«Будьте батьками сиріт» Володимир Мономах, «Повчання дітям»


«Козацькі забави», наш клас



Скачати 11.22 Mb.
Сторінка15/31
Дата конвертації09.11.2017
Розмір11.22 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   31

«Козацькі забави», наш клас

***


Школа-інтернат була дев’ятирічкою, а тому після її закінчення переважна більшість випускників йшла в ПТУ (нашою мовою - «бурси»), і залишалась у своєму закритому колі спілкування. Всі друзі, товариші, кохані у випускників інтернату завжди були інтернатівцями.

В цьому й криється найбільша біда випускників – вони живуть компактно, ізольовано від звичайних дітей, гуртуються в своєму ілюзорному світі захищеності…

Закарпаття буквально заполонили сироти з Перечина. Всюди – в училищах, коледжах, університетах, у парках, скверах, на мітингах і концертах. Я знав, що тільки відірвавшись від свого минулого, зможу побудувати нормальне життя і не стати заручником образу «сироти» - завжди бідної, нещасної, нахабної, безпорадної…

І тільки-но можливість все змінити стала реальністю – я нею скористався. Та до цього ще далеких кілька років…

***

Як тільки я пішов у гімназію – життя вкотре перевернулось. Спілкування з однокласниками в інтернаті стало якимось нещирим, вони перестали бачити в мені «свого». Залишилось кілька друзів (Оксана, Роберт, Владік, Сергій, Юра, Андрій), з іншими ми просто разом жили…



***

Тане дим у повені вечірній

Плаче сонце на краю віків...

На колінах люди в пошуках ночівлі,

Ще світанок думки майбуття не сплів.
Не барись, світанку, темряву прогнати,

Не лежи ледащо в хаті на печі.

Чую шум машинний. Місячні сонати

Не лунають; нікому взять од них ключі.


У бездонних тишах криків-одчайдухів

Воля - Доля - Мати нить життя пряде...

В пластиці акордів, у оркестрах рухів

Воскресає Істина. Новий День іде...



***

Більше половини учнів інтернату курили, це було «круто». Це був бунт, протест. Проти старших, проти заборон курити, проти ще одного правила з-поміж тисяч інших.

Коли я тільки поступив у інкубатор, грошей ще не було ні в кого; курили зібрані серед шприців біля БАМу, який височів на горі за туалетом, недопалки. Гроші на цигарки в дітей з’явились пізніше, та й взагалі – за ті майже 10 років школа змінилась до непізнаваності…

Всі ми мріяли стати дорослими, для нас це означало закінчити школу. Тоді ти не будеш «інтернатським», тоді все буде по-іншому… Буде, будемо, будуть… Як не крути, а тисячі варіацій майбутнього часу для нас, сиріт, недоступні; шлях, який попереду, вже хтось проходив. В основному – не дуже успішно…

Після 9-го класу з інкубатору виходили дорослі п’ятнадцятирічні діти, йшли в ПТУ, а кому пощастило більше – в коледж. По-дорослому ставали пити, приймати наркотики, дівчата швиденько прощалися з останніми натяками на скромність і народжували в шістнадцять.

***


Шкільний дзвінок в’їдався в мозок. Дзвінок – сніданок, дзвінок – відбій, дзвінок – урок, дзвінок – обід, вечеря, перерва… Від дзвінка до дзвінка, як кажуть у народі. Тільки сенс трохи інший…

Ніч ми проводили з нянечками (посадові інструкції по-чудернадському називали їх помічниками вихователя). На три поверхи – дві няні. За звичним для сиріт мисленням ділили ми їх на добрих і поганих. Добрі пригощали цукерками, тістечками, читали притчі і казки, розповідали про життя після інтернату, без інтернату. Погані «вмовляли» не шуміти зеленою пластмасовою палицею по місцю, на якому сидять.

Хорошим нянечкам Миколай завжди передавав для нас солодощі, а поганим-ніколи. Мабуть, він теж їх не любив, як і ми.

***


Якщо ввечері працювали добрі – ставало більше шансів зробити комусь «тьомную». Намастити зубною пастою того, хто першим заснув, чи облити подушку водою «шестьорці». В школі ніхто не дозволяв собі більшого. От в літніх таборах – і ноги палили, і кропиву в ліжко кидали, і били сплячих… Всяке було, - ввечері спокійно ліг спати, а вранці прокинувся з синцем під оком.

Інтернат – це жорстокість, боротьба за виживання. Слабших ніхто не жалів.

***

У моїх долонях вітер,



Який ще ніхто не вдихав.

На могилах зів’ялих квітів

Мріяв, молився, кохав.
Страх мчав у старих гімнастерках,

Біль духу спиняла слова…

Нарциси в лукавих люстерках

Свого не побачать єства.


В очах уже не будуть сумувати

Дитячий спомин, мрії посивілі…

Заповідаю: душу – кремувати,

А прах розвіять у живому тілі.

***

Раз на тиждень в клас заходила медсестра. На нашому жаргоні це означало «перевірятися». У кого не знаходили педикульоз (паразитів у волоссі) та часотки, той з гордістю стояв осторонь і спостерігав, від кого ж треба триматись подалі. «Воші і гниди» поширювались з швидкістю світла.



Споконвічна біда інтернату.

Знайшли – обробили голову антипедикульозними смердючими препаратами, постригли. Коротко пострижені, майже лисі дівчата виглядали гірше, ніж хлопці. В старших класах ніхто вже не дозволяв себе стригти «налисо», - якщо паразитів таки знаходили – ми просили у друзів, щоб ті за полуднік їх «вибрали». Руками. Нігтями.

***

Медсестри теж були хорошими і поганими. Хороші давали вітаміни, шипучки, акуратно робили манту, від температури лікували чимось більш дієвим, аніж «септефріл». Поганим завжди байдуже, головне аби не повмирали.



Лікарі – хороші. За час мого навчання їх змінилось троє. Кожна – Богдана Богданівна, Лідія Михайлівна, Ярослава Миколаївна – переживали за нас, як за своїх рідних дітей.

***




Лікарі Богдана Богданівна і Лідія Михайлівна

Ще в ізоляторі базувались санітарки і стоматолог. Як і медсестра – раз на тиждень – до нас заходила санітарка (найчастіше – тьотя Нора), щоб повести в душ. По черзі – спершу дівчата, потім хлопці. Іноді відчуття справжніх джентльменів нас покидало, і дівчатам доводилось, обгорнувшись халатами або рушниками, чекати, поки вийдуть чисті «пацани». Дівчата в рушниках – це гарно.

Ми росли, одного «банного» дня на тиждень ставало мало, тому домовлялись і ходили в душ з іншими класами або випрошували ключ від душової.

Були й такі, хто не мився тижнями. Від них смерділо.

Однокласників, хворих на енурез (а таких вистачало, хоч цей недуг пробували лікувати кулаками й погрозами) митись заставляли, «щоб не воняли».

В спальнях на їх смердючі, гнилі, заплямовані матраци стелили клейонку.

***

Десь до третього класу хлопці купались разом з дівчатами.



***

Вода в душі часто була холодною. Мились ми або добровільно, або примусово.

На клас щомісяця видавали кілька шматків мила і один шампунь, який вихователька в душі економно капала кожному на руки.

Інтернат – це Спарта.




Часто вода була холодною ….

***


Найменше ми раділи жителю ізолятора під кодовим іменем «стоматолог». Навіть після того, як Янош (наш голандський спонсор) зробив ремонт медпункту, привіз нове обладнання, якого не було і досі немає в половині державних лікарень, стоматолог пити не кинув. Хороший був дядько, а любов до чарки робила його ще кращим.

***


Брудний одяг рахували, описували, складали в один мішок, і несли до прачечної. Дещо прали самі (сорочки, шкарпетки, нижню білизну).

Іноді сильні змушували слабших прати одяг. Окремим «паханам» носили гроші, цигарки, чистили взуття, прали шкарпетки і нижню білизну, віддавали їм полудніки, щоб ті «захищали» або хоча б «не били». Десь до п’ятого класу старших хлопців ми боялись. Не всіх, звісно, - було багато хороших людей, але вистачало й неадекватних, жорстоких. Часто – з затримкою психічного розвитку («зепеери»).

***

Втікачів, особливо агресивних, дітей з яскраво вираженою розумовою відсталістю спеціальні комісії відправляли в спецшколи. «Там навчать жити», - казали вихователі, які іноді «списували» здорових, але проблемних, ламаючи їм життя. Деяких навпаки залишали, «бо шкода».



Затримка психічного розвитку (на нашому жаргоні «зепеер») зустрічалась ой як часто…

Що творилось в спецшколах – ми знали погано. Ходили чутки, що там всіх б’ють, не годують, знущаються, а іноді й вбивають… Я ж досі переконаний, що все залежить від керівництва: в пекло можна перетворити й дитячий садок. Якщо дуже постаратись, звісно.

Хоча відеозаписи в Інтернеті шокують…

***


Спецшкіл для «розумово відсталих» в Закарпатті вистачало, але відправляли дітей туди в крайньому випадку. Менше дітей - менший штат працівників. Зменшується кількість класів – змінюється графік роботи, йде скорочення… Займатися з відстаючими бажання було не у всіх, тому випадки, коли повністю безграмотні діти спокійно закінчували 9-й клас і йшли в ПТУ, сприймались як норма.

***


Бійки відбувались часто. Хоча в державних дітей і майно – державне, ділити було що. Часто яблуком розбрату ставала красива дівчина, ще частіше з’ясовували, хто ідіот, а хто-ні, і хто має право так називати інших. Що не вирішувалось полудніком, те вирішувалось «сам на сам». За полуднік, до речі, теж можна було побитись.

Статус «найсильніший в школі» підтверджували майже щомісяця.

Старші били молодших, знущались над ними. І так завжди.

***


Ми звикли ділити людей, вішати на них ярлики. Все чітко і просто: добрий - поганий, сильний - слабкий, розумний - тупий, гарний - негарний. В інтернаті мислять антонімами, протилежністю, контрастом. Хто найсильніший, найрозумніший, найвищий, найшвидший, чи яка дівчина найкрасивіша-знали всі. Сирітська шкала оцінок безпощадна.

Відвоювати своє місце в ієрархії можна тільки чесним шляхом.

Я впевнено і до кінця тримав статус «найрозумнішого». Це допомагало вижити і вирішувало багато проблем.

***


Дитячі розваги ні спортом, ні танцями, ні співами, жодним офіційним гуртком – не обмежувались. Займались чим завгодно. Робили з ліщини луки, з ніжок від стільця – арбалети. В класах під партами будували «домики» з покривал, де могли провести, граючись і гризучи хліб, цілий день.

Популярними були медальйони з олова, яке плавили на багатті і заливали у викопані «земляні форми».

З Ларисою Вікторівною або Любою Іванівною (теж одна з наших вихователів, молода симпатична дівчина), весною і восени бігали на річку – плавати, ловити рибу саморобними «вудицями». Взимку – спускались з БАМу на клейонці, іноді навіть на лижах (якщо фізрук Юрій Васильович знав, що вмієш кататися). Ліпили сніговиків, грали в сніжки, провалювались крізь кригу на озері…

***


Прекрасною іграшкою був «телевізор». З каштана виколупували серцевину, кидали туди мурах і закривали їх шматком скла від розбитої прозорої пляшки горілки. Тепер можна сидіти на уроках і дивитись, як мурахи повзають за склом.

Як згадаю – сміх та й годі. А тоді… Ех…

Без хороших людей і безмежного почуття гумору таке не переживеш.

***


У нормальних дітей і іграшки були нормальними. В нас, інкубаторських, вухо плюшевого слоника, шматок алюмінієвого дроту, гарна пробка з-під шампанського чи колесо від пластмасового трактора вважались повноцінними іграшками.

За таку забавку могли й побитись – хто перший знайшов…

***

Якщо за тиждень в школі не було масштабних правопорушень (розбитих вікон, зламаних дверей, втеч чи крадіжок) – діджей дядя Коля зі своїм другом – Владіком – організовував у холі біля спального корпусу хлопців дискотеку або показував цікавий фільм на великому екрані.



Дискотеки любили всі. Дядю Колю – теж.

На дискотеках освідчувались в коханні, фліртували, сміялись, бились…

***

Не можу без посмішки згадати й те, як зайві булочки, які Лариса Вікторівна старалась обманом відвоювати для нас на скупій кухні, всім класом ввечері ми розігрували… в «Поле чудес»! За цукерки відгадували загадку…



Хочеш млинець з варенням або булочку з пудрою – треба бути розумним. Солодощі я любив (всі ми були голодними) – доводилось працювати над собою, багато читати.

Правильна мотивація робить дива…

***

Щопонеділка старший вихователь, педагог-організатор і завуч проводили лінійку. Якщо прийшов директор – значить хтось щось розбив, зламав, хтось втік чи ще щось натворив. Чогось веселого й радісного дочекатись на лінійці від Василя Федоровича було майже неможливо.



Рідко це дійство було святковим. З класу, який чергував протягом тижня (дивився за порядком в школі, включав дзвінки і записував порушників) виходив хтось з учнів, і починалась стандартна промова.

«Протягом минулого тижня чергував наш клас. Були добрі й погані справи. Почнемо з поганих». Тут коротко й злісно перераховували тих, хто бився, прогулював уроки, курив, зламав ще один кран чи знову розбив вікно. Потім переходили до хорошого – вітали переможців конкурсів, фестивалів, дякували учасникам шкільних свят. Марина Володимирівна вручала скромні призи – фломастери, пластилін, іграшки, футбольні м’ячі...

Не знаю, хто написав сценарій лінійки, але ніколи (!) за дев’ять років ніхто від нього не відступав. Змінювались лише прізвища активістів і порушників. Рідко можна було почути щось нове. Одні й ті ж самі проблеми. З року в рік.

В інтернатах завжди так. Штиль.




Каталог: upload -> iblock -> bfe
iblock -> Звіт про підсумки роботи за 2014 рік
iblock -> Методична розробка Використання технології критичного мислення на уроках географії з метою формування ключових компетентностей учнів Вчитель географії Тітечко С. Є
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Відділ освіти Рівненської районної державної адміністрації
iblock -> Концепція формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді
iblock -> Конкурсу «Вчитель року -2010»
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Кабінет початкової, дошкільної, корекційної та інклюзивної освіти
iblock -> Використання інтерактивних технологій на уроках світової літератури

Скачати 11.22 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   31




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка