Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 21.94 Mb.
Сторінка24/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір21.94 Mb.
#13281
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   102

Незважаючи на власні кривди й турботи, місіс Велдон часто думала про те, як там її чоловік. Джемс Велдон, безсумнівно, був у розпачі. Мабуть йому й на думку не спадало, що його дружина ухвалила фатальне рішення плисти на борту «Пілігрима». Він уважав, що вона прибуде з одним із океанських пароплавів. Ці пароплави прибували до порту Сан-Франциско регулярно в зазначений час, проте ані місіс Велдон, ані Джека, ані кузена Бенедикта на них не було.

Час вже було повернутися до Сан-Франциско й «Пілігримові». Не отримуючи жодних звісточок від капітана Гуля, Джемс Велдон, мабуть, заніс цей корабель до списку зниклих безвісти.

Але яким страшним ударом буде для нього повідомлення оклендських кореспондентів про те, що місіс Велдон виїхала з Нової Зеландії на борту «Пілігрима». Що робитиме містер Велдон? Він, звісно, не змириться з думкою, що його дружина та син зникли безвісти. Проте де він шукатиме їх? Зрозуміло, на тихоокеанських островах і, можливо, на узбережжі Південної Америки. Де завгодно, але лише не в цих страшних краях. Ніколи йому не спаде на думку, що дружина та син його потрапили до Африки!

Так міркувала місіс Велдон. Що могла вона зробити? Тікати? Але як? За кожним її кроком стежили. І навіть за вдалої втечі їй довелося б розпочати подорож більш ніж у двісті миль і, пробираючись до узбережжя, йти навмання крізь незайманий ліс, уникаючи смертельної небезпеки, що загрожувала звідусіль.

І все ж місіс Велдон готова була ризикнути, якщо не трапиться жодної іншої можливості повернути собі волю. Проте, перш ніж ухвалити рішення, вона хотіла дізнатися про наміри Негоро.

Настав день, коли вона, нарешті, отримала звістку про плани цього чоловіка.

Шостого червня, за три дні після поховання короля Муані-Лунга, Негоро вперше прийшов у факторію. І відразу попрямував до хатини, у якій оселили його бранку.

Місіс Велдон була сама. Кузен Бенедикт робив чергову наукову прогулянку. Маленький Джек бавився на території факторії під доглядом Халіми. Негоро штовхнув двері, увійшов і сказав без усяких передмов:

— Місіс Велдон, Тома та його супутників продали работоргівцеві з Уджіджі.

— Нехай Господь береже їх! — сказала місіс Велдон, витираючи сльозу.

Нан померла дорогою, Дік Сенд загинув…

— Нан померла! І Дік! — скрикнула місіс Велдон.

— Так,— відповів Негоро.— Справедливість вимагала, аби ваш п’ятнадцятирічний капітан заплатив своїм життям за вбивство Герріса. Ви самотні в Казонде, місіс Велдон, зовсім самотні й перебуваєте цілком під владою колишнього кока з «Пілігрима». Розумієте?

Як це не було гірко, проте Негоро говорив правду. Том, його син Бат, Актеон та Остін напередодні залишили Казонде з караваном работоргівця з Уджіджі. Її товариші, на жаль, не мали можливості побачитися з нею, вони не знали, що вона перебуває в Казонде, у факторії Альвеца. Втім, їм однаково не дозволили б попрощатися з нею. У цю годину вони вже брели в напрямку до області Великих озер. Перед ними лежав шлях, довжина якого вимірювалася сотнями миль; деяким людям вдалося пройти цей шлях; ще меншій кількості людей пощастило благополучно повернутися.

— Що вам потрібно від мене? — прошепотіла місіс Велдон, пильно вдивляючись в обличчя Негоро.

— Місіс Велдон,— уривчасто заговорив португалець,— я міг би помститися вам за всі приниження, які я пережив на «Пілігримі». Проте я готовий задовольнитися смертю Діка Сенда! Наразі я знову стаю купцем, і ось що я думаю щодо вас…

Місіс Велдон мовчки дивилася на нього.

— Ви,— продовжував Негоро,— ваш син і цей дурень, який ганяється за мухами, маєте чималу комерційну цінність. І цю цінність я можу вигідно реалізувати. Коротше кажучи, я маю намір вас продати!

— Я — вільна людина! — твердо відповіла місіс Велдон.

— Якщо я захочу, ви станете рабинею!

— Хто посміє купити білу жінку?

— Є людина, яка заплатить за вас стільки, скільки я запрошу.

Місіс Велдон на мить нахилила голову. Вона знала, що в цій жахливій країні можливо все.

— Ви мене зрозуміли? — запитав Негоро.

— Хто ця людина? — запитала місіс Велдон.

— Ви запитуєте, хто захоче купити вас? — єхидно посміхаючись, запитав португалець.

— Так, як його звуть? — наполягала місіс Велдон.

— Ім’я цієї людини… Джемс Велдон. Це ваш чоловік!

— Мій чоловік! — вигукнула місіс Велдон, не наважуючись вірити власним вухам.

— Так-так, місіс Велдон. Ваш чоловік! Йому я й збираюся не те щоб повернути, але продати дружину й сина і, як безкоштовний додаток,— блаженного кузена!

Місіс Велдон запитала у себе — чи немає потаємного змісту в словах Негоро. Але ні, вочевидь, він казав те, що думав. Такому страшенному негідникові, для якого пожива понад усе, можна повірити, якщо йдеться про вигідну для нього угоду. А ця угода справді обіцяла йому чималий прибуток.

— Коли ж ви плануєте укласти цю угоду? — запитала місіс Велдон.

— Якомога швидше.

— Де?

— Тут. Містер Велдон не побоїться приїхати до Казонде, аби врятувати від лиха дружину та сина?



— Звісно. Але хто його сповістить про це?

— Я сам. Я вирушаю до Сан-Франциско, аби побачитися з вашим чоловіком. Грошей на дорогу в мене вистачить.

— Тих грошей, що ви поцупили на «Пілігримі»?

— Тих самих… і ще решти,— нахабно відповів Негоро.— Майте на увазі, що я хочу не тільки швидко, але й дорого продати вас. Я гадаю, що ваш чоловік не пошкодує ста тисяч доларів?..

— Не пошкодує, якщо вони в нього є,— холодно відповіла місіс Велдон.— Ви скажете чоловікові, що мене тримають у полоні в Центральній Африці?

— Звісно.

— Проте він не повірить вам, якщо ви не надасте доказів. Почувши ваші порожні балачки, він не поїде до Казонде.

— Він приїде сюди, якщо я надам йому написаний вами лист, де ви викладете стан справ і відрекомендуєте мене своїм вірним слугою, який щасливо врятувався від дикунів.

— Ніколи я не напишу такого листа! — рішуче сказала місіс Велдон.

— Ви відмовляєтеся? — погрозливо запитав Негоро.

— Навідріз!

Місіс Велдон уявила, з якою небезпекою пов’язана поїздка до Центральної Африки, і подумала про те, що не можна довіряти обіцянкам португальця, який, отримавши викуп, легко міг затримати містера Велдона в Казонде, і такі міркування спонукали її без роздумів відхилити пропозицію Негоро. Проте бідолашна забула, що вона не сама, що з нею її дитина…

— І все ж ви напишете цього листа! — заявив Негоро.

— Ні! — твердо відповіла місіс Велдон.

— Стережіться! — закричав португалець.— Ви тут не сама! Ваш син також під моєю владою, як і ви самі! Я зумію змусити вас…

Місіс Велдон хотіла було сказати, що жодні погрози не зламають її рішучості, але серце її скажено калатало, вона не могла вимовити жодного слова.

— Місіс Велдон,— закінчив Негоро,— обміркуйте ретельно мою пропозицію. За тиждень я отримаю від вас листа до Джемса Велдона, а інакше ви гірко пошкодуєте про свою затяту впертість!

Із цими словами португалець швидко вийшов з будинку, не давши волі своєму гніву. Проте видно було, що він ні перед чим не зупиниться, аби змусити місіс Велдон коритися.

Розділ чотирнадцятий. Вісті про доктора Лівінґстона

Коли місіс Велдон залишилася на самоті, перша її думка була про те, що Негоро прийде за відповіддю не раніше, ніж за тиждень. За цей час треба щось вирішити. Не можна покладатися на совість Негоро. Йшлося про його зиск.

Та «комерційна цінність», якою була місіс Велдон для свого тюремника, мабуть, мала вберегти її від усіляких нових небезпек, принаймні протягом найближчих днів. А за цей час, можливо, їй вдасться вигадати такий план, за якого повернення її до Сан-Франциско не вимагало би приїзду містера Велдона до Казонде.

Вона не сумнівалася, що, отримавши її листа, Джемс Велдон негайно ж поїде до Африки, проникне в найстрашніші її краї, незважаючи на небезпеку цієї подорожі. Проте хто може поручитися, що йому дозволять без перешкод виїхати з Казонде із дружиною, дитиною та кузеном Бенедиктом, коли сто тисяч доларів вже будуть в руках у Негоро? Достатньо простого вередування королеви Муани, аби всіх їх тут затримали! Чи не краще було б, якби передача бранців і сплата викупу відбулися десь на океанському узбережжі? Це дозволило би містерові Велдону уникнути необхідності вирушати у небезпечну мандрівку у внутрішні області Африки й дало б їм усім можливість вирватися з рук цих негідників після того як її чоловік внесе викуп.

Про це й розмірковувала місіс Велдон. Ось чому вона відмовилася прийняти пропозицію Негоро. Вона розуміла, що Негоро дав їй тиждень на роздуми лише тому, що йому самому потрібен був час, аби підготуватися до поїздки.

— Невже він справді має намір розлучити мене з сином? — прошепотіла місіс Велдон.

Цієї миті Джек забіг до хатини. Мати схопила його на руки й пригорнула до грудей так міцно, ніби Негоро вже стояв поруч, готуючись відняти в неї дитя.

— Мамо, ти чимось засмучена? — запитав хлопчик.

— Ні, синку, ні! — відповіла місіс Велдон.— Думала про тата. Тобі хочеться побачитися з ним?

— Так, мамусю, дуже хочеться! Він приїде сюди?

— Ні… ні! Він не повинен приїжджати!

— Тож ми поїдемо до нього?

— Так, Джеку!

— І Дік теж? І Геркулес? І старий Том?

— Так… так… — відповіла місіс Велдон і схилила голову, аби сховати сльози.

— Тато листа надіслав? — запитав Джек.

— Ні, дорогенький.

— Отже, ти сама напишеш йому?

— Так… можливо,— відповіла матір.

Джек, сам того не знаючи, торкнувся болючого місця. Аби припинити ці розпитування, місіс Велдон обсипала дитя поцілунками.

До причин, з яких місіс Велдон відмовлялася дати Негоро листа, додалося ще одне не менш важливе міркування. Зненацька у неї з’явилася надія повернути собі волю без втручання чоловіка і всупереч волі Негоро. Це був лише проблиск надії, слабкий промінець, але все ж він замерехтів в її душі. Випадково вона почула лише кілька фраз із розмови Альвеца з його гостем, і в неї зародилася думка про те, що, можливо, наближається допомога, яку нібито надсилає саме провидіння.

Якось Альвеца і один торговець-метис із Уджіджі розмовляли в садку, неподалік від будиночка, де жила місіс Велдон. Темою їхньої розмови, як і слід було очікувати, була работоргівля. Вони розмовляли про власну справу та про свої досить сумні види на майбутнє — їх турбували прагнення англійців припинити торгівлю невільниками не лише за межами Африки, для чого вони підключили свої крейсери, але й усередині континенту — за допомогою місіонерів та мандрівників.

Хозе-Антоніо Альвеца вважав, що наукові дослідження та географічні відкриття хоробрих мандрівників у Внутрішній Африці можуть дуже зашкодити комерційним операціям работоргівців. Його співрозмовник цілком погоджувався з цією думкою й додав, що всіх учених-мандрівників та проповідників варто було б зустрічати вогнем із рушниць.

Нерідко їх дійсно так і зустрічали. Проте, на превелику прикрість поважних торговців, негайно ж після вбивства одного цікавого мандрівника приїжджали інші, не менш цікаві. А потім, повернувшись на батьківщину, ці люди розпускали надто перебільшені, як казав Альвеца, чутки про жахи работоргівлі, що завдавало шкоди й без того досить важкій справі.

Метис співчутливо підтакував йому і у свою чергу зауважив, що особливо не пощастило ринкам у Ньянгве, Уджіджі, Занзібару та у всій області Великих озер: там побували один за одним Спік, Грант, Лівінґстон, Стенлі та багато інших. Ціла навала! Невдовзі вся Англія й вся Америка переселяться у внутрішні області Африки.

Альвеца поспівчував побратимові й сказав, що Західна Африка у цьому щасливіша: дотепер прокляті шукачі сюди майже не зазирали. Однак епідемія подорожей починає захоплювати й Західну Африку. Казонде поки ще поза небезпекою, але Кассанго й Біхе, де в Альвеца теж були свої факторії, вже під загрозою. Пригадується, навіть Герріс розповідав Негоро про якогось лейтенанта Камерона, у якого вистачило би нахабства перетнути всю Африку від одного берега до іншого,— ступивши на африканську землю в Занзібару, вийти через Анголу.

Побоювання работоргівців були цілком обґрунтовані. Відомо, що кількома роками пізніше описуваних нами подій Камерон на півдні та Стенлі на півночі справді проникли в недосліджені області Західної Африки й, описавши потім всі жахи торгівлі людьми, викрили нечувану жорстокість работоргівців, продажність європейських чиновників, під покровительством яких процвітав цей мерзенний промисел, і поклали відповідальність за все це на справді винних у такому стані речей.

Імена Стенлі та Камерона поки що не були відомі ані Альвецу, ані метисові з Уджіджі. Натомість вони добре знали ім’я доктора Лівінґстона. Те, що вони говорили про Лівінґстона, глибоко схвилювало місіс Велдон та зміцнило її рішучість не здаватися на вимоги Негоро; Лівінґстон, ймовірно, найближчими днями прибуде до Казонде зі своїм ескортом!

Цей мандрівник був дуже впливовою особою в Африці, влада Анголи змушена була йому сприяти. Знаючи це, місіс Велдон сподівалася, що заступництво Лівінґстона поверне волю їй самій та її близьким, усупереч Негоро та Альвецу. Можливо, у близькому майбутньому бранці повернуться на батьківщину, і Джемсу Велдону не доведеться для цього ризикувати життям у подорожі, результат якої міг бути дуже сумним.

Але чи правда, що доктор Лівінґстон невдовзі відвідає цю частину континенту? Так, це досить ймовірно, адже, рухаючись цим шляхом, він закінчив би дослідження Центральної Африки. Відомо, яким було героїчне життя Лівінґстона. Девід Лівінґстон народився 13 березня 1813 року в родині дрібного торговця і був другим серед шістьох дітей. Батьківщиною його було село Блентайр у графстві Ленарк, в Англії. Отримавши богословську та медичну освіту, Лівінґстон після нетривалої роботи в Лондонському місіонерському товаристві прибув 1840 року до Кейптауна з наміром приєднатися до місіонера Моффата в Південній Африці. З Кейптауна майбутній мандрівник попрямував до землі бечуанів. Він був першим білим, який дослідив цю місцевість. Повернувшись у Куруман, він одружився з дочкою Моффата, жінкою, яка виявилася гідною його, і 1843 року заснував місію в долині Маботса.

За чотири роки Лівінґстон переселився в Колобенг, область бечуанів, за двісті двадцять п’ять миль до півночі від Курумана.

Ще за два роки, 1849 року, Лівінґстон залишив Колобенг разом із дружиною, трьома дітьми та двома товаришами — Осуеллом і Мерреєм; першого серпня того ж року він відкрив озеро Нгамі й повернувся в Колобенг, спустившись вниз за течією річки Цуги.

Під час цієї подорожі ворожість дикунів зашкодила Лівінґстону досліджувати країну за озером Нгамі. Друга спроба пробратися в цей край виявилася такою ж невдалою. Натомість третя закінчилася успіхом. Розпочавши потім нову подорож на північ, у якій брала участь уся його родина та його товариш Осуелл, Лівінґстон, рухаючись за течією Хобе, затоки Замбезі, дістався земель племені макололів. Дорога була неймовірно важкою. Нестача харчів та води ледь не коштували життя дітям Лівінґстона. Але все ж наприкінці червня 1851 року річку Замбезі було відкрито.

Потім Лівінґстон повернувся до Кейптауна, аби вирушити на батьківщину, до Англії. Хоробрий дослідник мав намір розпочати нову небезпечну мандрівку у глиб країни й не хотів наражати на небезпеку життя своїх близьких.

Маршрут цієї подорожі перетинав Африку навскіс із півдня на захід, від Кейптауна до Паоло-Де-Луанда.

Лівінґстон вирушив у дорогу 3 червня 1852 року в супроводі декількох тубільців. Від Курумана він попрямував на захід, уздовж пустелі Калахарі. 31 грудня він увійшов у Літубарубу. Землю бечуанів він знайшов зовсім розореною бурами — нащадками голландських колоністів, які володіли Каплендом перед тим, як його захопили англійці.

Із Літубаруби Лівінґстон вийшов 15 січня 1853 року. Він проник у центр області бамангуатів і 23 травня дістався Ліньянті, де молодий вождь племені макололів, Секелету, прийняв його з великою пошаною.

Тут Лівінґстона надовго затримала небезпечна лихоманка. Однак, незважаючи на хворобу, мандрівник вивчав побут і звичаї цієї країни й виявив, які страшні спустошення спричиняє в Африці работоргівля.

Місяцем пізніше він вже спускався вниз за течією Хобі, до впадання її в Замбезі, побував у Нальелі, Катонзі, Лібонті й дістався, нарешті, до місця злиття Замбезі із Лібою. Тут він запланував експедицію вгору за течією цієї річки до західних володінь Португалії й після дев’яти-тижневої відсутності повернувся до Ліньянті, аби як слід підготувати все необхідне для цієї експедиції.

Одинадцятого листопада 1853 року Лівінґстон виступив з Ліньянті на чолі загону із двадцяти семи макололів і 27 грудня досяг гирла Ліби. Потім він піднявся вгору за течією річки, поблизу землі племені балунда,— до того місця, де в Лібу впадає протока зі сходу Макондо.

Лівінґстон був першою білою людиною, яка проникла в цю область. Чотирнадцятого січня 1854 року Лівінґстон вступив у Шінте, резиденцію наймогутнішого із цариків племені балунда. Незважаючи на гарний прийом, невтомний мандрівник за кілька днів переправився на протилежний берег Ліби й 26 січня опинився у володіннях короля Катеме. Тут його теж зустріли гостинно, а 20 лютого загін Лівінґстона вже стояв табором на березі озера Ділоло.

Тут і розпочалася смуга невдач. Місцевість ставала все важчою, тубільці були налаштовані вороже, власний загін збунтувався. Над головою мандрівника нависла загроза смерті. Менш енергійна людина не встояла би перед цими труднощами. Проте доктора Лівінґстона вони не зломили, і 4 квітня він дістався берегів Кванго — повноводної річки, що утворює східний кордон португальських володінь і на півночі впадає в Заїр.

За шість днів Лівінґстон вступив у Кассангу, де його й бачив Альвеца. 31 травня він прибув у Паоло-Де-Луанда. Так закінчилася подорож, що тривала два роки, під час якої Африку вперше перетнули навскіс, із півдня на захід.

Двадцять четвертого вересня того ж року Девід Лівінґстон вийшов із Паоло-де-Луанда. Він рухався уздовж правого берега Кванзи — тієї самої Кванзи, що виявилася згубною для Діка Сенда та його супутників,— і дійшов до місця злиття цієї річки з Ломбе. На шляху він зіштовхнувся з багатьма невільницькими караванами та удруге відвідав Кассангу. Звідти він вийшов 20 лютого, перебрався через Кванго й у Кававе досяг берегів Замбезі. 8 липня він знову був на березі озера Ділоло, потім знову побачив Шінте, спустився вниз за течією Замбезі й повернувся до Ліньянті, звідки знову вирушив у дорогу 3 листопада 1855 року.

Ця частина мандрівки мала стати завершальною у першому в історії переході Центральної Африки із західного до східного її берега.

Відкривши знаменитий водоспад Вікторія — «Гуркітливий дим», Девід Лівінґстон залишив береги Замбезі й попрямував на північний схід. Ось такий швидкий перелік найголовніших етапів цього маршруту: перехід через область племені батока, де люди до очманіння вдихали пару гашишу, відвідання могутнього місцевого царика Семалембуе, переправа через Кафуе, знову Замбезі, візит до королеви Мбурума, огляд руїн стародавнього португальського міста Зумбо, 17 січня 1856 року зустріч із цариком Мпенде, який на той час воював із португальцями, і, нарешті, 2 березня прибуття до Тете, на березі Замбезі. Двадцять другого квітня Лівінґстон залишив це поселення, що колись славилося своїм багатством, спустився до дельти Замбезі й прибув до Келімане 20 травня, через чотири роки після виходу з Кейптауна.

Дванадцятого липня він відплив на кораблі до острова Маврикія й 22 грудня після шістнадцятирічної відсутності повернувся до Англії.

Тут на знаменитого мандрівника чекала врочиста зустріч, премія Паризького географічного товариства, Велика медаль Лондонського географічного товариства. Хтось інший на його місці вирішив би, що заслужив право на відпочинок, але Лівінґстон вважав інакше. 1 березня 1858 року він знову вирушив до Африки й у травні висадився на мозамбіцькому березі. Він мав намір розпочати дослідження басейну Замбезі. У цій поїздці Лівінґстона супроводжували його брат Чарльз, капітан Бедіндфілд, Торнтон, Бейнс, доктори Кірк та Меллер.

Не всім судилося повернутися на батьківщину. Маленький пароплавчик «Ма-Роберт» повіз дослідників вгору за течією великої річки. До Тете вони прибули 8 вересня. Перші роки роботи нової експедиції ознаменувалися наступними подіями: у січні 1859 року — розвідка нижньої течії Замбезі та її лівої притоки Шире; у квітні того ж року — похід до озера Ширва; дослідження області Манганья, 10 вересня — відкриття озера Ньяса; 9 серпня 1860 року — новий похід до водоспаду Вікторія; 31 січня 1861 року — прибуття єпископа Макензі та його супутників до гирла Замбезі; у березні 1861 року — дослідження Рувумі на пароплаві «Піонер»; у вересні 1861 року — повернення на озеро Ньяса й перебування там до кінця жовтня; 30 січня 1862 роки — прибуття другого пароплава, «Леді Ньяса», на якому приїхала місіс Лівінґстон. На той час єпископ Макензі та один із місіонерів вже загинули, не витримавши тропічного клімату, а 27 квітня місіс Лівінґстон померла на руках у чоловіка.

У травні того ж року Лівінґстон спробував удруге досліджувати Рувумі; наприкінці листопада він повернувся до Замбезі й піднявся нагору за течією Шире. У квітні 1863 року помер його супутник Торнтон. Лівінґстон відіслав до Європи свого брата Чарльза та доктора Кірка, які були зовсім виснажені хворобами, і сам 10 листопада втретє відвідав озеро Ньяса, аби довести до кінця свою роботу з гідрографічного опису цього озера. За три місяці він повернувся до гирла Замбезі, звідки вирушив до Занзібару, і 20 липня 1864 року, після п’ятирічної відсутності, прибув до Лондона. Там він надрукував свою працю, яку назвав «Дослідження Замбезі та її приток».

Двадцять восьмого січня 1866 року Лівінґстон знову висадився у Занзібару. Він розпочинав нову подорож, четверту за рахунком.

У Занзібарі Лівінґстону довелося наочно переконатися в тому, якого величезного зла завдає країні торгівля рабами. 8 серпня він прибув до Мокалаозе, на березі Ньяса; цього разу його супроводжував маленький ескорт, що складався лише з декількох сипаїв та негрів. За шість тижнів більша частина ескорту втекла від нього й, повернувшись до Занзібару, поширила там неправдиві чутки про смерть Лівінґстона.

Проте хоробрий мандрівник і тут не відступив: він вирішив, попри все, продовжувати дослідження простору, що лежить між озерами Ньяса й Танганьїка. 10 грудня разом із декількома провідниками-тубільцями Лівінґстон переправився через річку Лоангава й 2 квітня 1867 року дійшов до озера Льєммба. Тут він захворів, і цілий місяць життя його висіло на волосині. Але, не встигнувши ще повністю одужати, 30 серпня він вирушає до озера Мверу, досліджуючи його північний берег, і 21 листопада приходить до міста Казембе. Тут він відпочиває сорок днів і за цей час встигає двічі побувати на озері Мверу.

Із Казембе Лівінґстон вирушив на північ із наміром побувати у великому населеному пункті Уджіджі, на березі Танганьїки. Однак від розливів дорога стала непрохідною. Провідники залишили Лівінґстона, і він змушений був повернутися до Казембе. Звідси він спішно попрямував на південь, і 6 червня, через шість тижнів, він вже досяг великого озера Бангвеоло. Тут дослідник провів два місяці. 10 серпня він поновив спробу пробратися на північ, до Танганьїки. Якою ж нестерпною була ця мандрівка! У січні 1869 року героїчний мандрівник так заслаб, що не міг йти, і його несли на руках. У лютому, нарешті, він побачив Танганьїку. В Уджіджі він застав пакунок, відправлений йому з Калькутти Східним товариством.

У Лівінґстона була тепер лише одна думка — піднятися до півночі від Танганьїки й розшукати джерела Нілу. 21 вересня він вже був у Бамбарі, у Маніуемі, області людожерів, і дійшов до річки Луалаби, що, як здогадувався Камерон і як згодом встановив Стенлі, представляє собою верхів’я Заїру, або Конго. У Мамогелі хвороба знову звалила Лівінґстона з ніг на вісімдесят днів. На цей час поруч із ним залишилося лише троє слуг.

Нарешті, 21 липня 1871 року він вирушив в дорогу назад, до Танганьїки. 23 жовтня він дістався Уджіджі. Хвороба й страждання перетворили його на справжній кістяк.

Упродовж тривалого часу від Лівінґстона не було жодних звісток. У Європі його, певно, вважали померлим, і він більше не сподівався, що звідти йому нададуть допомогу.


Каталог: sites -> fastiv5.itschool.com.ua -> files -> files
sites -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
sites -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
sites -> Культура Античності. Культура Давньої Греції
sites -> Системотехнічні засади та інструментально-програмні засоби створення та підтримки цифрових словників сидорчук надія Миколаївна
sites -> Міністерство освіти І науки україни державний економіко-технологічний університет транспорту
files -> Реферат ( від лат доповідаю). Визначити тему. Підібрати літературу: а) документи, першоджерела
files -> Профорієнтаційна робота в школі
files -> Звіт директора Фастівської зош І-ІІІ ступенів №5 перед громадськістю
files -> Літературні диктанти іван франко поема «Мойсей», новела «Сойчине крило», вірш-заклик «Розвивайся ти, високий дубе…» та сонет «Сікстинська мадонна»

Скачати 21.94 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка