Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 21.94 Mb.
Сторінка19/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір21.94 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   102

— Ні, ми зробимо інакше. Адже питання полягає ось у чому: покриває вода термітник чи ні? Просвердливши шпарину у верхівці конуса, ми отримаємо відповідь на це запитання. Але якщо конус затоплено, повітря миттю вирветься назовні, вода заповнить весь простір і ми загинемо. Тут потрібна обережність…

— Проте й часу гаяти не можна,— зауважив старий Том.

Справді, вода в конусі продовжувала потроху підніматися. Рівень її досяг шести футів. Місіс Велдон, Джек, кузен Бенедикт і Нан сховалися на горішньому ярусі чарунок, до якого вода ще не дійшла; всі інші подорожани були вже по пояс у воді.

Треба було якнайшвидше випробувати запропонований Діком спосіб. Юнак вирішив просвердлити шпарину у стіні на відстані одного фута від поверхні води, тобто за сім футів від підлоги. Якщо в отвір увірветься ззовні повітря, то конус, звісно, виступає над водою. І навпаки, якщо виявиться, що отвір просвердлено нижче рівня розливу, вода в конусі почне підніматися. Тоді, швидко заткнувши шпарину, потрібно буде свердлити нову, футом вище, і так далі. Якщо виявиться, що й у верхівці отвір конуса не виходить на повітря, то вода на рівнині стоїть вище п’ятнадцяти футів, і все поселення термітів затоплене.

І в цьому випадку Діку Сенду та його супутникам загрожує жахлива й болісна загибель — повільна смерть від задухи. Дік Сенд знав про це, проте намагався зберігати спокій і ясність думки. Він заздалегідь врахував усі можливі наслідки ухваленого ним рішення. Але не робити нічого й надалі було небезпечно: і без того повітря всередині конуса було вже настільки зіпсоване, що мандрівникам стало важко дихати, а вільний простір все зменшувався.

Найкращим інструментом, який Дік Сенд міг обрати, аби просвердлити отвір у стіні, був рушничний шомпол із гвинтовою нарізкою на кінці; при швидкому обертанні він вгризався в глину як бур, діаметр отвору виходив дуже незначний, але повітря могло проникнути й через таку маленьку дірочку.

Геркулес, піднявши ліхтар, світив Діку Сенду. У запасі було ще трохи свічок, і Дік міг не боятися, що він залишиться в темряві.

За хвилину просвердлили стіну наскрізь. Негайно ж почувся глухий шум, схожий на звук, з яким пухирці повітря пробиваються крізь товщу рідини. Повітря виривалося з конуса, а вода швидко прибувала й зупинилася на рівні продірявленого отвору. Отже, отвір просвердлили занадто низько, і він вийшов назовні під водою…

— Доведеться повторити! — безпристрасно мовив Дік Сенд і поспіхом заткнув отвір грудкою глини.

Підйом води припинився, але рівень її встиг підвищитися приблизно на вісім дюймів. Це означало, що на стільки ж зменшився обсяг, зайнятий повітрям. Дихати стало важче, адже кисню в повітрі залишилося обмаль. Полум’я в ліхтарі стало червоним і поступово тьмяніло.

Дік Сенд заходився свердлити другий отвір, на фут вище від першого. Якщо й ця спроба скінчиться невдачею, вода всередині конуса підніметься ще вище… Але потрібно було ризикувати!

У той час як Дік Сенд свердлив стіну в новому місці, почувся голос кузена Бенедикта:

— От воно що! Тепер все зрозуміло!

Геркулес спрямував промінь світла на кузена Бенедикта. Обличчя ентомолога виражало глибоке задоволення.

— Так, так… Зрозуміло, чому ці розумні комахи залишили своє житло! — завзято продовжував кузен Бенедикт.— Вони передчували повінь! О, це інстинкт, це інстинкт, друзі мої! Терміти хитріші за нас! Значно хитріші!

І, висловивши в такий спосіб своє ставлення до подій, кузен Бенедикт замовк.

Цієї миті Дік Сенд, просвердливши шпарину в стіні, потяг шомпол до себе. Знову почулося те саме булькотіння. Вода піднялася ще на один фут. Отже, цей отвір також виявився нижче рівня розливу!

Становище було справді жахливим. Місіс Велдон, до ніг якої вже підступила вода, взяла на руки сина. Усі задихалися в тісному просторі, шуміло у вухах і пришвидшено билися серця, ліхтар майже не давав світла.

— Невже весь конус знаходиться під водою? — прошепотів Дік Сенд.

Щоб з’ясувати це, потрібно було просвердлити третю шпарину — у самісінькій верхівці конуса. Задуха, смерть — от що загрожувало мандрівникам, якщо остання спроба виявиться такою ж марною, як і дві попередні. Залишок повітря вирветься назовні, і вода заповнить весь конус.

— Місіс Велдон,— сказав Дік,— ви знаєте, в якому ми становищі. Якщо ми баритимемося, то задихнемося. Якщо й остання спроба буде невдалою, вода нас затопить. Врятуватися ми можемо лише в тому разі, якщо верхівка конуса виступає з води. Я пропоную ризикувати… Чи згодні ви?

— Я згодна, Діку,— просто відповіла місіс Велдон.

Цієї миті вогонь у ліхтарі згас через брак кисню. Настав цілковитий морок. Місіс Велдон, Джек і кузен Бенедикт, які сиділи у верхньому ярусі комірок, злякано пригорнулися одне до одного.

Геркулес вчепився в одну з бічних перегородок. Лише голова його виступала з води. Дік Сенд піднявся до нього на плечі й заходився свердлити шомполом отвір у самісінькій верхівці конуса. Тут шар глини був товстішим й твердішим. Шомпол із зусиллям проникав углиб. Дік продовжував свердлити із шаленою швидкістю. Він був охоплений жахливою тривогою — крізь вузьку шпарину за кілька секунд у конус увірветься або свіже повітря, а з ним і життя, або ж вода, а з нею — смерть!

Раптом почувся пронизливий свист. Стиснене повітря із силою вирвалося назовні… а крізь отвір блиснуло світло. Вода всередині конуса піднялася ще на вісім дюймів і зупинилася на цьому рівні. Вочевидь, між рівнями води зовні й усередині термітника встановилася рівновага.

Отже, верхівка конуса піднімалася над водою. Мандрівники були врятовані! У термітнику пролунало шалене «ура», і в хорі голосів громовими розкотами звучав потужний бас Геркулеса.

Негайно ж були пущені в хід ножі й сокира. Пролам у верхівці конуса швидко розширювався, пропускаючи свіже повітря й перші промені сонця. Усі сподівалися, що, щойно з конуса зіб’ють верхівку, буде легко видертися на стіну й тоді вирішити, як дістатися найближчого підвищення, недосяжного для повені.

Дік першим висунув голову назовні. Із грудей його вирвався крик. І відразу пролунав свист, добре знайомий мандрівникам Африкою,— свист пролітаючої стріли.

Дік Сенд сковзнув униз, проте він встиг розгледіти за сто кроків від поселення термітів табір тубільців.

Біля конуса затопленою рівниною плавали довгі піроги. У пірогах сиділи тубільські воїни. З одного із цих човнів і пустили цілу хмару стріл, коли юнак визирнув назовні.

Дуже коротко Дік Сенд розповів про все це своїм товаришам. Схопивши рушниці, Дік, Геркулес, Актеон і Бат вибралися з отвору й почали стріляти в цей човен.

Їхні кулі наздогнали кількох тубільців. Дикий лемент й безладна стрілянина з рушниць були відповіддю на залп наших подорожан. Але що могли зробити Дік Сенд і його товариші, жменька хоробрих, проти сотні воїнів, які оточили їх з усіх боків?

Термітник взяли приступом. Місіс Велдон, її сина, кузена Бенедикта схопили й кинули в одну з пірог. Вони не встигли навіть попрощатися, не встигли потиснути востаннє руки друзям, з якими їх розлучили. Безсумнівно, африканці діяли відповідно до заздалегідь отриманих розпоряджень. Дік Сенд бачив, як пірога попливла до табору тубільців і зникла там.

Самого Діка, Нан, старого Тома, Геркулеса, Бата, Актеона та Остіна кинули в другу пірогу, що попливла в інший бік.

Двадцятеро воїнів сиділи в цій пірозі, а слідом за нею пливли ще п’ятеро, більших. Будь-яка спроба чинити опір була приречена на невдачу, проте Дік Сенд і його товариші все ж намагалися боротися. Вони поранили декількох африканських солдатів і безумовно заплатили би життям за свою зухвалість, якби воїни не отримали суворого наказу доставити їх живими.

Переїзд тривав усього кілька хвилин. Але в той момент, коли пірога черкнула днищем об прибережний пісок, Геркулес відштовхнув воїнів, що тримали його, і вистрибнув на берег. Двоє тубільців кинулися до нього, але велетень махнув своєю рушницею, як палицею, і обидва переслідувачі впали із проломленими черепами.

За хвилину, благополучно уникнувши граду куль, Геркулес зник у лісі. А Діка Сенда та його супутників тубільці перетягли на берег і закували в ланцюги, як рабів…

Розділ сьомий. Табір на березі Кванзи

Після повені, що перетворила на озеро всю рівнину, де знаходилося поселення термітів, вид місцевості змінився до непізнаваності. Лише конусоподібні верхівки двох десятків термітників здіймалися над поверхнею води в цьому своєрідному басейні.

Через зливу рівень води в затоках Кванзи різко піднявся, і вночі річка вийшла з берегів.

Кванза, одна з найбільших рік Анголи, впадає в Атлантичний океан за сто миль від місця катастрофи «Пілігрима». Цю річку довелося перетнути лейтенантові Камерону, перш ніж досягти Бенгели. Кванзі самою природою призначено стати внутрішнім водним шляхом у цій частині португальської колонії. Пароплави вже піднімаються за її нижньою течією. Не мине й десяти років, як вони попливуть до її верхів’я. Дік Сенд вчинив цілком правильно, коли шукав на півночі судноплавну річку. Струмочок, уздовж якого він вів свій загін, впадав безпосередньо у Кванзу. Якби не раптовий напад тубільців, якого Дік Сенд не міг передбачити, він знайшов би річку на відстані однієї милі від поселення термітів. Якби не халепа, маленький загін благополучно б дістався плотом до португальських поселень у низинах Кванзи. Туди часто заходять пароплави, і там мандрівники були б у повній безпеці. Проте доля розпорядилася інакше.

Табір тубільців було розбито на пагорбі по сусідству з термітником, який виявився фатальною пасткою для мандрівників. На вершині пагорба росла величезна смоківниця. Під її розлогим гіллям вільно могло б розміститися п’ятсот осіб. Хто не бачив цих африканських дерев-гігантів, той не може уявити, наскільки вони велетенські.

Їхнє гілля утворює густу хащу, у якій можна загубитися. Пейзаж доповнювали баньяньг — дерева, в яких насіння не обростає м’якоттю. Під покровом смоківниці розташувався, як у затишному притулку, цілий невільничий караван, той самий, про який Герріс розповідав Негоро. Агенти работоргівця Альвеца гнали невільників у Казонде, на головний ринок чорного товару. Звідти цих нещасних, вирваних з рідних селищ, відправляли в бараки на західне узбережжя або в Ньянгве, в область Великих озер. У Ньянгве утворювали нові каравани, що пливли на північ — до Верхнього Єгипту або на схід — у факторії Занзібару.

У таборі Дік Сенд та його супутники одразу перетворилися на рабів. Зі старим Томом, його сином, Остіном, Актеоном і бідолашною Нан, хоча вони й не були африканцями, поводилися так само, як і з тубільськими невільниками. Нових бранців знезброїли, незважаючи на їхній опір, розбили на пари, і кожній парі надягли на шию довгу, у шість футів, колодку з розтрубами на кінцях у формі римської цифри V. Розтруби рогатини, які щільно охоплювали шию, замикалися залізною скобою. Жахливі нашийники змушували невільників йти вервечкою, не ухиляючись ані на крок ні праворуч, ні ліворуч. Крім цієї рогатини, нещасних попарно скували важким ланцюгом, що оперізував їм стегна. У невільників залишалися вільними руки — але лише для носіння вантажу, і ноги — лише для ходи, а не для втечі… і так вони мали брести під палючим сонцем сотні миль… а щоб полонені рухалися швидше, їх щоразу підстьобували батогом наглядачі — хавільдари. Дік та його товариші, знесилені боротьбою, яка щойно скінчилася, більше не чинили опору. І чому їм не вдалося втекти, як Геркулесові? Але, при всій могутній силі втікача, що чекало його в цій жахливій країні? На що він міг сподіватися, коли проти нього були голод, дикі звірі, тубільці?

Можливо, невдовзі він заздритиме своїм товаришам, які потрапили в неволю! А тим часом бранці не могли розраховувати на жодне послаблення з боку провідників каравану. Останні — араби й португальці — розмовляли між собою якоюсь своєю мовою, а з невільниками спілкувалися лише погрозливими жестами та окриками.

Дік Сенд був білим, і работоргівці не наважувалися поводитися з ним, як з іншими. В нього забрали зброю, але ланцюгів не одягали й не з’єднували рогатиною з невільниками. Та поруч йшов спеціальний доглядач, який не зводив з нього очей. Дік Сенд озирався навсібіч, очікуючи, що зараз з’являться Негоро або Герріс, але їх не було. І все ж Дік ані на мить не сумнівався, що ці двоє негідників причетні до нападу на його загін. Йому спало на думку, що місіс Велдон, Джека й кузена Бенедикта відокремили від інших бранців за розпорядженням американця або португальця. Не бачачи в таборі ані того, ні іншого, Дік подумав, що обидва спільники супроводжують свої жертви. Куди ж вони відвели місіс Велдон? Що збираються вчинити з нею? Болісна тривога за місіс Велдон та її близьких не давала Дікові спокою й змушувала забувати про власне лихо.

Караван, що розташувався на відпочинок під гігантською смоківницею, налічував не менше восьмисот осіб, серед них близько п’ятисот невільників обох статей, двісті солдатів-тубільців і близько сотні носіїв, наглядачів та агентів работоргівця.

Наглядачі були набрані з арабів і португальців. Важко уявити, як жорстоко ці люди поводилися з невільниками. Вони били їх з приводу і без нього, а тих, хто занедужував, втрачав сили, не витримував катувань, позбавляли життя ударом ножа або кулею, бо їх вже не можна було продати.

Невільників тримали в покорі звірячою жорстокістю. Через такі порядки рідко коли караван доходив до кінця хоч би з половиною живого «товару». Решта встеляли своїми кістками караванні шляхи із внутрішніх областей Африки до берега океану; лише декому вдавалося втекти дорогою. Легко уявити моральний вигляд європейців (здебільшого, португальців), які супроводжували невільничі каравани як агенти работоргівця. Це були покидьки суспільства, викинуті зі своєї країни, злочинці, каторжани, власники невільничих кораблів, яким вдалося уникнути шибениці. Такою людською потолоччю були й Негоро з Геррісом. Вони служили в одного з найбільших работоргівців Центральної Африки Хозе-Антоніо Альвеца,— добре відомого всім дрібним торгівцям «чорним товаром»; лейтенант Камерон повідомив про нього цікаві відомості.

Для конвою невільників работоргівці вербували солдатів переважно серед тубільців. Але полювання на людей не були монополією работоргівців. Негритянські царьки теж влаштовували криваві набіги на своїх сусідів з тією ж метою; переможених чоловіків, жінок і дітей продавали работоргівцям за кілька ярдів коленкору, за порох, рушниці, за рожеве або червоне намисто, а в голодні роки, розповідав Лівінґстон, навіть за жменю маїсу.

Загін солдатів, що супроводжував караван Альвеца, був типовим зразком найманого африканського війська. Це було збіговисько напівголих чорношкірих бандитів, озброєних кремінними рушницями, в яких довге дуло було закуте у мідні кільця. З такою охороною агентам работоргівця було нелегко впоратися. Ця банда завжди дуже неохоче підкорялася наказам. Вона сама призначала час виступу в похід і час зупинки для відпочинку. Незговірливих агентів охорона швидко змушувала погрозами залишати караван.

Важкий вантаж каравану несли на плечах самі невільники — чоловіки й жінки, але работоргівці все ж наймали певну кількість носіїв — «пагазисів». Їм довіряли тюки з особливо цінним товаром, здебільшого зі слоновою кісткою. Інколи траплялися величезні слонові бивні вагою до ста шістдесяти фунтів, і для перенесення кожного з них було потрібно по два носії. Із прибережних факторій слонову кістку переправляли на ринки у Хартум, Занзібар і Наталь. Праця носіїв оплачувалася після прибуття на місце призначення декількома метрами бавовняної тканини, яку називали «мерикані», пригорщею каурі, порохом, разком намиста, а іноді — невільником, якщо в работоргівця не було інших цінностей або якщо він не розраховував багато виручити за цього невільника.

*Каурі — мушлі, які використовують у цій місцевості в якості монет.

Серед п’яти сотень невільників каравану Альвеца було дуже мало літніх людей. Зазвичай під час набігу на руїни палаючого селища нещадно вбивали всіх бранців у віці за сорок років: на ринку був гарний попит лише на молодих здорових невільників, невільниць і на дітей. Не більше десятої частини переможених залишалося в живих після таких кривавих побоїщ. Цим пояснюється, чому так страшно збезлюділа Екваторіальна Африка, де великі області перетворилися на пустелю.

Яким страшним видовищем була ця людська череда! Напівголі невільники, прикриті хіба що клаптем «мбузу» — цупкої тканини з кори дерева, жінки всі у виразках від ударів нагая, змучені, виснажені діти із закривавленими ногами,— матері намагалися нести їх на руках, незважаючи на свою важку ношу,— скуті люди з колодками на шиї, які були ще болючіші від каторжних кайданів.

Ці нещасні, ледь живі люди, майже безголосі, ці «кістяки з чорного дерева», як сказав про них Лівінґстон, могли б розчулити своїм виглядом навіть дикого звіра. Проте наглядачів-арабів це видовище анітрохи не вражало, а наглядачі-португальці, зі слів Камерона, були ще жорстокішими за арабів*. За бранцями було встановлено найсуворіший нагляд як під час походу, так і на стоянках. Дік Сенд зрозумів, що годі й думати про втечу. Але як же тоді знайти місіс Велдон. Жодних сумнівів: Негоро брав участь у захопленні матері й сина. Яку мету переслідував португалець, розлучаючи тих, хто потрапив в аварію на «Пілігримі», Дік Сенд ще не знав. А те, що Негоро був здатен на будь-який злочин, ще більше лякало, і серце юнака обливалося кров’ю від самої думки про небезпеку, яка загрожує місіс Велдон.

«Ох! — повторював він.— Подумати тільки, що я міг пристрілити й того, й іншого негідника і не зробив цього!» Знову й знову юнакові допікали болісні думки. Від яких страшних нещасть позбавила би людей заслужена страта Герріса й Негоро. Від яких тяжких прикрощів позбавила б вона принаймні тих, із ким ці торговці людським м’ясом поводяться як з рабами. Місіс Велдон і маленький Джек зовсім безпомічні й самотні. Кузен Бенедикт — для них не опора. Добре, якщо він зуміє подбати хоч про себе самого. Напевно, всіх трьох вже відправили в якийсь глухий закуток Анголи. Але хто понесе дорогою хворого хлопчика?

«Матір,— казав собі Дік,— матір! Вона візьме Джека на руки й нестиме його до повної знемоги, поки не впаде на дорозі… Вона зробить те ж, що роблять нещасні рабині… Так як і ці рабині, вона помре в дорозі… Ох, дав би мені Господь опинитися віч-на-віч із цими катами…»

Проте Дік і сам був бранцем. Він був однією з голів цієї череди, яку наглядачі гнали в глиб Африки. Він не знав навіть, чи ведуть Негоро й Герріс самі ту партію невільників, в яку включили свої жертви. Тепер уже немає Дінго, нікому відшукати сліди Негоро й зчинити тривогу при його наближенні.

Один лише Геркулес міг прийти на допомогу нещасній місіс Велдон. Та хіба ж можна сподіватися на диво?

І все ж Дік, як потопельник за соломинку, чіплявся за цю надію. Дік вважав, що він добре знає Геркулеса й може не сумніватися, що, опинившись на волі, Геркулес зробить все підвладне силам людським для порятунку товаришів, і особливо місіс Велдон. Геркулес, напевно, йде слідом за бранкою і вже знайшов спосіб дати їй знати, що допомога близько. А може Геркулес має на меті спочатку звільнити його, Діка Сенда, аби потім вже удвох звільнити місіс Велдон?

Дік жваво уявляв, як уночі Геркулес пробирається до табору невільничого каравану. Він приспав пильність сторожі: такий же чорний, як інші раби, непомітно сховався поміж їхньої юрби. Ось він підповзає до Діка, звільняє його й забирає за собою в ліс… Ось вони обидва на волі!.. Чого тільки не зроблять вони для звільнення місіс Велдон!..

Річка дає їм можливість спуститися до узбережжя, і Дік Сенд, краще знаючи тепер всі труднощі, що чекають на шляху до порятунку, успішніше здійснить свої плани і врятує місіс Велдон…

Так юнак переходив від розпачу до надії. Він не впадав у зневіру, його енергійна натура не хотіла коритися лихій долі. Дік Сенд готовий був скористатися з найменшої можливості, аби розпочати боротьбу. Насамперед потрібно було дізнатися, куди прямував невільничий караван. Можливо, що кінцевим пунктом маршруту була одна з факторій Анголи, до якої залишалося всього кілька денних переходів. Але якщо караван йшов у внутрішні області Екваторіальної Африки, то попереду лежали ще сотні й сотні миль шляху. Головний невільничий ринок знаходився у Ньянгве, в області Великих озер, якими подорожував тоді Лівінґстон. Ньянгве лежить на меридіані, що ділить Африку на дві майже рівні частини. Але від табору на березі Кванзи до Ньянгве було дуже далеко,— тож в дорозі потрібно було б провести багато місяців.

Не дивно, що Дік так переймався питанням, куди прямує караван: адже з Ньянгве не варто було навіть намагатися тікати. Якби місіс Велдон, Діку, Геркулесу та решті негрів пощастило вирватися з полону, вони однаково б загинули десь між областю Великих озер і берегом океану.

Проте невдовзі Дік Сенд заспокоївся: вочевидь, партія мала швидко прибути на місце. Не розуміючи мови, якою перемовлялися між собою провідники каравану,— то була суміш арабської мови з якимсь із африканських наріч,— він все ж зауважив, що вони часто називають один із місцевих невільничих ринків. Йшлося про Казонде, а Дік знав, що саме це місце — центр работоргівлі в Анголі. В Казонде, міркував Дік, вирішується доля всіх бранців, вони потраплять там до рук місцевого царька або ж до рук работоргівця. І він не помилився.

Дік Сенд, який старанно вивчав географію, знав, що відстань від Паоло-де-Луанда до Казонде не перевищує чотирьохсот миль. Отже, табір на Кванзі перебував не більше як за двісті п’ятдесят миль від цього невільничого ринку. Дік вирахував це приблизно, ґрунтуючись на переході, зробленому його маленьким загоном у супроводі Герріса. За звичайних умов такий шлях можна пройти за десять-дванадцять днів. Але караван вже був знесилений пройденою далекою дорогою, і Дік припускав, що потрібно буде не менше трьох тижнів на перехід від Кванзи до Казонде.

Діку дуже хотілося поділитися своїми здогадами зі старим Томом та його товаришами. Для них було б чималою розрадою дізнатися, що караван не заженуть у нетрі Екваторіальної Африки, у ті страшні краї, звідки немає жодної надії вибратися. Але як передати цю приємну звістку? Досить було б кинути мимохідь кілька слів. Чи вдасться це зробити?

Четверо полонених негрів перебували на правому фланзі табору. Вони були скуті попарно: Актеон з Остіном, Том із Батом — батько й син випадково опинилися поруч. Бранців постійно супроводжував спеціальний наглядач і варта — з десяток солдатів.

Дік, вільний від кайданів, вирішив підійти ближче до своїх товаришів, які сиділи на землі не далі ніж за п’ятдесят кроків від нього. Він став обережно наближатися до них.

Мабуть, старий Том вгадав намір Діка — він щось шепнув своїм товаришам, і ті, припинивши розмову, уважно стежили за Діком. Вони не могли зрушити з місця, але ніщо не заважало їм дивитися й слухати.

Невдовзі Дік непомітно пройшов половину відстані. Він міг уже крикнути Тому назву міста, куди прямує караван, і скільки приблизно може тривати дорога. Але йому хотілося поговорити з товаришами й домовитися, як триматися під час цієї подорожі. Тому він продовжував з байдужим виглядом рухатися вперед. Серце його скажено калатало — лише кілька кроків відокремлювали його тепер від мети… Але раптом наглядач, ніби розгадавши його задум, з криком кинувся йому напереріз. Солдати, яких налякав лемент наглядача, негайно ж підбігли й грубо відштовхнули Діка. А далі погнали Тома і його супутників у протилежний кінець табору.

Обурений і розгніваний Дік Сенд кинувся на наглядача. Він намагався вихопити в нього з рук рушницю й, коли це не вдалося, відірвав дуло від ложа. Але солдати юрбою накинулися на нього й забрали уламок рушниці. Розлючені, вони роздерли б юнака на частини, якби не втрутився один із провідників каравану — високий араб з дуже лютим обличчям. Це був той самий Ібн-Хаміс, про якого Герріс розповідав Негоро.

Араб промовив кілька слів — Дік, звісно, не зрозумів їх значення,— і солдати, слухняно залишивши свою жертву, відійшли вбік.

Бранцям, мабуть, забороняли спілкуватися між собою. Але, з іншого боку, варті, безсумнівно, було суворо наказано зберегти Діку життя. Хто міг віддати такий наказ, крім Герріса і Негоро?

Це було вранці 19 квітня. Пролунав хрипкий звук рога й слідом за ним гуркіт барабанів. Відпочинок скінчився. Табір знімався з місця. За мить усі — провідники, солдати, носії й невільники — були вже на ногах.


Каталог: sites -> fastiv5.itschool.com.ua -> files -> files
sites -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
sites -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
sites -> Культура Античності. Культура Давньої Греції
sites -> Системотехнічні засади та інструментально-програмні засоби створення та підтримки цифрових словників сидорчук надія Миколаївна
sites -> Міністерство освіти І науки україни державний економіко-технологічний університет транспорту
files -> Реферат ( від лат доповідаю). Визначити тему. Підібрати літературу: а) документи, першоджерела
files -> Профорієнтаційна робота в школі
files -> Звіт директора Фастівської зош І-ІІІ ступенів №5 перед громадськістю
files -> Літературні диктанти іван франко поема «Мойсей», новела «Сойчине крило», вірш-заклик «Розвивайся ти, високий дубе…» та сонет «Сікстинська мадонна»

Скачати 21.94 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка