Арсен Паламар чи ми, українці, одної крові?


Чи культурна наша культура?



Сторінка13/29
Дата конвертації11.09.2018
Розмір1.63 Mb.
#49810
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   29

Чи культурна наша культура?

У сучасному світі головним пріоритетом людської діяльності є якість.

Не кількість на душу населення землі, металу, вугілля, нафти, хліба і м’яса, не кількість вироблених товарів, наданих послуг, хоча і це немаловажно, а їх якість. Не від кількості, а від якості людських відносин, інтелекту, духовності залежить якість сукупного національного продукту – якість життя.

У передових країнах нині судять про людину не по тому, яку саме роботу та в якій галузі чи творчій сфері вона виконує і скільки важить вироблена нею за день продукція, а передусім по тому, яка якість її праці.

Коли в народі ігнорується чи з певних причин занехаюється розуміння значення якості, то настає занепад тих сил, без яких нема поступу. В Україні, звісно, нерідко точаться розмови про культуру, але стосуються вони переважно традиційної художньої народної творчості або поведінки людини в побуті. Ми, українці, наче й не усвідомлюємо, наскільки таке розуміння культури далеке від вимог часу. Може скластися враження, ніби сучасна культура нам не конче й потрібна.

Дуже слабке в нас усвідомлення поняття культури державної, соціальної, економічної, політичної, правової, наукової, технічної, культури виробництва і праці. Усвідомлення етичного ставлення до особи, громади, обраного нами ж Президента, до рідної країни, сусідніх країн і світової спільноти.
Провал культурної пам’яті
Як засвідчує історичний досвід, переважна більшість постколоніальних країн, ставши раптом незалежними, зазнали обвальної кризи в усіх сферах буття – в економічній, культурній, моральній. Це сталося і з Україною. Доки наш народ скнів у суворих режимних шорах російського імперіалізму, він рад не рад змушений був дотримуватися в повсякденні законів радянської «табірної зони». Як тільки ці шори спали, стався цілком об’єктивний обвал і прогин рівня загальної культури. Віками уярмлене українство спонтанно відчуло потребу звільнитися від ярма чужої культури в усіх сферах навіть за умови, що та культура не скрізь була недоречною. Люди просто вирішили трохи відпочити від її мульких вимог, від осоружної «усвідомленої необхідності», а дехто, найпринциповіший, навіть від праці взагалі...

Це чітко проглядається з позиції нинішнього села. Доки існували колгоспи, в селах таки була сяка-така культура рільництва, механізації робіт, сівозмін, сортооновлення, племінної справи, захисту рослин. З розвалом колгоспів усе це наче крізь землю провалилося. Ніби стався провал в пам’яті людей, які самі ж це практикували. На наші поля знову повертаються давно забуті гужовий транспорт, плуг на кінній тязі, сапка, «гайдамацька коса» і бур’яни, ми знову сіємо пшеницю невідомо якої репродукції, вручну тягнемо за гичку буряки...



Стає очевидним, що ми, віками бездержавні, не вміємо будувати державу, не можемо дати собі ради, а тому не поважаємо, ненавидимо самі себе за власну ж недолугість. Здавалося, маємо нарешті волю, тож зберімося разом, за рік-два ухвалімо необхідні закони та берімося, браття, до праці – розбудовувати державу, націю, економіку, культуру, як це нині роблять чехи, поляки, прибалти. Але ж ні! Ми набурмосено розповзлися по «самостійних» закутках, подрібнилися на партійні кубла і, як ті павуки в банці, гриземося між собою, обпльовуємо все довкола: нині – ворогів, завтра – друзів. Ледве з ласки Божої дочекалися порядного Президента, як він опинився в облозі опозиції, проти якої негайно кучкується ще якась опозиція, котра декларується в опозиції до всіх інших опозицій – аж до опозиції проти незалежності, проти власного народу. І тому безголів’ю не видно кінця.

Дехто пояснює це приходом демократії. Але демократію можна «впускати» до країни лише на окультурений ґрунт. Коли культури бракує, демократія обертається анархією.

Якщо народ віками переймав відлуння світової цивілізації від своїх, м’яко кажучи, не вельми цивілізованих сусідів і сам був лише в силі сяк-так засвоювати його, а потім, тільки-но вичах зовнішній вплив, він зупинився в стагнації, то треба чесно визнати: перед нами спільнота, здатна ще якось засвоювати набутки культури, але не здатна активно творити їх.

Та це ще півбіди. В Україні загрозливо загострюється конфлікт між економікою і культурою. В масовій свідомості зубожілої спільноти зазвичай посилюється переконання, що турбота про культуру лише підточує сили, спрямовані на розвій економіки і добробуту, що культура, наче та зухвала нахлібниця, краде останні крихти з без того небагатого обіднього столу. Нині той конфлікт проявляється на кожному кроці – це низька культура й етика ділових відносин, виробництва, законослухняності, брудні інтриги, брехня і демагогія політиканів, нечесність, нетерпимість, вседозволеність у спілкуванні. Абсурдне протистояння чіпко оволоділо масовою свідомістю, що головне – економіка, добробут, а культура – потім, спершу треба народ нагодувати, вдягнути, обігріти, а вже як він добряче насититься, то й згадаємо про культуру, духовність, мораль тощо. Не згадаємо. Бо з переситу спершу нап’ємося, відтак захочемо сексу... Бо жодних насущних проблем цивілізації не розв’язати владі і народові з колгоспним, казарменим, жебрацьким рівнем духовності. Признаймося самі собі чесно: на абсурдному протистоянні економіки і культури омріяної багатої, могутньої, цивілізованої держави нам ніколи не збудувати.

То що ж ми нині маємо? Замість того, аби вже завтра з ясною головою братися до виконання назрілих суспільних планів і програм, ми спершу мусимо перелицьовувати, перетрясати, переламувати власну свідомість, спотворену, скалічену колоніальною неволею, кризовим безголів’ям, злидарськими негараздами і ще біс його знає чим, на свідомість сучасних державотворців? О Господи, скільки десятиліть нам буде потрібно, аби усвідомити, що культура (освіта, наука, мораль і етика, духовність, чесність і порядність) – не вороги економіці, а рідна її сестра, постійний рівноправний партнер, що наш національний прогрес і добробут повністю залежить від тісної взаємодії цих партнерів, як розвиток кожного живого організму рівною мірою залежить і від життєдайних дарів землі, і від такого ж життєдайного сонячного світла і тепла. Послуговуватися цими факторами почергово (спершу наб’ємо черево дарами землі, а потім увімкнемо сонячне світло) – це, як кажуть у народі, дурного робота. Та коли ж нарешті прийде довгожданий день нашого прозріння?

Потрібна буде нелегка праця кількох поколінь, аби Україна змогла зліквідувати цей постколоніальний обвал, вирівняти «лінію прогину» й на рівних правах прилучитися до світового поступу.



Та от дивина: жоден президент, прем’єр, спікер парламенту, віце-прем’єр з гуманітарних питань, жоден міністр культури, освіти і науки, академік, ректор чи письменник за роки незалежності не виступив з програмою розвою української культури в її сучасному розумінні та значенні. Ба навіть не порушив цієї проблеми в жодному публічному виступі. Даруйте, але я маю сумнів, щоб вони бодай усвідомлювали глибинну суть проблеми, її значення для майбутнього країни. Руки не доходять? А може, голови?..

Ставлення до культури передусім як до художньої самодіяльності й стилю поведінки особи в побуті притаманне переважно селянській ментальності. Чи не цим пояснюється той феномен, що еліта держави – політична, економічна, науково-технічна, освітянська, мистецька etс ще не звільнилася від селянської психології? Відомо ж бо: перебравшись до міста, селяни позбуваються своєї ментальності аж у третьому поколінні. Це означає, що вийти на рівень сучасної культури і етики зможуть лише внуки-правнуки наших президентів, міністрів, академіків, ректорів, народних артистів, котрі в більшості своїй колишні сільські парубки...


Українська культура має бути сучасною!
У нашому народі задовго затримується застаріле розуміння суті культури. Для нас вона виражається насамперед у вигляді старовини: старовинних пісень, танців, вечорниць, казок, легенд та іншого фольклору. По суті, ми сприймаємо культуру з оберненою назад головою. А так сподіватися успіху в поступі важко. Минулим живе стара, віджила нація. Молода – живе майбутнім.

Сьогодні культурна нація та, котра може запропонувати світові нові зразки мобільних телефонів, плоскоекранних телевізорів, нові покоління комп’ютерів, фантастичні марки автомобілів і літаків, активно розробляє на майбутнє лазерні технології. Закладати пасіки та різьбити з дерева тарілки добре хіба для відпочинку після тяжкої праці над визначенням основного принципу фотонної ракети.

Нам же стати культурною нацією заважає катастрофічний розрив між заглибленістю в минуле, коли нас «били, топтали, в Сибір заганяли», і перспективами на прийдешнє, коли «заживемо вільно, заможно, культурно». Ніхто не закликає нищити народні корені – звичаї, традиції, фольклор, бо це було б злочином проти нації. І все ж краса народної мудрості попередніх віків не може, не повинна заступати нам сприйняття викликів історії, бо це загрожує занепадом спільноти.

Передові нації так не чинять. В Іспанії ніхто не відроджує танців конкістадорів, у Франції – мушкетерів, у Німеччині – рейтарів. Старовину народну шанують, але не настільки, щоб не дбати про творення сучасної культури. У нас же самі козацькі гопаки та козацькі пісні, немов на них увесь потенціал народної творчості вичерпався. Навіть найсвятіша любов до старовини не дає нам права зупинятися на досягнутому. «Проїдаємо» творчість предків, а що залишимо у спадщину нащадкам?



У вільній Україні є Міністерство культури, в кожній області та районі – управління культури. Чи хтось з лідерів держави звернув увагу, що це, по суті, установи 18-19 століть? Сучасної культури в них ніхто не творить. Установи засновані ще в сталінські часи саме для того, щоб українці захоплювалися минулим і не думали про майбутнє національної культури, яка була приречена на нівелювання. Ці рудименти сталінізму спокійнісінько животіють в незалежній Україні навіть після Помаранчевої революції. Ми дуримо самі себе? Якщо ні, то де наші стратегічні плани майбутнього культурного поступу? Чому донині не чути голосу культурологів, політологів, футурологів, соціологів, економістів, вчених-експертів, творців нових програм і технологій? Не чути голосу патріархів нашої культури Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Ігоря Юхновського, Мирослава Поповича, Дмитра Павличка, колишніх міністрів культури Богдана Ступки, Оксани Білозір та й нинішнього міністра? Українство все ж хоче знати, як йому жити завтра, що конкретно робити для відродження понівеченої поневолювачами нації, а не безнадійно сумувати за втраченими в минулому можливостями і марно сподіватися, що хтось за нас оберне ці втрати на славні здобутки. Такого не буде.

Наша проблема в тому, що людей освічених в Україні немало, та український інтелект не організований. Він діє врозбрід, як Лебідь, Рак і Щука з відомої байки, тому не може за таких умов знайти єдиної національної мети, яка б об’єднала культуротворчі сили, а сам Лебідь, як би не силкувався, зрушити важкого воза культури з місця не спроможний. Це не так просто, коли ледве половина населення країни – національно свідомі патріоти. Оскільки національну культуру має творити насамперед національний інтелект, то виходить, що в нас на це здатна лише патріотична половина населення. Ось чому наш поступ такий повільний.

Давно час лідерам держави починати в країні реформу інтелектуалізації нації, що поєднує піднесення науки, освіти, культури з необхідним економічним, політичним, правовим і фінансовим обґрунтуванням. Мета – домогтися єдності інтелектуальних сил, їх здатності продукувати конструктивні ідеї, пропонувати і впроваджувати сучасні технології на всіх рівнях суспільного життя, а головне, вміти зацікавити, захопити цими ідеями творчу верству країни. Це можливо здійснити лише в єдиному потоці всеохоплюючої національної ідеї з урахуванням позиції фахівців у царині соціології, економіки, політології, психології, історії, кібернетики, права, точних наук, дослідження ринку, досвіду передових країн, інформатики та журналістики. Коли ж такої ідеї, яку покликаний дати лідер нації, нема, то маємо те, що маємо.

А маємо власну державу, правда, ще дуже юну, буквально в підлітковому віці, тож підходити до неї з вимогами, як до держави «дорослої», ще не можна. Одначе й підлітка треба виховувати, бо інакше що з нього виросте?

Культура держави – це передовсім культура Президента, уряду і парламенту, культура економічна, освітньо-наукова і соціальна.
Культура Президента
Отож, такого культурного (в традиційному розумінні) Президента, яким є Віктор Ющенко, у нас ще не було. І слава Богу! Однак маємо вже третього лідера держави, котрий не дав нам того, що покликаний дати лідер, – національної ідеї – зрозумілої для розуму і близької серцю кожного українця стратегічної програми відродження, утвердження і розвою нації у своїй державі.

Можливо, така всеоб’єднуюча ідея і нереальна для того азіопського загалу, яким нині фактично є народонаселення України. Можливо... Та, на мою думку, є і друга причина – це ситуативна селянська ментальність Президента.

Рішення така людина приймає залежно від ситуації: сьогодні ситуація одна – рішення одне, завтра ситуація змінилася – рішення інше, навіть цілком протилежне. Сьогодні Президент підписує укази про підвищення заробітної плати держслужбовцям, надання недоторканості депутатам усіх рівнів, а завтра сам відміняє власні укази. Президент перед усім світом обіцяє за такий-то термін розкрити таємниці «справи Ґонґадзе» і власного отруєння діоксином, усіх державних злочинців відправити на нари, хоча добре знає, що не дотримає обіцянки. Має надію, що ситуація якось та й зміниться? Це негаразд. Президентові, як і всім нам, бракує принциповості...

Погляньмо на особисті уподобання Віктора Ющенка. Трипільська культура, козацька старина, пасіка, різьба по дереву... Чисто селянське заглиблення в далеке минуле, у природу. А ми хотіли б бачити стратегічну програму Президента, націлену на майбутнє. Ми хотіли б, аби Президент захоплювався футурологією, кібернетикою, «шведською моделлю соціалізму», економічним досвідом передових країн, колекціонував не трипільські черепки, а новітні технології в електроніці, космонавтиці і був у цьому яскравим прикладом для наслідування для мільйонів допитливих хлопчиків, яким і сам колись був, аби вивести українство з його невольничої колиски минулих століть на сучасні інтелектуальні, науково-технічні магістралі третього тисячоліття. На жаль...

А тепер погляньмо на близьке оточення Президента, на ту «свиту, що творить короля». Чи не здається вам, що Віктор Ющенко – єдиний щирий українець в тому оточенні? Решта – національно імпотентні метиси: напівукраїнці, напівросіяни, напівєвреї, напівбуряти, напівмолдавани, напівлитовці, напівлатиші. Не кажу вже про західноєвропейські країни, але навіть у наших сусідів поляків, чехів, румунів такий «інтернаціонал» в оточенні глави держави неможливо уявити. То чи може вийти з такого неукраїнського, ненаціонального, непатріотичного болота український Мойсей? Гай-гай, панове!

За свіжими соціальними дослідженнями Центру ім. О. Разумкова, в представників вищих ешелонів «помаранчевої влади» зафіксовано такі якості: професіоналізм – 69%, порядність – 66%, патріотизм – 13% (!). Для будь-якої національної країни це національна катастрофа! Що означають оті 13 відсотків патріотизму нашої владної еліти? Тільки те, що решта 87% в оточенні Президента – національні імпотенти, манкурти, інородні зайди, – п’ята колона, котра веде антиукраїнську діяльність, галасливо прикриваючись українською Конституцією.

А ми хочемо, щоб Українська держава насамперед була українською. Такою вона може стати лише за однієї умови: коли структури влади формуватимуться винятково за пропорційним принципом стосовно етнічного складу населення країни. Тобто в оточенні Президента, у парламенті й уряді має бути мінімум 76% українських патріотів, а вже відтак представники нацменшин. Лише глибоке усвідомлення правлячою елітою свого роду і народу є тим підґрунтям, на якому можна зводити надійну споруду української держави. Чому ми боїмося відкрито заявити перед світом, що прагнемо збудувати національну державу?


Держава проти культури?
Духовний фундамент нації сьогодні розхитаний до загрозливого стану. Зубожіле, а тому й збайдужіле до будь-якого поступу населення, природно, не може перейматися проблемами театру, бібліотек чи музеїв. Як і люмпенська, пролетарська, чи пак, народна совдепівська держава мало дбала про духовність українців і культивувала її лише про людське око, так за інерцією, за залишковим принципом дбає про неї і нинішня влада. Причина очевидна: національна культура не є пріоритетною в незалежній державі. Домінує надалі совковий підхід: спершу відродити економіку, «нагодувать, одягнуть, обігріть народ», а потім, коли ми нарешті наїмося та нап’ємося – можна й «відпочить» на концерті, фестивалі чи в кіно. Так добра не буде! Хто сприймає культуру очима п’яного дозвілля, ніколи не матиме ні розвиненої економіки, ні бажаного добробуту – ні гідного людського життя.

Це аксіома: щоб успішно розвиватися в руслі ринкової економіки, гідно відстоювати свої інтереси в умовах жорсткої конкуренції, держава має бути національною! Життєві інтереси такої держави потребують максимального залучення інтелектуального і духовного потенціалу передовсім титульної нації, сформованої на національній мові, культурі, духовності, освіті, науці. Це аксіома: інтереси України на міжнародній арені, передусім у відносинах з Росією, мають відстоювати українські патріоти, а не метиси-інтернаціоналісти невідомо якої національності!

Наша держава, мабуть, сама себе до кінця ще не усвідомлює. Не квапиться закласти надійні основи громадянського суспільства. У нас досі нема міністерства, віце-прем’єра , телевізійного каналу, немає газети, школи, університету, покликаних формувати в свідомості молоді основи чітко окресленої національної ідеї і таким чином творити українську політичну націю. В свідомості українця досі не подолано комплекс меншовартості, провінційності, не сформовано цілісної системи національних орієнтирів.

Та найприкріше, що держава досі не визначилася у своєму ставленні до сучасної світової культури, до своєї участі в світовому культуротворчому процесі. Вона й надалі безоглядно орієнтується тільки на старі народні традиції, «проїдає» культурну спадщину предків. Та від того, що Україна, як і більшість постколоніальних африканських держав, і надалі демонструє гопака, прогресивний світ чомусь не в захопленні. Що й казати, коли наша держава за роки незалежності навіть не спромоглася сформувати фундаментальну концепцію власної ж розбудови...

Незалежна Україна донині бореться за незалежність – і кінця цій боротьбі не видно. Симптоматично, що стратегічний напрямок боротьби пролягає не стільки через руїни відсталої економіки, хибної політики, злиденного соціуму, скільки через непролазні хащі національної і духовної нерозвиненості, нецивілізованості і безкультур’я. В умах і душах українців невгавають бої з помийними відходами радянської совкової «правди», що глибоко скалічила та ледве не знищила працьовите й довірливе українство. Брудний виквіт тієї зарази – убога стихія люмпену і міщанства, отруюючи паростки національного відродження перегаром, гнилою ковбасою та матірною лайкою, не квапиться покидати наші посмутнілі міста і села, а навпаки, й надалі плодить хапуг і дурисвітів, хабарників і запроданців, байдужих до всього, крім особистої вигоди. Вони насмішкувато зиркають на величні постаті наших предків – Володимира, Богдана, Тараса, поливають їх брудом власного ґатунку, аби не нагадували нікчемам про їхню нікчемність. Якщо це не так, то як пояснити, що нинішній авангард того совкового люмпенства та манкуртського криміналу під проводом неукраїнців януковичів має найвищий рейтинг серед електорату? Як пояснити, що в той же час національно-патріотичні партії мають нижчий рейтинг? Як пояснити, що держава бюджетними (народними) коштами і засобами масової інформації підтримує перших і не підтримує других? Після цього стає зрозумілим, чому європейський вибір України обстоює заледве третина наших громадян.

Гадаєте, Європа не знає, не бачить цього? Гадаєте, вона дуже нам рада, дуже переймається тим, хочуть чи не хочуть наші януковичі приєднуватися до неї? А ми на її місці переймалися б?
Культура парламенту
Уявіть собі страшилку: весь наш парламент складається з депутатів типу Шуфрича, Вітренко, Симоненка, Корчинського... Оце був би жах!

Культура парламентаризму в нас така, що українського патріота пече сором, що він українець.

Занадто багато серед нардепів малокультурних, елементарно невихованих горлопанів та горлодерів. Хто голосніше репетує з трибуни, той мудріший. А хто з тих горлопанів щось путнього запропонував для національного, економічного, соціального поступу України, для успішного складання спільнотою іспиту на цивілізованість? Нема серед них реформаторів рівня Людвіга Ерхарда ні Єжи Бальцеровича. Та й не може бути, бо нема й відповідного рівня культури, порядності, патріотизму. Навіть якби й були, то решта горлопанів не дала б їм проявити себе – із заздрощів, з розгнузданого егоїзму кинула б під ноги, затоптала, щоб не були «дуже розумні», а для «протоколу» ще й звинуватила б у «зраді національних інтересів».



Більшість нинішніх нардепів не бачить і відверто не бажає бачити себе серед європейців. Неспроможні дорости до їх рівня, вони саме тому ненавидять Європу. Бо там крутійство, брехливість і безкультур’я не в пошані. То як вони там зможуть бути «самі собою»? І чого будуть варті?

Не раз ловлю себе на гадці: на яких базарах зростали, серед якої «дідівщини» гартували свою хамовиту вдачу такі брутальні типи? (Пригадайте лишень пихаті щоки і постійно відкопилену нижню губу пана Шуфрича! Люди кажуть, що його профіль варто карбувати на медалях і нагороджувати ними політиканів, котрі зверхньо ставляться до власного народу).

А тим часом Україна не має європейського рівня парламенту. Лише азіопський базар, куди проти волі народу нахабно напхалися кілька ватаг екстравертних комбінаторів, горлопанів та перекупок. Замість Верховної Ради, Україна має суперакадемію брехні, інтриг та марнослів’я. Далебі, любо дивитися, з якими по-ангельськи невинними очима деякі віртуози політичного словоблуддя з телеекранів вибріхуються перед електоратом! З яким цирковим хистом уміють виплутуватися з підступних пасток опонентів, як гармонійно поєднують правду з неправдою, звинувачуючи суперників з інших партій та фракцій у зраді національних інтересів, у запроданстві Москві, Вашингтону... Не дивуйтеся, якщо з трибуни парламенту почуєте звинувачення на адресу депутата-патріота, що він... продався Україні!

В одному «народні заступники» таки на подив одностайні – це в навішуванні на Президента і уряд всіх здохлих собак за нинішні негаразди. Оскільки негаразди ці в силу об’єктивної вікової бездержавності й відсталості цілком об’єктивні й об’єктивно аж ніяк не скороминучі, то не лише нинішні, а й наступні президенти та уряди будуть їхніми заручниками. Для «народних демагогів» це просто собача радість, оскільки можна безкарно топтати, шантажувати лідерів країни, спекулювати на інстинктах натовпу та заробляти на цьому бонуси героїв, ні за що не відповідаючи. Про інтелігентність, толерантність, порядність таких шантажистів шкода говорити.

Треба визнати: парламент такого рівня культури не став і не може стати творцем національної ідеї, генератором законів відродження і єдності нації, ініціатором подолання системної кризи. Якраз навпаки, він же перший подає нам приклад ігнорування прийнятих ним законів. Чи не тому сьогодні, як ніколи, актуально звучать слова Дмитра Донцова, що «українці не поважають один одного і не визнають над собою закону».

Пам’ятаєте, з яким піднесенням усі ми вітали ухвалення нової української Конституції? Вірилося, що відтепер житимемо в країні, де право і справедливість нарешті стануть синонімами. І що ж відтоді з нами сталося? Нині для так званої політичної еліти Конституція є документом, написаним для кого завгодно, тільки не для нардепів. Основний закон став ширмою для прикриття безпардонної боротьби за владу. Не випадково останніми роками було стільки спроб ініціювати конституційні зміни. А широкі верстви населення, спостерігаючи за цим беззаконням, змушені були полишити свою мрію про право і справедливість. І провина парламенту в цьому незаперечна.

Президент Віктор Ющенко змушений визнати: наша політична еліта не склала іспиту на демократію. Нема гарантії, що нинішній і наступні парламенти будуть кращими. Як відомо, до нового складу Верховної Ради повторно пробилися майже чотириста депутатів старого «базару» і кілька десятків «відходів» попередніх скликань, котрі доброї пам’яті про себе не залишили. То яких можна чекати змін на поліпшення? Ні попередній парламент не дбав про Україну і її націю, ні новий не дбатиме. Це я вам гарантую! Поцікавтеся, люди добрі, скільки в його списку є (і після виборів буде) українців, скільки серед них свідомих патріотів – і вам усе стане зрозумілим.

Вихід же тільки один. Настав час національно-патріотичним силам країни звернутися до Президента з вимогою – і ми, українці, маємо на це законне право! – ініціювати проведення всенародного референдуму «Про Верховну Раду України». (Остання такого закону про себе ніколи не прийме). На референдум винести три основні питання: національний склад Верховної Ради має нарешті відповідати етнічному складові населення, тобто в ньому повинно бути не менше 76 відсотків свідомих українців; депутатство обмежити двома термінами; кардинально омолодити склад нардепів, звільнивши його від совкових політичних трупів.

На жаль, на цей раз час втрачено і сподіватися позитивних змін годі. Бо як олігарх-татарин зі своїм масажистом (!) і водієм (!) займуть крісла Президії Верховної Ради (!), а відтак, зібравши довкола себе під дахом депутатської недоторканості всю кримінальну гвардію країни, у світлі нової політреформи сформують кримінальний уряд під «половецького хана-проффесора» (такий план у них давно є), українцям на рідній землі життя не буде.

Якщо нардепи минулих років у своїх сварах не розуміли одні одних, хоча й спілкувалися рідною мовою, то завсідники нинішнього «базару» взагалі не слухають і не чують своїх опонентів. Тоді залишиться тільки замінити вивіску Верховної Ради на вивіску «Басарабський ринок»... Незаперечний той факт, що саме такий «базар» найбільше підриває довіру населення до власної влади.

Та це ще півбіди. Трагедія України – попереду. Погодьтеся, люди добрі, що нам, українцям, за нинішнього національного складу Верховної Ради, низького рівня цивілізованості і законослухняності, за нашої ментальної схильності до кайдашизму, розбрату і чвар просто злочинно віддавати найвищу владу в країні в руки незрілого, неукраїнського парламенту. Бо наш парламентаризм – це анахронічний вічевізм, химера громадської самодіяльності відсталої спільноти за відсутності гідного керівництва. Головна вада вічевого принципу правління – вічна незгода, некеровані вибухи емоцій, протиборства, блокування трибун і, як наслідок, гальмування і без того кволого процесу державотворення, поступу суспільства.



Поміркуйте самі: вже на третій день після набрання чинності так званої політреформи наші «вічовики» безпричинно відправили на відставку уряд, брутально топчуть добре ім’я не ними обраного Президента. Це не культура, не демократія –- це психологія юрби, де за відсутності «твердої руки» кожен горлопан бажає бути гетьманом. Психологія юрби просто не терпить одноосібного (тобто президентського) правління, а дорогі її серцю щорічні, щопіврічні, можливо, й щомісячні вибори лідерів (колись – кошових, гетьманів, голів колгоспів, а тепер – міністрів, прем’єрів, президентів) лише породжували і породжуватимуть психологію тимчасовців, хапуг, корупціонерів, що більше дбають про власні інтереси, аніж про державні.

Вигнавши на відставку ні в чому не винний уряд, парламент ще раз переконав нас: коли в суспільстві є відповідний рівень культури – можна розвивати демократію, коли такого рівня бракує – ставити віз попереду коня нерозумно. І ще одна правда: якщо в суспільстві бракує відповідного рівня культури й цивілізованості, то яка нам, мільйонам пересічних громадян, різниця, чи є в нас дика президентська влада, чи дика парламентська?

У вічевому хаосі правда не може народитися. Не може тому, що демократизм віча – це та мутна вода, в якій ворог завжди може розплодити свою агентуру, сформувати шляхом підкупу п’яту колону для розколу тієї демократії зсередини, нав’язання їй вигідних для себе рішень. Тож чи не ховаються за спинами деяких підозріло активних трубадурів незрозумілої народові політреформи ведмежі вуха Москви, дуже зацікавленої в дискредитації небезпечного для неї «помаранчевого» Президента? Чого не зміг доконати діоксин, доконають рідні запроданці?

А тим часом у народі побутує анекдот, що американці нібито відмовилися на цілий рік від телепередач про бої боксера Тайсона, а воліють, аби натомість їм частіше показували сесії Верховної Ради України. Так наш парламент робить Україну посміховиськом в очах цивілізованого світу.


Культура економічна
Україна має найліпші можливості серед інших пострадянських республік для виходу з економічної кризи. А виходу не спостерігається. Незначні коливання ВВП то в більший, то в менший бік – це, по суті, тільки приписки Кабмінів та обл- і райдержадміністрацій, що при владі, анульовані, а відтак знову реабілітовані Кабмінами та регіональними адміністраціями, що раз по раз приходять їм на зміну. Така наша совкова брехлива економічна культура.

Що-що, а культура приписок, тобто обману народу, в нас надзвичайно висока! Скажімо, досить облік обсягів виробництва перевести в ціновий облік (виручених за реалізацію продукції коштів) і наша нерозлучна інфляція в якихось 10 відсотків за рік автоматично забезпечить «економічний приріст» на тих же 10 відсотків. Оскільки виручка за реалізовану продукцію збільшилася, то легко обдурити народ, ніби й обсяги продукції відповідно зросли. Або досить, скажімо, на хлібозаводі зменшити вагу буханця на сто грамів, навіть не міняючи ціну на нього, і «приріст» виробництва та доходів сягне 10 відсотків.



Патріоти галасують з усіх трибун: наша економіка має бути українською! Правильно, але що означає «українська економіка», ніхто не пояснить. Якщо вона має бути на рівні нинішньої української економічної культури, то нещасний ми народ з такою економікою. Біда в тому, що ми й нині не маємо чіткого розуміння і твердого переконання в перевагах сучасної економічної культури. Ми – народ хліборобів з селянською, а донедавна – з колгоспною ментальністю, далеко не завжди здатні до сприйняття викликів постіндустріальної доби, суть якої – високотехнологічні підприємства, безвідходне, енергозаощадливе виробництво, новітні покоління електроніки і робототехніки, світові стандарти якості продукції. Ми й надалі в цій культурі на правах споживачів, а не творців. І дарма плекати ілюзії, що прийдуть інвестори і все за нас зроблять. Досить нагадати, що енергозатратність нашого виробництва загалом у п’ять разів вища, ніж у Європі. На таке марнотратство інвестори не прийдуть. Їх відлякує надто низький рівень нашої культури виробництва.

Ще пекучіша проблема – це залежність української економіки від російських енергоносіїв. Поки така залежність триває, наша незалежність є формальною. Чи в нас власних запасів нафтопродуктів бракує, чи нашим владоможцям бракує культури державного мислення, що невдовзі від села до села не дістанешся і борщу не звариш без дозволу «путінського краника»? Де були всі роки незалежності наші державотворці, про що думали і чим займалися, що поставили Україну на грань такої ганьби?

Давно хочу звернутися до наших президентів і прем’єрів з такими запитаннями:

1. Чи ви, шановні, не усвідомлюєте, що залежність України від російських енергоносіїв рано чи пізно призведе до втрати її незалежності, до катастрофи нації взагалі?

2. Чи ви, порпаючись у смітнику третьорядних для нації проблем і дешевих амбіцій, не маєте ні доброї волі, ні сил, ні можливостей, бо вже все розкрадено, заснувати українську нафтогазову промисловість?

3. Чи, може, Росія не дозволяє вам цього зробити, а ви, таємно залежні від неї, просто дурите власний народ?

Як на мою думку, то всі три запитання сьогодні однаково актуальні.

Низька культура державотворення наших лідерів виразно проявляється в невмінні передбачати стратегічні загрози з боку недоброзичливих сусідів. Росія відібрала в Білорусі газотранспортну магістраль – в Україні це нікого не насторожило. Путін щось затіває проти нас зі Шрьодером і Шираком... «Газпром» раптом закуповує весь туркменський газ, який має йти до Європи через територію України... І знову ми не робимо з цього висновків. Аж тоді, коли Росія, наперед домовившись, з ким вважала за потрібне, ставить Україну перед загрозою економічного краху, ми починаємо чухати потилиці. Європейські державні лідери так не поводяться!

Не перестану повторювати: Росія ставиться до України, як мисливець до пораненої дичини. Вона інстинктивно відчуває, що рана, яку за триста літ гноблення заподіяла Україні, мала би бути смертельною. І дуже дивується, що та ще жива і не дається в руки. Тут у Росії й появляється природний мисливський азарт – добити поранену!

Невже потрібно великого розуму, аби збагнути: Росія для України – постійне джерело загроз стратегічного масштабу, аж до повної заглади українського народу. Коса Тузла, афера з відставкою Кабміну, розподіл чорноморських маяків можуть виявитися квіточками проти ягідок, що визріють на газовому шантажі Росії, на проблемі Чорноморського флоту і Криму, на перегляді Росією кордонів з метою недопущення України до членства в НАТО і на викликаному усім цим хаосі, інспірованому Москвою саме для того, щоб нацькувати «половецький степ» Сходу на «помаранчевий» Захід з метою остаточного задушення нашої європейської мрії.

А тим часом пече нас і доля багатостраждального села. Розкрадені колгоспи занепали, а що ми поставили назамін? Чому за роки незалежності в селі так і не утвердилися потужні фермерські господарства, які спеціалізувалися б на вирощуванні добірних сортів зернових, цукрових буряків, плеканні худоби і свиней? Яка ж то культура господарювання, коли ми щорічно чимраз більше завозимо високих репродукцій зернових, м’яса, цукру? Такі ми хлібороби від Бога?

Сьогодні українське село агонізує у випарах самогону, розпусти, наркотиків, в ідіотизмі безробіття, безвиході і безнадії. На одній з прес-конференцій Президент заявив, що занепаду села не можна допустити, оскільки воно є оберегом української культури, мови, народних традицій. Ні, не є оберегом, а було. І більше не буде! В нашому столітті в Європі місця для традиційного села вже нема. І на Україні, замість ясеново-кропив’яних сіл, неодмінно з’являться сучасні фермерські садиби-поселення: 5-7 розкішних котеджів заможних господарів з господарськими будівлями в оточенні садів. І все! Берегти давні традиції, повір’я та забобони, складати фермерських пісень та вигадувати нові варіанти гопаків ті господарі вже не будуть, але й не будуть деградувати у самогонних випарах та наркотиках, в ідіотизмі бездіяльності, а плекатимуть врожаї і худобу за європейськими технологіями і саме в такий спосіб повернуть втрачену славу української землі.
Культура соціальна

Україна б’ється над пошуками доленосного гасла національної ідеї, гасла, яке було б зрозумілим і прийнятним для кожного громадянина, об’єднало і зцементувало розсварену спільноту, а тим часом наш рідний соціум, виявляється, давно його знайшов і послуговується ним на всю широчінь душі. «Вкрасти і збрехати!» – ось кредо національної ідеї сьогодні, яке дивним чином єднає всі верстви суспільства, всіх громадян у найвіддаленіших куточках країни. У столиці крадіж іде на мільярди, в областях – на мільйони, в районах – на тисячі, а в селах – що нагодиться під руку. І все це покрито густим омофором брехні. Для годиться.

А хто вчить маси красти і брехати? Влада сама інстинктивно породжує корупцію і сама з нею галасливо бореться. Це така ж правда, якби мати борюкалася з улюбленим дитям. Влада обіцяє примусити багатих ділитися з бідними. Авжеж! Побіжать наші багатії, задерши штани, в свої офшори, принесуть звідти по мільярду гривень кожен і розділять між злидарями. Але ж це нереально, бо спершу треба провести велику жовтневу соціалістичну революцію, облаштувати концтабори... Чи не краще подбати, аби ті мільярди чи рештки від них хоч нині не зникали з України в офшори? Та, мабуть, вкрасти й збрехати легше.

Потрібні приклади? До парламентських виборів-2006 уряд запевняв нас, що в Україні для населення цілком достатньо власного природного газу і тому ціни на нього не зростатимуть. Як тільки вибори минулися, газу раптом забракло, а ціни на нього той же уряд пустив у галоп. З офіційних повідомлень: втрати газу при транспортуванні в Росії – 0,1%, в Узбекистані – 0,5%, а в Україні чомусь 15%. Бо крадуть і реекспортують. А брешуть, що труби газогонів діряві...

Напередодні позачергових парламентських виборів-2007 влада обіцяла, що підвищення цін на енергоносії, товари і послуги до кінця року не буде. Після виборів на всіх перехрестях вона трубить про «об’єктивну необхідність» підвищення тарифів на всі види енергоносіїв, товарів і послуг (забула ще про тарифи на сіль і сірники) і майже не згадує про свої успіхи в боротьбі з інфляцією та корупцією.

Я вже й уявити собі не можу, як на тому «національному» гаслі «Вкрасти і збрехати!» можна збудувати цивілізовану європейську державу.

Нагадаю тільки відомі історичні факти. Коли Богдан Хмельницький у своїй державі підвищив податки на посполитих втричі порівняно з податками польських колонізаторів, то втратив симпатії й підтримку народу і програв визвольну війну. Коли Центральна Рада в 1917-му не змогла виконати соціальних обіцянок (мир, земля – селянам), то Україна запалила зелене світло перед більшовиками. Українство, на жаль, має віковий нахил до того, щоб віддавати перевагу соціальному перед національним. Але історія нас, як бачиться, нічому не навчила.



Ми розбудовуємо державу, як великий відсталий колгосп. Ті ж люди, та психологія, ті ж методи. Чи можна сказати, що, приміром, Польща – це великий колгосп? Або Чехія? Швеція?

Україна віднесена до категорії країн з ринковою економікою, та чи має вона чітке уявлення, що таке ринок? Здається, час би нам знати основний принцип планування економічного розвитку: все нове, якщо хочемо досягти успіху, необхідно впроваджувати «як книжка пише», організовано і чітко, до кінця, до отримання запланованого результату.

Ми ж борсаємося в стихії ринку, не маючи ні продуманої стратегії, ні конкретного плану. Бо ми – люди не принципові. Не організовані. Не зібрані. Звикли в колгоспній неволі на «того хлопця» працювати через пень-колоду, так і в незалежній державі чинимо: окремі елементи ринкового механізму, котрі легші, впроваджуємо, а складніші пустили на самоплив. Якось воно буде! З такою низькою ринковою культурою «економічного дива» не створити.

Віковий досвід людства вчить: хто не організований, не зібраний, не може правильно мислити, ні діяти, в того нема віри у власні сили; у кого нема мудрої творчої сили – нема ладу ні душевної злагоди, а якщо нема злагоди, то годі чекати успіху...

Глибокої соціальної рани суспільству заподіяла «прихватизація» державного майна. Національне багатство створювали кілька поколінь людей, а тепер вони безсило і безправно спостерігають, як окремі спритники, та ще й неукраїнського походження, «по закону» відбирають у них це майно за безцінь. Дикий капіталізм, масове безробіття призвели до деградації в суспільстві культури і моралі.

Породження цієї моралі – наша податкова система. Це ж смішно (якби не було так гірко), коли мале підприємство, щойно засноване, ще нічого не встигло виробити, а податки вже повинно сплачувати в максимальному розмірі. В фіскальній системі панує принцип здирства, бо така культура нашої демократії. Народне добро розкрадене, розсоване по офшорних зонах, а податківці змушені обдирати, як липку, малий, кволий, беззахисний бізнес, аби держава могла якось латати бюджетні фінансові діри. Але ж малий бізнес, а з ним 90 відсотків населення країни не винні в тому, що держава допустилася тих дір!



Реформи, про які стільки говорять в Україні, – балачки. Це скоріше плани парламентського олігархічного криміналу до кантора обікрасти Україну. Економіка з таким рівнем культури реформ – нежиттєздатна. Бачачи все це, працездатне населення розбігається по світах. Ще п’ятнадцять років тому були в нас потужні, багатомільйонні класи робітників і селян. Де вони нині? Наймитують у закордонних хазяїв. За роки незалежності нас стало на п’ять мільйонів менше. Вражаючі темпи смертності серед населення працездатного віку, стрімке поширення туберкульозу і СНІДу – що це, як не наслідок низької культури соціуму? Чи можна ще комусь вірити, що епідемія пташиного грипу нас обмине?

Українці – єдиний у Європі великий народ, який з дебільною простотою продає тисячі своїх жінок і дівчат у рабство, в наложниці європейським та азіатським панам, а українські чоловіки вдома на зароблені таким ганебним способом гроші горілочку попивають. Чи можна уявити, аби німці чи турки так продавали своїх дружин і дочок?

Поки українки порядкують у покоях зарубіжних панів, рідний край потопає в смітниках. Якщо подивитися з висоти пташиного польоту, то наші міста і села давно вже оперезані ланцюгами несанкціонованих сміттєзвалищ. А Черкаський «Водоканал» винайшов ще й спосіб затикання виходу з унітазу боржникам за компослуги. Недарма кажуть: яка чистота душ і помислів, така й чистота буття.

У спадок від вікової бездержавності Україна, як і більшість постколоніальних країн, отримала ще й такий тяжкий недуг – надмірне домінування соціального над національним, матеріального над духовним, тілесного над душевним. Відомі гіркі слова Володимира Винниченка: перша Українська революція 1917-1920 років «програла тому, що соціальне розтоптало національне». Із здобуттям незалежності цей недуг поглибився.

За шмат гнилої ковбаси багато хто з нас не тільки рідну матір, а й усю Україну продає. Торгуємо і своїм, і чужим життям та здоров’ям, чужими дітьми і людськими органами. Чи так уже бідно живемо, що молоді жінки змушені продаватися в зарубіжні борделі? (Та ж нашим батькам і дідам жилося незрівнянно тяжче!). Чи варті скороминучі успіхи в житті, кар’єрі, аби за них продавати правду, честь і совість, а з ними честь багатостраждальної України? Нині весь цивілізований світ знає про наш нестримний потяг до хабарництва, корупції, розкрадання державних коштів і дуже мало знає про наш потяг до правди, культури, демократії. Якби провести всеукраїнське опитування «Чи є в Україні люди, котрі жодного разу не брали і не давали хабара?», то таких унікумів і в день зі свічкою не знайти.

«...Діяння плоті легко розпізнати, – писав майже дві тисячі років тому апостол Павло в листі до галатів: – це блуд, непристойність, розпуста, ... ворожнеча, суперечки, ревнощі, свари, чвари, заздрість, вбивство, пияцтво, дебоші й інші подібні пороки». Наче про нас, про наші забруднені вульгарним матеріалізмом душі писано.

Наважуся нарешті заторкнути тему, що її наші публіцисти сором’язливо обминають: ми живемо і в фізично брудній країні. Справедливіше буде сказати: ми самі, власними руками, перетворюємо Україну на смітник і безладно порпаємося в тому політичному, економічному, моральному смітті, не спроможні дати собі раду. Про це ще сто років тому з болем писав Іван Франко, про це доводиться говорити і нині.

Ми захоплюємося чистенькою Європою, але європейці, на жаль, не захоплюються Україною. «У вас брудно», – кажуть. Брудні дороги, лісосмуги, гаї, річки; брудні села, міста, вулиці, стихійні ринки, громадські вбиральні, подвір’я, під’їзди, ліфти; брудні дверні ручки, електровмикачі – останні від Ужгорода до Луганська всі без винятку... Прикметно, що переважна більшість населення цього очевидного бруду чомусь вперто не помічає і навіть не реагує на зауваження.

Не можу лукавити: Україна не стане чистою, доки існує нинішнє село. Ні, я не дорікаю селянинові, тільки констатую об’єктивну істину: село ніколи не подолає бруду. Селянин усвідомлює на генетичному рівні, що подолати бруд неможливо. Як би він не остерігався, а його чоботи завжди в болоті, штани задрипані, куфайка засмальцьована, руки в мазуті. Досить йому в будь-якому чистому приміщенні торкнутися білої стіни чоботом, плечем чи долонею і... А якщо ці приміщення ще й не мити, не білити роками, то про чистоту країни взагалі шкода говорити. Характерна деталь: у під’їздах міських будинків, де мешкають винятково потомственні городяни, навіть не обов’язково дипломовані фахівці, – все ж таки чисто. В тих під’їздах, де мешкають вихідці з села, навіть двічі дипломовані, – завжди брудно. Така психологія селян. Недарма кажуть: можна вивести людину з села, але вивести село з людини майже неможливо навіть до третього покоління.

Повторюю: Україна залишиться брудною, доки існує в нинішньому виді село. І на то нема ради.

Та поряд з матеріальним сміттям Україна зазнає ще більшої навали сміття духовного. Її мову, літературу, мистецтво, інформаційний простір масово завалюють відходи культури і безкультур’я північного сусіди. Якщо не знайдемо в собі сил вирватися з братерських обіймів російських сміттярів, нас чекає «білоруський варіант» асиміляції. З огляду на загрозливі масштаби мовної русифікації різних сфер нашого суспільства ми вправі вимагати від Президента, парламенту й уряду припинити балачки про «другу державну мову», а конституційно узгодити нарешті україно-російське співвідношення мов з етнічним складом населення. Ми не потребуємо чужого, але маємо законне право на власній землі захищати своє. Росіян у Росії – 78% (майже як відсоток українців в Україні), але хто чув, аби російська мова мала проблеми? Чому ж ми, врешті-решт, боїмося захистити рідну мову, культуру, інформаційний простір і заявити світові про їх законні пріоритети на своїй землі?


Культура освіти і науки
Потрібно визнати, що держава не має чіткого бачення сучасної культури освіти та виховання молоді і матеріально ще не може її забезпечити.

У середній та вищій школах усе ще діє принцип: навчити на уроці, на лекції. Це соціально-культурна об’єктивність країни третього світу, переважна більшість населення якої проживає за межею бідності, коли його дітям в домашніх умовах не до навчання.

Недовір’я до невихованого учня, студента, нестача комп’ютерів ускладнює працю вчителів та викладачів і не дає глибоких, сучасного рівня знань. З цих самих економічних, соціальних, науково-технічних причин вчитель чи професор сам неспроможний забезпечити себе тим рівнем знань, яких вимагає час. І держава не дуже переймається цим, бо має клопіт серйозніший: як би того вчителя забезпечити бодай мінімальною зарплатою. А йому ще комп’ютери подавай?! Як бачимо, рівень матеріального забезпечення освіти в нас скоріше африканський, ніж європейський.

З цих причин рік за роком зростає розрив між можливостями середніх шкіл і вимогами вищих. У вступних іспитових тестах академій та університетів чимраз більше тем, яких чомусь нема у шкільних програмах. За статистикою, половина випускників середніх навчальних закладів займаються з репетиторами, що свідчить про кризу загальної освіти.



Не тішить ситуація і в сфері вищої освіти, адже жоден з наших університетів за своїм освітньо-науковим потенціалом не входить навіть до п’ятої сотні університетів світу.

Де ж нам брати репетиторів для випускників вищих шкіл, аби їхні знання відповідали сучасним вимогам? Водночас у наших університетах, академіях працює забагато людей, котрі не мають нічого спільного з наукою. Ніде в прогресивному світі ректор, декан, професор не завалені такою «паперовою творчістю», не мають стільки непотрібних обов’язків, як у нас. Ситуація така, ніби в Україні триває перманентна революція, якій не видно кінця, тому навіть вища школа перебуває на роздоріжжі, де ніхто не знає, яку політичну силу підтримувати, в кого які обов’язки основні, а які другорядні. Професор може засідати в різних партіях, державних і громадських організаціях, комунальних структурах, навіть займатися бізнесом, і виходить в результаті, що йому, як тому учневі з неблагополучної сім’ї, нема ні умов, ні часу для фахового зростання. Бо треба виживати.



Україні час кардинально змінити ставлення до інтелігенції. Вона у нас зведена до категорії «бюджетників» – нахлібників у рідній Вітчизні. Очевидний той факт, що держава і нині не дбає про єдність та взаєморозуміння між станом інтелігенції й іншими станами. Таке враження, що інтелігенція живе (виживає) сама собі, а решта населення сама собі. Інтелігенція живе в двадцятому столітті, а решта населення – в дев’ятнадцятому. Кожний стан будує свою Україну. В своєму часі. Це грізний симптом того, що суспільство виштовхується до історичного занепаду.

Чи не тому Україна не прогресує. Не продукує нових знань, не має великих наукових відкриттів, Нобелівських лауреатів у сфері науки. Вона фактично перебуває в стадії загальної самоосвіти, тоді як передові нації – у стадії загальної інтелігенції.



У західних країнах наукові відкриття в основному народжуються в університетах. Якщо університет протягом п’яти років не може похвалитися науковими досягненнями, його понижують у статусі. В Україні до незалежності було 12 університетів, про наукові набутки яких мало відомо. Сьогодні маємо університетів, перейменованих з колишніх інститутів, технікумів та ледве не з профтехучилищ, значно більше, ніж у США і Франції разом узятих, але про їхні наукові доробки відомо ще менше. Знову втрутився в культуру науки соціальний фактор: університет забезпечує викладацькому складові дещо вищу зарплату, ніж інститут. Оце і вся наука.

Наука в Україні в стані колапсу. За роки незалежності її кадровий потенціал зменшився у 2,5 рази. Перспективних докторів і кандидатів наук стало менше на третину. Серед емігрантів з України науковці становлять майже 16 відсотків. Удома залишаються ті, на кого ніде нема попиту. Триває спад продуктивності науки, у кілька разів зменшилася кількість винаходів. Ми даремно чекаємо від наших учених нових моделей сотових телефонів, плоскоекранних телевізорів, технологічних ліній...

Коло замикається: деградація гуманітарної культури неминуче призводить до деградації освіти і науки, а відтак до деградації економіки. Бідна держава ніколи не стане багатою, якщо виділяє на освіту і науку лічені гривні і втрачає мільярди гривень через відсутність сучасних технологій виробництва.

Порятунок від злиднів бачиться один – глибока, багатоступенева реформа освіти з метою виведення нації на рівень загальної інтелігентності.

У нашій державі занедбаної незалежності після Помаранчевої революції, безумовно, всі реформи важливі і проводити їх потрібно в комплексі. Однак найважливіша серед них – реформа навчання і виховання молоді. Саме вона посприяє вихованню нової генерації українців, яка гарантуватиме здійснення всіх інших державних реформ.

Безперечно, вирішальне слово в піднесенні народного добробуту за економікою. Та якщо культура населення залишиться на рівні свідомості «винахідників» затичок для туалетів боржників за компослуги, то омріяного піднесення економіки не буде. «Свинопасам» скільки коштів, нової техніки і заморських технологій не давай, вони кошти розкрадуть, технології «перекапустять», техніку понищать і проп’ють – це ми вже стократ проходили за колгоспної доби! Цивілізована нація сама має вміти заробляти кошти, винаходити нові технології, конструювати сучасну техніку. Вловлюєте різницю?

Моє останнє слово: Україна стане багатою та квітучою лише за умови виходу нації на рівень європейської інтелігентності цілих поколінь. Настав час впроваджувати в нашу соціологію і практику нове поняття – «якість нації». Якість нації – це якість її освіти, культури і духовності, а загалом – рівень її інтелігентності. Сьогодні у світі рівень прогресивності нації передусім і безпосередньо визначається рівнем інтелігентності кожного її громадянина. Черга дійшла і до нас.

За прогнозом ЮНЕСКО, досягти національного, економічного і культурного розквіту зможуть лише ті країни, де 40-60 відсотків працюючих мають вищу освіту. США та Японія до 2010 року планують довести цей показник до 80 відсотків. Це дасть їм зростання економічного ефекту виробництва в 5-10 разів. Коротше кажучи, основою економічного розвою країни є культура народу, а основою культури – освіта і наука.

В Україні показник вищої освіти завмер на рівні 10 відсотків. Порівняйте: 80 і 10... Тут мені хочеться подивитися в очі нашим наскрізь забреханим політиканам, саморобним «батькам і синам нації» і запитати їх: як ви, шановні, збираєтесь на такому немічному освітньо-культурно-моральному фундаменті побудувати «багату, могутню і квітучу Україну?» Ну-ну...

Починати треба з виховання нових поколінь українців. Починати з повного фінансового і комп’ютерного забезпечення всіх навчальних закладів, усіх шкіл уже з першого класу, навіть якщо для цього доведеться обмежити бюджетні видатки в інших важливих сферах. З дитячого садочку, з першого ж класу поступово прищеплювати дітям «кібернетичне мислення» і розуміння вимог сучасної світової культури. Переконувати юних, що минулим живе старе покоління, а молоде живе майбутнім, і в такий спосіб повернути їх обличчям до нових принципів, ідей і технологій у розбудові держави, в економіці, соціальному житті, науці і техніці. Змалку прищеплювати повагу до високої якості власної і чужої праці і пов’язувати саме з такою працею успіх у житті. Активізувати роботу школи з батьками учнів з метою поєднання зусиль, де це можливо, саме в напрямку вестернізації, патріотичного і морально-етичного виховання молоді. Цілком серйозно доцільно підтримати пропозицію одного з голів райдержадміністрацій Запорізької області про запровадження у школах предмету «Сміттєзнавство». Щоб світ поважав нас, українська земля має бути чистою!



Моральний стимул для молоді – орієнтація на престижні професії, опанування якими можливе тільки за високої якості навчання і праці. Знайомити її з досвідом такої профорієнтації в передових країнах і навчати самостійно планувати свій успіх у житті. Слід нарешті відкинути совково-мужицьку орієнтацію юних на професії токарів та доглядачів свиней, бо так насаджується голотська психологія, якої в Україні ніколи не бракувало. До того ж, зі свинями дадуть собі раду фермери, а деталі точитимуть роботи. Ввести нові предмети про якість товарів та послуг у відповідних вищих школах, відтак запровадити контроль за якістю роботи в усіх організаціях, закладах, на підприємствах. Поставити заробітну плату і кар’єрне зростання фахівців у залежність від якості їх праці.

Закономірне запитання: а де взяти для такої реформи легіони сучасних педагогів? По-перше, більшість молодих педагогів охоче пристануть на нові вимоги часу – потрібна лише відповідна програма Міносвіти й організація постійно діючих курсів переорієнтації відповідно до реформи. А від старих «шкрабів», у яких на першому місці відгодівля та продаж свиней, а педагогіка на останньому, школі доведеться звільнитися.

По-друге, потрібна одночасна реформа педуніверситетської освіти. Уже з першого курсу студентів треба готувати до роботи в нових умовах, а нинішнім випускникам дати можливість удосконалювати кваліфікацію на постійно діючих курсах. Десять випусків педуніверситетів, підготовлених по-новому, виведуть українську школу з кризи на сучасний світовий рівень. Міністерства освіти, культури, економіки, фінансів, сім’ї і молоді мали б об’єднати зусилля в підготовці при навчальних, дослідних інститутах, державних і приватних, груп молоді з «кібернетичним мисленням» для всіх сфер нашого життя і для розв’язання економічних, соціальних, культурних проблем у майбутньому.

Верховна Рада зобов’язана прийняти відповідні закони, Кабмін – відповідні постанови для реалізації реформи освіти, культури, концепції тотальної якості організації праці, менеджменту. Ініціатором, натхненником і, якщо хочете, прапором вестернізації України бачиться наш Президент. Як свого часу вестернізатором Росії був Петро І.

Хтозна, може аж зараз Україні судилося «прорубати вікно в Європу», чого, на превеликий жаль, не спромігся доконати гетьман Мазепа. Зрештою, нині й прорубувати нічого не треба – досить просто відчинити двері...

Перечитав ще раз ці рядки – ніби все правильно, а надії на поступ нема. І його не буде, доки зарплата вчителя з двома університетськими дипломами нижча від зарплати токаря з початковою освітою. Що ж, у такому разі нехай Україна відкрито зізнається перед світом, що сучасна культура нації їй не потрібна...
Хто запалить світло в кінці тунелю?
Україна прагне до Євросоюзу і НАТО. Цілком слушне бажання знайти гідне місце під сонцем, врешті-решт, забезпечити собі надійний захист від зазіхань деяких надто ненажерливих сусідів. Сьогодні вона ще перебуває в темному тунелі, в кінці якого неодмінно є вихід до світла. Але той вихід нечітко проглядається, тому що в наших серцях маємо замало світла, аби освітити свій шлях.

Україна прагне до Світової організації торгівлі. Та на що вона може розраховувати з якістю своїх товарів, коли все, що ми виробляємо – робимо в сутінках наших помислів і душ, коли саме розуміння необхідності високої якості продукції ще не визріло в народі. Торгувати сировинними ресурсами, шкірами худоби, тягнути буряки за гичку – це не робота, не економіка і не культура цивілізованої країни. Не порятують нас і найкращі у світі чорноземи, на яких ми вирощуємо найнижчі в Європі врожаї.



Мусимо визнати: сьогодні ми є аутсайдерами європейської цивілізації. Навіть якщо припустити, що темпи зростання ВВП в Україні сягнуть фантастичної цифри – 20% на рік, темпи реформ в усіх сферах життя суспільства перевищать наші сподівання, то щоб наздогнати бодай Польщу (не аж яка пані, але все-таки Європа), знадобиться щонайменше 20 років, не кажучи вже про інші розвинені країни. До того ж, вони, природно, не стоятимуть на місці. Тобто «рух навздогін», скажімо, за Німеччиною для України завідомо непосильний. Той, хто наздоганяє на таких неадекватних «резервах» культури, науки, моралі, якими володіємо ми, ніколи не наздожене авангард розвинених країн. Не варто і тішити себе думкою, що Європа цього не розуміє і радо чекає входження України до її союзу.

Та не все так погано в нашому домі. Ми вирушили в похід до світла! Ми вже в поході! Вогні Помаранчевої революції своїм блиском дуже нагадують сонячне світло. Правда, є в нас ще біло-блакитні досвітні вогні, але це теж світло! Коли вони зіллються з помаранчевими, до виходу з тунелю буде рукою подати!

А тим часом маємо в тому поході подолати дві деструктивні сили. Перша: люди при владі, чиновники, бізнесмени на місцях переважно дбають лише про себе, про власні інтереси і за персональними коритами не бачать України. Відверто кажучи, це є натуральні мафіозні клани, котрі всі ці роки гризуться за перерозподіл влади в країні, брутально наплювавши в душу мільйонам загиблих за волю України. І, бачить Бог, нема серед нас лідера, аби силою свого авторитету вгамував їхню зажерливість. Здається, це міг би зробити перший екс-президент, бо кому ж іще, як не йому бути патріархом свободи, оберегом найдорожчого скарбу нації, третейським суддею деструктивних сил. На жаль, він сам пішов у них на поводу, сам розхитує молоду владу, сіє розбрат між українцями. Дрібнуватий видався чоловік. А шкода. Шкода, що не знайшовся ще публіцист, щоб написав книгу «Леонід Кравчук як дзеркало української недержавності». Перед нами був би еталонний тип пересічного українця: трохи бракує розуму, трохи почуття гідності, трохи характеру, трохи чіткого бачення національної мети. От і має чоловік те, що має. Та ми не можемо його за це суворо судити, позаяк і самі такі...

Друга деструктивна сила: держава за совковою традицією і далі ставиться до культури, як до третьорядної, маловартісної сфери діяльності. Здається, вона терпить саме існування такої сфери тільки тому, що у світі це «за штатом заведено». Зазвичай виштовхує в цю сферу людей, котрі ні на що більше не годяться, і платить їм найнижчу в світі зарплату. Держава в постійному боргу перед культурою, а культура навзамін у постійному боргу перед державою. От і виходить, що працівники культури, а разом з ними і працівники освіти та науки, замість того, аби бути факелоносцями в авангарді нашого походу до світла, з погаслими факелами плентаються десь у його хвості і з сумом спостерігають за гризнею владних кланів за перерозподіл сфер впливу. То хто ж запалить світло в кінці тунелю?

Світло національної перспективи відродження і прогресу засяє тоді, коли ми подолаємо в своїй злидарській свідомості протистояння між матеріальним і духовним, між економікою і культурою, коли ідеали нами ж «опущеної», взятої під ноги культури, духовності, моралі піднесемо до рівня таких любих нашому серцю матеріальних ідеалів. Інакше наш тунель може перетворитися на печеру...

Звертаюся до Президента, прем’єра, спікера парламенту: перестаньте, панове, порпатися на смітнику буднів, відбуватися випадковими реформами ДАІ, прокуратури, змінами до Конституції – повірте, за це вам народ спасибі не скаже. Натомість поверніться обличчям до реформ освіти, науки і культури і цим покладіть початок виховання нових поколінь нової української європейської нації. Почніть з поглибленої реформи шкільної та педагогічної освіти, з підготовки кадрів для цієї доленосної справи. Стає ж бо очевидним, що наші старші покоління вже не мають ні хисту, ні сил вивести Україну з системної кризи, піднести на бажану висоту її економіку, добробут народу і якість його життя.

Тож не тратьте часу на другорядне, адже, як застерігав наш філософ Григорій Сковорода, – «найбільша втрата – це втрата часу». Подбайте про виховання нових поколінь українців, щоб через 10-15 років увесь світ міг вітати народження нової європейської нації, здатної ефективно забезпечити сучасний рівень економіки, політики, науки, культури, моралі, сучасної культури праці і якості товарів та послуг.

Без наявності цих факторів годі сподіватися на скоре подолання системної кризи. Без високої культури суспільства неможлива висока якість життя.

Президентові, який успішно здійснить ці реформи, вдячні покоління нових українців поставлять монументи.

І насамкінець останній висновок: ця стаття – не страшилка для читачів і не намагання образити чи принизити багатостраждальний український народ. Це щиросердечне звернення до кожного свідомого українця замислитись над відповідністю нашої культури вимогам сьогодення і завтрашнього дня.

2007 р.


Каталог: authors
authors -> Товаришки оповідання І
authors -> Навчальний посібник для студентів сільськогосподарських вузів економічних спеціальностей львів видавництво «світ» 1995 ббк 65. 28я73 4-46
authors -> 1. Частина Інтелект у цілому. С. 5 Частина Мислення й вирішення проблем
authors -> І. О. Кочергін кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та політичної теорії Національного гірничого університету Друкується за рішенням Науково-методичної ради Дніпропетров­ського історичного музею від 12 с
authors -> Одеський національний університет імені І.І. Мечникова
authors -> Рецензенти Білик Б. І. доктор історичних наук, професор Бризгалов І. В
authors -> 1. психологія як наука І навчальна дисципліна
authors -> Від матки до альцгеймера


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   29




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка