«Будьте батьками сиріт» Володимир Мономах, «Повчання дітям»


Концерт (я – крайній справа)



Скачати 11.22 Mb.
Сторінка14/31
Дата конвертації09.11.2017
Розмір11.22 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   31

Концерт (я – крайній справа)

Спорт в усіх його проявах – в цьому «інкубатор» завжди був першим, недарма майже всі випускники досі збираються поганяти м’яча, а багато хто пов’язав з цим свою професію…



Я спорт не любив. І тільки в 20 років свідомо до нього прийшов. Краще пізно, ніж ніколи (Юрій Васильович би точно заперечив, адже краще – вчасно).


Юрій Васильович нагороджує переможців

***


З раннього дитинства мене захоплювало малювання. Мама старалась навчити всьому, що вміла сама, а малярство у «інженера-архітектора» за освітою не може бути на рівні, нижчому ніж «відмінно». Впевнений, що цю схильність я успадкував від неї.


Картини в музеї школи (шість картин – перші два вертикальні ряди зліва – мої)
В інтернаті окрім вчителя малювання, який в силу своєї професії вже відбивав бажання творити (шкільне навчання і творчість в Україні просто несумісні) працювала вихователем художниця, народний умілець Лариса Василівна. Вона й взялась навчати основам живопису.

Свої картини Лариса Василівна ліпила з солоного тіста за особливим рецептом, а потім покривала масляними фарбами. Так пензлі, полотно, фарби, борошно, клей і сіль стали моїми друзями на довгі роки. Починалось все з натюрмортів, квітів, тварин, закінчилось пейзажами.

Оформленням шкільних газет і стендів займалась педорг Любов Миколаївна, тому її гуашеві фарби і фломастери з олівцями теж стали в нагоді.

Майже щодня я щось малював, дізнаючись про нові техніки, змішування фарб, їх назви…

***

Перед початком навчального року, коли цифру «5» поряд з літерою «Б» вихователька замінила на «6», і ми відчули себе майже дорослими, Марина Володимирівна сказала, що мене віддадуть в Перечинську гімназію, яку саме відкривають.



З інтернату вибрали десь 7 відмінників, видали на складі нові помаранчеві портфелі, червоні дощовики, найкращий одяг. Завуч вручив ручки з зошитами і нас повели здавати тести для вступу в гімназію.

Не знаю, яким був той «рівень освіти та загального розвитку», що його мали показати тести, але всі ми стали гімназистами.

***

Гімназію для мене виборола теж Марина Володимирівна, як і потім – всі поїздки, путівки…



***

Пам’ятаю, з яким переляком дивився вперше на гімназистів, що бігали коридорами, коли нас привели на тестування. Елегантні, красиво одягнені, вони, здавалось, з подивом і пересторогою розглядали нас, інкубаторських. Тільки потім я побачив, наскільки сильно помилявся…

***

Найбільше нас здивував звичайний щоденник, який завуч в інтернаті видав кожному з новоспечених гімназистів. З другого класу я звик до того, що щоденник – один на всіх, і лежить він на вчительському столі. Домашні завдання записує вчитель, читає вихователь.



А тут – от він, щоденник. Мій щоденник.

***


Та до гімназії ще далеко, - мабуть, я поспішив…

***


Що б ми в інтернаті не їли, були й делікатеси, якими держава не забезпечувала. Смажений хліб, наприклад. Чи смажена картопля. Рецепт простий – нарізана тоненькими шматочками картопля притискається ножем до електроплити. Хліб просто акуратно викладали і чекали, поки почорніє.

Цікаво те, що за увесь час мого життя в інтернаті нам жодного разу не привозили батон, - лише «кирпіч» (так ми назвали хліб за прямокутну форму). Різали його вже на кухні, товщиною в півтора-два сантиметри.

Кип’ятильники і електроплитка перед перевірками або візитом директора надійно ховались, бо не відповідали написаним ще в Радянському Союзі правилам пожежної безпеки. Та й стару електричну проводку часів Брєжнєва навантажували до неможливості…

***


За порушення сотень тисяч правил – писаних і неписаних – передбачались покарання. Провинився на уроці, незгоден з думкою вчителя – можеш відчути лінійку на пальцях або зошит на голові. Бити дітей наважувались рідко, і робили це в закритих кладовках. Мабуть, боялись проблем. Часто так і казали: «Були б ви моїми дітьми – бив би вас палицями. А тут спробуй вдар державну сирітку – набіжать журналісти, почнуться скандали, бо, бач, не маємо права …».

З правами все було просто. Де звучало слово «право» - реакція була гучною: «Ви знаєте тільки права! А обов’язки?!»…

За порушення «середнього ступеню важкості» забирали полуднік або солодощі з обіду. Найгіршим покаранням було не пустити додому, якщо хтось колись за тобою приїде. Цей «хтось» має написати заяву, що «за життя і здоров’я дитини несе повну відповідальність», підписати її у директора, погодити з вихователем.

***


Мене ніхто не забирав додому – мама приїздила лише раз, поки ноги не відмовили назавжди, а психічна хвороба не зробила з неї безпомічну. Марія Данилівна, сестра Йосафата і тьотя Рая провідували десь до шостого класу, і завжди з подарунками - солодощами, фруктами, зубною пастою, шкарпетками і котлетами в сумці.

У старших класах Лариса Вікторівна вже довіряла нам, знала, що повернемось, нічого не вкрадемо (а діти вчились у нас різні), тому заяву писали від свого імені, позичали гроші на дорогу і їхали додому. Хто мав свої гроші – теж зберігали їх у Лариси Вікторівни. За першою ж вимогою вона, мов сирітський акціонерний банк, видавала потрібну суму.

***

«Втікачів» вчили праведному життю особливими методами. Вихователі просили старших хлопців, аби ті без свідків і слідів на тілі «переконливо пояснили»: втікати не можна. Таке практикували часто, дітей на замовлення деяких вихователів виховували дев’ятикласники. Кулаками, ногами, палками. Ці уроки відбивались на тілі синцями і «фінгалами».



«Втікачів» не меншало.

***


Іноді вихователі теж нас били. Не завжди до кінця розуміючи чому, не розібравшись, винен ти в чомусь чи ні. Просто били. Якщо нічого не натворив – так, для профілактики, «на майбутнє». Лариса Вікторівна цим не захоплювалась. А от Ніна Михайлівна била в молодших класах багатьох. Руками, ногами, палками, книгами… Чим могла, не шкодуючи сил, до синців…

***


Перечинська школа-інтернат для дітей-сиріт і дітей, які залишились без батьківського піклування І-ІІ ступенів. Заклад обласного підпорядкування закритого типу.

Ми теж росли замкненими. Ізольованими. Свій сленг, свої терміни, своє розуміння життя, свої проблеми, свій світ… Зелені ворота до школи завжди були відкритими; ізолювало нас життя, люди, які жахалися при слові «інтернат», бо це означало всі гріхи і пороки світу.

На всіх офіційних заходах говорили про соціальну адаптацію, підготовку до дорослого життя, інтеграцію в соціум. За цими пафосними словами часто ховалась байдужість до нашого майбутнього. Державна машина опіки мала вручити атестат і викинути за борт. Голих, босих, голодних, 15-17-річних дітей. У доросле життя.

Ми росли і гуртувались разом. Мене «витягнула» з цього всього, повернула в русло на півнормального життя гімназія; з шостого класу стовідсотковий інтернатівець став наполовину гімназистом.



З шостого класу в інкубаторі мене так і називали – «гімназист».


Каталог: upload -> iblock -> bfe
iblock -> Звіт про підсумки роботи за 2014 рік
iblock -> Методична розробка Використання технології критичного мислення на уроках географії з метою формування ключових компетентностей учнів Вчитель географії Тітечко С. Є
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Відділ освіти Рівненської районної державної адміністрації
iblock -> Концепція формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді
iblock -> Конкурсу «Вчитель року -2010»
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Кабінет початкової, дошкільної, корекційної та інклюзивної освіти
iblock -> Використання інтерактивних технологій на уроках світової літератури

Скачати 11.22 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   31




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка