Бакуменко в. Д


ПОШИРЕНІ ПІДХОДИ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ



Сторінка6/13
Дата конвертації09.09.2018
Розмір2.36 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

10. ПОШИРЕНІ ПІДХОДИ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ
Розглянемо низку поширених підходів науки та практики управління, необхідність вра­ху­вання яких в сучасній державно-управлінській діяльності є необхідним і доцільним, оскільки вони складають осно­ву управ­лінського мислення. Серед них:

  • органічне поєд­­нан­ня та застосування системного та ситуаційного підходів;

  • розгляд соці­аль­­них систем як сукупності суб’єкта та об’єкта управління, а управ­ління в них як безперервного процесу, управлінські цикли якого складаються із стан­дар­­т­но­го набору певних функцій управління;

  • надання управлінню соці­аль­ни­ми сис­темами, в першу чергу державному управлінню, характеру стратегіч­но­го, що враховує актуальні проблеми світо­вого роз­витку та реалізується із застосуванням пев­них політи­к;

  • розвиток управ­лін­сь­ких технологій шля­хом типізації най­більш харак­тер­них процедур і операцій;

  • необхідність дотримання та удоско­налення управ­лінської куль­тури та ін.

Системний підхід в соціальному управлінні виходить з розгляду орга­ні­зацій як комплексних відкритих соціаль­них систем, котрі складаються з су­куп­ності взаємо­залеж­них підсистем, серед яких найважливі­шими є люди, струк­тура, за­вдання та технології, що зорієн­това­ні на досягнення певних цілей. Він базується на за­галь­ній теорії систем, теорії багаторівневих (ієрар­хіч­них) систем та кон­цеп­ції структурно-функціонального аналізу. Як зазначив американський вчений Т.Парсонс, рівновага соціальних систем за­без­печується реалі­за­ці­єю чотирьох функціональних імперативів, а саме: фун­к­ції досягнення цілей; адап­тації системи до зовнішнього середовища; інте­грації всіх її компо­нентів; регулювання прихованих в ній напруг.

На думку Ф. Капра, системне мислення потребує більш уваж­­ного розгляду процесів. Вивчення будь-якої системи перед­бачає ство­рення її моделі, яка дає змогу аналізувати поведінку в певному діа­па­зо­ні умов. Так, державне управління прийнято роз­гля­дати як систему у сукупності двох під­сис­тем: суб’єкта управління та об’єкта управління. Упра­влінські функції здійснюються будь-якими суб’єк­тами (органами державної влади та управління) при управлінні будь-якими об’єктами (суспільні об’єкти, явища, процеси), причому останні ви­ко­ну­ють головну фун­к­цію відтворення суспіль­ного життя і, з цієї при­чини, є виз­на­чальними по від­но­шен­ню до державних органів.

Системний підхід орієнтує дослідження щодо державного управління на розкриття ціліс­нос­ті об’єк­та та механізмів, що забезпечують її, виявлення різно­ма­нітних ти­­пів зв’язків в ньому та зведення їх в єдину теоретичну картину. Здійснювані суб’єктом управління державно-управлінські впливи Г.Ата­­манчук харак­тери­­зує як суспільну потребу, інтерес і ціль в уп­рав­лін­ні, що усвідомлені суб'єктом управління, юридично норма­тив­но вис­лов­ле­ні та практично здійснені в його рішеннях та діях. Ці впли­ви дуже різно­манітні за своєю природою, спрямованістю, термінами та сту­пенем впливу, наприк­лад, ідеї, концепції, технологічні пос­лі­дов­ності дій, способи реалізації управлін­ських рішень.

Сьогодні в державному управлінні відбувається успішне становлення та поши­рен­ня сис­тем­ної філософії, поєднання застосування положень бага­тьох наук в межах філософської концепції теорії систем. Основним результатом цього є перео­рієн­тація думок і світогляду управлінців та науковців на системний підхід, що дозволяє класифікувати системне мислення як нову парадигму. Цент­ральними ідеями остан­ньої є упорядкована цілісність, самостабілізація, самоорганізація та ієрархізація.

Ситуаційний підхід виходить з можливості застосування різних мето­дів управління залежно від їх ефективності в конкретній ситуації. Мето­до­логія ситуаційного під­ходу базується, передусім, на правильній інтер­пре­тації ситуації (виділенні параметрів) та про­фе­сій­­ному володінні засо­бами управ­ління, що дає змогу застосовувати певні методи та прийо­ми у прив’язці до кон­кретних ситуацій, передбачати їх імовірні наслідки, адек­ватно та ефек­тив­­но реагувати на зміни ситуацій та отримані результати управ­ління. На думку американських вчених Г.Кунца та С.О’Доннела, ситуаційний під­­хід допо­ма­гає зрозуміти, як найбільш ефективно досягти цілей за умов, що скла­лися. Ситуаційний підхід безпосередньо пов’язаний з ситуаційним управ­лінням, яке передбачає застосування наборів стан­дартних рішень, рекомендацій та сценаріїв у певних ситуаціях. Дуже важливою обставиною є розгляд ситуаційного підходу як безпо­се­ред­ньої пов’язуючої лан­ки між сучасним станом науки управ­лін­ня та її майбутнім, що значною мі­рою створює умови її розвитку. З цього погля­ду такий підхід є однією з осново­по­ложних ідей сучасного управлін­ського мислення.

Ситуаційний підхід зумовлює врахування при здійсненні державного управ­лін­ня особливостей та умов кожної країни. Наприклад, в сучасній Україні, маємо, з одного боку, ви­со­кий освітній рівень населення і, зокрема, управлінців та дер­­жав­них службовців, високий науковий та економічний потенціал, тра­ди­ційне рів­нян­ня на найбільш роз­винуті країни Заходу, в першу чергу євро­пейські краї­ни, а з іншого - країна ще знаходиться у стані виходу з політичної та еко­но­мічної кризи, уп­рав­ління здійснюється в умовах обмеження стра­те­гіч­них ресурсів, спос­те­рі­га­ються порівняно низь­кий рівень життя, непри­ваб­ли­вість управлінської пра­ці для пер­спек­тивної молоді, тен­денція ско­ро­чен­ня реальних, забез­пе­че­них дос­татньою заро­біт­ною пла­тою робочих місць з інтелектуальним харак­тером праці, достатньо високий рівень інфляції.

Розглянемо інші наукові положення, що знайшли широке використання у науці та практиці державного управління.

Загального визнання набув розгляд управління як безперервного цик­лічного процесу, управлінські цикли якого складаються із стандартного набору певних функцій управління, кожна з яких теж являє собою процес. З появою ґрунтовної роботи американських вчених М.Мескона, М.Альберта та Ф.Хедоурі найбільшого визнання на сьогодні набуло виділення в процесі управ­ління чотирьох узагальнених функцій управління: плану­вання, органі­зації, мотива­ції та контролю, а також двох пов'язуючих їх процесів (функ­цій), а саме: комунікації та прийняття рішень. Прикладами інших функцій управ­ління, що (а інколи й зараз) розгля­далися в роботах класиків науки управління Л.Урвіка, Л.Гьюліка, Г.Мінсберга, Гарсона та Оверма­на, є такі: досліджен­ня, добір пер­со­на­лу, керів­ництво, регулю­вання, координа­ція, оцінка, представ­ниц­тво, ліцензування, збір інформації, ведення пере­го­во­рів, звітування, складан­ня бюд­жету та інші, а при­кладом іншого пов’язуючого процесу є рівновага як механізм стабілізації організації.

Одним з найважливіших завдань управлінської діяльності є плану­вання цілей розвитку, що передбачає пошук оптимального набору траєк­то­­рій руху керованої системи (у просторі фазових станів розвитку діяль­нос­ті), зорієнтованих на досягнення певних довгостро­кових цілей в умо­вах реаль­них ресурсних обмежень. Таке планування отри­мало назву стра­те­гічного.

Водночас завжди слід пам’ятати, що стратегічне планування не ви­рішує проблеми розриву між стратегією та мож­ливостями. Ця обс­тавина, наприклад, не дозволяє Україні за умов втрати нею значного економічного потенціалу в стислий строк вийти на рівень розвитку передових країн Європи. Серед ві­до­мих альтер­натив стратегій орга­нізацій такі: обмежене зростання, повільне зрос­тання, швидке зростання, скорочення, злиття.

Для будь-якої організації її приз­на­чення, загальні цілі та обрана стратегія не повинні перешкоджати впровад­женню нових ідей та вирішенню складних проблем. В сучасній Україні як один з пріоритетів її стратегії обрано інноваційно-інвестиційний шлях економічного та соціаль­ного розвитку.

Державна стратегія нерозривно пов’язана з державною політикою як засобом її реалізації. Державна стратегія визначає курс держави на розподіл обмежених ресур­сів для досягнення визначених довгострокових цілей (5 та більше років), а державна політика визначає загальні середньострокові орієн­­тири (1-5 років) для дій та прийняття рішень, які полегшують досягнення стратегічних цілей. Стра­­­те­­гічний план - це фактично управлінське рішення щодо реалізації стратегії та політики відповідних суб’єктів управління. Оперативне та тактичне (поточне) планування зосереджується на реалізації стратегічних пла­нів та роз­поділі ресурсів, зокрема бюджету.

За визначенням американських вчених Т.Саа­ті та К.Кернса, політики - це санкціоновані засо­би досягнення цілей, які нада­ються шляхом загально прийнятих процедур прийняття рішень. Канадському вченому Л.Палу належить визначення державної по­літики як напряму дій або утри­мання від них, обраних державними органами для розв’язання певної проблеми або сукупності вза­ємопов’язаних проблем. Коли проблема чітко окреслена, визначені основні завдання щодо її вирішення, а також необхідні для цього ресурси і засоби, тобто коли існує кон­крет­ний план дій, він стає політикою. Найголовнішим результатом оцінювання політики є її успіх у досягненні визначених цілей.

Важливою складовою сучасного управління є управ­лінська куль­тура, основ­ними елементами якої є метод і стиль управлінської діяльності. Управ­лінська куль­тура проявляється через комплекс уявлень про систему цінно­стей і цілі організації, в ставленні до справи, в пра­ви­лах й нормах ділової пове­дінки, і, як наслідок, у характері та змісті управлінських рішень і від­по­­від­­них управлінських впливів. Одним з проявів сучасного стилю управ­ління на дер­жав­ному рівні є реалізація функції зв’язків з гро­мадсь­кі­стю, тобто інформування останньої про свою діяльність та з’ясування оцін­ки нею цієї діяльності. Іншим прикладом є надання управлінню демократичного характеру.



Основні тенденції подальшого розвитку державного управління нерозривно пов’язані з актуальними проблемами сві­то­­­вого розвитку (рис. 12). За цих умов Г.Атаманчук пропонує посилити міждержавне співробітництво в межах світового співтовариства на фоні поміркованого, раціонального державного управління в кожній країні.

Группа 625

Високий ступінь різноманітності, складність сучасних проблем суспіль­ного розвитку, що безпосередньо пов’язані з існуванням та можливістю розвит­ку людства, потребує постійного вдосконалення діючих та пошуку нових підходів, способів і засобів їх вирішення. Такі проблеми загострюються протиріччями розвитку сус­пільства, масштабами впливу діяльності людства на навколишній світ, значною нерів­номірністю розвитку країн і регіонів й призводять до суттєвих негативних наслід­ків, серед яких локальні війни та міжнародний тероризм, техногенні, демографічні, еколо­гічні та гуманітарні катастрофи, виснаження світових ресурсів, зубожіння знач­ної частини населення планети та ін. На сьогодні вирішення більшості з таких проб­лем можливе лише шляхом міжнародної співпраці й пошуку нових підходів. Як зазначив відомий російський вчений І.Капіца, для вижи­вання людства необхідно думати не тільки системно, але й міждисциплінарно.



Саме з цих позицій розглянемо кілька новітніх моделей-підходів сучасного управління суспільним розвитком, серед яких можна зазначити синергетичний, глобалізаційний, що охоплює ціннісний, екологічний, консенсусний та інтеграційний, інформаційно-інноваційний, корпо­ративний та соціальний підходи, нове державне управління (рис. 13). Застосування цих моделей-підходів в процесах управління завжди посилюється засобами системного та ситуаційного підходів, а також управління якістю.

Группа 600

За синергетичного підходу суспільство розглядається як дисипативна система, рух (напрям та швидкість) якої до певних стійких станів (атракторів) визначається її можливостями самоорганізації, якістю систем управління, що обирають шляхи подальшого розвитку на переломних моментах (точках біфуркації). Саме тому, ефективний суспільний розвиток можливий лише за умов успішного, високопрофесійного управління. Синергетика розглядає майбутнє як паліативний простір можливостей, а сучасне – як напружений процес вибору. Поширення синергетичної парадигми стало одним з потужних чинників подолання межі між природознавством та суспільствознавством та побудови універсальної еволюційної картини світу.

Глобалізаційний підхід передбачає посилення взаємо­зв’язку та взаємозалеж­ності різноманітних явищ і процесів у світі, що вимагає врахування їх наслідків, та базується на поєднанні кількох принципів, дуже важливих для сучасного суспільного розвитку, а саме:


  • зростання пріоритету загальнолюдських цінностей та ідеалів у системі орієнтирів взаємовідносин між країнами та народами (ціннісний підхід);

  • забезпечення збереження природних ресурсів, формування суспільства стійкого розвитку, в якому оптимально з точки зору людини поєднувалися б економічні, екологічні та соціальні чинники (екологічний підхід);

  • прагнення до мирного розв’язання будь-яких світових (міжнаціональних, регіональних, локальних) конфліктів, обмеження поширення ядерної та іншої зброї масового ураження (консенсусний підхід);

  • інтеграція держав, їх економіки та культури, співробітництво країн та народів (інтеграційний підхід).

Інформаційно-інноваційний підхід до управління суспільним розвитком виходить з реальної ситуації переходу до постіндустріального суспільства послуг та знань, а у подальшій перспективі, по мірі зростання частки інформаційних послуг, до його найбільш розвиненої стадії – інформаційного суспільства. За висловом відомого американського соціолога Д.Белла, це перетворення нової інтелектуальної технології в ключовий інструмент аналізу та теорії прийняття рішень. У постін­дуст­ріальному суспільстві національні інформаційні ресурси безумовно є найбільшим джерелом багатства.

Реалізація інноваційної моделі розвитку країни передбачає необхідність зростання та підвищення ефективності регуляторної функції держави стосовно науки, технологій та інформації. Участь держави в організації науково-технологічної та інноваційної діяльності посилюється у міру зростання науково-технічного потенціалу країни та підвищення його ролі й внеску у розвиток суспільства. Серед пріоритетів передових країн в тій чи іншій формі можна зустріти і розробку нових матеріалів, і дослідження проблем енергетики та збереження природного середовища, і розробку та впровадження новітніх інформаційних технологій.

Корпоративний підхід є перспективним варіантом сучасної суспільної доктрини. Він розуміється як спосіб організації суспільного життя таким чином, що не тільки центр ініціює розвиток, а й органи місцевої влади, органи місцевого самоврядування, громадські організації, господарські суб’єкти, безпосередньо територіальні громади, населення активно залучаються до суспільного життя. Такий підхід заснований на принципах спільного володіння та розпорядження корпоративною власністю, реального місцевого самоуправління, договірних відносин між центральною та місцевою владою, соціального партнерства, відродження духовності та культури, делегування центром на місця прав розпорядження ресурсами.

Соціальний підхід виходить з того, що не політика та економіка є головною метою розвитку суспільства й умовою підтримки його рівноваги, а постійне підвищення якості життя його членів, безперервне удосконалення способу їх життя. Виходячи з цього, розвинені країни прийшли до побудови соціальних держав, формування соціально-орієнтованих ринків, до соціального партнерства. Такий шлях обрано й Україною.

Модель-підхід «нове державне управління» – це інноваційний підхід при проведенні адміністративних реформ у розвинених країнах Заходу з акцентом на результат й такими ознаками, визначеними американським вченим Д.Бостоном: наголос не на формулюванні державної політики, а на управлінні, управлінських навичках; перехід від контролю за ресурсами, процедурами й правилами до кількісних індикаторів кінцевих результатів і продуктивності; спрощення управлінського контролю у поєднанні з розвитком нових механізмів моніторингу та підзвітності; спрощення складних бюрократичних процедур; перевага контрактам і конкурентності в громадських послугах; копіювання певних управлінських методів приватного сектору, зокрема підписання короткотермінових трудових угод та угод, що залежать від результатів виконаної роботи, розробка стратегічних планів і прийняття комплексного плану завдань організації, впровадження системи оплати, що залежить від результатів роботи; розвиток управлінських інформаційних систем й більша турбота про підтримання репутації організації; перевага матеріальних стимулів; наголос на скороченні витрат, управлінського штату й підвищенні ефективності роботи.

При розгляді зазначених моделей-підходів у поєднанні з системним, ситуаційним, синергетичним та якісним підходами фактично йдеться про інноваційну методологічну парадигму сучасного суспільного управління, яка зосереджує суспільну діяльність на інноваційних процесах і технологіях розвитку та відсуває на другий план історично-формаційну парадигму. Реалізація зазначених підходів у суспільній практиці, насамперед, проявляється в комунікативній та управлінській діяльності різностатусних та різнорівневих суб’єктів суспільного управління, серед яких найбільш суттєву роль відіграють суб’єкти політичного та державного управління, а також суб’єкти громадянського суспільства.



11. АМЕРИКАНСЬКА ПАРАДИГМА ДОСЛІДЖЕНЬ

ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
Ефективну спробу виділити предметно-орієнтовану парадигму у сфері державного управління шляхом застосування статистичного підходу зроблено в роботі американських вчених З.Лана та К.Андерс. Останніми були узагальнені напрями, методи та результати досліджень у сфері державного управління в США за певні десять років, що передували оприлюдненню цієї роботи.

Було проаналізовано дев’ять найбільш впливових та авторитетних наукових журналів (за рейтингом, визначеним на підставі опитів відомих фахівців США). На підставі такого аналізу було виділено трирівневу матрицю предметно-орієнтованої парадигми, що відображає основні рівні досліджень у сфері державного управління (рис. 14).

Перший, найвищий рівень – це опис особливостей та властивостей державного управління, другий, середній рівень – рівень пізнавальних підходів та третій, нижчий рівень – рівень основних областей (об’єктів) прикладення результатів, їх концентрування.

Перший рівень передбачає припущення, визначення елементів аналізу та основних проблем.



На другому рівні виділені найбільш поширені підходи до досліджень, а саме – організаційний (менеджерський), політичний, правовий, етичний, історико-пізнавальний, інтегрований. Третій рівень містить основні області зосередження дослідницьких зусиль, а саме: організаційний менеджмент, управління людськими ресурсами, політичні й правові інститути та процеси, фінанси й бюджет, адміністративну теорія, розробку стратегії та аналізу, соціально-економічні питання, удосконалення методів, технології використання та менеджмент.
Группа 549

Цікавими для формування комплексних і професійних програм є результати, отримані З.Лан та К.Андерс при аналізі досліджень у сфері державного управління США, щодо:



  • інтенсивності спрямування досліджень на розробку теорій (32,5%), практичних проблем (49,4%) та інформаційного забезпечення (18,1%);

  • інтенсивності досліджень управлінських проблем - загальних (39,7%) та за гілками влади (39,2%), зокрема, виконавчої (35,5%), законодавчої (2,8%) та судової (0,9%);

  • інтенсивності досліджень за основними областями прикладення результатів, а саме: організаційних проблем (30,9%), розвитку та управління людськими ресурсами (16,0%), політичних та правових інституцій і проблем (11,4%), фінансів та бюджету (10,2%), адміністративної теорії (8,8%), розробки стратегії та аналізу (7,4%), соціально-економічних питань (4,2%), удосконалення методів (3,7%);

  • співвідношення використання якісних (58,6%), кількісних (40,8%) та інших (0,6%) методів;

  • співвідношення використання пізнавальних підходів, зокрема організаційного (52%), політичного (17,6%), правового (6%), історичного (4,2%), етичного (1,6%), комплексного (15,5), інших (3,1%).

Таке дослідження підказує достатньо ефективний підхід до формування функціональних і спеціальних частин професійних програм, а саме: шляхом визначення складу навчальних модулів та їх змісту, виходячи з сучасної парадигми державного управління та інтенсивності використання певних понять у відповідності до її основних рівнів, підрівнів, підходів, областей концентрації та поширених питань досліджень. При цьому слід враховувати, що розроблення її предмета є суттєвою проблемою становлення нової галузі науки.

Цей складний процес має певні особливості для науки державного управління, орієнтованої на вивчення переважно системних об'єктів різноманітних сфер суспільної діяльності та відповідних комплексних проблем, актуалізованих як соціальне замовлення. Уявляється, що, на відміну від традиційних дисциплін, для науки державного управління формування предмету має базуватися передусім на систематизації проблематики, обумовленої практикою державного управління.

Принциповим для такої систематизації є застосування не стільки аспектного (дисциплінарного) підходу, скільки міждисциплінарного, методологічна база якого ґрунтується на принципі системності, що передбачає як структурування, ранжирування проблем, так і визначення якісних взаємозв'язків між ними.

Наступним етапом розроблення предмета є наукова формалізація отриманого системно упорядкованого емпірично-проблемного поля. Під такого роду формалізацією слід розуміти формування відповідної системи наукових проблем, які, за визначенням американського вченого К.Поппера, складають дослідницьку програму наукового напряму.

Навколо цього ядра нарощується методологічна оболонка, інструментарні засоби, відбувається становлення дослідницької традиції, що в цілому дає підстави виокремити теоретико-методологічну парадигму даного наукового напряму, яка, безумовно, становить інтерес для науковців й може бути покладена в основу навчальних програм їх підготовки.


Каталог: app -> uploads
app -> Програма Фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра
app -> Програма Фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра
app -> Програма фахових вступних випробувань для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня магістра Спеціальність
app -> Програма Фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра
app -> Програма Фахового вступного випробовування для здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, магістра
uploads -> Програма навчальної дисципліни для курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів І форм власності та викладачів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації, що надають повну загальну середню
uploads -> Програма для проведення курсів підвищення кваліфікації вчителів загальноосвітніх навчальних закладів різних типів і форм власності
uploads -> Бюджеті на реалізацію проекту "Вища освіта України"
uploads -> Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2018 р. №681-р


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка