«Будьте батьками сиріт» Володимир Мономах, «Повчання дітям»



Скачати 11.22 Mb.
Сторінка5/31
Дата конвертації09.11.2017
Розмір11.22 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31

З мамою

***


Декаданс. Епітафія не замінить прокльонів.

Життя – монумент. Безликій юрбі.

Муки всіх Вертерів на екранах мільйонів

Не варті й сльози у собі.


Босоноге життя, терниста твоя дорога, -

Каміння і пил. Скелі й колючі дроти.

Я вірую вірою, що ніколи не бачила Бога.

Хрести перехресть навалила.

Я ж мушу смиренно нести.
Самотність виписує па серед поля…

Тріщать термометри – на серці у когось тепло.

У всякого – своя доля.

У кожного – своє пекло.


Трамбую спогади в валізи,

Схиляю перед мрією чоло.

У Ельдорадо втікачам без візи

Дарують золоте рало.

***

Вже коли я вчився в першому класі, мама почала бувати в церкві частіше, ніж до цього, постувати, відмовилась від м’яса. Трохи згодом – перестала ходити на роботу, готувати їжу, допомагати вчити домашні завдання… Це пройшло якось плавно, непомітно, я б навіть сказав спокійно, тому коли вона стала забороняти мені їсти цілий тиждень, ховати все їстівне, повертатись додому пізно вночі і розповідати, що «всі проти нас, але ми сильні і переможемо» - здивування не було.



Не було здивування, не було їжі, не було грошей. Та й що може купити дитина? Іграшковий пістолет? Пачку жуйок?

Якось під час нервового зриву мама зламала замок на вхідних дверях; півроку, щоб не залізли грабіжники, я замотував двері шнуром від кип’ятильника.

***

Зимова курточка й шапка з’явились у мене в січні; їх подарувала церква, де мама вже практично жила…



***

Там мене жаліли всі: охорона, священники, монахині, прихожани. Сестра Василіянка Йосафата і прихожанка Марія Данилівна носили їжу в скляних банках, а потім греко-католицька громада потайки від мами почала оплачувати гарячі обіди в шкільній їдальні.

Якби не допомога цих людей – я б, мабуть, просто помер від голоду: тепер уже їсти мама забороняла категорично. «Ти сильний. Тиждень без їжі ще нікого не вбив. Я теж сильна. Нема проблем». З криками «нема проблем» вона, взявши мене, голодного, знесиленого, за руку, бігала містом. Сигналили машини, я виривався, втікав…

***


Здоровий глузд покинув маму повністю.

***


Я фактично жив у церкві. Греко – католицький Ужгородський Кафедральний Собор, велетенський шедевр архітектури в центрі міста, став моєю домівкою. Прихожани – старенька бабуся Анночка, Марія Данилівна, Сестра Йосафата, священники, дзвонарі, охоронці, - всі, хто чим міг, старались допомогти.


Марія Данилівна
Мама, дивлячись кудись в далечінь, спокійно молилась. Де я, що роблю, зрештою – чи живий, - її хвилювало мало.

Ні, вона ніколи не була поганою мамою. Просто захворіла…

***

До школи я майже перестав ходити. Щоб купити хліба «на чорний день», збирав пляшки з-під пива.



***

Одного разу піднялась температура до 38,5-39 градусів. Жар, лихоманка, перед очима все потемніло… Нікого не було поряд. Ледве дійшов до церкви, там викликали швидку. Лікар сказав, що якби до ночі не привезли – швидше за все, я б помер.

А через два дні приїхала мама, і з криками «немає проблем» просто… викрала з палати. Ввечері я знову катався на швидкій… Койка чекала на повернення малого пацієнта…

***


Життя стало пеклом.

Маму забрали на примусове лікування, мене віддали бабусі в село, де кілька місяців у Верхньостинавській школі, їжа і свіже повітря швидко повернули до напівнормального напівжиття. Життя без матері.

Якось на уроці малювання зайшов завуч, покликав мене і сказав: «Привезли гуманітарку, ми вибрали тобі якийсь одяг. Батька в тебе немає, мама дуже хвора»… Я довго плакав.

Дійсність була нестерпно жорстокою.

***

Зустріч з мамою після лікування розбила мене вщент. Найрідніша людина була схожа на що завгодно – на обм’яклу ромашку, на примару, на ганчірку. Але не на людину.



В Ужгороді все повернулось на свої місця: молитва, голод, холод…

Я не знав, що робити далі. Хрещений втішав, говорив, наче все буде добре.

***

Діагноз – шизофренія. Це означає «хвора на голову». В пострадянських державах цей недуг досі лікують давно забороненим всім цивілізованим світом препаратом – аміназином. Важко сприймається організмом і галоперидол, що у великих дозах призводить до інвалідності… Після такого «лікування» навіть у здорової людини «все добре» не наступить вже ніколи.



***

Ужгородська ЗОШ № 15, в якій я вчився, почала клопотати про направлення мене як «безпритульного» в інтернат. Це знаю тепер, коли гортаю величезні папки особових справ, листування школи з міським і обласним управлінням освіти, перечитую акти обстеження житлових умов, майна, рішення, протоколи та інші папірці. Такого добра вистачає; в одному ящику – вся історія життя. Листи, довідки, витяги, накази, документи з найрізноманітнішими чудернадськими назвами, грамоти, дипломи, сертифікати, атестати, фотографії… Серед них – невеличкий клаптик паперу.

«Управління освіти і науки Закарпатської облдержадміністрації – Директору Перечинської школи-інтернату п. Коба В. Ф. – Путівка № 3507 – Управління освіти і науки направляє на виховання і навчання дитину …, яка повинна навчатися у 2 класі… – Начальник відділу дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти Р. А. Децик».

Путівка. Це завжди щось очікуване, приємне, як путівка на море, в санаторій чи літній табір. Путівка №3507 врятувала мене від життя в каналізаційних люках, наркоманії, жебрацтва. З-поміж найгірших життєвих сценаріїв було обрано нелегкий, непростий, але, визнаю, найкращий.

***

23 березня 2001 року я не бачив ані листів, ані путівок. Все було просто, наче 10-бальний за шкалою Ріхтера землетрус.



«Мама змушена лікуватись, вона дуже хвора. Ти ще малий, ти не можеш жити сам. Ми відвеземо тебе в інтернат».

Рая (дружина хрещеного батька), якісь незнайомі обличчя, машина. Хтось завбачливо склав у пакет одяг, рушник, купив зубну пасту, шампунь, і ці пожитки опинились на моїх колінах.

«Мама в лікарні, її вилікують. Сподіваємось на це. Ти будеш в школі, де багато діток. Ми будемо тебе провідувати».

Сльози. Опущені руки. Дорога. Все змішалось. Все перевернулось.

***

Досі не дає спокою один спогад з раннього дитинства, який вперта пам'ять чомусь не стерла, не перезаписала…



Коли мені було п’ять років, випадково розбив скло на міжкімнатних дверях в квартирі. Кидав м’яча, трохи не розрахував траєкторію… Мама дуже голосно кричала; грошей на нове не було. Тоді, в той пророчий вечір, вперше і востаннє з її вуст злетіли слова: «Будеш погано себе поводити – здам в інтернат».

***


Розбите скло замінили на дошки.

***


Бракує світла, щоб у серцях розцвіла акація,

І хай всіх мертвих воскресить повстання –

Нігілісти як виклик. Маргінали як провокація.

Першим був Плач. Слово було останнім.


Демарші. Реакції. Гільйотини.

Вперте зерно і в піску проростає.

Першим був Плач дитини.

Вирок був Словом.

Але останнім.

***


РОЗДІЛ ІІ. ПУТІВКА №3507
Сидячи в машині, запам’ятовував дорогу до Перечина. З очей текли сльози; я твердо знав - добре там, де мама…

*
**

Брудні, неохайні діти в однакових спортивних штанах, роздертих шкарпетках, резинових тапочках, дивний запах капусти й сирітства, десятки поглядів, наче на якусь екзотичну тварину – так прийняла мене Перечинська школа-інтернат для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Було страшно, почався нервовий зрив.

Крики «не хочу тут бути!» нікого не цікавили. «Мама хвора». Крапка.

Мене здали – прийняли, як картридж чи коробку з цукерками. Просто підписавши якісь папірці зі словами «йди за тою жінкою». «Та жінка» повела зеленими коридорами на другий поверх і передала мене іншій жінці. Виховательці. Віднині – моїй виховательці, Ніні Михайлівній.

В класі верещало біля двадцяти дітей, схожих між собою лише короткими зачісками, брудним одягом і неабияким інтересом. «Ти – новенький?» - «Не знаю, напевне…» - «Ти домашній?»…
***

Всі, кого привозили в інтернат, отримували статус «новенького». «Новенький» - особлива категорія чумазих дітей, яких обнюхували, оглядали, з якими кожен хотів, але не кожен насмілювався поговорити. «Новенький» - завжди наляканий, шокований, і говорити зовсім не хоче. Тут все просто.



Ще простіше з «домашніми». Цим словом називали тих, у кого були хоч якісь рідні, що могли привезти чогось смачненького або навіть забрати на вихідні додому (не важливо, як вони жили – це могли бути і наркомани, і алкоголіки…). Таких тут було десь половина. Інші – «інтернатські» (або «інкубаторські») – круглі сироти: у одних батьки загинули, від інших відмовились при народженні…


Скільки життів – стільки й історій, але кожна була схожою на попередню – це були історії сирітства.

***


Ніна Михайлівна. Вихователь. Зріла жінка з невеликим співчуттям до дітей, і ще меншим – до їх батьків. Наших мам вона називала суками, а батьків – кобелями; не надто приємно, інколи хотілось її за це вдарити. Якщо сказати, що є категорія педагогів, для яких діти – ненависний посадовий обов’язок, то Ніна Михайлівна була однією з них. Таким людям дуже важко, адже якщо кожну дитину ти сприймаєш як ідіота, цигана і дегенерата, то й працювати тобі доведеться з ідіотом, циганом і дегенератом.

Не пощастило й зі мною. Через десять хвилин після короткого знайомства забігла якась дівчинка, репетуючи: «Новенького кличуть в ізолятор перевірятись, я проведу». Ну що ж, пішли.

Ізолятор – медпункт і міні-лікарня. Два в одному. Стандартна в цих місцях процедура: зробити щеплення, оглянути шкіру і пошукати в кучерявому волоссі «воші і гниди». У медичну карту, яку разом з усіма документами і особовою справою вже доставили до школи, хороша старенька лікар (як я потім дізнався, звали її Лідія Михайлівна) вносила нові дані. «Педикульозу немає. Шкірні покрови чисті».

***


«Хлопчику, ти можеш іти в клас».

Я відправив свою помічницю саму, сказав, що скоро вернусь, і шлях назад до класу знайду.

***

Запам’ятати дорогу в «2-Б» не вийшло, зате двадцять кілометрів по трасі Ужгород-Перечин в’їлись у пам'ять добре…



Пішки, бігом, переводячи подих, зупиняючись щоб відпочити, городами, полями, узбіччям дороги я втікав з інтернату, іноді оглядаючись на старезні сірі стіни. Біг до мами… Пробував спиняти машини, але вони проїздили повз і навіть не сигналили. Пробігши кілометрів вісім, автівку таки спинив.

  • Ти куди біжиш?

  • Ми чекали з мамою поїзд, але коли від під’їхав, я не встиг заскочити, і от пішки йду додому…

  • Куди тобі?

  • В Ужгород

  • Сідай уже, поїхали.

Не впевнений, що водій повірив такій примітивній дитячій брехні, але до Ужгорода таки довіз. За «спасибі».

***


Мами вдома не було. Прийшов до церкви, там нагодували, розповіли, що маму забрали в лікарню… Їхати просто нікуди. Як сказав класик – «мы чужие на этом празднике жизни».

Заночував у Марії Данилівни, а наступного дня з церкви мене направили в будинок сімейного типу при римо-католицькій громаді.

***

Березний. Не знаю – село чи селище міського типу. Просто Березний.



Монахині, молитви, читання Біблії, знову молитви… І все – на незрозумілій словацькій мові. Десяток дітей, від малого до великого. Священники, монахині, церква… Осягнути всю глибину Біблії в сім років – завдання нелегке, особливо коли тобі страшно, а за кілька днів життя перевернулось і стало на голову.

Вирішив: пора втікати. Машини, електрички, стежки, ліс… І знову Ужгород.

В Березному я провів аж добу.

***


З Перечина на пошуки паскудної безсовісної дитини виїхала Ніна Михайлівна і водій інтернату.

Правило старе, як світ: вихователь, який працює з нами, несе за нас повну відповідальність. Якщо хтось втік на твоїй «зміні» - або ти знаходиш негідника, або догана; якщо з нами щось трапиться – можуть і в тюрму посадити…

Знайти мене було легко – де мені було жити, як не в церкві.

Знову Перечин. Знову інтернат. Цього разу надовго – на цілих дев’ять років…

***

Звикати до нового завжди важко. Звикати до школи – інтернату важче, ніж до будь-чого іншого. Багато циган, залатані в десяти місцях штани, затерті кросівки з різними шнурками, хліб з квадратним шматком варення на підвіконнях, строгий режим дня.



7.00 – підйом

7.00 – 7.30 – ранковий туалет, прибирання в кімнаті

8.00 – сніданок

8.30-9.00 – прибирання класу, підготовка до уроків

9.00 – 14.00 – уроки

12.00 – другий сніданок («полуднік»)

14.00 – 15.00 – обід

15.00 – 17.00 – вільний час

17.00 – 19.00 – самопідготовка (домашні завдання, телевізор, гра в карти, якщо вихователь не бачить)

19.00 – вечеря

20.00 – 21.00 – вільний час, підготовка до сну

21.00 – відбій

І так – щодня. Уроки шість днів на тиждень. Стіни школи 24 години на добу, 7 днів на тиждень. Майже як у відомій рекламі дезодоранту.

Територія інтернату величезна. Триповерховий навчальний корпус, справа спальний корпус хлопців, зліва – дівчат. Їдальня, спортзал, актова зала, бібліотека, музей, склад, душова. Це все – одна будівля. Окремо пральня, кочегарка, ще один склад, сад, стадіон, струмок, турники, невеличке господарство ( у важкі часи тут вирощували кабачки, помідори, огірки, годували курей – щоб було що їсти).

Наче старий, обшарпаний і давно забутий маєток якогось міфічного графа. Не вистачало лише басейну і поля для крокету.

Територія дитинства. Територія сирітства.

***

Прокидались ми о сьомій годині. Виняток – неділя, тоді підйом був аж о восьмій. Будили нічні няні; до приходу виховательки старались уже сповзти з ліжка, хоча хотілось спати далі. Вмивались, одягались – і швиденько в клас. Поки черговий клас накриє на стіл сніданок – можна покричати, політати коридорами…



Дзвінок. Відчайдушно біжимо на перший поверх, до їдальні. Їли в дві зміни, - всі разом просто не вміщались. Організовано миємо руки, шикуємось в один ряд. Вихователька перевіряє, чи всі на місці, рахує. Поки весь клас не збереться – їсти не підемо, таке правило. Якщо довго когось немає, заходимо без нього; у нас з’являється шанс з’їсти добавку.

На сніданок давали кашу або макарони на розбавленому водою молоці, ті ж макарони з капустою, чи ще якесь геніальне блюдо. На столі вже стояли чотири ложки, чотири тарілки, чотири чашки з чаєм, молоком або какао. Якщо приходила перевірка – звідкись з’являлись ще й виделки.

Вихователька (іноді – староста класу) брали нарізаний хліб, шматки масла, варення чи сиру, в кількості, заявленій минулого дня, і роздавали кожному з нас, завжди голодних. Найважче було справлятись з квадратним шматком варення, яке вправно, нелюдськими зусиллями ми розмазували по крихкому окрайцю хліба.

Вихователь каже: «2 – Б», смачного!». Всі хором – «Дя – ку – є мо». Поївши, чекаємо товаришів. Організовано, наче в армії –

«Дя – ку – є – мо».

Хтось забирав хліб з собою, щоб доїсти на перерві чи на уроці, поки вчитель повернеться щось написати на дошці.

Годували нас відносно добре. Відносно – бо з того набору продуктів можна було накривати столи на банкетах. Відносно інших інтернатів. М'ясо, сосиски, рис, гречка, плов, картопля-пюре, риба, помідори, борщі, супи, лечо, котлети, горох, овочеві рагу, салати… Але все було несмачним, і часто не схожим на щось їстівне. Все – зі специфічним запахом. Чай прозорий, молоко розбавлене водою, в борщах плавала пародія на м'ясо, а котлети бували аж надто «хлібними».

Ми їли мало, і це, - о диво, - всіх влаштовувало. «Помиї» (недоїдки) теж вивозили зі школи, щоб годувати свиней. Вивезти все, що тільки можна, з кухні, недодати комусь порцію на обід, приготувати з мізеру продуктів, що залишили, щось вкрай огидне, і недоїдки теж вивезти з інтернату - от модель безвідходного виробництва. Зайвими в цій схемі були тільки діти. Головне, що коли приходила перевірка – до документів придертись не могли.

Мар’яна Михайлівна, шеф-повар, приймала на кухні душ, ходила в халаті, з обмотаною рушником головою. Її сини, не соромлячись, вивозили ящиками продукти на своїй машині. Просто, серед білого дня. Завжди.

Ми знали, що деякі працівники кухні забирали продукти додому, щоб годувати своїх дітей, а не державних.

Шеф-повар – гарна професія. В інтернаті працювала дієт-сестра, але самооцінка її від цього страждала. Шеф-повар Мар’яна Михайлівна. Тільки так.

Ми надто багато бачили, але вірити не хотілось ні тоді, ні зараз: забрати їжу в сироти, вкрасти пенсію в бабусі – на це здатні лиш негідники. В нашій країні негідників не судять, їх судитиме тільки Бог. Уже хоча б через це хочеться в Нього вірити…




Каталог: upload -> iblock -> bfe
iblock -> Звіт про підсумки роботи за 2014 рік
iblock -> Методична розробка Використання технології критичного мислення на уроках географії з метою формування ключових компетентностей учнів Вчитель географії Тітечко С. Є
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Відділ освіти Рівненської районної державної адміністрації
iblock -> Концепція формування позитивної мотивації на здоровий спосіб життя у дітей та молоді
iblock -> Конкурсу «Вчитель року -2010»
iblock -> Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти Кабінет початкової, дошкільної, корекційної та інклюзивної освіти
iblock -> Використання інтерактивних технологій на уроках світової літератури

Скачати 11.22 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   31




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка