Бакуменко в. Д


ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ



Сторінка4/13
Дата конвертації09.09.2018
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

6. ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Принципи здійснення управлінських процесів та прийняття управлінських рішень, на відміну від закономірностей, відо­бра­жають наші знання про об’єктивно існуючі, стійкі, необхідні, істотні взаємозв’язки між процесами та явищами в управлінні. Будь-яке правило та положення, що сприяє удосконаленню здійснення управ­лінсь­ких процесів та прийняття управлінських рішень, мо­же займати місце се­ред принципів, поки досвід не спростує його. Можна навести бага­то принципів, тим більше, що часто вони фор­му­лю­ють­ся не тільки як усталені суд­жен­ня, а й як очікувані за певних умов резуль­тати. Разом з тим, знати та дотримуватися всіх їх практично немо­жливо. І це є проявом загаль­ної тенденції природних проце­сів до відповід­них форм оптимізації.

Як пра­ви­ло, принципи утворюють певну систему. Тому для лю­ди­ни, що приймає рішен­ня, важливо залежно від ситуації дотримуватися відповідного набору прин­ципів, у першу чергу, тих з них, що обов’язкові для даної ситуації, і викори­стову­вати інші лише в разі потреби. При цьому доцільно керуватися прин­ципом "бритви Ок­кама", що проголошує: не збільшуй принципів без необ­хід­нос­ті.

Відомі численні спроби сформувати вимоги щодо визначення прин­ци­пів здій­­снення управ­лін­ської діяльності та класифікувати їх. Наприклад, Г.Атаманчук запропо­нував відо­бра­­жати не будь-які, а тільки най­більш суттєві зако­но­мір­ності, які мають загаль­ний характер; вис­вітлювати спе­ци­фіку управління, його відмінність від інших видів суспільної діяль­нос­ті; вра­­хо­вувати ті принципи, які схвалюють люди. Водночас не існує загаль­ноприйнятих під­хо­дів та пра­вил стосовно систе­матизації прин­ципів управ­­ління соціальними систе­мами, зокре­ма принципів дер­жав­ного управ­ління.

Насамперед, будемо виходити з принципу переносу знань та принципу універ­саль­ності управління. Останній проголошує, що існують управлінські функції, спільні для держав­ного та приватного уп­рав­­ління. Це дає змогу, аналізуючи низку проблем держав­ного уп­­равління в Україні та застосу­вання державно-управлінських технологій, вико­рис­то­вувати відповідні напрацювання науки уп­­рав­ління, насамперед принципи, наведені нижче.

Серед найбільш відомих загально-управлінських прин­ципів такі, що стосуються раціональної організації будь-яких процесів, універ­сальності управ­ління, цілепокла­дання та доціль­ності струк­тури управління.

До основних принципів раціональної організації будь-яких про­цесів належать: пропорційність (забезпе­чення ресур­сами відпо­від­но до про­­пус­кної спроможності різних робочих місць); безпе­рер­вність; пря­мо­точ­ність (характеризує оптимальність шляху проход­ження предмета управ­­лінсь­кої праці, інформації); ритмічність (рівномірність виконання про­цесів у часі); концентрація однорідних предметів пра­ці; гнучкість. До групи цих прин­ципів також слід віднести такі, що стосу­ють­ся згладжування потреб у ресурсах (пара­лель­­ності та зниження інтен­­сив­ності робіт).

Для систем управління до принципів раціо­­нальної орга­ні­зації будь-яких процесів також слід додати ціле­спря­мова­ність, комплек­сність та наукову обґрунтованість (визначення найкра­щих шля­хів та засобів досягнення ці­лей). З погляду систем­­ного управління заслуговує на увагу принцип роз­поділу на підсис­те­ми, згідно з яким за більш слабкого розвитку зв’язків між під­сис­темами, ніж в їх межах, розподіл на підсистеми може бути природнім та чітким.

Універсальні принципи управ­ління стосу­ються раціоналізації сис­те­ми уп­­ра­в­­ління персоналом, орга­ні­за­ції та її струк­тури. Вони були виділені представниками класичної (ад­мі­ніс­тративної) школи в управ­лін­ні Ф.Тей­­лором, А.Файолем, Г.Емерсоном, Л.Гьюліком, Л.Ур­віком, Р.Фелком, М.Ве­бе­ром. Узагальнення та розвиток цих принципів наведено в роботах С.О'Доннела, В.Кнорринга, Г.Кунца, Н.Нижник, О.Машкова, Ю.Палеха, В.Кудіна. Розглянемо найбільш суттєві з них.

Принцип само­­ор­­ганізації систе­м викори­сто­вуєть­ся при дос­лідженні ре­альних най­менш вивчених об’єктів і про­цесів, до яких з повним правом можна віднести й державне управління. Ос­кіль­ки сус­пільство є дисипативною системою, то до аналізу його роз­вит­ку також може бути застосована синергетична теорія. Під са­мо­­ор­га­ніза­цією соціальної системи розуміють зміну її стру­к­ту­ри за ра­ху­нок власних ру­­шій­них сил з метою досягнення стану рівноваги та ефек­тивного функ­ціо­ну­­ван­ня. В основу самоорганізації покладено праг­нен­ня організацій забезпе­чи­ти багатоманітність реакцій на зовнішні впливи, необхідну для усвідом­леної реалізації досягнення її цілей.

Прин­цип само­ор­­ганізації є одним з двох ос­нов­­них принципів координації в соці­альних сис­те­мах, наряду з принципом управ­­­ління (вибір координуючого впли­ву при фік­сованій структурі управління). Згідно з останнім, управління на відміну від функ­ціонування, що пов'язане зі збереженням минулого досвіду, передусім, пов'язане з на­бут­тям нового досвіду. Принцип управ­ління - це пра­вила руху до но­вого стану об’єкта управління, а принцип функ­ціо­нування - це правила забез­печення необхідного функціо­нування об’єкта управління в кож­ному з його станів. На практиці врахо­вуються обидва прин­ципи, які допов­нюють один одного і самі по собі не забезпечують розвиток сис­теми.

Найважливішим з погляду досягнення певних станів об’єкта управ­ління є принцип зворот­ного зв’язку, застосування якого дає змогу шля­хом аналізу розвитку ситуації (за допомогою функції контролю) скорегувати процес управління з метою досягнення визна­чених цілей. У державному управлінні цей принцип формулюється як принцип контролю. Однією з ос­нов­них його форм є узгодження рішень. Ін­шою його модифікацією є принцип кон­тролю за кри­тич­ними точ­ками, тобто за фактами, що є критичними для оцінки ступеня виконання планів. Необ­хідно пам’я­тати, що контроль взагалі виправданий лише тоді, коли відхилення від планів піддаються коре­гуванню.

Принцип ресур­со­збереження передбачає загальний підхід, за якого вирішення проблем, у тому числі управлінських, досягається при мінімаль­них витратах наявних ресурсів (людських, інформаційних, фінансових, матеріальних, часових). Цей принцип на­буває характеру глобального внаслідок значного скорочення природних ресурсів землі на фо­ні високих темпів зростання чисельності її населення.

Скільки існує управління, стільки й вирішується питання його опти­мальності, тобто найкращий вибір в певній ситуації. У цьому і полягає прин­цип опти­­мальності управл­іння. Для соціальних систем опти­­мальність управ­л­ін­ня має зміст найбільш ба­жаного уп­рав­ління, найкращого з можливих. Це мінімізована, економна діяльність, спря­мована на досягнення ба­жа­ного ре­­зультату, нижче порогу якого знахо­дить­ся область неефек­тив­но­го, неба­жа­­ного. На практиці принцип оптимальності по­ля­гає в розробленні та застосуванні нових методик, про­це­дур та управ­лінсь­ких технологій з метою пошуку шляхів і спо­собів під­вищення резуль­тативності управлінської діяльності.

Принцип реле­ван­тності інфор­мації проголошує, що збільшення кіль­кості інформації пропорційно не підвищує якості рішень, тому необхідно виокрем­лювати релевантну інформацією, що стосу­ється конкретної проблеми, від іншої. Оскільки релевантна інформація є основою рі­шень, необхідно до­ма­га­тись її максимальної точності і відпо­відності проб­лемі, тобто засто­со­ву­вати інформаційні фільтри.

У сучасному управлінні використовується прин­цип одно­ра­зового вве­ден­ня інфор­мації, суть якого в тому, щоб один раз введена в пам'ять ком­п'ю­тера інфор­ма­ція неодно­разово викорис­то­ву­ва­лась для вирішення чис­лен­них задач управ­ління. Цей принцип сприяє створенню баз да­них і знань, роз­витку інформаційних технологій, ме­реж електронних комунікацій.

Принцип соці­альної відпові­даль­ності припускає на відміну від юри­дичної відпові­даль­ності певний рівень добровільного відгуку на соціальні проб­леми з боку організацій. Та­кий відгук знаходиться за рамками вимог, виз­начених законом чи регулюючими органами, або понад цих вимог. Цей принцип ще мало застосовується в Україні і не тільки з ви­ни орга­ні­зацій. Необхідно не зменшувати можливості організацій що­до ви­рі­шення соціальних проблем, а роз­ши­рювати їх, але не зас­та­рілими, а новими підходами й способами під­ви­щення соціальної захищеності працівників.

Важливе місце серед загально управлінських принципів належить групі прин­­ципів цілепокладання.

Принцип єдності цілей, управління та відпо­ві­даль­­ності фактично є передумовою життєдіяльності будь-якої органі­за­цій­­ної системи. Його реалізація в системі державного управління пов’язується з чітким визначенням ці­лей і функ­цій органів влади, побудовою їх організаційних структур, роз­по­ділом обов’язків, повноважень та відповідальності між ними.

Принцип обмеження цілей передбачає звуження кола проб­лем, що вирі­шу­ються, за рахунок кращого їх розуміння та якісного розв’язання. Він орієнтує на досягнення найбільшої ефективності й результативності в деякій обме­женій об­ласті, і тільки потім - на перехід до вирішення більш ши­рокого кола проблем. На практиці застосування цього принципу сприяє підвищенню профе­сіо­на­ліз­му державних управлінців, набуттю досвіду вирішення управ­лінсь­ких проблем, пошу­кам якомога ефективніших методів та прийомів формування управ­лінських рішень.

З цим принципом ототожнюють і принцип вибір­ковості, суть якого, на думку американського вченого Ч.Бар­нар­да, полягає в необ­хідності виділяти ті факти, що суттєво впливають на досягнення цілей орга­нізації, і ті, що не відіграють суттєвої ролі. Наприклад, доцільно виділяти стра­тегічні чинники функ­ціо­нування установ і організацій.

Ще один принцип - принцип конк­рет­ності та вимірю­ваності цілі потребує наявності для кожної цілі певних кри­теріїв, які б дали змогу оці­нити ступінь досягнення цілі. Якщо таких кри­те­ріїв немає, то й неможлива реалізація однієї з основних функцій управ­ління - конт­ро­лю. Тому, навіть для неструктурованих проб­­лем, які характерні для соці­альних систем, необхідно знаходити більш-менш прийнятні критерії.

Ієрархічний характер побудови організацій та системи управління ними, а також широке застосування про­г­рам­но-цільового управління, зокрема методів аналітичного програ­му­­ван­ня та управління проектами, надає особливої актуальності ви­в­чен­ню і реалізації принципів побу­дови "дерев цілей". Останні являють собою на­бір правил, які передбачають:



  • розгляд різних альтернативних варіантів цілей;

  • вилучення неважливих, недостатньо ефективних та незабезпечених достат­німи ресурсами заходів;

  • перехід до цілей нижчого рівня тільки після завер­шення якісного опису, розгортання в часі та визначення коефіцієнтів віднос­ної важливості цілей вищого рівня.

Серед загаль­них принципів доціль­ної струк­тури управління розглянемо такі: відповідність ланок управління його функціям; міні­мі­зацію кількості східців (ланок) в ієрархії управління; зосередження на кож­ній східці всіх необхідних функцій управління; концен­трацію функ­ціо­наль­них ла­нок в функціональних вузлах; чітке виділення участі кожної функціональної ланки в єдиному процесі управління; виключення дублю­ван­ня функцій; мінімізацію потоків команд з кожної ланки управління.

В сучасній практиці управління широко використовується принцип спеціалізації, за яким організації та підроз­діли відокремлюються за їх особ­ли­­востями. Це призводить до утворення цільових та функ­ціо­наль­них органів.

При форму­ванні нових під­роз­ділів доцільно дотриму­ватися принципу їх адаптації, тобто під­по­ряд­кування на певний період становлення одній з ви­щих інстанцій з метою захисту від тиску з боку інших підрозділів.

У роботі організацій також важливим моментом є дотри­мання прин­ципу інс­ти­­туційної ідентичності, суть якого у відповідності формальної та нефор­маль­ної структур організації як її загальним цілям, так і поточним зав­данням.

Для послаблення залежності організації від особистісних якостей її членів, як правило, реалізується принцип формалізації процедур. Водночас, американський вчений Ф.Селз­нік засте­рі­гав від поспішної формалізації процедур на стадії утво­рен­ня орга­нізацій, ко­ли відбувається її становлення і є загроза ізоляції керів­ниц­тва від інших праців­ників, коли такі контакти найбільш потрібні.

Загальновідомі принципи ідеаль­ної бюрокра­тич­ної організації управління, запро­поновані видатним німецьким вченим М.Вебером, а саме: діяльність орга­ні­за­ції поділяється на еле­­мен­тарні операції; фор­малі­зують­ся завдання та обов’яз­­ки кожної ланки; залучаються фахів­­ці-екс­перти на умовах повної від­по­­ві­дальності за ефективне і результативне виконання зав­­дань; орга­ніза­ція будується за прин­­ципом ієрархії; діяльність організації регулюється сис­темою пра­вил та стандартів, які забезпечують од­но­манітність виконання кожного зав­дан­ня вико­нав­ця­ми; функ­ціонування організації відповідно до ра­ціо­­наль­них стан­дар­тів вик­лю­чає мож­ли­вість втручання особистих міркувань та емоцій; служба в бюрократичній орга­нізації засно­вується на відпо­від­нос­ті квалі­фі­ка­­ції займаній посаді; службовці захищені від немо­ти­вованого звіль­нення; іс­­нує система просування по службі за умов певної вислуги та ус­пішної дія­ль­ності. Більшість з вищезазначених принципів і сьогодні не втра­тили сво­єї ак­ту­альності та є базовими для сис­теми управління персоналом, зокрема на державному рівні.

У процесах державного управління центральним є людсь­кий чинник. Про­фесіоналізм, ак­тив­ність, ініціативність, інноваційність, моральність - ось далеко не пов­ний перелік па­ра­метрів та проявів цього чинника. Сьо­годні профе­сіоналізм неможливий без знання сучасних принципів управ­лінської діяль­ності.

Серед останніх заслуговує на особливу увагу прин­цип страте­гічного мис­­лення, який передбачає формування комп­лек­с­ного мис­лення з елемен­та­ми:



  • орієн­тації на довгострокову пер­спек­тиву ус­піш­ної діяльності;

  • чіткого виз­на­чення цілей організації та її пріори­тетів;

  • ура­ху­вання сильних і слабких сто­рін;

  • планування дій з урахуванням ризику;

  • раціо­нального розподілу зав­дань та визначення відповідальності;

  • ефек­тив­­ної орга­­нізації робіт та контро­лю;

  • уміння визначати основні показ­ники досяг­нення цілей і проводити оці­ню­ван­ня за ними;

  • ставлення до пер­со­налу як до клю­чо­вого ресурсу й основ­ної цінності орга­нізації;

  • розу­міння важливості інфор­маційного чинника, за­про­­вадження моніторингу розвитку ситуацій;

  • здат­ності до змін. Цей принцип є однією з ос­но­­в­­­них передумов упро­вадження стратегічних під­ходів в управлінні.

Звернемося до низки відомих при­н­­­ципів прийняття рішень, а також відповідних вихід­них положень - постулатів, які завжди можуть бути в нагоді при розгляді уп­рав­­­лінських ситуацій та підготовці певних рішень, а саме:

  • люди значно від­­різняються за інтенсивністю й особливостями виявлення волі в їх діях та за засобами вирі­шен­ня проблем (принцип інди­відуальності);

  • важко прий­ма­ти хороші рішення (принцип хороших рішень);

  • за­мало тіль­ки вміння і бажання, ще повинні бути створені умови (принцип достатніх умов);

  • аль­тер­­­на­ти­ва може бути предметом, відн­ошен­ням або дією (прин­цип різноманіття форм аль­тер­нативи);

  • про­цес прийняття рішень має інтуїтивний, зас­нований на судженнях, або ра­ціо­­наль­ний характер, відповідно і способи прий­няття рішень перебувають у діапазоні від спон­­танних до висо­котех­но­ло­гіч­них (принцип різноманіття способів прийняття рішень);

  • до успіху призводить точний розрахунок, який підкріплений досвідом та інтуїцією (прин­­цип професіоналізму);

  • суб’єк­тивна оцінка імовірності визначає вибір стратегії прийняття рішень (принцип суб’єктивної імовірності);

  • необ­хідно приймати рішення з ура­хуванням усіх чинників, у тому числі небажаних (принцип компромісу);

  • у деяких ситуаціях відмова від прий­няття рішень є вдалим вибором (принцип своєчасності);

  • модель прий­няття рішень має бути адекватною ситуації, тобто відповідати структурі та влас­тивостям об'єкта управління, вимогам управлінського завдання, системі цінностей і переваг лю­ди­ни, що приймає рішення, її професійному рівню (принцип адекватності).

Прин­ци­п управління якістю рі­шень передбачає встановлення стан­дар­тів, відкрите спілкування, здійснення і одночасно попередження над­мірного контролю, запро­вад­ження наукових підходів, методів мотивації та моделювання. Це один з базових принципів сучас­ного управління, без­по­­середньо спрямований на підвищення ефек­тивності управлінських рішень.

На забез­печення достатньої гнучкості управління зорієн­товано прин­­­цип ступе­ня свободи рі­шен­ня, який передбачає ступінь допустимості ва­рі­ант­­ності певного рішення, що пов’язане системними зв’язками з іншими рі­шен­нями, передусім, з рішеннями вищих рівнів управління.

Принцип деле­гування повнова­жень широко застосовується в системі державного управління і передбачає передачу обов’язків та повноважень посадовій особі, яка бере на себе відповідальність за їх виконання. Цей принцип забезпечує ефективність управління, якщо рішення приймаються в ме­жах повноважень кожного працівника, а не переадресовуються на вищі органі­заційні рівні. Ще часто керівники, особливо верхніх рівнів управління, нехтують цим принципом, знижуючи при цьому управлінський потенціал організації.

Щоб керувати, необхідно не тільки добре знати, а й застосовувати на практиці принципи управління людьми. Серед останніх доцільно виділити такі:



  • підтримка в підлеглих почуття самоповаги; увага до проблем, а не до осо­бистостей;

  • заохочування за сумлінне виконання вказівок ке­рів­ника;

  • форму­лю­вання зрозумілих та обґрунтованих вимог;

  • приведення зав­­дань у від­повідність до інтелектуальних та фізичних можливостей вико­нав­ця;

  • досягнення балансу повноважень та відповідальності виконавця, а також мотивації та вкладу (принцип участі, визначений Г.Саймоном);

  • підтримка постійних контактів, зворотних зв’язків з підлеглими.

Існують специфічні принципи, які стосуються безпосередньо орга­нізації роботи керів­ника.

Наприклад, принцип єдиноначальності перед­бачає отри­мання працівником наказів тільки від одного безпосереднього керівника. Чим краще взаємозв'язок підлеглого з керів­ником, тим менша імовірність отри­мання ним суперечливих вказівок і тим глибше почуття персональної відповідальності за результати роботи.

Відпо­відно до принципу першого керівника при організації вико­нан­ня важ­ливих завдань контроль залишається за першим керівником організації, ос­кіль­ки тільки він має право і можливість вирішувати або пере­до­ручати вирі­шення будь-якого питання.

За принципом функ­ціональної дефі­ніції чим чіткіше визначені напрями й очікувані результати діяльності, повно­важення, посадові та інформа­ційні зв’язки, тим слід очікувати більший внесок у реалізацію цілей організації.

За ска­лярним принципом чим чіткіше лінія зв’язку керівника з кожним з підлеглих, тим ефек­тивніше процеси прийняття рішень та комунікації.

Доцільно також навести принцип лідерства, за яким той з керівників або орган управління мають більше шансів на успіх і лідерство, хто пер­шим починає вико­рис­то­ву­вати нові наукові досягнення.

Основні принципи державного управління та підходи до їх систе­ма­ти­за­ції ґрунтовно розглянуті в численних роботах сучасних вітчизняних та зарубіжних вчених. Наведемо тільки ті з них, які найбільше впливають на прийняття державно-управлінських рішень.

Принцип об’єк­тивності держав­ного управління зумовлює необ­хідність дотримуватися в державно-управлінських процесах вимог об’єктивних зако­но­мір­нос­тей та реальних можливостей суспільних сил. Він по­требує вивчення, зокрема при дослідженнях процесу державного управління в Україні, цих закономір­ностей, ретельного аналізу наявних полі­тич­них сил, реального економічного та політичного потенціалу держави, соці­ального ста­новища більшості населення, а також ведення постій­них мо­ні­то­рин­гів усіх значних процесів, що відбуваються в державі.

Принцип випе­ред­жаючого ста­ну управління передбачає перехід від орієнтації на минуле (планування від досягнутого) до орієнтації на май­бутнє. Саме така тенденція притаманна сучасній Україні та відо­бражена в її основних програмних документах. Випе­реджаючий стан у дер­жавному управлінні пере­д­бачає широке вико­рис­­тання його суб’єктами сучасних наукових резуль­татів, пошук опти­­маль­них управлінських рішень, зосе­редження висо­ко­кваліфікованих фахів­ців з відпо­відним рівнем підго­товки в сфері управління, орієнтацію управління на потре­би суспільства та перспективи його розвитку.

Принцип демо­кра­тизму відтворює наро­довладдя, а саме: визначає роль народу як носія і джерела влади, яку він реа­лізує як безпосередньо через референдуми та виборчу систему, так і опосередковано через органи дер­жав­ної влади та місцевого самоврядування. Цей прин­цип передбачає захист основ­них прав і свобод людини, політичний та ідео­логічний плюралізм, владу закону, реалізацію ідеї соціальності.

Принцип розпо­ділу влади передбачає розподіл системи влади на три гілки - законодавчу, виконавчу та судову. Він сприяє створенню системи стри­мування та противаг у владі та запобіганню встановлення неде­мо­кра­тич­ного режиму, і, як правило, закріплюється в конституціях країн, наприклад, як це маємо в Україні.

Принцип закон­ності передбачає пріоритет закону і спрямований на створення міцних пра­вових засад у всіх сферах діяльності дер­жа­ви. Він обумовлює необхідність пере­важно законодавчого визна­чення ос­нов­них цілей, функцій, структур, процесів, самих прин­ципів дер­жав­ного управ­­ління. З цим принципом безпосередньо пов’я­заний прин­­цип право­вої захищеності управлінських рі­­шень, тобто їх прий­няття на під­ставі знання чин­ного законодавства і тіль­ки з урахуванням їх відповідності діючим правовим актам.

Принцип опти­мізації управ­ління диктує необхідність скорочення галу­зе­вих ієрар­хічних рівнів управління, зниження регламентуючої ролі дер­жав­­ного апарату, яка стримує самостій­ність та ініціативу організацій, удос­ко­на­лення структури управління і мотивації праці. Такі заходи, особливо в умовах зростання попиту на управління, що спо­стерігається в Україні, мають уживатися помірковано, вихо­дя­чи з обґрунтованих структурних перетворень під нові стратегічні цілі держави.

Структурні прин­ципи дер­жав­ного управ­ління - це комплекс прин­ципів, які система­тизовані Г.Атаманчуком таким чином: струк­турно-ці­льо­ві, що відображають зако­но­мірності раціо­нальної побудови "дерева цілей" державного управ­ління; структурно-функ­ціо­наль­ні, що характе­ри­зу­ють закономірності та взаємо­зв’язки по­бу­дови функціональної структури дер­жав­ного управління; структурно-орга­ні­заційні, які пов’язані із законо­мір­ностями та взаємо­зв’язками побудови організаційної структури державного управ­ління; струк­тур­но-процесуальні, що дають уявлення про основні зако­но­мір­ності раціонального, ефективного і результативного веден­ня управ­лінської діяльності органів державної влади та органів місцевого самовря­дування.

До загальних принципів державного управління також відноситься принцип єдності економіки та політики зі збереженням пріоритету остан­ньої, а також принцип поєднання загальних та локальних інтересів за пріо­ритету інте­ресів більш високого рівня.

7. ЧИННИКИ ВИБОРУ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ
Дуже часто в процесі управління виникає проблема вибору. Вона, як правило, характеризується певними чинниками вибору. Ступінь їх знання та адекватне реагування на них значною мірою є ознакою ква­лі­фікації управ­лінця.

Передусім зупинимося на, так званій, центральній проблемі рішен­ня, що характерна для всіх організацій і виникає при аналізі кожної ситуації. Сутність її в ділемі: обрати новий, чи продовжити існуючий, вибраний раніше напрям дій. Як правило, завжди є аргументи на користь доцільності як першої, так і другої альтернативи. Вибір нового курсу держави, нової стратегії її розвитку здебільшого пов’язаний зі значними потре­бами в ресурсах та ство­рен­ням певних умов, передусім, світоглядних та правових. Якщо чинний напрям дій галь­муєть­ся відсутністю необхідних у державі умов та ресурсів, то, скоріш за все, що ці проблеми спіткають й її новий курс.

Для цілепокладання характерні такі основні чинники вибору:


  • чітке виділення головної цілі (місії);

  • поміркована та обґрунтована струк­туризація цілей, тобто роз­кладання голо­в­ної цілі на підцілі, реалізація яких сприяє її досягненню;

  • своєчасне виявлення побічних цілей, що від­во­лікатимуть ресурси від досягнення головної мети.

Не підлягає сумніву важ­ливість урахування чинників вибору при цілепокла­дан­ні в практичній роботі, особливо при визначенні стратегій, регіональної та галузевої політик держави. Але, незважаючи на розу­міння цього, існує суттєва проблема, а саме: відсутність у ба­гатьох політиків та державних управ­лінців практичного досвіду системного проек­тування і цілепо­кладання. На­слід­ком цього для практики державного управління та вирішення певних суспільно важливих проблем може бути неоп­ти­мальний розподіл голов­них цілей на підцілі, що в подальшому має приз­вести або до досягнення надлишкових результатів та надмірних витрат, або до неповного досяг­нення головних цілей розвитку держави.

При організації державно-управлінської діяльності виділяють такі чинники ви­бо­ру, як:



  • максимальне скорочення її терміновості;

  • надання їй, де це тільки мож­ливо, характеру плано­вої з виділенням цілей, дій з їх досягнення, термінів, відповідальних осіб, необхідних або наявних ресурсів;

  • забезпе­чення збігу відповідності завдань і можливостей їх вико­навців;

  • вико­ристання різноманітних форм та методів реалізації зав­дань залежно від ситуацій;

  • підтримка управлінських рішень сучасними напрацюваннями науки державного управління та засобами інформатизації та комп’ютеризації;

  • враху­вання чинників соціальної адаптації учасників управлінських процесів та ін.

При розробці організаційної структури державного управління маємо такі основні чинники вибору:

  • приведення складу і структури (системи органів державної влади) у відповідність визна­ченим функ­ціям держави;

  • чітке визначення ланцюгів підпорядкування з певни­ми цен­т­рами прийняття рішень;

  • раціональний розподіл ком­пе­тен­ції по гори­зон­талі та повноважень по вертикалі;

  • вилучення зайвих лан­цюгів з урахуванням рекомендацій щодо норм безпосереднього підпоряд­ку­ван­ня;

  • встановлення чітких взаємозв'язків між центрами прий­нят­тя рішень.

Особливої уваги заслуговують чинники аналітичної і полі­тичної до­ціль­ності та їх спів­від­ношення при прийнятті рішень. У прак­ти­ці на рівні дер­жавного управління аналі­тич­на доцільність, як правило, пос­ту­пається політичній доцільності, тобто обґрунтовані фахівцями висновки ситуаційного аналізу не вважаються незаперечними при прийнятті важливих політичних та державно-управлінських рішень. Це завжди пов’я­зується з пев­ними по­лі­тич­ною та економічною платформами тих сил, що прийшли до вла­ди. У цій ситуації доцільним є проведення ситуаційного аналізу з урахуванням таких платформ.

Ще одним чинником вибору є врахування низки аспектів впливу на політику організації, зокрема держави. За Ф.Селзніком, такими аспектами є: розподіл ролей; інтереси певних груп даної організації; соціальна стратифікація; масштаби або ступінь участі кожного члена організації (політичної сили); характер переконань, що ними поділяються; типи залежності між ними.

У сучасній теорії прийняття рішень велика увага приділяється такому чиннику вибору як урахування ризику. Найбільше він прояв­ляється при оцін­­ці ефек­тивності та складності досягнення визначених цілей, особливо на державному рівні. За спостере­жен­нями фахівців імовірність ризику може бути головним чинником впливу на ви­бір альтернативних рішень. У практиці управління, зде­більшого через брак об’єктивної, аналітично обґрунтованої інформації та політичної довіри до неї, імовірність розвитку певних подій, оцінювання проблемної ситуації та реа­лі­зації відповідних рішень здійснює керівник, виходячи з власного досвіду. В діях, пов’язаних з ризиком, тобто в умовах, коли ві­дома їх імовірність, необхідні такі етапи прийняття рішень: створення суб’єктивного уявлення про си­туа­цію; оцінка можливих наслідків альтернатив; прогнозування умов, які визначають наслідки; вибір альтернативи.

Як відомо, у формуванні управлінських рішень визначальну роль відіграють інфор­маційні процеси. Своєчасне отримання, обробка та передавання достовірної і достатньо повної інформації дає змогу приймати виважені управлінські рішення, удосконалювати внутрішні та зовнішні системні зв’язки і, як наслідок, у більшості випадків забезпечувати прийнятну ефективність управлінських рішень. Основними вимогами до управлінської інформації, а відповідно й чинниками її вибору є: повнота, якість, цінність, корисність, достовірність, точність, актуальність, щільність, оперативність, доступність.

Соціальним системам, зокрема державі, на будь-якому рівні опису органічно властива не­­виз­­наченість, пов’язана, насамперед, з відсутністю необхідної інформації або її суттєвої частини. При цьому серед чинників вибору доцільно зазначити чинник забез­печення виз­наченості, оскільки в людей по­ши­рена схильність перетворювати при­пу­щення у факти, сумніви у впевненість, брак обізнаності компенсувати вірою, переглядати уявлення про си­туа­цію в бік задоволення потреби у визначеності, що інколи призводить до прийняття помилкових рішень. Пояснення такої поведінки дуже прос­те, оскільки невиз­на­ченість ситуації не дає змоги приймати обґрунтовані, а тому й впев­нені рішення. Найбільший по­тенціал невизначеності характерний для творчої діяльності, рішення в яких переважно мають якісний, а не кількісний вимір.

Виявлення і дослідження чинників вибору є важливим напрямом під­ви­щення ефектив­ності та продуктивності державного управління. Одним з основних його ре­зуль­­­татів, як і при дос­­лід­жен­ні закономірностей, є визначення прин­ципів здій­­с­нення державно-управлін­ської діяльності та прийняття державно-управлінських рішень.




8. БАЗОВІ МОДЕЛІ НАУКОВО ОБҐРУНТОВАНОГО

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
В сучасних стратегіях, політиках, програмах, концепціях на різних рівнях соціального управління все частіше зустрічаються словосполучення «науково обґрунтоване управління» та «випереджаюче управління». Якщо в першому з них закладається зміст логічної обґрунтованості управлінських рішень та дій, що спирається на теоретичні та методологічні здобутки науки управління та суміжних з нею наук (право, політологія, соціологія, економіка, психологія та інших), то в другому фактично мається на увазі управління, що орієнтоване на розвиток та спирається на прогнозно-аналітичні розрахунки.

Важливою особливістю управління в соціальних системах є те, що його основні положення, підходи, моделі, методи поширюються на всі рівні, в тому числі й на державний рівень. Виходячи з цього, розглянемо низку моделей, які є базовими з точки зору науково обґрунтованого управління в соціальних системах.



Класичною моделлю соціального управління є модель циклу управління (рис. 5). Незважаючи на її зовнішню простоту, вона має велике методологічне значення. Спробуємо це показати.

Группа 810

По-перше, цикли управління виконуються на всіх рівнях управління в соціальних системах. Більш за те, людина, що становить основу всіх соціальних систем, в різних ситуаціях та на різних рівнях такого управління може бути як його суб’єктом, так і об’єктом. Тобто цикли управління виконуються як в суб’єкт-об’єктних, так і в суб’єкт-суб’єктних відносинах (однорівневих і міжрівневих). Відтак, їх безліч. До того ж, ці цикли в більшості своїй не синхронізовані між собою у часі та просторі.

По-друге, процес циклу управління є циклічним, тобто таким, що повторюється (цикли змінюються один за іншим), безперервним (завершується один й починається інший цикл), стійким (схема циклу управління не змінюється), необхідним (немає іншого способу цілеспрямованого управління в соціальних системах), тобто таким, що має всі ознаки закономірності. Назвемо останню закономірністю циклічності управління в соціальних системах.

По-третє, саме ця закономірність обумовлює синергетику соціального управління. Безліч та несинхронізованість циклів управління утворює динамічний хаос й перетворює соціальну систему на дисипативну, яка, за певних умов незбалансованого невдалого управління, може перейти в стан, так званого, «дивного атрактора», з якого дуже важко виходити. Саме це відбувалося в перші роки незалежності України з країною та було викликано складністю застосування управління в умовах тяжкої та затяжної кризи (політичної, економічної, соціальної, ціннісної). Для певної стабілізації та впорядкування динамічного хаосу управління в соціальних системах необхідною є розробка та реалізація стратегій, політик, національних проектів, програм розвитку, в яких передбачено орієнтири довгострокових дій різних сфер, галузей, адміністративних територій, територіальних громад і суспільства в цілому. Введення у дію таких стратегій, політик, національних проектів, програм розвитку дозволяє на певний період синхронізувати динаміку циклів управління, спрямувати різні галузі, сфери, території на узгоджену роботу у напряму досягнення загальних цілей держави.

По-четверте, цикл управління є базою для формування різних моделей соціального управління, зокрема, моделей державного управління. Такі моделі, зокрема, формуються шляхом розкриття та деталізації блоків циклу управління, насамперед, суб’єкта управління та управлінських впливів. Наприклад, в класичній американській моделі державного управління, що взяла за основу модель людини економічної, до суб’єкта управління віднесені органи влади всіх гілок влади та суттєво обмежено застосування правових управлінських впливів. До мінімуму скорочено державний сектор управління. При цьому у суспільстві та управлінні ним діє принцип, все, що не заборонено законом, дозволено. В той же час, в класичній європейській моделі державного управління, що взяла за основу модель людини адміністративної, до суб’єкта управління віднесені органи влади тільки виконавчої гілки влади й дуже розвинена система правових управлінських впливів. Маємо розвинутий державний сектор управління.

По-п’яте, виходячи з циклу управління достатньо легко пояснити сутність дії закону необхідної різноманітності (закон У. Ешбі). А саме, для ефективного управління суб’єкт управління повинен мати різноманітність не менше об’єкта управління. Іншими словами, суб’єкт управління повинен досконало знати, що відбувається в об’єкті управління, щоб обґрунтовано управляти ним. Відтак, виникає необхідність збалансування різноманітності суб’єкта та об’єкта управління. Це, як правило, досягається або підвищенням різноманітності суб’єкта управління, або зменшенням різноманітності об’єкта управління. Завжди слід пам’ятати, розробляючи програми та плани, що об’єкт управління безперервно змінюється як і все суспільство. Тому необхідно орієнтуватися в цих планах і програмах на перспективні технології, як мінімум тотожні терміну дії цих планів і програм.

По-шосте, виходячи з циклу управління можна підійти до розгляду питання гуманітаризації (детехнократизму) соціального взагалі та державного управління зокрема. Дійсно, цикл управління відображує філософську проблему, що первинне – буття, чи свідомість. Якщо суб’єкт управління діє на матеріалістичних (прагматичних) засадах, то він завжди виходить з реальних завдань і можливостей об’єкта управління. Тобто планує та діє методом малих передбачуваних кроків, виходячи «від досягнутого». На нижчих рівнях державного управління та місцевого самоврядування, наприклад управління містом, районом, територіальними громадами важко представити інше. Якщо суб’єкт управління діє на ідеалістичних (гуманітарних) засадах, то він виходить з власного бачення перспективи об’єкта управління, часто не враховуючи його реальні можливості. Таким чином можна підняти планку очікуваного горизонту державного розвитку. Для державного управління, на нашу думку, це можливе лише в умовах стійкого розвитку та створення великих ресурсних можливостей, а також великого управлінського таланту державних діячів.

Підтвердженням вищезазначеної тези про базовий характер циклу управління для формування інших моделей соціального управління є модель процесу управління, наведена на рис. 6. Вона відрізняється від циклу управління тим, що розкриває та деталізує блок суб’єкта управління, виходячи з сучасних напрацювань науки менеджменту. Завдяки цьому модель наповнюється великим функціональним змістом.

Будь-який управлінський процес починається з функції планування, що передбачає цілепокладання, програмування (розробку планів, програм,) та проектування (прив’язку ресурсів до планів, програм). На нашу думку, до функції планування мають бути віднесені й функції передбачення та прогнозування, хоча деякі дослідники розглядають ці функції окремо від планування. Покращанню планування може сприяти розгляд будь якої діяльності як комплексу трьох видів діяльності – основної, управлінської та забезпечуючої (відтворювальної).

Тоді спочатку планується основна діяльність, а потім цей план доповнюється потребами в управлінській (планування розробки правових актів, стандартів, регламентів, організаційних структур та заходів з управління тощо) та забезпечуючій (фінанси, кадри, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення) діяльності. Це відповідає реальній практиці управління.



Группа 777

Особливе місце в функції планування займає цілепокладання. Визначення цілей є найважливішим етапом в циклі процесу управління. Всі інші функції та дії спрямовані тільки на забезпечення досягнення визначених цілей. Саме тому цілі не можуть бути не завищеними, бо тоді вони не зможуть бути досягнутими у повному обсязі, не заниженими, бо тоді відбувається штучне гальмування розвитку об’єкта управління. У першому випадку може спостерігатися підрив авторитету влади внаслідок невиконання обіцянок, а, в другому, внаслідок неналежної діяльності або бездіяльності.

Наступним етапом реалізації циклу процесу управління є функція організації. Вона передбачає матеріалізацію програм і планів, тобто їх закріплення за певними організаційними структурами, структурними підрозділами та персоналом, а також початок реалізації.

Функція мотивації спрямована на підвищення ефективності процесу управління за рахунок, з одного боку, стимулювання зацікавленості персоналу до праці, а, з другого, врахування найкращим чином розумових можливостей працівників. На сьогодні доведено, що мотивація на багато менше впливає на результат, ніж цілепокладання.

Функція контролю завершує процес управління. Вона може мати форму адміністративну (перевірка строків виконання планів і завдань), фінансову (відповідність реальних фінансових витрат запланованим та чинному законодавству у цій сфері), функціональну (перевірка повноти та якості виконання планів і завдань). Остання все ще не знайшла свого повного втілення в роботі органів державної влади та управління, а також органів місцевого самоврядування. Причиною є складність запровадження цієї форми контролю, фактично побудованої на самоконтролі керівників владних структур та структурних підрозділів. Взагалі, ефективність контролю залежить від відношення до нього керівників – перших осіб органів та організацій.

Як показано на рис.6, прийняття управлінських рішень та комунікація є управлінськими функціями – процесами, що пов’язують всі інші. Наприклад, можуть бути прийнятими рішення з цілепокладання, з програмування (розробка програм, планів, проектів), з проектування, з визначення організаційних структур та організаційних відносин, з управління персоналом, з мотивації персоналу, з різних видів та етапів контролю тощо.

З позиції об’єктивізації управління суб’єкт управління безумовно повинен добре знати об’єкт управління та ситуацію, в якій він знаходиться. Ці знання, насамперед, стосуються об’єктивно обумовлених процесів та явищ – законів та закономірностей функціонування та розвитку соціальних систем. Якщо закони можна визначити та описати, то закономірності, здебільшого, проявляються шляхом виявлення тенденцій та визначення принципів.

Звернемося до алгоритмічної моделі, сформованої виходячи з логіки процесу управління (рис. 7).



Полотно 776

Точкою відліку (моментом початку) такого процесу завжди є зміна умов функціонування або розвитку об’єкту управління. Така зміна, якщо вона оцінюється як достатньо суттєва, призводить до зміни проблемної ситуації, що, у свою чергу, ставить на порядок денний питання про прийняття нового управлінського рішення. Останнє, у трактовці сучасного менеджменту, розглядається як частина управлінського процесу з етапами: виявлення та діагностування проблемної ситуації; визначення критеріїв та обмежень; розробки альтернатив; оцінювання альтернатив; вибору найкращої з них або такої, що в цілому задовольняє цілі управління (за принципом обмеженої раціональності управлінських рішень, сформульованим Г. Саймоном).

На першому етапі цього управлінського процесу йдеться про оцінювання нової ситуації для об’єкта управління (як внутрішньої, так і зовнішньої) як наслідок зміни умов його функціонування або розвитку. Така зміна призводить до зміни потреб і мотивів об’єкта управління. Наприклад, поява нових технологій потребує переобладнання об’єктів виробництва, торгівлі, транспорту, зв’язку, освітньої та наукової систем тощо. Відтак, можна сформулювати принцип обумовленості потреб і мотивів об’єкта управління умовами, що склалися в ньому або довкола нього. Виникають нові завдання управління.

Зміна потреб і мотивів, у свою чергу, призводить до виникнення нових або перегляду та корекції чинних інтересів об’єкта управління. Продовжуючи логічний методологічний ланцюг, можна сформулювати принцип обумовленості інтересів об’єкта управління його потребами та мотивами.

На підставі та для задоволення інтересів об’єкта управління суб’єктом управління формулюються нові цілі функціонування або розвитку об’єкта управління на певний період (термін) – довгостроковий, середньостроковий або короткостроковий. Вибір такого періоду залежить від рівня (чим вище рівень, тим, як правило, більший період) та характеру управління (стратегічне, тактичне, оперативне). На підставі цього уявляється доцільним продовжити логічний методологічний ланцюг принципом обумовленості цілей об’єкта управління його інтересами.

Процес постановки нових або корекції цілей є найбільш складним та відповідальним елементом управління й здійснюється суб’єктом управління, виходячи з проблемної ситуації в об’єкті управління. З одного боку, він залежить від повноти, об’єктивності, достовірності та адекватності оцінки ситуації, що склалася для об’єкта управління, а, з другого боку, пов’язаний з структуруванням цілей з метою їх подрібнення та конкретизації. Структурування цілей передбачає побудову дерева цілей, тобто виділення ієрархії цілей, а також визначення їх пріоритетності.

Дуже важливим моментом при постановці цілей є їх як не завищення, так й не заниження. Останнє призводить до зменшення ефективності функціонування та штучного гальмування розвитку об’єкта управління. Завищення цілей призводить до недостатнього ресурсного забезпечення та невиконання цільових зобов’язань, що, наприклад, на різних рівнях управління державою та у місцевому самоврядуванні може призвести до підриву авторитету влади. До аналогічних наслідків може призвести невдале визначення пріоритетності цілей.

Саме не завищення й не заниження цілей, що складає сутність принципу адекватності цілей проблемній ситуації, що склалася в об’єкті управління, робить їх постановку дуже складним завданням для управлінців. Наслідки порушення цього принципу у значній мірі проявляються на вищому рівні соціального управління й зменшуються по їх ієрархії зверху донизу. Виправити помилки та обмежити наслідки невдалої постановки цілей неможливо. Їх можна лише зменшити шляхом своєчасного корегування або зміни цілей. Чим пізніше відбудеться це корегування, тим більшими будуть негативні наслідки. Останні можуть бути політичними, економічними, соціальними, гуманітарними, екологічними, правовими, інституціональними, організаційними, а також пов’язаними з невиправданою втратою часу.

Цілі – це очікувані результати стану об’єкту управління, орієнтири його функціонування та розвитку на певний період. Щоб перейти в цій стан, слід діяти, функціонувати певним чином. Тому, за визначеними цілями суб’єкт управління планує та організовує певні дії, функції для реалізації їх об’єктом управління. Маємо принцип обумовленості функцій та дій об’єкта управління його цілями. Але функції, як визначав видатний німецький філософ і поет Гьоте – це перетворення призначення у дії. А дії ці мають виконувати певні організаційні структури. Тобто відбувається матеріалізація задуманого, прив’язка програм, планів, завдань до конкретних організацій, що будуть їх реалізовувати у своїй діяльності. Таким чином, вималювався певний методологічний ланцюг: цілі  функції  структури, який нагадує нам ще про два принципи. По-перше, це загальновідомий принцип відповідності форми та змісту, або, в авторській трактовці, обумовленості структури об’єкта управління його функціями. По-друге, це принцип, сформульований американським вченим О. Чандлером, «стратегія визначає структуру», або, як за нашим трактуванням, обумовленості структури об’єкта управління його стратегічними цілями (місією). При зміні стратегії розвитку об’єкта управління необхідно привести у відповідність їй його структуру.

В процесі діяльності об’єкта управління при досягненні нових цілей, реалізації стратегій, політик, програм, проектів він змінюється, змінюються умови його функціонування та розвитку. Цикл процесу управління замкнувся. В даному разі йдеться про принцип обумовленості зміни умов функціонування або розвитку об’єкта управління, з одного боку, його діяльністю, а, з іншого, зовнішнім впливом інших структурних елементів відкритої соціальної системи.

Якщо знову виникає проблемна ситуація невідповідності бажаного за нових умов та чинного стану об’єкта управління, то запускається новий цикл управління.

При опису послідовності циклу процесу управління в соціальній системі було зазначено низку принципів обумовленості:



  • потреб і мотивів об’єкта управління умовами, що склалися в ньому або довкола нього;

  • інтересів об’єкта управління його потребами та мотивами;

  • цілей об’єкта управління його інтересами;

  • структури об’єкта управління його функціями;

  • структури об’єкта управління його стратегічними цілями (місією);

  • зміни умов функціонування або розвитку об’єкта управління, з одного боку, його діяльністю, а, з іншого, зовнішнім впливом інших структурних елементів відкритої соціальної системи.

На підставі послідовності застосування цих принципів можна синтезувати схему методологічного супроводу циклу процесу управління в соціальній системі, як це показано на рис. 8. Цю методологічну схему слід розглядати як проекцію науково-методологічного забезпечення на цикл процесу управління.

Полотно 752

Комплексне врахування в системі державного управ­ління в Україні вищенаведених закономірностей, принципів та чинників ви­бо­ру є запорукою досягнення поставлених цілей, прийняття науково обґрунтованих і ефек­тив­них державно-управ­лінських рішень, наближення науки до практики державотворення й тим самим реального запровадження прин­ципу випереджаючого управління.

Враховуючи безперервність розвитку суспільства і держави, зміну й посилення геополітичної ролі України у світовому розвитку, запровадження процесу наближення й входження до Європейського Союзу, тенденції глобалізації процесів світового розвитку, трансформацію в постіндустріальне суспільство інформації та знань, об’єктивність процесів сталого розвитку, орієнтацію на нові системи міжнародної безпеки, виникає необхідність продовжувати дослідження з виявлення нових закономірностей державотворення в Україні та у світі, визначення відповідних принципів, постулатів, а також чинників вибору та доведення їх до практичного застосування.

Насамперед, ці завдання покладаються на сучасну науку державного управління. Очікується подальший розвиток її теорії адекватно суспільно значущим змінам.



Каталог: app -> uploads
app -> Програма Фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра
app -> Програма Фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра
app -> Програма фахових вступних випробувань для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістра Спеціальність
app -> Програма Фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра
app -> Програма Фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра
uploads -> Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм власності та викладачів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, що надають повну загальну середню
uploads -> Програма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
uploads -> Бюджеті на реалізацію проекту "Вища освіта України"
uploads -> Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2018 р. №681-р


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка