Бібліотека моє придніпров’я календар пам’ятних дат області на 2006 рік



Сторінка1/9
Дата конвертації05.12.2016
Розмір2.25 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

ОБЛАСНА


УНІВЕРСАЛЬНА

НАУКОВА

БІБЛІОТЕКА

МОЄ ПРИДНІПРОВ’Я
КАЛЕНДАР ПАМ’ЯТНИХ ДАТ ОБЛАСТІ

НА 2006 РІК

ДНІПРОПЕТРОВСЬК

2005
ВІД УПОРЯДНИКА

Календар «Моє Придніпров’я» – методико-бібліографічне видання, яке містить хронологічний перелік знаменних і пам’ятних дат минулого Дніпропетровщини, а також текстові довідки до ювілейних чи особливо цікавих дат. Кожна дата супроводжується бібліографічними джерелами, від одного-двох і більше. Рекомендаційні бібліографічні списки упорядковані в логічній та хронологічній послідовності.

Календар видається щорічно, починаючи з 1972 року.

Мета покажчика – допомагати бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям у поширенні знань з історії рідного краю, популяризації імен діячів науки, культури, мистецтва, пов’язаних із Дніпропетровщиною в сучасних та історичних межах.

Користуючись матеріалами календаря, можна відзначити пам’ятні дати, оформити книжкову виставку, організувати перегляди літератури, підготувати масові заходи тощо.

Якщо запропонованих матеріалів недостатньо, рекомендуємо звернутись через міжбібліотечний абонемент (МБА) чи безпосередньо до відділу краєзнавчої літератури та бібліографії обласної наукової бібліотеки. Працівники відділу підготують необхідні добірки, зроблять ксерокопії (остання послуга платна).

Усі матеріали в календарі розташовані в хронологічній послідовності, текстові довідки окремо не виділяються.

Усі дати дано за друкованими джерелами. При виявленні помилок в датах просимо звертатись із зауваженнями за адресою: Дніпропетровськ, пр. К.Маркса, 18, ІІІ поверх, відділ краєзнавчої літератури та бібліографії, телефонами: 47-45-37, 47-45-36.

При передруку чи використанні матеріалів календаря у пресі чи на Інтернет-сайтах обов’язково посилатись на джерело із зазначенням повного бібліографічного опису.

Дирекція ДОУНБ щиро дякує авторам за надані матеріали, а також закликає до співпраці усіх зацікавлених.


Наші автори:
Максим Едуардович Кавун, кандидат історичних наук, доцент ДНУ.

Ігор Олександрович Кочергін, кандидат історичних наук, доцент НГУ.

* * *
Розляглися степи

на всі сторони,

Відкричали в степу

чорні ворони.

Подніпровські сади

стали білими.

І летять журавлі

над могилами.
Де шукати мені

долі кращої,

Крім землі, де лежать

мої пращури?

Земле рідна моя,

краю зоряний!

Твої щедрі поля

серцем зорані.


Борис Мозолевський


ХРОНІКА ПАМ’ЯТНИХ ДАТ І ПОДІЙ

* * *


Не все колишнє, хоч би як хотілося,

в своїй душі заколишу.

Дивлюся на вишневу гілочку,

схилилась аж до споришу...
Неначебто зустрічний потяг –

пролинули мої літа.

І „так” було,

було й „не так”,

багато сподівавсь на потім.



Дивлюсь тверезіше тепер:

Попереду часу – не море.

А невідоме хвилі горне.

Чатує зірко, мов орел...



Олесь Завгородній

ЗИМА
СІЧЕНЬ
* * *

Напухнатила білого безу зима,



запахущого безу, що ловко так пахне морозом.

Дитинча на санчатах по тінях бузкових ялозить.

А бузкова задума неждано приходить сама.

Соловейком між кетягів білих затьохкав дзвінок,

сипонули школярики, хвацькі такі й голосисті.

Оберемками любо зачерпувать грона росисті,

серед білого безу іти у веселий танок.

Чи була ця зима, що наснилась мені весняною?

Чи пашіли морози розквітлим білявим бузком?

Пам’ять світиться тихо. Я про це розповім вам весною,

коли квітень гілки мого безу заліпить сніжком...

Наталка Нікуліна

8 січня 1931 р. – у с. Андріївка Бердянського району Запорізької області народився Костянтин Іванович Чеканьов, заслужений художник України. 1956 року закінчив Дніпропетровське художнє училище, а 1962 – Харківський художній інститут. 1968 р. прийнятий до Спілки художників СРСР. Працював в галузі станкової і монументальної скульптури. Серед його основних станкових творів: „Агроном”, „Моряк”, „Полудень”, „Комбайнер В.П.Сорокін”, „Портрет матері”, „Герой Радянського Союзу генерал-майор В.Г.Пушкін”, серед монументальної скульптури –пам’ятникі студентам і викладачам вузів, загиблим у роки війни (у співавторстві з В.Щедровою та А.Ситником), пам’ятники М.Янгелю, Г.Петровському, Е.Лисенко та інші. Художник багато разів брав участь у різноманітних виставках, 1980 р. одержав Почесну грамоту Президії ВР УРСР. Помер у березні 2000 р. (75 років від дня народження).
Література:

Чеканев Константин Иванович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 198-201.



9 січня 1931 р. – у м. Єнакієвому на Донбасі народився Ігор Петрович Пуппо, поет, журналіст, член Дніпропетровської обласної організації Національної Спілки письменників України. 1954 р. він закінчив історико-філологічний факультет ДДУ, працював кореспондентом ТАРС у Казахстані, а згодом повернувся до Дніпропетровська. Працював у молодіжних газетах, 1971 року очолив відділ літератури та мистецтва в редакції газети “Днепр вечерний”, керував ним багато років.

Друкуватися почав ще в студентські роки, перша його книжка поезій „Степь золотая” побачила світ 1957 року, 1963 року молодого поета прийняли до Спілки письменників. Сьогодні у Ігоря Пуппо понад десяток збірок та книг оповідань, на його вірші написано пісні. Ігор Петрович лауреат комсомольської премії ім. Г. Петровського. (75 років від дня народження).


Література:

Пуппо И.П. Постижение: Стихи.– Днепропетровск: Промінь, 1981.– 94 с.

Пуппо И.П. Во имя чего я живу: Стихотворения.– К.: Дніпро, 1983.– 158 с.

Пуппо И.П. Звёзды на рейде: Рассказы.– Днепропетровск: Промінь, 1986.– 108 с.

Пуппо И.П. Ступня на лопатках: Фельетоны, стихотворения, поэмы.– Днепропетровск: Проминь, 1990.– 64 с.

Пуппо И.П. Первые цветы в мае: Стихи.– Днепропетровск: 1995.

Пуппо И.П. Я гляжу со своей колокольни: Злые стихи и поэмы.– Днепропетровск: Южная Пальмира, 1998.– 106 с.

* * *


Фролова К. Поетичне слово над Дніпром // З любові і муки... / Ф.Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С. 295-327.

Про І.Пуппо – С. 302.

Савченко В.В. Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров’я: Есе.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 11-12.



9 січня 1936 р. – Криворізький коксохімічний завод видав першу продукцію (70 років події).
Література:

Новик Л.И., Кан Д.И. Кривой Рог: Путеводитель-справочник.– Днепропетровск: Промінь, 1986.– С. 71-72.



12 січня 1936 р. – у м. Дніпропетровську організовано спортивне товариство Придніпровської залізниці “Локомотив” Воно утворилось на базі існуючого в 1919-1924 роках клубу “Тверезість”, який знаходився на Червоній Чечелівці на території Дніпропетровського тепловозоремонтного заводу. Одним із його завдань було проведення спортивної роботи та організація фізкультурного руху. З часом при клубі побудували водну станцію та стадіон, можливості для занять спортом розширились, виникла потреба в організації товариства.

Емблемою товариства було обрано зображення локомотиву, що стрімко летить уперед і символізує собою невпинний рух. Символіка ця, беззаперечно виправдала себе, за сімдесят років існування товариство виховало чимало майстрів спорту, чемпіонів, щорічно проводяться чемпіонати з шести видів спорту. Успішних результатів досягають футбольна команда, важкоатлети, шахісти. Керівництво вагоноремонтного заводу постійно піклується про розвиток товариства “Локомотив”. (70 років події).


Література:

Локомотив идет без остановок // Наше місто.– 1996.– 2 берез.



17 січня 1901 р. – у с. Кам’янці неподалік від Катеринослава народився Григорій Данилович Епік, український письменник. Його батько працював на лісопильнях, на заводі “Шодуар”. Робітником почав своє трудове життя й Григорій, брав участь у громадянській війні на боці більшовиків, був поранений.

1921 року він став слухачем курсів при Полтавській губнаросвіті, по закінченню курсів працював там же, був редактором місцевої комсомольської газети “Червоний юнак”, став помітною фігурою в політичному і громадському житті полтавської молоді, писав вірші та оповідання.

1924 року Г.Епік переїхав до Харкова, де став одним з керівників письменницької організації “Плуг”, редактором журналу “Молодий Більшовик”. Він продовжував учитися, вступив до Інституту червоної професури на кафедру історії України. Через два роки вийшов з “Плугу” і вступив до письменницької організації – Вапліте.

У грудні 1934 року Епіка заарештували й відправили на Соловки, де й розстріляли у 1937 році. Лише через багато років він був реабілітований посмертно.

Григорій Епік працював у різних жанрах – поезії, прозі, драматургії, кінодраматургії. В 20-х роках вийшли його збірки віршів “Червона кобза” та оповідань “На зломі” і “В снігах”, в 1930 році надруковано книгу оповідань “Том сатири”. Найбільш політичним і визначним твором письменника є роман “Перша весна”, виданий 1931 року, написаний по живих, гарячих слідах бурхливої, пронизаної гострими соціальними конфліктами сільської дійсності. Другий і останній роман Григорія Епіка “Петро Ромен” (1932), написаний у відповідь на заклик комсомолу створити позитивний образ молодого робітника. Критика і сам автор оцінили як слабкий і невдалий.

За часом творчий шлях Григорія Епіка тривав недовго, трохи більше десяти років. Життя його урвалось рано, талант не встиг розвинутись на повну силу. В своїх книгах письменник залишив свою бентежну молодість і душу романтика. (105 років від дня народження).



Література:

Епік Г. Твори / Вступ. ст. О.Килимника.– К., 1958.– 600с.

Епік Г. Перша весна: Роман.– К.: Дніпро, 1971.– 339с.

Епік Г.Д. “Роменова абетка” з Соловків.– К.: Веселка, 1993.– 30с.

* * *

Чабан М. Очима брата // Чабан М.П. Січеслав у серці: Нариси / Книга пам’яті.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С.73-80; Також: З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С.138-145.



* * *

Епік Григорій Данилович (нар. 17.01.1901-1937) // Моє Придніпров’я: Календар пам’ятних дат області на 2001 рік: Бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2000.– С. 77-78.



22 січня 1906 р. – у м. Катеринославі народилась Есфір Михайлівна Емден (справжнє прізвище – Коссая), дитяча письменниця. 1923 року вона вступила до Вищого літературно-художнього інституту ім. В.Брюсова, згодом навчалася в Ленінградському університеті. Після закінчення навчання працювала в дитячому відділі Держвидаву.

1928 року в дитячому журналі „Искорка” було опубліковано її перше оповідання. Згодом вона видала книжки: „Весенний марш”, „Солнце”, „День”, „Школьный год Марины Петровой”, „Приключения маленького актера”, „Дом с волшебными окнами”. Померла письменниця 1961 року (100 років від дня народження).


Література:

Моє Придніпров’я. Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської області на 1986 рік: Бібліографічний покажчик.– Дніпропетровськ, 1985.– С. 15-16.



22 січня 1911 р. – в сел. Лоцманська Кам’янка (тепер в межах м. Дніпропетровська) народився Григорій Микитович Омельченко, лоцман, працівник освіти, громадський діяч, один із засновників дніпропетровської організації Народного руху України. (95 років від дня народження).

Лоцману Дніпрових порогів

Григорієві Микитовичу Омельченку
Плекав Дніпро в дитинстві свого сина,

В бурхливих водах долю гартував, –

Не все звитяжцю віддала Вкраїна,

Хоч їй він сили всі свої віддав.

Цькували долю знавіснілі люди

І кидали в засніжені краї...

Не скарживсь, не коривсь:

„По вашому не буде!

Я повернувсь на прамісця свої,

І розповім історію лоцманів

І вільний дух їх внукам передам,

Аби народ позбувся всіх кайданів

І більше щоб ніколи не страждав!...”

Два велетні живуть у одночасі –

Сідий Славутич й лоцман-ветеран,

В своїй зажурі і в своїй окрасі,

В рубцях незгойних і болючих ран...

Два велетні дарують людям радість,

Святе добро і все, що Бог послав...

Вітаєм щиро і просим лише малість:

Аби Всевишній 100 Вам ще додав

Анатолій Поповський

Григорій Микитович народився в лоцманській сім’ї. З шести років він привчався до хліборобської праці, рибальства та лоцманського ремесла, набирався сили та звитяги, переймав досвід життя у мудрих досвідчених односельчан. Дев’ятнадцятилітнім він став отаманом плота, а в 21 рік – помічником лоцмана. З 1929 року, після того, як його земельний наділ, що дістався від предків, відібрала влада, Григорій Микитович пішов працювати у колгосп, а після закінчення вечірньої школи вступив на підготовчі курси до Інституту професійної освіти, згодом перейшов на соціально-економічний факультет Дніпропетровського університету. 1937 року закінчив геолого-географічний факультет Харківського університету, працював учителем географії та астрономії в середніх школах і сільськогосподарському інституті м. Мелітополя, лектором обласного лекторію м. Запоріжжя.

Григорій Микитович пройшов шляхами Великої Вітчизняної війни від початку до кінця, був офіцером-артилеристом, отримав контузію, а після закінчення війни ще рік служив в окупаційних військах на території Австрії, Угорщини, Болгарії. Після повернення з армії Григорій Омельченко працював директором педагогічного училища.

Голод 1946 року, смерть тисяч людей, в тому числі й дітей, настільки вразили його, що Григорій Микитович написав про це листа до ЦК КПРС. Відповідь отримав дуже швидко – як „ворог народу” був засуджений по ст. 54-10 на 10 років. Пройшов табори у Сибіру, на Амгуні, Амурі та Сахаліні, дивом, а швидше завдяки мужності, фізичній витривалості залишився живим. Реабілітацію „за відсутністю складу злочину” отримав тільки у 1961 році.

Після того ще працював вчителем географії та астрономії, директором школи, але був звільнений за те, що учням сказав: “Мазепа ніколи не був зрадником України”.

Григорій Микитович ніколи не був байдужим до долі України, та найбільша його активність припала на 70-90-ті роки, коли вже був на пенсії. З 1970 року у школах №107 і №135 він постійно проводив з учнями цікаві уроки рідної природи, мужності, народознавства. У товаристві “Просвіта” ім. Т.Г.Шевченка Григорій Омельченко мав посвідченням №1, був також одним із засновників дніпропетровської організації Народного руху України, членом Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, в якому його обрали заступником голови обласної організації.

З ініціативи Григорія Микитовича у 107-й школі та дитячому садочку № 270 Лоцманської Кам’янки з виховання й навчання дітей російською мовою перейшли на українську. У рідному селищі він створив музей дніпровських лоцманів і майже до останніх днів свого життя проводив там лекції та екскурсії. Любив розповідати, як ще у юності бачив Дмитра Яворницького коли той спілкувався з лоцманами.

Григорій Омельченко написав і видав книгу „Спогади лоцмана порогів Дніпрових”, згодом у дещо зміненому вигляді вона була перевидана під назвою “Дніпрові лицарі”. Також в місцевих газетах та львівському журналі “Дзвін” (1993, №№ 7-9) друкувалися окремі уривки зі спогадів просвітянина. Не раз вони звучали по обласному радіо в передачах “На полі слова”, які вела Наталка Нікуліна. За свою благородну роботу в справі відродження української духовності: видання спогадів про лоцманів, створення музею цієї мужньої професії Григорій Омельченко удостоєний звання лауреата премії імені Дмитра Яворницького.

Невсипущий, невтомний лоцман, просвітник помер на 92 році життя, 28 лютого 2002 року. Тіло його поховали на старовинному лоцманському цвинтарі, а душа, мабуть, відлетіла за пороги. У спадок залишились книги, десятки статей у періодиці, унікальний музей.


Література:

Омельченко Г.М. Спогади лоцмана порогів Дніпрових.– Дніпропетровськ: Січ, 1998.– 159 с.

Омельченко Г.М. Дніпрові лицарі.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2000.– 184 с.

Омельченко Г. Степи України. Весняний степ нашого краю: Поетичні есе // Січеславщина: Краєзнавчий альманах. Вип. 4. Скарби придніпровського степу / За ред. Г.К.Швидько.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2002.– С. 52-60.


* * *

Омельченко Г. Крізь сталінські табори смерті / Підготував М.Чабан // Прапор юності.– 1989.– 10, 13, 15, 20, 22 черв.; Також: Зона.– 1998.– № 13.– С. 20-45.

* * *

Швидько Г.К. Останній лоцман – лауреат літературної премії // Південна Україна XVIII-XIX століття: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету. Вип. 4 (5).– Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 1999.– С. 296-297.



Поповський А. 90 років від дня нароження Омельченка Григорія Микитовича (нар. 22.01.1911) // Моє Придніпров’я. Календар знаменних дат області на 2001 рік: Бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2000.– С. 79-81.

Чабан М. Душа відлетіла за пороги // Січеславщина: Краєзнавчий альманах. Вип.4. Скарби придніпровського степу / За ред. Г.К.Швидько.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2002.– С. 61-62.



31 січня 1876 р. – народився Олександр Миколайович Динник, видатний вчений, академік АН СРСР і АН УРСР, заслужений діяч науки і техніки, професор катеринославських (дніпропетровських) вузів. Помер 22 вересня 1950 року. (130 років від дня народження).
Народився Олександр Миколайович 31 січня 1876 року (саме ця дата вважається найбільш вірогідною) у місті Ставрополі в сім’ї учителя. Після закінчення місцевої гімназії 1895 року він вступив на фізико-математичний факультет Новоросійського (Одеського) університету, звідки згодом перевівся до Київського університету. 1900 року він закінчив університет і почав працювати в Київському політехнічному інституті.

1911 року О.М.Динника обрано професором механіки Донського політехнічного інституту, а у 1913 році – професором Катеринославського гірничого інституту, де він пропрацював до 1930 року. З 1930 по 1941 роки – у Дніпропетровському металургійному інституті.

Працюючи в цих вузах, вчений найтіснішим чином був зв’язаний із гірничою і металургійною промисловістю нашої країни, для якої він особисто і його школа виконали багато практично корисних науково-дослідних робіт.

Ще в часи студентства Олександр Миколайович виконав роботу в галузі експериментальної фізики, яка була відзначена золотою медаллю та премією імені Пирогова. Наступна значна робота вченого була присвячена дослідженням в галузі удару пружних тіл, відкриття в цій галузі мали піонерський характер і набагато випередили зарубіжні дослідження. Під керівництвом вченого виконувались дослідження для центрального аеродинамічного інституту, Кузнецькбуду, Грознафти, заводів Воронежа, Харкова тощо.

Одночасно з широкою та різноманітною науково-дослідницькою роботою О.М.Динник проводить велику педагогічну діяльність. Створений за його ініціативою при гірничому інституті науково-технічний гурток став справжньою школою, в якій навчались і стали на шлях творчої наукової діяльності багато майбутніх видатних механіків. 1930 року, коли із структури гірничого інституту виділився металургійний інститут, гурток було реорганізовано в постійно діючий семінар кафедр будівельної механіки металургійного інституту і університету.

Семінар швидко став центром наукової думки міста з питань прикладної механіки і математики, число його учасників доходило до 80 чоловік. Поряд з проблемами будівельної механіки і теорії пружності тут розглядали роботи з гідромеханіки, аеродинаміки, математики. Протягом 11 років понад 80 учасників семінару захистили кандидатські і докторські дисертації.

Заслужений діяч науки і техніки, академік О.М.Динник є одним з найвидатніших механіків нашої країни. Він широко відомий своїми численними науковими роботами в галузі прикладної математики, фізики, механіки, опору матеріалів і теорії пружності. Інженер, магістр механіки, ад’юнкт прикладної механіки, магістр прикладної математики, професор, доктор технічних наук, дійсний член Академії наук СРСР і Академії наук УРСР — ось перелік ступенів та звань, присвоєних цьому видатному вченому.

Всі дослідження О.М.Динника строго наукові, експериментально перевірені й широко впроваджені в інженерну практику. Напевно, це пояснюється тим, що він вдало поєднав в собі теоретика, експериментатора та інженера.

За 28 років своєї наукової і педагогічної діяльності у вузах Дніпропетровська О.М.Динник створив міцний творчий колектив наукових працівників, який виховав у своїх рядах багатьох вчених, які продовжили самостійну роботу у вузах Дніпропетровська, Києва, Москви та інших міст.

Серед учнів Олександра Миколайовича можна назвати професора Дніпропетровського транспортного інституту А.Ш.Локшина, дійсного члена АН УРСР професора Г.М.Савіна.

Смерть О.М.Динника 22 вересня 1950 року стала тяжкою втратою для української науки. Похований Олександр Миколайович у Києві, а у Дніпропетровську його ім’я залишилось в літописах двох найбільших вузів, в пам’яті його колишніх учнів.
Література:

Известия Екатеринославского горного института имени т. Артема-Сергеева. Юбилейный выпуск 1899-1924г. 1-я ч. официальная.– Екатеринослав, 1924.– 251с.



О Диннике А.Н. — С. 58, 62; Библиография — С.73.

Днепропетровский горный институт им. Артема 1899-1949.- Днепропетровск, 1949.– 100с.



О Диннике А.Н. — С. 47, 62, 79, 80.

Миронов М.Р. Діяльність видатних вітчизняних учених у Дніпропетровську.– К.: Держтехвидав України, 1951.– 106с.



Про Динника О.М. — С. 9, 16, 21, 39, 61, 65, 78-84.

Днепропетровский горный институт: Исторический очерк: В 2 кн. / Днепропетр. горн. ин-т. Сост.: А.А.Ренгевич, И.П.Гаркуша, Н.Я.Биличенко и др.; Под ред. А.А.Ренгевича, М.П.Теселько.– М.: Недра, 1990.– Кн.1: История и развитие (1899-1989).– 345с. : ил.



О Диннике А.Н. — С. 21, 43, 55, 145, 173, 180, 189, 190, 192, 237, 238, 239, 324, 326, 327,

330.
Дніпропетровський гірничий інститут. Історичний нарис: У 2 кн. / Укл.: Г.Г.Півняк, О.О.Ренгевич, К.Ф.Тяпкін та ін.– К. : Техніка, 1995.– Кн.2 : Кафедри (1899-1992).– 408с. (Мова рос.).

Про Динника О.М. — С. 320, 321, 322, 323, 324, 325, 326, 328.

125 років від дня народження Динника Олександра Миколайовича (1876-1950) // Моє Придніпров’я. Календар знаменних дат області на 2001 рік: Бібліогр. покажчик / Упоряд. І.Голуб.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2000.– С. 82-84.

* * *

Динник Олександр Миколайович // УРЕС : В 3-х т. / Редкол.: А.В.Кудрицький та ін.– 2-е вид.– К. : Голов. ред. УРЕ, 1986.– Т.1.– С.516.



Динник Олександр Миколайович // УРЕ.– К.– Т.4.– С.170.

ЛЮТИЙ
* * *

Рябих снігів передранкова

невиразність.

І вишняковий дух – із димарів,

бруньки беріз

Лоскоче.

Земля в чеканні вся. Ось-ось

нестримна радість

Засемафорить

Зеленим вогником-листочком!

Володимир Грипас

1 лютого 1936 р. – Постановою уряду м. Кам’янське перейменовано на Дніпродзержинськ (70 років від дня перейменування).
Література:

История городов и сел УССР.– Днепропетровская обл.– К.: УРЕ, 1977.– С.246.

Бочарова С., Харибіна Т. Дніпродзержинськ: Путівник-довідник.– Дніпропетровськ: Промінь, 1974.– С.13.

2 лютого 1871 р. – народився Ярослав Іванович Грдина, український вчений в галузі механіки, професор Дніпропетровського гірничого інституту. (135 років від дня народження).

Чехи гордяться визначним вченим Ярославом Грдиною, уродженцем міста Пльзеня, хоча й прожив він у цьому місті не так багато, як і загалом у Чехії. У Катеринославі-Дніпропетровську ж Ярослав Іванович прожив цілих тридцять років, рівно половину свого життя. Проте у нашому краї він продовжує залишатися відомим лише серед порівняно невеликого кола істориків та краєзнавців. А варто було б запам’ятати ім’я цієї людини і гідно її вшанувати.

Біографія Ярослава Грдини зовні нічим не відрізнялась від життєвих шляхів сотень талановитих людей. Він був ще хлопчаком, коли сім’я перебралась жити до Російської імперії, у місто Вільно. Його батько Іван Францевич, пивовар за фахом і кларнетист-аматор, отримав тут посаду капельмейстера військового духового оркестру. Після закінчення гімназії 1889 року, де особливі успіхи Ярослав виявив у вивченні математики та фізики, він подався до Петербургу. 1894 року він закінчив механічне відділення технологічного інституту і спочатку працював у Ковно інженером, керував землечерпальними роботами на річці Німан. Через три роки йому запропонували місце викладача в механіко-механічному училищі в Іваново-Вознесенську. 1899 року Ярослав Грдина запропонував свою кандидатуру на посаду викладача новоствореного Катеринославського вищого гірничого училища. Прохання вдовольнили. Протягом року він стажувався в Німеччині, а 1901-го успішно захистив у Петербурзі магістерську дисертацію за темою: „Стійкість руху машини, керованою центробіжним регулятором”, після чого був призначений професором і завідувачем кафедрою прикладної механіки в гірничому училищі Катеринослава. Віднині й до кінця життя Ярослав Грдина проживав у цьому місті.

Працював Грдина поряд з цілою плеядою визначних вчених: В.М.Маковським, А.Н.Динником, К.Є.Реріхом, Б.С.Макаровим, А.С.Локшиним та іншими, імена більшості з них стали гордістю вітчизняної науки. Ім’я Ярослава Грдини не набуло такої відомості, хоч не можна сказати, що його діяльність була менш плідною. Кафедрою прикладної механіки в гірничому училищі, а згодом – інституті вчений незмінно керував до кінця життя. Паралельно він проводив викладацьку роботу в інших вузах міста: з 1919 року завідував кафедрою теоретичної механіки в новоствореному університеті, з 1923 – був призначений професором кафедри теоретичної механіки металургійного інституту, а з 1930 року – у цьому ж вузі й професором кафедри основ машинобудування.

Ярослав Грдина мав виняткову пам’ять, тримав у голові цілі довідники, був організованим, зібраним. Його високий професіоналізм, вимогливість, а разом з тим дотепність завоювали йому любов і повагу студентів. За його підручниками вивчилось не одне покоління інженерів.

Мав авторитет Ярослав Грдина і серед викладачів та керівництва вузу. 1902 року він отримав відрядження до Німеччини для ознайомлення зі станом вищої технічної освіти. Протягом 1910-1912 років був інспектором Катеринославського гірничого училища, з 1912 по 1917 роки – деканом, а в 1920-1921 роках – ректором, на цей час училище вже набуло статусу інституту.

Протягом трьох десятків років Ярослав Грдина працював у галузі теоретичної та прикладної механіки, з 1922 року він був незмінним керівником науково-дослідницької кафедри механіки КГІ, де зосереджувалась наукова робота викладачів цієї дисципліни усіх вищих навчальних закладів міста. 1927 року вчений став консультантом Дніпропетровської філії Діпромезу з проектування водопостачання Криворізького металургійного заводу, а також керував Дніпропетровської асоціацією робітників-винахідників.

Була у Ярослава Грдини і особлива ділянка роботи, неофіційна, яку він не афішував і в якій не встиг зробити значних відкриттів. З 1910 року катеринославський вчений зайнявся розробками нової галузі науки – біомеханіки, яка пізніше органічно поєдналась з біокібернетикою. „Батько” кібернетики американець Норберт Вінер у своїх працях посилався на здобутки Ярослава Грдини. Хто знає, якби доля відпустила нашому землякові більше років життя, чи не стали б його називати „батьком”, а Дніпропетровськ – батьківщиною кібернетики?

На жаль, талановитий вчений прожив не так вже й довго, помер на 61 році життя 2 червня 1931 року. Поховали його, як і багатьох видатних людей міста на Севастопольському цвинтарі. Через недбалість і безпам’ятство нащадків могила не збереглась.
Література:

Путята Т.В., Фрадлін Б.Н. Ярослав Іванович Грдина. 1871-1931.– М.: Наука, 1970.– 112 с.

Гайдученко В.В. Передранковий сплеск: Нариси.– Дніпропетровськ: Промінь, 1986.– 110 с.

* * *


Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1996 рік: Бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ, 1995.– С. 19-20.

Ярослав Іванович Грдина (1871-1931): Бібліограф. покажчик / І.С.Голуб, Т.І.Корнійчук, В.Г.Римар.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 1996.– 10 с. (Укр., рос та англ. мовами).

* * *

Грдина Ярослав Іванович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 1.– С. 445.



2 лютого 1901 р. – у с. Чаплі (нині у складі м. Дніпропетровська) народився Підмогильний Валер’ян Петрович, український письменник, перекладач, критик. Репресований, розстріляний 1937 року (105 років від дня народження).


Чаплянські схили

Пам’яті Валер’яна

Підмогильного
Під гору Чаплянську лелеки летять –

під гору, під гору, у глинище яру,

і хутір Собачий зашморгує хмара,

і божі корівки – корови на гать

посунули поспіхом: злива ось-ось

з кодацької скелі цебро перекине.

І цвьохкає пужалном дядько Тодось,

і глухо з-під ратиць озвалася глина...

Тим часом стояв студент Валер’ян

замислений міцно на стежці розбіжній:

„...і стануть романи собором оман,

і лусне собору каміння наріжне,

коли відцураєшся від хуторів,

від цих крутоярів, корів і Тодося,



від давніх козацьких чаплянських дворів –

від всього, що кров’ю в тобі розлилося...”

„...кому це потрібне? Росії? Царям?

ЦК чи губкому? Дем’яну? Максиму?

Не сходь з цього місця: вкарбуй і затям –

служити Чаплям, а не третьому Риму!

І хай за цю службу розіпнуть на скелі,

живцем закопають в північній мерзлоті –

без тебе, Вкраїно, життя, як пустеля,

без вас, хутори, і дихати годі...”

Віталій Старченко

Творчість Валер’яна Підмогильного, блискучого

майстра новели, талановитого перекладача цілої

бібліотеки французької класичної літератури,

літературознавці ставлять вряд з найвидатнішими

письменниками світу. Між тим більшість наших

співвітчизників ще тільки починають відкривати для

себе його ім’я і творчість.

Валер’ян Петрович Підмогильний народився 2

лютого 1901 року у селі Чаплі поблизу

Катеринослава (нині – Придніпровськ у

Дніпропетровську) в сім’ї дрібного службовця.

1918 року він закінчив у Катеринославі 1-ше реальне училище і вступив до університету на математичний факультет, згодом перевівся на правничий, але через матеріальну скруту змушений був залишити навчання. З 1919 року працював у відділі народної освіти секретарем художньої пропаганди і одночасно викладав фізику у школі. У 1920 році вчителював у Павлограді.

Писати Валер’ян Підмогильний почав ще в учнівські роки, друкував оповідання в шкільному часописі. Але справжнім його літературним дебютом стали оповідання „Гайдамака” і „Ваня”, надруковані в літературно-педагогічному збірнику „Січ”, який вийшов у Катеринославі 1919 року. На початку 1920 року на сторінках газети „Боротьба” з’явились новели „Перед наступом” і „Повстанці”. Того ж року у Катеринославі вийшла книга молодого автора з дещо претензійною назвою „Твори. Том I ”. Через рік у збірнику „Вир революції” було надруковане оповідання „В епідемічному бараці”. У Валер’яна Підмогильного не було періоду учнівства, літературознавці, а серед них і відомий вчений Петро Єфремов, відзначали зрілість вже перших творів молодого прозаїка і високо їх оцінювали.

З 1921 року Валер’ян Підмогильний переїхав до Києва, працював бібліографом у Книжковій палаті, але, рятуючись від голоду, був змушений на деякий час виїхати до Ворзеля, назад повернувся через два роки. У Києві він продовжував навчатися, слухав лекції в інституті народного господарства, працював у видавництві „Книгоспілка”, а редакції часопису „Життя і революція”. У цей час вийшли його збірки „Військовий літун”, „Проблема хліба”, повість „Третя революція”, романи „Місто” та „Невелика драма”.

1925 року Валер’ян Підмогильний став одним із ініціаторів створення літературної організації „Ланка”, куди увійшли також Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Тодось Осьмачка. У грудні 1929-го письменник разом із сім’єю переїхав до Харкова, де працював у видавництві „Рух” консультантом з іноземної літератури. У 20-ті роки він займався у більшості перекладацькою роботою, переклав українською Анатоля Франса, Дені Дідро, Гі де Мопассана, Оноре де Бальзака.

1934 року, коли через кілька днів після вбивства Кірова країну охопила хвиля репресій, Валер’яна Підмогильного заарештували як ворога народу, заслали на Соловки. Тут він ще намагався працювати, почав перекладати Шекспіра. 1937 року Валер’ян Підмогильний разом з тисячами таких же як і він був розстріляний. На честь двадцятої річниці Жовтневого більшовицького перевороту. Довгі десятиліття творчість письменника, навіть ім’я були заборонені, забуті. Лише наприкінці 80-х років минулого століття в Україні почали перевидавати книги талановитого прозаїка, друкувати його новели в журналах, писати про нього. П’ять років тому до 100-літнього ювілею письменника на сторінки періодики ринула ціла злива найрізноманітніших публікацій життя і творчість Валер’яна Підмогильного, були видані нові книги, а нещодавно його твори ввели до курсу шкільної програми з української літератури.
Література:

Підмогильний В. Місто: Роман, оповідання.– К.: Молодь, 1989.– 448 с.

Підмогильний В.П. Невеличка драма: Роман, повісті.– Дніпропетровськ: Промінь, 1990.– 326 с.

Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи.– К. : Наук. думка, 1991.– 792 с.

Хрестоматія з історії Дніпропетровщини: Навч. Посібник для 5-11 класів загальноосвіт. школи.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2004.– 767 с,: іл.

Підмогильний В. Третя революція – С. 408-420.

Підмогильний В. Проблема хліба: [Уривки]. Син – С. 435-452.
* * *

Університет на дому // Мороз-Стрілець Т. Голос пам’яті: Спогади.– К. : Рад. письменник, 1989.– С. 11-117.

Мельник В.О. Валер’ян Підмогильний. До 90-річчя від дня народження.– К.: Т-во “Знання” УРСР, 1991.– 48 с.– (Сер. 6 “Світ культури”; № 1).

Поет чарів ночі // Єфремов П. Молитва Богу невідомому: Літ.-крит. статті.– Дніпропетровськ, 1993.– С. 31-41.

Чабан М. Соловецький в’язень // Чабан М. Січеслав у серці: Нариси / Книга пам’яті.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С.22-27; Також: З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП “Дніпро”, 1994.– С.87-92.

Дуб К.С. Українська новела 20-30-х років XX століття (М.Хвильовий, В.Підмогильний): Спецкурс.– Дніпропетровськ: ДДУ, 1998.– 63 с.

Нащадок степу: Спогади про Валер’яна Підмогильного / Упорядн. М.П.Чабан.– Дніпропетровськ: Січ, 2001.– 221 с., іл.

4 лютого 1936 р. – народився Борис Миколайович Мозолевський, видатний учений-археолог, дослідник скіфських курганів на Подніпров’ї, поет (70 років від дня народження).

Життя і смерті спивши щедрий келих, усі літа спаливши на вогні... ”


Ці рядки Борис Мозолевський написав від імені скіфського царя. А, може, це від свого імені, про себе? Про своє, як спалах зірок у високому небі, як пекельний вогонь кочегарних топок, як таємниче сяйво золотої пекторалі, життя? А хіба не спив він щедрим келихом важкої непосильної праці, високого неба, таємничої глибини віків, кохання до Жінки і святої любові до України, творчого натхнення поета, радості відкриття і розчарування поразки, боротьби за людську гідність, поваги друзів і ненависті владців, тяжкої хвороби і, врешті, неспинної невблаганної смерті?.. Усього було в нестримному бурхливому житті поета від Бога і археолога від Долі. Втім, біографія його починалась, як і в багатьох його ровесників – дітей передвоєнного покоління.

Борис Мозолевський народився 4 лютого 1936 року в сім’ї колгоспників у селі Миколаївка Веселинівського району на Миколаївщині. Війна увірвалась в його дитинство, забрала батька. Вже десятилітнім хлопчик працював у колгоспі нарівні з дорослими, а у п’ятнадцять, після закінчення сільської школи-семирічки пішов до Одеської спецшколи Військово-Повітряних Сил. Його, як і багатьох юнаків того покоління вабило небо. Борис Миколайович з дитинства був наполегливим, продовжив навчання у Військово-Морському авіаційному училищі в місті Єйську. Його близькими друзями були Георгій Шонін, Георгій Добровольський та Володимир Джанібеков, разом вони склали іспити до загону космонавтів. На відміну від друзів космонавтом Борис Мозолевський не став. 1956 року під час 50 % скорочення Військово-Повітряних Сил він був демобілізований. Чи виною тому стало правдошукацтво і принциповість його характеру, які багатьом були незручні, чи так розпорядилась доля...




На двадцятому році я зробив розворот,

Й повела мене доля на завод в кочегари,

Щоб достоту збагнути, чим живе мій народ.

Після демобілізації юнак переїхав до Києва, працював на будівництві різноробом, бетонником, а далі влаштувався на завод залізобетонних конструкцій кочегаром. Поруч із цим займався громадською роботою, був комсоргом, а ще навчався заочно на історико-філософському факультеті Київського університету.

Мрія стати льотчиком не здійснилась, проте людина з крилатою душею завжди знайде своє небо. Ним стала поезія. Вірші Борис Мозолевський складав з дитинства. 1963 року у київському видавництві „Радянський письменник” побачила світ його перша книжка віршів „Начало марта”, поет усвідомлював себе українцем, але тоді ще писав російською. Так само російською мовою вийшли й наступні його поетичні збірки. Вже перша книжка свідчила про безперечний талант молодого кочегара. Проблеми про що писати у нього не було: людина праці, високі ідеали, рідна земля. Вірші ще не були досконалими за формою, але, безперечно, це – була справжня поезія. Критика зустріла її прихильно, літературна громадськість теж, автора було похвалено й оцінено як перспективного.

1964 року Борис Мозолевський закінчив університет. Відбувши сезон на розкопках Страшної Могили поблизу міста Орджонікідзе, він повернувся до Києва. Тут працював у Палаці піонерів, керував археологічним гуртком, писав вірші, відвідував молодіжну літературну студію при видавництві „Молодь”, готував до друку нові книжки. Крім усього іншого, Борис Миколайович вже мав сім’ю, виховував доньок. Здавалось би, повна ідилія молодого успішного перспективного громадянина. Але знову його життя дало крутий розворот...

Наприкінці 1965 року Борис Мозолевський організував вечір, присвячений поетам-шістдесятникам Іванові Драчу, Дмитрові Павличку, Василеві Стусу. Ці поети були владі, як більмо в оці, популяризувати їхню творчість суворо заборонялось. Вже другого дня потому Мозолевський не тільки був звільнений з роботи, а й потрапив під нагляд КДБ як неблагонадійний. Знову довелося йти кочегаром на завод, іншої роботи йому просто не давали. Борис Миколайович був дуже сильною людиною. Зігнути його, зламати, було просто неможливо. І ще він був на диво діяльним, не міг сидіти, склавши руки і чекати якогось дива. Він знову взявся за археологічні пошуки, треба ж було щось робити, годувати сім’ю. І археологія таки затягла його в свої таємничі глибини. Відтоді ще одним його небом стала археологія.

Мозолевський брав участь у розкопках Гайманової, потім Хоминої Могили, знайшов там цінні пам’ятки скіфської культури. Але вершиною його долі стала Товста Могила, яка подарувала своєму дослідникові знамениту на весь світ золоту пектораль. Дослідження Товстої Могили, що знаходиться неподалік від міста Орджонікідзе, проводилися ще в 1960-х роках. Але тоді розкопувати її не стали. Тільки в 1971 році Борис Мозолевський, довівши, що курган таки скіфський, почав розкопки. Товста Могила 23 століття приховувала від людей чудесні витвори давнини, приховувала б і далі, якби не талановитий і впертий археолог.

Звістка про знайдену Мозолевським пектораль блискавично облетіла весь світ, її фото і описи надрукували усі періодичні видання Європи, Америки, Азії. У археолога безперервно брали інтерв’ю, його запрошували на зустрічі. Він став настільки відомим, що влада побоялась його чіпати. Так Борис Мозолевський уник арешту. Але не уник своєї нелегкої долі, продовжував щедро спивати її келих за келихом. У нього ще були нові археологічні знахідки, нові книги – поетичні збірки, наукові й науково-популярні видання, становлення як українського громадянина і патріота. Усе обірвала смерть. 13 вересня 1993 року його не стало серед сущих на цьому світі. Душа його, певно, полинула у ті далекі міфічні Герри, де ховали скіфських царів і де живуть герої його віршів.

Борис Миколайович пішов з життя занадто рано, скільки ще він міг зробити, відкрити, написати... Він широко відомий як археолог і менше – як поет, хоча поезія Бориса Мозолевського заслуговує на особливу увагу збоку літературознавців, книговидавців. Заслуговує вона й на вивчення у школі, бо несе в собі не лише високу інформативну насиченість, але й особливу позитивну енергію кришталево чистої і чесної людини.


За добро, що робив я на світі,

За усі мої муки й жалі

Я воскресну в тридцятім столітті

І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,

Де страждаю, люблю і живу,

Де душа, наче птах, завмирає,

Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,

Що з далеких доріг заблукав, –

Я прийду до вас гордо і гідно,

Бо для вас я цю землю плекав...
Врятувавши її від пожежі,

І утвердивши братство земне,

Ви в оцім подніпровськім безмежжі

Обніміть, наче брата, мене.
Література:

Мозолевський Б. Товста могила.– К.: Наук. думка, 1979.– 249 с., іл.

Мозолевський Б. Веретено: Поезії.– К.: Молодь, 1980.– 96 с.

Мозолевський Б. Скіфський степ.– К.: Наука, 1983.– 186 с.: іл.

Мозолевський Б. Кохання на початку осені: Вірші, поеми.– К.: Рад. письменник, 1985.– 134 с.

Мозолевський Б. І мить як вік...: Поезії.– К.: Дніпро, 1986.– 174 с.

Мозолевський Б. Дорогою стріли: Поезії.– К.: Рад. письменник, 1991.– 111с.

* * *


Мозолевський Б. Зітхає синім далеч степова: [Вірші] // Кур’єр Кривбасу.– 1996.– № 51-52.– С. 9-10.

Мозолевський Б. Дорогою стріли: [Уривок з вірша] // Кур’єр Кривбасу.– 1997.– № 73-74.– С. 193.

* * *

Забаштанський В. Неспокійні дороги // Мозолевський Б. І мить як вік...: Поезії.– К.: Дніпро, 1980.– С. 5-10.



Борис Мозолевський // Видатні діячі минулих століть: Меморіальний альманах.– Євроімідж, 2001.– С. 366-367.

* * *


Шилов Ю. Борис Мозолевський: [Спогади про археолога] // Вітчизна.– 1997.– № 10.– С. 142-146.

Звірко В. „Сизим свистом над синім степом славить вітер скіфське ім’я” // Наше місто.– 2001.– 7 лют.



5 лютого 1921 р. – у с. Литвинівка (тепер у складі м. Верхньодніпровська) народився Віктор Володимирович Бабенцов, український живописець і графік, заслужений діяч мистецтв УРСР. (85 років від дня народження).
Література:

Бабенцов Віктор Володимирович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 1.– С. 119.



8 лютого 1931 р. – стала до ладу перша черга Дніпродзержинського коксохімзаводу, нині – ордена “Знак Пошани” Дніпродзержинського коксохімзаводу ім. С.Орджонікідзе. (75 років від дня введення в дію).
Література:

Белич В.Я., Пискун Н.И. Завод-сад над Днепром. Краткий очерк истории ордена “Знак Почета” Днепродзержинского коксохимического завода им. Серго Орджоникидзе.– Днепропетровск: Промінь, 1983.– С.18.



13 лютого 1921 р. – у с. Великомихайлівці Дніпропетровської області народився Володимир Микитович Вільний, український письменник. Помер 2 жовтня 1981 року (85 років від дня народження).
Література:

Вільний Володимир Микитович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 1.– С. 306.



18 лютого 1916 р. – народився Олександр Григорович Максименко, український живописець. 1938 року закінчив Дніпропетровське художнє училище. (90 років від дня народження).
Література:

Максименко Олександр Григорович // УРЕС.– 2-е вид.– К., 1986.– Т. 2.– С. 329.



18 лютого 1981 р. – у м. Дніпродзержинську в приміщенні Народної аудиторії відкрився театр - нині Дніпродзержинський музично-драматичний театр імені Лесі Українки (25 років від дня заснування).
Література:

Между прошлым и будущим: Буклет / Сост. Л.А.Костенко.– Б.м.– 12 с.

Шпаковська Т. Дніпродзержинський музично-драматичний театр імені Л. Українки // Театри Дніпропетровщини: Енциклопедія / Під заг. ред. Т. Шпаковської.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2003.– С. 551-603.

21 лютого 1905 р. – у с. Гупалівці Новомосковського району народився Георгій Аврамович Невечеря, художник. 1935 року закінчив Харківський художній інститут. З наступного року почав викладати в Дніпропетровському художньому училищі, де працював до 1952 року. Відомий у галузі побутового жанру та пейзажу.

1946 року прийнятий до Спілки художників СРСР. Найвідоміші його твори: “Шкільне свято”, “Жнива”, “Море. Хмарний день”. З 1947 року художник брав участь в обласних виставках, а 1955 року мав у Дніпропетровську персональну виставку. Помер 19 листопада 1968 року.


Література:

Невечеря Георгий Аврамович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 132-133.



23 лютого 1906 р. – у м. Катеринославі вийшов перший номер газети-тижневика “Запоріжжє”, яку заснував меценат В.Хрінников, а редагував Д.Яворницький. Подальший вихід газети заборонено урядом (100 років від події).
Література:

Вічний хрест на грудях землі: Художньо-документальні нариси.– Дніпропетровськ: УкВ ІМА-прес, 1993.– С. 23-24.



23 лютого 1926 р. – в ефірі пролунала перша передача Дніпропетровської радіостанції (80 років від дня події).

Вісімдесят років уже мають можливість жителі Дніпропетровщини слухати радіо. Тепер мало хто пам’ятає ті, перші чорні „тарілки” дротового радіо, що висіли на стінах кімнат. Нині сучасні прилади, безліч радіоканалів, сотні радіопрограм. Початки радіофікації – вже історія.

Ще на початку 20-х років у Катеринославі за участю кількох підприємств міста було створене акціонерне підприємство “Радіопередача”. Придбали потрібне обладнання, запросили фахівців і почалась підготовка.

І ось 23 лютого 1926 року в ефірі пролунали перші передачі дніпропетровського радіо. Газета “Звезда” писала: “23 лютого вдень Катеринославська передавальна станція здійснила пробні передачі. Вечірні проби дали ще кращі результати, ніж вдень. Крім катеринославських радіолюбителів, її почули й криворожани. Чутність нашої станції, за відгуками з Кривого Рогу, добра. З метою виявлення найбільш вигідних умов для роботи станції, передачі продовжуватимуться й далі”.

Першими передачами були, переважно, озвучені уривки з літературних творів, пізніше в ефірі зазвучали газетні повідомлення. У березні 1928 року при радіостанції була організована радіодраматична експериментальна студія, де створювались так звані радіозвукофільми. Першою роботою студії був спектакль “У тієї Катерини” за твором Т.Шевченка. Наступна передача документальна — “Дніпрельстан” — про будні грандіозного будівництва. Тоді ж на радіо почали запрошувати й професійних акторів. “Група акторів “Шевченківців” нині на радіо-станції проводить спроби подавати театралізований матеріал” (Театралізована подача з радіо-станції // Зоря.– 1926.– № 8.– С.27).

У 30-ті роки з’явились нові жанри — репортаж, бесіда, інтерв’ю, а найголовнішою стала тема новобудов, трудового ентузіазму. Передачі йшли в прямий ефір з цехів, колгоспних токів, будівельних майданчиків. Значення радіо в житті людей було величезним. Саме з радіоефіру дізнались дніпропетровчани про початок війни і потім в часи окупації підпільні радіоприймачі давали не тільки інформацію про перебіг подій а й підтримували морально.

Війна на деякій час порушила роботу радіостанції. Відступаючи, фашисти знищили у Дніпропетровську усі засоби зв’язку і після звільнення міста радіозв’язок довелось відновлювати з нуля. Група ентузіастів-радіолюбителів на чолі з Гаврилом Назаренком у приміщенні розбомбленого радіовузла по вулиці Кірова, 3 встановили дивом вцілілий радіоприймач СВД-9. До нього прилаштували вуличний гучномовець, закріплений на стовпі. Сюди юрбами приходили жителі міста послухати зведення інформбюро.

Згодом приїхала група фахівців за направленням наркомату зв’язку, з Москви привезли малогабаритну апаратуру. За короткий час в місті було створено кілька радіовузлів, мережа радіофікації стала швидко ширитись. Але не вистачало потужності і тоді у Дніпродзержинську знайшли резервний комплект трансформаторів до 500-ваттового посилювача, а потужні радіолампи одержали з Уфи. 25 грудня 1943 року в присутності заступника наркома зв’язку Фортуненка здали в експлуатацію 500-ваттовий радіовузол, а незабаром його потужність збільшилась до 3-х квт. По закінченню війни і місті налічувалось вже кілька таких радіовузлів.

З тих пір минуло багато часу. Якщо в перші роки Дніпропетровський радіоцентр мав на добу лише 2 години ефірного часу, то сьогодні має понад 20 годин 2. На радіо нині близько 60 працівників — журналісти, фахівці з обслуговування техніки, власкори по області. Дніпропетровський радіоцентр має численні постійні передачі, які привертають увагу слухачів, заслужили їх любов і визнання. Премією ім. Д.Яворницького (посмертно) за цикл радіопередач “На полі слова” відзначена радіожурналістка і поетеса Наталка Нікуліна. Кращою на Всеукраїнському конкурсі радіопрограм на теми приватизації визнано передачу “Акценти” Валентини Орлової та Раїси Олійник. Загальною любов’ю слухачів користується передача “Музичний радіокур’єр”, яку готує і веде Анатолій Литвин, який, до речі, став лідером в номінації “Журналіст 1995 року”. Високу оцінку отримав і цикл Інни Самаріної “На селі сьогодні”.
Література:

Днепропетровскому обласному радио – 75 лет: [Подборка ст.] // Вісті Придніпров’я.– 2001.– 22 лют. – С. 6.

На частоті людських сердець // Наше місто.– 2001.– 22 лют.

25 лютого 1936 р. – відкрила свій перший сезон Дніпропетровська державна обласна філармонія. Вона була створена того ж року на основі рішення Дніпропетровського обласного виконавчого комітету. Сезон відкрився у приміщенні українського театру ім. Т.Г.Шевченка концертом солістки Великого театру СРСР народної артистки Ксенії Дзержинської. Це стало початком діяльності філармонії.

У програму роботи нового культурницького закладу міста входила пропаганда музичних творів російської, української та зарубіжної класики через проведення концертів-лекцій, літературних та естрадних вечорів. Такі вечори проводились як у Дніпропетровську, так і виїзні по районах та селах області. (70 років від дня події).


Література:

Моє Придніпров’я: Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської обл. (на 1991р.).– Дніпропетровськ, 1990.– С. 8-9.



Лютий 1996 р. – пущено в дію газопровід Перещепино-Дніпропетровськ. (10 років від часу пуску).
Література:

Гречишкин Л. Газопровод на Просяную [Перещепино-Днепропетровск] // Днепров. правда.– 1966.– 15 февр.

* * *

Їхала зима на білих конях,



на гривастих конях крутогрудих,

тихі хати і дерева сонні

чистим сріблом обсипала всюди.

Ой іскрилось срібло те грайливо!

Як не дивуватись, не радіти?

звідусіль в казково-сяйне диво

сміх дзвінкий виплескували діти.

Свято їм. На личках розпашілих

очі – як роздмухані жарини.

Їхала зима на конях білих

до сестри весни на іменини.
Володимир Сіренко

ВЕСНА
БЕРЕЗЕНЬ




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка