«Будьте батьками сиріт» Володимир Мономах, «Повчання дітям»


Сучасна Перечинська школа-інтернат завдяки підтримці держави, спонсорів і активності директора –



Скачати 11.22 Mb.
Сторінка31/31
Дата конвертації09.11.2017
Розмір11.22 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31

Сучасна Перечинська школа-інтернат завдяки підтримці держави, спонсорів і активності директора –

один з найкращих інтернатів України.

Шкода, що поряд з «найкращими» є й дуже жахливі… Де досі діти живуть, мов у колоніях…
Школа-інтернат за такого підходу завжди буде випускати ледарів, пристосуванців. Нас годували, одягали, навчали, втовкмачували в голови, що ми повинні користуватись пільгами, які дають шанс.

Насправді шанс стати успішним дає відсутність таланту і бідність (це, повірте, стимулює); пільги лише відтягують розчарування в житті і створюють ілюзію адресної турботи з боку країни. Постає питання мотивації, а мотивація залежить від виховання. Тільки відмовившись паразитувати на званні сироти, я ступив на правильну дорогу.

Право на позаконкурсний вступ в університети для осіб з числа дітей-сиріт стають причиною такого явища, як щорічне «вступання» і тотальне небажання робити хоч щось. Набрав мінімальний бал на тестах – і став студентом. Відтак місця державного замовлення займають не ті, хто прагне вчитись, а ті, хто мріє нічого не робити. Виключили за неуспішність? Не страшно, - вступлю наступного літа. І так до досягнення 23 років.

Державні стандарти для дітей не витримують критики. З кожним роком фінансування шкіл-інтернатів збільшується, але цього все одно недостатньо. Одні шкарпетки на рік чи одне пальто на кілька років (а малеча ж росте), - це, повірте, не смішно. Потрібна небайдужість суспільства. Потрібна мобілізація добра.

Школи потребують нових ремонтів, меблів, канцтоварів, техніки, одягу, миючих засобів. Особливо ті, які знаходяться в віддалених місцях, куди часто не можуть доїхати спонсори й перевірки. Безумовно, велика кількість інтернатів сьогодні схожі на санаторії, однак «велика кількість» не означає «всі». Є багато закладів, де діти живуть в жахливих умовах.

Інкубатор, в якому жив я, вважався чи не найкращим в Україні. Побачивши інші, зрозумів: Богу є за що дякувати. Людям – теж.

Діти потребують турботи. Їх потрібно вчити виживати в суспільстві, привчати до самостійного життя, робити все те, що держава красиво називає «соціальною адаптацією» і чого успішно не робить. Їх потрібно підтримувати порадою після закінчення інтернатів. Скеровувати, мотивувати, виховувати.

***


Найбільша проблема соціальної адаптації випускників інтернатних закладів – їх «кучкування» разом після закінчення школи. Вони живуть компактно, маленькими групками у маленьких сирітських світах.

Розділити, розкидати випускників окремо – першочергове завдання, якщо ми хочемо бачити нормальних людей.

***

Соціалізація для сиріт – це забезпечення рівних умов, а не довічного державного забезпечення. Діти сильні, здорові, загартовані, і можуть жити самостійно. Повинні жити самостійно.



***

Якщо ти виріс в інтернаті і став людиною, чогось досяг, якось себе реалізував – з тебе можна робити цвяхи. Якщо почнеш боротись з системою за майбутнє дітей – знайдеться молот, який цей цвях зламає.

***

Я не хочу й не можу змінити стару, пострадянську систему. Вона просто не піддається модернізації (спробуйте відновити, наприклад, ГУЛАГ).



Один випускник школи-інтернату на Одещині став правозахисником. Ігор Миколайович боровся з крадіжками сирітських пенсій і квартир, з махінаціями керівництва місцевого інтернату. Допомагав випускникам інкубаторів самореалізуватись, не залишав їх наодинці в чужому світі. За це поплатився життям. Не покарані ні замовники вбивства, ні виконавці. Торжество права, правда? Правозахисників завжди вбивали, відправляли в психлікарні, залякували, спалювали їх квартири… От прояв всіх пафосних конституційних свобод.

Ми не можемо змінити систему, але ми можемо дати дітям гідне майбутнє.

***

Вчителі й вихователі в інтернатах скаржаться на «тупих, нахабних, неотесаних» дітей замість того, щоб виховувати їх, навчати. З власного досвіду скажу: навіть важкі діти, «діти вулиці», з повагою ставляться до тих, хто цю повагу у них викликає. Перевиховати можна будь-кого. Важко, але можна.



Армії чиновників годуються з «сирітського» бюджету. Тисячі директорів інтернатів будують свій бізнес, нові будинки, купують машини для своїх чад. Сотні спекулянтів від псевдоблагодійності возять мішки цукерок та не знають, що дітям потрібні шкарпетки, тапочки і спідня білизна… Ну візьміть одну дитину і допоможіть їй реалізуватись, навчіть її жити, виховайте...

Гнила пострадянська система працює, як годинник. Зайві в ній тільки діти, що летять від байдужості в безодню.

Згоден, з ними важко. Але якщо не хочеш чи не можеш – чому йдеш в інтернат? Бо немає роботи. Бо зарплата краща, ніж в школах. Бо можна пити каву, поки діти десь бігають (це ж не станки, за якими треба наглядати)… Аргументів – тисячі. Кожен з них проти дітей.

Хто думає про сиріт? Одиниці фанатиків, яких легко визначити: вони працюють в інтернатах з дітьми, а не з грошима; їх не любить адміністрація шкіл; вони проводять свій вільний час на роботі, хоч за це й не платять; вони знають, що робити, та їм ніхто ніколи цього не дозволить, вони не залишають дітей наодинці після закінчення інтернатів…

Якщо ми йдемо в Європу – ми маємо з цим щось робити…

***


Я не можу перекласти на українську мову слово «благодійність». В нас просто такого немає, в нас не розуміють. Це наче пояснювати інопланетянину, що таке пиво. Абсурд, правда? Люди не довіряють благодійним фондам. Охоче допомагають жебракам, котрі просто не хочуть іти на роботу, бо з простягнутою рукою заробляють більше... А от підтримати майбутнє? Ні, навіщо…

***


Мені хочеться допомогти тим, хто йде вже пройденою дорогою. Живучи в інтернаті, я старався знайти яку-небудь інформацію про успішних сиріт, випускників дитбудинків; пошуки виявились марними. Це лякало. Думки, що в «інкубаторі» погано, а десь там, за зеленими воротами буде добре, не знаходили жодних підтверджень.

***



Сироти, про яких я кажу, сироти, які нині живуть в інтернатах, - сироти соціальні. У переважної більшості з них живі батьки.

Чому так? Всьому виною сімейна політика. Безгрошів’я, безробіття, низький рівень життя. Молодь не знає, що робити. Університети готують неконкурентоспроможних спеціалістів і викидають їх на вулиці.

Виплати при народженні дитини призвели до того, що народжувати стали ті, хто не особливо хвилюється за майбутнє своїх дітей.

***


Сироти – не причина. Сироти – не проблема. Сироти – наслідок проблем.

Батьки більше не гинуть на війні, а сиріт від цього не меншає.

***

Все в житті робиться по знайомству, тому давайте нарешті знайомитись. Мене звуть Ростислав Галелюк. Мені 21 рік. Майже п’ять років тому я закінчив Перечинську школу-інтернат для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування та Перечинську гімназію суспільно-гуманітарного напрямку.



Нині хочу допомогти тим, хто повторює мою життєву дорогу і хапається за стіни провалля, щоб вибратись.

Я кажу не лише про сиріт, але й про нікому не потрібну обдаровану молодь з їх числа, розчароване в Батьківщині студентство, безробітні таланти…

***

Серед нас живуть люди, які стануть видатними вченими, музикантами, письменниками, політиками, художниками, спортсменами… Серед нас живе молодь, яка хоче сім'ю, дітей, власну справу, достойне «сьогодні» і впевненість в «завтра». Чи не головне для нас – плекати майбутнє? Якщо ні, - кому ми передамо світ, все, що створили? Тим, від кого відмовились? Тим, повз кого пройшли, кого відкинули?



***

Проблем у сфері молодіжної політики з моменту проголошення Незалежності стало справді менше. Але вони є, і потребують не лише обговорення з прийняттям красивих резолюцій, а й вирішення на місцевих, локальних рівнях.

Це можливо за умови відкритої співпраці між державою та громадянським суспільством, високого рівня соціальної відповідальності бізнесу, розвитку третього сектору загалом. В 2013 році для реалізації цих завдань ми з однодумцями створили Міжнародний Благодійний Фонд «Центр філантропії і фандрайзингу» ( www.icf-cpf.org або www.helporphans.info ).

***


Я виріс в інтернаті. Я знаю, як допомогти цим дітям. Я зобов’язаний це зробити.

Господи, дай мені сили змінити те, що я можу змінити. Дай мені терпіння змиритися з тим, що я не можу змінити. Дай мені мудрість, щоб відрізнити перше від другого.

Мій життєвий шлях не міг не привести мене до благодійності.

Зараз я очолив Міжнародний Благодійний Фонд «Центр філантропії і фандрайзингу» і хочу з вами співпрацювати.

Хочу вас завербувати.

***


Я розповів про своє минуле, щоб допомогти дітям, щоб позбутись душевного тягаря, щоб воно більше ніколи ні з ким не повторилось…

***


Стара пострадянська система має багато вад. Та чи можемо ми їх побороти? Однозначно ні. Я не міг обійти проблеми, котрі мають місце в реальному житті. Що робити? Який висновок?

Боротись? Ні. Залишимо право помирати за ідеї героям. Нехай політики думають про реформи.

Давайте просто перестанемо перекладати з себе відповідальність і зробимо те, що залежить від нас. Без критики, без скандалів, без деструктивну.

Давайте бути творцями.

Обливати брудом всі інтернати легше, ніж допомогти одній дитині. Все не так просто, однобоко і категорично, як думають ті, хто там не жив. Є й хороші люди, і діти не завжди живуть в пеклі…

Давайте не будемо шукати легких шляхів. Давайте не будемо байдужими.

***

Викорінити споживацтво, навчити мислити та бути конкурентоспроможними, забезпечити нормальний побут, виховання і освіту, розділити після закінчення інтернату, не створювати ніяких гуртувань в соціальних «сирітських» гуртожитках, допомогти вийти за межі власної «зони комфорту», привчити не чекати «подачок»… Готових формул немає. Проблем – тисяча. Перед нами – вироблення рецептів і рішень.



Не вірте тим, хто не жив в інтернаті або не працював там половину свого життя. Фондам, державі, чиновникам. Право говорити про сиріт і від імені сиріт мають тільки ті, хто знає цю систему зсередини.

Не вірте державним моніторингам, бо їх мета – приховати, а не показати проблеми

На грантах теж багато не побудуєш. Якісні зміни почнуться тоді, коли ми самі почнемо інвестувати в своїх дітей, свою країну, своє майбутнє. Соціальне інвестування – один з пріоритетних напрямів цього процесу.

***


Стовідсоткове усиновлення – утопія. Не тільки тому, що не всі сім'ї готові брати на себе відповідальність, але й тому, що самі діти часто відмовляються йти в прийомну сім'ю.

Хтось з них навіть не уявляє собі, що таке «мама», бо з дитинства потрапив в конвеєр: дитбудинок, ще один дитбудинок, притулок, інтернат, училище або довічний притулок…

Багато дітей розуміють сім'ю як те, що бачили в дитинстві: байдужість, алкоголізм, наркоманія, батько-гвалтівник, мати-повія (та все одно «найрідніша і любляча»)… Часто відмовляються від прийомних батьків, бо звикли до інкубаторської системи. Однак не робити з цим нічого – це не вихід…

Інтернати – пережиток, але ліквідувати їх повністю ми не зможемо, хоча маємо до цього прагнути.

***

Самогубцям можна допомогти двома шляхами: купити міцний шнурок або дати зрозуміти, що життя має сенс, і воно – найцінніше, що є на цій грішній землі. Я обираю другий варіант: важкий, але, на моє переконання, правильний.



За свої думки, слова, заяви і дії несу повну відповідальність.

***


Добрими намірами встелена дорога до пекла. В системі сирітства ця фраза є особливо актуальною. От подумайте… Конкурси серед сиріт, сирітські фестивалі, сирітські концерти… Навіть такі, здавалось би, прийнятні для нас речі, створюють конкуренцію в замкненому середовищі, але не здорову конкуренцію. Якщо людина розумна – вона розумна в принципі, а не «серед сиріт». Якщо гарно співає, - то це гарно, а не «гарно серед сиріт». Заради гарних сирітських картинок ми самі ізольовуємо дітей в їх «зоні комфорту».

В інкубаторі ми абстраговувались від реального життя настільки, що вигадували свій алфавіт, свої шифри, свою мову… Писали зашифровані записки, меморандуми, листи… Ми знали все й про всіх. Ми бились, виглядали у вікно, що привезли «на полуднік», ми мріяли побачити матерів, утеплюючи вікна на зиму старим одягом, ми жили у іншому світі. Світі для сиріт… Жоден волонтер, почесний гість, спонсор, вихователь не знав усієї правди… Свій світ ми берегли і агресивно захищали…

Соціальна адаптація – це рівні можливості, це самореалізація в суспільстві, а не в сирітському колі. Часто ми самі, прагнучи робити щось добре, не замислюємось над тим, як це треба робити.

Саме тому я ніколи не втомлюсь повторювати: сиротам мають допомагати сироти. Учням інтернатів – учні інтернатів. Людям з особливими потребами – люди з особливими потребами. Молоді – молодь. Пенсіонерам – пенсіонери. Все просто.

Допомагати, розуміючи, допомагати розумно - от рецепт ефективної благодійності.

***


Ми не можемо змінити те, звідки прийшли, але можемо обирати, куди йти далі. Кожне життя – частинка Вічності, частинка Милосердя, Віри і Любові… Кожен з нас – маленька історія злетів і падінь, кохання і розлук, віри і відчаю, відданості і зрад, мрій і буденності… Ми – люди. Ми маємо жити, творити, не опускати руки, вірити, боротись, кохати… Ми маємо робити добро.

Життя – не самоціль, життя – це можливість робити добро.

***

Порекомендуйте цю книгу друзям, рідним і знайомим. Розкажіть про неї в блогах і соцмережах, церквах і університетах. Напишіть рецензію в журналі, зацитуйте фрагмент в газеті. Згадайте на концертах, презентаціях, фестивалях і виставках. Чим більше людей знатиме, тим більше дітей ми зможемо врятувати. Давайте зробимо це разом. Я оголошую мобілізацію, бо хочу завербувати вас у єдину мирну армію – армію добра.



Я мрію про світ, у якому моє минуле більше ні з ким не повториться.

Я мрію про світ, у якому діти не знатимуть, що таке інтернати.

Я мрію про світ, у якому не буде війн і тероризму, у якому батьки не помиратимуть від хвороб і катастроф.

Я мрію про світ, у якому кожна дитина зможе обіймати маму.

Щоб іти до останнього, треба бути впевненим, що Бог на твоєму боці. Я це знаю, інакше Він не дав би мені шансу змінити сьогодення заради майбутнього.

Бог за дітей. Бог за сиріт.

Прирікаючи невинних дітей на муки, закриваючи очі і вуха від правди, ми йдемо проти Його Волі.

***


«Стукайте, і вам відчинять», - сказано у Біблії. Кажуть, треба штовхнути двері, аби переконатись, що вони зачинені. Мало просто стукати; треба, аби хтось був за дверима. Треба дочекатись власника будинку з роботи чи з кав’ярні.

Якщо хтось є в домі, я вірю, що він відчинить. Якщо немає - вірю, що він прийде додому. Я вірю, що стукаю не марно.

Бо під дверима до чужого будинку тримаю за руки нікому непотрібних дітей… Вони голодні. Їм холодно. Вони моляться. Вони плачуть…

Плачуть, бо теж вірять…

Допоможіть мені допомогти дітям.

***


Провідайте одинокого пенсіонера, що живе по сусідству, нагодуйте, виховайте дитину з дитбудинку, втіште самотню вдову, підтримайте молодого обдарованого художника, заберіть до себе старого, не потрібного нікому кота, присвятіть один день місяця волонтерству, віддайте старі речі безхатченкам, чи, зрештою, фінансово посприяйте якомусь благодійному фонду, який знає, кому точно потрібна підтримка. Просто зробіть це.

Читайте. Багато читайте. Слухайте батьків, не залишайте їх помирати самотніми. Любіть своїх дітей. Бережіть традиції роду, країни. Свідомо обирайте керманичів, не голосуйте за гречку. Вивчайте свою історію. Плекайте свою мову.

Будьте Патріотами. Будьте Гідними. Будьте Людьми.

Досить уже сирітства – соціального, культурного, морального, історичного, духовного, політичного…

***

Читаю новини. Знову одне й те ж саме: дітей б'ють, ґвалтують, відбивають нирки, продають, не годують, заколюють аміназином, тримають під замками за решіткою в закритих приміщеннях…



Діти брешуть, крадуть, вбивають, б’ють вихователів інтернатів… Зводять наклепи на адміністрацію…

Діти «раптово» помирають…

Коли це нарешті закінчиться? Надворі двадцять перше століття, а поряд з нами… Поряд з нами, за закритими стінами – пекло…

Поряд з нами всі жахи німецьких концтаборів…

Відкрийте Інтернет, гляньте…

***


Дякую, Боже, що в Перечині такого не було.

Дякую, Василь Федорович, за людяність.

Дякую, Лариса Вікторівна, за тепло.

Дякую, Марина Володимирівна, за віру.

Дякую за те, ким став…

***


Допоможіть мені допомогти дітям.

Допоможіть мені допомогти майбутньому.

***

Не лише жоден інтернат, але й жоден (справді, жоден!) благодійний фонд не здатний справді допомогти дитині, бо головне – стати для них батьками… Ми можемо привернути увагу до певний проблем, ми можемо «сприяти», «аналізувати», «реагувати» і «підтримувати». Але тільки Ви, дорогі читачі, здатні змінити одне життя і зігріти дитину любов'ю…



***

Бог за сиріт!


СИНОПСИС

Дещо буде повторюватись. Часто. Суцільна тавтологія. Деякі речі слід повторити двічі, тричі, зрештою – тисячу разів, щоб над ними замислились. Щоб почули. Щоб відчули. Щоб зрозуміли.

На те він і синопсис. Не візьмусь стверджувати, що претендую на авторство кожного слова у цьому розділі, бо за чотири роки перечитав стільки статей, наукових розробок, досліджень і аналітичних оглядів, аби сформувати цілісне бачення питання, що й не перерахую. Ці проблеми обговорював з колишніми випускниками дитбудинків, своїми однокласниками, працівниками шкіл-інтернатів, з психологами, науковцями, меценатами і громадськими діячами. Вдячний всім за допомогу, поради і підтримку. Особливу подяку хотів би висловити старшому вихователю Перечинської школи-інтернату Марині Володимирівні, насамперед за те, що любила, вірила і допомогла колись стати тим, ким я є. Низький Вам за це уклін.

Зараз, зібравши хаотичні думки, не розбираючи, що своє, а що чуже, дещо скажу. Тезами. На те він і синопсис.

Інтернати… Я там виріс. Я звідти вийшов. Я знаю, що треба робити. Я буду це робити.

В центрі уваги та опіки – сім'я

Діти – сироти – не причина і не проблема, а наслідок проблем. Наслідок відсутності ефективної державної політики збереження сім'ї як колиски суспільства.

Головним завданням роботи державних органів у сфері сімейної політики має бути збереження сімей і профілактика соціального сирітства, а не автоматизована відправка дітей в інтернати. З проблемними сім'ями, на жаль, ніхто не працює.

Критерій справжньої ефективності – не кількість відібраних у батьків дітей, а кількість збережених сімей. Треба змістити акценти.

Якщо батьки не виконують своїх функцій – їх просто позбавляють батьківських прав. Держава не надає жодної соціальної підтримки, не допомагає боротись з алкоголізмом, знайти нову роботу… Абсолютно нічого не робиться. Фінансовою підтримкою вирішується меншість проблем. Кваліфікований супровід, психологи, педагоги, лікарі, ефективна робота центрів зайнятості - от що потрібно кризовим сім'ям.

Не просто прийти з міліціонером і забрати дитину від «поганої мами чи тата», а розібратись у конкретній проблемі, конкретному випадку, втрутитись, стати свого роду посередником (фасилітатором), врятувати те, що розвалюється. Дітей треба забирати від мами у крайньому випадку.

Зрештою, давайте економити кошти бюджету: порятунок кризової сім'ї з залученням кваліфікованих фахівців обійдеться дешевше, ніж 5-10 річне утримання дитини в інтернаті та виплати соціальної стипендії після його закінчення.

Якщо з певних невідворотних причин дитина стає сиротою, треба насамперед вжити всіх можливих заходів для влаштування її в нову сім'ю.

Дитячі будинки теж мають робити все для того, щоб повернути дитину в сім'ю. У нас викачують державне фінансування (а воно ж якраз залежить від кількості вихованців), шукають хоч когось, щоб відкрити клас і створити робоче місце: забирають дітей з малозабезпечених сімей, малюють неіснуючі діагнози затримки психічного розвитку…

Дитячі будинки мають стати реабілітаційними центрами. Соціальні служби мають допомогти сім'ям, які знаходяться в кризовому стані, вирішити проблеми (алкоголізм, наркоманія, насилля над дітьми, пошук нового робочого місця тощо). На цей період дитину треба вилучити з родини, але не для того, аби назавжди закрити в інтернаті, а тимчасово, поки йде процес відновлення нормальної сімейної атмосфери. Вилучити не в інтернат, а в тимчасову приймаючу сім'ю. При цьому дитину не можна виривати зі звичного способу життя (змінювати школу, місто проживання тощо). Важливим інструментом має стати ведення реєстру кризових сімей, який дасть можливість працювати і аналізувати ефективність роботи уповноважених органів на місцях.



Інтернати – пережиток минулої епохи

Треба дбати про зменшення кількості дітей у класах та інтернатах загалом, що дасть можливість ефективно проводити виховну роботу.

Гостро стоїть проблема стигматизації інтернатів. Саме поняття «інтернат» треба вилучити з використання, бо воно стає клеймом для дитини на все життя. Інтернат – це не просто назва, це комплекс СРСР, котрий треба викорінювати. Це своєрідне гетто. Вказування в атестатах історії життя і всіх бід (закінчив інтернат для сиріт, школу для дітей з вадами слуху/зору і т.д.) неприпустимо. По-перше, це неетично. По-друге, акцентує увагу на проблемах. По-третє, формує самоусвідомлення дітей як неповноцінних. І, нарешті, є жорстокою цинічною формою дискримінації.

Треба готувати дітей до сім'ї. До створення власної сім'ї – теж. До самостійного життя. Випускати розвинених людей, відходити від радянських педагогічних штампів.

Необхідно створити умови для оволодівання вихованцями навичок побутового життя. І ні одна санепідемстанція не вправі забороняти дітям самостійно готувати. Ні один правозахисник не має називати прибирання території, висадку дерев чи обробіток невеликого поля експлуатацією дітей. Дітей треба привчати до роботи. Чомусь вдома обробляти з батьками город – це нормально, це виховання пошани до праці. А не дай Боже в інтернаті дитина візьме до рук молоток – це вже експлуатація. У вихованні має бути не тільки комплексний, але й адекватний підхід, інакше й далі звідти виходитимуть пристосуванці.

Рівень освіти в інтернатних закладах неприпустимо низький. Враховуючи цей факт, а також потребу в соціальній адаптації, про яку кричать на кожному кроці, вихованці інтернатних закладів мають навчатись в загальноосвітніх, «звичайних» школах. Бажано – в різних. Якщо розділити дітей по окремих класах окремих шкіл у містах – ми отримаємо чудеса соціальної адаптації. Спілкування з «домашніми», відпочинок, уроки, на яких ніхто не акцентує увагу на тому, що «ти сирота», інший світогляд - от що насправді допомагає інтегруватись в соціум. Десь з 5-го класу в інтернаті дитина може тільки виховуватись, їсти, одягатись і спати. Важливо розуміти, що такий крок змінить не лише самих дітей і їх світобачення, але й сприйняття цих дітей у суспільстві. Тому якщо ми справді дбаємо про майбутнє, а не про робочі місця – іншого шляху немає.

Житло в інтернатах має бути перелаштоване на «блочну» систему (поселення в житлових блоках школярів за родинним принципом, адже, як відомо, дуже часто там живуть кілька братів і сестер з однієї родини).

Система інтернатного виховання не може сприяти дітям вулиці та важковиховуваним підліткам у соціально-психологічної адаптації, для цього необхідні спеціальні центри. Вони є, але в недостатній кількості. Потрібно розширити мережу з забезпеченням кваліфікованими досвідченими кадрами.

В дитячих будинках працюють всі підряд. Спеціальної освіти немає, спеціальної підготовки дипломованих чи хоча б сертифікованих спеціалістів – теж. Інтернати для сиріт мають специфіку, про яку чомусь забувають. Соціальних працівників готують погано, психологів у дитбудинках не вистачає.

Всі забули про працівників інтернатних закладів, а їм теж потрібна допомога. З ними треба спілкуватися, їх потрібно навчати, підтримувати. Вони знають про своїх дітей все. Вони могли б з ними працювати ефективніше, та ми оминаємо їх, пригортаючи знедолених до серця, щоб зробити сумне фото. Вихователі в інтернатах «гниють», втрачають інтерес до дітей.

Соціальний супровід інтернатних навчально-виховних закладів здійснюється на жахливому рівні. Одного соціального педагога та одного психолога на 100-150 дітей недостатньо. Різні вікові та індивідуальні особливості мають враховувати спеціальні фахівці, підготовлені до роботи з такою специфічною категорією, як діти-сироти.

Державні гранти не повинні бездумно проїдатись та ділитись наближеними до влади НГО. Вони мають працювати на моніторинг і профілактику соціального сирітства.

Треба переглянути державну підготовку соціальних працівників, психологів, педагогів. Ці професії мають стати престижними, а їх представники – кваліфікованими.

Про проблеми сирітства треба говорити не лише напередодні Дня захисту дітей і Нового року. Завжди. І говорити правду. Потрібна активність медіа. Треба говорити про простих людей, які беруть дітей у сім'ї. Не про героїв, а про людей. Треба говорити про усиновлення, про соціальну адаптацію, про формування найнеобхідніших життєвих навичок. Треба показувати реальний стан інтернатів. Треба мобілізувати добро, але добро розумне і діяльне. Благодійність має стати далекоглядною.

Треба переглянути систему діагностики розумової відсталості і затримки психічного розвитку дітей-сиріт в інтернатних закладах, бо сьогодні сотні тисяч дітей задля комплектації шкіл та через необ’єктивну оцінку стали «розумово відсталими», а відтак їх життя зламане. Існуюча система психодіагностики, яку проводять спеціальні психолого-медико-педагогічні комісії, призводить до катастрофічних помилок. Сімейні форми виховання мають своїм наслідком скорочення дітей в інтернатах, а це не вигідно системі. Щороку ми отримуємо величезну кількість необ'єктивно оцінених дітей з вадами психічного розвитку, хоча дуже часто вони є просто педагогічно запущеними, з ними ніхто не працював, вони не відвідували школу… Цю систему треба ліквідувати. В жодній країні світу немає діагнозу «затримка психічного розвитку», а у нас - ледь не половина вихованців інтернатів! Після закінчення спецшкіл діти не отримують атестатів, а відтак стають непотрібними назавжди. Така тенденція призведе до того, що через 50-60 років кожен українець буде визнаний психічно неповноцінним.

Критерієм оцінки інтернатів не мають бути концерти/співи/танці/ігри на свіжому повітрі/аплікації та гарні коридори. Єдиний об’єктивний критерій – як склалось майбутнє випускників, який базис дала школа для подальшої самореалізації дитини не як сироти, а як людини.

Нормальна людина, гармонійно розвинена особистість може вирости лише в повноцінній родині, котру не замінить навіть найкращий у світі інтернат.

Враховуючи жахливий стан нашої професійно-технічної освіти, її невідповідність запитам ринку праці (візьміть хоча б маразматичну загадкову професію «Оператор комп'ютерного набору»), дітей в інтернатах могли б навчати столярній справі, автоводінню (з видачею прав на керування транспортними засобами) і т.д. Знання, уміння, навички – всім цим потрібно завантажити дітей максимально, воно знадобиться. На відміну від цілодобового перегляду телевізорів… Цього ніхто не робить.

Головне завдання держави – не лише створення умов для, але й сама деінституалізація, тобто виведення дітей-сиріт з традиційної системи державної опіки. До речі, в Європі інтернати (там, де ще залишились) – це 10-14-20 осіб, котрі проживають в одному приміщенні.

Треба організувати комфортне, хороше життя для тих, хто віддає себе дітям у інтернатах і дитбудинках. Їм потрібна увага, їм потрібна повага, їм потрібен відпочинок, їм потрібна людяність. Не менше, ніж самим дітям. Тільки тоді вони працюватимуть нормально, тільки тоді вони віддаватимуть серце дітям повністю, якщо будуть відчувати себе потрібними… Вони працюють за невисокі зарплати, вони живуть цими дітьми… А ми ігноруємо працівників інтернатів, демонізуємо, не чуємо…

Треба сформувати центри незалежного громадського моніторингу, щоб мати змогу реально оцінювати та впливати на життя дітей-сиріт.

Студентам ВУЗів – випускникам інтернатів держава платить нині біля 3000 щомісяця (у вересні - біля 5000). В порівнянні з мінімальною зарплатою це великі гроші, правильно розпоряджатись ними випускники не вміють. Ніхто з них не вчиться, не ходить на пари, а в кінці семестру або «сирітствують» («ну поставте мені оцінку, не виключайте, я ж сирота»), або кидають навчання, щоб… Щоб знову вступити за пільгами наступного року. І так доти, поки діють ті пільги (до 23 років). Добре, що міністерство таки переглянуло свою політику і встановило максимальний відсоток «пільговиків». Свого часу при вступі я відкрито виступав у ЗМІ з вимогами до профільного міністерства скасувати пільги або хоча б обмежити їх (це при тому, що сам міг вступати поза конкурсом).

Сьогодні потрібно ще переглянути державні виплати студентам з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Не скорочувати, а пов'язати їх з академічною успішністю. Як приклад: половина суми ( близько 1500 гривень) виплачується всім, а інша половина – у разі академічної успішності ( середній бал «4» за п’ятибальною шкалою). Дітей потрібно хоч якось стимулювати до праці. А, погодьтесь, гроші, та ще й такі – хороший аргумент.

Економіка сирітства

Інтернати – це дорого. Дуже дорого. Щороку на їх утримання виділяється до 8 мільярдів гривень (кошти бюджету плюс фінансові вливання спонсорів). Однак до дітей доходить не більше 12-15% від цієї суми. Все інше з'їдають зарплати працівників та комуналка… Школи-інтернати в СРСР будувались як монументальні споруди на 200-500 дітей. І навіть коли там залишається 50-100 вихованців – приміщення треба якось обігрівати, прибирати, ремонтувати… А це колосальні гроші. Саме тому порожні койки в інтернатах керівники стараються заповнити дітьми з малозабезпечених сімей, переконуючи батьків, що дитина житиме в хороших умовах… Зараз близько половини дітей в інтернатах – «домашні», і це ненормально.

Інтернати – це дорого. Коли в США йшли суперечки, що краще: приймаюча (фостерна) сім'я чи державні сирітські установи – цей аргумент був дуже переконливим (до слова, від інтернатів відмовились). Так само – в Канаді. Важливо почати думати про дітей, а не про інтернати.

Не зважаючи на таке масштабне фінансування інтернатів, стандарти щодо забезпечення дітей одягом, взуттям, засобами особистої гігієни є застарілими, радянськими. Відтак ці норми – неадекватні. Про «найновіші винаходи цивілізації», як наприклад антипреспіранти, взагалі забули, а одне взуття чи п’ять пар шкарпеток на кілька років – це стандарт…

Інтернати опираються сімейним формам виховання. Не всі, не всюди, але опираються. Бо це означає скорочення штату, розформування.

Держава бере на себе питання забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Гроші мають «ходити» за дитиною, в яких би інститутах чи інституціях вона не була. І сума повинна бути не меншою, ніж виділяється на утримання дитини в інтернаті. Та й взагалі – треба брати приклад з Ізраїлю, де дітям виплачується необхідний прожитковий мінімум незалежно від того, є у них батьки чи ні.

Держава має зрівняти всіх дітей, бо пільги призводять зовсім не до самореалізації сиріт…

Фостерна сім'я

Давайте говорити щиро: всі діти не можуть бути усиновленими. Потрібне активне впровадження інституту фостерної сім'ї. Професійної сім'ї, приймаючої сім'ї. Коли батьки сприймаються як батьки професійні і отримують зарплатню за договором найму з державою. Психологи, соціальні педагоги, досвідчені вихователі. Спеціалісти. Це вирішить проблему влаштування старших, більш зрілих чи важковиховуваних дітей, яких бояться всиновлювати. Має бути холодний розрахунок, підхід, за якого батьки можуть виховати нормальну дитину, забезпечити їй повноцінну освіту і сприяти соціальній адаптації. Саме в такому форматі можна виховати нікому не потрібних важких підлітків, не дуже схожих на «бідних нещасних сиріток», що викликають жалість і співчуття.

Треба вести реєстр людей, готових стати батьками за наймом.

Тішить, що дедалі більше поваги відчувають ті, хто взяв дитину з інтернату. Не важливо, опікунство це, будинок сімейного типу, чи прийомна сім'я...

Цинікам, котрі кажуть «та, то за гроші», відповім: готовий платити батьку, аби він тільки був.

Не так легко стати для когось батьками, на таке наважиться не кожен. І якщо держава заохочує та підтримує сімейні форми виховання – це добре. Хай хоч Національну премію імені Тараса Шевченка дають. Головне – знайти для дитини маму і тата…



Таємниця усиновлення

В ХХІ столітті маємо всі умови для скасування таємниці усиновлення, яка є домінуванням інтересів усиновлювача над усиновленим. Розумні батьки мають щиро і нормально спілкуватись з дітьми, без побоювань, що колись дитина, дізнаючись правду, не зможе це пережити. Треба навчити батьків, як правильно пояснювати подібні речі.



Гаазька конвенція та міжнародне усиновлення

Відповідь на багато питань дає нам Гаазька конвенція, до ратифікації якої ми дійшли лише сьогодні.

Прийшов час легалізувати в Україні агентства, котрі займаються пошуком дітей для закордонних усиновителів. Сьогодні цей процес все одно відбувається, але неофіційно, корумповано, окремими людьми, так званими «посередниками» (держава цього «не помічає»). Часто чиновники на місцях не лише вимагають, але й отримують гроші за усиновлення дітей іноземцями.

Якщо з'являться установи, котрі займатимуться пошуком дітей для усиновителів повністю легально, прозоро і відкрито, зі сплатою відповідних податків, ліцензійним державним і незалежним громадським контролем, проблема корупції має бути усунена, а майбутнє усиновлених за кордон дітей можна буде простежити.



Переосмислення розуміння благодійності

Благодійність має бути далекоглядною. Якщо ми хочемо отримати нормальну соціально активну особистість, треба створювати умови для самореалізації, а не для паразитування.

Волонтери мають зрозуміти, що ігри біля ялинки та пісні про матір не дають нормальних результатів. Натомість з дітьми треба працювати професійно: в якості волонтерів мають приїздити фахівці чи просто люди, які можуть і хочуть навчати. Тренінги з профорієнтації, практика використання грошей, кулінарія, світоглядні моменти… Ми маємо зрозуміти, що позитивні емоції біля ялинки – ніщо, в порівнянні з самою страшною атмосферою сирітства.

Виходять діти з інтернатів зі знаннями, навичками та вміннями, замість яких ми даємо їм у чужий світ цукерки і м'які іграшки. Стипендії для осіб з числа дітей-сиріт і дітей, позбавлених піклування батьків, що продовжують навчання у ВУЗах та професійно-технічних навчальних закладах, величезні. Держава відкуповується від проблем грошима. Однак випускники інтернатів не вміють розподіляти їх так, щоб вистачало на місяць. Клуб, дискотека, п’янка, а потім – три тижні голодного життя. Так починаються крадіжки, так починається кримінал… То, може, їх таки треба чомусь вчити?

Замість телевізорів привезіть фарби і м’ячі, комп’ютери чи електронні книги. Інструменти для розвитку, а не веселого проведення часу. Освіта, освіта і ще раз освіта. Підготовка до нормального життя, формування особистості. Благодійність має бути далекоглядною, - ніколи не втомлюсь це повторювати.

Не потрібно підтримувати систему, дбати треба про дітей, а не про інтернати. Чим красивішими будуть стіни дитбудинків, чим феєричнішими будуть сирітські концерти і фестивалі, чим більше буде пільг, тим частіше батьки, котрі не впевнені у своєму майбутньому, віддаватимуть своїх дітей в інтернати. Очікувати іншої реакції в країні, де третина людей живе за межею бідності, неможливо. Треба берегти сім'ю, а не будувати басейни й розважальні центри для інтернатів.

Треба дати можливість сиротам рухатись самостійно, адже вони мають бути повноцінними, а не соціально ізольованими. Треба стати їм другом, а не інвалідним візком. Допомогти порадою, але вчасно відійти, щоб дитина рухалась самостійно. Не вирішувати всі проблеми замість них.

Діти-сироти вдало пристосовуються до паразитування, гребуть ресурси і від держави, і від спонсорів, і від довірливих добросердечних людей. Ефект сирітства: коли тебе завжди обіймають, шкодують, співчувають і плачуть, ти починаєш використовувати це у своїх цілях. Це важкі діти, вони можуть непомітно використати кого завгодно, виманити все, що потрібно. Саме тому в інтернати треба йти підготовленими.

Підтримувати треба обдарованих дітей. Не має значення, сирота чи ні. Треба.

Трохи грішних думок

Боюсь, що мене зрозуміють неправильно, але прийшов час по-іншому оцінити реальну ефективність третього сектору. З моменту проголошення Незалежності тисячі громадських організацій, центрів з гарними пафосними назвами, асоціацій і фондів освоїли величезну кількість грантів. Чому ніхто не говорить про ефективність? Чому спаплюжено саму ідею громадянського суспільства декларативним виконанням проектів і відмиванням грантів? Щодня громадські організації критикують державну політику у всіх сферах. Питання: а де їх відповідальність? Чому вони не хочуть проаналізувати свою роботу? Чи багато проектів довели свою ефективність, чи багато програм мають результати і матимуть їх у далекому майбутньому? Чому немає моніторингу роботи громадських організацій і благодійних фондів? Чому без будь-якої суспільної користі проїдаються державні і недержавні кошти? Чому в більшості організацій немає ні місії, ні мети, а лише стандартна затерта фраза в Статуті – «захист і задоволення потреб та інтересів»… Як можна сьогодні допомагати сиротам, завтра читати тренінги на тему толерантності, післязавтра купувати протези для панд, а в четвер садити підсніжники? І це все лише тому, що є можливість доїти грантонадавачів…

Є ще й самовіддані меценати, благодійники (на жаль, їх мало). В інших немає ні розуміння, як правильно допомагати, ні бачення власної місії... За «порятунок сиріт» ніхто не може бути засуджений громадськістю, за цю справу беруться всі, бо престижно, почесно і «круто». Нечисті на руку «меценати», в свою чергу, бачать прибуток. Правильно вони «допомагають», ефективно чи ні – це не цікавить нікого. Головне – гарна картинка, зірки, заплакані дитячі очі на відео. Сотні, тисячі беззмістовних круглих столів, засідань і конференцій… Благодійність у сфері підтримки сирітства є частиною тієї системи, яку треба переосмислити.

Бізнесу ніколи думати над правильністю чи неправильністю, ефективністю чи неефективністю. Про це ніхто не говорить. Даєш гроші – значить допомагаєш, висить на стіні лист подяки – значить робиш добру справу. Керівники інтернатів та численні благодійні фонди цим користуються. Ті, хто дає гроші, не мають часу думати. Ті, хто приїздить в якості волонтерів, теж хочуть робити добрі справи і мають щире серце; от тільки їх ніхто не вчить допомагати розумно.

Меценат – це покликання. Фандрайзер – це професія. Директор благодійного фонду чи керівник програм – це не тільки покликання, але й професія, і добрих намірів тут недостатньо. Треба знати і розуміти тих, кому хочеш допомогти. Носити іграшки в дитбудинки – так само ефективно, як і возити репродукції картин сліпим. Це треба розуміти. Тому кажу: допомагати сиротам мають ті, хто «на своїй шкурі» знає систему зсередини, хто там виріс або все життя працював. Треба визначитись: ми хочемо пожаліти чи допомогти.

Зрештою, зрозумійте: мало є благодійних фондів, котрі готові вирішити проблему і саморозпуститись. А це – головне наше завдання. Бо насправді… Насправді ми не можемо стати батьками для сиріт…



Будьте наставниками

Допомогти всім одночасно неможливо. Візьміть одну дитину, станьте її другом, наставником. Стоячи осторонь, підтримайте самостійні рухи. Заберіть додому на вихідні та свята. Візьміть на ринок, до магазину. Навчіть азам нормального життя. Займайтесь з нею, знайдіть репетитора (освіта в інтернатах відсутня – показників навчальної діяльності від них не вимагають, це перекривається танцями-співами-гарними коридорами і вазонами).

Цікаво, що в США немає інтернатів як явища. А тимчасових наставників мають біля 1 млн дітей, чиї сім'ї опинились у кризових ситуаціях. Ще цікавіше: на одного вихованця інтернату в Україні припадає майже один працівник! Ефективність роботи не піддається критиці. Тому знову повертаємось до загадкового терміну «фостер»: є ж сенс, правда?

Хто відповідає за сиріт?

Вилучати дитину з сім'ї чи ні, влаштовувати в інтернат чи до прийомних батьків – справа не уряду, не Президента. Це юрисдикція місцевих органів влади. І коли керівники цих органів усвідомлюватимуть себе батьками сиріт щодня, а не до Дня захисту дітей – тоді, і тільки тоді ми зможемо щось реформувати. Починати завжди потрібно з себе.



Стереотипи

Стереотипи, що усиновлення – щось жахливе – поволі стираються. На усиновлювачів перестають дивитись як на «дивних» людей. Цей процес почався, і його не зупинити.

Нам належить побороти ще багато стереотипів не лише в сфері підтримки сиріт та благодійності загалом.

В Україні існує недовіра до благодійних фондів. Це неоднозначне питання: хтось справді не дуже «доброчинний», а хтось – просто жертва іміджу благодійності як такої… Важливо інше: навіть не довіряючи фондам, треба щось робити, когось підтримувати, комусь допомагати… Фонди можуть тільки мобілізувати людей, вказати на проблему, дослідити причини, дати поштовх і мінімальну підтримку.

Ми маємо зрозуміти, що допомагати можуть всі, а не лише багаті. Бо для того, аби навчити дитину писати, готувати, прати, молитись, вірити, працювати, не треба бути міліонером. Якщо ви можете зробити безкоштовно сайт, зняти соціальну рекламу, провести соціологічне опитування, пофарбувати паркан чи спекти пиріжки для безхатченків – то чому цього не робите? Все, що ви вмієте, може комусь допомогти.

Лайкати та репостити фото з проханням про допомогу в надії, що ви тільки лайкнули, зробили добру справу, «поширивши інформацію», а хтось таки допоможе – це не благодійність. Це байдужість.



Наостанок

Ми не маємо кричати про суспільство без сиріт, бо сироти були, є і будуть завжди та у всіх країнах. На жаль. Питання в тому, що ми робимо, аби не лише дати їм пафосне «далеке світле майбутнє», а й… А й подарувати найголовніше – себе. Подбати про них. Стати для них другом. Стати для них татом і мамою…

Іноді, щоб тебе почули, треба витримати довгу паузу. Я мовчав майже 5 років. Прийшов час сказати. Сказавши, треба робити.

У мене є чітке бачення місії. Допоможіть мені допомогти дітям. Хоча… Хоча, якщо можете, зробіть це без мене, бо ні один фонд не може найголовнішого. Ні один фонд не може стати для когось мамою і татом… Як же хочеться вірити, що хоч одна людина, прочитавши цю книгу, на хвилину замислиться… І змінить чиєсь життя, змінивши своє…

Підіть в інтернати. Станьте батьками сироти. Якщо не можете – другом для однієї дитини. Допомагайте правильно…

Бог за сиріт!


В добру путь.
Автор.

ДЕКАЛОГ

мецената і волонтера, який працює з сиротами
1. Допомагати дітям, а не інтернатам.

2. Давати знання, а не цукерки.

3. Виховувати самостійність, а не споживацтво.

4. Підтримувати прагнення, а не пільги.

5. Будувати сім’ї, а не державні сиротинці.

6. Привозити найнеобхідніше, а не наймодніше.

7. Боротись постійно, а не тимчасово.

8. Знати куди йдеш, бути готовим.

9. Розуміти, що добро – філософія життя.

10. Любити. І знати, що допомагати треба не дітям, а одній дитині.



Ви можете допомогти мені допомогти дітям.

Фінансово, організаційно, або тим, що вмієте найкраще.
БЛАГОДІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ

"МІЖНАРОДНИЙ БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД

"ЦЕНТР ФІЛАНТРОПІЇ І ФАНДРАЙЗИНГУ"
Р/р 26002483717100 в АТ «УкрСиббанк» у м. Києві

Код банку: 351005,

ЄДРПОУ: 39004238
Поштова адреса:

МБФ «ЦЕНТР ФІЛАНТРОПІЇ І ФАНДРАЙЗИНГУ»,

Україна, 04050, м. Київ, вул. Мельникова 12
або
Галелюк Ростислав, а/с 58, вул. Хрещатик 22, м. Київ-1, 01001
Електронна адреса: manager.cpf@gmail.com або r.galelyuk@gmail.com

факс: (044) 248-000-9-2224



www.icf-cpf.com

www.helporphans.info

Якщо Ви бажаєте продовжити наше спілкування в соцмережах –

підписуйтесь, лайкайте, розшарюйте, надсилайте відгуки і пропозиції

Сторінка книги на Фейсбук:



www.facebook.com/p3507

Сторінка фонду на Фейсбук:



www.facebook.com/icf.cpf

Моя сторінка на Фейсбук:



www.facebook.com/rostyslav.galelyuk

Прошу поширити книгу серед своїх друзів, знайомих і близьких, а також в мережі Інтернет.

Якщо Ви вважаєте, що ця книга має побачити світ у друкованому вигляді –

можете долучитись до збору коштів на видання, буду щиро вдячний.

Номер карти ПриватБанк

(для поповнення через касу ПриватБанку, термінали або Приват24):

5211 5374 5262 3254 (Галелюк Ростислав Володимирович)

Для поповнення через каси інших банків:

Отримувач: ПАТ КБ ПриватБанк

Код отримувача (ЄДРПОУ): 14360570

Код банку отримувача (МФО): 305299

Рахунок отримувача: 29244825509100

Призначення: для поповнення карти/рахунку № 5211 5374 5262 3254,

Галелюк Ростислав Володимирович, ІПН 3363005799

Для мене щось видати – не самоціль. А от якщо зберуться ті, кому не байдуже, якщо вдасться сколихнути тишу, якщо люди почують, якщо повірять у себе, у свої можливості, комусь допоможуть, когось підтримають, зроблять щось добре там, де живуть, почнуть думати, вірити, мріяти, творити, якщо хоч одна людина, прочитавши це, візьме когось до себе в родину, то головне завдання вважатиму виконаним.

Бо головне – робити добро. Адже ми – люди…

Не вважаю себе дивним, «святим», екзальтованим чи «втіленням всіх чеснот, зокрема добра»… Просто колись допомогли мені. Хочу продовжити цю естафету… Адже ми – люди…

ДЯКУЮ!

ЗМІСТ

[частина кожної книги, з якої не варто починати читати]


ПОЧАТОК КІНЦЯ. ……………………………………………………………….3

РОЗДІЛ І. РОВЕСНИКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. КОРОЗІЯ ДИТИНСТВА………………………………………………………………….…..6

РОЗДІЛ ІІ. ПУТІВКА №3507……………………………………...…………….16

РОЗДІЛ ІІІ. ГІМНАЗИСТ………………………………………………………...71

РОЗДІЛ ІV. ПРОДОВЖЕННЯ І КІНЕЦЬ……………………………………….81

БУДЬТЕ БАТЬКАМИ СИРІТ. ВІЗІЇ……………………………….…………….89

СИНОПСИС……………………………………………………………………..99

ДЕКАЛОГ………………………………………………………………………..110

ВИ МОЖЕТЕ ДОПОМОГТИ…………………………………………………..111

© При оформленні обкладинки використано картину Томаса Кеннінгтона (Thomas Benjamin Kennington) «Сироти» («Orphans»), 1885 р.

© Частина фотографій взята з сайту БФ «Християнська допомога Східній Європі» (директор Ян Ейблчіш) http://www.choe.nl

© Ростислав Володимирович Галелюк, 2014 р.



©Міжнародний Благодійний Фонд «Центр філантропії і фандрайзингу», http://www.icf-cpf.org, http://www.helporphans.info


Каталог: upload -> iblock -> bfe
iblock -> Звіт про підсумки роботи за 2014 рік
iblock -> Методична розробка Використання технології критичного мислення на уроках географії з метою формування ключових компетентностей учнів Вчитель географії Тітечко С. Є
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Відділ освіти Рівненської районної державної адміністрації
iblock -> Концепція формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді
iblock -> Конкурсу «Вчитель року -2010»
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Кабінет початкової, дошкільної, корекційної та інклюзивної освіти
iblock -> Використання інтерактивних технологій на уроках світової літератури

Скачати 11.22 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   31




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка