Бакуменко в. Д


ДЕРЖАВА ЯК ОБ’ЄКТ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ



Сторінка2/13
Дата конвертації09.09.2018
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

1. ДЕРЖАВА ЯК ОБ’ЄКТ ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ
У вітчизняній науці публічного управління багато уваги приділяється дослідженню суб’єкт-об’єктних досліджень, в яких суб’єктом виступає система органів державної влади або органів місцевого самоврядування, а об’єктом – суспільство у всьому різноманітті суспільних відносин, на які спрямоване публічне управління. В той же час, ще недостатньо уваги приділяється дослідженню та вивченню самої держави та притаманної їй системи публічної влади як об’єкту дослідження.

Держава є продуктом суспільного розвитку, внаслідок якого вона поступово змінюється, що проявляється у постановці її цілей, визначенні завдань, формуванні структур і функцій публічного управління. Відповідно до цього змінюються і погляди на поняття держави, її роль і призначення в суспільному житті.

У сучасному суспільстві термін «держава» вживається у різних значеннях, зокрема як:


  • об'єднання людей на певній території на основі публічної влади. У цьому випадку синонімом поняття «держава» виступають поняття «народ», «країна»;

  • спеціальний апарат управління суспільством. У цьому випадку синонімом поняття «держава» є поняття «публічний апарат» як сукупність органів управління;

  • універсальний політичний інститут. У цьому випадку синонімом поняття «держава» виступає система влади в інтересах людей, які проживають на даній території, що регулює їх взаємовідносини за допомогою права.

Держава є найбільш важливим інститутом політичної системи суспільства, що визначається максимальною концентрацією в її руках ресурсів, які дозволяють державі впливати на соціальні зміни.

На сьогодні існує різноманіття поглядів на державу, яке обумовлено, в першу чергу, тим, що держава являє собою надзвичайно складне та багатогранне явище. Наведемо деякі з них.

Поняття держави знайшло широке трактування у представників його політологічного визначення.

Так, за визначенням Л. Граніна, держава є особливою досить стійкою політичною одиницею, що представляє відокремлену від населення організацію влади і адміністрування та претендує на верховне право керувати (вимагати виконання дій) певними територією і населенням незалежно від згоди останнього; має сили і засоби для здійснення своїх претензій.

Г. Кліссен характеризує державу як незалежну централізовану соціально-політичну організацію для регулювання соціальних відносин, яка існує в складному, стратифікованому товаристві, що складається з двох основних страт - правителів і керованих, та розташована на певній території. Відносини між цими шарами характеризуються політичним пануванням перших і податковими зобов'язаннями других.

Е. Геллнер розглядає державу як спеціалізовану і концентровану силу підтримки порядку, інститут або низку інститутів, основним завданням яких (незалежно від всіх інших завдань) є охорона порядку. На його думку, держава існує там, де спеціалізовані органи підтримання порядку, як, наприклад, поліція і суд, відокремилися від інших сфер суспільного життя, вони і є державою.

У Вікіпедії поняття «держава» визначене як вищий політичний інститут суспільства, завдання якого полягає у:


  • забезпеченні дотримання прав та реалізації інтересів осіб, що проживають на одній території, на якій держава володіє суверенітетом;

  • регулюванні взаємовідносин між ними на основі єдиних законів (або традицій);

  • охороні кордонів;

  • регулюванні тим чи іншим чином взаємовідносин з іншими державами і народами.

Представники соціологічного визначення поняття держави чітко виділяють його основні ознаки: сукупність людей - народ: панівну над ними владу; територію як межу дії цієї влади. У взаємозв'язку ці ознаки утворюють поняття про державу як з'єднання людей під однією владою в межах певної території.

По-перше, держава являє собою єдину територіальну організацію політичної влади в масштабі всієї країни. Публічна влада поширюється на все населення в межах певної території. Територіальний поділ населення на відміну від кровно споріднених зв'язків між членами суспільства породжує новий соціальний інститут - громадянство чи підданство, іноземців та осіб без громадянства. Територіальна ознака обумовлює характер формування і діяльність апарата держави з обліком його просторового розподілу.

По-друге, держава є особливою організацією політичної влади, яка має в своєму розпорядженні спеціальний механізм - апарат управління суспільством для забезпечення його нормальної життєдіяльності. Через систему відповідних органів і установ держава здійснює безпосереднє керівництво суспільством, закріплює і реалізує певний режим політичної влади, захищає недоторканність своїх кордонів.

Втретє, держава організує громадське життя на правових засадах. Їй притаманні правові форми організації життя суспільства, притаманні саме державі. Без права, законодавства, держава не в змозі ефективно керувати суспільством, забезпечувати безумовну реалізацію рішень, прийнятих органами публічної влади.

По - четверте, держава відрізняється від інших політичних утворень суспільства тим, що являє собою суверенну організацію влади.

Таким чином, держава - це єдина політична організація суспільства, яка поширює свою владу на всю територію країни і її населення, має в своєму розпорядженні для цього спеціальний апарат управління, видає обов'язкові для всіх правові акти і володіє суверенітетом. Зустрічається також визначення держави як організації політичної суверенної влади, що здійснює управління соціальними, економічними, політичними, духовними процесами життя суспільства.

Багатогранність держави як певного суспільного явища проявляється у тому, що вона виступає як:


  • універсальне явище людської цивілізації;

  • продукт життєдіяльності суспільства, в якому є розвинена і суперечлива структура на всіх рівнях (економіка, власність, форми свідомості, особистість, соціальні класи, соціальні групи та ін);

  • важлива складова суспільства, у діяльності якої зайняті специфічні соціальні групи (владні інститути, публічний апарат, система владних публічних органів;

  • форма існування у публічно-організованому суспільстві;

  • організація політичної влади та управління політичними процесами в суспільстві;

  • суспільний інститут постійної влади, коли функція управління виділяється в самостійну сферу діяльності для збереження певного соціального порядку та загального регулювання суспільних інтересів;

  • система органів і установ, що здійснюють владні функції;

  • правова організація, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою;

  • певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави;

  • певна форма правління, що характеризує організацію верховної публічної влади, порядок утворення її органів та їх взаємовідносин з населенням;

  • об'єднання людей (населення), що проживають на одній території і підкоряються одним законам і розпорядженням загальної для всіх влади.

Як зазначав відомий російський вчений Г. Атаманчук, у науковому та політичному мисленні досі ще превалює спрощений, догматичний підхід до всього публічного, в якому державу ототожнюють або зі знаряддям панівного класу, або з поведінкою і діями керівної ланки публічного апарату. Відчуження останніх від суспільства перекидається на державу, і вона теж у свідомості всіх стає самодостатньою без суспільства і багатьох структур, які її складають. Як результат основні матеріальні, соціальні і духовні елементи, що визначають історичну силу і сучасну "потужність" держави, а саме: ​​територія, природні ресурси, народонаселення, мова, культура, комунікації, виробнича база, публічні символи, історична спадщина і т. п., не приймаються до уваги і слабко використовуються в цілях розвитку.

Місце держави в політичній системі суспільства розкривається через її ознаки та функції.

Ознаками держави є:


  • наявність певної території;

  • механізм влади у вигляді особливої ​​системи органів та установ;

  • право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою;

  • суверенітет, як, по-перше, верховенство публічної влади всередині країни, та, по-друге, незалежність її на міжнародній арені.

Наприклад, у першій статті Конституції України визначено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Функції держави прийнято поділяти на внутрішні і зовнішні, а також класифікувати за головними сферами суспільної діяльності як полі­тичні, економічні, соціальні, гуманітарні та екологічні.

Серед внутрішніх політичних функцій держави, насамперед, слід зазначити такі:


  • охорона і захист публічно-конституційного ладу;

  • охорона громадського порядку і підтримання дисципліни громадян у рамках системи чинного права;

  • захист територіальної цілісності та недоторканості кордонів;

  • забезпечення обороноздатності;

  • здійснення кадрової політики;

  • здійснення інформаційної політики.

Серед внутрішніх економічних функцій держави, у першу чергу, слід зазначити такі:

  • управління публічним сектором економіки;

  • формування і виконання публічного бюджету;

  • забезпечення стабільності та створення умов розвитку всіх секторів національної економіки;

  • регулювання трудових відносин;

  • здійснення структурної та промислової політики;

  • здійснення аграрної політики;

  • здійснення інноваційної та інвестиційної політик;

  • розвиток інфраструктури (транспорт, зв'язок, енергосистеми, інженерні та інформаційні мережі тощо).

Серед внутрішніх соціальних функцій держави слід зазначити такі:

  • розвиток системи охорони здоров’я;

  • створення публічної системи соціального забезпечення;

  • соціальний захист та підтримка;

  • соціальне партнерство;

  • регулювання соціальних відносин у сфері зайнятості населення.

Серед внутрішніх гуманітарних функцій держави слід зазначити такі:

  • розвиток освіти;

  • здійснення інноваційної науково-технологічної політики;

  • розвиток культури;

  • розвиток молодіжної політики, спорту, фізкультури, туризму.

Серед внутрішніх екологічних функцій держави слід зазначити такі:

  • забезпечення раціонального природокористування;

  • охорона довкілля;

  • забезпечення екологічної безпеки;

  • створення умов стійкого розвитку.

Зовнішні функції держави переважно можна класифікувати як зовнішньополітичні та зовнішньоекономічні. Вони забезпечують розвиток співпраці з іншими країнами світу з метою забезпечення кращих умов для розвитку національної економіки та для політичної інтеграції держав та економічної інтеграції у світову економіку.

Для управління здійсненням внутрішніх та зовнішніх функцій держави створені спеціальні публічні органи, які у сукупності утворюють її структуру. Насамперед йдеться про органи всіх гілок публічної влади, правоохоронні органи, органи, що забезпечують внутрішню та зовнішню безпеку країни.

Базовим положенням для управління в соціальній системі є те, що воно може бути розглянуто як процес впливу суб'єкта (керуючої системи) на об'єкт (керовану систему) з метою переведення його в новий якісний стан або підтримки у встановленому режимі. Суб'єкт управління в соціальній системі - це той, хто управляє. Об'єкт управління - це те, чим або ким управляють, у відношенні чого або кого спрямоване цілепокладання і керуючий вплив з боку суб'єкта управління.

Головною особливістю управління в соціальних системах є те, що керуючим і керованим в них є людина, а система управління, що виступає як суб'єкт, може бути і об'єктом, коли йдеться про її вдосконалення та приведення у відповідність потребам суспільства. Серед основних критеріїв, що відрізняють суб'єкт від об'єкта розглядаються статус і функції; права і повноваження; активність впливу; черговість або ініціатива впливу; сила і інтенсивність впливів; раціональність впливів; відношення до мети, цілепокладання та цілереалізації.

Держава як соціальна система є одночасно суб'єктом і об'єктом управління, що визначає необхідність розглядати їх як дві постійно взаємодіючі системи (керуючу і керовану). Функціонування суб'єкта управління визначається, в основному, особливостями об'єкта.

У науці та практиці публічного управління держава, здебільшого, розглядається як суб'єкт управління, що проявляє себе через публічну владу та публічне управління. Як зазначав В. Аверьянов, держава тому і є державою й цим відрізняється від інших суспільних структур, що тільки в ній зосереджена і нею реалізується у суспільстві публічна влада.

З точки зору теорії управління держава є складною відкритою системою, що має властивості цілеспрямованої адаптації до мінливих умов зовнішнього і внутрішнього середовища і здатністю до самоврядування, саморегуляції свого розвитку. Керуючий вплив вищої ієрархічної структури реалізується прямими зв'язками з керованою системою; контроль виконання, адекватність реакції на керуючий вплив визначаються інформацією, що надходить по каналах зворотного зв'язку. Саме тому Г. Атаманчук звернув увагу на те, що об'єкт управління не тільки реагує на управлінські впливи суб'єкта, не тільки сигналізує про їх наслідки та результати, а часто, незалежно від бажання суб'єкта, прямо спонукає його до певної перебудови управлінсь­ких впливів, зміни їх характеру та змісту.

Держава як об'єкт управління сформувалася з організаційного виділення її в якості основної структуроутворюючої ланки суспільства. Вона постійно розвивається разом із суспільством, оскільки має відповідати його потребам. Це призводить до активізації процесів державного будівництва (державотворення), внесення змін у визначення і правове закріп­лен­ня: форми публічного правління; політичного режиму; терито­рі­аль­­ного (адміністративно-територіального) устрою; місії, основ­них цілей і функцій держави, їх пріори­тетності; роз­по­­ді­лу повноважень між гілками та вищими органами публічної влади; структури органів публічної влади відповідно до основних функцій держави; корекції основних завдань і функцій органів публічної влади.

У сучасних процесах державотворення, як правило, задіяні такі основні механізми змін:


  • для форми правління, розподілу повноважень між гілками та вищими органами публічної влади – це проведення конституційних реформ;

  • для політичного (публічного) режиму – це проведення політичних реформ, демократизація владних структур. У демократичному суспільстві йдеться про такі зміни, що відповідають основним принципам демократії, а саме: виборності влади; демократичної модернізації; транспарентності; прозорості; участі; конкурентності; антикорупційності; дебюрократизації; обов’язковості громадського контролю та ін.;

  • для терито­рі­аль­­ного устрою – це адміністративно-територіальні реформи;

  • для структури та системи взаємодії органів публічної влади, корекції основних завдань і функцій органів публічної влади – це адміністративні реформи;

  • для системи місцевого самоврядування – це муніципальні реформи;

  • для системи публічної адміністрації – це процеси деконцентрації та децентралізації, а також проведення виваженої ефективної кадрової політики у системі публічної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

  • для визначення місії, основ­них цілей та функцій держави, їх пріори­тетності – це політичне прогнозування та стратегічне планування.

На думку Я. Малиновського, яка поділяються численними науковцями, з метою реалізації активності держави як об'єкта управління необхідно не лише вдосконалювати механізм управлінського впливу на суспільство, але й підвищувати ефективність участі в управлінні громадян, громадського ко­нтролю за діяльністю органів влади, запровадити принципово нову парадигму у відносинах «громадянин - держава», стрижнем якої є служіння держави людині. Публічна влада у цьому сенсі - це не тільки здійснення повноважень, що зобов'язують гро­мадянина, але й виконання певних обов'язків перед ним. У процесі демо­кратичного розвитку обсяг таких обов'язків з боку держави має зростати.

Механізмом реалізації публічної влади є ​​система спеціальних органів та установ, діяльність яких забезпечується публічною службою. На думку відомого російського вченого В. Романова, у сучасному суспільстві відбувається зміна ролі державної служби та служби в органах місцевого самоврядування як інформаційно-комунікативних елементів між публічною владою та суспільством. Сьогодні публічна влада отримує інформацію про стан суспільства, переважно, через державну службу. Таким чином реалізується її зворотний зв'язок із суспільством. Через державну службу, внаслідок політичних та адміністративних завдань їй у вигляді відповідних політичних та управлінських рішень, здійснюється вплив публічної влади на суспільство, тобто реалізується прямий зв'язок влади з ним. Така функція державної служби підтверджує її надзвичайно важливу роль як в реалізації завдань сучасної системи публічного управління, так і в реалізації завдань самоорганізаційного розвитку держави як об’єкта управління.

Таким чином, нами наведено розуміння терміну «держава», зокрема у трактуванні представників його політологічного та соціологічного визначення. Охарактеризовано багатогранність держави як певного суспільного явища. Наведено основні ознаки держави. Стисло охарактеризовано її основні функції. Охарактеризовано державу як суб’єкт та об’єкт публічного управління. Показано роль, яку відіграє державнее будівництво для розуміння держави як об’єкта управління. Визначено основні механізми змін, задіяні у сучасних процесах державотворення. Розкрито роль державної служби та громадськості у реалізації завдань держави як суб’єкта та об’єкта управління.

2. СУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ЙОГО СПЕЦИФІКА
Основу суспільних відносин складає різноманітна діяль­ність людей, поєднаних в організації, установи і підприємства. Регу­лю­ван­ня цих відносин є однією з основних функцій держави і здійснюється в її специфічній формі діяльності - державному управлінні. Видатному філософу давнини Платону належить вираз "Як бачимо, її /державу/ створюють наші потреби". На узгодження та всебічне задо­волення потреб різних верств і груп суспільства й спрямоване державне управ­лін­ня. Історично воно формувалося протягом декількох тисячоліть

Вихідними ключовими поняттями для розуміння сутності та специфіки державного управління є держава і дер­жавна влада, оскільки державне управління є способом функціонування і реалізації державної влади з метою становлення і розвитку держави.

Держава, як відомо, є основним елементом політичної системи суспільства, що здійснює управління останнім, охорону його економічної та соціальної струк­­тури, організацію і упорядкування соціально неоднорідного суспіль­ства, забезпечення його цілісності та безпеки. Це історично складена струк­тура для забезпечення потреб політичної еліти, соціальних груп і громадян. Во­­на, як зазначав український вчений С.Рябов, є монопольним носієм суспільної влади, інституцією творення цієї влади.

В основу держави покладена державна влада, що є інструментом забез­печен­ня існування держави та досягнення її цілей, її обов’язковим атрибутом. Державна влада має здатність впли­вати на процеси в суспільстві за допо­мо­гою спеціальних органів та уста­нов. Останні є складо­вими частинами єдино­го механізму державної влади.

Державне управління, на думку відомого українського вченого В.Цвєткова, за змістом є про­цесом реалізації державної влади, її зовнішнім, матеріалізованим вираженням, яке поза цим не існує. Сфери діяльності держави безпосередньо трансформуються в сфери дер­­жавного управління. Це розроблення й здійснення внутрішньої та зовнішньої політики, пра­­­во­­ве визначення і регулювання відносин в масштабах всього суспільства, формування та реалізація державного бюджету тощо.

Дуже важливим аспектом розу­­міння стану і розвитку державного управління є врахування його об’єк­тив­­них основ, а саме природно-географічних умов, культурно-історичної спад­­щини та соціально-економічних умов. Відомий російський вчений Г.Атаман­чук зазначав, що неприпустимо механічно впро­ваджувати світову науку, її завжди необхідно роз­глядати крізь призму власної національної свідомості, власної націо­нальної культури.

На непростий шлях становлення державного управління як окре­мого ви­ду суспільної діяльності опосередковано вказує той факт, що й досі немає сталого, прийнятого у всьому світі визначення дер­жавного управ­ління. Передусім, це пов’язано з тим, що існують як­най­менше два різні підходи до розуміння змісту державного управління.

На пострадянському просторі найбільш відомим з них є американський та європейський підходи до розуміння державного управління. В основу першого покладено “людину економічну" й акцент зроблено на створенні максимальних умов для отримання прибутку внаслідок її діяльності, а в основу другого покладено “людину адміністративну" й зроблено акцент на максимально можливе правове врегулювання будь-яких суспільних відносин і чітке дотримання встановлених норм права

У, так званому американському підході, зорієнтованому на всі процеси і функції управління в спектрі повноважень держави, державне уп­рав­­­ління розглядається як галузь, що вклю­чає за­ко­­но­дав­чу, виконавчу і судову гілки влади, а в другому, так званому євро­пейському, державне управління роз­глядається як підгалузь права. Інакше кажучи, пер­ший підхід передбачає поєднання політичних, правових та адміні­стра­­тив­них функ­цій, а другий - їх розмежування, тобто визна­чення дер­жав­но­го уп­рав­лін­ня як всієї не законодавчої та не судової діяль­нос­ті держави, або як підзакон­ної виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави.

До визначення державного управління також можна підійти, виходячи з дуже важливої властивості будь-якого управління - його ціле­спря­­мованості. Відтак, основним завданням уп­рав­лінської діяльності держави є забезпечення досягнення поставлених цілей, а змістом є дії щодо їх досягнення.

На думку видатного німецького вченого П.Друкера, управ­­ління є особливим видом діяльності, що пере­тво­рює неорга­нізо­ва­ний на­товп в ефективну цілеспрямовану та продуктивну групу.

Пе­ре­­фра­­зовуючи іншого з найвідоміших представників науки управління А.Файоля, можна ска­зати, що управляти державою - це вести її до цілей з мак­си­мально можливим викорис­танням усіх наявних ресурсів.

Підтвердження цієї думки також знаходимо у Г.Райта, яким уп­рав­ління трактується як організація та спряму­вання ресур­сів з метою досягнення бажаного результату.

Заслуговують на увагу визначення державного управління Г.Атаманчуком як прак­тич­­ного, організуючого та регулюючого впливу держави на суспільну жит­тє­діяльність людей з метою її упорядкування, збереження або пере­тво­рення, що спирається на її силу влади, а також В.Цвєтковим як діяльн­ості держави щодо організації упорядкування різних соціальних процесів у суспільстві.

Суспільство В.Цвєтков визначив як складну динамічну самокеровану сис­те­му, а управління ним як соці­аль­ну функцію, що виявляється у владно-орга­нізуючій діяль­ності, яка забе­з­печує узгодженість спільної праці і побу­ту людей для досяг­нен­ня суспільно значущих цілей та завдань. Держава виконує роль струк­тури, а державне управління - меха­нізму суспільного само­управ­ління.

В контексті системного підходу під державним управлінням слід розуміти процес ціле­спря­мованого впливу суб’єкта дер­жав­но­го управ­ління, що представляє державну владу у вигля­ді спеціально утво­ре­них орга­нів та їх системи, на об’єкт управління, яким є все суспільство або його частини, внаслідок якого задо­воль­­няються потреби держави і суспільства.

З погляду суб’єкт-об’єктних від­но­син державне управління є неперервним процесом реалізації відпо­від­них управлінських функцій, у зв’язку з чим для нього можна застосувати визна­чен­ня через ці функції, а саме: державне управління є процесом плану­вання, орга­ні­зації, мотивації, контролю та пов’язуючих їх комунікації і прийняття рішень з метою формулювання та досягнення ці­лей дер­жави.

Уточнюючи та доповнюючи це визначення, до предмета державного управління слід віднести про­цеси здійснення суб’єк­том державного управління функцій управ­лін­ня (пла­­ну­­вання, орга­ні­зації, мотивації, контролю, комунікації, прийняття рішень) з метою досягнення ці­лей дер­жави шляхом формування органі­зую­­чо­го, коор­динуючого та контролюючого впливів на об’єкт дер­жав­но­го управ­ління.

Українські вчені Н.Нижник та С.Мосов запропонували роз­гля­дати дер­жав­не управління як діяльність органів та установ усіх гілок державної вла­ди (зако­но­дав­чої, виконавчої, судової) з вироблення й здійснення регулю­ю­чих, орга­нізую­чих і координуючих впливів на всі сфери суспільства з метою задоволення його потреб, що змінюються.

З погляду становлення і розвитку державного управління як виду діяль­­ності (див. рис. 1), заслуговує на увагу питання його співвідношення з менед­­жментом. Велика увага до нього передусім пов’язана з пред­мет­но-об’єктним визначенням виду діяльності та галузі нау­к дер­жав­­ного управ­ління, а також із з’ясуванням можливостей застосування на­пра­­цювань науки управління, зародження і розвиток якої був безпо­серед­ньо пов’я­заний з менеджментом, у теорії та практиці державного управління. За висловом Г.Атаманчука, менеджмент, суспільне управління та сус­пільне само­управління пов’язані між собою тим, що їх об’єктом виступає безпо­се­редньо саме суспільство, але різняться вони за рівнем та характером орга­ні­зованості.



Таким чином, насамперед слід виходити з того, що держава від­різняється від інших організацій вирішенням набагато більш масш­таб­них і різнома­нітних загальносуспільних справ, монопольним правом регу­лю­ван­ня право­вих відносин, суверенітетом, унікальністю, що без­­посередньо впливає на прийняття управлінських рішень.

У зв’язку із цим, як зазначили українські вчені В.Луговий та В.Князєв, йдеться про специфічні моделі, схеми, кла­си­фікацію, типологію і систе­ма­тику, тенденції розвитку, закономірності побудови та функціонування дер­жав­ного управління.

3. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЯК СКЛАДНА СИСТЕМА
Дер­жав­­не управління стало у ХХ сторіччі окремим видом професійної діяльності, освітньої галузі та галу­зі нау­к, передусім, завдяки успіхам теорії управління та її застосування до сус­піль­них процесів. Цьому сприяв і той факт, що до числа високо розвинених країн змогли увійти лише ті з них, які мають кращу організацію та управ­ління.

Модель державного управління як складного системного явища наведена на рис. 2.



Группа 411

При розгляді державного управління як складного системного явища дуже важ­ливим є розуміння одного з найва­жливіших системних принципів, а саме, що така система не просто утворюється скла­ден­ням всіх управлінсь­ких зу­силь, а набуває якісно нових властивостей. Це, зокрема, означає, що система державного управління в цілому має такі властивості, яких немає у окремих її складових.

В Україні у запровадженому з 1 липня 1997 року Класифікаторі видів еконо­міч­­ної діяльності державне управління визнане як один з ос­нов­них видів такої діяльності (секція L, розділ 75 "Державне уп­рав­лін­ня").

Цей класифікатор постійно доповнюється. Так, в його редакції 2005 року до цього виду діяльності включені:



  • 75.11 - державне управління загального харак­теру (75.11.1 – управління загального характеру на державному рівні; 75.11.2 – управління на рівні державної автономії; 75.11.3 – управління на рівні областей та міст Києва та Севастополя; 75.11.4 – управління на рівні районів, міст, районів у містах; 75.11.5 – управління на рівні сіл та селищ; 75.11.6 – управління у сферах фінансової та податкової діяльності; 75.11.7 – діяльність у сфері статистики та соціології);

  • 75.12 - управління в соціальній сфері;

  • 75.13. – регулювання та сприяння ефективному веденню економічної діяльності;

  • 75.14 - допоміжна діяль­ність у сфері державного управління;

  • 75.20 – надання послуг суспільству в цілому (75.21 - міжнародні відносини; 75.22 – діяльність у сфері оборони; 75.23 – діяльність у сфері юстиції та правосуддя; 75.24 – діяльність у сфері охорони громадсь­ко­го порядку та безпеки; 75.25 – діяльність з пожежної охорони),

  • 75.30 – діяльність у сфері обов’язкового соціального страхування.

Створення незалежної Української держави і завдання її розбудови, практичне здійснення соціально-економічних та політичних перетворень, проведення адміністративної реформи передбачало реформування всіх ланок державного управління, розвиток механізмів та інститутів державного регулю­вання ринкового господарства.

Здійснення цих завдань було неможливим без створення на всіх рівнях влади значного потенціалу людських ресурсів з відповідною професійною підготовкою, глибокими теоретичними знаннями та практичними навичками і вміннями у сфері державного управління, здатних ефективно управляти суспільними справами в нових умовах, а також без наукового супроводження становлення та розвитку державного управління, реформ політичної, економічної, соціальної, гуманітарної, адміністративної сфер, їх європейської інтеграції. У владних структурах України сформувалося чітке розуміння важливості ста­нов­лен­ня державного управління не тільки як виду суспільної діяльності, а й як освітньої галузі та галузі наук.

Саме тому в Україні, першій з країн на просторі бувшого СРСР, державне управління отримало виз­­нання і як освітня галузь, і як галузь нау­ки.

Провідну роль у цьому відіграло створення Української (з серпня 2002 р. Національної) Академії державного управління при Президентові України Указом Президента України “Про систему підготовки, перепідготовки та підви­щення кваліфікації державних службовців” від 30 травня 1995 р. № 398 як головного державного вищого навчального закладу у загальнонаціональній системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування, яка реалізується нею за безпосередньою участю Головного управління державної служби України.

Академія здійснює освітню діяльність за IV рівнем акредитації вищих навчальних закладів у галузі освіти “Державне управління” та іншими професійно орієнтованими на державну службу та службу в органах місцевого самоврядування спеціальностями, готує керівний персонал для роботи на посадах І – IV категорій в центральних і місцевих органах державної влади, органах місцевого самоврядування.

Академія здійснює підготовку магістрів державного управління, проведення наукових досліджень з проблем державного управління та місцевого самоврядування; розроблення базових вимог до освітнього і професійного рівня державних службовців та керівників державних підприємств, установ, організацій; надання методичної, інформаційної, консультативної допомоги регіональним центрам підвищення кваліфікації державних службовців, а також надання експертно-консультативних, інформаційно-аналітичних, науково-методичних та інших послуг із питань теорії і практики державно-управлінських процесів.

Ста­нов­лен­ня та розвиток в Україні освітньої галузі “Державне управління” супроводжується залученням до підготовки магістрів державного управління та державної служби все нових вищих навчальних закладів, переважно національних університетів, і формуванням й впровадженням державних стандартів за спеціальностями і спеціалізаціями освітньої галузі “Державне управління” (шифр 8.150000, спеціальності «Державне управління», «Державна служба», «Управління суспільним розвитком» та інші).

Одним з найзначніших досягнень ХХ сторіччя є визнання управ­лінської праці як окремого виду діяльності і запро­вадження наукового ана­лі­зу для визначення способів ефективно­го розв’язання управлінських про­­б­лем.

Взагалі під наданням соціальному, й, зокрема, державному управлінню наукового характеру нада­лі будемо розуміти здійснення практики управління на науковій основі. Останню утворює наука управління, тобто теоретичні дослідження самої упра­в­лін­ської діяльності. Зас­новником науко­вого управління вважається американський вчений Ф.Тей­лор. Поняття "наукове управ­ління" введено Л.Брандей­сом у 1910 р. Се­ред найбільш відомих, визнаних світом зарубіжних представ­ників науки управління: М.Вебер, Н.Вінер, Ф.Гіл­брет, В.Глушков, П.Друкер, Д.Дункан, У.Ешбі, Е.Мейо, М.Мескон, Г.Саймон, А.Файоль, М.Фол­­лет, Д.Форрестер та інші.

Лауреат Нобелівської премії Г.Саймон, визначаючи місце і роль науки управління серед інших наук, охарактеризував її "як частину аку­му­льо­ва­но­го і визнаного знання, що систематизоване й сформульоване у відпо­від­нос­ті з встановленими загальними істинами та закономір­ностями і є не тільки поєд­нанням багатьох дисциплін, але й новою самостійною наукою у сфері со­ці­о­логії. Це всеохоплююче, глибоке та філософське знання".

За вис­­ловом відомого американського вченого Д.Дункана, наука управління - це, передусім інтелек­туальна ре­­во­­­лю­ція, новий світогляд та нова методологія вирішення про­блем. Нау­ка управління спи­рається на ви­ко­рис­тання наукового методу, сис­тем­ну орієн­тацію та вико­ристання моделей.

Закономірним результатом об’єктивного процесу становлення і розвитку науки управління є виділення окремої галузі наук "Державне управління", що характеризується високою ди­на­мічністю та професійністю, постійною спрямованістю на результат.

Складність суспільства як об’єкта управління і системи державної влади як суб’єкта управ­­ління, які є відкритими, динамічними, самокерованими, імовірнісними, багатопараметричними системами, не дає змогу керуватися в державній управ­лінській діяльності лише накопиченим досвідом та здоровим глуздом, хоча останні й є обов’язковими складовими управлінського успіху поряд з іні­ці­ативою, інноваційним підходом та чітким настроєм на отримання пози­тивних результатів.

Наукова галузь “Державне управління” фактично запроваджена включенням її до Переліку галузей науки, затверд­женому постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.1997 р. № 1328. Наказом ВАК України від 9 вересня 2002 р. № 368, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 20 вересня 2002 р. за № 772/7060, внесено зміни у спеціальності галузі науки “Державне управління”, серед яких встановлено такі: “Теорія та історія державного управління” (25.00.01), “Механізми державного управління” (25.00.02), “Державна служба” (25.00.03), “Місцеве самоврядування” (25.00.04).

Ці спеціальності були перезатвердженні наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 14.09.2011 № 1057.

Дослідження в даній га­лузі охоплюють теоретичні, мето­до­ло­гічні та практичні проблеми станов­лення і розвитку державного управління в Україні і спрямовані на виявлення законів, закономірностей, принципів, тенденцій, а також розроблення на їх основі під­ходів, моделей, методів і технологій розв’язання цих проблем. Чільне місце серед них від­ведено дослідженню системних характеристик державного управ­ління, тео­­рії організації, а та­кож технології розробки, прийняття та впровадження управ­­лінських рішень.

На освітню та наукову галузі “Державне управління” покладається важливе завдання забезпечення ефективного вирішення проблем дер­жавного будівництва в Україні, насамперед, формування досконалої державної кадрової політики та адекватного кадрового забезпечення державної служби. Таким чином, у сфері державного управління було ство­рено реальні перед­умови здійснення повороту від емпіризму до нау­ко­вості управління.

Надання державному управлінню наукового характеру перед­бачає:



  • ши­роке використання на всіх його рівнях і ланках наукових до­сяг­нень, перед­усім, результатів досліджень у сфері політології, права, філософії, соціо­логії, еко­но­міки та інформатики;

  • сприяння розвитку наукових досліджень з акту­аль­них проблем державного управління, зокрема, розробленню нових управ­лін­ських технологій та впроваджен­ню їх досяг­нень в практику;

  • залучення нау­ков­ців до аналітичної роботи в органах державної влади;

  • підвищення рівня забез­печеності апарату системами підтримки прийняття рішень на базі сучасної управлінської мето­дології та використання засобів інфор­матизації і комп’ютеризації.

В умовах склад­ності і масштабності проб­лем державного управ­лін­ня застосування наукових підходів і сучасних методів їх вирі­шення набу­вають особливого значення. Перспективне прогнозування, стратегічне планування, вибір раціо­наль­­ної структури органів державної влади та її кадрового забезпечення, забезпечення інноваційного, якісного управління, ство­рення високоефективних мотиваційних підходів, розроблення сучасних мето­дів контролю, комунікацій, прийняття рішень - це лише кілька завдань з багатьох, вирішення яких неможливе без розвитку науки державного управ­ління в напрямі створення нових та вдосконалення існуючих концепцій, тео­рій, принципів і методів.

Становлення науки державного управління потребує чіткого визна­чен­ня її об’єкта і предмета. За визначенням Н.Нижник та С.Мосова, об’єк­том дослідження теорії державного управління є управлінська діяль­ність усіх органів державної влади, а предметом - закономірності і прин­ципи такої діяльності. При цьому необхідно враховувати, що ця діяльність реалізу­ється через управлінські функції відповідних органів дер­жавної влади в ре­зуль­­таті розосередження функцій державного уп­рав­лін­ня, і що ці різно­рів­неві функції мають певну специфіку.

Основним ре­зультатом дискусії щодо науки державного управління, яка ведеться між різ­ни­ми науковими школами, є її розгляд як динамічної дисципліни, що безпе­рер­вно змінюється. В значній мірі це пов’язано з ситуативним харак­тером розвитку процесу державного управління та суттєвим впливом на нього суб’єктивного фактору.

В Україні продовжується процес пошуку ефективної системи державної влади, що забезпечуватиме належну якість та результативність державного управління. Значною мірою він спрямований на зміну незадовільного стану сучасної взаємодії між елементами цієї системи.

Розкриття сутності міжрівневої взаємодії у системі державного управління, у першу чергу, потребує чіткої термінологічної обумовленості. Під взаємодією будемо розуміти дію або дії, в яких беруть участь дві та більше сторін. Відповідно, міжрівневу взаємодію у системі державного управління визначимо як будь-які суспільні відносини та дії органів державної влади різних рівнів між собою, а також з наддержавними, міждержавними та самоврядними структурами та організаціями. Поняття наддержавні та міждержавні структури та організації стосується тих з них, що створені як колективні центри управління та комунікації у глобальному міждержавному світовому просторі. Наприклад, ООН, ЄС, СНД, СОТ та інші. Поняття самоврядні структури та організації стосується місцевого самоврядування та організацій громадянського суспільства

На рис. 3 наведена модель системної організації управління суспільством, де згруповані основні центри управління суспільством (система наддержавних і міждержавних структур та організацій; система органів державної влади та управління; система органів місцевого самоврядування; система організацій громадянського суспільства) та показані взаємозв’язки, що визначають взаємодію між ними.



Коли йдеться про систему державного управління, насамперед, розглядаються органи державної влади та управління, а також взаємодія між ними. На вищому рівні державного управління в Україні маємо три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) та інститут президентства. Дві гілки влади (виконавча, судова) та інститут президентства мають розвинену та територіально обумовлену ієрархічну структуру на відміну від законодавчої гілки влади, яку представляє парламент країни – Верховна Рада України. Нерідко згадується система представницької влади (парламент України, обласні та районні ради), яка не має ієрархічної структури підпорядкування.

Полотно 410
Як і в будь-якій системі, її ефективність, стійкість значною мірою визначається саме системними зв’язками. Останні визначають характер взаємодії та для відкритої соціальної системи, якою є держава й її державне управління, можуть бути зовнішніми та внутрішніми.

Зовнішня взаємодія – це відносини органів державної влади та управління з наддержавними, міждержавними та самоврядними структу­рами та організаціями (система наддержавних і міждержавних структур та організацій; система органів місцевого самоврядування; система організацій громадянського суспільства) й засоби їх організаційного, інформаційного та технологічного забезпечення.

Внутрішня взаємодія – це відносини органів державної влади та управління між собою й засоби їх організаційного, інформаційного та технологічного забезпечення. Розвинена та територіально обумовлена ієрархічна структура системи органів державної влади та управління природно має й розвинену структуру внутрішньої взаємодії. Останню, за класичною класифікацією організаційних відносин, можна віднести до міжрівневої (субординаційні відносини) та внутрішньорівневої (координаційні відносини).

Враховуючи сучасні ідеї комунікативної парадигми, зокрема, встановлення безпосередніх зв’язків між всіма елементами системи, на нашу думку, доцільно розвинути наведену класифікацію введенням поняття «загально комунікативної взаємодії», яка охоплює всі ті безпосередні зв’язки, які не підпадають під визначення класичної класифікації. Це дозволяє розширити розуміння міжрівневої взаємодії в ієрархічних структурах влади, охопивши окрім класичної міжрівневої ієрархічної взаємодії підпорядкування також міжрівневу не ієрархічну взаємодію загальної комунікації.



Каталог: app -> uploads
app -> Програма Фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра
app -> Програма Фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра
app -> Програма фахових вступних випробувань для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістра Спеціальність
app -> Програма Фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра
app -> Програма Фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра
uploads -> Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм власності та викладачів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, що надають повну загальну середню
uploads -> Програма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
uploads -> Бюджеті на реалізацію проекту "Вища освіта України"
uploads -> Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2018 р. №681-р


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка