«Будьте батьками сиріт» Володимир Мономах, «Повчання дітям»



Скачати 11.22 Mb.
Сторінка28/31
Дата конвертації09.11.2017
Розмір11.22 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Наш гімназійний клас

***


Форму мені зшили за кошти батьківського комітету. Екскурсії, підручники, подарунки на дні народження, випускні бали в ресторанах - все, все для мене оплачували або батьки однокласників, або однокласниками коштом своїх батьків. Мовчки, без жодних слів, наче так і повинно бути. Ставало страшенно незручно, ніяково, соромно. Навіть одну гривню на ксерокопію часто було просто ніде взяти.

Інтернат – це бідність; завжди порожні кишені на моїх штанах ніяких функцій не виконували…

***

Нас, інкубаторських, прийняли в колективі, наче своїх, давно знайомих, майже рідних. За всі роки жодного разу ніхто не наголосив на тому, що ми якість «не такі», не показав зневажливо пальцем в наш бік. Навпаки – допомагали хто чим міг. Діти, батьки, вчителі, директор, класні керівники… Без пафосу, зайвих умовностей, гарних слів. Не роблячи шоу.



Гімназія виховувала Людей.

***


Якщо я щось не розумів на уроках, вчителі брались пояснювати навчальний матеріал опісля них. Свій час, свої зусилля, свої знання вони безкоштовно передавали нам з такою ж легкістю, як і дорогі репетитори – своїм підопічним.

От тільки в нас вони, як і багато працівників в інтернаті, вкладали душу, а її за гроші не купиш…

***

Шостий і сьомий клас закінчив не найкраще; з восьмого й до кінця школи вчився навідмінно. В дев’ятому класі домашні завдання і більшість олімпіад ділили з Ірою на двох. Я ходив на російську і українську мови, історію, географію, хімію, краєзнавчі турніри, поетичні зльоти. Кілька разів «випадково» потрапив на німецьку і фізику, та нічим добрим це не увінчалось.



Уроки. Гімназія в усіх її проявах. Це одне життя.

Інтернат-інше.

***

В те, що «якщо добре вчитись – знайдеш хорошу роботу», я не вірив, і завжди був переконаний, що роботу неможливо знайти. Її можна тільки створити.



Мабуть через це, вступивши потім до університету, я й перестав витрачати на навчання час, посередньо й без особливих успіхів закінчив… Тоді вже треба було працювати, вчитись заробляти гроші; в школі ж єдиним шансом якось себе проявити було навчання і творчість.

Однак це вже зовсім інша історія…

***

Коли змінився класний керівник, й нас, бешкетників, взяв під своє крило завжди активний і жвавий Андрій Миколайович, багато чого стало по-іншому. Більше тренінгів, презентацій, багато розмов про майбутнє, доросле життя, цінності, мораль, успіх… Це все актуалізовувалось по мірі того, як ми наближались до закінчення школи…



«Якщо буде щось потрібно, якась допомога, звертайся», - казав Андрій Миколайович. А я, даремно впевнений у собі, веселий хлопчина з юнацьким максималізмом, не звертався. Можливо, просто соромився. Всі й без прохань допомагали чим могли…

***


Андрій Миколайович домовився з керівництвом інтернату, щоб мене після оформлення цілої папки документів (вивезти «державну дитину» з країни не так просто) відпустили у складі гімназійної групи до Польщі. Ми мали їхати в Глогов Малопольський виступати на днях міста. От тільки що там робив я – не знаю. Просто відпочивав і знову милувався Європою, поки однокласники співали й танцювали.

***


Гімназія активно шукала міжнародні контакти. Існував культурний обмін з поляками (наші діти приймали на тиждень-два поляків у своїх сім’ях, потім їхали до них в гості). Волонтери з Корпусу Миру США проводили тренінги, лекції, семінари, викладали англійську мову.

Тоді я не скористався можливостями, яких було хоч відбавляй. Зараз з іноземними мовами не дружу зовсім… Жаль…

***

Школа завжди перегукується з буденністю. 7-8 уроків по 45 хвилин. Щодня. Режим.



Знання нам давали хороші. Я планував вступати до університету, тому і вчився. Наче й розумів, що в Україні знання нікому не потрібні, але якби змирився з цим і перестав взагалі до чого-небудь прагнути, майбутнього б не було ніякого.

Не важливо, що робиш. Важливо бути в тому, що ти робиш, найкращим.

***

В гімназії теж завжди були концерти й дискотеки, а Андрій Миколайович організовував для нашого класу екскурсії, походи, пікніки, поїздки в басейн… Смішно визнавати, але в басейн я не їздив, бо не мав… плавок…



Така активність вчителя права не заважала йому ні займатись громадською роботою (а він очолював Благодійний фонд «Центр громадських ініціатив»), ні проявляти тверду політичну позицію.

Андрій Миколайович був людиною, яка сприймала життя як стан душі. За це ми його поважали.

***

От пишу й думаю: як багато людей довкола в моєму дитинстві займались філантропією, громадською роботою, реалізовували соціальні, просвітницькі проекти у благодійних фондах, громадських організаціях… Може, тому й росли ми в більш-менш прийнятних умовах…



Аж самому стало цікаво…

Третій сектор у нас таки розвивається, що б там не казали. От би ще відійти від стовідсоткового грантоїдства…

Знову відволікаюсь, вибачайте.

***


Вчителів у нас було багато. Агнеса Михайлівна (хімічка), Наталя Хайдарівна (інформатичка), Костянтин Олександрович (географ), Ольга Олександрівна (математик), Марія Іванівна (фізичка), Ярослава Михайлівна (вчитель української мови і літератури), історик Іван Іванович (його до дев’ятого класу ми вже перестали боятись)… Всіх не перерахуєш… В гімназії педагоги отримували гроші за те, що любили; в інтернаті не всі любили те, за що отримували гроші. Були, на щастя, й винятки…

Всі вчителі були хорошими фахівцями й добрими людьми.

***

Найбільше я любив Діану Михайлівну, яка навчала російській мові і зарубіжній літературі. Захоплювався нею як людиною, як вчителем, зрештою – як жінкою. З Діаною Михайлівною наїздились ми найбільше по олімпіадах і насміялись найбільше на уроках.



Від цього ще гірше, коли згадую, що після закінчення гімназії заїхав туди тільки раз…

***


В інтернаті гостював більше – десь двічі на рік. Це й не дивно, адже він був моєю домівкою, а додому приїздиш частіше, ніж до школи…

***


Гімназія дала знання. Інкубатор по-спартанськи виховав і навчив жити.

В гімназії були друзі, в інтернаті – сім'я.

Іноді жартую, - «став таким прекрасним, бо опікувались мною півтисячі людей»… Не самозакоханість, просто смішно, як буває в цьому житті…

Багато часу ліпив себе сам. Читав, спілкувався з людьми, не соромився розпитувати про щось цікаве й нове…

***

Після дев’ятого класу святкував два випускні бали.



Після дев’ятого класу нас покинули кілька гімназистів, які вступили до коледжів.

Після дев’ятого класу залишилась частина однокласників з інтернату; інші ж роз’їхались по училищах, «бурсах», щоб не вчитись, пиячити, приймати наркотики, сідати за грати через крадіжки, до ранку транжирити державні кошти в клубах і барах. Дівчата народжували дітей, не уявляючи, хто батько тієї дитини.

Рідко виростали нормальні люди…

***


П’ятнадцятирічних випускників чекало «доросле» самостійне життя, яке кожен з них так давно хотів відчути. Брудні гуртожитки з тарганами і гнилими, покритими пліснявою стінами, безробіття, нікому не потрібні професії, розчарування, алкоголізм, наркотики і невиправдано великі, не заслужені стипендії до кінця навчання або до 23 років…

***


Одна «сирітська» стипендія в університеті, дорівнює 400 доларам. Це при тому, що пенсія у людей, які все життя пропрацювали, може не перевищувати 150 доларів. Мова йде не про справедливість, а про здоровий глузд. Ніхто не вчиться, адже від успішності розмір стипендії не залежить ніяк.

Дітям-сиротам треба допомагати, але допомагати розумно.

За правами на позаконкурсний (пільговий) вступ випускники інтернатів вступають без знань в університети, не ходять на пари, отримують щомісяця гроші і «вилітають» за неуспішність після першої сесії. Наступного року вступають знову, і знову шість місяців використовують недосконалість законодавства, викачуючи колосальні кошти. З державної кишені.

Ще в інтернаті мені казали: використовуй можливості, які дає тобі держава. Що то за можливості, хочеться перепитати? Можливість бути довічним «сиротою» і чекати, поки хороші дядьки (спонсори, меценати, бізнесмени) влаштують тобі життя? Ні. Можливість стати людиною, отримати хорошу освіту, збудувати сім'ю, приносити користь суспільству, бути повноправним його членом.

Стипендії великі і в університетах, і в училищах.

Діти, які ніколи не тримали в руках гроші, отримують суми, що перевищують розмір середньої зарплатні і нічого при цьому не роблять. Що робити з такими грошима – не знають, бо ніхто не навчив. Купують дорогі телефони, відпочивають в клубах, щоб потім три тижні не мати за що купити хліба.

Так живуть до 23 років. Потім, не маючи ніякої закінченої освіти, ніяких заощаджень, працюють (якщо взагалі працюють) за копійки… В 23 роки сирітство закінчується, але життя не починається.

Наступає кінець. Абсурд. Абсурд, який більше не підтримує держава.

Одного разу я спробував пояснити це студенту з США. Не вийшло…

***


Інтернат виховує пристосуванців.

***


Чому бідні? Бо дурні. Чому дурні? Бо бідні.

Істина.


***

В інтернаті одягали, прали, годували… Все завжди було готовим. Щоразу нагадували про пільги і «статус». Здавалось, що держава подбала про майбутнє сиріт; такі думки неодмінно є початком кінця.

Я виріс у цій системі. Але навіть мене завжди дивувало, як дехто не вміє і не знає елементарних речей: заливають каву і вермішель холодною водою, кладуть картоплю в керамічній тарілці на газову плиту, щоб підігріти… Згоден, все це схоже на невдалий жарт. Краще б воно так і було…

***


Вибачте, знову відволікаюсь. Наболіло. Накипіло.

Треба бути відвертими і говорити про все, а не лише те, що гарно звучить. Правда неоднозначна, сирітська правда – тим паче…

Проблеми дітей не завершуються нестачею грошей в інтернатах. Вони набагато ширші і глибші.

За кошти, які Україна збирає в якості податків зі своїх громадян, вона виховує дармоїдів. І лише одиниці потім приносять користь суспільству. Чимось мені це нагадує нашу пенітенціарну (виправну) систему, яка ще нікого не виправила…

***

Проблема сиріт – це проблема виховання. І чому сиріт вчать фізиці, але не вчать жити, варити їжу, доглядати за дітьми…



***

Ми повинні допомагати дітям: ремонти інтернатів, харчі, меблі, оздоровлення, лікування, спортивний інвентар, тренінги, дослідження, адресна підтримка, але можливості громадськості обмежені, якщо до цього не долучиться держава. І навпаки.

Сфера інтернатних закладів в тому вигляді, в якому вона є, повинна бути ліквідована. Інтернати треба закривати. Не лише тому, що «там погано», не тому, що ця система неефективна, не тому, що на ній годуються тисячі чиновників і бюрократів. Дитина повинна рости в сім'ї, з батьками. Все інше – просто не природно.

Україна – країна паразитів-імітаторів. Ніхто не хоче нічого продукувати, творити, напрацьовувати. Сиротинці, до всього, відверто плодять рагулізм.

Думки набирають бойового забарвлення… Треба зупинитись. Повернутись до того, про що писав.

Я не прагну боротись з вітряками. Хочу лише струсонути з вас байдужість у всіх її проявах.




Наш випускний 11-й клас в інтернаті

***


Ні пільги, ні «статуси», ні спонсори, ні держава – ніщо з цього списку не вселяло мені впевненості в післязавтрашньому дні. Колись будь-яка підтримка закінчується…

Я ніколи не зловживав сирітством, ніколи не ховався за ширму співчуття; жалість викликає відразу.

Після дев’ятого класу, коли нас, інкубаторських старшаків, поменшало, вирішив для себе остаточно: вступати до університету за рахунок пільг не буду, і край. Кожен повинен займати своє місце, а не чуже.

***


Іноді юнацький максималізм таки приводить до добра, нехай рідко.

Навіть ті обіцянки, які ми даємо самим собі, треба виконувати.

Свідок всіх найпотаємніших думок – Бог.

***


В десятому класі почав писати гострі статті на політичну, життєву, моральну тематику, публікував їх в Інтернеті. У великих містах ніхто не звернув би на це уваги; для Перечина це чомусь стало справжньою трагедією. Тоді я не розумів, що таке спокій маленького містечка. І ненавмисне, керуючись нездоровим максималізмом, прагненням до самовираження, я цей штиль порушив.

Потім написав кілька листів до Міністра освіти з пропозиціями, як, на мою думку, покращити навчання в школах, патріотичне виховання молоді, виховання соціально незахищених верств населення. Відповіддю стали… перевірки інспекторів з міністерства! Я не розумів, що в Україні нікого не цікавлять думки людей, ідеї, проекти. Вірив у демократію, толерантність, плюралізм, був малим ідеалістом. Пройшло достатньо часу, щоб можна було озирнутись назад і сказати: я був ідіотом, який просто не розумів, де живе.

Цим створив багато бюрократичних проблем і в гімназії, і в інтернаті.

Зараз стає смішно, як подумаю: жити в Україні, вірячи в щось вище, в якісь цінності, ідеали, важко. Там, де за пляшку горілки люди віддають свій голос на виборах, можна говорити тільки про рагулекратію.

Юнацький максималізм вивітрився, коли почав працювати. Ще до того, як держава дозволила купувати цигарки в кіосках. До того, як куранти пробили вісімнадцять років.

***


Якби старі могли, а молоді знали…

***


В інтернатах діти або дорослішають надто швидко, або ніколи.

***


Інтернат виховує мрійників-ідеалістів, які не вміють мити посуд. Навчившись готувати і заробляти гроші, я остаточно втратив останні натяки на це явище. Просто подорослішав остаточно.

***


Багато мріяти шкідливо – затягує. Між мрією й планами суттєва різниця, адже план – це мрія з дедлайном.

Планів було досхочу; мрій-мало. Освіта – сім'я – кар’єра – саморозвиток – користь для суспільства. Втілювати ідею в конкретне «сьогодні», а не в примарне «завтра» - от що важливо вміти.

В другому класі я мріяв стати лікарем, бути потрібним сином, мати здорову маму, мати тата. В одинадцятому – просто стати. Збутись, «стати на ноги», самореалізуватись…

***


Більше за все в житті я любив, люблю і любитиму людей. Нові знайомства, нові враження, думки, сприйняття світу, відмінне від твого, гумор (здоровий і нездоровий) – це вартісне. Людина. Спілкування завжди було і відпочинком, і роботою.

В центрі всього – Творець. Людина, створена Творцем за своїм образом і подобою, теж Творець. Співтворець.

***

РОЗДІЛ ІV. ПРОДОВЖЕННЯ І КІНЕЦЬ
Після дев’ятого класу в гімназії не змінилось нічого.

В інкубаторі нас чекав масштабний експеримент.

Перечинська школа-інтернат була дев’ятирічкою, після неї випускники розходились на всі чотири боки. Забуті людьми і Богом, вони часто навідувались до школи, яка колись була їхньою домівкою і в яку вони клялись «більше ніколи не приходити».

За десятки років, десятки випусків, відколи школа стала інтернатом для сиріт, з неї вийшов, мабуть, десяток нормальних людей…

Наш 9-Б не розійшовся, як це відбувалось раніше; в ПТУ відправили тільки тих, хто не захотів або не зміг продовжити навчання у 10-11 класах загальноосвітньої школи Перечина. «Не зміг» означає не дотягував до такого високого освітнього рівня.

***


В інтернаті вирішили провести експеримент: кращих учнів з нашого «Б» і паралельного «А» класів об’єднали і залишили. Разом з нами, двома гімназистами, вони ходили на уроки в Перечинську загальноосвітню школу.

Янош, голландський спонсор, відремонтував приміщення, де колись жили учні першого і другого класів, переобладнав його під прекрасний гуртожиток з євроремонтом і райськими умовами загалом. Душі, кухня, туалети, кімнати з найновішими меблями, вітальня, дивани, великий телевізор.

Два останні роки життя в інкубаторі ми відчували себе повноцінними людьми.

Щурі під ногами залишились у далекому минулому.

***

Не всі «кращі» з кращих ходили на уроки. Це було не круто.



***

Хто зна, що сподвигло керівництво інтернату на такий «експеримент з соціальної адаптації» - чи те, що нових дітей в початкові класи приходило мало (це тягнуло за собою скорочення штату і наближення ліквідації інкубатору), чи турбота про нас…

***

У Перечинську школу-інтернат почали вкладати колосальні кошти. Капітальні ремонти – нова каналізація, опалення, нові вікна, двері, озеленення території, меблі, техніка… Колишня убогість залишилась у минулому. Вихователі казали, що це один з найкращих інтернатів України, а відтак його розформують і приватизують або зроблять з нього санаторій чи коледж.



Справді, за останні п’ять років я бачив багато інтернатів. В жодному з них (а особливо у віддалених від обласних центрів) немає таких умов, як в Перечині. Дітей стає все менше… Це може означати лише одне: вихователі мають рацію…

Держава почала набагато краще фінансувати школи-інтернати, але, вибачте, не настільки…

***

Допомагати треба не абстрактним інтернатам, а дітям, які там росуть…



***

Наш випуск, як досі вважає багато вихователів, був найкращим за останні десятиліття.

«Експеримент» триває досі.

Хочеться вірити, що ці діти не змарнують свій шанс стати дорослішими і розумнішими в стінах теплиці, однак практика показує протилежне…

***

Знову думки плутаються.



***

Своє нове житло за старою традицією ми називали «садіком». Туди вже спокійно могли запросити в гості «домашніх»; це було важливо, бо «домашні» однокласники тепер були не лише в мене…

На кухні вчились готувати; не тільки Лариса Вікторівна, а й інші вихователі – Алла Юріївна, Валерій Миколайович, Наталя Федорівна – підтримували такі поривання молодої душі…

Як завжди, кімнати прибирали самі. Суворий батько Василь Федорович особисто контролював поведінку, чистоту в спальнях, відвідування занять. Іноді це в нього виходило якось надто фанатично й прискіпливо. За це йому й платили…

***

Голландці через благодійний фонд Василя Федоровича (і таке було) в 10-11 класах платили нам невеличку «стипендію» - біля сотні гривень на місяць. Це вже були гроші. Купити могли мало що, але в кишенях не відчувалось повної порожнечі.



Щоб отримати гроші, ми показували директору завжди бездоганні щоденники. Не дивно, що бездоганними в декого вони ставали по дорозі до кабінету шкільного «шефа».

***


В моду серед хлопців увійшли нестерильні татуювання, фарбоване волосся, чудернадські зачіски, проколоті вуха…

***


У старших класах з нами часто розмовляли про життя греко-католицький священник Михайло і шкільний психолог, ще молодий хлопчина, Ігор Іванович.

***


Отець Михайло втілював життєву мудрість на противагу клерикалізму. Говорив просто, без довгих хитромудрих філософських цитат, без пафосу і надто розумних слів. Доступно, весело, ясно. Людиною він був освіченою, колись вчився в Італії…

В житті завжди так: чим розумніша людина, тим простіше вона формулює думки. Як тільки почуєш -ізми, -азми, котрі розтлумачить не кожен словник іншомовних слів, знай: перед тобою не надто розумна персона, яка попри все, прагне довести протилежне. Геніальність у простоті, чи не так?

Отець Михайло говорив не про покаяння і диявола, а про життя, шлюб, сімейні цінності.

Молитва – щоденне життя, а не солодкі слова, сказані до неба. Молитва – добрі справи, а не обов’язок три години «автопілотом» простояти на Святій Літургії…

Отець Михайло говорив з душами.

***


Якби я не обрав мирянське життя – став би священником.

***


Ігор Іванович мав справу з земним. Наука вдало обходить питання душі, зате про людський мозок знає багато. Тести, тренінги, лекції – психологом він був завзятим, а все тому що молодий. З досвідом люди в Україні перестають щось робити, якщо за це все одно заплатить держава: п’ють собі чай і чекають закінчення робочого дня.

Більшість вчителів вкупі з вихователями у нас так і робили. Ті, хто справді дбали про дітей, виводили їх кругозір за межі стін інтернату, від директора подяки не чули. Напевно, йому було вигідно, щоб інкубаторські діти росли не обтяженими інтелектом, не бачили нічого зайвого і не ставили зайвих запитань.



***

Досі окремо не згадав Василя Федоровича, директора інтернату. Він був хорошою людиною, мудрим керівником. Авторитет беззаперечний.



Василь Федорович підняв школу з колін. Прийшовши на роботу в лихих 90-х, коли не було ні води, ні їжі, ні одягу, саме він ходив, просив, шукав, вимагав… Важко уявити, що б було, якби директором був не він.

Хороший вчитель математики, добрий, чуйний педагог. Дітей він розумів, колектив – теж. Багатьом учням і випускникам, допомагав як міг.

От тільки з часом почав озлоблюватись, кричати при дітях на вихователів, чим остаточно розвалив їх авторитет, забув, що інші – теж люди…

Влада розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно.

Нехай все, що зробив Василь Федорович, судить Бог. І добре, і погане.

***


Кожен директор інтернату має мріяти й робити все можливе, щоб його (цей інтернат) закрили. Робочі місця, гарні ремонти, подарунки, - нічого, нічого не заперечить головний аргумент: діти мають рости в сім’ях. Але й відбір сімей має бути строгим, щоб сироти не потрапляли до людей, які просто заробляють на них гроші. Чим тоді таке усиновлення відрізнятиметься від інтернатів?

Жаль тільки, що не від директорів це залежить…

Маємо те, що маємо… Маємо інтернати. Маємо сиріт. Маємо їм допомагати.

***


Останні два роки пролетіли швидко. Голову окупували думки про майбутнє, про те, що ж робити далі, про успіх, перспективи, бізнес, політику, життєвий вибір, боротьбу за шматок хліба… Мало хто про це думав… Мабуть, троє чи четверо…

***


Прочитав «Цитадель» Антуана де Сента-Екзюпері, після цієї книги інші взяти до рук було важко. Найсильніша, найпотрібніша, найбільш своєчасна.

Автор сказав все, що міг. Про себе, про Бога, про світ, про смерть, про життя, яке прожите, про любов, про патріотизм, про майбутнє…

Біблія в авторстві Екзюпері, от що таке «Цитадель», його останній недописаний шедевр… Навіть якщо не з усіма думками я погоджувався, це тільки підштовхувало сформувати своє бачення окремих питань…

Дуже раджу прочитати… Цитати з цієї книги можна вирізати на серці…

***

До вступу в університет і здачі зовнішнього незалежного оцінювання готувався двічі на тиждень по дві години. Вівторок – історія, п’ятниця – українська мова і література. З таким набором предметів планував стати або політологом, або журналістом.



«Та для чого тобі ті тести?! Маєш пільги, набереш мінімальний бал і все одно вступиш поза конкурсом», - казали деякі розумні однокласники в інтернаті. Може, все було б саме так, але вчитись я хотів серед рівних, а не на дві голови вищих. В усіх сенсах.

***


Коли результати тестів прийшли, і мене запросили у числі п’ятнадцяти учнів з найкращими результатами в області до керівництва Закарпатської облдержадміністрації… Радості не було меж. Найбільше потішила камінна зала і дорогі годинники в подарунок.


Каталог: upload -> iblock -> bfe
iblock -> Звіт про підсумки роботи за 2014 рік
iblock -> Методична розробка Використання технології критичного мислення на уроках географії з метою формування ключових компетентностей учнів Вчитель географії Тітечко С. Є
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Відділ освіти Рівненської районної державної адміністрації
iblock -> Концепція формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді
iblock -> Конкурсу «Вчитель року -2010»
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Кабінет початкової, дошкільної, корекційної та інклюзивної освіти
iblock -> Використання інтерактивних технологій на уроках світової літератури

Скачати 11.22 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка