Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 21.94 Mb.
Сторінка13/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір21.94 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   102

Цієї миті Дінго, який бігав туди сюди по палубі, кинувся на ніс і, уп’явшись поглядом на землю, жалібно завив. Здавалося, пес впізнав цей берег і його вигляд розбудив у нього якісь сумні спогади.

Почувши це виття, Негоро вийшов зі своєї каюти й, хоча мав усі підстави побоюватися сусідства собаки, став на баку, притулившись до борту. Проте Дінго продовжував жалібно вити, дивлячись на берег і, на щастя для суднового кока, не звертаючи на нього жодної уваги.

Негоро дивився на люті буруни без тіні страху. Місіс Велдон, яка саме спостерігала за ним, здалося, що обличчя його на мить дивно скривилося. Може, й Негоро був знайомий цей берег, до якого вітер ніс «Пілігрим»?

Дік Сенд в цей час передав штурвал старому Томові й пішов на ніс, щоб востаннє подивитися на вхід у бухту, що саме зараз відкривався перед кораблем. За кілька хвилин він твердим голосом сказав:

— Місіс Велдон, у мене немає жодної надії знайти безпечний притулок для «Пілігрима». Не пізніше як за півгодини корабель, незважаючи на всі мої зусилля, буде на рифах… Доведеться викинутися на берег. Мені не вдалося привести «Пілігрим» у порт. Аби врятувати вас, я маю загубити корабель. Іншого виходу немає... І довго розмірковувати немає часу.

— Ти зробив усе, що від тебе залежало, Діку? — сказала місіс Велдон.

— Усе! — коротко відповів юнак.

І негайно ж взявся готуватися до майбутнього небезпечного маневру. Насамперед він змусив місіс Велдон, Джека, кузена Бенедикта й Нан вдягти рятувальні пояси. Негри-матроси й сам Дік були гарними плавцями, але й вони вжили заходів на випадок, якщо поштовхом їх скине у море.

Геркулесу доручили допомагати місіс Велдон. Молодий капітан узяв на себе турботу про Джека. Кузен Бенедикт, дуже спокійний, вийшов на палубу: на ремені через плече в нього висіла металева коробка з комахами. Дік доручив його Бату й Актеону. Щодо Негоро, то його вражаюча холоднокровність свідчила про те, що він не має потреби ані в чиїй допомозі. Про всяк випадок Дік Сенд наказав підняти на палубу десяток бочок із ворванню.

Якщо вилити китовий жир на поверхню води, коли «Пілігрим» проходитиме крізь буруни, це на мить заспокоїть хвилювання й полегшить кораблю прохід через рифи. Дік вирішив не нехтувати нічим, аби лише врятувати життя екіпажа й пасажирів. Покінчивши з усіма приготуваннями, юнак повернувся на корму й став за штурвал. «Пілігрим» був тепер усього за два кабельтові від берега, іншими словами — майже біля самих рифів. Правий борт його вже купався в білій піні прибою. Молодий капітан чекав, що з секунди на секунду кіль судна наткнеться на яку-небудь підводну скелю.

Раптом за кольором води Дік здогадався, що перед ним прохід між рифами. Необхідно було сміливо увійти в нього, аби викинутися на мілину якомога ближче до берега.

Молодий капітан не зволікав жодної хвилини. Він круто повернув штурвал і скерував корабель у вузький звивистий прохід. У цьому місці море бушувало особливо люто. Хвилі почали заливати палубу. Матроси стояли на носі біля бочок із жиром, очікуючи наказу капітана.

— Лий ворвань! — крикнув Дік.— Хутчіш!

Під шаром жиру, який потоками лився на хвилі, море заспокоїлося, ніби за помахом чарівної палички, та лише для того, аби за хвилину забушувати з подвоєною люттю.

Проте цієї хвилини затишку було досить, аби «Пілігрим» проскочив за лінію рифів. Тепер його несло на берег.

Страшний поштовх. Величезна хвиля підняла корабель і кинула його на каміння. Щогли звалилися, але нікого не поранило. При ударі корпус судна отримав вибоїну, і в неї заюшила вода. Але до берега було менше половини кабельтова. До нього легко було дістатися по ланцюжку чорного каміння, що стирчало з води. За десять хвилин після катастрофи всі пасажири й команда «Пілігрима» опинилися на суходолі, біля підніжжя прибережного стрімчака.

Розділ чотирнадцятий. Що робити?

Отже, після переходу, що тривав не менше сімдесяти чотирьох днів, після завзятої боротьби зі штилями, вітрами й ураганом «Пілігрим» закінчив тим, що викинувся на берег і розбився об рифи.

Проте місіс Велдон та її супутники були безмежно вдячні провидінню, відчувши себе нескінченно щасливими, коли нарешті опинилися на суходолі. Адже вони були на материку, а не на якому-небудь злощасному острові Полінезії, куди буря могла б їх закинути. У якому б місці Південної Америки вони не висадилися, вони без особливих зусиль повернуться на батьківщину.

Проте «Пілігрим» загинув безповоротно: за кілька годин прибій розкидає навсібіч уламки його кістяка. На порятунок вантажу годі було й сподіватися.

Якщо Діку Сенду не вдалося зберегти корабель й доставити його власникові, він все ж таки мав усі підстави пишатися тим, що цілими й неушкодженими доставив на берег усіх, хто перебував на борту, і серед них дружину й сина Джемса Велдона.

У якій же частині південноамериканського узбережжя зазнав катастрофи «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як припускав Дік Сенд? Цілком можливо: адже після того як корабель минув острів Пасхи, екваторіальні течії й вітри гнали його на північний схід. За цих умов він, зрозуміло, міг із сорок третього градуса південної широти потрапити на п’ятнадцятий градус. Необхідно було якомога швидше встановити, де саме зазнав катастрофи «Пілігрим». На узбережжі Перу багато портів, містечок і селищ, а якщо припущення Діка Сенда виявиться правильним, легко буде дістатися якого-небудь населеного пункту.

Крутий, але не надто високий берег поблизу місця катастрофи виглядав пустельним… Вузька піщана смуга була засіяна чорними уламками скель. Подекуди у скелях виднілися широкі тріщини, подекуди більш пологими місцинами можна було піднятися на гребінь стрімчака.

За чверть милі до півночі скелі розступалися, даючи вихід маленькій річці, яку з моря не було видно. Над річкою схилилися численні ризофори — різновид мангового дерева, що має істотні відмінності від своїх індійських родичів. Густий зелений ліс, що брав початок від самісінького провалля, тягся вдалину, до лінії гір, що піднімалися на обрії. Якби кузен Бенедикт був ботаніком, він був би у захваті від нескінченного розмаїття деревних порід — тут росли високі баобаби, яким раніше приписували неймовірне довголіття, а їхню кору порівнювали з єгипетським сієнітом, тут росли віяльники, білі сосни, тамаринди, перцеві та сотні інших рослин, що не зустрічаються в північній частині Нового Світу й незвичні для американців.

Проте цікавою обставиною було те, що серед цих деревних порід не зустрічалося жодного представника численної родини пальм, яка нараховує понад тисячі видів й поширена майже по всій земній кулі.

Над берегом літали зграї крикливих пташок — здебільшого ластівок із синювато-чорним пір’ям і світло-каштановими голівками. Подекуди злітали й куріпки — сірі птахи зі струнким тілом і голою шийкою.

Місіс Велдон і Дік Сенд помітили, що птахи не дуже бояться людей. Вони дозволяли наближатися до себе, не виявляючи страху. Невже вони ніколи не бачили людини й не навчилися остерігатися її? Невже тишу цього пустельного берега ніколи ще не порушували постріли рушниць?

Поблизу берега поміж каміння прогулювалися незграбні птахи, що належать до роду малих пеліканів. Вони набивали дрібною рибкою шкіряний мішок, що висить у них під нижньою стулкою дзьоба.

Над уламками «Пілігрима» вже кружляли чайки, що прилетіли з океану. Птахи, ймовірно, були єдиними живими істотами, які відвідували цю частину узбережжя. Зрозуміло, тут водилося також чимало комах, які дуже цікавили кузена Бенедикта.

Проте ані у птахів, ані в комах не запитаєш, що це за берег. Повідомити його назву міг лише який-небудь місцевий житель. А жителів якраз і не було. Принаймні жоден із них не з’являвся. Ані будинків, ані хатин, ані хоча б якогось куреня. Жоден димок не здіймався у повітря ані на півночі — по той бік річки, ані на півдні, ані в густому лісі, що тягнувся у глиб континенту. Ніщо не вказувало, що цей берег коли-небудь відвідувала людина.

Діка Сенда це дуже дивувало.

— Де ж ми? Куди ми потрапили? Невже не знайдеться людини, яка могла б нам про це розповісти?

Але такої людини не було: якби який-небудь тубілець перебував поблизу, Дінго підняв би тривогу. Тим часом собака бігав туди-сюди піщаним берегом, обнюхуючи землю й опустивши хвіст. Він глухо гарчав. Його поведінка виглядала дивною, але було зрозуміло, що Дінго не чув ані людини, ані тварини.

— Діку, поглянь-но на Дінго! — сказала місіс Велдон.

— Як дивно! — промовив юнак.— Можна подумати, що пес розшукує чийсь слід.

— Справді дивно,— прошепотіла місіс Велдон. Потім, отямившись, вона додала:

— Що робить Негоро?

— Те ж, що й Дінго,— відповів Сенд,— нишпорить берегом. Утім, тут він вільний поводитися, як йому завгодно. Я вже не можу йому наказувати. Його служба скінчилася після катастрофи «Пілігрима». — Негоро оглядав піщану косу, річку й прибережні скелі з виглядом людини, що потрапила у знайомі, але забуті місця. Чи бував він тут?

Мабуть, він відмовився би відповісти, якби його про це запитали. Проте не варто звертати уваги на цього нетовариського португальця. Дік Сенд стежив за ним, поки Негоро крокував у напрямку до річки, але щойно він сховався за прибережними стрімчаками, юнак перестав ним цікавитися.

Дінго люто загавкав, побачивши Негоро, але негайно ж перестав. Саме час було поміркувати про те, що робити далі. Спочатку треба було знайти який-небудь притулок, аби відпочити й поїсти. Після цього можна буде радитися й накреслити план подальших дій.

Найлегше розв’язалося питання про їжу. Крім плодів і дичини, на які була багата ця земля, потерпілі від катастрофи могли скористатися тим, що містилося у коморах корабля. Прибій викинув на мілину з настанням відпливу багато різних предметів із загиблого судна. Том та його товариші зібрали кілька бочок із сухарями, коробки консервів, ящики з сушеним м’ясом. Вода не встигла ще їх зіпсувати. Маленький загін з надлишком був забезпечений їжею на увесь час, що знадобиться, аби дістатися найближчого селища! Запаси провізії були переправлені в сухе місце на березі, куди не міг дістати приплив.

Прісної води також не бракувало. Дік Сенд попросив Геркулеса принести трохи води з річки. Силач негр приніс на плечі повне барило. Хоча під час припливу море й заходило в гирло річки, вода в ній під час відпливу була прісна й цілком придатна для пиття.

Вогнем також не доводилося опікуватися: якби знадобилося розвести багаття, навкруги було б скільки завгодно дров — деревини й висохлих корінців мангіфер. Старий Том, затятий курець, захопив із собою герметичну бляшану коробку, що закривалася, з губкою. У будь-який момент він міг висікти іскру за допомогою кресала й кременя, знайденого на березі моря. Залишалося лише відшукати прихисток, де маленький загін міг би відпочити й переночувати перед походом.

«Готель» знайшов маленький Джек. Бігаючи поблизу підніжжя скель, хлопчик випадково побачив простору, гладенько відполіровану печеру — один із тих гротів, які море вимиває у скелях, коли хвилі прибою налітають на них під час бурі.

Хлопчик радісно закричав і покликав матір помилуватися своєю знахідкою.

— Молодець, Джеку! — похвалила місіс Велдон.— Якби ми були Робінзонами й змушені були поселитися на цьому березі, ми неодмінно б назвали цей грот твоїм ім’ям.

Печера була невелика: десять-дванадцять футів завглибшки й стільки ж завширшки, але Джеку вона здавалася величезною. Бідолашні мандрівники могли зручно в ній розміститися. Місіс Велдон і Нан із задоволенням зауважили, що печера зовсім суха. Місяць був у першій чверті,— отже, не доводилося побоюватися особливо сильних припливів, які могли б дістатися підніжжя скель і печери. Отже, все необхідне для відпочинку було.

За десять хвилин пасажири «Пілігрима» вже лежали у гроті на підстилці із сухих водоростей. Навіть Негоро побажав приєднатися до них і отримати свою частку сніданку. Мабуть, він не наважився мандрувати глухим лісом на самоті.

Було близько першої години після опівдня. На сніданок використали сухарі та сушене м’ясо.

Запивали його свіжою водою з декількома краплями рому — Бат серед продуктів знайшов барило рому.

Негоро снідав з усіма, але не втручався у загальну бесіду, в якій обговорювався план подальших дій. Однак він не нав’язливо, проте уважно дослухався до розмови й, без сумніву, робив з неї якісь висновки.

Дінго, також отримавши свій сніданок, вартував біля входу до печери. З таким сторожем можна було спокійно відпочивати. Жодна жива істота не могла з’явитися на піщаному березі без того, аби вірний пес не підняв тривоги. Місіс Велдон, посадивши до себе на коліна сонного Джека, заговорила перша.

— Діку, друже мій,— сказала вона,— всі ми вдячні тобі за відданість, яку ти виявив у ці важкі дні. Але звільнити тебе від твоїх обов’язків ми ще не можемо. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був нашим капітаном на морі. Всі ми довіряємо тобі. Кажи ж: з чого потрібно почати?

Місіс Велдон, Нан, старий Том та інші негри не зводили очей з Діка Сенда. Навіть Негоро пильно дивився на нього. Вочевидь, португальця надзвичайно цікавило, що ж відповість юнак.

Дік Сенд трішки подумав, а потім мовив:

— Насамперед, місіс Велдон, потрібно з’ясувати, де ми перебуваємо. Я гадаю, що наш корабель зазнав катастрофи біля берегів Перу. Вітер і течії мали віднести його приблизно до цих широт. Можливо, ми перебуваємо в одній із південних, найменш населених провінцій Перу, які межують з пампою. Я би сказав навіть, що це досить вірогідно, адже берег здається зовсім безлюдним. Якщо моє припущення правильне, нам, на жаль, доведеться досить довго йти до найближчого поселення.

— Що ж ти хочеш робити? — запитала місіс Велдон.

— Я вважаю, що ми не повинні залишати грот доти, поки не з’ясуємо точно, де ми перебуваємо. Завтра після відпочинку двоє з нас підуть у розвідку. Ми намагатимемося, не дуже віддаляючись від табору, розшукати тубільців і з’ясувати у них все, що нас цікавить, а потім повернемося назад. Не може бути, щоб у радіусі десяти-дванадцяти миль не знайшлося людей.

— Невже нам доведеться розділитися? — вигукнула місіс Велдон.

— Це необхідно,— відповів юнак.— Якщо ж не вдасться нічого дізнатися, якщо проти очікування виявиться, що місцевість зовсім пустельна, що ж… тоді ми вигадаємо щось інше!

— А хто піде у розвідку? — запитала місіс Велдон після хвилинного роздумування.

— Це ми зараз вирішимо,— відповів Дік Сенд.— У будь-якому разі, ви, місіс Велдон, Джек, містер Бенедикт і Нан не повинні йти із гроту. Бат, Геркулес, Актеон і Остін можуть залишитися з вами, а Том і я вирушимо в розвідку. Імовірно, й Негоро волітиме залишитися тут,— додав юнак, позираючи на суднового кока.

— Імовірно,— ухильно відповів той.

— Ми візьмемо з собою Дінго,— продовжував Дік,— він може стати нам у пригоді.

Почувши своє ім’я, Дінго подався до входу у грот й коротко загавкав, ніби виказуючи цим свою згоду.

Місіс Велдон замислилася. Розлука, навіть нетривала, дуже бентежила її. Звістка про катастрофу «Пілігрима», можливо, вже облетіла сусідні племена тубільців, які мешкають у південній або північній частині узбережжя; в будь-який момент могли наскочити місцеві жителі з наміром поживиться дечим із затонулого корабля,— чи варто було розбивати сили загону, якщо потрібно буде відбити напад.

Це зауваження місіс Велдон слід було серйозно обговорити.

Проте у Діка знайшлися вагомі аргументи проти її побоювань. Індіанців не можна порівнювати з африканськими або полінезійськими дикунами, казав юнак, і немає підстав припускати, що вони здатні на розбійницький набіг. А вирушати у мандрівку цією незнайомою місцевістю, навіть не уявляючи, в якій частині Південної Америки вона розташована й на якій відстані знаходиться найближче поселення,— це означало б даремно витрачати сили.

Словом, неприємно розлучатися, але все ж це краще, аніж усім загоном наосліп пускатися в похід крізь хащу незайманого лісу.

— І нарешті,— скінчив Дік свою промову,— я й думки не припускаю, що ми розлучимося надовго. Якщо упродовж двох днів Том і я не знайдемо жодного селища або тубільця, ми повернемося у грот. Але цього бути не може! Я переконаний, що ми не пройдемо й двадцяти миль у глиб країни, як вже визначимо її географічне положення. Можливо, я помилився в обчисленнях,— зрештою, я ж не робив астрономічних спостережень. А якщо ми перебуваємо в інших широтах?

— Так... справді так, мій хлопчику,— сумно відповіла місіс Велдон.

— А як ви ставитеся до мого плану, пане Бенедикте? — запитав Дік Сенд.

— Я? — перепитав ентомолог.

— Так. Яка ваша думка?

— У мене немає власної думки на цей рахунок,— відповів кузен Бенедикт,— я згоден з усім, що мені запропонують і готовий робити все, що мені накажуть. Якщо ви вирішите залишитися тут на день-два, я буду дуже задоволений: я скористаюся цим, аби вивчити узбережжя… з погляду ентомолога, звісно.

— Тож роби, як вирішив, Діку,— сказала місіс Велдон.— Вирушай на розвідку з Томом, а ми чекатимемо на вас тут.

— Вирішено! — сказав кузен Бенедикт дуже спокійним тоном.— а я піду знайомитися з місцевими комахами.

— Тільки, будь ласка, не заходьте надто далеко, пане Бенедикте,— попросив Дік Сенд,— дуже просимо вас про це.

— Не турбуйся, мій милий.

— А головне — не нацькуйте на нас москітів! — додав Том.

За кілька хвилин, перекинувши через плече свою дорогоцінну бляшану коробку, ентомолог пішов.

Негоро вийшов із грота майже водночас із ним. Здавалося, ця людина вважала цілком природним завжди опікуватися лише самим собою. Але в той час як кузен Бенедикт видирався на гору, аби вибратися на узлісся, Негоро не поспішаючи попрямував до гирла річки й далі за течією.

Місіс Велдон, поклавши сонного Джека на коліна до Нан, вийшла на піщаний берег. Дік Сенд і негри пішли за нею.

Потрібно було, користуючись відпливом, дістатися розбитого судна, де залишалося ще чимало речей, які могли б знадобитися маленькому загону.

Рифи, об які розбився «Пілігрим», були тепер оголені. Посередині різних уламків стримів кістяк корабля. Раніше море майже цілком закривало його, і Дік Сенд серйозно замислився над тим, що судно було зараз оголене. Він знав, що на американському узбережжі Тихого океану не буває сильних припливів і відпливів. Юнак пояснив це дивне явище сильним вітром, що дув до берега.

Місіс Велдон та її супутники відчули тягар на душі, побачивши свій корабель. На його борту вони провели стільки днів, пережили стільки випробувань! Боляче стискалося серце від вигляду бідолашного, скаліченого судна, без вітрил і без щогл, що лежало на боці, як істота, позбавлена життя.

Та, одначе, необхідно було побувати на кораблі раніше, ніж океан довершить його руйнування.

Дік Сенд і п’ятеро негрів легко піднялися на палубу, чіпляючись за снасті, які звисали з бортів. Том, Геркулес, Бат і Остін взялися переносити їстівні припаси, що зберігалися на камбузі, і напої, а Дік Сенд подався до головної комори. На щастя, вода не просякла у цю частину судна, його корма й після катастрофи виступала над водою. Юнак знайшов тут чотири цілком справні чудові карабіни збройового заводу Пурдей і Ко і близько сотні патронів, ретельно вкладених у патронташі. Маленький загін був тепер озброєний і міг чинити опір індіанцям, якби вони надумали напасти на нього.

Дік Сенд не забув прихопити й кишенькового ліхтарика. На жаль, географічні карти, що зберігалися в каюті на носі, були зіпсовані водою, і користуватися ними було неможливо. Дік Сенд узяв також із арсеналу «Пілігрима» шість великих ножів, які слугували для обробки китових туш,— ножі мали доповнити озброєння його супутників. Заодно він захопив ще одну, безпечну зброю — іграшкову рушничку, що належала маленькому Джекові. Інше майно, що перебувало на кораблі, або загинуло при катастрофі, або було непридатне для використання. Втім, не було потреби перевантажувати загін поклажею, якщо перехід до найближчого населеного пункту мав тривати всього кілька днів. Продовольства й зброї було більше ніж достатньо.

В останню мить Дік Сенд згадав, що місіс Велдон порадила забрати з корабля гроші. Він знайшов усього лише п’ятсот доларів, тим часом як одна лиш місіс Велдон везла із собою значно більшу суму. Куди ж вони поділися? Тільки Негоро міг випередити Діка Сенда у цих пошуках. Один він міг взяти гроші місіс Велдон і заощадження капітана Гуля. Нікого іншого не можна було запідозрити в цій крадіжці. І все ж Дік спочатку засумнівався. Що він знав про цю людину? Лише те, що Негоро був замкненим і відлюдькуватим, що чуже горе викликало в нього злу посмішку. Але чи означало це, що він був злочинцем? Дік не знав, що й думати. Але кого іншого можна було запідозрити у викраденні грошей? Кого-небудь із негрів? Але це були чесні люди, крім того, вони ані на секунду не відходили від місіс Велдон і Діка, а Негоро довго блукав берегом. Ні, Негоро, і лише Негоро, вкрав гроші!

Дік Сенд вирішив допитати Негоро, щойно той повернеться, і у разі необхідності навіть обшукати його. Це питання він мав з’ясувати до кінця.

Сонце котилося на захід. У цю пору року воно ще не перейшло екватор, несучи весняне тепло й світло Північній півкулі, але день цей уже наближався. Сонце опускалося майже перпендикулярно до тієї лінії, де небо з’єднується з морем. Сутінки були короткими й вже невдовзі змінилися повною темрявою. Це підтвердило припущення Діка Сенда, що судно зазнало катастрофи десь між тропіком Козерога та екватором.

Усі повернулися у грот, де вони мали розташуватися й відпочити кілька годин.

— Ніч буде бурхливою! — зауважив старий Том, вказуючи на чорні хмари, які вже скупчилися на обрії.

— Так,— підтвердив Дік,— вітер, мабуть, розгуляється не на жарт. Але що нам тепер до цього! Бідний корабель наш загинув, і бурі вже не можуть заподіяти нам шкоди!

— Так, нехай допоможе нам Бог! — промовила місіс Велдон.

Було вирішено, що всю ніч, яка обіцяла бути дуже важкою, негри по черзі сторожуватимуть біля входу у грот. Крім того, можна було сміливо розраховувати на чуття Дінго. Повернувшись у грот, помітили, що кузена Бенедикта й досі немає. Геркулес покликав його на повну силу своїх багатирських легенів, і ентомолог негайно ж спустився з крутого схилу, ризикуючи зламати собі шию.

Кузен Бенедикт був розлючений. Він не знайшов у лісі жодної нової комахи, жодної, гідної зайняти місце в його колекції. Стоніг, сколопендр та інших багатоногих було скільки завгодно, навіть занадто багато, але крім них — нічого! Але ж відомо, що кузена Бенедикта аніскілечки не цікавили ці багатоногі!

— Чи варто було проїхати п’ять, а може, й усі шість тисяч миль,— скаржився він,— потрапити в найсильнішу бурю, зазнати катастрофи, щоб не знайти жодного з тих американських шестиногих, які є прикрасою будь-якого ентомологічного музею?! Ні, ні, справді гра не варта свічок!

Наостанок кузен Бенедикт заявив, що він і години не залишиться на цьому нікчемному узбережжі, і зажадав, аби всі негайно ж вирушали в дорогу. Місіс Велдон заспокоїла цю велику дитину. Вона запевнила його, що завтра талан обернеться до нього обличчям. Потім усі зайшли в грот, аби поспати до сходу сонця. І раптом Том помітив, що Негоро ще не повернувся, хоча вже настала ніч.

— Де він пропадає? — запитала місіс Велдон.

— Нам байдуже,— сказав Бат.

— Навпаки,— заперечила місіс Велдон,— я воліла би, аби цей чоловік увесь час був у нас на очах.

— Справді, місіс Велдон,— сказав Дік Сенд,— але якщо він добровільно залишив нас, я не уявляю собі, як можна змусити його повернутися. Хто знає, може, у Негоро достатньо причин, аби назавжди зникнути.

І, відвівши місіс Велдон у бік, Дік поділився з нею своїми підозрами. Місіс Велдон анітрішки не здивувала розповідь Діка. Вона також підозрювала колишнього суднового кока й не сходилася з Діком лише в одному: як поводитися з Негоро.

— Якщо Негоро повернеться,— зауважила вона,— це означає, що він приховав украдені гроші в надійному місці. А позаяк ми не можемо впіймати його на місці злочину, як на мене, найкраще зробити вигляд, що ми не помітили пропажі, і промовчати щодо нашої підозри.

Місіс Велдон мала рацію, і Дік погодився з її думкою. Тим часом Геркулес кілька разів погукав Негоро. Той не відповідав: або він зайшов занадто далеко, й не міг почути криків, або не хотів повертатися.


Каталог: sites -> fastiv5.itschool.com.ua -> files -> files
sites -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
sites -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
sites -> Культура Античності. Культура Давньої Греції
sites -> Системотехнічні засади та інструментально-програмні засоби створення та підтримки цифрових словників сидорчук надія Миколаївна
sites -> Міністерство освіти І науки україни державний економіко-технологічний університет транспорту
files -> Реферат ( від лат доповідаю). Визначити тему. Підібрати літературу: а) документи, першоджерела
files -> Профорієнтаційна робота в школі
files -> Звіт директора Фастівської зош І-ІІІ ступенів №5 перед громадськістю
files -> Літературні диктанти іван франко поема «Мойсей», новела «Сойчине крило», вірш-заклик «Розвивайся ти, високий дубе…» та сонет «Сікстинська мадонна»

Скачати 21.94 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка