза, — пояснив містер Шелбі.

— І невже цього досить, щоб він з’являвся сюди обідати, наче до себе додому?

— Але ж я сам його запросив, бо мав з ним деякі розрахунки, — сказав Шелбі.

— Він работорговець? — спитала місіс Шелбі, помітивши в чоловіковій поведінці якусь непевність.

— Та ну, люба, з чого це ти взяла? — мовив Шелбі, зводячи на неї очі.

— Ет, з нічого… Оце тільки Еліза прийшла після обіду у великій тривозі, плакала й казала, що ти розмовляєш з торговцем і що вона нібито чула, як він пропонував тобі продати її хлопчика. Ото дурненька квочка!..

— Еліза, кажеш?.. — промовив містер Шелбі, знову беручись до листа.

Якусь хвилю він удавав, ніби цілком заглиблений у читання, не помічаючи навіть, що лист у нього в руках перевернутий догори.

«Так чи так, а все однаково викриється, — подумав він. — Як не тепер, то в четвер…»



  • розчісуючи собі коси, — що то все дурні страхи і що ти ніколи не маєш справ з такими людцями. Я ж певна, що тобі й на думку не спаде продавати когось із нашої челяді, та ще й кому— отому бурмилу!..

  • — Атож, Емілі, — озвався Шелбі, — я й сам завжди так думав. Та бачиш, обставини склалися так, що цього не уникнути. Мені доведеться продати декого з наших слуг.

  • — Отому недолюдкові? Та нізащо!.. Містере Шелбі, ви, мабуть, жартуєте.

  • — На жаль, ні, — відказав Шелбі.

  • — Я погодився продати Тома.

  • — Що? Нашого Тома? Цього „доброго, відданого чоловіка, що вірою і правдою служить вам від самого дитинства! Та що ви, містере Шелбі!.. До того ж ви обіцяли дати йому волю — і ви, і я стільки разів казали йому про де. О, тепер я ладна повірити чому завгодно, навіть і тому, що ви могли б продати й малого Гаррі, єдину дитину бідолашної Елізи, — скрушно і обурено промовила місіс Шелбі.

  • — Ну, щоб ти знала все, то й це правда. Я погодився продати їх обох — і Тома, і Гаррі. Не розумію тільки, чому треба вважати мене за якогось бузувіра, коли інші роблять таке мало не щодня.

  • — Але чому з усіх наших людей треба було обрати саме їх? — запитала місіс Шелбі.

  • — Хіба не можна продати когось іншого, коли вже без цього не обійтися?

  • — А тому, що за них мені дають найбільше, ось чому. Можу продати й інших, коли хочеш. Той чоловік пропонує мені чималі гроші за Елізу. Як тобі таке — більш до душі? — відказав містер Шелбі.

  • — Який негідник! — гнівно вигукнула місіс Шелбі.

  • — Я, звісно, й слухати його не схотів, бо знаю, як би це тебе засмутило. Тож не суди мене надто суворо.

  • — Любий, — мовила місіс Шелбі, опановуючи себе, — пробач мені. Я не подумала. Усе це так мене вразило, таке воно несподіване… Але ж ти дозволиш мені замовити слівце за цих бідолах. Том такий благородний і відданий чоловік, хоч він і негр. Я певна, Шелбі, що, коли б довелося, він радо віддав би за тебе життя.

  • — Я знаю… воно так. Але ці розмови тепер ні до чого. Іншого виходу я не маю.

  • — Чому б нам не поступитися грішми? Як на мене, то я згодна терпіти хоч яку скруту. Я ж завжди намагалася сумлінно виконувати свій обов’язок щодо цих бідних простосердих підневільних істот. Усі ці роки я піклувалася про них, навчала їх чого могла, наглядала за ними, знала всі їхні маленькі радощі й прикрощі. То як же я тепер покажусь їм на очі, коли ми задля якоїсь там дріб’язкової вигоди продамо такого чесного, доброго й відданого чоловіка, як сердешний Том, і в одну мить одірвемо його від усіх тих речей, що їх ми самі привчили його шанувати? Я прищеплювала їм свідомість родинних, батьківських і подружніх обов’язків — то як же мені визнати перед ними, що, коли йдеться про гроші, ми ладні зневажити будь-які принципи, будь-які обов’язки, будь-які святі почуття? Я навчала Елізу бути доброю матір’ю своєму хлопчикові, пильнувати його, виховувати, доводити до розуму — то що я скажу їй тепер, коли ти забираєш його від неї і продаєш грубому, бездушному ділкові, аби тільки не зазнати збитку? Я казала їй, що людська душа дорожча від усіх грошей на світі, — то чи віритиме вона хоч одному моєму слову, коли побачить, що ми вчинили навпаки і продали її дитину, продали на муки, а то й на загибель!

  • — Мені дуже прикро, Емілі, що ти береш усе так близько до серця, — мовив містер Шелбі.

  • — Я поважаю твої почуття, хоч і не цілком поділяю їх. Але повір мені: всі ці розмови марні, і я не можу нічого зарадити. Я не хотів тобі казати, але річ у тім, що, коли не продати цих двох, ми неминуче втратимо все. Отже, або їх, або все. Гейлі прибрав до рук заставного листа і, якщо я негайно не викуплю його, він одсудить усе наше майно. Я вже нашкрябав дещо, напозичав де тільки міг, мало не з торбою ходив, але покрити весь борг не вистачає якраз стільки, скільки він дає мені за цих двох. Отож довелось поступитися ними. Гейлі уподобав хлопчика, і то була його обов’язкова умова. А я цілком залежав од нього і мусив погодитись. Коли вже ти так побиваєшся за Томом і Гаррі, то що було б, якби довелося продати всіх?

  • Місіс Шелбі стояла мов громом уражена. Нарешті, відвернувшись до дзеркала, вона затулила обличчя руками й тихо застогнала.

  • — Ну, не плач, моя люба, — сказав містер Шелбі.

  • — Сподіваюся, тепер ти розумієш, що не було в мене іншого виходу, і з двох лих я вибрав менше.

  • — Атож, атож, — відказала місіс Шелбі, квапливо й неуважно перебираючи ланцюжок свого золотого годинника. — Я не маю великих коштовностей, — замислено промовила вона, — та, може, хоч цей годинник стане в пригоді? Колись за нього заплачено чималі гроші. Якби я могла врятувати хоч Елізиного хлопчика, я б охоче віддала все, що маю.

  • — Мені страшенно жаль, Емілі, — сказав містер Шелбі, — що ця історія не дає тобі спокою, але нічого тут не вдієш. Вороття нема, Емілі. Купчі вже підписано, і вони в руках у Гейлі. Подякуй долі, що все так минулося, бо могло бути й гірше. Цей чоловік мав змогу зовсім занапастити нас, а тепер ми щасливо позбулись його. Коли б ти знала його так, як я, то зрозуміла б, що ми мало не загинули.

  • — Невже він такий жорстокий?

  • — А я сказала Елізі, — провадила місіс Шелбі, ні, не те щоб жорстокий, але він грубий ділок, людина, що живе лиш торгівлею! зиском. Він холодний, незворушний і невблаганний, мов сама смерть. Якби трапився вигідний покупець, він продав би й рідну матір, хоч у душі не бажав би їй найменшого лиха.

  • — І отакий негідник став господарем нашого доброго вірного Тома й Елізиного хлопчика?

  • — Повір, люба, мені це теж дуже прикро… А ще гірше те, що Гейлі поспішає і хоче завтра ж їх забрати. То я думаю рано-вранці сісти на коня й податися геть, бо несила мені бачити бідолашного Тома. І тобі я радив би десь поїхати, разом з Елізою. Нехай усе те станеться без неї.

  • — Ні, ні, —заперечила місіс Шелбі, — я не хочу бути помічницею в цьому чорному ділі. Я піду й навідаю сердешного Тома в його біді. Нехай вони хоч побачать, що їхня господиня не зреклася їх і тужить разом з НИМИ. Що ж до Елізи, то про це мені страшно навіть подумати. Боже мій! За що нам таке тяжке випробування?

  • Містер і місіс Шелбі й не підозрювали, що їхню розмову чує ще одна людина.

  • До панської спальні примикала чимала комірчина, двері якої виходили в коридор. Коли місіс Шелбі відпустила Елізу, в гарячково збудженій свідомості молодої жінки майнула думка про ту комірчину. Вона сховалася там і, притулившись вухом до щілини в дверях, почула розмову господарів до останнього слова.

  • Коли голоси замовкли, Еліза підвелась і крадькома вийшла з комірчини. Вся тремтячи й побліднувши на обличчі, з нахмуреним чолом і міцно стуленими устами, вона втратила будь-яку подібність до тієї лагідної і соромливої жінки, якою була досі. Вона тихо скрадалася коридором, на хвильку зупинилась перед дверима господині й звела руки до неба в німому благанні, тоді обернулась і прослизнула в свою кімнатку.

  • То був затишний і чепурний куточок неподалік покою місіс Шелбі. Гарне світле віконце, біля якого Еліза так часто сиділа з шитвом, стиха щось наспівуючи; невелика полиця з книжками та вишикуваними рядком дрібничками — подарунками на Різдво; шафа й комод, де вона зберігала свою нехитру одіж, — одне слово, її рідна домівка, донедавна така щаслива. Але онде на ліжку спить її хлопчик; його довгі кучері вільно спадають на безхмарне чоло, рожеві уста трохи розтулені, пухкі рученята випростані поверх ковдри, а на личку, мов промінь сонця, грає усмішка.

  • — Синочку мій бідолашний! Сердешна моя дитино! — пошепки промовила Еліза. — Вони продали тебе! Але твоя матуся врятує тебе з біди!

  • Жодної сльозинки не впало на подушку. В такому горі на очах не буває сліз — вони в серці, ті криваві безмовні сльози…

  • Еліза взяла аркуш паперу та олівець і квапливо написала:

  • «Люба моя пані! Не вважайте мене невдячною, не думайте про мене погано! Я чула все, про що ви розмовляли з хазяїном сьогодні ввечері. Я спробую врятувати свого хлопчика, не судіть мене за це. Хай віддячить вам небо за вашу добрість!»

  • Поспіхом згорнувши й надписавши листа, вона перейшла до комода, зібрала в клуночок деяку одіж для хлопчика й міцно прив’язала хустинкою собі до пояса. І така вже дбайлива материнська любов, що навіть у цю страшну годину Еліза не забула вкласти до того клуночка синові улюблені іграшки, лишивши напохваті строкато розмальованого папугу, щоб забавити хлопчика, коли він прокинеться.

  • Збудити малого сплюха було не так легко, та ось нарешті він прокинувсь од сну, сів на ліжку й почав гратися зі своїм папугою. Тим часом Еліза напнула на голову капор і загорнулася в шаль.

  • — Куди ти, матусю? — спитав хлопчик, коли вона обернулася до ліжка з його пальтечком і шапкою в руках.

  • Еліза підступила до нього й так промовисто зазирнула йому в вічі, що він ураз відчув якусь біду.

  • — Цить, Гаррі, — сказала вона. — Не можна говорити голосно, бо нас почують. Прийшов лихий дядько, він хоче забрати маленького Гаррі від матусі й повезти ген-ген у темні хащі. Але матуся не віддасть свого хлопчика. Ось зараз вона одягне його в пальтечко, надіне йому шапочку і вони разом утечуть від того страховища.

  • Отак примовляючи, вона зав’язувала й застібала на хлопчикові одіж. Потім узяла його на руки, пошепки звеліла мовчати і, відчинивши двері, що виходили на веранду, тихо вислизнула з кімнати.

  • Була холодна зоряна ніч. Еліза щільніше загорнула хлопчика в шаль, а він, зовсім принишклий від невиразного страху, міцно вчепився рученятами за її шию.

  • Старий Бруно, великий ньюфаундлендський собака, що спав укінці веранди, зачувши її ходу, схопився й глухо загарчав. Та Еліза тихенько гукнула його на ім’я, і пес, давній її приятель і товариш дитячих забав, миттю завиляв хвостом і рушив за нею, хоча, напевне, не міг збагнути своїм простацьким собачим розумом, що мала означати ця незвичайна нічна прогулянка. Скидалось на те, що його дуже бентежать сумніви щодо її потреби й доречності, бо він раз у раз спинявся і запитливо позирав то на Елізу, що неухильно простувала вперед, то на будинок, а тоді, немовби розваживши, що все гаразд, підтюпцем біг далі. Аж ось вони підійшли до віконця Томової хатини, і Еліза легенько постукала в шибку.

  • Того вечора молитовні збори в Томовій хатині затяглись допізна, і, хоч було вже десь за північ, ні він сам, ні його вірна подруга життя ще не спали.

  • — Ой, хто це там? — вигукнула тітонька Хлоя, скорчивши з, ліжка й квапливо відсуваючи завіску. — Гай-гай, та це ж наша Ліззі! Ану, старий, хутенько вдягайся! А онде й Бруно коло неї тупцює… І з чого б то раптом?.. Зараз я їм відчиню.

  • Вона швидко відчинила двері, Том похапцем засвітив лоєву свічку, і обоє побачили змарніле обличчя й безтямні чорні очі втікачки.

  • — Ох лишенько! Та на тебе ж глянути страшно, Ліззі! Що з тобою таке? Може, занедужала?

  • — Дядечку Томе, тітонько Хлоє, я іду звідси й забираю свого хлопчика. Наш пан продав його!

  • — Продав? — луною озвались обоє, з жахом зводячи руки до неба.

  • — Атож, продав! — рішуче підтвердила Еліза. — Сьогодні ввечері я сховалась у комірчині біля покою пані й чула, як пан казав їй, що продав мого Гаррі і вас, дядечку Томе, обох продав торговцеві, і завтра той приїде вас забрати, а сам пан ще зранку десь подасться верхи.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка