Бібліографія просвітницької роботи наукової бібліотеки хну за 2002-2007 роки



Сторінка2/3
Дата конвертації09.09.2018
Розмір252 Kb.
1   2   3
Літературно-мистецька година “На вічному шляху до Шевченка”
Як тільки природа пробуджується до весни, на україн-ську землю приходить свято – день народження її генія і пророка Тараса Шевченка.

Шевченко… І його творчість, і сама особа та особистість поета й художника ось уже друге століття є темою численних досліджень, темою для кандидатських і докторських дисертацій, “грошовою обкладинкою” нарешті.

І ось тепер, коли Україна вступила в щорічні Шевчен-ківські дні, ми з вами зустрічаємось, щоб розібратись, що зна-чить постать Кобзаря для кожного із нас. Наш захід називається “На вічному шляху до Шевченка”.

Доля подарувала поетові лише 47 земних років. Багато це чи мало? З них – 24 він був кріпаком, ще 10 – на засланні в оренбурзьких степах. Отже, воля, іноді її можна назвати умов-ною, супроводжувала Шевченка близько 13-ти років. Вміщуючи таку постать у звичні для нас хронологічні координати, ми не завжди можемо збагнути й осягнути таємницю його духу…

Представлені книги всеукраїнської Шевченкіани, статті періодики, репродукції його картин, ілюстрації до його творів викликають не тільки інтерес, а й бажання ще й ще перечи-тувати, всотувати його безсмертне, апостольське слово, звернене до нації взагалі і до душі кожного українця зокрема. Кожне слово поета, кожна мелодія його пісень, світло майстерних картин кличе нас на прощу, на поклін до нашого пророка.

Перед вами мученицьке життя того, хто був кріпаком, а став велетом духу та слова пророчого, що не меркне у віках.

Як за радянських часів Шевченко був в Україні офі-ціозним символом, так і тепер, уже в незалежній державі, став-лення до нього не змінилося: його творчість вивчається повер-хово. Виробився певний штамп у висвітленні образу поета – однобічний, застиглий.

Тож давайте спробуємо зробити майже неможливе: уя-вімо собі його не пам’ятником, не класиком, а живою людиною. Живий Шевченко – багато в чому несподіваний, динамічний, контрастний, трагічний. Він – це наша жива мова, наш націо-нальний дух. Осягнення глибин людського генія Тараса Шев-ченка, його спадщини, його впливу на все національне життя – це теж постійний живий процес. Осягнення Шевченка – це осяг-нення, якому немає меж.

Шевченко – пророк. Він виразив те незмінне, що тепер називають менталітетом української нації – і український гумор, і смуток, і любов до природи – і, головне любов до України, любов до людини.

Шевченко супроводжує нас все життя. Святкувалося вже багато ювілеїв нашого генія. Та не все в його біографії до-сліджене, з’ясоване, далеко не все сказано так, як воно було насправді. Ми в нашій самовпевненості, зарозумілості вважаємо, що знаємо про Шевченка все або майже все. Але це не так. Нове осмислення його стражденного життя ще попереду. Наближа-ється нове відкриття Тараса Шевченка. Не того, що в кожусі звісив вуса і хмурить брови, а того молодого концептуала, за яким пропадала княжна Рєпніна, того циніка-академіка, що хо-див по елітних салонах, почитуючи російським аристократам вірші “на непонятном языке”. Він носив гарно пошитий сюртук з жилетом і краватку. Тільки на трьох чи чотирьох фото Шев-ченко – в своєму канонічному пейзанському образі, на решті світлин – він в звичайному європейському одязі (до нас дійшло десятків зо два фотознімків поета).

Абсолютний поетичний слух поета де в чому, як пишуть тепер дослідники, навіть зашкодив авторові: його вірші настіль-ки народні, що здаються ледь не простим фіксуванням фольк-лору. Бо виникає думка, що не така вже й велика заслуга лю-дини, котра взяла й записала слова, які витали в повітрі. Тим більше, що його тексти, в свою чергу, стали фольклором. Навіть його філософська лірика висловлена в формі народної поезії.

За свої 47 літ він зумів змінити культурний код нації. Не багатьом героям таке вдавалось. Він жив в екстремальних умо-вах, екстрім породив героя. Навчання в Академії вознесло його, приїзд в Україну переорав. Він повернувся до Києва, щоб втра-тити Батьківщину надовго. З усіх кирило-мефодіївців його по-карано найжорстокіше. Нині доводиться чути, що “револю-ціонер Шевченко” – це вигадка москалів. А за що ж тоді його заслали в степи безкраї, з забороною писати і малювати?

Кожна епоха має своє уявлення про Шевченка, формує і сприймає його образ. Його заганяли під найрізніші стандарти, його намагалися причесати кожен своїм гребінцем.

Господи! Яким тільки не силкувалися кон’юнктурники виставити Тараса Шевченка перед очі і його рідного народу, і всього світу! То хто ж ви такий, Тарасе Григоровичу? “Хохлац-кий радикал”? Людина у типовому українському кожусі та сму-шевій шапці? Такий собі “малороссийский” поет, “кажется, привилегированный”? А може ви, Тарасе Григоровичу, войов-ничий, непримиренний атеїст, майже печерний безбожник?

Притчею во язицех став Шевченків кожух та смушева шапка, що їх підкреслено носив поет і в Петербурзі, навіть буваючи у найвищих світських колах. Та й інше носив, і цілком заслужене звання академіка мав, не забувайте про це.

Кого лише не робили з Тараса Шевченка – і бронзового ідола, якого в усі часи прагнули “залучити до своїх лав” полі-тичні партії, і людину, переобтяжену власними комплексами (зараз це модно щодо видатних діячів минулого, бо ті нічого не можуть сказати на свій захист), у школах на його творчість “наводять хрестоматійний глянець”. Можливо, вже час сприй-мати Кобзаря як надзвичайно талановитого поета і людину склад-ної долі? Може, досить “висмикувати” уривки з його творів, перекручувати їх зміст, аби підлаштувати під будь-чиї інтереси?

Людська історія – то неймовірний біль. Життя безкінечно тяжке. Але аж надто воно тяжке внизу. Шевченко, який вийшов з сирітства, з кріпаччини, як ніхто в світовій літературі, фіксує людський біль. Цей біль із найбільшою, може, найстрашнішою художньою силою передав саме він.

Заявити, що Шевченко – геній, це сказати про поета все і нічого. Є ще одна унікальна якість – бути сучасним. Наш Кобзар – поет для всіх. Його з задоволенням читають діти. Сивочолі ака-деміки, суворі політики, сентиментальні домогосподарки – всі знаходять щось своє у Шевченка, і кожен впевнений, що саме до нього одного-єдиного промовляє поет своїм небайдужим сло-вом. І все це ми відчували, розуміли, а от висловити свої по-чуття, свій біль і муку не змогли. За нас це зробив Шевченко. І для нас. І ось уже майже півтори сотні літ людство зачудовано вслухається в Шевченкове слово. На його сучасників вірші Коб-заря справили приголомшливе враження. Вражають вони і зараз. Ось послухайте. (Студенти читають свої улюблені поезії).

Смолоскип Шевченкового заповіту “Обнімітеся ж, брати мої!” вивів Україну тернистою і довгою дорогою у коло вільних народів світу. І сьогодні, у “вольній, новій” державі, Тарасове слово продовжує наснажувати нас своєю цілющістю, у ньому ми черпаємо сили для звершень, окреслених пророчим Заповітом.

Кобзареве слово як щит національного безсмертя, постав-лене ним “на сторожі коло мертвих і живих, і ненароджених братів своїх”, як джерело невмирущості духу і ключ до скарбів народної душі, вчило всі покоління українського народу великої і святої науки – любити Україну, бути гідними її синами і доч-ками. На цих аксіомах виховане не одне покоління.

Як часто ми називаємо Шевченка нашим пророком, на-віть не задумуючись над сенсом сказаного. Є певний штамп, яким всі користуються. А чи не соромно нам через те, що Ук-раїна, змальована в його творах, так схожа на сучасну: ті ж проб-леми, люди, недоліки – не змінилося майже нічого, попри рево-люції, війни, глобалізацію та Інтернет? На наших вулицях ті ж самі жебраки, перед матерями-покритками постають аналогічні проблеми... То ж невже ми нічому не навчилися у поета?

Подеколи його доречно й не зовсім цитують, возвели-чують, підносять на Олімп слави всі, кому не ліньки. І так “мед” Шевченкової поезії поволі гіркне. Надто одноманітно звучать слова, надто стандартними і типовими стають ситуації, коли “треба” згадати про Кобзаря. Надмірні увага та вихваляння у багатьох викликають зовсім протилежне ставлення до поета. Більшості здається, що ідеалізація невиправдана і непотрібна, а дехто навіть намагається знайти якісь сумнівні докази і пере-конати нас у тому, що Шевченко насправді був “вурдалаком”. І хоча його портрет висить скрізь (бо так заведено), молодь асо-ціює прізвище Шевченка з відомим футболістом.

Хто він – світоч нації чи вицвіла ікона? Поки ми це з’ясовуємо, поки ми боремось за Шевченка, у нашій свідомості, у нашому житті все менше місця лишається для спадщини генія. Час від часу звучать затерті, цитовані - перецитовані фрази, але мало хто занурюється у їхній зміст, глибини їх сутності.

Про Шевченка сперечаються, засуджують і возвеличу-ють. Але чи багато знайдеться людей, які прочитали “Кобзаря” або чудову інтимну лірику, сповнену тонких душевних емоцій? Чи знають його як художника, котрий скорив своїм талантом тогочасну російську еліту? (Йде розповідь про живопис нашого класика).

Пропоную всім у це свято взяти “Кобзаря” і пізнати знайомого незнайомця. Прочитати не окремі хрестоматійні тво-ри, а віднайти для себе щось нове, вдуматися у ті речі, що вже котре століття намагається донести до нас людина, чиїм іменем оперують зараз багато рухів і організацій. І, можливо, саме тоді здійсниться мрія великого поета – щоб його згадали «незлим, тихим словом».

Кажуть, що поет набуває визнання лише тоді, коли його твори з плином часу не втрачають своєї актуальності. Що ж, поезія Шевченка – гіркий, проте цілющий бальзам, здатний про-будити нашу гідність та національну самосвідомість. І ми потре-буватимемо його завжди. В цьому його велич.

Стоси паперу списано, щоб вхопити Шевченкового “си-нього птаха”. Кожне красне слово про поета – правда, хоча завжди вона лишається неповною.

По-особливому гармонійно і злагоджено звучать, здава-лося б, звичні, але, водночас, сповнені глибокого змісту слова. Тут органічно переплелися сум і радощі, кохання і тривога, по-вчання і розпач. І сьогодні його вірші-докори звучать правдиво гірко та влучно. (Слухаємо пісню “Така її доля...” у виконанні тріо Мареничів).

Ви переконалися, що Шевченко для кожного з нас є фан-тастично живим, емоційним співрозмовником, людиною діяль-ного розуму та доброти. Його геній в динамічності особистості, яка знайшла спосіб втілити дихання живого голосу, небайду-жого серця, якому болить Україна та кожна її людина. Це га-рантує Шевченкову сучасність, його проростання крізь віки, крізь нас та прийдешніх. “Вічний, як Україна” – в цій формулі немає перебільшення.

Так, він був людиною з гріхами, з бідою самотності, з жахом неволі. Але головне те, що природа коронувала його геніальною чистотою душі, унікальною відвертістю в розмовах з кожним із нас. До нього за Україну мільйони людей гинули. І після нього гинули, але його приклад все якось перекриває, він є взірцем для людей, які не хочуть занапастити свою душу.



Світовий геній не вписується в ринкові умови, де псевдо-культурницьке споживацтво витісняє і плюндрує мистецтво, нівечить душу отруйними сурогатами.

Майже чверть віку – кріпак, десять літ – у казематах і казармах, він був найвільнішою людиною свого часу. Пророча сила його поезії тому й пророча, що завжди стосується часу, в якому цю поезію сприймаємо. Сьогодні вона стосується нас, ніби тільки для нас і писана. Завершуючи захід, можна сказати таке: хочеться взнати про Шевченка щось більше, аніж пишуть підручники. І у кожного з нас – свій Шевченко.


Урок-роздум “Книга на тлі доби” (до Всесвітнього дня книги і авторського права)
Кінець 80-х... Сплеск журнальної літератури. Тоді за ніч читали “Дітей Арбату”, “Зубра” “Плаху”, “Білі шатии”, “Кот-лован”, твори Солженіцина. Читати було модно. Прочитане обго-ворювали в курилках і компаніях, не читати було соромно. А згадайте, з якою заздрістю дивилася вся країна на книги, які вручалися кращим знавцям клубу “Що? Де? Коли?” Тепер же начитаність не є взагалі позитивною характеристикою людини...

Колись було соромно зізнатися, що не читав чогось вар-тісного, тобто книжки, про яку вже все оточення говорить. А тепер молоді люди не просто відверто кажуть, що не чули, ска-жімо, про котрогось автора чи його книжку, а й не соромляться того. Молодь стала менше читати. Тепер багатотомні зібрання не в моді. Та й загалом молодь більше захоплюється комп’ю-тером та Інтернетом.



З другої половини XX століття художня література поволі втрачала свої позиції, поступаючись молодшим та енергійнішим – кіно і телебаченню. Настав момент, коли вона набула статусу анг-лійської королеви, яка, як відомо, посідає трон, але вже не керує. За радянських часів увага до літератури була високою, бо крем-лівські ідеологи прекрасно розуміли її “виховне” значення й тому дбайливо опікували її як ефективно-пропагандистський засіб.

З настанням української незалежності якість мовно-літе-ратурної освіти спочатку почала ледь помітно знижуватися, а в останні роки – стрімко падати. Дійшло до того, що вступники до ВНЗ уже давно не пишуть письмових робіт (більшість із них просто не здатна висловити думку). Щоб якось приховати цю справжню (у повному розумінні цього слова) гуманітарну ка-тастрофу, абітурієнтам запропонували спочатку перекази, а тро-хи пізніше – диктанти, піднявши при цьому планку мінімально можливої кількості помилок. Переважна більшість сучасних уч-нів у мовленні майже не користується складними реченнями. Найбільш уживана ними форма мовного висловлювання – вигук.

Входимо у Болонський процес. Втягуємося. З внутрішнім опором, з тривогою, з безліччю великих і малих запитань, на які гарячково намагаємося знайти відповіді. І ось прийшло тесту-вання. Зменшили навчальний час, відведений на літературу, бо дуже хотіли, щоб було “так, як у Європі”. Мовляв, там студенти не перевантажені, навчаються, буває, за полегшено-спрощеними програмами, а література як навчальний предмет є далеко не культовою. Проте, до слова сказати, подібний полегшений ва-ріант ставлення до літератури характерний далеко не для всіх країн. Наприклад, амбітні поляки, які вже стали членами ЄС, на державному рівні серйозно взялися за пропаганду читання, ор-ганізувавши акцію “Читальманія”. Численні кольорові біг-борди закликають провести “вікенд з книжкою”.

Ми перебільшували роль літератури в суспільному житті. Література підносилася через систему освіти й різноманітні пропагандистські засоби тому, що їй відводилася роль рупора офіційної ідеології, засобу виховання, класової та ідеологічної боротьби. У такій своїй ролі література мала певний вплив на світогляд та морально-естетичну сферу суспільного життя (але не естетичну). До програми потрапляли “високоідейні твори”, навколо яких зчинявся громадський резонанс, міфи творили про “найпрогресивніших” радянських письменників. Взагалі міф про “небачений” інтерес до літератури у нас був обманом, у кра-щому разі самообманом. І коли це стало очевидним, то ситуацію вже не в змозі врятувати ні повернення в літературу неза-служено забутих, викреслених з політичних мотивів письмен-ників, ні твори на колись заборонену тематику. І нічого незви-чайного в цьому немає: процес зацікавлення літературою вхо-дить у свої нормальні береги – нею цікавляться ті, хто має в цьому внутрішню потребу.



Отже, художня література – мистецтво елітарне. Її творці – невелике коло людей, талановиті творці – одиниці. Щоб сприй-няти мистецтво слова, необхідно мати відповідну культуру, інтелектуальну підготовку й душевну настроєність.

Останнім часом позбавляємося підходу, коли до вив-чення залучалися твори “ідейні”, і література подавалася як засіб ідейного виховання. Часто застосовують принцип переміни полюсів – з комуністичного на національний. При цьому, як і ра-ніше, художня вартість твору не береться до уваги. Не завжди “програмні” тексти несуть позитивний, оптимістичний заряд, а читати про біль, муки і страждання молодим не завжди хо-четься. Тож незмінним мав би бути основний критерій у відборі текстів для читання – художній.

Даремно шукати причини незадовільного стану читання художніх творів у лінощах студентів, у тому, нібито в них по-меншало часу для спілкування з книгою. Змінився час, іншим стало інформаційне середовище, і ця обставина, на жаль, при-звела до профанації художнього слова. З’явилися скорочені пе-рекази “програмних” творів, аудіовізуальні версії літературної класики, які дають знання про твір, але не відчуття самого тво-ру. Відтак справді читання втрачає смисл, бо позбавляється своє-рідної магії, яка зачаровує словом.

Звужується коло “споживачів” художніх текстів. “Неза-цікавлене” читання стає рідкістю. Нехіть до читання у молодих людей не від лінощів, а від стереотипу сприйняття інформації. Сьогодні читач, який уже звик пасивно вбирати інформацію з екрану телевізорів, аудіокасет чи дисків, Інтернету тощо, ди-виться на книгу як на застарілу, неефективну форму інформації. Специфіка художнього тексту певному колу сучасників вида-ється непотрібним дивацтвом, бо в їхньому розумінні інфор-мація має бути прозора, вичерпна, доступна, однозначна. Ху-дожнє слово деким із молодих не сприймається взагалі, оскільки не відповідає виробленому стереотипу, засвоєному передусім із простеньких текстів пісень та часом безглуздих діалогів із не-скінченних серіалів. Для споживацького суспільства така ситуа-ція видається цілком закономірною.

Художня література втрачає нині інтерес в очах читача і перетворюється на об’єкт якщо не “обов’язкового вивчення”, то просто елітарного зацікавлення, коли до художніх текстів звер-тається певне коло людей, що духовно тягнеться до літератури і розуміється на ній.

Педагоги, психологи, батьки, письменники б’ють на спо-лох: сьогоднішня юнь не те що читати не любить, а в масі своїй просто малограмотна. Катастрофічно падає рівень техніки чи-тання, багато хто зазнає труднощів не тільки під час написання творів, конспектів, рефератів, але навіть переказів...

Так, безумовно, сьогоднішня молодь віддає перевагу здо-буттю необхідної інформації не з книжок, а з мультимедійних джерел і телепередач. Ця інформація організована і струк-турована інакше, ніж у книгах, і не має звичних функцій тексту. Цілком можливо (і це вже підтверджують новітні дослідження в галузі нейропсихології), під час роботи з комп’ютерними фай-лами вмикаються інші відділи мозку, ніж під час роботи із книж-ковими текстами. І в результаті порушується формування текс-тового мислення. Ми можемо скільки завгодно нарікати з цього приводу, але зупинити зростання інформаційних технологій не-можливо, а головне – абсолютно безглуздо, як неможливо і без-глуздо намагатися заборонити дітям користуватися сучасними носіями інформації.

Нам треба рішуче покінчити з негласно існуючим міфом про те, що художня література як предмет вивчення втратила свою провідну роль. Саме художня книга, книга сприяють мов-леннєвому розвитку, естетико-культурному вихованню.

Книга, література мають давати студентам те, що жодна інша дисципліна дати не може: естетичний розвиток, духовно-естетичне прозріння, а з ним – прилучення до високих думок і почуттів. Ми говоримо про духовність, що ввібрала в себе най-кращі людські прагнення минулого і сучасного. Відсутність роз-виненого образно-естетичного сприймання призводить до роз-паду зв’язку часів, без чого немає духовної єдності народу, на-ції, культури. Сама здатність глибокого сприймання образного світу мистецтва виступає як висока духовна цінність, бо в ній виявляється специфічно людське ставлення до життя, до чужого болю і чужої радості, до усього, що оточує людину у світі.

Стаття Олександра Стусенка “Смерть читача” (СіЧ. – 2005. – № 11. – С. 32–36) пропонує ввести в науковий вжиток некролог читачеві, констатувавши його кончину. Як? Хіба не читають у школах? У ВНЗ? Читають. Але це просто прочи-тування. І мало спільного воно має з читанням. Ми виростили прочитувача, користувача. Він не відчуває потреби в читанні. Реальний нечитач байдужий до книг, а читання взагалі вважає “втраченим часом”.

Потрібно чітко усвідомлювати, що сьогодні студентів, як ніколи раніше, потрібно навчати бути читачами, самі по собі вони це зробити не зможуть. Що ж це означає: бути читачем? Бу-ти читачем означає вступати у внутрішній діалог із автором і ге-роями, переживати разом з ними, приміряти на себе їхній досвід.

“Той, хто читає щось, вже набагато вищий від того, хто нічого не читає”, – писав немодний нині, але від того не менш злободенний Бєлінський.

XXI століття відкриває перед студентами й інші джерела інформації, котрі навіть не снилися бунтівному Віссаріонові: хтось з телеекрана погляду не зводить, інший дискету на “персоналці” розкручує, а третій в інтернеті – наче вдома. Як стверджує всезнаюча статистика, інтерес до читання падає. Причина, здається, лише одна: бути читачем важко.

На читання взагалі існує мода, що зовсім не дивно. Адже ми часто обираємо книжку за рекомендацією когось із друзів чи знайомих, а останнім часом і зважаючи на певну рекламу і про-моцію. Тобто читають останнім часом не класику, давно ви-знаних авторів, а те, про що всі говорять. Модно читати су-часних письменників. Крім того, тепер важко сказати, що варто читати. Можливо, для декого простіше або закинути читання зовсім, або читати все, що під руку потрапить.

Студенти читають легку й розважальну літературу. Пере-важно детективи, особливо сучасних авторів, здебільшого росій-ських – бо їх легше знайти і придбати. А ще частіше розгадують кросворди. Більшість захоплюється сканвордами. Для такого за-няття не треба надто напружувати мізки, але це й не “плювання у стелю”. Усе ж пам’ять трохи тренується.

Хлопці захоплюються фантастикою, особливо науковою. Модно читати “фентезі”. Все ще популярний Стівен Кінг. Чи-тають Зюскінда, Кастанеду, Пелевіна, Павича. Досить різнома-нітна література, навіть у певну тенденцію не вкладається. Дів-чата читають детективи або любовні романи.

Студентів, які не люблять читати, видно зразу – ні, не зовні, а після перших двох слів, які годі докупи зліпити. Тому для студентів ліпше, щоб відповідаючи на питання, що читав, не треба було казати: дві книжки – буквар і “така жовта”... Бо це смішно, поки не стає правдою. От хай і залишається жартом. Навіть якщо нам здається, що студенти читають не те, що по-трібно, треба за них тільки тішитись. Головне – аби вони взагалі щось читали. Бо хоч ми іноді і вважаємо, що можна обійтися лише радіо, телевізором або комп’ютером, усе ж це не зовсім тотожні речі. Просто від певних книжок варто абстрагуватися, коли їх читаєш, і не надто підпадати під вплив автора. Від інших користі ніякої, але вони допомагають відпочити. Ще якісь впли-вають навіть на погляди, життєву позицію і навіть на вчинки.

Тому варто таки читати. Хоч щось. Адже як би там не було, вислів “начитана людина” актуальний і нині. Можливо, після фрази “що більше читаєш, то більше знаєш” багатьом сту-дентам стане смішно. Але насправді таких людей видно за за-гальним рівнем ерудованості, а найголовніше – за вмінням висловлюватися.

Сувора статистика показує: книжок Україна видає менше одного примірника на одну душу населення. Яку частку в цій мізерній цифрі становить художня література, тим паче твори сучасних письменників, навіть не хочеться вираховувати. Що таке українська книга на тлі справді масового продажу російсько-мовних, а здебільшого просто російських (завезених контра-бандою з сусідньої держави) видань?

“Сучасні студенти не мають бажання читати…”, “не люблять книгу...”, “не вміють читати...”, “не читають…” – ось що, на жаль, дедалі частіше чуєш сьогодні. Куди ж поділося те читання? Можливо, вдумливе повільне читання – лише історія, а сучасні студенти отримують достатньо інформації із різних масмедіа, і процес спілкування з книгою справді відійшов на другий план?

Як зацікавити студентів читанням? Що треба зробити, щоб розвинути цей інтерес до постійної потреби в читанні? За-лучення до книги можна “спровокувати” чи ні? Під час ретельно підготовленого та продуманого заходу робляться десятки поси-лань на ту чи іншу книгу, і це має сприяти формуванню сталого інтересу до читання. Але чи стане виховання справжнього чи-тача реальністю, а не побажанням?

Пропаганду читання не треба вигадувати, варто тільки подивитися, як це роблять в інших країнах, адже всі велосипеди давно винайдено. В Європі, наприклад, в гру “відпусти книжку на волю” грають уже давно і це витворює нові сюжети сучасної міської культури.

Значна частина проблем українського книговидання, за яким пролито стільки сліз, – це наслідок низької потреби ук-раїнців у книжці та читанні, що, у свою чергу, частково зумов-лено відсутністю програм пропаганди читання. Низька соціаль-на роль читання, формування ставлення до книжки як до чогось другорядного закріплюється зневажливим ставленням до “інте-лігентів”. У країнах Європи, куди ми прямуємо, уряди і гро-мадськість стурбовані зниженням потреби в читанні. Там запро-ваджуються урядові, муніципальні та громадські програми, про-водиться безліч одноразових і довготривалих акцій, покликаних зазначену потребу стимулювати і плекати. Можливо, людям вар-то пояснити, що шлях у Європу ми не прокладатимемо кайлом і лопатою, а будуватимемо високотехнологічне інформаційне сус-пільство, в якому куплений диплом не знадобиться?

Якщо не взятися за подолання проблеми “нечитання” сьогодні, то завтра українці не читатимуть не тільки книжок, а й газет, глянцевих журналів та рекламних оголошень (це трапи-лося в США і Канаді, де у 80-ті роки у 20% дорослого населення виникла так звана функціональна безграмотність: ці люди вчи-лися в школах, але після закінчення розучилися читати, оскільки не мали такого навику).

Всі 100 членів Європарламенту вирішили взяти участь у програмі заохочення читання – фотопроекті “Впіймані на чи-танні”. Відтепер їхні фотографії в найрізноманітніших ситуаціях “Я так читаю” викладено на сайті “Пастка читання”, а сама фо-товиставка експонуватиметься на найбільших книжкових фору-мах світу. Як пояснюють самі члени Європарламенту, головне – знімки мають передавати ту насолоду, яку отримують люди від дозвілля з книжкою. Проект має на меті залучити в нього й інших політиків найрізноманітніших рівнів представництва. Гасло програми: “Читання – це вплив”.

Цікавою є программа “Євросоюз читає”. Серед завдань, які ставить перед собою програма, є такі актуальні формулю-вання, як поліпшення читацького довкілля, апгрейдинг (оновлен-ня) іміджу читання та поліпшення становища сучасних авторів. Врешті, це спільна європейська платформа промоції читання, в якій співпрацюють Бельгія, Велика Британія, Нідерланди, Німеччина.



Серед найцікавіших програм, що їх пропонує Велика Бри-танія, найбільше вражає BOOKSTART. Це національна бри-танська програма, в рамках якої кожна мама в день народження свого немовляти отримує безкоштовний пакет із книжками. В цьому пакеті не тільки посібники з догляду за немовлятами, а й книжки для читання найменшим. Організатори проекту стра-шенно переживають, що наразі їм вдається охопити лише 90 % немовлят, а так хотілося б усі сто. Річ у тім, що, як переконані у Великій Британії, перші 5 років дитини – це найсприятливіший час засвоєння дитиною мовних навиків, які найкраще форму-ються тоді, коли дитині систематично читають вголос. Мало то-го, як вважають британські психологи, дитина, якій читають від народження, раніше сама починає читати й краще навчається в школі. Згідно з умовами програми, наступний книжковий пакет

(BOOKSTART Plus) дитина отримує у віці 18 місяців. Вартість тільки цієї програми, згідно з опублікованими даними, 19,6 міль-йона британських фунтів на рік.

Крім “книжок у пелюшках”, в Британії діє кілька програм для школярів. Наприклад, програма “Пишемо разом” – це різно-манітні поетичні та прозові майстер-класи, що їх провадять в школах визнані британські письменники, і заохочення шкільних видань, куди б могли писати діти. Також це найрізноманітніші лі-тературні конкурси – приміром, конкурс Книжкові голови, в яко-му діти змагаються за право ввійти в журі, що обиратиме най-кращу книжку для дітей, найкращого письменника та най-кра-щого ілюстратора року. Ну, і ще в Британії дуже поширеними є посібники для батьків і вчителів – як краще навчити дитину читати, які книжки порекомендувати їй для читання, і чому саме ці.

Не тільки ми – весь світ зіштовхується з тим, що куль-тура читання ніби зникає, але всі докладають багато зусиль, аби врятувати і підтримати дивовижний світ Книги. Кожна країна має свої нестандартні способи зацікавлення читанням: у лон-донському метро ви прочитаєте фрагменти текстів Шекспіра, тут часто можете отримати sms-повідомлення поетичними ряд-ками. У Мехіко, користуючись найпопулярнішим видом транс-порту, матимете можливість ознайомитися з пересувною “бібліо-текою на колесах”, ще десь вважається нормальним залишити прочитану книжку чи журнал у людному місці на видноті – і подібних прикладів безліч.

У Голландії також діє кілька прецікавих програм. Зок-рема, для маленьких діток існує програма “Дні читання вголос”. Цільовою аудиторією цього заходу є діти до 6 років, які тільки вчаться читати. Причому їм читають і батьки, й дідусі з ба-бусями, і відомі люди (артисти й політики), і – що найголовніше – їхні ж ровесники, які вже навчилися читати. У проекті беруть участь найпотужніші радіостанції країни, а всім волонтерам, які погодилися брати активну участь у програмі, тобто читати вголос свою улюблену книжку, видають приємні призи, зде-більшого книжкові.

В програмі популяризації читання Strichting Lezen (Німеч-чина) привертає увагу положення “Створення привабливої ат-мосфери для читання”. “Дуже часто, – пишуть автори цієї про-грами, – люди не читають, бо в урбаністичному середовищі не-має для цього зручних місць”. До роботи в проекті залучили біоархітекторів, які запропонували свої розробки вуличних місць для читання, в яких сталими елементами є крісло, світло та по-лиця з книжками. В рамках цього проекту зроблено чимало пла-катів з висловлюваннями, присвяченими книжкам, припустімо, з такою фразою з Джона Стейнбека: “Я так багато переїжджав, що втратив будь-яке відчуття дому. І зараз для мене дім – це те місце, де зберігаються мої книги”.

Між іншим, найголовніший принцип усіх промоційних засобів у галузі пропаганди читання – це неформальність. Бо всі розуміють: будь-яка репресивна дія чи формально проведений захід можуть звести нанівець всю кампанію. Щоб займатися читанням – в нього треба вірити. І тому це щось на кшталт ре-лігії. Але такої собі необов’язкової релігії – релігії за інтересами.

Наш інформаційний простір окупований російською мо-вою, книжковий ринок заповнений російською книжкою, і скла-лася така ситуація, що мусимо стояти в обороні. Українська книжка для дітей стала малодоступною. Бракує науково-пізна-вальної літератури, пригод і фантастики (спасибі Дяченкам, во-ни трохи заповнюють цю жанрову нішу). Існують проблеми мо-тивації дітей (та й дорослих!) до читання. Це пов’язано з тим, що інформаційні потреби суспільства дуже легко зреалізовують-ся через телебачення, комп’ютер, та інші аудіо- та відеоджерела.

Останнім часом сталися певні позитивні зміни. Є указ Президента “Про деякі заходи з розвитку книговидавничої спра-ви в Україні” (21 березня 2006 р.) В ньому є пункт про запро-вадження програм читання. В травні-червні 2006 р. дали старт широкомасштабній кампанії пропаганди та підтримки читання – “Книгоманія”. Організатори “Книгоманії” сподіваються, що наш президент слідом за депутатами Європарламенту дозволить, щоб його “спіймали за читанням”, а також заохотить до цього інших відомих політичних та громадських діячів. В Києві в Україн-ському домі вперше пройшли дитячі книжкові ярмарки, відбу-лися презентації нових творів. На книжковому святі серед ігор, розваг, автографів-сесій відомих дитячих письменників і зірок були помічені Святослав Вакарчук, Ані Лорак, Лілія Подко-паєва. Чому така увага саме до дитячої книги? Суспільство зрозу-міло: якщо сьогодні загине національна дитяча література, то завтра не буде літератури “дорослої”, і читача взагалі не буде.

З 13 по 17 вересня 2006 р. тривав 13-й міжнародний Фо-рум видавців у Львові, якому рішенням Ради з питань вистав-кової діяльності в Україні при Кабінеті Міністрів від 24 квітня 2003 р. було надано статус Національної книжкової виставки-ярмарку. Ідея проведення форуму як зібрання видавців для демонстрації своїх здобутків та обговорення спільних проблем належить Богдану Кравченку, відтак успішно втілюється і роз-вивається громадською організацією “Форум видавців”, яку очо-лює Олександра Коваль. Організатори вже назвали цьогорічний захід, участь у якому взяли 584 учасники, найбільш вдалим за останні роки.

Чим цікавий форум цього року? Хочеться відповісти – усім, усіма акціями та заходами, які розбурхували Львів усі ці дні. Презентації книжок, мистецькі акції, відкриті наукові лекції, круглі столи відбувалися на території усього історичного центру Львова.

Щоденно проходила благодійна акція “Подаруймо ра-дість дітям!” – збір книжок для дитячих будинків, шкіл-інтер-натів, сільських бібліотек, а також для українських шкіл і ліцеїв Польщі та Румунії.

Найвизначнішою подією стало відкриття 1-го міжнарод-ного літературного фестивалю, яким опікувався Юрій Андру-хович. Надзвичайну зацікавленість серед молоді викликали тандем-вечори, автограф-сесії, в яких взяли участь популярні сучасні письменники. Дійства виглядали як неформальне спілкування. Україну представляли Юрій Андрухович, Любко Дереш, Тарас Прохасько, Ірена Карпа, Віктор Неборак та Сергій Жадан. Вели дискусію з ними представники польської, німецької, литовської та інших літератур.

Президент форуму Олександра Коваль висловила занепо-коєння відсутністю статистики нашого видавничого ринку – бази, без якої будувати певні плани, створювати прогнози й про-грами нереально. “Ми існуємо в зачарованому колі, – зазначила промовець, – коли українці не мають можливості купувати книжки, оскільки немає книгарень та системи промоції, відпо-відно видавці не мають змоги пропонувати ринкові велику кіль-кість цікавих видань, які б охоче купували українці. У такій си-туації часто погляди спрямовані у бік держави. Чи створить дер-жава правила гри, за якої ринок зможе розвиватися? Чи стане держава арбітром, регулятором, чи й далі залишатиметься на ринку гравцем? Замість того, щоб займатися виданням окремих, навіть украй потрібних книжок, держава мала б створити сис-тему, за якої видавці випускатимуть книжки самостійно. Інакше ми залишатимемося свідками розбудови корупції, а не ринку”.

Святослав Вакарчук був першим (і на той час поки що єдиним), хто на заклик благодійної акції пожертвував кошти (50 тис. грн) на закупівлю книжок для дитячих будинків, інтер-натів. Він висловив не лише радість з приводу організації фо-руму, а й занепокоєння проблемами в українському книгови-данні, в розвитку освіти, культури й науки, у сфері яких не роз-роблено жодної реальної урядової програми. Митець закцен-тував і на необхідності повернення школярам любові до книжки, зокрема, слід підняти якість підручників, які б читалися, як ро-мани. Пан Святослав виступив із ініціативою – запропонував проект соціальної відеореклами на підтримку читання україн-ською як дітьми, так і дорослими. Звичайно, рекламою, як мас-лом кашу, книгу не зіпсуєш. Особливо хорошу. Але ж її немає...



А яке майбутнє Ви пророкуєте книжці? Чи виживе вона? – З таким питанням часопис “Сучасність” звернувся в 2002 р. до С. Лема, нині вже покійного. Ось його відповідь: “Вступаємо в добу картинкової цивілізації, але замінити картинкою думку не вдасться. Тому книга виживе, хоча напевно змінить форму. Па-пір уже перетворюється на різновид телевізійного екрана. Про-шу собі уявити кімнату, “обклеєну” телеекранами! Це породжує в мені почуття несмаку, ба, навіть страх. Але що вдієш з модою на вдосконалення. Останнім часом трапляються “інтелігентні” винаходи. А позаяк неможливо поєднати інтелігентність із ма-шиною, це поняття роздулось, як міх. “Інтелігентна” пральна машина розрізняє кольорову і білу білизну, вибирає потрібний порошок і температуру. “Інтелігентний” холодильник не треба розморожувати, бо він сам очищується. Власне, то дуже скромна інтелігенція. Нагадує мені інстинкт мухи, яка чистить собі лап-ками крильця. З пральною машиною можна порозмовляти, але хіба що на тему трусів”.

Ось інтерв’ю 2006 р. іншої авторитетної людини. Гово-рить Умберто Еко – завідувач кафедри семіотики Болонського університету, автор численних есе і 4-х романів, серед яких “Ім’я троянди” і “Маятник Фуко”: “Деякі соціологи середини минулого століття пророкували, що майбутнє належатиме куль-турі зображень, анти-гутенбергівській культурі. Але ПК та Ін-тернет довели первісність писемності. Людина епохи Інтернету залишається гутенбергівською людиною. Інтернет дає інфор-мацію, але не каже, чи можна їй довіряти”.

“Найближчими десятиліттями ніщо людині книжку не замінить”, – так вважає В. Ховхун, директор видавництва “Вища школа”.

Інтернет – Інтернетом, книжка – книжкою. Не всі люди мають змогу прилучитися до Всесвітньої мережі, бо це дорого. Книжку купити дешевше. Книжка не випромінює радіації, вона тепліша, вона – жива, краще пристосована до людської психо-логії. З нею можна дружити, як із людиною... Книжка – ідеаль-ний співрозмовник. Її можна погортати, подивитися яку зав-годно сторінку, і це оптимальний варіант для людини, зокрема мого покоління (авторові – 40). Комп’ютер теж має свої при-нади, але інколи вони, як кажуть, “вилазять боком”, коли лю-дину практично неможливо відірвати від екрана монітора. Па-перова книжка існує трохи більш як 500 років; може, з часом людська цивілізація й винайде якийсь універсальний носій ін-формації... Але у найближчі 50 років ніщо, я думаю, людині книжку не замінить.

Не варто говорити, що читачі зовсім перестали читати. Як і неправда те, що письменники перестали писати про речі, які цікавлять читачів. Але те, що люди читають не те, що нам би хотілося, – це об’єктивне явище. Справа в тому, що наступив час, – і це явище тотальне, – коли суспільство прийняло докт-рину споживання як головну. І до книги почали ставитись спо-живацьки. Книгу тепер читають, як їдять гамбургер – щоб потім викинути паперову тарілку і бігти далі. Книга стала компо-нентом споживання. І тому з’явилась маса письменників і книг, які відповідають бажанню споживати. Щоб в транспорті не нудьгувати, перед сном пробігти очима. Щоб це читання до-повняло або заповняло психічну паузу між бажанням досягнути успіху в цьому житті: заробити, розбагатіти, втриматись на пла-ву... Інтересу до серйозної літератури стало набагато менше, у читачів просто на неї не вистачає духовних ресурсів. А ринкові письменники, задовольняючи попит, поступово відучають чи-тача від того, щоб книга для нього була духовною вправою, одкровенням, доповненням до його існування. Ресурси духов-ності великі, час не зупинити. Наша душа й духовність зара-зилися чимось чужорідним. Але споживацтво, відверта нахаб-ність чистогана не вічні, це тимчасове явище.

Щоб тримати своє щоденне життя на рівні душі, потрібна мудра книжка...




Година цікавих повідомлень

Дещо стосовно Ейнштейна”
Рік 2005 було оголошено ООН Всесвітнім роком фізики. Це зроблено на знак поваги до заслуг Альберта Ейнштейна (1879–1955), який сто років тому вніс в фізику ідеї теорії від-носності, створив теорію квантового фотоефекту і пояснив за-кономірності броунівського руху молекул. 18 квітня 2005 року минуло 50 років, як цієї великої людини не стало...

100-річчя квантової теорії світла та спеціальної теорії від-носності бібліотека відзначила комплексним заходом, який скла-дався із змістовної книжкової виставки “А. Ейнштейн: життя за-ради істини, гуманізму і миру”, розповіді про життя великого фізика, цитування його думок, суджень, парадоксів, бувальщин, епіграм, листів і навіть віршів цієї великої людини.

Як не дивно, А. Ейнштейн був удостоєний Нобелівської премії не за теорію відносності, а за теорію фотоефекту. Мабуть, члени Нобелівського комітету точно знали, що премії він вар-тий, але не знали – за що. Ейнштейна номінували на Нобеля майже щорічно з 1910 по 1922 рік. Вручення премії затягнулось майже на півроку – з моменту присудження 10 листопада 1922 р. до моменту вручення в квітні 1923 р., коли медаль і диплом йому приніс додому посол Швеції в Німеччині.

“Він розтягнув час і вигнув простір”, – пишуть про нього фізики. В “Автобіографічних записках” (1945) Ейнштейн вигук-нув: “Пробач мені, Ньютон!” Суть вибачень перед Ньютоном полягає в тому, що ньютонівській картині світу пора на смітник історії. Якщо теорія Ньютона була теорією взаємодії окремих тіл, то теорія Ейнштейна – це теорія взаємодії поля і мас, що в ньому знаходяться і змінюють поле. Зрозуміти сутність теорії відносності важко. Ця теорія зовсім не стверджує, що “все на світі відносно”. Навпаки, Ейнштейн припустив, що в світі є де-що абсолютне, і це “дещо” – швидкість світла, яка не змінюється в будь-якій системі відліку. З цього припущення він вивів, що розміри предмета, який рухається, скорочуються, його маса зрос-тає, а власний час уповільнюється. Зазвичай ці зміни надзви-чайно малі, але стають помітними, коли швидкість предмета на-ближається до швидкості світла. Дійшов до висновку, що жоден матеріальний об’єкт не може рухатись швидше від світла. Всі тіла не притягують одне одного, як це вважалося з часів Нью-тона, а викривляють простір і час.

Ейнштейн стоїть особняком як символ інтелектуальної могутності. Інколи навіть виникає думка: людство ділиться на дві частини – Альберт Ейнштейн і решта світу. Був переконаний в тому, що бог не грає в кості, вірив в повну закономірність об’єктивно існуючого, і цю закономірність намагався вловити. Наука, як він це собі уявляв, спрямована на осягнення розумом об’єктивної гармонії, яка панує в природі, де всі явища пов’язані між собою логічною необхідністю, являють собою ланцюги при-чин і наслідків. Він своїми працями поглиблював гармонію сві-ту. З роками гармонія руйнувалась прямо на очах... завдяки до-сягненням квантової механіки.

Основний результат загальної теорії відносності Ейнштейн висловив напівжартома в розмові з журналістом: раніше вва-жали, що час і простір залишаться, навіть коли всі речі щезнуть; тепер ми знаємо, що в такому випадку не буде ні простору, ні часу.

Колеги вважали його одним із найвидатніших фізиків з часів Галілея, який висунув найбільшу кількість ідей. Його на-зивали Ньютоном XX століття.

В фізичних роботах Ейнштейна формул і рівнянь нерідко більше, ніж тексту. І тому глибоке проникнення в суть теорії відносності – заняття не для пересічної людини. В масовій сві-домості він лишається наче добрим і мудрим богом. І пояс-нюється це тим, що більшість відкриттів та винаходів рано чи пізно втрачали ореол загадковості, ставали звичними, доступ-ними, а загальна теорія відносності попри її 90-ліття – така ж темна і незрозуміла для мас. Ось чому покоління за поколінням продовжує вважати Ейнштейна символом геніальності і безпе-речним авторитетом в науці.

Офіційні біографи Ейнштейна роблять акцент на його наукових досягненнях, а ми з вами спробуємо уявити, якою людиною був цей геній, бо все-таки живий бог був людиною...

Серед легенд про великого вченого є й історії, які могли з ним трапитись. Так, пишуть, що одного разу він відкрив книгу і виявив там в якості закладки невикористаний чек на півтори ти-сячі доларів. Це цілком могло трапитись, бо в побуті Ейнштейн був неуважним. Розповідають, що він навіть не пам’ятав своєї домашньої адреси: 112 Мерсерстріт, Прінстон, штат Нью-Джерсі. Цілком можливо, що правдиві і такі історії.
Бувальщини про Ейнштейна
*

Ейнштейна запитали, чи може існувати система безпрограшної гри в рулетку. Великий вчений відповів: “Красти фішки непомітно від круп’є”.

*

Одного разу журналіст запитав, як, на думку Ейнштейна, з’яв-ляються винаходи, що перетворюють світ.



– Дуже просто, – відповів він. – Усі знають, що це зробити не-можливо. Але трапляється один дивак, котрий цього не знає. Він і робить винахід.

*

Одна знайома попросила Ейнштейна подзвонити їй по телефону, але попередила, що номер дуже важко запамятати: 24361.



– І що ж тут важкого? – здивувався він. – Дві дюжини і 19 у квадраті.

*

Замислений А. Ейнштейн зустрів свого друга і привітно попросив його:



– Приходьте до мене ввечері. У мене буде професор Стімсон.

– Але ж я Стімсон! – здивувався друг.

– Це не має ніякого значення, – заперечив Ейнштейн, – однаково приходьте!

*

Одна американська журналістка запитала: Яка різниця між часом і вічністю?



– Миле дитя, – добродушно відповів учений, – якби у мене був час, щоб пояснити вам цю різницю, то пройшла би вічність, перш ніж ви би її зрозуміли.


Імідж Ейнштейна
У школі його кваліфікували як безнадійного ледаря. Ски-дається на те, що в цьому щось було: вже ставши світовою зна-менитістю, він лінувався підтримувати канонічний “професор-ський імідж” з краваткою-метеликом, смокінгом та іншими при-бамбасами. Тож на власному прикладі Ейнштейн створив новий образ ученого – нестриженого, скуйовдженого, у вічному светрі та шкіряній куртці: так йому було зручніше. Ось такий, попри власне бажання, законодавець мод... Він не був снобом, не лю-бив фраків і навіть на весілля свого вихованця Томаса Бакі в готель “Плаза” прийшов в домашньому одязі. І це не була поза чи якась дивакуватість – він просто жив так, як йому було зручно.

І ще одне: А. Ейнштейн жертвував респектабельністю за-для інтелектуального життя.

Один із знайомих запитав Л. Інфельда, чому його вчитель і друг не стриже волосся, носить якусь жахливу куртку, не на-дягає шкарпеток, підтяжок, паска, краватки. Інфельд пояснив це бажанням вченого позбавитись від повсякденних турбот: “Відпо-відь проста, і її легко можна вивести з самотності Ейнштейна, з його бажання послабити зв’язки з зовнішнім світом. Обмежую-чи потреби до мінімуму, він розширяв свою свободу і неза-лежність. Адже ми – раби мільйона речей, і наша рабська за-лежність все зростає. Ми раби ванних кімнат, запальничок, те-лефонів, радіо. Ейнштейн намагався звести цю залежність до жорсткого мінімуму. Довге волосся позбавляє від необхідності часто ходити до перукаря. Без шкарпеток можна обійтись. Одна шкіряна куртка дозволяє на багато років вирішити питання про піджаки. Можна обійтись без підтяжок, так само, як і без нічних сорочок чи піжам. Ейнштейн реалізував програму-мінімум – взуття, штани, сорочка і піджак обов’язкові. Подальше скоро-чення було б неможливим”.

Для бажання Ейнштейна максимально спростити і обме-жити свої потреби велике значення мало загострене почуття соціальної справедливості. В книзі “Mein Weltbild” він писав: “Моє зовнішнє і внутрішнє життя залежить від праці моїх су-часників і наших предків. Я повинен напружувати свої зусилля, щоб віддавати відповідно до того, що отримую і буду отри-мувати. І я відчуваю необхідність вести найпростіше життя, і у мене часто буває усвідомлення того, що я вимагаю від собі подібних більше необхідного...”.

Таким чином, більш ніж скромний костюм А. Ейнштейна якимось логічним і емоційним способом був пов’язаний з основ-ними рисами його внутрішнього життя.

Лев Анненський, російський письменник і критик, якось написав: “Символ цього світу – Ейнштейн, великий учений, кот-рий грає на скрипці”. І тому чергова наша рубрика:


Ейнштейн і музика
З шести років його почали вчити грі на скрипці. На цьому наполягла його мати, яка була музикально обдарованою жінкою. Спочатку це був нудний обов’язок, але незабаром музика захо-пила його. Вона стала його пристрастю і майже другим по-кликанням. Завжди брав з собою скрипку. Улюблені компози-тори – Моцарт, Гайдн, Бах. Коли кажуть: Ейнштейн грав на скрипці, то начебто підкреслюють: ось і великій людині прита-манна сентиментальність. Так, Ейнштейн любив музику, але не переносив сентиментальних сцен, котрі нерідко супроводжують гру на інструменті. Ненавидів сентиментальність, і навіть в ото-ченні екзальтованих людей зберігав спокій і рівновагу. Коли грав, намагався позбутися власного “я”. Ця гра кришталево чис-та й вишукана, але вона не хвилює проявами особистої прист-расті, темпераменту. Це для нас недолік, а Ейнштейн таку хо-лодність вважав достоїнством. Грав не тільки для домашніх і друзів, а й брав участь у публічних благочинних концертах; грав з такими професіоналами як Пабло Казальс; грав навіть з ко-ролевою Бельгії Єлизаветою.

Одного разу йому подарували скрипку Гварнері. Він від-мовився від подарунка. Інструмент, що коштує 15 тисяч марок – це вже власність. А будь-яка власність обтяжувала його. Все жит-тя обмежувався лише необхідним.

Якщо він виходив із своєї кімнати вночі, то, як правило, йшов на кухню з кафельними стінами, де імпровізував на скрип-ці, насолоджуючись гарною акустикою.

Знаходячись в бібліотеці, ми з вами аж ніяк не можемо не поговорити про роль книги в житті Ейнштейна.


Ейнштейн як читач
Його відкриття, що здивували весь світ, були наслідком не тільки його природного хисту і великого працелюбства, а й постійної уваги до літератури, до цілеспрямованого читання.

Книга і музика оточували майбутнього реформатора при-родничих наук з перших життєвих кроків. В середовищі, до яко-го належала його сім’я, був культ класичної музики та літе-ратури. В шкільні роки прочитав геометрію Евкліда. 12-літнього хлопчика вона вразила чіткістю тверджень, переконливістю до-казів. Цей підручник викликав у Ейнштейна “божественну ціка-вість”. Її він вважав першоджерелом всіх природничих і техніч-них досягнень: “Ми шануємо давню Грецію як колиску західної науки. Там вперше створено диво думки – логічна система, теореми якої витікали одна з одної з такою точністю, що кожний доказ був абсолютно безперечним: я говорю про геометрію Евк-ліда. Цей тріумф мислення надав людському інтелекту впевне-ності в собі, яка необхідна для подальшої діяльності. Якщо пра-ця Евкліда не змогла запалити ваш юнацький ентузіазм, то ви не створені бути теоретиком».

Праці великих філософів вивчав в історичному порядку: спочатку античних мислителів, потім філософів епохи Відро-дження і т. д. В працях великих мислителів його цікавили не від-повіді, а питання, які вони ставили. Ні до якої філософської школи не пристав. Від читання праць Канта, з яким не пого-джувався, отримував естетичну насолоду. Особливо любив Спі-нозу. В передмові до книги Рудольфа Кайзера “Спіноза” (1946) Ейнштейн називає Спінозу одним з найвидатніших філософів минулого, котрий у вивченні гармонії світу бачив засіб боротьби проти страху, ненависті й жорстокості. Не обмежувався суто науковими працями. Йому були близькі Гомер, Сервантес, Гете. Із сучасних йому письменників виділяв Бернарда Шоу, захоп-лювався його майстерністю: “В прозі Шоу немає жодного зай-вого слова, так само як в музиці Моцарта немає жодної зайвої ноти. Те, що один робив в сфері мелодій, інший робить в сфері мови: бездоганно, майже з нелюдською точністю передає мисс-тецтво і свою душу”.

Високо цінував Достоєвського: “Достоєвський дає мені більше, ніж будь-який науковий мислитель, більше, ніж Гаусс!” Отримував етичне задоволення від читання “Братів Карама-зових”. Черпав в творчості Достоєвського не елементи науко-вого світогляду, а імпульси для пошуків.

Ейнштейн мав велику домашню бібліотеку. Слідкував за тим, що виходило з питань теоретичної фізики, збирав усі пуб-лікації. Дружив і переписувався з багатьма вченими. Писав ре-цензії, відгуки на різні праці, передмови до робіт корифеїв при-родознавства. Воістину безкрайній світ читання великого вче-ного. І сам він – поет, що захоплюється величчю світобудови, музикант, що вслухається у всесвітню гармонію. “Творіння інте-лекту впродовж віків осявають світ світлом і теплом”. Ці слова, звернені до Ньютона, стосуються і самого А. Ейнштейна.

В отроцтві був глибоко релігійною людиною. Релігійний рай назавжди втратив завдяки читанню науково-популярної лі-тератури. Він побачив, що в біблійних оповідях багато дечого не може бути правдою. Цієї простої істини для хлопчика, що нама-гався мислити ясно, виявилось цілком досить. З релігією він по-кінчив назавжди. “Наслідком читання природознавчих книг, – зізнавався пізніше Ейнштейн, – стало прямо-таки фантастичне вільнодумство”. Відбулася втеча і від релігії. Книги привели до того, що наївна віра в бога змінилась у хлопчика свідомим запереченням його існування. Став атеїстом, як і його батько. І психологічно Ейнштейн зумів виховати себе так, що скороми-нущі почуття і помисли підкорив ідеалам, які поставив перед собою.

“Спілкування з ним приносило відчуття щастя, – писав про нього Макс Борн, – тому що відчувалося, як він був аб-солютно незалежним від свого “я”.

Вважав себе більше філософом, ніж фізиком. Він фізик, що філософствує... Хотів, щоб і його студенти мали смак до фі-лософського бачення світу.

А ось і давно очікувана епіграма на Ейштейна:
Был этот мир глубокой тьмой окутан.

Да будет свет! И вот явился Ньютон.

Но сатана недолго ждал реванша:

Пришел Эйнштейн, и стало все, как раньше.
(Из “Книги эпиграмм”, перевод С. Маршака)
...І все-таки живий бог був людиною. Він любив не лише вчені дискусії та гру на скрипці, а й тушковану баранину. А ще він любив жінок...

Скільки б жінок не “вкладали” до ліжка великого фізика, жодна біографія не обійдеться без згадки про трьох з них. Ці три карти з колоди долі випали точнісінько за традиційною форму-лою: перша – для розуму, друга – для дому, третя – для серця... Важ-ко собі уявити, що у генія було перше кохання, друге, третє...


Для розуму
Розум Ейнштейна, його винятковий інтелект, яким впро-довж десятиліть захоплювалось людство, розвивався дуже по-вільно. Не кожен геній в дитинстві був вундеркіндом, але ма-ленький Альберт не дотягував навіть до середнього рівня: дуже пізно почав говорити, іноді впадав в безпричинну лють, а весь інший час був повільним і апатичним. Ровесників догнав досить швидко, і в школі його дражнили не за тупість, а за чесність і наївність.

До речі, улюблена легенда двійочників – про те, що Ейн-штейн погано вчився в школі, і його звідти вигнали, не більше, ніж хибна думка. Він терпіти не міг дисципліни, ненавидів ат-мосферу, що панувала в гімназії. Викладачі молодших класів манерами нагадували йому фельдфебелів, а старших – лейте-нантів. Викладачі не любили його, бо його поведінка ставила під сумнів струнку систему освіти. Мюнхенську гімназію покинув сам.

Пізніше, в Цюрихському технологічному інституті, Аль-берт теж не вирізнявся старанністю, ретельністю та посидю-чістю. Його інтелект міг розвиватись тільки під час наукових розмов, диспутів.

Найбільш бажаною співрозмовницею незабаром стала Ми-лева Марич – студентка родом із Сербії і єдина жінка на курсі. Безперечний математичний талант поєднувався в ній з такою ж безперечною зовнішньою непривабливістю. Великорота, пласко-груда та ще й кульгава іноземка була на чотири роки старшою від красеня Альберта, який погодився стати чоловіком Милеви, але на абсолютно ієзуїтських умовах. Крім домашніх обов’язків, вона мала виконувати для нього всі наукові розрахунки, не мала права претендувати на час чоловіка і вимагати від нього проявів почуттів. Побралися 1903 року, через рік у них народився син Ганс Альберт. Милева настільки гарно розбиралася в фізиці та математиці, що дехто оголошує автором теорії відносності саме її, а Ейнштейна – таким собі інтелектуальним сутенером. Сімей-не життя наших героїв не склалося. Народження другого сина Едуарда, який виявився розумово неповноцінним, не врятувало сім’ю. Коли Ейнштейна переманили на роботу в Берлін, Милева поїхала з ним, але, розуміючи, що все закінчено, незабаром (в 1914 р.), мотивуючи свій від’їзд хворобою дітей, повернулася до Цюриха і з того часу з чоловіком не бачилась. Проводжаючи їх, Ейнштейн, кажуть, просльозився, але більше ніяких ознак смут-ку чи горя не проявляв. І це зрозуміло: він давно готувався поєд-нати свою долю з іншою, яка стала на багато років берегинею його домашнього вогнища.
Для дому
З молодою вдовою Ельзою Левенталь Альберт зійшовся ще в 1912 р. На знайомство часу не втрачав: Ельза доводилась йому двоюрідною сестрою по матері і троюрідною – по бать-кові. Якось приїхав до Берліна у справах, заглянув до кузини, яку не бачив з дитячих років, – і закохався з першого погляду. Ельза була значно молодшою від Милеви і значно симпа-тичнішою. І головне – вона ніколи і нічого не вимагала.

Розлучення Альберта і Милеви тривало довго – частково через світову війну, але в основному через Милеву, що вперто відмовлялась відпустити чоловіка на всі чотири сторони. Ейн-штейнові довелося не тільки документально визнати свою зраду і факти рукоприкладства, але й пообіцяти колишній дружині Нобелівську премію – він не мав сумніву в тому, що рано чи пізно він її отримає. Нарешті весною 1919 р. Ельза і дві її доньки від першого шлюбу на законних підставах оселились в будинку Ейнштейна.

Незабаром він дійсно отримав Нобелівську премію і чес-но перевів всі гроші Милеві. Ельза свято вірила, що її обов’язок – створювати прославленому чоловікові всі умови для нових гло-бальних відкриттів. Поводила вона себе так: ніколи ні в чому не суперечила йому, не претендувала на його дорогоцінний час, за першим же знаком покірно виходила з кімнати... Вона не мала права заходити до його кабінету, і навіть спальні у них були в різних кінцях будинку. Але ці жертви не обтяжували Ельзу, як і розмови про те, що вона, така посередність, не заслуговує на такого чоловіка. На плітки вона просто не зважала. І вона була винагороджена – коханок у Альберта був не один десяток, але тільки її ім’я історія навіки поєднала з ім’ям генія. А об’єкти пал-кої пристрасті Ейнштейна, як правило, не затримувались на-довго в його серці. За одним-єдиним винятком...
Для серця
Увага жінок була хоча й найприємнішою, але тільки час-тиною життя суперзірки. Його запрошували виступати на мі-тингах, з’їздах, зборах, відкриттях і закриттях, але найчастіше йому доводилось читати лекції про свою теорію – з цими висту-пами він об’їздив безліч країн. Під час турне по США дізнався, що до влади в Німеччині прийшли фашисти, і про повернення додому не може бути й мови.

Американський уряд довго вирішував, чи можна видати Ейнштейнові дозвіл на проживання у США, бо він вважався не-благонадійним (пацифістські переконання, сіоністські ідеї, соціал-демократичні погляди). Нарешті, велике сімейство – А. Ейнштейн з Ельзою та доньками, його молодша сестра Майя і старший син Ганс з сім’єю – оселилось в Прінстоні, штат Нью-Джерсі, де Ейнштейн почав працювати в Інституті вищих досліджень. На знак поваги до нового співробітника адміністрація інституту вирішила встановити перед входом його бронзовий бюст. Так Альберт познайомився з знаменитим скульптором Сергієм Конен-ковим і його дружиною Маргаритою.

Маргарита подобалась не лише своєму чоловікові, а й Шаляпіну, і Рахманінову, і десяткам менш відомих чоловіків. Їй було вже під сорок. Її фігура, яка служила моделлю для кращих робіт Коненкова, приваблювала все менше захоплених поглядів. Але серед них виявився погляд самого Ейнштейна...

Маргарита ще до знайомства з Ейнштейном подружилася з однією з доньок Ельзи (своєю тезкою Марго) і спочатку їздила до Прінстона начебто погостювати у подруги. А коли в 1936 р. Ельза померла, закохані перестали таїтися. Коненков зробив ви-гляд, що нічого не помічає.

Ми можемо тільки здогадуватися про почуття Маргари-ти, а Ейнштейн був на верху блаженства. Вперше за багато років він викликав інтерес у жінки не як великий геній. Для неї він був ще міцним чоловіком, дотепним співрозмовником і дуже палким коханцем. Якось, намалювавши себе і Маргариту, він назвав цей портрет Альмаром (за початковими буквами їхніх імен), і з того часу це слово стало їхнім спільним ім’ям. Він писав їй вірші. Він навіть терпів її улюбленців – дресированих пацюків, яких вона всюди носила з собою.

Цікаво, що подумав він, коли в серпні 1945 р. до нього прийшла схвильована Маргарита і розповіла неймовірну істо-рію: виявляється, вона багато років виконувала завдання радян-ської розвідки, тепер її відкликають до СРСР і там розстріляють, якщо вона не привезе дані про ядерні випробовування в США…? Вербування відбулося бездоганно: геніальний Ейнштейн так і не повірив, що всі 10 літ прекрасного роману були тільки підготов-кою до “моменту Ікс”. Він погодився зустрітись з шефом Мар-гарити (він діяв під ім’ям “консула Михайлова”) і передав йому деякі атомні секрети, до яких мав доступ. А через тиждень на-завжди попрощався з засмученою Маргаритою (хто знає, може, вона насправді кохала його), подарував їй на пам’ять свого імен-ного годинника і потім ще довго писав листи в Москву, але відповіді, як ви здогадуєтесь, так і не отримав...



Незрозуміло, як ФБР не вирахувало Маргариту. І наші від-рікаються від неї. Тільки генерал Судоплатов проговорився: “наш старий перевірений агент”. Радянський Союз не міг ви-знати, що секрет атомної бомби ми вкрали. Наші вчені успішно працювали, але перша атомна бомба була точною копією аме-риканської. Чи правда всі ці шпигунські пристрасті, чи красива легенда, ми не знаємо. Військові відомства обох сторін збері-гають мовчання. А правдою є те, що Ейнштейн до самої смерті зберігав пледи, люльки, олівчики, колись давно подаровані йому Маргаритою. А ще збереглися дуже зворушливі листи геніаль-ного фізика, де стільки палкого кохання, що забуваєш про те, що їх писав літній чоловік і зовсім не професійний поет:
Тобі не вирватись

Із сімейного кола –

Це наше спільне нещастя.

Крізь небо невідворотно

І правдиво прозирає наше майбутнє.

Голова гуде, як вулик,

Знесиліли серце і руки.

Приїзди до мене в Прінстон,

На тебе чекають спокій і відпочинок.

Ми будемо читати Толстого,

А коли тобі набридне, ти піднімеш

На мене очі, сповнені ніжності,

І я побачу в них відблиск Бога...
...18 квітня 1955 р. найбільший мудрець сучасності помер від розриву аневризми брюшної аорти. Помер уві сні. Хто ж з його супутниць з’явився йому в останньому сновидінні? Тала-новита, але стервозна Милева; надійна, але нудна Ельза; пре-красна, але брехлива Маргарита?.. Жодна з них не була доско-налою, жодна не наблизила до світової гармонії, закони якої він намагався збагнути. Можливо, з цією задачею він впорався сам. І в останню мить життя з’явились перед ним у всій красі нові рівняння, що пояснюють світ – джерело слави майбутніх геніїв...

Ненавидів культ особистості. Заборонив будь-які погре-бальні церемонії. 12 найближчих людей йшли за труною. Місце і час похорону не були відомі більше нікому – так написано в заповіті. Промов не було. Спалили в крематорії. Попіл розвіяли за вітром.

І на завершення нашої розповіді – рубрика:
Ейнштейн – суперзірка
Сьогодні нам важко навіть уявити масштаби популяр-ності Ейнштейна в першій половині XX століття. Правда, до кінця життя сам учений не міг збагнути причини своєї світової слави. Ефектні заголовки англійських, американських і багатьох інших газет 1919 року:

“Революція в науці”, “Нова теорія будови Всесвіту”, “Зни-щення механіки Ньютона”, “Промені вигнуті, фізики розгуб-лені”, “Теорія Ейнштейна торжествує”. Це було початком ейн-штейнівської легенди, яка триває і до цього часу. Викривлений простір і відхилення променів світла, – ці слова, що б вони не означали, зачаровували публіку. Це був гімн розумові, що про-звучав після безглуздого варварства першої світової війни.

Репортерам повезло. Замість типового академіка вони по-бачили ексцентричного типа зі скуйовдженим волоссям, зухвало привабливого, з почуттям гумору, що переходило в сарказм.

Ефектна і колоритна фігура вченого, фотогенічність ви-кликали шалений інтерес. “Від мене хочуть статей, заяв, фото-графій, – писав він на Різдво 1919 р. – Все це нагадує казку про нове плаття короля і віддає безумством, але невинним”. ЗМІ ство-рили імідж мудреця і оракула, і тепер уваги Ейнштейна вимагав весь світ. Донька лорда Холдейна при зустрічі з ним знепритом-ніла. А під час поїздки до Женеви його брали в облогу натовпи молодих дівчат, одна з них навіть намагалась вирвати у свого кумира пасмо волосся на пам’ять. На його честь називали си-гари, немовлят, телескопи; нескінченним потоком йшли листи. Йому писали шанувальники, релігійні психопати, шарлатани, що просили грошей, громадські організації та рухи, що просили у нього підтримки, школярі і, нарешті, одна маленька дівчинка, котра запитала: “А ви дійсно є?”.

До своєї слави спочатку ставився з гумором, потім з від-разою і нарешті зовсім збайдужів. Від урочистих офіційних обі-дів відмовлявся, називаючи їх “часом годування звірів у зоо-парку”. Куди б він не прийшов, він завжди був у центрі уваги, особливо жіночої. У жінок раптом виникала незрозуміла прист-расть до науки – предмета, що зазвичай викликав у них сон-ливість.

Ейнштейн А. став іконою, і поглянути на нього по-новому дуже непросто. Під час перебування в Японії натовп чекав цілу ніч, коли Ейнштейн вийде на балкон. Йому було всього 26 років в 1905 р., коли він опублікував спеціальну теорію від-носності, але образ його склався з тих рис, які з’явилися у нього через півстоліття, в останні роки життя. Образні метафори давно перетворились в кліше. Письменник Ч. П. Сноу сказав: “На пер-ший погляд, перед нами натхненний святий, що трішечки схо-жий на опудало”. Для масової свідомості Ейнштейн став вті-ленням ексцентричного генія, який показує язика прямо в об’єк-тив фотографам і ходить в туфлях на босу ногу. Його оточував ореол святості.

І попри всі іміджі і метафори раптом таке зізнання не-щасної людини: “Я ні в чому не відбувся. Я не відбувся як чоло-вік, я жодну жінку не зробив щасливою, я не відбувся як батько і не відбувся як вчений”. І ще одна фраза зі щоденника: “Сучас-ники вбачають в мені єретика і реакціонера, який пережив са-мого себе”.

Існує легенда, що перед смертю Ейнштейн спалив свій архів і сказав, що без його відкриттів людству буде краще жити. І начебто разом з ним поховали попіл рукописів (за іншою версією розвіяли за вітром). Він вважав, що ці знання можуть тільки зашкодити людству.

Що це були за роботи? Відповідь великий фізик забрав із собою. Є тільки припущення. В останні роки працював над ство-ренням Єдиної теорії поля. Її сенс полягає в тому, щоб за допо-могою рівняння описати взаємодію трьох фундаментальних сил: елетромагнітних, гравітаційних і ядерних. А для пересічної лю-дини існує ще й таке пояснення: геніальний вчений вирішив за-брати у могилу таємницю реальності прориву в інший вимір. Зви-чайно, це всього – навсього гіпотеза. І цілком може бути, що Ейн-штейн говорив і писав зовсім не про те, що йому приписується...



Нас не шокує, коли велетенський портрет Ейнштейна слу-гує тлом для танців напівоголених дівчат на карнавалі в Ріо-де-Жанейро, як це було в 1996 р. І як цілком нормальну ми сприй-маємо інформацію ЗМІ про ейнштейнівський фестиваль в Швей-царії цього року, де, крім демонстрації експериментів вченого, можна побачити балет “Ейнштейн”.

Не можна не сказати, що основні головні болі XXXXI ст. влаштував людству саме Ейнштейн. Наприклад, Ізраїль і Палес-тина. Це була його ідея – заснувати ізраїльську державу. Йому навіть надійшла пропозиція у 1952 р. стати президентом Ізраїлю, але він її відхилив. Він “подарував” нам проблему атомної бом-би, ідею світового уряду. Антиглобалізм, який ми сьогодні спос-терігаємо, – саме те, чим ця ідея обернулася. Можливо, не ви-падково на всім відомій фотографії він показує язика: мовляв, людство про мене ще згадає. Принаймні, не забуде...
Каталог: jspui -> bitstream -> 123456789
123456789 -> Використання науково-технічних бд у наукових дослідженнях Васильєв О. В., к т. н
123456789 -> Розвиток банківського споживчого кредитування
123456789 -> Реферат дипломна робота містить 128 сторінок, 17 таблиць, 21 рисунок, список використаних джерел з 108 найменувань, 6 додатків
123456789 -> Методичні рекомендації до організації самостійної роботи студентів заочної форми навчання
123456789 -> Методичні рекомендації для студентів денної форми навчання Оздоровче і прикладне значення занять
123456789 -> «Аналіз розподілу та використання прибутку банку»


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка