Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 21.94 Mb.
Сторінка22/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір21.94 Mb.
#13281
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   102

Як же розраховувалися між собою покупці й продавці при укладенні угод? Якими грошовими одиницями вони користувалися? Як відомо, для работоргівців єдиним мірилом цінності були невільники. У тубільців грошима вважалися скляне намисто, що вироблялося у Венеції: молочно-біле намисто — «качоколо», чорне — «бубулу» і рожеве «сікундерече». Звичайна міра цього намиста — «фразілах» — має вагу сімдесят фунтів. Намисто з десяти рядів бісеру, або «хете», що двічі обвивало шию, називалося «фундо». Фундо — це цілий капітал. Лівінґстон, Камерон і Стенлі, вирушаючи в експедиції в глиб Африки, завжди брали з собою великий запас цієї «монети». Поряд зі скляним різнокольоровим намистом на африканських ринках ходить «пісе» — занзібарська монета в чотири сантими, і «віунга» — черепашки, які зустрічаються на східному узбережжі. Для племен, у яких збереглося людожерство, також мали певну цінність людські зуби, і на ярмарку можна було побачити намиста з людських зубів на шиї у якого-небудь тубільця, який, варто думати, сам і з’їв колишніх власників цих зубів. Проте останнім часом такий вид грошей почав виходити із ужитку.

Такий вигляд мала читока в ярмарковий день. До опівдня загальне збудження зросло надзвичайно й гамір став оглушливим. Словами не передати люті продавців, яким не вдавалося всунути свій товар покупцям, і гніву покупців, з яких продавці брали занадто дорого. Раз по раз у цій збудженій юрбі виникали бійки, і ніхто не вгамовував тих, хто чубився — охорони було занадто мало.

Десь після опівдня Альвеца наказав привести на площу невільників, які чекали на продаж. Юрба відразу збільшилася майже на дві тисячі осіб. Багато хто із цих нещасних провів у бараках по кілька місяців. Тривалий відпочинок і нормальна їжа повернули пристойний вигляд цій партії «товару» і підвищили його ринкову цінність. Інша справа новоприбулі: у них був дуже виснажений і хворобливий вигляд. Якби Альвеца протримав і цю партію місяць-другий у бараках, він, безсумнівно, продав би її за вищою ціною. Але попит на невільників був такий великий, що работоргівець розраховував продати їх такими як є.

Це було найбільшим нещастям для Тома та трьох його супутників. Хавільдари їх теж погнали до череди, що заповнила читоку.

Усі четверо як і раніше були скуті ланцюгами, але погляди їх красномовніше від слів говорили, яка злість та обурення опанували ними.

— Містера Діка тут немає! — сказав Бат, обвівши очима велику площу.

— Звісно,— відповів Актеон.— Вони не сміють продати його в рабство.

— Але вони можуть убити його, і вб’ють неодмінно! — сказав Том.— А ми можемо лише сподіватися на те, що нас купить всіх разом який-небудь работоргівець. Хоч би не розлучатися!

— Ох, як страшно подумати, батьку, що ти будеш далеко від мене… Ти… старий… станеш рабом… — ридаючи, вигукнув Бат.

— Ні,— відповів Том.— Ні, вони не розлучать нас, нам вдасться…

— Якби ще Геркулес був з нами! — сказав Актеон.

Але велетень не подавав про себе звісток. Відтоді як він надіслав Діку записку, про нього не було ні слуху, ні духу. Чи варто заздрити Геркулесові? О так! Навіть у тому разі, якщо він загинув! Адже він помер як вільна людина, захищаючи власне життя. Адже він не зазнав тяжких ланцюгів неволі. Тим часом торг відкрився. Агенти Альвеца вели площею групи невільників — чоловіків, жінок, дітей; вони не переймалися тим, що розлучають чоловіка з дружиною, батька з сином чи матір з дочкою. Для цих людей невільники були свійською худобою, не більше… Тома та його товаришів водили від покупця до покупця. Агент, який йшов попереду, вигукував ціну, призначену Альвеца за всю групу. Купці — араби або метиси із центральних областей — підходили й уважно оглядали «товар». Вони з подивом зауважували, що молоді товариші Тома не схожі на негрів, пригнаних із берегів Замбезі або Луалаби: риси, характерні для африканських негрів, в них змінилися в Америці з другого покоління, а щодо розвитку та фізичної сили вони були значно кращими. Тому ціна за них була вищою. Перекупники обмацували їхні м’язи, оглядали їх з усіх боків, заглядали їм до рота, точнісінько як баришники, купуючи на ярмарку коней. Вони шпурляли на дорогу ціпок і наказували бігти за ним, аби перевірити у такий спосіб, чи може невільник швидко бігати.

Так оглядали й перевіряли всіх невільників. Ніхто не був звільнений від цих принизливих випробувань. Не варто думати, що нещасні були байдужі до такого поводження. Ні, всі вони відчували сором і образу за зганьблене людське достоїнство, і лише діти ще не розуміли, як їх принижують. Невільників при цьому ще й обсипали лайками, били. Вже встиг напитися Коімбра й агенти Альвеца вкрай жорстоко поводилися з рабами, а в нових господарів, які куплять їх за слонову кістку, коленкор або намисто, на них чекало, можливо, ще гірше життя. Розлучаючи чоловіка з дружиною, матір з дитиною, работоргівці не дозволяли їм навіть попрощатися. Вони бачилися востаннє на ярмарковій площі й розлучалися назавжди. В інтересах цієї особливої галузі комерції рабів різної статі направляють у різні частини країни. Звісно, купці, які торгують невільниками-чоловіками, не купують жінок. Річ у тім, що попит на невільниць є в основному на мусульманському Сході, де поширене багатоженство. Тому жінок переправляють на північ Африки і обмінюють там на слонову кістку. Невільника ж чоловіка використовуються на важких роботах в іспанських колоніях або везуть на продаж до Маскату та на Мадагаскар. Тому чоловіків відправляють на захід або схід, у прибережні факторії. Прощання чоловіків із дружинами супроводжується жахливими сценами, бо вони розлучаються навіки й знають, що помруть, ніколи більше не побачившись.

На Тома та його супутників чекала та сама доля. Але, щиро кажучи, це їх не лякало. Для них навіть було б краще, якби їх вивезли в одну з рабовласницьких колоній. Там принаймні в них з’явилася б хоч якась надія на відновлення своїх прав. Якщо ж, навпаки, їх надумали б залишити в якій-небудь області Центральної Африки, їм нічого було й мріяти про повернення волі.

Сталося так, як вони й хотіли. Несподівано вони отримали розраду — їх продали в одні руки. На цю «партію» із чотирьох негрів знайшлося багато мисливців. Работоргівці з Уджіджі сперечалися за них.

Хозе-Антоніо Альвеца потирав від задоволення руки. Ціна на «американців» піднімалася. Покупці мало не билися через рабів, яких ще не бачили на ринку в Казонде. Альвеца, звісно, не розповідав, де він добув їх, а Том та його товариші не могли протестувати.

Зрештою, вони дісталися багатому арабському купцеві. Новий господар мав намір за кілька днів відправити їх на озеро Танганьїка, де здебільшого проходять каравани невільників, і звідти переправити до Занзібарських факторій. Чи дійдуть вони живими до місця призначення? Адже їм потрібно було пройти півтори тисячі миль найважчими та найнебезпечнішими областями Центральної Африки, де, крім того, постійно точилися війни між вождями різних племен. Чи вистачить на це сили старому Тому? Чи він, не витримавши мук, помре дорогою, як нещасна Нан?..

Але все ж четверо друзів не були розлучені! Від усвідомлення цього навіть ланцюг, що сковував їх, начебто полегшав.

Новий господар — араб — наказав відвести куплених невільників до окремого бараку. Він опікувався «товаром», що обіцяв чималий бариш на Занзібарському ринку. Тома, Бата, Остіна та Актеона негайно ж вивели з площі. Тому вони не побачили й не дізналися, якою несподіваною подією закінчився ярмарок в Казонде.

Розділ одинадцятий. Королівський пунш

Близько четвертої години наприкінці головної вулиці почувся бій барабанів, дзенькіт цимбалів та інших африканських музичних інструментів. Збудження юрби у цей час досягло межі. Довгі години суперечок, бійок та лементу не приглушили дзвінких голосів і не стомили шалених торговців. Ще не всіх невільників було продано.

Покупці перебивали одне в одного партії рабів із таким запалом, перед яким затьмарюється навіть азарт лондонських біржових маклерів у день великої гри на підвищення.

Але при звуках цього розмаїтого концерту, що раптово розпочався, всі угоди були відкладені, і горлані могли перевести подих.

Його величність Муані-Лунга, король Казонде, вшанував ярмарок власною присутністю. Його супроводжував досить численний почт із дружин, «чиновників», солдатів і рабів. Альвеца та інші негроторгівці поспішили йому назустріч. Вони не скупилися на шанобливі привітання, знаючи, що коронований п’яничка досить чутливий до лестощів.

Старий паланкін, у якому принесли Муані-Лунга зупинився посередині площі, і царьок, підтримуваний десятком послужливих рук, ступив на землю. Муані-Лунгу було п’ятдесят років, але на вигляд йому можна було дати всі вісімдесят, і скидався він на старезну, облізлу горилу. Його голова була пишно вбрана в якусь подобу тіари, прикрашену пазурами леопарда, пофарбованими кіновар’ю, з пучками білої вовни. Це була корона володарів Казонде. Дві вишиті перлами спідниці зі шкіри антилопи куду, зашкарубліші за фартух коваля, оперізували стегна короля. Його груди були прикрашені татуюванням зі складним візерунком, що свідчило про старовиність королівського роду; якщо вірити цим вказівкам, родовід королівського дому Муані-Лунга губився в пітьмі століть. На щиколотках, на зап’ястках, на обох передпліччях короля дзенькали мідні браслети з інкрустацією зі скляного намиста, а взутий він був у чоботи виїзного лакея з жовтими відворотами,— їх подарував йому Альвеца років двадцять тому. У лівій руці король тримав ціпок з круглим срібним набалдашником, а в правій — хлопавку для мух, з руків’ям, прикрашеним перлами. Парадне вбрання короля завершувала стара парасоля, що здіймалася над його головою, поцяткована різнобарвними латками, як штани Арлекіна, лупою, що висіла на шиї, та окулярами, які прикрашали ніс,— предметами, якими переймався кузен Бенедикт,— їх знайшли в кишені у Бата, і Альвеца подарував їх його величності Муані-Лунгу. Таким був цей негритянський монарх, який тримав у страху область, що простяглася на сто миль.

Вже з тієї причини, що він обіймав королівський престол, Муані-Лунга вважав, що веде свій початок «просто з небес», а тих своїх підданих, які б насмілилися засумніватися в цьому, він відправив би на той світ переконатися у справедливості його твердження. Муані-Лунга заявляв також, що за своєю божественною природою він вільний від всіх земних потреб. Якщо він їсть, то лише тому, що це йому подобається, а п’є лише заради задоволення. До речі, слід сказати, що не можливо було випити більше, ніж Муані-Лунга. Його міністри, його чиновники, закоренілі п’янчуги, виглядали непитущими у порівнянні з ним. Його величність був проспиртований наскрізь і без упину вливав у себе усілякі напої: міцне пиво, настоянку «помбе», а особливо — горілку, яку у великій кількості постачав йому Альвеца.

У гаремі Муані-Лунга було безліч дружин всіх рангів і віку. Більшість дружин супроводжували його на ринкову площу. Муане — першій дружині, королеві, яка носила титул,— було років під сорок. На ній була строката картата хустка й спідниця, сплетена із трави та розшита намистом. Вона обцяцькувала себе такою кількістю намиста, скільки вмістилося на шиї, на руках і ногах. Багатоповерхова, складна зачіска облямовувала її крихітне мавпяче обличчя. Загалом — справжнє страховисько. Інші дружини його величності, які набиралися з його сестер та інших родичок, не такі ошатні, але молодші, випливали за першою дружиною, готові за першим знаком господаря взятися до виконання своїх обов’язків… живих меблів: коли королю завгодно було сісти, дві з них пригиналися до землі й слугували йому сидінням, а інші розстелялися під його ногами своєрідним чорним килимом!

Слідом за дружинами у свиті Муані-Лунга йшли його міністри, воєначальники та чаклуни; вони, як і їхній монарх, теж не дуже твердо трималися на ногах. При погляді на цих дикунів насамперед впадало в око, що в кожного з них не вистачало якої-небудь частини тіла. Один був безвухим, інший — безносим, у третього бракувало руки, у четвертого — ока. Серед них не було жодного, хто міг би похвалитися наявністю повного комплекту частин свого тіла. Це пояснювалося тим, що законодавство Казонде визнавало лише два види покарань: страту або каліцтво, причому ступінь покарання залежав від забаганки Муані-Лунга. За найменшу провину наближених короля калічили й калічили, і найбільше придворні боялися втратити вуха, бо тоді вже вони не могли носити сережки.

Єдиним одягом начальників, «кілоло», тобто правителів районів (декому з них ця посада переходила у спадок, інших призначали на чотири роки), був червоний жилет і ковпак зі смугастої шкіри зебри, а в руках вони тримали знак своєї влади — довгий бамбуковий жезл, один кінець якого був натертий магічним зіллям.

Солдатам за знаряддя нападу та оборони слугували луки, у яких руків’я було обгорнене запасною тятивою й прикрашене бахромою, гостро відточені ножі, списи з довгими та широкими наконечниками та пальмові щити, прикрашені вигадливим різьбленням. Щодо мундирів, то його величність не переймалася витратами на них.

Кортеж замикали придворні чаклуни та музики. Мганнги — чаклуни — водночас були й лікарями. Африканські дикуни сліпо вірять у чудотворну силу заклинань своїх мганнгів, вірять у ворожіння та у фетиші, за які їм слугують глиняні фігури, поцятковані білими й червоними плямами, що мають означати фантастичних тварин, або вирізані з дерева фігурки чоловіків і жінок. Утім, багато чаклунів були так само покалічені, як і решта придворних. Імовірно, розгніваний монарх саме так карав і своїх мганнгів, коли їхні ліки не приносили йому полегшення.

Музики — чоловіки й жінки — трясли неймовірно дзвінкими тріскачками, били у гучні барабани, гупали довгими палицями з гутаперчевими кульками на кінцях у свої «марімеба» — щось подібне до тимпана, зробленого з декількох гарбузових пляшок різного розміру. Загалом, шум виходив неймовірний, і сприймати його могли лише вуха африканців.

Над королівським кортежем майоріли прапори й прапорці. Воїни несли на вістрях пік побілілі черепи сусідніх негритянських царьків, переможених Муані-Лунгом. На площі короля зустріли бурхливими привітальними вигуками. Охорона караванів розрядила в повітря рушниці, проте звук пострілів потонув у розпачливому ревінні юрби. Хавільдари поспішно натерли свої чорні фізіономії порошком кіноварі, яку носили в мішках за поясом, і простяглися ниць перед королем.

Альвеца, виступивши наперед, підніс королеві велику пачку тютюну — «заспокійливої трави», як її називають у Казонде. Це було досить доречно: Муані-Лунга саме мав потребу в якому-небудь заспокійливому засобі, тому що він з ранку чомусь перебував у дуже поганому гуморі.

Слідом за Альвеца Коімбра, Ібн-Хаміс та інші работоргівці, араби й метиси, запевнили у своїй відданості могутнього володаря Казонде.

«Мархаба!» — казали королеві араби, прикладаючи руку до чола, до губ і серця. «Мархаба» мовою жителів Центральної Африки значить «добро подарувати». Метиси з Уджіджі ляскали в долоні та вклонялися низько до землі. Деякі змащували обличчя брудом і плазували перед своїм мерзенним володарем.

Проте Муані-Лунга навіть оком не накидав на раболіпних підлесників. Він проходив повз них непевною ходою, широко розставляючи ноги, ніби земля хиталася під ним. Так він обійшов усю площу, оглядаючи виведених на продаж рабів. У той час як работоргівці боялися, аби королеві не закортіло оголосити своєю власністю якогось із невільників, останні не менше побоювалися потрапити під владу цієї безжальної тварини.

Негоро ані на крок не відходив від Альвеца. Разом із ним він представився королеві. Вони розмовляли на тубільному наріччі, якщо можна назвати бесідою розмову, в якій одна сторона п’яна й лише мугикає чи то видає якісь вигуки. Мова Муані-Лунга стала зрозумілою лише тоді, коли він попросив свого друга Альвеца поповнити запас горілки, вичерпаний останніми випивками.

— Король Лунга — бажаний гість на ринку в Казонде! — вигукнув Альвеца.

— Пити хочу! — відповів монарх.

— Король отримає свою частку від прибутків ярмарку,— додав Альвеца.

— Пити! — бубонів про своє Муані-Лунга.

— Мій друг Негоро щасливий бачити короля Казонде після тривалої розлуки.

— Пити! — рикав п’яниця, від якого так і тхнуло огидним спиртовим перегаром.

— Чи не завгодно королеві скуштувати помбе або меду? — лукаво запитав работоргівець, який чудово знав, чого домагається Муані-Лунга.

— Ні, ні!.. — закричав король.— Вогняної води! За кожну краплю вогняної води я дам моєму другові Альвецу…

— По краплі крові білої людини! — підказав Негоро, зробивши Альвецу знак, на який той відповів стверджувальним кивком голови.

— Кров білої людини? Убити білого? — перепитав Муані-Лунга.

Дикі інстинкти його відразу ожили від цієї пропозиції.

— Білий убив одного з агентів Альвеца,— продовжував португалець.

— Так, він убив Герріса,— підхопив Альвеца.— Ми маємо помститися.

— Тоді треба послати його до короля Массонго, у верхів’я Заїра. Воїни племені ассуа розріжуть його на шматочки і з’їдять заживо. Вони ще добре знають смак людського м’яса,— вигукнув Муані-Лунга.

Массонго й справді був цариком племені людожерів. У нетрях Центральної Африки ще зберігався звичай людожерства. Лівінґстон у своїх записах відзначає, що плем’я ман’єма, що заселяє береги Луалаби, з’їдає не лише ворогів, убитих на війні, але й купує рабів собі на обід, заявляючи, що «людське м’ясо ледь солонувате й вимагає зовсім трохи приправи». Камерон також зіштовхнувся із племенем людожерів — менне бугга, які для вживання в їжу по кілька днів вимочують у проточній воді трупи вбитих, а Стенлі спостерігав випадок людожерства серед мешканців Нукуса. Словом, звичай цей досить розповсюджений у Центральній Африці. Проте, якою б не була жахливою страта, вигадана королем для Діка Сенда, вона не сподобалася Негоро: у його розрахунки не входило випускати жертву з власних рук.

— Цей білий убив нашого друга Герріса в Казонде,— сказав він.

— Тут він і має померти! — додав Альвеца.

— Убивай його де хочеш, Альвеца,— відповів Муані-Лунга.— Лише пам’ятай угоду: по краплині вогняної води за кожну краплю крові білого!

— Ти отримаєш вогняну воду, мій королю! — відповів работоргівець.— І переконаєшся, що її недарма називають вогняною. Вона буде палати! Сьогодні Хозе-Антоніо Альвеца почастує короля Муані-Лунга пуншем!

П’яничка з розмаху ляснув по руці Альвеца. Він не тямив себе від радості. Почт та дружини короля поділяли його захоплення. Вони ніколи не бачили, як горить «вогняна вода», і думали, що її можна пити палаючою. А потім, упившись, вони ще насолодяться й спогляданням пролитої крові.

Бідолашний Дік! Яке страшне катування приготували для нього! Якщо навіть цивілізовані люди у п’яному стані втрачають людську подобу, можна лише уявити, як діє алкоголь на дикунів!

Не важко зрозуміти, що нагода закатувати білу людину припала до смаку не лише Негоро, у якого були особисті рахунки з юнаком, але також метисові Коімбрі, Альвецу та й решті работоргівців і тубільців.

Вечір підкрався непомітно, а за ним швидко, без сутінків, насунулась ніч. У темряві пунш мав горіти особливо ефектно. Альвеца осяяла справді блискуча ідея запропонувати його королівській величності новий різновид спиртного напою. Останнім часом Муані-Лунга вже заявляв, що вогняна вода, власне кажучи, погано виправдує свою назву. Можливо, горілка, що палахкотить вогнем, краще лоскотатиме королівський язик, що втратив чутливість…

Отже, у програмі вечора першим номером стояв пунш, а другим — катування білої людини.

Дік Сенд, який сидів у темниці, мав вийти відтіля лише на власну смерть. Невільників — проданих і непроданих — загнали назад до бараків. На великому майдані залишилися лише король, його наближені, работоргівці, а також хавільдари й солдати, які сподівалися, що їм буде дозволено скуштувати королівського пуншу, якщо після короля та придворних щось залишиться.

Хозе-Антоніо Альвеца, дотримуючи порад Негоро, приготував усе необхідне для пуншу. За наказом работоргівця на середину площі винесли мідний казан, що вміщає щонайменше двісті пінт рідини. У нього вилили кілька барил найгіршого, але дуже міцного спирту. Туди ж поклали перець, корицю та інші прянощі, аби додати пуншу ще більшої міцності.

Учасники пиятики стали довкола короля. Муані-Лунга похитуючись підійшов до казана. Горілка притягувала його, як магніт,— здавалося, він готовий був кинутися в казан.

Альвеца утримав його й тицьнув до рук палаючий ґніт.

— Вогню! — крикнув він з хитрою посмішкою.

— Вогню! — повторив Муані-Лунга й тицьнув палаючим ґнотом у спирт.

І відразу зайнявся спирт, і гарно затанцювали на його поверхні сині вогники!

Альвеца кинув у пунш пригорщу морської солі, аби напій став ще гострішим. Відблиски полум’я надавали людям, які обступили казан, тієї синюшності, яку людська уява приписує примарам. Сп’янівши від алкоголю, тубільці дико заволали й, узявшись за руки, закружляли у скаженому хороводі довкола короля Казонде.

Альвеца, озброївшись величезною розливною ложкою з довгим держаком, помішував у казані вогняну рідину. На обличчях очманілих танцюристів відблискувало синє полум’я.

Муані-Лунга підступився ближче. Вирвавши ложку з рук работоргівця, зачерпнув палаючого пуншу і підніс до рота. Як же страшно скрикнув король Казонде! Його наскрізь проспиртована величність запалала, як спалахнула би сулія гасу. Вогонь не палав довго, проте горіння тривало.

При цьому несподіваному видовищі хоровод тубільців розпався. Один із міністрів Муані-Лунга кинувся до свого господаря, аби загасити його. Але позаяк був проспиртований не менше, ніж король, відразу зайнявся й сам. Усьому двору Муані-Лунга загрожувала та сама доля.

Альвеца і Негоро не знали, як врятувати короля, який палав. Королівська дружина від жаху кинулася навтьоки. Коімбра біг щодуху, знаючи свою легкозаймисту натуру…

Король і міністр, упавши додолу, корчилися від нестерпного болю. Якщо жирові тканини глибоко просочені алкоголем, горіння дає лише легке синювате полум’я, і вода не може його загасити. Навіть якщо вдасться пригасити його ззовні, воно горітиме зсередини. Немає жодного способу припинити горіння живого організму, всі пори якого просочені спиртом…

За кілька хвилин Муані-Лунга та його міністр були мертві, але трупи їх ще продовжували горіти. Невдовзі лише жменя попелу та кілька хребців і фаланги пальців, що не піддалися вогню, вкриті смердючою сажею, лежали біля казана з пуншем.

Ось і все, що залишилося від короля Казонде та його міністра.

Розділ дванадцятий. Похорон короля

Наступного дня, 29 травня, місто Казонде мало незвичний вигляд. Налякані тубільці боялися вийти на вулицю. Вони досі ніколи не бачили, щоб король божественного походження загинув разом зі своїм міністром такою страшною смертю. Декому з них, особливо старим, траплялося ще присмажувати на багатті простих смертних. Вони пам’ятали, що такі бенкети завжди вимагали складних приготувань через те, що людське м’ясо дуже важко засмажити. А тут король та його міністр згоріли, як хмиз! У цьому було щось незбагненне. Хозе-Антоніо Альвеца також причаївся у своєму будинку. Він боявся, аби на нього не звалили відповідальності за це нещастя.

Негоро пояснив йому причину смерті короля й порадив триматися насторожі. Поганими будуть справи Альвеца, якщо смерть короля виставлять йому в рахунок: тоді не відвертітися йому, не зазнавши збитків. Але Негоро спала на думку чудова ідея. За його порадою розпустили чутки, що незвичайна смерть володаря Казонде — знак особливої милості до нього великого Маніту, що це честь, якою боги одаровують лише небагатьох обраних. Марновірні тубільці легко піймалися на цю нехитру брехню. Вогонь, що зжер тіла короля та міністра, оголосили священним. Залишалося лише вшанувати Муані-Лунга похованням, гідним людини, яку возведено в ранг божества.

Це поховання та своєрідні обряди, пов’язані з ним в африканських племенах, давали Негоро можливість звести рахунки з Діком Сендом. Якби не свідчення багатьох дослідників Ценральної Африки й, зокрема, Камерона, ніхто не повірив би, скільки проливається крові при похованні негритянських царьків на кшталт Муані-Лунга.

Королева Муана мала успадкувати королівський престол. Вона поспішала закріпити свої права на трон і негайно ж віддала наказ розпочати підготовку до поховання. Тим самим вона проголосила свої верховні права, випередивши в такий спосіб інших претендентів, і в першу чергу короля Нукусу, який прагнув стати володарем Казонде. Як правителька держави, Муана уникала жорстокої долі, що чекала на решту дружин покійного короля. Нарешті вона позбулася молодших дружин, які чимало насолили їй — першій і старшій за віком дружині. Це особливо припало до смаку лютій мегері. Вона наказала оголосити народові у супроводі звуків рога і маремби про те, що завтра ввечері тіло покійного короля буде піддане похованню з дотриманням усіх встановлених обрядів.


Каталог: sites -> fastiv5.itschool.com.ua -> files -> files
sites -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
sites -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
sites -> Культура Античності. Культура Давньої Греції
sites -> Системотехнічні засади та інструментально-програмні засоби створення та підтримки цифрових словників сидорчук надія Миколаївна
sites -> Міністерство освіти І науки україни державний економіко-технологічний університет транспорту
files -> Реферат ( від лат доповідаю). Визначити тему. Підібрати літературу: а) документи, першоджерела
files -> Профорієнтаційна робота в школі
files -> Звіт директора Фастівської зош І-ІІІ ступенів №5 перед громадськістю
files -> Літературні диктанти іван франко поема «Мойсей», новела «Сойчине крило», вірш-заклик «Розвивайся ти, високий дубе…» та сонет «Сікстинська мадонна»

Скачати 21.94 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка