«Будьте батьками сиріт» Володимир Мономах, «Повчання дітям»


Останній «Останній дзвінок» у гімназії



Скачати 11.22 Mb.
Сторінка30/31
Дата конвертації09.11.2017
Розмір11.22 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Останній «Останній дзвінок» у гімназії

***


Цікаві конкурси. Алкоголь. Розмови після алкоголю.

Андрій Миколайович, класний керівник, просить всіх записати свої телефони. «Щоб були на контролі», - каже. Всі сміються. Вже не зовсім тверезі, ходимо фотографуватись містом. Відверті фотографії повиходили.

Зустрічаємо сонце на Хресній Дорозі, яку недавно побудували. Так добре… Так спокійно… З останніх сил відкорковуємо шампанське… «За щастя, за те, щоб у всіх все було добре!».

***


Відіспався вдома у класного керівника – інтернат уже закритий, всі поїхали в Дубриничі. Літо. Діти з Часлівецької спецшколи…

***


В інкубаторі відсвяткували просто, - пиво, вино, горілка, невеличка компанія…

***


Поїхав до Києва подавати документи в університет. Лариса Вікторівна і Марина Володимирівна щиро побажали успіхів.

Творчий конкурс з журналістики склав погано, шансів на вступ не було. Написав заяви до кількох університетів, але хотів в КНУ імені Шевченка. Там підходила тільки філософія і історія.

Дорогою додому заїхав до Львову, віддав копії документів на факультет політології Львівського національного імені Франка...

В Ужгороді – на юридичний, історію, журналістику…

***

Вагань не було: хочу в Київ. Нехай це буде історичний факультет. Нехай. Зрештою, як потрібно, отримаю ще одну освіту. Зараз головне – закріпитись в столиці, виїхати з Закарпаття… Знайти роботу, подумати про кар’єру.



В цій країні навіть двірники ходять з університетськими дипломами…

Дзвінок з деканату юридичного. «Ви можете занести до нас оригінали атестату, і гарантовано вчитиметесь…». Ні. Київ.



***



Випускний в інтернаті (зліва направо – я, Марина Володимирівна, Оксана, Роберт);

всі троє зрештою приїхали до Києва
Забрав з інтернату папку документів, деякі фотографії… В руках тримав історію всього життя, про яку навіть не підозрював…

Залишатись в Дубриничах і сходити з розуму не хотілось. Треба їхати. Василь Федорович, скупий на сентименти, просто сказав: «Успіхів. Треба буде якась допомога – телефонуй, номер маєш».

Марина Володимирівна з Ларисою Вікторівною плакали. Стільки років, стільки часу… «Хай береже Бог», - через силу шептали вони. Наче дітям, своїм, рідним дітям. З інтернату вчитись у Київ їхала й моя однокласниця – Оксана. Інші ж залишились в рідній області.

***


Двоє дорослих сімнадцятирічних дітей йшли назустріч невідомому, в різні університети, різні частини чужого похмурого міста. Що чекає там, за сотні кілометрів, не знав ніхто.

Розуміли одне: легко не буде. Підтримки не буде. Звернутись по допомогу ні до кого.

В обох в Ужгороді залишались хворі матері, обоє виросли в інтернаті і не мали батька…

Як немає чого втрачати – легко йти на барикади…

***

З відчуттям внутрішнього спустошення дивився я на тих, хто мав все і нічого не хотів, хто ламав своє життя пошуками сенсу, щастя, мотивації, хто втікав з дому задля «самоствердження», хто жалівся на опіку батьків – мовляв, скільки можна… Справді – як бути, коли є сімейний затишок, опора, турбота, гроші, коли хтось вселяє в тебе надію, а не посміюється «ти ж з інтернату, в тебе нічого не вийде»… Нонсенс. Коли тонуть в розкоші – забувають слово «прагну». Для нас в інкубаторі і шматок торту був ознакою шику…



Люди ніколи не цінують те, що сприймається як данність, як належне. Рідко хто замислюється, що поряд живуть діти без сім'ї, що десь матерям нічим годувати свого первістка або чиїсь батьки в цей момент йдуть навіки…

Кажуть, цінувати починаєш тоді, коли втрачаєш. Брехня: коли втрачаєш – починаєш жалкувати, що втратив. Хто цінує – цінує завжди.

***

Боже, як не хотілось знову п’ять років жити в гуртожитку. Це каторга; від них я втомився задовго до того, як почав думати про університет…



Мрії про власний простір, власний куточок, спокій…

***


Я зійшов з поїзда Ужгород-Київ. В сумках лежали акуратно складені книги, подушка, покривало, трохи старого одягу, комплект постільної білизни, зубна паста, щітка, два мила і чайник, подарований мером Перечина. «За активну участь в житті міста».

Попереду було нове життя, університет, гуртожиток, столиця, віра в успіх і страх.

Природний страх перед примарним майбутнім…

***


На центральному залізничному вокзалі, мов мурахи, метушились тисячі людей. Хтось кудись їхав, хтось звідкись повертався, хтось когось чекав, хтось – проводжав…

Бідняки просили милостиню. Таксисти втридорога розвозили провінціалів у різні частини міста. Київ зустрічав похмуро, наче показуючи, хто тут господар.

Вітер розігнав хмари, виглянуло сонце.

«Господи, дякую за те, що витягнув мене з безодні. Якщо Твоя Воля, - дай сили стати і залишитись Людиною. Благослови на нові звершення, дай почати нове життя, дай збутись»…

***

Зійшов у метро, кинув жетон. Турнікет завагався, але впустив (мабуть, впізнав)…



Час зупинився.

Майбутнє наступило.

***


БУДЬТЕ БАТЬКАМИ СИРІТ. ВІЗІЇ.
[відтермінована частина передмови,

початок на сторінці 3]


Коли визнаєш своє минуле – ти змінюєш його. Воно перестає тебе обтяжувати, мов Дамоклів меч, розвиваючи комплекси, жалі, втомлюючи пам'ять. Тільки переосмисливши дитинство, визнавши і прийнявши його таким, яким воно було, розповівши про нього, я нарешті дозволив стати минулому минувшим.

Довго думав над псевдонімом. Та чи можу комусь передати своє життя, вкотре від нього відмовившись? Це – моє минуле, я його не обирав, і судити за нього ніхто не в праві.

Псевдонімів не буде.

Нелегкий крок. Та хто взагалі придумав, що все має бути легко?

Тепер можна спокійно рухатись вперед.

***


Багато сиріт і прийомних дітей зайняли своє місце у світовій історії. Данте Аліг’єрі, Йоганн Себастьян Бах, Жан-Жак Руссо, Ендрю Джексон, Дженеральд Форд, Коко Шанель, Йосип Броз Тіто, Джек Ніколсон, Пірс Броснан, Роберт Стівенсон, Гай Річі, Майк Тайсон, Едгар По, Стів Джобс, Джон Леннон, Лев Толстой, Мерилін Монро, Інгрід Бергман, Герберт Гувер, Чарльз Діккенс, Арістотель, Нельсон Мандела, Мойсей, Елеонора Рузвельт, Александр Македонський… Цей список можна продовжувати дуже довго. Він шокує. Однак більшість з цих людей виросли у прийомних сім’ях. Когось виховали дідусь з бабусею, когось – вітчим, близькі родичі, хтось кілька років прожив у дитячих будинках, церковних школах… Згоден – їх життя було нелегким, і тільки сила волі, ріки поту дозволили піднятись з колін.

Який життєвий старт дали б цим сиротам бідні, холодні, голодні, обідрані інтернати Радянського Союзу? Перших років Незалежності України? Страшно уявити…

Все пізнається в порівнянні, хоча порівнювати горе – справа невдячна. Визначення «сирота» в словнику і його приклади в реальності різних часів, країн, народів, синонімами не будуть ніколи.

У той час, коли Радянський Союз запрошував на екскурсії до показових колгоспів істеблішмент ненависного ворожого капіталізму, діти в щасливих комуністичних інтернатах складали вірші на честь Леніна, ходили в однакових сірих плащах і не мали що їсти…

***

Кожне життя – чиясь правда. Моя правда гірка, її можна гортати брудними, спрацьованими, але не опущеними донизу руками.



***

В школі-інтернаті ми завжди мріяли про нормальне життя, щасливе майбутнє, успіх…

Мої мрії здійснились. Майже закінчена хороша освіта (історична КНУ імені Тараса Шевченка та економічна Національного авіаційного університету). Хороша робота – з 19 років став співзасновником та директором невеликої фірми. До цього працював позаштатним журналістом, був експертом з питань молодіжної політики кількох громадських організацій, заступником директора інформаційного центру на громадських засадах, волонтером… Зсередини вивчив кулуари Верховної ради України, маючи доступ до приміщень парламенту… Пробував все, щоб досягти успіху. Все у вузьких рамках моралі і християнської системи цінностей. Життя навчило не боятись ніякої роботи.

Можливо, мені просто пощастило. Я вирвався з замкненого кола сирітства, з лещат державної опіки. На моєму шляху завжди зустрічались ті, хто йшов назустріч, допомагав, хоча те, що я закінчив інтернат, знало десь 5 найближчих товаришів… Співчуття і жалість – найгірші відчуття; зловживати сирітством чи своїм минулим видавалось мені огидним способом вижити. Однак я завжди вірив у доброту незнайомих людей, пояснити яку логічно неможливо. Значить, існує дещо більше, аніж логіка…

***

Зрештою, мені пощастило жити й навчатись саме в Перечині. Може це заслуга людей, може – директора або й прозахідної ментальності, але тих жахів, які часто супроводжують дітей в інтернатах, ми не бачили. Ідеального не буває нічого. Але є безліч «але».



***

Всьому, що є в мене нині, було вчора і буде завтра, завдячую тим, хто міг спокійно пройти повз, але не зробив цього. Відтак життя для мене – подяка в дії. Ця книга – подяка в слові. Виклик людській байдужості.

***

Я майже не згадав тут своїх з однокласників. Чому? З одними ми разом жили, відпочивали, несли важкий хрест сирітства, вчились виживати (Юра, Оксана, Владік, Роберт, Сергій, Андрій), з іншими – разом ходили на уроки, сміялись… Однокласники-гімназисти Ігор, Женька, Владік, Іра, Максим, Вася, Саша, Богдан, Юдіта… Можна багато сказати. Але…



Просто щиро не впевнений, що вони хотіли б бути вписані в цей контекст… Ще не час. Є речі, про які не час говорити…

***


Багато з «інтернатських» однокласників уже стали батьками. Немало спились. Дехто працює. Більшість кинули університети, хтось не закінчив і училища…

Поневіряння в пошуках кращого життя…

***

Я довго думав, в чому вада державного підходу до проблеми сирітства. Цих вад багато. Після закінчення інтернатів діти-сироти з площини соціальної політики різко переміщаються в площину молодіжної (держава цього не розуміє, і продовжує відкуповуватись пільгами і соцвиплатами), а тут починаються проблеми. Соціальні ліфти в Україні не працюють, можливостей для самореалізації обмаль. Молодь як вікова категорія не потрібна нікому, окрім хіба що батьків. Тим, у кого батьків немає або вони не в змозі забезпечити дітям достойний стартап, життя пропонує інший сценарій.



Державна політика в сфері підтримки і виховання (!) сиріт є докорінно неправильною. До закінчення школи дітей годують рибою, але не вчать її ловити.

Колись в Перечинському інкубаторі були курси кулінарії Це, бач, не сподобалось шеф-повару, і їх закрили. А як важливо навчити дітей готувати, прати, жити в чистоті, вільно спілкуватись з людьми, навчатись, відповідально наполегливо працювати, жити самостійно…



Після закінчення інтернату діти заберуть з собою знання, навички, вміння, а не коробки шоколадних цукерок, якими щедро засипають їх спонсори…



Каталог: upload -> iblock -> bfe
iblock -> Звіт про підсумки роботи за 2014 рік
iblock -> Методична розробка Використання технології критичного мислення на уроках географії з метою формування ключових компетентностей учнів Вчитель географії Тітечко С. Є
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Відділ освіти Рівненської районної державної адміністрації
iblock -> Концепція формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді
iblock -> Конкурсу «Вчитель року -2010»
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Кабінет початкової, дошкільної, корекційної та інклюзивної освіти
iblock -> Використання інтерактивних технологій на уроках світової літератури

Скачати 11.22 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка