Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 21.94 Mb.
Сторінка14/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір21.94 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   102

Негри анітрошки не шкодували про те, що позбулися португальця. Але, як правильно сказала місіс Велдон, Негоро був, мабуть, менш небезпечним поблизу, ніж оддалік.

Проте як, одначе, пояснити, що судновий кок насмілився на самоті вирушити у подорож цією незнайомою місцевістю? Чи не заблудився він? Може, він шукав і не знайшов у непроглядній пітьмі дорогу до гроту?

Місіс Велдон і Дік Сенд не знали, що й подумати. Але як би не було, мешканці грота не мали права позбавляти себе такого необхідного відпочинку через Негоро.

Раптом Дінго, який бігав піщаним берегом, розпачливо загавкав.

— Чому гавкає Дінго? — запитала місіс Велдон.

— Зараз дізнаюся,— відповів Дік Сенд.— Може, Негоро повертається?

Негайно ж Дік, Геркулес, Остін і Бат вийшли із грота й попрямували до річки. Але вони нікого не побачили на березі. Дінго більше не гавкав.

Дік Сенд та його супутники повернулися у грот і спробували якнайкраще влаштуватися там на нічліг. Негри розподілили між собою чергування, і всі подорожани лягли спати. Не могла заснути лише одна місіс Велдон. Їй чомусь здавалося, що цей довгоочікуваний берег не виправдав надій, які вона покладала на нього,— не приніс ані безпеки її близьким, ані спокою їй самій.

Розділ п’ятнадцятий. Герріс

Уранці 7 квітня Остін, який стояв на варті в досвітні години, побачив, як Дінго, сердито гавкаючи, кинувся до річки. Негайно ж із грота вибігли місіс Велдон, Дік Сенд і негри. Мабуть, щось сталося.

— Дінго відчув поблизу людину або якусь тварину,— сказав юнак.

— У будь-якому разі, це не Негоро,— зауважив Том,— на нього Дінго гавкає з особливою люттю.

— Але куди ж подівся Негоро? — запитала місіс Велдон, кинувши скоса на Діка погляд, значення якого зрозумів лише він один.— І якщо це не Негоро, то хто б це міг бути?

— Зараз дізнаємося, місіс Велдон,— відповів Дік. І, вже звертаючись до Бата, Остіна й Геркулеса, він додав: — Візьміть рушниці й ножі, друзі мої, йдіть за мною.

За прикладом Діка Сенда кожен із негрів заткнув за пояс ніж і взяв рушницю. Потім всі четверо зарядили рушниці й швидко рушили до берега річки. Місіс Велдон, Том і Актеон залишилися біля входу в грот, де під доглядом старої Нан спав маленький Джек.

Сонце щойно зійшло. Скелі, що здіймалися на сході, ще приховували його, і піщане узбережжя було в тіні. Але на заході до самого обрію море вже виблискувало під першими сонячними променями. Дік Сенд та його супутники швидко йшли берегом до гирла річки.

Там вони побачили Дінго. Собака нерухомо стояв на місці, немов робив стійку, і гавкав без упину. Ясно було, що він побачив або почув когось стороннього. Старий Том мав рацію: Дінго гавкав не на Негоро, свого давнього ворога. Якийсь чоловік спустився схилом крутого берега. Опинившись на пляжі, він повільно покрокував уперед, намагаючись голосом і жестами заспокоїти Дінго. Видно було, що він побоюється сердитого пса.

— Це не Негоро! — сказав Геркулес.

— Ми нічого не втратимо від такої заміни,— зауважив Бат.

— Імовірно, це тубілець,— сказав юнак.— Його прихід позбавить нас неприємної необхідності розлучатися. Нарешті, ми дізнаємося, де ми знаходимося!

І всі четверо, закинувши рушниці за спину, швидко попрямували назустріч незнайомцеві.

Незнайомець, побачивши їх, справді був досить здивований. Він начебто не очікував зустріти людей у цій частині узбережжя. Імовірно, він ще не помітив уламків «Пілігрима», інакше поява на березі моря жертв катастрофи видалася б йому зовсім природною. До речі сказати, уночі прибій розламав корпус корабля, і тепер в морі плавали лише його уламки.

Помітивши, що люди, які йдуть назустріч, озброєні, незнайомець зупинився й навіть зробив крок назад. Рушниця висіла в нього за спиною; він швидко взяв її в руки й скинув з плеча. Його побоювання були зрозумілі. Але Дік Сенд зробив привітальний жест. Незнайомець, безсумнівно, зрозумів, що у прибульців наміри мирні, і після певних роздумів підійшов до них.

Дік Сенд міг тепер розгледіти його.

Це був високий чоловік, років сорока на вигляд, із сивуватими волоссям й бородою, з живими очима, що швидко бігали, засмаглий майже до чорноти. Така засмага буває в кочівників, які вічно мандрують по лісах і рівнинах. Незнайомець носив крислатий капелюх, куртку з дубленої шкіри, схожу на камзол, і штани; до високих — до колін — шкіряних чобіт було прикріплено великі шпори, що дзенькали при кожному кроці.

Дік Сенд з першого погляду зрозумів — і так воно й виявилося,— що перед ним не корінний мешканець. Це був швидше іноземець, сумнівний авантюрист, яких чимало у віддалених і напівдиких краях. Судячи з його манери триматися, ніби навитяжку, і з рудуватої бороди, він, ймовірно, був за походженням англосаксом. У будь-якому разі, він не був ані індіанцем, ані іспанцем.

Здогадка перейшла у впевненість, коли у відповідь на англійське вітання Діка Сенда незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту:

— Ласкаво просимо, юний друже!

І, підійшовши ближче, він міцно потис руку Діка Сенда. Неграм, супутникам Діка, незнайомець лише кивнув, не вимовивши жодного слова.

— Ви англієць? — запитав він у Діка.

— Американець,— відповів юнак.

— Мешканець півдня?

— Ні, мешканець півночі.

Ця відповідь начебто задовольнила незнайомця. Він ще раз суто по-американськи, з розмахом потряс руку Діку Сенду.

— Чи можу я запитати вас, мій юний друже, як ви опинилися на цьому узбережжі?

Але перш ніж Дік Сенд встиг відповістити на запитання, незнайомець зірвав з голови капелюха і низько вклонився.

Місіс Велдон, нечутно ступаючи по піску, підійшла й зупинилася перед ним. Вона сама відповіла на запитання незнайомця.

— Пане,— сказала вона,— ми зазнали катастрофи. Наш корабель учора розбився об прибережні рифи!

На обличчі незнайомця відбилося співчуття. Повернувшись обличчям до океану, він шукав поглядом сліди катастрофи.

— Від нашого корабля нічого не залишилося,— розповів Дік.— Прибій розбив його на тріски цієї ночі.

— І насамперед ми хочемо знати,— додала місіс Велдон,— де ми знаходимося.

— На південноамериканському узбережжі,— відповів незнайомець. Здавалося, запитання місіс Велдон дуже здивувало його.— Невже ви цього не знаєте?

— Так, пане,— відповів Дік Сенд.— Ми сумнівалися в цьому, через те, що під час бурі корабель міг відхилитися у бік від курсу, а я не мав можливості визначити його місцеперебування. Але я прошу вас точніше вказати, де ми. На узбережжі Перу, чи не так?

— Ні, ні, юний друже мій! Небагато південніше. Ви зазнали катастрофи поблизу берегів Болівії.

— Але ж! — вигукнув Дік Сенд.

— Точніше — ви перебуваєте у південній частині Болівії, майже на кордоні з Чілі.

— Як називається цей мис? — запитав Дік Сенд, указуючи на північ.

— На жаль, не знаю,— відповів незнайомець.— Я добре знайомий з центральними областями країни, де мені часто доводилося бувати, але на цей берег я потрапив уперше. Дік Сенд замислився над тим, що почув від незнайомця. Загалом, він був не дуже здивований. Не знаючи сили течії, він легко міг помилитися в обчисленнях. Але помилка ця виявилася не настільки значною. Дік, зважаючи на те, що він помітив острів Пасхи, припускав, що «Пілігрим» зазнав катастрофи десь між двадцять сьомою й тридцятою паралеллю південної широти. Виявилося — на двадцять п’ятій паралелі. Судно здолало довгий шлях, і така незначна помилка в обчисленнях була цілком ймовірною. У Діка не було жодних підстав сумніватися у правдивості слів незнайомця. Довідавшись, що «Пілігрим» зазнав катастрофи у Нижній Болівії, Дік вже не дивувався пустельності берега.

— Пане,— сказав він незнайомцеві,— судячи з вашої відповіді, я маю припустити, що ми знаходимося на досить великій відстані від Ліми?

— Ні, Ліма далеко… Ліма там! — Незнайомець махнув рукою, вказавши на північ.

Місіс Велдон, яку зникнення Негоро змусило насторожитися, з прискіпливою увагою стежила за цією людиною. Проте ані в його поведінці, ані в його відповідях вона не помітила нічого підозрілого.

— Пане,— розпочала вона,— вибачте, якщо моє запитання видасться вам нескромним. Адже ви не уродженець Болівії?

— Я такий же американець, як і ви, місіс… — Незнайомець замовк, очікуючи, що йому підкажуть ім’я.

— Місіс Велдон,— сказав Дік.

— Моє прізвище Герріс,— продовжував незнайомець.— Я народився в Південній Кароліні. Але ось вже двадцять років, як я залишив свою батьківщину й живу в пампі Болівії. Мені дуже приємно зустріти співвітчизників!

— Ви постійно мешкаєте в цій частині Болівії, містере Герріс? — запитала місіс Велдон.

— Ні, місіс Велдон, я мешкаю на півдні, на чілійському кордоні. Але зараз мені потрібно на північний схід, в Атакаму.

— Отже, ми перебуваємо неподалік від Атакамської пустелі? — запитав Дік Сенд.

— Саме так, мій юний друже. Ця пустеля починається за гірським хребтом, що видніється на обрії.

— Пустеля Атакама! — повторив Дік Сенд.

— Так, мій юний друже,— підтвердив Герріс.— Атакамська пустеля, мабуть, найцікавіша й найменш досліджена частина Південної Америки. Ця своєрідна місцевість різко відрізняється від всієї іншої країни.

— Невже ви ризикуєте на самоті подорожувати пустелею? — запитала місіс Велдон.

— Та що ви, я вже не раз робив такі переходи! — відповів Герріс.— За двісті миль звідси розташована велика ферма — гацієнда Сан-Феліче. Вона належить моєму братові. Я часто буваю в нього у своїх торговельних справах і зараз прямую саме до нього. Якщо ви побажаєте вирушити зі мною — можу поручитися, що вас зустріне там найгостинніший прийом. Звідти вже легко дістатися міста Атаками: мій брат з найщирішою радістю надасть вам засоби пересування.

Ця люб’язна пропозиція, зроблена начебто від щирого серця, була на користь американця. Герріс, очікуючи на відповідь, знову звернувся до місіс Велдон:

— Ці негри — ваші невільники? — Він вказав на Тома та його товаришів.

— У Сполучених Штатах немає більше рабів,— жваво заперечила місіс Велдон.— Північні штати давно знищили рабство, і мешканцям півдня довелося вчинити за прикладом мешканців півночі.

— Так-так, справді,— сказав Герріс.— Я й забув, війна тисяча вісімсот шістдесят другого року розв’язала це важливе питання. Прошу вибачення в цих панів,— додав Герріс із відтінком іронії в голосі; так говорили з неграми американці з південних штатів.— Але побачивши, що ці джентльмени служать у вас, я подумав…

— Вони не служили й не служать у мене, пане,— перервала його місіс Велдон.

— Ми б мали за честь служити вам, місіс Велдон,— сказав старий Том.— Але — нехай це буде відомо містерові Геррісу — ми нікому не належимо! Щоправда, я був рабом. Коли мені було шість років, мене захопили в Африці работоргівці й продали до Америки. Але мій син Бат народився, коли я вже був вільною людиною, та й всі мої супутники — діти вільних людей.

— Із чим вас і вітаю,— відповів Герріс тоном, у якому місіс Велдон почула нотки глузування.— Утім, на землі Болівії немає рабів. Отже, вам немає чого боятися, і ви можете подорожувати тут так само безпечно, як і штатами Нової Англії.

У цю минь із грота вийшов маленький Джек у супроводі Нан. Хлопчик тер оченята. Побачивши матір, він бігцем кинувся до неї. Місіс Велдон ніжно поцілувала сина.

— Яке славне хлопченя! — сказав американець, підходячи до Джека.

— Це мій син,— відповіла місіс Велдон.

— О місіс Велдон! Ви, певно, страждали подвійно під час цих тяжких випробувань: за себе й за сина!

— Тепер це все позаду, містере Геррісе. Хвала Богові, Джек цілий і неушкоджений, як і всі ми.

— Дозволите поцілувати це чарівне дитя? — запитав Герріс.

— Так, пане.

Але, мабуть, містер Герріс не сподобався маленькому Джеку — він лише тісніше пригорнувся до матері.

— От як! — сказав Герріс.— Ти не хочеш поцілувати мене, крихітко? Отже, я здаюся тобі страшним?

— Вибачите його, пане,— поспішила сказати місіс Велдон.— Джек дуже сором’язлива дитина.

— Добре, пізніше ми з тобою познайомимося ближче,— відповів Герріс.— Коли ми прийдемо в гацієнду, там для тебе знайдеться славний поні, який допоможе нам подружитися.

Але навіть згадування про «славного поні» не потішило маленького Джека. Місіс Велдон поспішила перемінити тему розмови — вона боялася, що непривітність Джека зачепить людину, яка так люб’язно запропонувала їм свої послуги.

Дік Сенд розмірковував над запрошенням Герріса йти з ним на гацієнду Сан-Феліче. Воно пролунало дуже доречно, але перехід у двісті миль то по лісах, то по голій рівнині мав дуже стомити місіс Велдон і Джека: адже не було жодних засобів пересування.

Дік поділився своїми сумнівами з Геррісом і з цікавістю чекав на його відповідь.

— Справді, це довгий перехід,— сказав Герріс.— Але в лісі, за сотню кроків від берега, на мене чекає кінь. Я охоче надам його у розпорядження місіс Велдон та її сина. Чоловіки підуть пішки, але маю вас запевнити, що й піший перехід не буде складним і занадто стомлюючим. До речі, коли я говорив про двісті миль, я мав на увазі шлях уздовж звивистого берега: цим шляхом я щойно пройшов сам. Але якщо ми підемо навпростець, через ліс, дорога скоротиться щонайменше на вісімдесят миль. Роблячи в день до десяти миль, ми непомітно доберемося до гацієнди.

Місіс Велдон подякувала американцю.

— Якщо справді хочете показати свою вдячність, прийміть запрошення, яке я вам зробив — відповів Герріс.— Мені, щоправда, жодного разу не доводилося бувати в цьому лісі, але я не сумніваюся, що без зусиль знайду дорогу: адже я звик мандрувати лісами. От із продовольством справа трохи гірша. Я захопив із собою в дорогу рівно стільки провізії, скільки потрібно мені одному, аби дістатися Сан-Феліче.

— Містере Герріс,— сказала місіс Велдон,— у нас, на щастя, провізії більше ніж достатньо, і ми охоче поділимося з вами.

— То й чудово, місіс Велдон! — вигукнув Герріс.— Все влаштовується щонайкраще, і, мені здається, нам залишається лише вирушати в дорогу.

Герріс пішов було до лісу, аби привести коня, але Дік Сенд зупинив його новим запитанням. Юнака не втішала перспектива відійти від берега моря й заглибитися у незайманий ліс, що тягнеться на сотні миль. Дік Сенд був справжнім моряком, і йому не хотілося залишати узбережжя.

— Містере Геррісе,— сказав він,— мене бентежить цей перехід у сто двадцять миль Атакамською пустелею. Чи не краще нам йти уздовж берега? На північ або на південь — мені однаково, аби лише дістатися найближчого приморського міста.

Герріс злегка насупив брови.

— Юний друже мій,— сказав він,— як не погано я знаю це узбережжя, але мені відомо, що найближче приморське місто за триста або й чотириста миль звідси.

— На північ — це точно,— перервав його Дік,— але на південь?

— А на південь,— заперечив американець,— потрібно буде спуститися до самого Чілі. Отже перехід буде не коротшим. Крім того, на вашому місці я б постарався не наближатися до пампи Аргентинської республіки. Сам я, на превеликий жаль, не можу супроводжувати вас туди…

— Хіба кораблі, що випливають із Чілі в Перу, не проходять поблизу цього берега? — запитала місіс Велдон.

— Ні,— відповів Герріс.— Курс їхній прокладено у відкритому морі. Імовірно, ви не зустріли жодного судна?

— Справді,— сказала місіс Велдон.— Отже, Діку, чи є в тебе ще якісь запитання до містера Герріса?

— Лише одне, місіс Велдон,— відповів юнак, якому дуже не хотілося погоджуватися.— Я хотів би дізнатися в містера Герріса, у якому порту ми знайдемо судно, що доставить нас до Сан-Франциско.

— Шкода, мій юний друже, але мені важко відповісти на це запитання,— сказав американець.— Я знаю лише, що з гацієнди Сан-Феліче ми знайдемо спосіб доставити вас до міста Атаками, а звідтіля…

— Містере Геррісе,— перервала його місіс Велдон,— не думайте, будь ласка, що Діку не до душі ваше запрошення!

— Ні, місіс Велдон, ні! — вигукнув, юнак.— Я з вдячністю готовий прийняти пропозицію містера Герріса. Одне лише, про що я шкодую, так це про те, що «Пілігрим» не зазнав катастрофи на декілька градусів північніше або південніше. Тоді б ми були поблизу порту, нам легше було б повернутися на батьківщину й не довелося б зловживати люб’язністю містера Герріса.

— Змилуйтесь, я дуже радий,— сказав Герріс.— Адже я вам уже казав, що тут рідко вдається зустріти співвітчизників. Для мене щире задоволення зробити вам цю послугу.

— Ми приймаємо вашу пропозицію, містере Геррісе,— відповіла місіс Велдон.— Але все ж я не хочу позбавляти вас коня. Я добре ходжу…

— А я ще краще,— з поклоном сказав Герріс.— Я звик мандрувати пампою, і якщо наш загін затримається в дорозі, то, сподіваюся, це відбудеться через мене. Ні, місіс Велдон, на коні поїдете ви та ваш маленький Джек. Утім, може статися, що дорогою ми зустрінемо кого-небудь із службовців гацієнди. І якщо вони їхатимуть верхи, то охоче поступляться нам своїми кіньми.

Дік Сенд бачив, що, висуваючи нові заперечення проти пропозиції Герріса, він лише засмутить місіс Велдон.

— Містере Геррісе,— сказав він,— коли ми виступаємо?

— Сьогодні ж, мій юний друже! — відповів Герріс.— Дощовий період розпочинається тут у квітні, і треба постаратися до його настання прибути у гацієнду Сан-Феліче. Дорога через ліс — найкоротша й, мабуть, найбезпечніша. Кочівники-індіанці рідко заглядають до лісу: вони воліють грабувати на узбережжі.

— Томе, і ви, друзі мої,— сказав Дік, звертаючись до негрів,— нам потрібно вже зараз розпочати готуватися до походу. Відберемо із запасу провізії те, що легше нести, і все спакуємо в тюки; поклажу ми розподілимо між собою.

— Містере Діку,— сказав Геркулес,— якщо хочете, я один понесу весь вантаж.

— Ні, мій славний Геркулесе,— відповів юнак,— краще поділити ношу між усіма.

— Ви, мабуть, силач, Геркулесе,— сказав містер Герріс, оглядаючи з голови до ніг негра, ніби той був виставлений для продажу.— На африканських невільничих ринках за вас дали б чимало.

— Не більше, ніж я коштую,— сміючись, відповів Геркулес.— Тільки покупцям довелося б добряче побігати, аби впіймати мене.

Умовившись про усе, взялися до справи, щоб прискорити вихід. Збори були нетривалі, адже шлях від узбережжя до гацієнди Сан-Феліче мав забрати не більше десяти днів.

— Містере Геррісе, перш ніж ми скористаємося вашою гостинністю, ми хотіли би бачити вас у себе в гостях,— сказала місіс Велдон.— Сподіваюся, ви не відмовитеся поснідати з нами?

— Із задоволенням, місіс Велдон, із задоволенням,— весело відповів Герріс.

— За кілька хвилин сніданок буде готовий.

— Чудово, місіс Велдон. Я використаю цей час, аби привести коня. Він вже поснідав.

— Дозволите супроводжувати вас? — запитав Дік Сенд американця.

— Якщо хочете, мій юний друже,— відповів Герріс,— підемо, я покажу вам нижню течію цієї річки.

І вони пішли вдвох.

Тим часом місіс Велдон послала Геркулеса на пошуки ентомолога.

Кузена Бенедикта не хвилювало нічого з того, що діялося довкола. Він тинявся узліссям у пошуках рідкісних комах, але нічого не знайшов. Геркулесу довелося ледве не силоміць привести його. Місіс Велдон повідомила кузену Бенедиктові, що вирішено вирушати пішки через ліс у глиб країни й що похід триватиме днів десять. Кузен Бенедикт відповів, що він готовий вирушати будь-якої миті. Він згодний пройти пішки через усю Америку від краю до краю, якщо тільки йому дозволять дорогою колекціонувати комах.

Потім місіс Велдон разом із Нан приготувала смачний і ситний сніданок. Він був аж ніяк не зайвим перед далекою дорогою.

Тим часом Герріс і Дік пройшли берегом до гирла річки й піднялися на кілька сотень кроків вгору за її течією. Там вони побачили прив’язаного до дерева коня, який веселим іржанням привітав свого господаря.

Це був чудовий кінь невідомої Діку Сенду породи. Але для досвідченої людини досить було кинути погляд на тонку шию, маленьку голову, довгий круп, похилі плечі, майже горбоносу морду, аби помітити помітні ознаки арабської породи.

— Ви бачите, мій юний друже,— сказав Герріс,— яка це сильна тварина. Цілком можна розраховувати, що вона не підведе в дорозі.

Герріс відв’язав коня, узяв його за вуздечку й, крокуючи попереду Діка, пішов до гроту. Юнак йшов за ним, пильно вдивляючись, оглядаючи ліс і обидва береги ріки. Але він не помітив нічого підозрілого. Вже підходячи до гроту, він поставив американцеві запитання, на яке той аж ніяк не міг очікувати.

— Містере Герріс,— запитав він,— чи не зустріли ви цієї ночі португальця на ім’я Негоро?

— Негоро? — перепитав Герріс тоном людини, яка не розуміє, чого від нього хочуть.— Хто такий цей Негоро?

— Судновий кок «Пілігрима»,— відповів Дік Сенд.— Він кудись зник.

— Потонув? — запитав Герріс.

— Ні, ні,— відповів юнак.— Учора ввечері він ще був з нами, а вночі пішов. Імовірно, він піднявся нагору за течією річки. Я тому й запитую вас, бо ви прийшли з того боку. Ви не зустріли його?

— Я не зустрів нікого,— сказав американець.— Якщо ваш кок один забрався в лісову хащу, він ризикує заблудитися… Втім, може, ми наздоженемо його дорогою.

— Так, можливо… — пробуркотів юнак.

Коли Дік Сенд і Герріс підійшли до грота, сніданок був уже готовий. Як і вчорашня вечеря, він складався із усяких консервів і сухарів. Герріс накинувся на їжу з вовчим апетитом.

— Я бачу,— сказав він,— що ми не помремо з голоду дорогою. Але що буде із цим нещасним португальцем, про якого мені розповів наш юний друг?

— А! — перервала його місіс Велдон.— Дік Сенд вже сказав вам, що Негоро зник? — Так, місіс Велдон,— відповів юнак.— Я хотів дізнатися, чи містер Герріс не зустрів Негоро.

— Ні, не зустрів,— сказав американець.— Не варто думати про цього дезертира, краще перейдемо до нашої справи. Ми можемо виступити в похід, місіс Велдон, коли ви побажаєте.

Кожен узяв призначений йому тюк. Місіс Велдон за допомогою Геркулеса сіла в сідло. Маленький Джек, з іграшковою рушницею за плечима, сів попереду неї, навіть не збираючись дякувати людині, яка надала в його розпорядження такого чудового коня.

Джек негайно заявив матері, що він сам керуватиме конем «чужого пана». Йому дали тримати повід, і Джек одразу відчув себе визнаним начальником загону.

Розділ шістнадцятий. У дорозі

Пройшовши кроків триста берегом річки, маленький загін вступив під покров незайманого лісу, по звивистих стежках якого йому потрібно було мандрувати упродовж десяти днів. Дік Сенд не без остраху поглядав на лісову хащу, хоча, власне кажучи, у нього не було жодних підстав тривожитися. Навпаки, місіс Велдон — жінка й мати, яку небезпека невідомості мала лякати подвійно,— була зовсім спокійною. Вона знала, що ані люди, ані звірі, що зустрічаються в районі пампи, не були небезпечними,— у цьому полягала перша причина її спокою. По-друге, вона вірила, що з таким надійним провідником, яким їй видавався Герріс, немає ризику заблукати в лісі.

Попереду маленького загону йшли Дік Сенд і Герріс — один із довгоствольною рушницею, інший з карабіном. За ними йшли Ват і Остін, також озброєні карабінами й ножами. За ними їхали на коні місіс Велдон і Джек. За ними йшли Том і стара Нан. Ар’єргард становили Актеон, озброєний четвертим карабіном, і Геркулес із сокирою за поясом.

Цей порядок мав по можливості зберігатися упродовж всього переходу. Дінго кружляв біля загону, то відстаючи, то забігаючи вперед. Дік Сенд звернув увагу на те, що собака начебто увесь час шукає сліди. Дінго поводився дуже дивно відтоді, як він потрапив на сушу після катастрофи «Пілігрима». Собака увесь час перебував у стані сильного збудження. Часто він глухо гарчав, але й у цьому гарчанні швидше вчувалася скарга, ніж погроза. Дивну поведінку собаки помітили усі подорожани, але ніхто не міг її пояснити.

Кузена Бенедикта, так само як і Дінго, неможливо було змусити крокувати у визначеному порядку. Для цього його потрібно було б тримати на прив’язі. Із бляшаною коробкою на боці, із сіткою в руці, з великою лупою, що висіла на грудях, він нишпорив довкола, забирався у високу траву в пошуках прямокрилих, сітчастокрилих та інших «крилих», ризикуючи, що його вкусить яка-небудь отруйна змія.

На початку походу стривожена місіс Велдон раз у раз кликала його. Але з ентомологом неможливо було нічого вдіяти.

— Кузене Бенедикте,— сказала вона йому нарешті,— не спокушайте мого терпіння. Востаннє пропоную вам нікуди не відходити від нас!

— Дозвольте, кузино,— заперечив затятий ентомолог,— а якщо я побачу комаху…

— Якщо ви побачите комаху,— відразу перервала вченого місіс Велдон,— ви дасте їй спокій, інакше мені доведеться відібрати у вас ящик з колекцією.

— Як це відібрати в мене колекцію?! — вигукнув кузен Бенедикт таким тоном, немов місіс Велдон загрожувала вирвати йому серце.

— Так! І, крім ящика, сітку! — відповіла невблаганна місіс Велдон.

— І сітку, кузино?! Може, й окуляри? Ні! Ви не посмієте! Ви не посмієте!

— Так. І окуляри! Дякую вам, кузене Бенедикте. Ви мені нагадали, що я можу зробити вас сліпим і хоча б у такий спосіб змусити вас поводитися розумно!

Ця потрійна погроза втихомирила непосиду кузена майже на цілу годину. А потім він знову почав відходити у бік. Було зрозуміло, що він все одно полюватиме за комахами, навіть залишившись без окулярів, сітки і ящика. Довелося махнути на нього рукою й надати йому свободу для дій. Геркулес зобов’язався стежити за кузеном Бенедиктом. Місіс Велдон уповноважила негра-велетня поводитися з кузеном Бенедиктом так само, як сам ентомолог поводився з рідкісними комахами. Іншими словами, якби знадобилося, Геркулес мав би упіймати його й поставити на місце так само делікатно, як сам кузен Бенедикт зробив би це з рідкісним лускатокрилим.

Після такого розпорядження кузеном Бенедиктом припинили перейматися. Маленький загін, як видно зі сказаного, був добре озброєний і готовий до всіляких несподіванок, хоча Герріс і стверджував, що у цьому лісі не доводиться побоюватися неприємних зустрічей, хіба що з кочівниками-індіанцями. У будь-якому разі, вжитих заходів обережності було достатньо, аби тримати всіх зустрічних на належній відстані.

Стежки, прокладені в густому лісі, більше скидалися на звірині, і пересуватися ними було нелегко. Герріс не помилився, коли казав, що за дванадцять годин ходьби загін долатиме на день у середньому від п’яти до шести миль.

Погода стояла чудова. На безхмарному небі сонце стояло у самісінькому зеніті. Його промені падали на землю майже прямовисно. На відкритій рівнині спека була б нестерпна, але під непроникною зеленню дерев її було неважко переносити. Герріс не втратив можливості звернути на це увагу своїх супутників. Більшість деревних порід у лісі були незнайомі місіс Велдон та її супутникам, як білим, так і чорним. Однак людина тямуща помітила б, що, крім всіх своїх цінних якостей, вони не відрізняються великою висотою. Тут росла баугінія, або «залізне дерево», моломпі, подібна до індійського дерева птерокарпа, легка й міцна деревина якого йде на виготовлення весел; з його стовбура рясно сочився сік. Подекуди виднілися сумахи, інакше їх ще називали «фарбувальними жовтниками», вони містять велику кількість барвників. Були тут і бакаути з товстими стовбурами, футів по дванадцять у діаметрі, але менш цінні, ніж звичайні гваякові дерева.

Дік Сенд розпитував у Герріса про назви дерев.

— Хіба вам ніколи не доводилося бувати в Південній Америці? — запитав той, перш ніж відповістити на запитання юнака.

— Ніколи,— сказав Дік Сенд.— Я вже чимало поїздив по світу, але жодного разу не бував у цих місцях. Правду кажучи, я навіть не зіштовхувався з людьми, які добре знали б узбережжя Південної Америки.

— А в Колумбії, Чілі або Патагонії ви не бували? — запитав Герріс.

— Ні, ніколи…

— І місіс Велдон теж ніколи не відвідувала цієї частини материка? — продовжував Герріс.— Адже американки такі невтомні мандрівниці…

— Ні, містере Герріс,— відповіла молода жінка.— Мій чоловік їздить у справах лише в Нову Зеландію, тому й мені не довелося побувати в інших місцях. Ніхто з нас не знає Нижньої Болівії.

— Що ж, місіс Велдон, вам і вашим супутникам варто познайомитися з дивовижною місцевістю, природа якої різко відрізняється від природи Перу, Бразилії й Аргентини. Флора й фауна Болівії вразять будь-якого натураліста. Ви можете лише радіти, що зазнали катастрофи у такій цікавій місцевості. Ото вже справді можна сказати: «Не було б щастя, так нещастя допомогло…»

— Я хочу вірити, що привів нас сюди не випадок, містере Герріс, а Бог…

— Бог? Так, так, звісно, Бог,— відповів Герріс тоном людини, яка не допускає втручання провидіння в справи земні.

А через те, що ніхто з мандрівників не знав цієї країни, Герріс люб’язно вказував їм на різні зразки місцевої флори й повідомляв назви найоригінальніших дерев у лісі. Кузен Бенедикт міг пошкодувати, що цікавиться лише однією ентомологією. О, якби він був ще й ботаніком! Яке розмаїття відкриттів і знахідок зробив би він у цьому лісі! Скільки тут було рослин, про існування яких у тропічних лісах Нового Світу наука й не підозрювала! Кузен Бенедикт міг би навіки прославити власне ім’я. Але, на жаль, він не любив ботаніку й нічого в ній не тямив. Скажемо більше: він навіть відчував відразу до квітів — адже деякі різновиди квітів, казав він, насмілюються ловити комах і, замкнувши їх у свої вінчики, отруюють власними соками.

Все частіше в лісі почали зустрічатися заболочені місця. Під ногами хлюпотіла вода. Зливаючись разом, її струмки живили припливи вже знайомої мандрівникам річки. Деякі припливи були так широкі й повноводі, що доводилося шукати брід, аби переправитися на інший берег. Низькі й топкі береги річок густо заросли очеретом.

Обминувши болота, мандрівники знову ступили під покров високих дерев. Вузенькі стежки зазміїлися в лісі.

Хоча загін відійшов вже на достатньо велику відстань від берега моря, у лісі росло багато мангових дерев. Від кореня й до галузок їхні стовбури були наче хутром обкутані лишайниками. Мангові дерева дають густу тінь, їхні плоди надзвичайно смачні, і все ж, розповідав Герріс, жоден тубілець не насмілюється вирощувати їх. «Хто посадить мангове дерево, той умре»,— йшлося у місцевому повір’ї. Герріс також вказав місіс Велдон і Діку на дивовижне ебенове дерево, чорна деревина якого краща й твердіша від звичайних видів. Герріс, сказав, що це папірус і не помилився.

У другій половині дня після нетривалого відпочинку маленький загін почав підніматися на пологі пагорби, які слугували ніби передгір’ям високого хребта, що тягся паралельно до берега, і з’єднував з ним рівнину.

Тут ліс почав рідшати, дерева вже не тіснилися суцільними рядами. Однак дорога не покращилася: земля суцільно була вкрита буйними, високими травами. Здавалося, загін перенісся у джунглі Східної Індії. Рослинність була не такою рясною, як у низовині річки, що впадає в океан, але все ж густіша, ніж у країнах помірного поясу Старого й Нового Світу. Всюди виднілися індигоноски. Ця стручкова рослина має надзвичайну життєздатність. Зі слів Герріса, варто було хліборобові закинути поле, як негайно ж його захоплювали індигоноски, до яких тут ставилися з такою ж зневагою, як у Європі ставляться до кропиви й будяків.

Але зате в лісі зовсім не було каучукових дерев. А тим часом «Ficus prinoides», «Castillia elastica», «Cecropia pelta-ta», «Cameraria latif olia», і особливо «Suphonia elastica», що належать до різних родин, вдосталь зустрічаються в південноамериканських лісах. На диво мандрівників, вони не знаходили жодного каучуконоса.

А Дік Сенд давно вже обіцяв показати своєму другові Джеку каучукове дерево. Хлопчик, звісно, був дуже розчарований: він уявляв, що м’ячі, гумові ляльки, що пищать, та гумові кулі ростуть просто на гіллі цих дерев. Джек поскаржився матері.

— Май терпіння, друже,— відповів Герріс.— Ми побачимо сотні каучукових дерев довкола гацієнди.

— Вони справді гумові? — запитав маленький Джек.

— Найсправжнісінькі. А поки що чи не хочеш скуштувати ось ці плоди? Дуже смачні й втамовують спрагу.

З цими словами Герріс зірвав з дерева кілька плодів, на вигляд такі ж соковиті, як персики.

— А ви впевнені, що ці плоди не нашкодять? — запитала місіс Велдон.

— Можу запевнити, місіс Велдон,— відповів Герріс,— а як доказ я скуштую їх сам. Це плід мангового дерева.

І Герріс встромив у соковитий плід свої міцні білі зуби. Маленький Джек не змусив себе довго припрошувати й вчинив так само. Він заявив, що «груші дуже смачні», і дерево негайно стали оббирати. У цього різновиду мангових дерев плоди достигають у березні й у квітні, тоді як в інших — тільки у вересні, і тому вони стали в пригоді.

— Дуже смачно, дуже смачно,— з повним ротом казав хлопчик.— Але мій друг Дік обіцяв показати мені гумове дерево, якщо я добре поводитимуся. Я хочу гумове дерево!

— Потерпи трішки, синку! — заспокоювала хлопчика місіс Велдон.— Адже містер Герріс обіцяв тобі.

— Це ще не все,— не вгавав Джек.— Дік обіцяв мені ще…

— Що ж ще обіцяв тобі Дік? — посміхаючись, запитав містер Герріс.

— Пташку-муху!

— Побачиш і пташку-муху, мій хлопчику! Лише трохи далі… далі звідси! — відповів Герріс.

Джек мав право вимагати, аби йому показали чарівних колібрі: адже він потрапив до країни, де їх дуже багато. Індіанці, які вміють майстерно плести пір’я колібрі, наділили цих чарівних представників пернатих поетичними іменами. Вони називають колібрі «сонячним променем», або «сонячними кучерями». Для них колібрі — «цариця квітів», «небесна квітка, яка прилетіла з ласкою до квітки земної», «букет із самоцвітів, що виблискує при світлі дня», тощо. Розповідають, що в індіанців є поетичні назви для кожного зі ста п’ятдесяти різновидів чудесного сімейства колібрі.

Однак, хоча всі мандрівники одностайно стверджували, що в болівійських лісах водяться безліч колібрі, маленькому Джеку довелося задовольнятися лише обіцянками Герріса. Зі слів американця, загін рухався ще занадто близько до берега океану, а колібрі не люблять пустельних місць на океанському узбережжі. Герріс розповідав Джеку, що ці пташки не бояться людей; на гацієнді Сан-Феліче тільки й чути їхній щебет: «тер-тер» і ляскіт крилець, схожий на дзижчання бджілки.

— Ох, як би я хотів вже бути там! — не вгавав маленький Джек.

Аби швидше дістатися гацієнди Сан-Феліче, треба було менше зупинятися в дорозі. Тому місіс Велдон та її супутники вирішили скоротити час зупинок.

Вигляд лісу вже змінювався. Все частіше зустрічалися широкі галявинки. Крізь зелений килим трав проглядав рожевуватий граніт і блакитнуватий камінь, схожий на ляпіс-лазур. Інші пагорби вкривала сасапарель — рослина з м’ясистими бульбами. Її непрохідні зарості часом змушували мандрівників жалкувати за вузькими стежками в лісовій хащі, якими все таки легше було пробиратися.

До заходу сонця маленький загін здолав близько восьми миль. Цей перехід закінчився без пригод і не викликав ні в кого втоми. Щоправда, то був лише перший день в дорозі — потрібно було готуватися до того, що наступні етапи виявляться важчими.

За спільною згодою вирішено було зупинитися на відпочинок. Розбивати табір за всіма правилами не варто було на одну ніч, і мандрівники розташувалися просто на землі. Загрози нападу з боку тубільців або диких звірів не було, тож для охорони досить було виставити одного вартового, змінюючи його кожної другої години.

Привал влаштували під величезним манговим деревом; його розлоге гілля, вкрите густим листям, утворило ніби природну альтанку. У разі необхідності можна було б сховатися серед його листя. Але щойно прибув маленький загін, на верхівці дерева здійнявся галасливий концерт. Мангове дерево слугувало сідалом для цілої зграї сірих папуг, балакучих, задерикуватих пернатих, які зазвичай нападають на інших птахів. Було б помилкою складати про них думку, спостерігаючи тільки за їхніми родичами, яких в Європі можна зустріти лише у клітках.

Папуги здійняли такий галас, що Дік Сенд мав намір рушничним пострілом змусити їх замовчати або розлетітися. Проте Герріс відмовив його, мовляв, у цих безлюдних місцях краще не видавати своєї присутності подібними звуками.

— Пройдемо без шуму, і не буде жодної небезпеки,— сказав він.

Вечеря була невдовзі готова, не довелося навіть готувати продукти на вогні: вона складалася з консервів і сухарів. Струмочок, що протікав під травою, постачав подорожанам воду; її пили, додаючи по кілька крапель рому. Десерт у вигляді соковитих плодів мангового дерева зірвали, незважаючи на пронизливий лемент папуг.

До кінця вечері стало темнішати. Тіні повільно піднімалися від землі до верхівок дерев. Тонке різьблення листя незабаром виділилося на тлі неба. Перші зірки здавалися яскравими квітками, що спалахнули на кінцях горішніх гілок. Вітер з настанням ночі почав вщухати й не шелестів більше у гіллі. Замовкли навіть папуги. Природу обіймав сон й закликав у свої обійми всі живі істоти.

Приготування до нічлігу було дуже нескладним.

— А чи не розкласти нам на ніч багаття? — запитав Дік Сенд в американця.

— Не варто,— відповів Герріс.— Ночі, на щастя, тепер теплі, а крона цього гігантського дерева затримує випаровування. Таким чином, нам не загрожує ані холод, ані вогкість. Я повторюю, мій друже, те, що вже говорив: постараємося прослизнути непоміченими. Не треба ані стріляти, ані розводити багаття.

— Я знаю,— втрутилася в розмову місіс Велдон,— що нам нема чого побоюватися індіанців, навіть тих кочових лісових жителів, про яких ви нам говорили, містере Геррісе… Проте є й інші мешканці лісів — чотириногі… Чи не краще відігнати їх яскравим багаттям?

— Місіс Велдон, місцеві чотириногі не заслуговують такої честі. Швидше вони бояться зустрічі з людиною, аніж людина зустрічі з ними.

— Ми ж у лісі,— сказав маленький Джек,— а в лісах завжди водяться звірі.

— Є різні ліси, друже, так само як і звірі бувають різні,— сміючись відповів йому Герріс.— Уяви, що ти знаходишся у великому парку. Адже недарма індіанці кажуть про свою країну: «Es como el Pariso!» Вона зовсім як рай земний.

— А змій тут немає? — запитав Джек.

— Ні, мій хлопчику,— відповіла місіс Велдон.— Тут немає жодних змій. Можеш спати спокійно.

— А леви? — не вгавав Джек.

— Жодних левів, мій хлопчику,— відповів Герріс.

— А тигри?

— Запитай у своєї мами, чи чула вона, щоб у Південній Америці водилися тигри.

— Ніколи,— відповіла місіс Велдон.

Кузен Бенедикт, який був присутній при цій розмові, зауважив:

— Це точно, у Новому Світі немає ані тигрів, ані левів. Зате тут є ягуари й кугуари.

— Вони хижі? — запитав маленький Джек.

— Ба! — сказав Герріс.— Тубільці борються з ними сам на сам, а нас багато, і ми добре озброєні. Ваш Геркулес міг би голіруч задушити одразу двох ягуарів, по одному кожною рукою.

— Дивися, Геркулесе, не спи! — сказав маленький Джек.— І якщо звір захоче вкусити мене…

— То я сам його вкушу, містере Джеку! — відповів Геркулес, вишкіривши два ряди міцних зубів.

— Ви будете на варті, Геркулесе,— сказав Дік Сенд,— поки я не зміню вас, а мене потім перемінять інші.

— Ні, капітане Діку,— заперечив Актеон,— Геркулес, Бат, Остін і я впораємося самі з вартою. Вам треба відпочити цієї ночі.

— Дякую, Актеоне,— відповів Дік Сенд,— але я маю…

— Нічого ти не маєш, Діку! — заявила місіс Велдон.— Подякуй цим славним людям і прийми пропозицію.

— Я теж буду на варті,— промурмотів маленький Джек, в якого вже злипалися оченята.

— Так, звісно, мій хлопчику,— сказала мама, не бажаючи сперечатися з ним,— ти теж будеш на варті.

— Але якщо в цьому лісі немає ані левів, ані тигрів,— продовжував хлопчик,— то є вовки?

— Не справжні… — відповів американець.— Це особлива порода лисиць, або, точніше, лісові собаки. Їх називають гуарами.

— А гуари кусаються? — запитав Джек.

— Ваш Дінго може проковтнути великого гуара за один раз.

— А все ж,— солодко позіхаючи, продовжував Джек,— гуари — це вовки, якщо їх називають вовками.

На цих словах хлопчик спокійно заснув на руках у старої Нан, яка сиділа, притулившись до стовбура мангового дерева. Місіс Велдон поцілувала сплячу дитину, вляглася на землі поряд із ним і невдовзі теж зімкнула втомлені очі.

За кілька хвилин після цього Геркулес привів на стоянку кузена Бенедикта, який намагався вислизнути в ліс, аби зайнятися ловлею «кокюйо» — мух, які світяться, і якими чепурухи-тубілки прикрашають своє волосся, ніби живими коштовностями. Ці комахи, що випромінюють досить яскраве синювате світло з двох плям, розташованих в основі щитка, досить поширені в Південній Америці. Кузен Бенедикт сподівався наловити багато таких світляків, але Геркулес заперечив проти його намірів і, незважаючи на протести вченого, притяг його до місця привалу. Геркулес був людиною дисциплінованою і, отримавши наказ, виконував його з військовою обов’язковістю. Так велетень-негр урятував чимало мух-світляків від ув’язнення у бляшаній коробці ентомолога.

Невдовзі весь загін, крім Геркулеса, який стояв на варті, спав глибоким сном.

Розділ сімнадцятий. Сто миль за десять днів

Мандрівників і мисливців, які ночують у тропічному лісі під відкритим небом, звісно, будить досить неприємний концерт. У ньому можна почути й квоктання, і рохкання, і каркання, і гавкіт, і вереск, і глузливе бурмотіння, що доповнює ці різноманітні звуки.

Так вітають пробудження дня мавпи. У тропічному лісі можна зустріти маленьких «марикіну», «сагуїна» зі строкатою мордою, сірого «моно», шкірою якого індіанці вкривають казенну частину своїх рушниць, «сагу», яких можна розпізнати за двома довгими пучками шерсті, і багато інших представників численного сімейства чотирируких.

Мабуть, найцікавішими з них є ревуни, мавпи зі справжньою фізіономією Вельзевула й довгим чіпким хвостом, що допомагає їм триматися на деревах.

Лише сходить сонце, найстарший зі зграї затягує сумним голосом монотонну пісню. Це баритон трупи. Молоді тенори підхоплюють слідом за ним ранкову симфонію. Індіанці кажуть тоді, що ревуни «читають свої молитви». Але в той день мавпи, вочевидь, не бажали читати молитви, тому що їх не було чути, а між тим їхні голоси розносяться далеко,— такий сильний звук виходить від швидкого коливання особливої кісткової перетинки, що утворилася у ревунів від потовщення під’язичної кістки.

Однак з якоїсь невідомої причини того ранку ані ревуни, ані інші мавпи, які мешкали у величезному лісі, не дали свого звичайного ранкового концерту. Така поведінка мавп досить засмутила б індіанців-кочівників. Не тому, що вони люблять цей вид хорового співу, але вони полюють на мавп і роблять це тому, що цінують здебільшого їхнє м’ясо, дійсно дуже смачне, особливо копчене.

Дік Сенд і його супутники не мали жодного уявлення про звички ревунів, інакше мовчання мавп привернуло б їхню увагу. Мандрівники прокинулися один за одним. Ніч минула спокійно, і кілька годин відпочинку відновили їхні сили. Маленький Джек розплющив оченята одним із перших. Побачивши Геркулеса, він запитав, чи не з’їв той уночі вовка. Але виявилося, що жоден вовк не з’являвся поблизу привалу, і Геркулес поскаржився Джеку на страшенний голод.

Інші мандрівники теж зголодніли, і Нан заходилася готувати сніданок.

Меню було таке ж, як і напередодні за вечерею. Але свіже ранкове повітря збуджувало у всіх апетит, і подорожани не були особливо вибагливими. Усі розуміли, що потрібно набратися сил для стомливого денного переходу, і тому вшанували сніданок як слід. Навіть кузен Бенедикт зметикував,— можливо, вперше у житті,— що їжа — це не марний і не байдужний для життя процес. Однак він заявив привселюдно, що «приїхав у цю країну аж ніяк не для того, аби прогулюватися, засунувши руки в кишені. І якщо Геркулес,— продовжував він,— насмілиться й надалі заважати йому полювати на мух та інших комах, то Геркулесові це не минеться даремно!»

Погроза, здавалося, не справила на велетня великого враження. Проте місіс Велдон відвела Геркулеса убік і порадила йому дозволити розважитися цій великій дитині, не втрачаючи, одначе, його з поля зору.

— Не треба,— сказала вона,— позбавляти кузена Бенедикта безневинних задоволень, настільки природних у його віці.

О сьомій годині ранку маленький загін вирушив у дорогу, прямуючи на схід. Встановлений напередодні похідний порядок зберігався й тепер. Дорога як і раніше пролягала через ліс. Спекотний клімат і достатність вологи сприяли щедрій родючості ґрунту. Здавалося, на цьому великому плоскогір’ї, розташованому на межі з тропіками, рослинний світ південних країн був представлений у всій своїй красі. У літні місяці сонячні промені падали тут майже прямовисно, у ґрунті накопичувалися величезні запаси тепла, а підґрунтя завжди залишалося вологим. І якими ж чудовими були ці ліси, що безкінечно змінювалися, або, якщо точніше, це був нескінченний ліс.

Дік Сенд не міг не помітити дивного протиріччя: зі слів Герріса, подорожани перебували в області пампи. Між тим пампа мовою індіанців «кишна» означає «рівнина». І Дік вважав, якщо його не зраджувала пам’ять, що пампа — це великі безводні й безлісі степи, де не зустрінеш каменю, величезні рівні простори, що вкриваються на період дощів будяком. У спекотний час цей будяк, розростаючись, перетворюється на справжній чагарник і утворює непрохідні зарості. Є в пампі й карликові дерева, й голі кущі колючок — і все це надає місцевості похмурого, сумного вигляду.

Але те що Дік Сенд бачив довкола відтоді, як маленький загін на чолі з американцем вирушив у дорогу, розпрощавшись з узбережжям, анітрішки не було подібним до пампи. Непрохідний ліс простягався на всі боки до самого обрію. Ні, не такою уявляв юнак пампу. Проте, можливо, мав рацію Герріс, коли казав, що Атакамське плоскогір’я — дуже своєрідна область. Що знав про нього Дік? Лише те, що Атакама — одна з найбільших пустель Південної Америки, що вона тягнеться від берегів Тихого океану до підніжжя Анд.

Цього дня Дік Сенд поставив американцеві кілька запитань з цього приводу й сказав, що його дуже дивує дивний вигляд пампи. Але Герріс розвіяв сумніви юнака. Він розповів чимало цікавого про цю частину Болівії, виявивши при цьому чудове знання країни.

— І дійсно, мій юний друже,— сказав він Діку Сенду,— справжня пампа відповідає тому опису, про який ви прочитали у своїх книжках. Це рівнина, подорож якою пов’язана з великими труднощами. Пампа трохи нагадує наші північноамериканські савани, з тією лише різницею, що савани частіше бувають заболоченими. Так, саме такий вигляд має пампа Ріо-Колорадо, льяноси Оріноко й Венесуели. Але тут ми перебуваємо в місцевості, вигляд якої навіть мене дивує. Щоправда, я вперше йду найкоротшою дорогою й перетинаю Атакамське плоскогір’я — зазвичай я обирав обхідний шлях. Але, хоча мені не доводилося бувати тут раніше, я чув, що Атакама зовсім не схожа на пампу. Між Західними Андами й середньою, найвищою частиною Анд ви справжньої пампи й не побачите — щоб до неї потрапити, потрібно перетнути хребет: вона займає східну, рівнинну частину материка, що простирається до самого Атлантичного океану.

— Хіба нам доведеться переходити через Анди? — жваво запитав Дік Сенд.

— Ні, юний друже мій, ні,— посміхаючись, відповів американець.— Адже я сказав: «потрібно перетнути», я не сказав: «ми перетнемо гори». Не турбуйтеся, нам не доведеться виходити за межі цього плоскогір’я, а на ньому найвищі вершини не перевищують півтори тисячі футів. З тими засобами пересування, які ми маємо, було б справжнісіньким божевіллям зважитися на похід через Анди. Я б нізащо цього не дозволив!

— Значно простіше було б йти берегом,— сказав Дік Сенд.

— Так, у сто разів простіше,— погодився Герріс.— Але ж гацієнда Сан-Феліче розташована по цей бік Анд. Таким чином, упродовж усього переходу нам не доведеться долати серйозних перешкод.

— А ви не боїтеся заблукати у лісі? — запитав Дік Сенд.— Адже ви вперше подорожуєте тут.

— Ні, мій юний друже, не боюся,— відповів Герріс.— Я чудово знаю, що цей ліс подібний до безмежного моря або, швидше, до морського дна, де навіть моряк не зміг би визначити свого місцезнаходження. Проте ж я звик мандрувати лісами і вмію знаходити в них дорогу. Я керуюся при цьому розташуванням гілля на деяких деревах, напрямком, у якому росте їхні листя, рельєфом і складом ґрунту, а також безліччю дрібниць, яких ви не помічаєте. Будьте певні, я приведу вас і ваших супутників у потрібне нам місце.

При цьому Герріс говорив дуже впевнено. Дік Сенд і американець йшли поруч попереду загону. Дорогою вони часто обговорювали подібні питання, і ніхто не втручався в їхню розмову. Якщо в юнака й залишалися певні сумніви, які американцеві не вдавалося розвіяти, то він волів зберігати їх поки що при собі.

Дні восьмого, дев’ятого, десятого, одинадцятого й дванадцятого квітня минули без усіляких подій. У середньому загін проходив вісім-дев’ять миль за дванадцять годин. Решта часу витрачалася на зупинки для їжі та на нічний відпочинок. Подорожани відчували якусь втому, але, загалом, стан здоров’я в усіх був задовільний.

Маленький Джек вже знудився від цих одноманітних лісових мандрів. Крім того, дорослі не дотримали своїх обіцянок. Гумові дерева й птахи-мухи — все це без кінця відкладалося. Казали, що покажуть йому найгарніших папуг у світі,— адже вони мали бути в цьому лісі. Але де ж вони? Де зелені папуги, батьківщиною яких були ці ліси? Де забарвлені всіма кольорами веселки араконги з голими щоками й довгим хвостом, араконги, які ніколи не ступають лапками по землі; де камендеї, які мешкають переважно в тропіках; де дрібні строкаті папужки з пухнастим нашийником із пір’я,— де всі ці балакучі птахи, які, на думку індіанців, дотепер розмовляють мовою давно вимерлих племен? З усіх цих папуг Джеку показали лише попелясто-сірих жако із червоним хвостом. Їх було багато під деревами. Але цих жако хлопчик бачив і раніше. Їх привозять в усі частини світу. На обох континентах вони продзижчали всім вуха своєю нестерпною балаканиною, і зі всього сімейства папуг вони найлегше навчаються говорити.

Слід сказати, що якщо Джек був незадоволений, то кузен Бенедикт теж не мав підстав тішитися. Щоправда, йому не заважали тепер нишпорити лісом. Але дотепер йому все ще не вдавалося розшукати жодної комахи, гідної посісти місце в його колекції. Навіть жуки-світляки, яких тут мало бути безліч, немов змовилися — жоден із них не з’являвся поблизу загону. Природа, здавалося, знущалася з нещасного ентомолога, і не дивно, що кузен Бенедикт увесь час мав поганий настрій. Протягом наступних чотирьох днів загін продовжував рухатися на північний схід в тих же умовах. До 16 квітня подорожани пройшли не менше ста миль від берега океану. Якщо Герріс не заблукав, гацієнда Сан-Феліче, як він стверджував, була не більше як за двадцять миль від того місця, де в цей день зупинилися на нічліг. Отже, найпізніше за сорок вісім годин мандрівники будуть, нарешті, під її гостинним дахом і відпочинуть від своїх переходів!

Незважаючи на те що плоскогір’я Атакама у середній його частині було пройдено майже від краю до краю, протягом усього цього довгого шляху загону не зустрівся жоден тубілець.

Дік Сенд шкодував, що «Пілігрим» не зазнав катастрофи у якому-небудь іншому місці. Якби катастрофа сталася південніше або північніше, місіс Велдон та її супутники давно дісталися б вже до якої-небудь плантації, селища або міста.

Але якщо ця область здавалася безлюдною, то за останні дні маленькому загону все частіше почали траплятися тварини. Вечорами здалеку чулося протяжне, жалібне виття якихось звірів. Герріс казав, що це виє лінивець — великий звір-тихохід, досить поширений у цих лісових краях.

Шістнадцятого квітня опівдні, коли загін розташувався на відпочинок, у повітрі пролунав якийсь різкий свист. Місіс Велдон свист цей видався дуже дивним і стривожив її.

— Що це таке? — запитала вона, швидко піднявшись із землі.

— Змія! — закричав Дік Сенд.

І, схопивши рушницю, юнак затулив собою місіс Велдон. Справді, будь-який плазун міг заповзти у густу траву, що оточує місце привалу. Це міг бути «сукуру» — різновид удава — гігантська змія, яка сягає іноді сорока футів завдовжки.

Проте Герріс заспокоїв місіс Велдон. Він запропонував Діку Сенду й неграм, що кинулись було до юнака на допомогу, сісти на свої місця. Американець пояснив, що це не удав; удави не свистять; звук цей видають зовсім нестрашні чотириногі — їх дуже багато в тутешніх краях!

— Заспокойтеся,— додав він,— і не лякайте тварин.

— Але що це за тварини? — запитав Дік Сенд, який не втрачав нагоди дізнатися в американця якомога більше подробиць про цю країну. Американець розповідав охоче, не змушуючи себе просити.

— Це антилопи, мій юний друже,— відповів американець.

— О! Антилопи? Я хочу подивитися на них! — вигукнув Джек.

— Це дуже важко, мій хлопчику,— сказав Герріс,— дуже важко.

— Може, мені таки вдасться наблизитися до цих свистячих антилоп? — запитав Дік Сенд.

— Ви не встигнете зробити й трьох кроків,— заперечив американець, похитавши головою,— як вся череда кинеться навтьоки. Не раджу вам даремно витрачати сили.

Але в Діка Сенда були підстави наполягати на своєму. Не випускаючи рушниці з рук, він сковзнув у траву. Тієї ж миті кілька граційних антилоп з маленькими й гострими ріжками вихором пронеслися повз привал. Їхня яскраво-руда вовна вогненною плямою промайнула на темному тлі дерев.

— Ось бачите, я попереджав вас! — сказав Герріс, коли юнак повернувся на своє місце.

Антилопи зникли з такою швидкістю, що Дік Сенд не встиг розгледіти їх.

Того ж дня на очі загону втрапила ще одна череда якихось тварин. Цього разу ніщо не заважало Діку дивитися на них, щоправда, з великої відстані. Їхня поява викликала досить дивну суперечку між Геррісом та його супутниками. Близько четвертої години після опівдня маленький загін ненадовго зупинився на лісовій галявинці. Раптом серед хащі, не більше ніж за сто кроків, з’явилася череда якихось великих тварин. Вони відразу ж кинулися тікати й зникли з блискавичною швидкістю.

Незважаючи на багаторазові попередження американця, Дік Сенд скинув з плеча рушницю й вистрілив. Одначе у той момент, коли пролунав постріл, Герріс штовхнув стовбур, і хоча Дік був влучним стрільцем, але на цей раз куля не влучила у ціль.

— Не треба стріляти! Не треба стріляти! — бурмотів Герріс.

— Це були жирафи! — вигукнув Дік Сенд, пропускаючи повз вуха зауваження американця.

— Жирафи! — вигукнув маленький Джек, піднімаючись у сідлі.— Покажіть мені жирафів!

— Жирафи? — перепитала місіс Велдон.— Ти помиляєшся, любий Діку. Жирафи не водяться в Америці.

— Ну, звісно, у цій країні не може бути жирафів! — сказав Герріс із невдоволеним видом.

— У такому разі, що ж це за тварина? — запитав Дік Сенд.

— Не знаю, що й подумати,— відповів Герріс.— Чи не помилилися ви, мій юний друже? Може, це були страуси?

— Страуси? — в один голос повторили місіс Велдон і Дік. Вони здивовано перезирнулися.

— Так, так, звичайні страуси,— наполягав Герріс.

— Але ж страуси — птахи,— сказав Дік,— тож вони двоногі…

— Саме так,— підхопив Герріс,— мені саме впало в око — ці тварини, які мчали з шаленою швидкістю, були двоногі.

— Двоногі? — повторив юнак.

— А мені здалося, що це були чотириногі,— сказала місіс Велдон.

— І мені також,— зауважив старий Том.

— І нам, і нам! — і собі підтримали Бат, Актеон та Остін.

— Чотириногі страуси! — зареготав Герріс.— Ото кумедна гра природи!

— Тому ми й подумали, що це жирафи, а не страуси,— заперечив Дік Сенд.

— Ні, мій юний друже, ні! — рішуче заявив Герріс.— Ви погано роздивилися їх. Це пояснюється швидкістю, з якою страуси втекли. І досвідченим мисливцям часом трапляється помилятися у таких випадках.

Пояснення американця було досить схожим на правду. На далекій відстані великого страуса неважко прийняти за жирафа. У того й іншого дуже довга шия, а голова закинута назад. Страус схожий на жирафа, у якого, можна сказати, відрубали задні ноги. Враховуючи швидкість бігу, коли вони лише промайнути перед очами, їх можна було переплутати. Головний же доказ помилки місіс Велдон та її супутників був у тому, що жирафи не водяться в Америці.

— Якщо не помиляюся, то й страуси теж не водяться в Америці,— зауважив Дік.

— Помиляєтеся, мій юний друже,— заперечив Герріс,— у Південній Америці водиться один різновид страуса нанду. Його ми й бачили.

Герріс сказав правду.

Нанду — постійний мешканець південноамериканських рівнин. Це великий птах, заввишки близько двох метрів, із прямим дзьобом; пір’я його пухнате, крила мають синюватий відтінок. Ноги в нанду трипалі, чим він істотно відрізняється від двопалих африканських страусів, пальці закінчуються пазурами. М’ясо молодих нанду дуже смачне.

Герріс, який добре знав звички цих птахів, поділився з Діком своїми знаннями, до речі сказати, цілком точними. Місіс Велдон та її супутникам довелося визнати, що вони помилилися.

— Можливо, ми зустрінемо ще череду страусів,— продовжував Герріс.— Спробуйте гарно їх роздивитися, щоб надалі не помилятися й не приймати птахів за чотириногих. А головне, мій юний друже, не забувайте моїх порад і не стріляйте без нагальної потреби, яку б тварину ви не зустріли. Нам немає потреби полювати заради їжі, і тому, я повторюю, не треба рушничними пострілами сповіщати всіх про наше перебування в цьому лісі.

Дік Сенд нічого не відповів. Він глибоко замислився: сумнів знову закрався в його голову…

Наступного дня, 17 квітня, загін зранку вирушив у дорогу. Герріс стверджував, що не пізніше як за двадцять чотири години подорожани будуть вже під дахом гацієнди Сан-Феліче.

— Там, місіс Велдон,— казав він,— на вас чекає щирий прийом і турбота. Кілька днів відпочинку відновлять ваші сили. Можливо, ви не знайдете там тієї розкоші, до якої ви звикли в Сан-Франциско, але все ж ви переконаєтеся, що наші гацієнди, навіть у глухих куточках країни, не позбавлені комфорту. Ми не такі вже й дикуни.

— Містере Геррісе,— відповіла місіс Велдон,— ми нескінченно вдячні вам за все, що ви для нас зробили. На жаль, ця вдячність на словах — все, чим ми можемо вас віддячити, але, вірте, вона йде від чистого серця! Та час було б уже нам прибути на місце!

— Ви дуже стомилися, місіс Велдон?

— Не про мене мова! — відповіла місіс Велдон.— Але мій хлопчик день від дня стає все більше кволим. Щодня в певну годину його починає лихоманити.

— Хоча клімат цього плоскогір’я вважається здоровим,— сказав Герріс,— але я чув, що в березні й у квітні люди іноді хворіють тут на лихоманку.

— На щастя, завбачлива природа розмістила протиотруту поруч із отрутою,— зауважив Дік Сенд.

— Що ви хочете цим сказати, мій юний друже? — з подивом запитав Герріс.

— Хіба тут не ростуть хінні дерева? — відповів Дік.

— О так,— сказав Герріс,— справді! Ви маєте рацію. Це батьківщина хінних дерев, їхня кора має такі дорогоцінні цілющі властивості, як протигарячковий засіб.

— Мене, щиро кажучи, дивує, що ми дотепер не зустріли жодного хінного дерева,— додав Дік Сенд.

— Річ у тому, мій юний друже,— відповів Герріс,— що хінні дерева не так-то й легко розпізнати. Це високі дерева з великим листям і рожевими запашними квітами. Але ростуть вони зазвичай не групами, а поодинці, загублені серед інших дерев. Індіанці, які займаються збиранням хінної кори, розпізнають їх лише за вічнозеленим листям.

— Якщо ви помітите таке дерево, покажіть мені його, містере Герріс,— попросила місіс Велдон.

— Добре, місіс Велдон, хоча в гацієнді Сан-Феліче ви знайдете запас сірчанокислого хініну — цей засіб ще краще припиняє лихоманку, ніж проста кора хінного дерева.

Останній день подорожі минув без усіляких пригод. Настав вечір, і, як зазвичай, загін зупинився на нічліг. Увесь час погода стояла суха та ясна; але наразі, вірогідно, збиралося на дощ. Теплі випаровування піднялися від землі й огорнули ліс непроникним туманом.

У цьому не було нічого несподіваного, адже наближався початок дощового періоду. На щастя, для маленького загону, гацієнда, що гостинно запропонувала притулок, була вже зовсім неподалік. Залишалося потерпіти лише кілька годин.

За приблизними розрахунками Герріса, в яких він відштовхувався від кількості часу, проведеного в дорозі, загін знаходився не далі ніж за шість миль від гацієнди. Проте на ніч були застосовані всі звичайні заходи безпеки. Том та його товариші мали по черзі нести варту.

Дік Сенд наполягав на цьому з усією рішучістю. Більше ніж будь-коли юнак хотів дотримуватися обережності. Страшна підозра свердлила його розум, але поки вона не перейшла у впевненість, Дік ні з ким не хотів про це говорити.

Привал влаштували в гаю, поблизу підніжжя гігантського дерева. Стомлені тривалим переходом, місіс Велдон та її супутники невдовзі заснули, але раптом їх розбудив гучний лемент.

— Хто кричить? — запитав Дік Сенд, першим скочивши на ноги.

— Це я… Це я крикнув! — відповів кузен Бенедикт.

— Що з вами?

— Мене хтось вкусив…

— Змія? — з жахом запитала місіс Велдон.

— Ні, ні, не змія, а якась комаха,— відповів кузен Бенедикт.— Зачекайте, ось вона, я її впіймав.

— То розчавіть же її і не заважайте нам спати! — роздратовано сказав Герріс.

— Розчавити комаху? — обурився кузен Бенедикт.— Як би не так! Ні, я повинен її розглянути!

— Який-небудь москіт,— сказав Герріс, знизуючи плечима.

— Ні,— заперечив кузен Бенедикт,— це муха… і досить цікава муха.

Дік Сенд запалив свій ручний ліхтарик і підійшов до кузена Бенедикта.

— Боже мій, що я бачу! — закричав ентомолог.— Нарешті, я отримав нагороду за всі незгоди й розчарування! Ура! Я зробив велике відкриття!

Кузен Бенедикт захлинався від щастя. Він дивився на спійману муху поглядом тріумфатора. Здавалося, він готовий був її розцілувати.

— Але що це таке? — запитала місіс Велдон.

— Двокрила комаха, кузино, і яка чудова! — Кузен Бенедикт показав усім буру муху, розміром менше бджоли, з довгим хоботком і жовтими смужками на черевці.

— Вона не отруйна? — запитала місіс Велдон.

— О ні, кузино, людині вона не страшна. Але для тварин, для антилоп, буйволів, навіть для слонів це страшний ворог! Ох, яка чарівна, чудова мушка!

— То скажіть же нам, нарешті, що це за муха? — попросив Дік Сенд.

— Ця муха,— відповів ентомолог,— ця мила мушка, яку я тримаю у руці, називається цеце. Цією мухою дотепер по праву пишався лише один континент! Жоден учений не знаходив ще цеце в Америці.

Дік Сенд не наважився запитати кузена Бенедикта, у якій же частині світу дотепер зустрічалася ця проклята муха. Всі мандрівники знову поринули у сон, який увірвала ця подія, проте Дік Сенд до самого ранку не стулив повік, незважаючи на сильну втому.

Розділ вісімнадцятий. Страшне слово

Здавалося, що вже час прибути на місце! Місіс Велдон знемагала від втоми. Вона не могла більше продовжувати подорож. Шкода було дивитися й на її маленького сина. Личко Джека палало під час нападів лихоманки й було біліше за крейду, коли напади минали. Мама страшно стривожилася й, не довіряючи догляду за ним навіть старої Нан, не спускала тепер дитини з рук. Так, давно слід було прибути на місце! Якщо вірити американцеві, то цього дня, 18 квітня, маленький загін до вечора ступить за огорожу гацієнди Сан-Феліче.

Дванадцять днів мандрів тропічним лісом, дванадцять ночей, проведених під відкритим небом,— цього було досить, аби підірвати сили навіть такої енергійної жінки, як місіс Велдон. А тут ще й хвороба маленького Джека, позбавленого необхідного догляду, відсутність ліків. Будь-яка мати на її місці прийшла б у розпач.

Дік Сенд, Нан, Том та його товариші краще долали труднощі й утому. Запаси харчів, щоправда, закінчувалася, але дотепер загін мав усе необхідне. Тому стан їхнього здоров’я був задовільний.

Щодо Герріса, то здавалося, що цей чоловік, ніби був створений для довгих подорожей непролазними нетрями, й утома не мала над ним влади.

Проте Дік помітив, як в міру наближення до гацієнди Герріс став стурбованим і не таким говірким, як раніше. Здавалося, мало би бути все навпаки. Так принаймні вважав юнак — він іщодня усе менше довіряв американцеві. Одного не міг зрозуміти Дік: з якою метою мав би їх обманювати Герріс? На це запитання юнак не знаходив відповіді. Але він постійно пильнував за своїм провідником. Імовірно, той відчував, що Дік його в чомусь підозрює. Ця підозрілість «юного друга», певно, й була однією з причин похмурої заклопотаності американця.

Загін рушив у дорогу. Ліс рідшав. Непрохідні хащі змінилися невеликими гаями, між якими лежали широкі галявини. Чи передувало це справжній пампі, про яку казав Герріс?

Перші години походу не дали Діку нових приводів для занепокоєння. Проте дві обставини вразили його. Самі по собі вони не мали особливого значення, але за тих обставин, в яких перебували мандрівники, не можна було нехтувати навіть дрібницями.

Дік Сенд звернув увагу на дивну поведінку Дінго. Всі ці дні собака біг, опустивши ніс до землі, обнюхуючи траву й кущі, начебто йшов слідом. Він або тужливо мовчав, або жалібно завивав, і в тому витті вчувалися чи то біль, чи то жаль. Але в цей день гавкіт собаки раптом став дзвінким, сердитим, часом навіть лютим. Дінго гавкав тепер так само як на палубі «Пілігрима», коли там з’являвся Негоро. Неясна підозра промайнула в голові Діка Сенда. Вона перейшла у впевненість, коли старий Том сказав йому:

— От дивно, містере Діку! Дінго не обнюхує більше трави, як усі ці дні. Бачите, він тримає ніс за вітром, шерсть на ньому скуйовджена, він дуже збуджений. Можна подумати, що він відчуває…

— Негоро, чи не так? — підхопив Дік. Юнак вхопив за руку старого негра й зробив йому знак говорити тихіше.

— Так, Негоро, містере Діку. Мені здається, він йде слідом за нами…

— Я й сам так думаю, Томе. Імовірно, зараз він зовсім близько від нас.

— Але навіщо він це робить? — запитав Том.

— Можливо, Негоро не знає місцевості,— відповів Дік Сенд.— Тоді цілком зрозуміло, що він йде за нами по п’ятах. Або…

— Або що? — схвильовано запитав Том, дивлячись на Діка.

— Або, навпаки, він занадто добре знає місцевість, і тоді…

— Але як Негоро може знати цю країну? Адже він ніколи не бував тут!

— Ніколи не бував тут?.. — прошепотів Дік.— Не знаю. Але одне не викликає сумнівів: Дінго поводиться так, ніби цей чоловік, якого він ненавидить, перебуває десь поруч.

Він урвав свою промову й гукнув собаку. Дінго знехотя наблизився.

— Ату! — сказав Дік.— Негоро, Негоро, Дінго! Ату його!

Пес люто загавкав. Ім’я суднового кока справило на нього звичне враження, і він кинувся вперед, ніби Негоро причаївся за найближчим чагарником.

Герріс побачив цю сцену і підійшов до юнака.

— Що ви сказали Дінго? — запитав він крізь зуби.

— О, нічого особливого,— відповів жартівливо старий Том.— Ми запитували в Дінго, чи немає звісток про одного нашого супутника з корабля, який кудись зник.

— Ага,— сказав американець,— це той португалець, судновий кок, про якого ви мені розповідали?

— Так,— відповів Том.— Судячи з шаленого гавкоту Дінго, цей чоловік має бути десь неподалік.

— Як він міг дістатися сюди? — запитав Герріс.— Ви, здається, казали, що він ніколи не бував у Болівії?

— Якщо тільки він не приховав цього від нас,— відповів Том.

— Навіщо йому було б це приховувати? — запитав Герріс.— Утім, можна обшукати чагарники. Що, якщо бідолаха потребує допомоги? А якщо він потрапив у халепу?..

— Ні, у цьому немає потреби,— сказав Дік Сенд.— Якщо Негоро зумів дістатися сюди сам, він може й вибратися звідсіля без нашої допомоги!

— Як хочете,— відповів Герріс.

— Замовкни, Дінго! — прикрикнув Дік Сенд, аби припинити неприємну розмову.

Друге спостереження, яке зробив юнак, стосувалося коня американця.

За його поведінкою непомітно було, що стайня десь близько. Кінь не втягував ніздрями повітря, не пришвидшував кроку, не іржав — словом, нічим не виявляв нетерпіння, властивого коням, коли наприкінці тривалої подорожі вони відчувають наближення відпочинку. Кінь Герріса, який багато разів бував на гацієнді, йшов стежкою так байдуже, начебто ця гацієнда знаходилася ще за сотні миль.

«Ні, якщо взяти до уваги поведінку коня, то нашій мандрівці ще далеко до завершення!» — думав юнак.

Напередодні Герріс стверджував, що маленький загін перебуває лише за шість миль від гацієнди; до п’ятої години після полудня із цих шести миль, безсумнівно, вже було пройдено не менше чотирьох. Проте кінь усе ще не відчув стайні, та й ніщо навколо не видавало близькості такої великої плантації, як гацієнда Сан-Феліче. Навіть місіс Велдон, вся в турботах про свою дитину, дивувалася тому, що місцевість як і раніше видається пустельною й ненаселеною. Жодного тубільця, жодного слуги з гацієнди, яка б мала бути так близько! Чи не заблукав Герріс? Місіс Велдон відігнала цю думку: нова затримка загрожувала загибеллю її маленькому Джекові…

Герріс, як і колись, йшов поперед загону. Але він вдивлявся у темряву лісу, повертав голову то праворуч, то ліворуч з таким виглядом, ніби він не дуже був упевнений у собі й в дорозі, якою йшов.

Місіс Велдон заплющила очі, аби не бачити цього. За рівниною, завширшки з милю, знову виднівся ліс, але не такий густий, як на заході; маленький загін знову ступив під покров високих дерев.

О шостій годині вечора подорожани підійшли до заростей чагарників, крізь які, ймовірно нещодавно, пройшла череда якихось великих тварин. Дік Сенд уважно озирався навкруги.

На висоті, що значно перевищує людський зріст, гілля було поламане. Трава на землі була прим’ята, і місцями на вологому ґрунті виднілися великі сліди; такі сліди не могли належати ані ягуарам, ані кугуарам. Чиї ж це ноги залишили такі сліди? Може, тут проходив лінивець? І чому гілки обламані так високо? Тільки слонам під силу було прокласти таку просіку в чагарнику й вибити такі величезні сліди у вологому ґрунті. Одначе слони не водяться в Америці! Ці величезні тварини не живуть у Новому Світі, і їх ніколи не намагалися акліматизувати там.

Отже, припущення про те, що сліди належать слонам, потрібно було відкинути як зовсім неймовірне.

Дік Сенд ні з ким не поділився думками, які виникли, коли помітив ці загадкові сліди. Він навіть не запитав про це в американця. Та й чого міг він очікувати від людини, яка намагалася видати жирафів за страусів? Герріс вигадав би яке-небудь фантастичне пояснення, але становище загону від цього анітрішки б не змінилося. В усякому разі, Дік склав собі певну думку про Герріса. Він відчував, що це зрадник. Дік чекав лише випадку, аби зірвати з нього маску, і все говорило юнакові, що цей випадок не змусить себе довго чекати. Але яка таємна мета могла бути в Герріса? Що готував він людям, які довірилися йому?

Дік Сенд продовжував вважати себе відповідальним за долю своїх супутників. Більше ніж будь-коли на ньому лежала турбота про порятунок усіх, кого катастрофа «Пілігрима» викинула на цей берег. Тільки він один міг урятувати своїх товаришів по нещастю: цю молоду матір, її маленького сина, негрів, кузена Бенедикта. Але якщо юнак міг спробувати щось зробити як моряк, перебуваючи на борту корабля, то що він міг вдіяти, відчуваючи небезпеку, запобігти якій не мав змоги.

Дік Сенд не хотів заплющувати очі перед жахливою істиною, що з кожною годиною ставала все більш ясною й незаперечною. П’ятнадцятирічному капітанові «Пілігрима» у хвилину грізної небезпеки знову доводилося брати на себе важку місію командира й керівника. Але Дік не бажав завчасно тривожити бідну матір Джека,— доки не настане час діяти. І він нічого не сказав навіть тоді, коли раптом побачив попереду, на березі досить широкої річки, що перетинала їм дорогу, величезних тварин, які швидко рухалися під прибережними деревами.

«Гіпопотами! Гіпопотами!» — кортіло йому крикнути.

Але він промовчав. Дік йшов за сотню кроків попереду загону, і, крім нього, ніхто не помітив цих приосадкуватих коротконогих і товстошкірих тварин бурого кольору. У них була велика голова й широка паща, що оголювала величезні, більше фута завдовжки, ікла.

Гіпопотами в Америці?!

До вечора загін йшов уперед, докладаючи чимало зусиль. Навіть найвитриваліші починали відставати. Час вже було б прибути на місце! Або ж потрібно робити зупинку для нічлігу.

Заклопотана маленьким Джеком місіс Велдон, може й не зауважувала, яка вона стомлена, але сили її закінчувалися. Інші учасники походу перебували не в кращому стані. І лише один Дік не піддавався втомі: він черпав енергію й стійкість з усвідомлення свого обов’язку.

Близько четвертої години після опівдня старий Том знайшов якийсь предмет, який лежав у траві. Це виявився ніж дивовижної форми із широким кривим лезом і товстим руків’ям зі шматка слонової кістки, прикрашеної досить грубим різьбленням.

Том підняв ніж і приніс його Діку Сенду. Розглянувши уважно знахідку, юнак передав її американцеві.

— Певно, тубільці неподалік,— сказав він.

— Справді,— відповів Герріс.— Але…

— Але? — повторив Дік Сенд, дивлячись просто в очі Геррісу.

— Ми мали б уже підійти до гацієнди,— нерішуче сказав Герріс,— але я не впізнаю місцевості…

— Ви заблукали? — жваво запитав Дік.

— Заблукав? Ні. Гацієнда має бути не далі як за три милі. Щоб скоротити дорогу, я пішов навпростець, через ліс… Здається, я помилився…

— Можливо,— сказав Дік Сенд.

— Я думаю, краще мені одному піти вперед на розвідку,— запропонував Герріс.

— Ні, містере Геррісе,— рішуче заявив Дік,— вам не треба відлучатися!

— Як знаєте,— відповів американець.— Але майте на увазі, що вночі мені не знайти дороги.

— Ну що ж! — вигукнув Дік.— Ми зупинимося на нічліг. Місіс Велдон не відмовиться провести ще одну ніч під відкритим небом, а завтра з настанням дня ми знову рушимо в дорогу. Останні дві-три милі можна буде пройти за годину.

— Згоден,— сказав Герріс. Цієї миті Дінго гучно загавкав.

— Назад, Дінго, назад! — погукав Дік Сенд.— Ти чудово знаєш, що там нікого немає, адже ми в пустелі!

Отже, вирішено було востаннє заночувати в лісі, Місіс Велдон не вимовила жодного слова, надаючи своїм супутникам право самим вирішити, де влаштовувати привал. Маленький Джек, який заснув після нападу лихоманки, лежав в неї на руках.

Взялися шукати місце, де розташуватися на нічліг. Дік обрав для цього кілька великих дерев, що росли разом. Старий Том попрямував було до них, але раптом зупинився й скрикнув:

— Погляньте! Погляньте!

— Що там таке, Томе? — запитав Дік спокійним тоном людини, готової до будь-яких несподіванок.

— Там, там… — бурмотав Том,— криваві плями… а на землі відрубані руки…

Дік Сенд кинувся до дерева, на яке вказував Том. Потім, повернувшись назад, він сказав:

— Мовчи, Томе! Не кажи нікому!..

На землі справді валялися відрубані людські руки. Поруч із ними лежали обривки ланцюгів й зламані колодки.

На щастя, місіс Велдон не бачила цієї страшної картини.

Герріс стояв осторонь. Якби хто-небудь глянув на нього в цю мить, то був би вражений зміною, що відбулася в американці: його обличчя пашіло тепер невблаганною жорстокістю.

Дінго підбіг до закривавлених останків і люто загарчав. Юнакові коштувало великих зусиль відігнати собаку. Тим часом старий Том завмер в нерухомості, начебто його ноги вросли в землю. Не в змозі відірвати очей від колодок і ланцюгів, він судомно стискував руки й бурмотів незв’язні слова.

— Я вже бачив… бачив… коли був маленьким… ланцюги, я бачив… колодки…

Неясні спогади раннього дитинства роїлися в його голові. Він хотів згадати… Він готовий був заговорити.

— Замовкни, Том! — сказав Дік Сенд.— Мовчи заради місіс Велдон! Заради усіх нас, мовчи!

І юнак поспіхом відвів убік старого негра.

Привал перенесли в інше місце й усі влаштувалися для нічлігу. Стара Нан подала вечерю, але ніхто до неї не доторкнувся: втома перемогла голод. Усі відчували якесь незрозуміле занепокоєння, подібне до страху.

Сутінки швидко згущувалися, і невдовзі настала темна ніч. Небо затягли чорні, грозові хмари. На заході, далеко на обрії, у просвітах між деревами миготіли блискавиці. Вітер стих, і жоден листок не ворушився на деревах. Денний шум змінився глибокою тишею. Можна було подумати, що щільне, насичене електрикою повітря втратило звукопровідність.

Дік Сенд, Остін і Бат стояли на варті всі разом. Вони напружували зір і слух, аби не пропустити жодного підозрілого шарудіння, побачити найменший проблиск світла. Проте ніщо не порушувало спокою.

Том, хоча й вільний від варти, не спав. Опустивши голову, він сидів нерухомо, занурений у спогади. Здавалося, старий негр не міг отямитися від якогось несподіваного удару.

Місіс Велдон заколисувала свого сина, і всі її думки були тільки про нього. Один лише кузен Бенедикт спокійно спав, тому що не відчував тривоги, від якої знемагали його супутники, і не передчував нічого поганого.

Раптом близько одинадцятої години вечора вдалині почулося довге й грізне ревіння і негайно ж слідом за ним пронизливе виття. Том підхопився й простягнув руку в напрямку густої хащі, що була не більше як за милю від привалу.

Дік Сенд схопив його за руку, але не міг перешкодити Тому крикнути:

— Лев! Лев!

Старий негр впізнав ричання лева, що йому доводилося чути в дитинстві!

— Лев! — повторив він.

Дік Сенд не міг більше стримувати гнів. Він вихопив ніж і кинувся до того місця, де розташувався на ніч Герріс.

Герріса вже не було, разом із ним зник і його кінь. Здогадка блискавкою сяйнула в голові Діка Сенда…

Загін перебував зовсім не там, де він думав.

«Пілігрим» зазнав катастрофи не поблизу берегів Південної Америки. Дік визначив у морі положення не острова Пасхи, а якогось іншого острова, який знаходився на заході від того континенту, на якому вони опинилися, зовсім так само, як острів Пасхи розташований на захід від Америки.

Компас давав неточні показання, він був зіпсований. Корабель, що захопило бурею, відхилився далеко у бік від правильного курсу. «Пілігрим» обігнув мис Горн і з Тихого океану потрапив в Атлантичний! Помилковими були обчислення швидкості ходу «Пілігрима». Буря подвоїла цю швидкість. От чому ні на узбережжі, ні в лісі мандрівники не зустріли ані каучукових, ані хінних дерев! Вони ростуть у Південній Америці, але те місце, куди доля закинула подорожан, не було ні Атакамською рівниною, ні болівійською пампою.

Поза сумнівами — Дік бачив жирафів, а не страусів. Дорогу в чагарнику протоптали слони. Біля струмка Дік потривожив гіпопотамів. Муха, спіймана кузеном Бенедиктом, була страшною мухою цеце, від укусів якої гинуть в’ючні тварини в караванах. І, нарешті, зараз у темних хащах гарчав лев! А колодки, ланцюги, ніж дивної форми — це були знаряддя работоргівців. Відрубані руки — то були руки чорних бранців. Португалець Негоро й американець Герріс, мабуть, спільники!

Здогади Діка Сенда перетворилися на впевненість і страшні слова вирвалися, нарешті, з його вуст:

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і рабів.


Каталог: sites -> fastiv5.itschool.com.ua -> files -> files
sites -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
sites -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
sites -> Культура Античності. Культура Давньої Греції
sites -> Системотехнічні засади та інструментально-програмні засоби створення та підтримки цифрових словників сидорчук надія Миколаївна
sites -> Міністерство освіти І науки україни державний економіко-технологічний університет транспорту
files -> Реферат ( від лат доповідаю). Визначити тему. Підібрати літературу: а) документи, першоджерела
files -> Профорієнтаційна робота в школі
files -> Звіт директора Фастівської зош І-ІІІ ступенів №5 перед громадськістю
files -> Літературні диктанти іван франко поема «Мойсей», новела «Сойчине крило», вірш-заклик «Розвивайся ти, високий дубе…» та сонет «Сікстинська мадонна»

Скачати 21.94 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка