«Будьте батьками сиріт» Володимир Мономах, «Повчання дітям»



Скачати 11.22 Mb.
Сторінка26/31
Дата конвертації09.11.2017
Розмір11.22 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Голландці привезли листи

***


Тісно у своєму его. Клаустрофобія.

***


Предметами розкоші у нас вважались чашка і кип’ятильник (іноді – саморобний; якщо щось не так – міг вдарити струмом)… Маєш чашку – можеш випити чаю або запарити вермішель за 25 копійок (звісно, 25 копійок треба ще десь знайти)…

***


Іноді на Новий рік кращих дітей (або тих, хто просто мав «статус» ) зі школи возили до Києва порадіти Президентській ялинці. Так я вперше побачив столицю своєї країни. Нам вручили солодкі подарунки, показали гарно одягненого Діда Мороза, Хрещатик, і в супроводі вихователів відвезли назад до інкубатору.

Київ вразив. Я кинув монету в фонтан на Майдані Незалежності, щоб повернутись…

***

Наступні рази до стольного граду мене возили як учасника художніх виставок в «Українському домі», фестивалів, на засідання Малої академії наук, де я представляв Закарпатську область, захищаючи дослідницьку роботу з психології…



Київ притягував, заворожував красою, ритмом життя… «Тільки тут можна, не маючи нічого «за душою», вибитись в люди, стати успішним», - думав я тоді. З таких думок і визрівало в голові рішення їхати після закінчення школи до столиці.

***


Учні Ужгородської гімназії до Нового року привозили нам старий одяг, іграшки, взуття. Приємний благодійний секонд-хенд, одним словом. Траплялись там і цукерки. Все це складали в кабінеті Марини Володимирівни, щоб потім роздати по класах.

Марина Володимирівна завжди знаходила час, бажання і можливість відкласти мені якісь фарби для малювання, шкарпетки або штани, щоб в гімназію зміг одягти щось нове.

***

Раз на кілька тижнів я їхав провідати маму, зварити їй чогось поїсти, винести сміття, прибрати в квартирі, купити продуктів на два-три тижні. Важко було стримувати сльози, коли бачив, в яких жахливих умовах вона живе, як згасає від хвороб, кутається в ковдри холодною зимою у неопалюваній квартирі… Бачив і нічого не міг вдіяти. Безпомічність – от найгірше почуття. Навіть гірше за жалість…



«Ми нікому не потрібні, сину. Хай тобі Бог помагає», - виринали в пам’яті її слова.

«Мамо, я буду вчитися, я стану багатим, і мої діти не житимуть в інтернаті», - говорив сам собі…

***

Відправ есемес. Банальне «привіт, як справи?»,



Знайди мій номер в некрологах снів,

Серце примруж, посміхнись і дмухни на трави,

Хай подих вітру буде замість слів.
Хай промінь відіб'ється від очей

Шукати адресата поміж люди,

І аромат п'янкий святих твоїх свічей

Торкнеться вуст,

Напоїть спраглі груди.

***


Відчуття безсилля нищило мене зсередини. Іноді мама не впізнавала в мені сина, іноді не відкривала двері, не могла чогось згадати…

***


Держава давала нам, дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, право до шістнадцятиріччя безкоштовно їздити поїздом по Україні. Пред’явив «Єдиний квиток» в касі – отримав звичайний квиток – сів – поїхав.

Ці «єдині», як ми їх називали, зберігались в сейфі юристки і видавались нам тільки перед якимись офіційними поїздками. Різними способами старались ми дістати цей чудо-документ, а коли це вдавалося – ставали найщасливішими в світі. По «єдиному» до мами їхав безкоштовно, економив дві гривні. На ці гроші краще купити чаю.

Вихователі берегли ці клаптики картону з фотографією, ховали від «втікачів», які за кілька днів опинялись в іншій частині країни…

З шістнадцяти років їздити по «єдиному» безкоштовно ми більше не могли; дата народження підчищалась ножем і виправлялась. Ми завжди були п’ятнадцятирічними… Якщо на розмазані, підчищені цифри звертав увагу контролер, могли бути серйозні проблеми з міліцією.

Мені щастило.

***


Остракізм. Пожалійте каліку.

Ладан Чорнобиля для довголіття.

Я – сирота. Син мертвого віку.

Мої слова – замахи на століття.


Пальці комічних вітрин

Переслідують паранойю.

Людина – праобраз тварин.

Зоофіли моляться Ною.

***

В десятому класі по «єдиному» я двічі побував у Києві і один раз у Львові.



***

У старших класах ми зайнялись спортивним орієнтуванням. З Ужгорода приїздив Петро Миколайович (здається, працював він в Центрі туризму)… Тренування, підготовка до змагань, змагання, в’язання вузлів, канатні переправи, підйоми… Між цим всім – походи в гори, підкорення засніжених вершин…

***

Благодійний фонд «Нове Покоління» організовував відпочинок для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Літні табори то на морі, то в Карпатах… З групою наших дітей я потрапив у Яремче. Канадські волонтери з нашими вихователями організували цікаву програму – українські народні гуляння, гуртки, майстер-класи, концерти, екскурсії, походи на Говерлу… Дуже цікаво. Жили на природі, біля річки, в палатках, готувала нам польова кухня. Просто, чисто, весело.



Коли приїхав тодішній міністр сім'ї, молоді і спорту Юрій Павленко, голова «Нового Покоління» Руслана Вжесневська (приємна цікава людина) вирішила мене з ним познайомити.

Більше години говорили ми з Павленком про молодіжну політику, проблеми сиріт, перспективи України на міжнародній арені, стан освіти… Про все і ні про що конкретно. Я залишив міністру свій невеличкий аналітичний проект, він похвалив і порадив багато працювати… «Працюй, розвивайся, і все буде добре. Вам, молодим, розбудовувати цю країну, дбати про її розвиток, йти в Європу…». Багато слів. А суть – проста: якщо до чогось прагнеш – борись за це.

***

Виплесни душу в небо,



Мрією сонце тримай,

Без тебе себе не треба…

Дощ. І осінній трамвай…

***




Тепер тут, де ми любили ховатись від світу, новий соціальний гуртожиток для випускників….

Багатьох наших дітей всиновлювали, забирали до прийомних сімей опікуни… Вихователі казали, що їм не обов’язково пощастило: деякі новоспечені «батьки» просто хотіли отримувати гроші від держави, поки діти житимуть невідомо де чи нюхатимуть клей.

Комусь справді допомагав Бог і їх забирали в хороші сім'ї або навіть за кордон.

Ніколи не знаєш, як складеться життя, хоча декому щастило…


***

Було б добре, якби готових всиновити дітей з інтернатів стало більше… Так, це важкі діти, з не найкращими генами, з своїм минулим…

Важкі, бо нікому не потрібні…

***


Якось я сидів у класі, дивився телевізор. Лариса Вікторівна перевірила домашні завдання і дозволила відволіктись від навчання… Хтось лагодив старого-престарого велосипеда, подарованого фізруком, хтось метушився біля виховательки…

Двері в клас легенько прочинились. Зайшов сивий чоловік.

Я підняв голову і зблід: копія… Точна копія мого обличчя. Все – очі, ніс, губи, кучеряве коротко підстрижене волосся… «Батько», пронеслось в голові. Не було ні слів, ні сліз. Шок. Тільки шок. Я вперше побачив батька, він мене теж.

«Впізнав»…

***

Кілька слів – і новооб'явлений батько забирає мене додому. До мами додому.



«Що ж це означає? Невже він хоче жити з мамою?»…

В маршрутці їдемо мовчки. Я боюсь. Я шокований.



  • Як справи? – видавив він з себе.

  • Нормально, - тільки й зміг відповісти я.

***

Мама плакала. Я лютував. Де ж ти був раніше? Навіщо ти прийшов, коли мені 15 років? Хто ти такий? Спитати вголос не насмілився – знав, що може вдарити.

Розмови не виходило ніякої. Я повернувся в Перечин, батько залишився з мамою. Доглядав за нею, бив, забирав пенсію. Полюбляв горілку. Одного разу побив маму до крові.

Добре, що тоді ще жила бабуся, вона приїхала щоб лікувати маму, помагати їй. Продавала на ринку гриби, як був час.

Я не витримав.

***


Він пішов, щоб ніколи не повернутися.

***


З його вуст я не дізнався нічого. Ми ніколи не говорили, а коли бачились (разів десять) – проходили мовчки повз. Не знаю, в чому моя вина? Чому я мав народитись без батька?

Не знаю і ніколи не дізнаюсь. Мама хвора. Батько помер від раку.

***

Не можу судити людину, не давши їй виступити на свій захист. Суду не буде. Тільки прощення. Попри те, що жодного «вибач» я не почув.



***

Ми так і не поговорили щиро. Так і не сприйняли один одного: я не сподобався йому, як і він мені.

Я так і не став для батька сином.

Він так і не почув від сина слова «тато». У мене немає жодної його фотографії…

***

Не ті батьки, що народили, а ті, що виховали, - казали нам в інтернаті. І мали рацію…



***

Як же багато речей щодня ми відкладаємо на потім. Потім подзвоню, потім напишу, потім провідаю, спитаю, скажу, зроблю, - каже кожен собі.

«Потім» може й не настати.

Люди йдуть з цього світу, не попереджаючи.

***

Як мало треба, щоб народити дитину, і як багато – щоб стати для когось батьком…



***

Щороку Ірина Іванівна організовувала концертне турне санаторіями Закарпаття. Гроші, зібрані в таких поїздках, ділили між учасниками. Довгі репетиції, зміни в сценаріях, нові пісні, танці, спектаклі, - все це робило нас багатими. Нам давали гроші. На таких заходах я виступав у ролі ведучого; таланту до вокалу чи хореографії Бог не дав.

***

Активно допомагала школі обласна міліція. Мабуть, вони хотіли нам віддячити.



Все просто: діти завжди втікають з інтернату, а міліція їх ловить. Діти крадуть, а міліція їх ловить. Діти когось б’ють, а міліція їх ловить.

Ми створювали робочі місця – нас щедро засипали подарунками.

В кожному жарті, як відомо, є трохи жарту.

***


РОЗДІЛ ІІІ. ГІМНАЗИСТ
Я не знав, що таке гімназія, в яку мене відправили вчитись. Ясно було одне: там вчились «домашні».

З першого ж дня уроки були важкими, завдання – об’ємними. Вчителі багато розказували, писали на дошці, показували презентації, фільми, таблиці. В інтернаті ж замість уроків спокійно могли включити на півдня телевізор, щоб ми дивились серіали і не заважали вчителям пити каву.

Педагоги були «добрими», хоча строгими. «Злим» вважався тільки історик – Іван Іванович. Він забороняв бігати коридорами на перервах, а високий зріст і сильна статура додавали голосу переконливості. Івана Івановича ми боялись.

Директор – Жанна Василівна – завжди посміхалась, раділа нашим успіхам, а на лінійках, коли звучав гімн, тримала руку на серці. Це викликало повагу.

***

Шостий клас. Наймолодший клас новоствореної гімназії.



Яна Мирославівна, класний керівник і вчитель фізкультури в одній особі, завжди казала, що ми найголосніше кричимо, найбільше бігаємо, порушуємо дисципліну. Та й взагалі «таких неслухняних дітей як ми у неї ще ніколи не було». Кожен класний керівник за старою традицією казав своїм учням те ж саме, наче якусь мантру. Мабуть, так прийнято

***


Шостий клас. Вперше я вирвався з інтернату. Нехай наполовину, але вирвався.

З однокласниками швидко познайомились. Сидіти на останній парті по сусідству з Олегом мені було комфортно.

Вчилось важко, не хотілось гризти граніт науки, - хотілось просто їсти.

***


В гімназійній їдальні нас, інкубаторських, гарячими обідами годували безкоштовно; на великій перерві ми наввипередки бігли туди. Грошей, щоб щось купити в буфеті, не було, в інтернаті годували погано, тому ці обіди стали для нас щастям. Звичайним, приземленим щастям.

З шостого класу і до закінчення школи голодним на уроках я не був.

***

Клас наш налічував з двадцяток дітей, перерахувати всіх важко: хтось провчився рік, хтось – два, хтось – чотири, хтось взагалі прийшов у десятий клас…



Я любив однокласників, а вони до всього ще й шкодували мене, хоча старались це приховати, щоб не образити.

***


Два роки я сидів на задніх партах, малював, шумів, грав «морський бій», крутився на одній ніжці стільця і не хотів нічого вчити. Нарешті стало просто добре; в інтернат повертався якомога пізніше.

***


Тетяна Іванівна як вчитель малювання і керівник гуртка кераміки завербувала до себе на заняття; я не пручався. Кілька років поспіль в маленькому кабінеті ліпили ми вироби з глини: глечики, тварин, настінні панно, людей, одним словом – що могли. Тетяна Іванівна обпалювала всі ці шедеври вдома в печі, а готові теракотові фігурки ми розмальовували і покривали лаком.

З відмінницею-однокласницею Ірою спершу зустрічались тільки на уроках і на гуртку, але у восьмому класі дружно попрощались з гончарством і сіли за одну парту.

Першу, перед вчителем.

Вірніше – я підсів до Іри.




Каталог: upload -> iblock -> bfe
iblock -> Звіт про підсумки роботи за 2014 рік
iblock -> Методична розробка Використання технології критичного мислення на уроках географії з метою формування ключових компетентностей учнів Вчитель географії Тітечко С. Є
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Відділ освіти Рівненської районної державної адміністрації
iblock -> Концепція формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді
iblock -> Конкурсу «Вчитель року -2010»
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Кабінет початкової, дошкільної, корекційної та інклюзивної освіти
iblock -> Використання інтерактивних технологій на уроках світової літератури

Скачати 11.22 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка