Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 21.94 Mb.
Сторінка17/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір21.94 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   102

Кузен Бенедикт першим був готовий до походу, його довгі сталеві ноги не знали втоми. Чи помітив він, що Герріс зник? Було б необачно стверджувати це. Кузенові Бенедикту взагалі не було жодного діла до Герріса, а зараз тим більше… Ще б пак, його спіткало найстрашніше з нещасть, яких лише може зазнати ентомолог. Бідолашний втратив окуляри і збільшувальне скло!

Учений не знав, що Бат знайшов обидва безцінних прилади у високій траві, на місці привалу, але за порадою Діка Сенда сховав їх. Відтак, можна було сподіватися, що велика дитина поводитиметься сумирно в дорозі — тепер він не бачив, як то кажуть, далі свого носа. Йому вказали місце між Актеоном і Остіном та суворо звеліли не відходити від них. Бідолашний кузен Бенедикт навіть не заперечував, він покірно поплівся за своїми супутниками, як сліпий за поводирем.

Маленький загін не пройшов і п’ятдесяти кроків, як, раптом старий Том зупинився.

— А Дінго? — вигукнув раптом він.

— Справді! Дінго немає,— вигукнув і собі Геркулес. І він голосно покликав собаку. Раз, ще раз, утретє… Йому відповіла тиша.

Дік Сенд переймався зникненням собаки, який завжди міг попередити про несподівану небезпеку.

— Чи не побіг Дінго слідом за Геррісом? — запитав Том.

— За Геррісом? Ні… — відповів Дік Сенд.— Проте він міг напасти на слід Негоро. Він відчув, що португалець десь поруч.

— Цей проклятий кухар уб’є його, лишень побачить,— вигукнув Геркулес.

— Якщо тільки Дінго раніше не загризе його самого! — заперечив Бат.

— Може й так,— сказав Дік Сенд.— Але ми не можемо затримуватися через собаку. Якщо Дінго живий, він такий розумний, що зуміє розшукати нас. Уперед, друзі!

Стояла неймовірна спека. Від світання обрій затягнуло хмарами. Відчувалося, що насувається гроза. Схоже було на те, що без гуркоту грому день не обійдеться. На щастя, у лісі, хоча він і порідшав, ще було порівняно прохолодно. То тут, то там серед заростей відкривалися великі галявини, вкриті високою травою. У багатьох місцях на землі валялися величезні скам’янілі стовбури — ознака ґрунту кам’яновугільної формації, що часто зустрічається на африканському материку. На зеленому килимі лісових галявин майоріли рожеві пагони, вражали яскравими барвами квіти — жовтий і синій імбир, світлі лобелії, багряні орхідеї; над квітами звивалися хмари комах, переносячи із чашечки в чашечку пилок та запліднюючи їх.

Навкруги вже не було непроникної хащі, але породи дерев вражали розмаїтістю. Тут росли олійні пальми, з яких видобувають цінну олію, кущі бавовнику, що утворюють живопліт заввишки з десять футів. З їхніх волокнистих стебел виробляють бавовну з довгими шовковистими нитками, майже таку, як бавовна Фернамбука. Зі щілин стовбурів сочилася ароматна смола, стікаючи на землю, де застигала на потребу тубільцям.

Росли тут і лимонні дерева, і дикі гранати, і двадцять інших деревних порід — усе свідчило про вражаючу родючість цього плоскогір’я Центральної Африки. Подекуди в повітрі розливався приємний тонкий аромат ванілі, і не можна було виявити, яке деревце пахтить ним.

Усі ці дерева й кущі пестили погляд свіжою зеленню, незважаючи на те що стояла посушлива пора року, і лише зрідка грозові зливи зрошували родючий ґрунт.

Час лихоманок був в самому розпалі, але, як зауважив Лівінґстон, хворий може позбутися лихоманки, залишивши місце, де заразився нею. Дік Сенд знав цю вказівку великого мандрівника й сподівався, що так і станеться з маленьким Джеком. Коли година нападу минула, а хлопчик продовжував спокійно спати на руках у Геркулеса, Дік поділився своїми сподіваннями з місіс Велдон.

Загін поспіхом, але обережно рухався вперед. Місцями земля зберігала свіжі сліди людей, які проходили лісом, або звірів. І там, де в чагарниках гілки були розсунуті, поламані, вдавалося йти швидше. Але частіше подорожанам доводилося прокладати собі шлях, долаючи нескінченні перешкоди. Тоді, як не прикро було від цього Дікові, маленький загін просувався вперед вбивчо повільно. Обвиті ліанами дерева стояли, мов щогли корабля зі сплутаним такелажем. Гілля деяких кущів було подібне до кривих дамаських клинків, з тією лише різницею, що леза цих клинків мали ще й шипи. Змієподібні ліани завдовжки у п’ятдесят-шістдесят футів стелилися по землі, і горе подорожньому, який необережно наступив на них: гострі, як голки, колючки боляче проштрикували ноги. Бат, Остін та Актеон сокирою прокладали стежку крізь зарості. Ліани росли скрізь, обвивали дерева від самісінької землі до верхівок і звисали з них довгими гірляндами.

Тварини й птахи, що населяють цю частину Анголи, були не менш своєрідні, аніж її рослинний світ. Безліч птахів пурхали під зеленим склепінням лісу. Проте не важко здогадатися, що люди, які прагли якомога швидше й непомітніше прослизнути лісом, не намагалися підстрелити їх. Були тут великі зграї цесарок, рябчики, до яких важко наблизитися, і птахи, яких у Північній Америці називають «віп-пурвіл» — ці склади точно відтворюють їхній спів. Дік Сенд і Том могли б подумати, що перебувають у якій-небудь області Нового Світу. Проте, на жаль, вони знали, де перебувають насправді. На щастя, дикі звірі, такі небезпечні в Африці, не з’являлися поблизу маленького загону.

Подорожні знову бачили жирафів, яких Герріс, звісно, намагався би видати за страусів (цього разу безуспішно); проте ці швидконогі тварини моментально зникли, перелякані появою каравану в їхніх безлюдних лісах; кілька разів протягом дня на обрії здіймалася до неба густа хмара пилу — це череди буйволів бігли із шумом, схожим на гуркіт навантажених важкою поклажею возів.

Дік Сенд вів свій загін уздовж берега струмка, прагнучи досягти якої-небудь повноводної річки. Йому хотілося якнайшвидше спуститися зі своїми супутниками за течією вниз до узбережжя. Він розраховував, що небезпека й утома при цьому будуть не настільки великими.

Ближче до опівдня загін подолав три милі без єдиної неприємної зустрічі. Від Герріса та Негоро не було ані слуху, ні духу. Дінго також не з’являвся. Загін зупинився в густому бамбуковому гаю, аби відпочити й поїсти. За сніданком не чути було розмов. Місіс Велдон знову взяла на руки сина. Вона не зводила з нього очей. Їсти вона не могла.

— Вам неодмінно потрібно поїсти, місіс Велдон,— сказав Дік Сенд.

— Що з вами буде, якщо ви втратите сили? Треба їсти! Ми незабаром знову вирушимо в дорогу, знайдемо річку й тоді вже легко попливемо до океану.

Місіс Велдон дивилася Діку просто в очі, коли він говорив це. В погляді юнака світилися незламна воля й мужність. Дивлячись на нього, дивлячись на п’ятьох негрів, таких відданих і стійких людей, місіс Велдон відчула, що вона не має права на відчай. Та й чого б їй втрачати надію? Адже вона гадала, що перебуває на гостинній землі. Зрада Герріса не лякала місіс Велдон, адже вона не уявляла собі важких наслідків цього зрадництва. Дік Сенд, здогадуючись про думки цієї жінки, мав робити над собою зусилля, аби витримати її погляд, не відвівши очей.

Розділ четвертий. Тяжкими шляхами Анголи

Тієї миті маленький Джек прокинувся й оповив рученятами шию матері. Очі в нього були ясні. Лихоманка не поверталася.

Тобі краще, любий? — запитала місіс Велдон, пригортаючи хворого сина до серця.

— Так, мамо,— відповів Джек.— Тільки пити хочеться.— Мати могла дати хлопчикові лише холодної води.

— Де мій друг Дік? — запитав він, із задоволенням ковтнувши трохи води.

— Я тут, Джеку,— відповів Дік, взявши дитину за руку.

— А мій друг Геркулес?

— Тут Геркулес,— відповів гігант, посміхаючись Джеку своєю доброю посмішкою.

— А конячка? — продовжував він допит.

— Конячки немає, містере Джеку! Втекла! Тепер я буду твоєї конячкою. Хіба ти не хочеш, щоб я тебе катав?

— Хочу,— відповів хлопчик.— Але як же я керуватиму? Ти ж не маєш вуздечки.

— Не біда, я триматиму вуздечку губами,— сказав Геркулес, широко розкриваючи рота,— а ти можеш смикати за повіддя, скільки тобі завгодно.

— Ні, я тягтиму потихеньку.

— Дарма! У мене рот міцний.

— А де ж ферма містера Герріса? — запитав хлопчик.

— Невдовзі ми будемо там, Джеку,— відповіла місіс Велдон.— Так, невдовзі, невдовзі…

— Чи не час вирушати? — запитав Дік Сенд, аби припинити цю розмову.

— Так, Діку, йдемо! — відповіла місіс Велдон.

Після недовгих зборів загін вирушив, зберігаючи свій колишній похідний стрій. Щоб не віддалятися від берегів струмочка, довелося заглибитися в лісову хащу. Колись тут було прокладено стежки, але тепер вони, як би пояснили тубільці, «вмерли», тобто заросли колючками, чагарником й ліанами. Близько милі загін пробирався крізь непролазну хащу й згаяв на це чимало часу. Негри працювали без відпочинку, прокладаючи шлях. Передавши маленького Джека на руки старої Нан, Геркулес також взявся за цю справу, та ще й як! Він галасливо вдихав повітря, змахував сокирою, і посеред хащі виникала просіка, ніби випалена вогнем.

На щастя, дуже швидко зникла потреба в цій тяжкій роботі: відкрився широкий прохід; навскіс перетинаючи зарості, він вів до струмка й далі вздовж берега. То була стежка, протоптана слонами; ймовірно, сотні слонів мали звичай спускатися до водопою по цей бік лісу. Великі западини, вичавлені ногами могутніх тварин, виднілися скрізь у вологій землі, що розм’якла під час дощів. На пухкому, вогкому ґрунті залишалися їхні широкі сліди.

Невдовзі виявилося, що цією стежкою користувалися не лише слони. Не воднораз проходили їхньою дорогою й люди, брели не з власної волі, а як худоба, яку безжалісні погоничі ударами нагаїв женуть на бійню. У багатьох місцях на землі можна було побачити кості й цілі людські кістяки, обгризені дикими звірами. На деяких ще трималися кайдани.

У Центральній Африці є чимало довгих доріг, що ніби віхами позначені людськими останками. Невільничі каравани роблять іноді переходи за багато сотень миль. Нещасні раби тисячами вмирають дорогою під батогами жорстоких наглядачів, гинуть від неймовірної втоми, від хвороб. А скількох убивають наглядачі, коли караван починає відчувати нестачу харчів! Так, так! Якщо рабів нічим годувати, їх розстрілюють із рушниць, заколюють ножами, рубають шаблями. Такі криваві розправи зовсім непоодинокі.

Тож слонова стежка була дорогою невільничих караванів. Протягом милі Діку Сенду та його супутникам раз по раз траплялися людські кістки. Наближення людей сполошило дрімлюг. Птахи важко злітали й кружляли в повітрі.

Місіс Велдон озиралася довкола, але, здавалося, нічого не бачила. Дік Сенд тремтів від самої думки, що вона почне розпитувати його: юнак сподівався привести загін на берег океану, не зізнаючись своїм супутникам у тому, що зрадник Герріс затяг їх в Екваторіальну Африку. На щастя, місіс Велдон не переймалася тим, що відбувалося довкола. Вона знову взяла на руки сина, і спляча дитина поглинула всю її увагу. Нан крокувала поруч із нею, і ні стара негритянка, ні її господиня не ставили Діку запитань, яких він так боявся.

Старий Том йшов, опустивши очі додолу. Він надто добре знав, чому стежка засіяна людськими кістками. Товариші Тома здивовано озиралися навсібіч. Їм здавалося, що вони йдуть безконечним цвинтарем, де землетрус повивертав могили. Але й вони ні про що не розпитували.

Тим часом береги струмка роздалися вшир, а русло помітно поглибилося. Потік котився вже не так стрімко. Можна було сподіватися, що або сам струмок незабаром стане судноплавним, або він приведе подорожан до якої-небудь великої річки, що несе свої води до Атлантичного океану.

Юнак твердо вирішив, незважаючи на жодні труднощі, рухатися вздовж струмка. Тому він без вагань залишив стежину, коли вона відійшла убік від берега.

Маленькому загону знову довелося пробиратися крізь нерозривні сплетіння ліан і чагарнику. Ледь не кожен крок потрібно було відвойовувати сокирою. Але все ж зарості не були схожі на лісову хащу, що примикала до океанського узбережжя: дерева тут росли рідше. Над високими травами часом піднімався бамбук. Про присутність тут загону подорожан можна було судити лише з коливання стебел, та іноді з них визирала голова Геркулеса.

Близько третьої години дня подорожани, нарешті, вибралися з лісу. Вигляд місцевості різко змінився. Попереду виднілася безкрая рівнина. З усього було видно, що під час періоду дощів її повністю затоплювало, коли розливалися річки. Болотистий ґрунт густо заріс мохом, подекуди над його зеленим килимом погойдувалися граціозні папоротники. Іноді земля круто здіймалася вгору і утворювала пагорби, на схилах яких виступали шари темного гематиту, там мали бути багаті поклади якої-небудь руди.

Дік Сенд вчасно згадав, що в книгах Лівінґстона згадуються такі болотисті рівнини. Хоробрий дослідник кілька разів потрапляв у зрадницькі драговини, де кожен крок потрібно було ретельно обмірковувати, аби не загрузнути в трясовині.

— Увага, друзі! — раптом вигукнув Дік, стаючи на чолі загону.— Торкайтеся ногою землі, перш ніж зробити крок!

— Як дивно! — зауважив Том.— Земля нібито розмокла від дощів, а тим часом останніми днями дощу не було.

— Не було, та невдовзі, мабуть, поллє. Насувається гроза,— відповів Бат.

— Отже, треба поспішати,— сказав Дік Сенд,— і пройти це болото перш, ніж розіграється гроза. Геркулесе, візьміть Джека на руки! Бате і Остіне, тримайтеся поблизу місіс Велдон, підтримуйте її, якщо знадобиться. А ви, містере Бенедикте… Перепрошую, що ви робите, містере Бенедикте?

— Я провалююся,— просто відповів кузен Бенедикт. Він поринав у болото з такою швидкістю, ніби під його ногами раптово розкрився люк. Бідолашний потрапив у трясовину й до половини загруз у багнюці. Йому простягнули руку, і він вибрався на поверхню, вкритий тванню, але дуже задоволений тим, що не пошкодив своєї цінної бляшаної коробки ентомолога. Далі Актеон мав йти поруч із невдахою-вченим і отримав завдання оберігати його від нової пригоди.

Кузен Бенедикт невдало обрав яму, до якої провалився. Коли його витягли, з рідкого бруду здійнялося безліч пухирців газу, розповсюджуючи їдкий, смердючий запах. Лівінґстону не раз траплялося провалюватися по груди в болото. Він казав, що ця пориста чорна земля, з якої при кожному кроці бризкають струмки води, схожа на гігантську губку. Ця драговина досить небезпечна для подорожан.

Діку Сенду та його супутникам довелося близько півмилі крокувати таким губчастим ґрунтом. В одному місці місіс Велдон по коліна загрузла в багнюку. Тоді Геркулес, Бат і Актеон, аби позбавити її нових, ще більш неприємних несподіванок, зробили з бамбука ноші й умовили місіс Велдон сісти на них. На руки їй дали маленького Джека й поспішили якомога швидше пройти це страшне болото.

Йти було важко. Актеону довелося увесь час підтримувати кузена Бенедикта. Том вів стару Нан — без його допомоги вона неодмінно загрузла б у болоті. Дік Сенд йшов попереду загону, прокладаючи стежку. Це виявилося нелегкою справою. Найлегше було йти краєчком болота, вкритого густою й жорсткою травою. Але й тут точка опори часто виявлялася хибною, і нога провалювалася в драговину по коліна.

Нарешті до п’ятої години після опівдня трясовина залишилася позаду. Подорожани ступили на глинисту землю; але під тонким шаром твердого ґрунту ще відчувалося болотисте підґрунтя. Мабуть, рівнина була розташована нижче рівня сусідніх річок, і їхні води просочувалися крізь пористу землю.

Спека стояла безжальна. Було б неможливо витримати її, якби між землею й пекучими променями сонця не простягнулася завіса темних грозових хмар. Вдалині небо розтинали блискавиці й лунав грім. Із хвилини на хвилину могла вибухнути страшна африканська гроза. Найсильніша злива, пориви ураганного вітру, які звалюють найміцніші дерева, безперервні спалахи блискавки — така картина цієї грози. Дік Сенд знав це і, природно, дуже тривожився. Загін не міг провести ніч під відкритим небом: рівнині загрожувало затоплення. Проте Дік не бачив попереду жодного пагорба, де можна було б знайти прихисток від повені.

Не можна було вирити собі притулок і в землі — за два фути від її поверхні була вода.

Як відшукати закуток у цій пустельній і голій улоговині, де немає жодного дерева, жодного куща?

На півночі виднілася низка невисоких пагорбів, що змикали собою улоговину. Там, на тлі світлої смуги, що відокремлювала лінію обрію від темної завіси хмар, чітко вимальовувалися силуети кількох дерев.

Дік Сенд не знав, чи знайдеться на цих пагорбах притулок від грози. Але, принаймні, подорожанам там не загрожувала повінь.

— Уперед, друзі мої, вперед! — повторював юнак.— Ще якихось три милі, і ми виберемося із небезпечної западини.

— Хутчіше, вперед! — вигукнув Геркулес.

Цей славний чолов’яга радий був би посадити собі на плечі всіх своїх товаришів і винести їх із западини.

Слова Діка Сенда підбадьорили подорожан, і, незважаючи на втому, вони попрямували вперед навіть швидше, ніж на початку шляху.

Загін був ще за дві милі від мети, коли вибухнула гроза. На щастя, дощ розпочався не відразу після того, як перші спалахи блискавиці розітнули захмарене небо. Сонце ще не зникло за обрієм, але довкола стало зовсім темно. Темний купол грозових хмар повільно спускався; здавалося — от-от він звалиться на землю й затопить все зливою. Червоні й сині зиґзаґи блискавок перетинали небо у тисячах місць, обплутуючи рівнину мережею вогнів.

Щосекунди мандрівників могла вразити блискавка. На голій рівнині, де не було жодного деревця, група людей ризикувала притягнути електричні розряди.

Джек, якого розбудив грім, сховав личко в Геркулесових грудях. Бідний хлопчик боявся грози, але, не бажаючи засмучувати маму, намагався приховати свій страх. Геркулес йшов широкими кроками і втішав дитину як умів.

— Не бійся, малий, не бійся,— повторював він.— Якщо грім наблизиться до нас, я зламаю його навпіл однією рукою. Я ж бо сильніший за грім!

І хлопчик заспокоювався, відчуваючи, який сильний його захисник.

Із хвилини на хвилину мав пуститися дощ, і тоді з низько навислих хмар на землю проллються потоки води. Що станеться з місіс Велдон і маленьким Джеком, якщо до початку зливи не знайдеться хоч який-небудь притулок? Дік Сенд підійшов до Тома.

— Що робити? — запитав він.

— Йти вперед,— відповів старий.— Дощ перетворить цю улоговину на непрохідне трясовиння. Тут залишатися не можна.

— Звісно, Томе, звісно, але треба знайти хоч який-не-будь притулок. Хоч би яка хатина трапилася!

Дік Сенд раптом замовк.

Осліплююча яскрава блискавка освітила всю рівнину від краю до краю.

— Що це там видніється за чверть милі звідсіля? — запитав Дік.

— І мені привиділося там щось… — відповів старий Том, киваючи головою.

— Табір? Чи не так?

— Так, начебто табір… Але табір тубільців. При новому спалахові блискавки вдалося краще розгледіти табір. На рівнині симетричними рядами розташувалося близько сотні наметів конічної форми заввишки від дванадцяти до п’ятнадцяти футів. Проте людей у таборі не було видно. Де ж вони? Якщо мешканці табору сховалися від грози в намети, маленькому загону залишалося лише якомога швидше тікати подалі, незважаючи на бурю. Якщо ж табір був порожній, він міг послужити притулком для подорожан. «Я з’ясую це!» — сказав собі Дік Сенд.— Звернувшись до старого Тома, він наказав:

— Не рухайтеся з місця! Я піду на розвідку.

— Дозвольте кому-небудь супроводжувати вас, містере Діку,— попросив старий Том.

— Ні, Томе, я піду сам. Я непомітно підкрадуся до табору. Чекайте на мене!

Маленький загін, на чолі якого йшли Дік Сенд і Том, зупинився. Юнак зник у темряві, яка здавалася непроникною в проміжках між спалахами блискавок.

На землю впали перші великі краплини дощу.

— Куди пішов Дік? — схвильовано запитала місіс Велдон, наблизившись до старого негра.

— Ми побачили якийсь табір, місіс Велдон,— відповів Том.— Табір, а може, й село. Наш капітан вирішив піти на розвідку, перш ніж вести нас туди.

Місіс Велдон задовольнилася цією відповіддю. За кілька хвилин Дік Сенд повернувся.

— Йдіть за мною! — радісно вигукнув він.

— У таборі нікого немає? — запитав Том.

— Це не табір,— відповів юнак,— і не село. Це просто мурашники.

— Мурашники? — закричав кузен Бенедикт, відразу пожвавішавши.

— Так, містере Бенедикте, але мурашники заввишки щонайменше у дванадцять футів. Ми спробуємо сховатися в них.

— Але в такому разі це, мабуть, будівлі тропічних термітів,— сказав кузен Бенедикт.— Ці комахи-будівель-ники вміють зводити монументальні споруди, які були би до честі будь-якому архітекторові.

— Терміти це чи ні, але доведеться виселити їх, містере Бенедикте, і зайняти їхнє місце.

— Вони зжеруть нас! І матимуть рацію.

— Рушаймо! — скомандував Дік.

— Стривайте ж! — додав кузен Бенедикт.— Я гадав, що такі мурашники зустрічаються лише в Африці.

— Рушаймо! — сердито буркнув Дік Сенд; він боявся, що місіс Велдон зверне увагу на останні слова ентомолога.

Всі поспіхом рушили за Діком Сендом. Зірвався скажений вітер. Великі краплі дощу забарабанили по землі. Буря розходилася не на жарт.

Незабаром подорожани дісталися до найближчого термітника. Їм потрібно було або змиритися із сусідством грізних термітів, або ж витурити їх із житла.

У нижній частині цього конуса, спорудженого з особливої червонуватої глини, був вузький отвір, який Геркулес за кілька хвилин розширив ножем до таких розмірів, що в нього могла пролізти навіть така велика людина, як він сам.

На превеликий подив кузена Бенедикта, жоден із багатьох тисяч термітів, які мали займати мурашник, не з’явився. Невже цей конус порожній?

Коли Геркулес скінчив свою роботу, Дік Сенд і його супутники по черзі прослизнули усередину будівлі, Геркулес заповз останнім. Тієї ж миті дощ полив з такою силою, ніби хотів загасити блискавки.

Але тепер вже нічого було боятися шаленіючих стихій. Щасливий випадок привів подорожан у притулок більш надійний, ніж намет чи навіть хатина тубільця.

Лейтенант Камерон, у захваті від того, що маленькі комахи вміють будувати такі величезні споруди, казав, що мистецтво термітів заслуговує на більший подив, аніж навіть мистецтво древніх єгиптян, які будували піраміди.

— Щоб зрівнятися з термітами,— казав він,— людям потрібно було б побудувати щонайменше гору Еверест, одну з найвищих вершин Гімалаїв.

Розділ п’ятий. Лекція про термітів, прочитана в термітнику

Для Діка Сенда та його супутників було найбільшим щастям, що, з волі провидіння, вони знайшли цей прихисток. За кілька хвилин гроза лютувала із завзяттям, небаченим у помірному кліматі.

Дощ не падав окремими краплями, а лив струменями. Часом потоки води падали на землю суцільною стіною, як Ніагара. Ніби в небесах перевернувся догори дном безкраїй басейн і вся вода відразу заюшила на землю. Така злива миттєво перетворює рівнини на озера, а струмочки — на бурхливі потоки; ріки виходять з берегів і затоплюють величезні простори. На відміну від зон помірного поясу, де сила грози обернено пропорційна її тривалості, в Африці найсильніші грози часто тривають по кілька днів.

Як може скупчитися у хмарах стільки електрики? Звідки береться стільки водяної пари? Важко зрозуміти це, однак трапляється саме так — ми начебто переносимося в неймовірну, дилювіальну епоху.

На щастя, товсте склепіння термітника виявилося непроникним для зливи, щодо цього воно не поступалося навіть міцним хаткам бобрів. Якби навіть на них раптом ринув цілий водоспад, і тоді жодна крапля води не проникла б усередину конуса.

Тільки-но мандрівники зайняли термітник, вони найперше ознайомилися з його влаштуванням. При світлі ліхтарика вони побачили, що будівля зсередини є конусом заввишки у дванадцять футів і діаметром біля основи в одинадцять футів. Товщина стін досягала одного фута, і по них ліпилися в кілька поверхів камери, відокремлені одна від одної проміжками.

Може здатися неймовірним, що полчища дрібних комах будують такі монументальні споруди, проте це беззаперечно: поселення термітів існують і досить часто зустрічаються у внутрішніх областях Африки. Голландський мандрівник минулого століття Смітмен помістився з чотирма своїми супутниками на верхівці одного з таких конусів. Лівінґстон бачив в Лунде кілька термітників із червоної глини заввишки у п’ятнадцять і двадцять футів. У Ньянгве лейтенант Камерон не раз приймав на відстані скупчення таких мурашників за військовий табір; йому зустрічалися велетенські термітники, цілі будинки, що досягали сорока й п’ятдесяти футів заввишки. Це були величезні округлі конусоподібні споруди, які зводять у Південній Африці, а з боків біля них височіли вузькі прибудови, схожі на дзвіниці собору. Які ж терміти вміють будувати такі дивовижні будинки?


Каталог: sites -> fastiv5.itschool.com.ua -> files -> files
sites -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
sites -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
sites -> Культура Античності. Культура Давньої Греції
sites -> Системотехнічні засади та інструментально-програмні засоби створення та підтримки цифрових словників сидорчук надія Миколаївна
sites -> Міністерство освіти І науки україни державний економіко-технологічний університет транспорту
files -> Реферат ( від лат доповідаю). Визначити тему. Підібрати літературу: а) документи, першоджерела
files -> Профорієнтаційна робота в школі
files -> Звіт директора Фастівської зош І-ІІІ ступенів №5 перед громадськістю
files -> Літературні диктанти іван франко поема «Мойсей», новела «Сойчине крило», вірш-заклик «Розвивайся ти, високий дубе…» та сонет «Сікстинська мадонна»

Скачати 21.94 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка