Cd-rom харків «Видавнича група “Основа”» 2014



Скачати 21.94 Mb.
Сторінка26/102
Дата конвертації23.03.2017
Розмір21.94 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   102
Роберт Луїс Стівенсон

Острів скарбів

Частина перша. Старий пірат

Розділ 1. Старий морський вовк у заїжджому дворі «Адмірал Бенбоу»

Сквайр Трелоні, доктор Лівсі та решта джентльменів доручили мені написати усе, що я знаю про острів скарбів. Вони хочуть, щоб я переповів усю історію від початку до кінця, не приховуючи анінайменших подробиць, за винятком географічного розташування острова. Це має бути таємницею, аж поки звідти не вивезли усіх скарбів. Що ж, я починаю свою розповідь року 17… від Різдва Христового, думками повертаючись у той час, коли мій батько утримував заїжджий двір «Адмірал Бенбоу» і коли в ньому оселився старий засмаглий моряк зі шрамом від шаблі на правій щоці.

Я добре пам’ятаю, ніби й не минуло стільки часу відтоді, як цей високий кремезний чолов’яга з’явився у наших краях. Він насилу доплентався до дверей «Адмірала Бенбоу»,— видно було, що йому важко дається кожен крок. Якийсь чоловік віз за ним на тачці матроську скриню. Обличчя моряка було смаглявим. Поверх коміра його заяложеного синього каптана стирчала масна кіска. У нього були шершаві порубцьовані руки, чорні поламані нігті, а шрам на обличчі — бруднувато-білий зі свинцевим відтінком. Пам’ять відтворює образ незнайомця, який посвистуючи оглянув нашу бухту і ні сіло ні впало загорланив стару матроську пісню, яку потім співав дуже часто:

П’ятнадцять душ на скрині мерця,


Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!

Його старечий голос деренчав і вищав, як скрипучий кабестан.

Він постукав у наші двері дрючиною, схожою на гандшпуг. Коли батько вийшов до нього, він грубо зажадав склянку рому. Йому подали ром, і він як справжній гурман смакував кожен ковток напою, розглядаючи скелі та вивіску нашого закладу.

— Затишна бухта,— нарешті сказав він.— Підходяще місце для заїзду. Чи багато постояльців, ґаздо?

Батько запевнив, що ні, навіть не приховуючи невдоволення таким станом речей.

— Те, що треба! — сказав моряк. Пристанище саме для мене… Гей, друзяко! — гукнув він чоловікові, який котив тачку з його скринею.— Підходь ближче, допоможеш затягти скриню. Поживу тут трохи,— продовжував він.— Я невибагливий. Ром, свинина та яєчня — більше мені нічого не треба. Та ще для повного щастя отой мис, з якого добре видно кораблі у морі… а хочете знати моє ім’я? Називайте мене капітаном… Знаю-знаю, що вас непокоїть! Нате!

Він жбурнув на поріг три чи чотири золоті гінеї.

— Як гроші скінчаться, нагадаєте,— суворо мовив і глянув на батька так, ніби й справді був капітаном.

Попри жебрацький одяг і грубіянство, він таки не скидався на рядового матроса. Найімовірніше, він був штурманом або шкіпером, і звик віддавати накази, а не виконувати їх. Такий і кулаком уміє орудувати. Чоловік із тачкою мало що знав про нього. Лише те, що незнайомець прибув учора вранці до «Готелю короля Георга» і розпитував про постоялі двори поблизу моря. Мабуть, наш він вибрав через непогані відгуки, а ще тому, що наш заїзд розташований на відлюдді.

Новий постоялець виявився мовчуном. Цілими днями тинявся він берегом бухти сюди-туди або піднімався на скелі з мідною підзорною трубою. Вечорами дивак сидів у загальній залі в найдальшому кутку, біля вогню, попивав ром, трохи розведений водою. Марно було до нього звертатися — він не озивався. Люто зблисне очима та засопе, мов сирена корабля. Через деякий час і ми, і наші відвідувачі звикли не турбувати його. Щодня, повернувшись із прогулянки, він цікавився, чи не проходили нашою дорогою моряки. Спершу ми думали, що він шукає собі компанію — таких самих ланців, як він сам. І тільки згодом збагнули, що він, навпаки, уникає зустрічі з ними. Перш ніж увійти до загальної зали і показатись на очі морякам, які зупинялися перепочити в «Адміралі Бенбоу» по дорозі в Брістоль, він розглядав їх з-за дверної шторки. У присутності таких людей він сидів тихо, як миша під мітлою.

Я був єдиним, хто знав причину його дивної поведінки; капітан сам утаємничив мене у свої побоювання. Одного разу він відвів мене в бік і пообіцяв платити першого числа кожного місяця по чотири пенси чистим сріблом, якщо я уважно стежитиму, чи не з’явиться часом одноногий моряк, і негайно повідомлю йому про це. На початку кожного місяця я нагадував йому про обіцяну платню, та він, як завжди, лише люто сопів і спопеляв мене поглядом. Проте не минало й тижня, як він передумував, приносив таки срібну монетку вартістю чотири пенси і неодмінно наказував одне й те саме: «не проґавити одноногого моряка».

Ну й натерпівся ж я страху з цим одноногим моряком! Він переслідував мене навіть уві сні. Він являвся мені в образі тисячі чортів у всіх їхніх злодіяннях у ті буремні ночі, коли вітер, здавалося, знесе наш дім, а в бухті лютував шторм. Його нога була відрізана чи то до коліна, чи то й до стегна. Бувало, він ввижався таким страховищем, наче одна-єдина його нога росла просто з черева. Він наздоганяв мене, вправно перескакуючи тією однією ногою через плоти та канави. Ой нелегко давалися мені ті чотири пенси на місяць: за них я розплачувався моторошними снами.

Та хоч яким страшним був для мене одноногий моряк, капітана я боявся менше за інших. Бували вечори, коли він так упивався розведеним ромом, що голова йшла обертом, і тоді ще довго сидів у загальній залі, горланячи свої старовинні, дикунські, жорстокі морські пісні, аніскільки не зважаючи на присутніх. Іноді він пригощав випивкою усіх і примушував зніяковілих гостей вислуховувати його розповіді або хором йому підспівувати. Стіни нашого дому дрижали від «Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!», бо всі відвідувачі, боячись його несамовитого гніву, щосили намагалися перегорланити один одного і співати якомога голосніше, аби лише капітан не розлютився. Якщо ж йому щось було не до вподоби, він ставав страшним: гримав кулаком по столу і змушував усіх замовкнути. Догодити йому було важко: він то шаленів, якщо хтось наважувався перебити його своїм запитанням, то, навпаки, лютував, чому слухачі нічого не запитують, а отже пропускають сказане ним повз вуха. Він не дозволяв виходити із загальної зали нікому, аж поки сам, напівсонний, стомлений і хмільний не поплентається до свого ліжка відсипатись.

Його розповіді вселяли страх у кожного — жахливі розповіді про шибениці, про дошку з одним кінцем, про шторми та острови Драй Тортуґас, про розбійницькі гнізда і піратські наскоки в Іспанському морі.

Судячи з його розповідей, він усе життя прожив серед найстрашніших піратів, яких коли-небудь бачило море. А лайка, яка зривалася з його уст частіше, ніж звичайні слова, лякала наших сільських наївних людей ще більше, ніж ті злочини, про які він розповідав.

Відколи капітан хазяйнував у нашім заїзді, батько увесь час скаржився, що нам доведеться закриватися. Він побоювався, що через присутність капітана люди перестануть у нас бувати. Кому сподобається терпіти його знущання і тремтіти від жаху, повертаючись уночі додому! А от я і досі вважаю, що такий постоялець, навпаки, приносив прибуток. Ніде правди діти, відвідувачі побоювалися капітана, проте вже наступного дня після його показових виступів вони знову приходили. І я не бачу нічого дивного в тому, що вони тяглися до нього. Ця людина привнесла у наше сіре, одноманітне життя щось незвичайне, сколихнула наш спокій. Деякі молодики відверто захоплювалися «наскрізь просоленим моряком» і називали його «справжнім морським вовком». Вони вважали, що саме завдяки таким людям Англія набула слави як гроза морів.

Та водночас нахабний моряк все ж таки завдавав нам збитків. Минав тиждень за тижнем, гроші, які він заплатив першого ж дня, давно скінчилися, доплачувати він і не думав, а батько ніяк не наважувався змусити його платити. На кожне нагадування про гроші нахлібник відповідав грізним сопінням, що радше нагадувало ричання; він так люто дивився на батька, що той прожогом вимітався з його кімнати. Я бачив, як він безвільно заламував руки після цих невдалих спроб. Безсумнівно, все це спричинило його передчасну смерть.

Капітан завжди ходив у одному й тому самому одязі. За весь час перебування у нас він придбав лише декілька пар панчіх у вуличного торговця. Криси одного боку його капелюха обвисли, та капітан цього не помічав, хоча, коли здіймався сильний вітер, це було вкрай незручно. Його латаний-перелатаний власноруч каптан перетворився на лахміття.

Він ніколи нікому не писав листів і не отримував їх також. І ніколи не починав ні з ким бесіди, хіба що з сусідами, та й лише тоді, коли був добряче напідпитку. І ніхто ніколи не бачив, щоби він відчиняв свою скриню.

Пригадую єдиний випадок, коли капітана поставили на місце. Це трапилося в останні дні життя мого батька.

Якось надвечір до хворого батька запросили доктора Лівсі. Він оглянув пацієнта, нашвидкуруч пообідав, подякував матері за пригощення і зійшов на перший поверх у загальну залу. Чекаючи, поки приведуть його коня, він курив люльку. Кінь залишився у селі, бо в старому «Бенбоу» конюшні не було.

Я проводжав доктора вниз до виходу, тож добре його розгледів. Бездоганний одяг доповнювала білосніжна перука. Вона йому личила, бо він мав чорні очі. Цей ввічливий пан здивував мене своєю разючою несхожістю з тою наволоччю, яка зазвичай сиділа у нашій корчмі. Особливо його образ контрастував з нашим вайлуватим опудалом, нехлюєм, похмурим, дебелим піратом, який, саме нахлебтавшись рому, наліг на стіл і, як на замовлення, заревів свою улюблену пісню:

П’ятнадцять душ на скрині мерця,
Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!
Пий — і з чортами ти дійдеш кінця.
Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!

Спочатку я думав, що «скриня мерця» це і є та сама скриня, з якою він прийшов до нас і яка ще й досі стоїть нагорі в кімнаті капітана.

Частенько я бачив цю скриню у своїх снах разом з одноногим моряком. Та згодом ми всі звикли до цієї пісні, і вона перестала наводити на нас жах. Цього вечора вона здивувала лише доктора і, всі це помітили, не справила на нього приємного враження. Він сердито зиркнув на співця: дурнувата пісня увірвалася в його розмову зі старим садівником Тейлором. А капітан розійшовся не на жарт і гримнув кулаком по столу, вимагаючи тиші. Усі вмить замовкли, крім доктора Лівсі, який продовжував доброзичливо й дохідливо розтлумачувати співрозмовнику про нові ліки від ревматизму, водночас усмак затягуючись густим димом. Капітан зміряв його пронизливим поглядом і ще раз ударив кулаком по столу, здавалося, з подвійною силою. А далі закричав і брутально вилаявся:

— Гей! Ану мовчати там на палубі!

— Це ви, часом, не до мене звертаєтесь, сер? — спитав доктор.

Старий грубіян підтвердив, що таки до нього, і знову вилаявся.

— Ну, коли до мене, сер, то і я скажу вам дещо: якщо ви не припините пиячити, то невдовзі на світі стане одним негідником менше!

Капітан мов зшаленів. Він зірвався з місця, витягнув і відкрив свого складаного морського ножа, крутив його в руці й погрожував доктору, що продірявить його.

Доктор і вусом не повів. Він продовжував говорити з ним через плече, як і раніше, може, трішки гучніше, щоб усі могли почути. Спокійно і твердо він попередив:

— Якщо ви просто зараз не сховаєте цього ножа до кишені, слово честі, гойдатиметеся на шибениці за рішенням першої сесії нашого виїзного суду.

Вони обмінялися ворожими поглядами. Спасував капітан: склав ніж і сів на своє місце, злобно буркнувши щось собі під носа.

— І майте на увазі, сер,— добивав переможеного доктор Лівсі,— оскільки я дізнався, що в моїй окрузі перебуває така… особа, я зобов’язаний організувати безперервний нагляд за вашою поведінкою. Я ж бо не лише лікар, а ще й суддя. І якщо на вас бодай хтось поскаржиться,— хоча б на те, що ви нагрубіянили, як оце зараз,— будьте певні, я подбаю, аби вас вигнали звідси. Я все сказав.

Через деякий час привели коня доктора Лівсі, і він попрощався з присутніми. Та вечір для капітана вже був зіпсований. Він принишк і ще довгенько поводився тихо.

Розділ 2. Чорний Пес навідується до капітана

Незабаром відбулася перша з тих загадкових подій, завдяки яким ми врешті-решт здихалися капітана. Проте позбутися його самого аж ніяк не означало позбутись усіх клопотів, які нам нав’язав цей дармоїд.

Та зима була дуже холодна, нам дошкуляли стійкі тріскучі морози й пронизливі вітри. Уже на початку зими стало зрозуміло, що мій батько до весни не доживе. Щодня його стан погіршувався, тому господарювати у заїжджому дворі доводилося мені й матері. Справ у нас було аж надто багато, і нам просто ніколи було бавити нашого неприємного постояльця.

Одного морозного січневого ранку капітан прокинувся раніше, ніж звичайно. Бухта сивіла інеєм. Дрібна мжичка лягала на прибережні камені. Сонце ще не зійшло, встигло лише торкнутися вершин гір і морської поверхні аж ген під горизонтом. Та він усе одно відразу пішов до моря. З-за широких полів його поношеного синього каптана виглядав кортик, з-під пахви стирчала підзорна труба. Капелюха він зсунув на потилицю. Чомусь згадалось, як у нього з уст клубочилась у повітрі пара, мов дим. Я чув, як він спересердя щось буркнув сам до себе, зникаючи за великим уступом скелі, мабуть, ніяк не міг забути про недавню сутичку з суддею Лівсі.

Мати була нагорі з батьком, а я накривав стіл, щоб зустріти капітана зі сніданком. Раптом двері відчинилися настіж, і до зали рвучко увійшов незнайомець.

Його обличчя було землистим, а на лівій руці бракувало двох пальців. І хоча на поясі в нього висів кортик, інших ознак його войовничості я не помітив. У мене виробилася звичка пильно стежити за всіма моряками, байдуже, скільки в них було ніг: дві чи одна. Цей чоловік мене збентежив. Ніщо не характеризувало його як моряка, я це просто відчув.

Я поцікавився, що йому потрібно; він замовив рому. А коли я метнувся з-за стійки, аби принести пляшку, він сів за стіл і підізвав мене до себе. Я зупинився перед його столиком, від хвилювання мнучи в руках серветку.

— Ходи-но сюди, парубійку,— сказав він.— Підійди ближче.— Я підійшов до гостя.

— Цей сніданок чекає мого дружка Біллі, чи не так? — лукаво спитав він.— Я відповів, що вперше чую про якогось Біллі, а сніданок приготовлений для одного нашого постояльця, який велів себе називати капітаном.

— Що ж, це цілком у його стилі. А ще він має шрам на щоці й такий увічливий, надто коли нап’ється. Ось такий він, мій друг Біллі! Припустімо, що у вашого капітана теж красується шрам на щоці, і, о диво, теж на правій! Який збіг обставин! Так от: я хочу дізнатися, чи вдома мій товариш Біллі?

Я відповів, що капітан вийшов на прогулянку.

— Куди саме, синку? Куди він пішов?

Я показав йому стрімчак і сказав, що капітан мав би з’явитися звідти.

— А коли?

Далі він поставив мені ще декілька запитань і сказав:

— Мій друг Біллі зрадіє мені не менше, ніж випивці.

Та його злюще обличчя свідчило про протилежне, і я засумнівався в тому, що капітан буде радий бачити цього непрошеного гостя. Але я одразу наказав собі: моя хата скраю… Та й що я міг вдіяти за таких обставин. Незнайомець стояв на виході з дому і пильно стежив за рогом будівлі, мов кіт на ловах. Я спробував вийти на дорогу, але він зупинив мене. А за те, що я не одразу його послухав, він так люто на мене глянув та ще й зозла гаркнув, що я від страху аж підскочив. Та вся його лють минула, тільки-но я повернувся назад. Він балакав зі мною то улесливо, то жартома, поплескав мене по плечу і сказав, що я йому відразу сподобався.

— У мене є син. Ви схожі, як діти однієї матері. Я ним пишаюсь. Але для хлопчиків найважливіше — послух. Так-так, послух. От якби тобі довелося поплавати з Біллі, я б не мусив гукати тобі двічі услід. Біллі ніколи не повторював наказів, всі розуміли його з першого разу… А, ось і він, мій друг Біллі, з підзорною трубою під пахвою, нехай благословить його Бог. Зайдімо краще до кімнати, сховаємося за дверима, синку, і влаштуємо Біллі сюрприз, потішимо Біллі, нехай благословить його Бог!

Говорячи це, він заштовхав мене до загальної зали, у самий кут і заступив своєю спиною. Нас обох заслоняли відчинені двері. Мені було неприємно і страшно, незнайомець теж нервував. Він підтягнув рукоятку кортика, ледь-ледь витяг його із піхв і посіпувався, ніби хотів позбутися чогось, що застрягло йому в горлі.

Нарешті зайшов капітан, грюкнув дверима і відразу попрямував до столу, де на нього чекав сніданок.

— Гей, Біллі! — нарешті звернувся до нього незнайомець, намагаючись говорити так, щоб його голос звучав впевнено і відважно.

Капітан крутнувся на каблуках і побачив нас. Здалося, засмага вмить зійшла з його обличчя — так він зблід. Він виглядав так, ніби побачив привид або живого диявола, а то й ще щось гірше, якщо таке, звісно, існує. Скажу вам чесно, що в ту мить мені стало його дуже шкода: він ураз постарів і став таким беззахисним!

— Ти мене не впізнав, Біллі! Ну невже ти не впізнаєш свого давнього друга з корабля, Біллі? — спитав незнайомець.

— Чорний Пес! — промовив він нарешті.

— Власною персоною,— самовдоволено відповів незнайомець. Чорний Пес прийшов провідати свого давнього друга з корабля, свого Біллі, який оселився в заїжджому дворі «Адмірал Бенбоу». Ех, Біллі, скільки солі з’їдено відтоді, як я позбувся двох своїх нігтів,— прокричав він, демонструючи свою покалічену лівицю.

— Ну, годі вже. Ти натрапив на мій слід, я перед тобою. Кажи, чого прийшов?

— А ти не змінився, Біллі,— відповів Чорний Пес.— Маєш рацію, треба перейти до суті справи, Біллі. Цей славний хлопчина, який мені одразу сподобався, принесе мені склянку рому. А ми з тобою, якщо захочеш, посидимо, побалакаємо без образ, відверто, як давні друзі.

Коли я повернувся з пляшкою, вони вже обоє сиділи за столом капітана. Чорний Пес сидів боком, поближче до виходу, одним оком дивився на співрозмовника, а іншим поглядав на двері, як на рятувальний місток.

Мені наказали вийти і залишити двері відчиненими настіж, начебто для того, аби я не міг підглядати через замкову щілину.

Я залишив їх і пішов у кухню. Ще довго я не міг нічого почути, хоча й, зізнаюся, дуже старався. Ніби на догоду моєму бажанню, голоси ставали щораз гучнішими, і врешті-решт я розчув декілька слів, переважно лайку капітана.

Я почув, як капітан, уже не контролюючи себе від гніву, кричав:

— Ні, ні, ні і ще раз ні! І годі про це! Чуєш мене?

А потім знову.

— А як справа дійде до шибениці, то нехай же вона поколише усіх!

Після цього ринула злива найбрутальнішої лайки, стіл і лавки шумно попадали, дзенькнула сталь, хтось зойкнув від болю і за мить я побачив, як Чорний Пес стрімголов побіг до дверей. Його наздоганяв капітан. Кортики обох були оголені. У Чорного Пса з лівого плеча текла кров. Вже майже у дверях капітан замахнувся кортиком для останнього вирішального удару і, безперечно, розтяв би втікачеві голову навпіл, але кортик зачепився за нашу вивіску. Внизу на рамі вивіски «Адмірала Бенбоу» досі видніється слід від того удару.

Промахом капітана сутичка і скінчилася.

Опинившись на дорозі, Чорний Пес, попри поранення, прудко накивав п’ятами. За якусь мить він щез із нашого поля зору. Капітан стояв як укопаний і очей не зводив із вивіски. Потім провів руками по очах, ніби хотів зняти з них полуду, і зайшов у дім.

— Джиме,— нетерпляче звернувся він до мене,— неси ром!

При цьому він похитнувся і оперся рукою об стіну.

— Вас поранено? — вигукнув я.

— Рому! — повторив він.— Мені негайно потрібно вимітатися звідси. Рому! Рому!

Я побіг по ром, але через хвилювання розбив склянку і не відразу зміг закрутити кран бочечки. Поки я порався, щось важке гепнулося на підлогу. Я вбіг і побачив на долівці капітана, витягнутого на увесь свій зріст. Мати, стурбована криками і бійкою, збігла вниз допомогти мені. Капітан важко і шумно дихав. Ми трішки підняли його голову, але далі не знали, як йому допомогти. Я приніс рому, намагався влити йому в рот. Але щелепи годі було розімкнути. Здавалося, капітан смертельно поранений під час сутички з незнайомцем. Мати причитала, боялася, що цей інцидент зганьбить наш заїжджий двір, скаржилася на долю, що саме в такий момент батько неспроможний нам допомогти. На наше щастя, в дім зайшов доктор Лівсі, який приїхав оглянути мого хворого батька.

— Докторе, допоможіть! — разом вигукнули ми.— Що нам робити? Куди він поранений?

— Поранений? — здивувався доктор.— Дурниці! Він так само поранений, як ми з вами. Допився… Що тут вдієш! Я його попереджав… Ви, місіс Гокінс, повертайтеся нагору до чоловіка і не розповідайте йому, що тут сталось. А я намагатимуся врятувати це жалюгідне життя. Джиме, мені потрібна велика посудина.

Коли я повернувся з мискою, доктор уже підгорнув рукав на великій мускулистій руці капітана. Вся рука була в татуюванні. На передпліччі синіли чіткі написи: «На щастя», «Попутного вітру» та «Щасти Біллі Бонсу». Поблизу плеча була зображена шибениця з повішеним. На перший погляд малюнок був зроблений досконало.

— Віща картинка,— підмітив доктор, торкнувшись пальцем цього зображення.— А зараз, пане Бонсе, якщо це ваше справжнє ім’я, ми побачимо, якого кольору ваша кров… Ти ж не боїшся крові, Джиме? — уточнив доктор Лівсі.

— Не боюсь, сер,— відповів я.

— Чудово,— промовив доктор.— Триматимеш миску.

Не довго думаючи, він ланцетом розтяв вену.

Перш ніж капітан розплющив очі і обвів нас затуманеним поглядом, втратив чимало крові. Він упізнав доктора і спохмурнів. Потім помітив мене і начебто трохи заспокоївся. Потім ураз напнувся, мов струна, поривався встати і загорлав:

— Де Чорний Пес?

— Нема тут жодного пса, крім того, який зжирає вас ізсередини,— не стримався доктор.— Ви зловживали ромом. Ось результат, як я вас і попереджав. Бог свідок, я витягнув вас із могили. Щоправда, лише тому, що мій обов’язок рятувати життя. Ну, містере Бонсе…

— Я вам ніякий не Боне! — перебив капітан.

— Яка різниця,— продовжив доктор.— Я знав одного пірата на ім’я Боне і назвав вас так для зручності. Запам’ятайте все, що я зараз скажу: склянка рому, звісно, для вас несмертельна. Але якщо ви дозволите собі випити одну, то вже не зможете зупинитись. Клянусь вам своєю перукою: не залишите пиячити, то й справді помрете дуже швидко. Я зрозуміло висловлююсь? Підете туди, де приготовлене місце для кожного, як обіцяно у Біблії… Тож раджу вам тримати себе в руках! А тепер, хоч як не хочеться, допоможу вам дістатися постелі.

Доклавши чимало зусиль, ми витягли капітана нагору і поклали в ліжко. Він, знесилений, упав на подушку. Здавалося, він нічого не відчуває.

— Не забудьте,— сказав доктор,— я не перебільшую: слово «ром» і слово «смерть» для вас мають однаковий зміст.

Узявши мене за руку, він пішов до кімнати мого батька.

— Цього разу відбувся легким коштом,— сказав мені доктор.— Я випустив із нього стільки крові, що він надовго вгамується. Тиждень не сміє вилазити з постелі, це корисно і для нього, і для вас. Проте ще одного удару він не витримає.

Розділ 3. Чорна мітка

Обідньою порою я зайшов до кімнати капітана з ліками і прохолодним напоєм. Він лежав у тому самому положенні, в якому ми з доктором його залишили, тільки трохи вище. Він видався мені дуже кволим і водночас надто збудженим.

— Джиме, ти єдиний тут, хто чогось вартий. Пам’ятаєш, я завжди був добрим до тебе. Жодного місяця я не забув дати тобі чотири срібні пенси. А тепер бачиш, який я безпорадний, як мені кепсько, всі залишили мене! Ти ж принесеш мені скляночку рому, га, Джиме?

— Доктор… — почав було я.

Але хворий почав дуже сердито, хоча й слабким голосом, звинувачувати лікарів у всіх бідах світу.

— Лікарі — то непутящі нероби,— сказав він.— А цей ваш тутешній ескулап… ну що він знає про моряків? Я бував у таких краях, де спека, яку киплячій смолі, де люди валилися з ніг від Жовтого Джека, а від землетрусів земля ходила ходором, як море під час бурі. Що він може знати про мене?! Та я виживав на однім ромі. Ром заміняв мені і м’ясо, і воду, і жінку, і друга. Якщо я негайно не вип’ю рому, то почуватимусь нещасним старим кораблем, викинутим штормом на берег. Моя смерть буде на твоїй совісті. Хай йому грець, тому триклятому доктору…

І він знову довго лаявся.

— Ти бачиш, Джиме, як тремтять мої пальці,— продовжував він скиглити.— Я не можу змусити їх не тремтіти. Я не мав сьогодні жодної краплі в роті. Цей доктор — телепень, запевняю тебе. Якщо я не вип’ю рому, мені вважатимуться жахи. І знаєш що, дещо я вже бачив, їй-богу! Я бачив старого Флінта, він он там, у кутку, в тебе за спиною. Я бачив його як живого. А коли мені ввижаються жахи, я звірію, я ж дикий чоловік. Ти чув на власні вуха, як доктор казав, що одна чарка не вб’є мене. Я дам тобі золоту гінею за однісіньку чарчину, Джиме!

Він канючив щораз напористіше і я став непокоїтися, аби цього не зачув батько. В той день він почувався вкрай погано, і потребував цілковитого спокою. Та остаточно мене переконало нагадування слів доктора, що одна склянка капітану не зашкодить.

— Я не потребую ваших грошей,— відповів я, бо підкуп суперечив моєму розумінню гідності.— Краще віддасте борг батькові. Я принесу вам склянку. Першу і останню.

Я приніс йому склянку рому. Він жадібно схопив її і осушив до дна.

— От і добре! — вдоволено прохрипів він. Мені одразу полегшало. Послухай, друже, а доктор часом нічого не говорив про те, скільки я мушу валятися на цім ліжку?

— Щонайменше тиждень,— відповів я.

— Хай поб’є його грім! — скрикнув капітан.— Тиждень! Якщо я лежатиму тут тиждень, вони встигнуть прислати мені чорну мітку. Ці люди вже пронюхали, де я, ледацюги і ланці, які не змогли зберегти своє добро, а тепер зазіхають на чуже. Хіба так чинять справжні моряки? Я ж навпаки, бережливий, ніколи не пускав гроші на вітер і не маю бажання втрачати те, що накопичив. Я знову їх надую. Я покину цей риф і ще раз пошию їх у дурні. На цих словах він почав поволі підніматися, вхопився за моє плече так сильно, що я ледь не закричав від болю. Важко, мов були зі свинцю, його ноги опустилися на підлогу. А його палка промова сильно контрастувала з ледь чутним голосом.

Після того як йому вдалося сісти, він ще довго не міг вимовити жодного слова. Він трохи відпочив і зрештою сказав:

— Доконав мене ваш доктор… у вухах гуде. Допоможи мені лягти…

Та перш ніж я встиг простягти руку, він сам упав на ліжко і деякий час лежав мовчки.

— Джиме,— сказав він нарешті,— чи бачив ти сьогодні того моряка?

— Чорного Пса? — уточнив я?

— Та біс із ним, з тим Чорним Псом,— чортихнувся капітан.— Він дуже погана людина, але ті, що прислали його, ще гірші. Слухай уважно: якщо мені не вдасться забратися звідси і вони пришлють мені чорну мітку, знай, що вони полюють на мою скриню. Тоді сідай на коня… — адже ти їздиш верхи, так? — сідай на коня і жени щодуху… Мені вже байдуже… Жени хоч би й до цього чистьохи-доктора і скажи йому, щоб нагнав сюди усіх своїх псів — присяжних і суддів, і застукав моїх гостей на борту «Адмірала Бенбоу», всю банду старого Флінта, всіх до одного, усіх, хто ще живий. Я був першим штурманом старого Флінта, і тільки мені відомо, де є те місце. Він сам усе передав мені у Саванні, коли був при смерті, як оце зараз я лежу. Бачиш?! Але ти нічого не роби, аж поки вони не пришлють мені чорну мітку або поки знову не побачиш Чорного Пса, або моряка на одній нозі. Отого одноногого остерігайся найдужче.

— Що то за чорна мітка, капітане? — запитав я.

— Ну це щось на зразок повістки. Коли вони пришлють, я скажу тобі, друже. Тільки не проґав їх, хороший мій Джиме, і я віддам тобі половину того, що маю, слово честі…

Язик у капітана почав заплітатися, а голос дедалі слабнув. Я дав йому ліки, і він випив їх слухняно, як дитина.

— Ще жоден моряк не потребував ліків так, як я.

Він задрімав, і я залишив його.

Сам не знаю, як би я вчинив, якби все минулося гладко. Найімовірніше, я розповів би про все доктору, бо я до смерті боявся, що капітан розкається у своїй відвертості і вкоротить мені віку. Та не так сталось, як гадалось. Увечері раптово віддав Богу душу мій батько, і все інше вже не мало значення для нас. Я був пригнічений горем, механічно зустрічав сусідів, влаштовував похорон, щось робив по дому і клопотав у повсякденних справах заїжджого двору. Просто не було часу боятися капітана.

Наступного ранку після похорону батька капітан сам зійшов униз. Відтоді він їв у звичний час, але без особливої охоти. Проте цього разу, мабуть, хильнув зайвого, бо сам причащався біля стійки. Та ще і фиркав, і сопів так роздратовано, що ніхто не смів йому перечити. Ввечері він напився як звичайно. Жахливо було чути його дику пісню у нашому жалобному домі. Хоча він був дуже кволий, ми смертельно його боялися, тим більше, що доктор був далеко, його викликали до хворого за кілька миль, і після смерті батька він до нас більше не заходив.

Я вже казав, що капітан був кволий. І справді, він не лише не одужував, а помітно слабшав. Він важко піднімався сходами; похитуючись, шкандибав із зали до стійки. Іноді він висував носа за двері, щоб подихати морем, але завжди при цьому тримався за стінку. Він дихав важко і часто, як людина, що забирається на круту гору.

Він більше не заводив зі мною жодних розмов, певно, забув про свою недавню відвертість, але став більш запальним, роздратованим, незважаючи на слабкість. Напиваючись, він витягав кортика і клав перед собою на стіл, при цьому він майже не звертав уваги на людей, заглиблений у свої думки.

Одного разу він нас дуже здивував тим, що наспівував якусь сільську пісеньку про кохання, яку, напевно, співав у юності, ще до моря.

Так усе було аж до наступного дня після похорону батька. День видався похмурий, туманний і морозяний. Близько третьої години пополудні я вийшов за двері й зупинився на порозі, поринувши у сумні думки про бідолашного батька.

В якийсь момент я зауважив чоловіка, який повільно брів по дорозі. Вочевидь, він був незрячий, тому що дорогу перед собою намацував палкою. Його очі й ніс прикривав зелений козирок. Згорблений від старості чи хвороби, увесь закутаний у благий одяг, подертий матроський плащ із капюшоном, який спотворював його ще більше. Ніколи мені не доводилося бачити такої страшної людини. Неподалік від нашого заїжджого двору він зупинився і промовив дивним, гугнявим голосом, звертаючись навмання у простір.

— Чи не підкаже якась добра людина бідному сліпцеві, що втратив безцінний зір під час хороброго захисту своєї батьківщини, Англії, нехай благословить Господь короля Георга, в яку місцевість привели його дорога і палиця?

— Ви стоїте біля заїжджого двору «Адмірал Бенбоу», у бухті Чорного Мису, добродію,— сказав я.

— О, я чую голос,— прогугнявив сліпий чоловік,— молодечий голос. Подайте мені руку, добрий юначе, і заведіть мене в цей дім!

Я простяг йому руку, і це потворне безоке створіння з підсолодженим голосом, схопило її, мов залізними лещатами.

Я дуже налякався і хотів утекти. Але старий притягнув мене до себе.

— А тепер, хлопче,— сказав він,— веди мене до капітана.

— Сер,— пролепетав я,— слово честі, я боюсь…

— Боїшся? — посміхнувся він,— он воно як. Негайно веди мене до капітана, інакше зламаю тобі руку!

І він так сильно повернув мені руку, що я аж скрикнув.

— Сер,— сказав я,— боюсь я не за себе, а за вас. Капітан тепер не той, що був раніше. Він сидить із оголеним кортиком. Один джентльмен уже заходив до нього і…

— Швиденько! — перебив він мене.

Такого жорсткого, холодного і огидного голосу я ще не чув. Цей голос налякав мене ще більше, ніж біль. Я зрозумів, що мушу підкоритися, і повів його до шинку, де сидів наш хворий пірат, захмелілий від рому. Сліпець вчепився в мене залізними пальцями, наліг на мене, я ледве витримував його вагу.

— Веди мене просто до нього, а коли він мене побачить, крикнеш: «Ось ваш друг, Біллі!» а не крикнеш, завдам тобі…

Не договоривши, він так вивернув мою руку, що я ледь не втратив свідомості. Страх перед сліпим жебраком затьмарив страх перед капітаном і, відчинивши двері, тремтячим голосом я прокричав ті слова, які велів прокричати сліпець.

Бідний капітан підвів очі і враз протверезів. Його обличчя скривилося від переляку чи то від муки. Він спробував підвестися, та, мабуть, забракло сил.

— Пусте, Біллі, сиди на місці,— сказав жебрак.— Хоч я і не бачу, зате чую добре, і мухи не пропущу. Я до тебе у справі. Протягни свою праву руку… Хлопче, візьми його руку і піднеси її до моєї правиці.

Ми обидва скорились йому. Я бачив, як він переклав щось зі своєї руки, якою тримав палицю, в долоню капітана, яка миттю затиснулася в кулак.

— Справу зроблено,— відрубав сліпець.

По цих словах він відпустив мене і з проворністю, невластивою каліці, вискочив надвір. Я стояв непорушно, намагаючись зрозуміти, наскільки він віддалився від нашого двору.

Нескоро ми з капітаном отямилися. Я відпустив його зап’ястя, а він розкрив кулак і поглянув на долоню.

— О десятій! — скрикнув він.— Через шість годин. Ми ще їм покажемо, де раки зимують!

Він скочив на ноги, але похитнувся і схопився за горло. Так, погойдуючись, він простояв трохи, а потім, видавши якийсь дивний звук, звалився на підлогу, обличчям долі.

Я відразу кинувся до нього і покликав матір на допомогу. Та було вже пізно. Капітан помер на місці. Це був той другий смертоносний удар, інсульт, про який говорив доктор. Та ось що дивно: мені стало шкода його, цього чоловіка, якого я увесь час ненавидів і боявся. Я розплакався, це було вже занадто: друга смерть, свідком якої я став за останній час. А я ще й батька не встиг оплакати.

Розділ 4. Матроська скриня

Я звісно, одразу ж розповів матері все, що знав.

Можливо, це варто було зробити раніше. Але я мовчав — і ми опинилися у скрутному й небезпечному становищі.

Частина капітанових грошей, якщо вони у нього взагалі були, по праву повинна належати нам. Однак його товариші, як-от Чорний Пес чи сліпий жебрак, навряд чи погодились би ділитися своєю здобиччю, щоб виплатити борги покійного. Виконати наказ капітана і мчати до судді Лівсі я не міг: хіба можна було залишати беззахисну маму? Навіть подумати про таке я не міг. Та й залишатися вдома було теж безглуздям: ми здригалися навіть від падіння вуглинок на решітку в нашому вогнищі, нас лякало навіть цокання годинника. У всьому нам вчувалися кроки, ми боялися навіть власної тіні.

Сама лише думка про те, що на підлозі лежить мертве тіло і що десь поруч вештається мерзенний сліпий жебрак, який от-от може повернутися, піднімала мого чуба дибки. Зволікати не можна було ані хвилини. І ми вирішили звернутися по допомогу до найближчого селища. Так і вдіяли. Вечоріло, а ми з непокритими головами бігли чимдуж крізь морозний туман.

Селище, до якого ми бігли, розташовувалось неподалік, але з нашого двору його не було видно. Воно розкинулось в кількох сотнях ярдів, на протилежному березі сусідньої бухти. Мене підбадьорювало те, що сліпець з’явився з іншого боку, і пішов туди, звідки прийшов. Ішли ми недовго, хоча інколи й зупинялися і прислухалися. Нічого особливого, усі звуки, які ми чули, були звичними для нас: шум прибою, каркання ворони в лісі… Люди у селі вже позапалювали свічки. Ніколи не забуду, як сяйво тих жовтуватих вогників у дверях і вікнах заспокоювало нас. Проте жодної іншої допомоги ми тут не знайшли. Жоден мешканець селища (це не додає їм честі) не згодився піти з нами до «Адмірала Бенбоу». Чим відвертіше ми звірялися у своїх страхах, тим більше залякували тих, у кого просили допомоги. Ім’я капітана Флінта, здавалося, було тільки для мене невідомим. Більшість мешканців сусіднього селища добре знали його, і щойно ми вимовляли «Флінт», усі тремтіли. Декотрі згадали, як, працюючи в полі неподалік «Адмірала Бенбоу», бачили на дорозі якихось підозрілих людей.

Незнайомці скидалися на розбійників, тому селяни облишили роботу і порозбігалися по своїх домівках, наглухо позачинявши двері. Хтось навіть помітив невеличке суденце у Лігвищі Кітта. Тому згадка про Флінта наводила на них жах. Деякі відчайдухи погоджувалися поїхати за доктором Лівсі, помешкання якого було у протилежному кінці селища, але ніхто не згодився допомогти захищати наш заїжджий двір.

Кажуть, що боягузтво заразне. Та, з іншого боку, під час суперечки іноді міцнішає дух. Коли всі в один голос відмовилися іти разом із нами, заговорила моя мама. Вона сказала прямо, що не має наміру втрачати гроші, які належать її осиротілому сину.

— Бійтеся тут хоч до втрати свідомості,— сказала вона,— а ми з Джимом не із лякливих. Сором вам, дебелим здорованям, мати заяче серце! Ми самі відімкнемо скриню, хоч би й довелося через це вмерти… Місіс Кросслі, дозвольте мені взяти вашу сумку, щоб покласти в неї гроші, що належать нам по закону. Я буду вельми вдячна.

Я, звісно, заявив, що іду з матір’ю, а всі присутні закричали, що ми безумці. Їхня допомога полягала в тому, що мені дали зарядженого пістолета, на випадок нападу, і обіцяли підготувати коней, щоб ми могли втекти, якщо розбійники наздоганятимуть нас. А один молодик поскакав до доктора за озброєною підмогою.

Коли ми з матір’ю ступили на нашу небезпечну дорогу, серце у мене вискакувало з грудей. Вечір був холодний. На небо викочувалася повня, вона вже піднялася над небокраєм і червоніла в тумані. Ще трохи — і стало би світло як удень, і нас було б неважко помітити. Тому ми приспішилися ще більше. Крадучись безшумно повз огорожі, на зворотному шляху ми благополучно дісталися «Адмірала Бенбоу».

Щойно переступивши поріг дому, ми зачинили двері на засув. Віддихувались ми, не вмикаючи світла. Це було страшенно неприємно, тому що ми були самі в порожньому домі, де лежав небіжчик. Потім мати принесла з кухні свічку, і ми, тримаючись за руки, увійшли до загальної зали. Капітан лежав у тому самому положенні, на спині, одна рука відкинута назад, очі розплющені.

— Джиме, заслони штори,— шепнула мама,— можливо, вони причаїлися за вікном і стежать за нами… а тепер,— сказала вона, коли я заслонив штори,— ми мусимо взяти у покійника ключі від його скрині… Та я й гадки не маю, хто наважиться торкнутися його…

Вона аж схлипнула, шепочучи ці слова.

Я став навколішки. На підлозі біля правої руки капітана лежав крихітний кружечок, з однієї сторони він був чорний. Я й не сумнівався, що це і була чорна мітка. Я підніс її ближче до свічки і прочитав те, що там було написано гарним розбірливим почерком: «О десятій годині вечора. Маєш час».

— Вони прийдуть о десятій, мамо,— повідомив я.

Тієї самої миті наш старенький годинник почав бій. Цей несподіваний звук у моторошній тиші злякав нас. Але ми почули тільки шість ударів і трохи заспокоїлись.

— Ну, синку, шукай ключ.

Я обнишпорив усі кишені капітана. Ось що я знайшов: кілька монет, наперсток і циганську голку, невеликий надкушений згорток тютюну, ніж із кривою ручкою, кишеньковий компас, кресало. Ключа не було…

— Він міг носити його на шиї… — підказала мати.

Поборовши огиду, я розірвав комір його сорочки.

І справді, на засмальцьованому шнурку висів ключ. Я його перерізав ножем капітана. Тепер у нас був ключ і надія. Ми поспіхом піднялися у ту тісну кімнатку, де так довго жив капітан і де від дня приїзду стояла його скриня.

На вигляд це була звичайнісінька матроська скриня та ще й з великим минулим: кути її були добряче пооббивані. На віку красувалася літера «Б», випалена розпеченим залізом.— Дай мені ключа,— веліла мати.

Замок не відразу піддався, та все ж їй вдалося відімкнути його, і мама миттю відкинула вічко.

Ми відчули різкий запах тютюну й дьогтю. Найперше ми побачили старанно вичищений, акуратно складений костюм, дуже якісний, і, як матері здалося, новий. Під костюмом була всяка всячина: квадрант, бляшане горня, декілька шматків спресованого тютюну, дві пари добротних пістолетів, злиток срібла, старовинний іспанський годинник, декілька дрібничок здебільшого закордонного виробництва, проте сумнівної цінності. Це були два компаси у мідній оправі і п’ять-шість чудернацьких мушель із Вест-Індії. Ніяк я не міг збагнути, навіщо капітан, який провадив такий непосидючий, небезпечний та злочинний спосіб життя, тягав за собою ці мушлі.

Нічого вартісного, крім злитку срібла і цяцьок, ми не знайшли. Та ми не це шукали. На самому дні лежав старий чохол від човна, який побілів від солоної води. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили останні речі, які зберігались у скрині: загорнутий у церату згорток, певно з паперами, полотняний мішок. Коли ми його зачепили, всередині дзенькнули монети.

— Я покажу цим розбійникам, що я чесна жінка,— сказала мама.— Я візьму тільки те, що він мені заборгував, і жодного зайвого форинта. Тримай сумку місіс Кросслі.

Вона заходилася відраховувати гроші і перекидала їх з мішка у сумку. Це була непроста справа і зайняла чимало часу. Тут було намішано монет найрізноманітнішого карбування з різних країн: і дублони, і гінеї, і піастри, і ще якісь, яких я не знав. Гіней було найменше, а моя мама вміла лічити тільки гінеї.

Коли вона відібрала половину суми, я схопив її за руку. До нас долинув знадвору, від якого у мене кров застигла в жилах,— постукування палиці сліпця по замерзлій дорозі. Стук наближався, а ми наслухали його, затамувавши подих. Далі ми почули голосний звук від удару чогось важкого об наші двері, потім клямка клацнула і ценькнув засув — жебрак силувався відчинити двері. На мить стало тихо. А потім знову ми почули постукування палиці сліпця, та цього разу вони віддалялись. Ми відчули невимовну полегкість.

— Мамо,— сказав я,— берімо все й тікаймо мерщій.

Я був більш як упевнений, що замкнені на засув двері занепокоїли сліпця, і що він пішов за всією бандою.

І все ж, яке щастя, що я зачинив двері на засув. Однак збагнути це може тільки той, хто знайомий з цим страшним чоловіком.

Але мама, попри страх, не погоджувалась взяти більше чи менше належного, на жодну монету. Вона вперто рахувала. Вона казала, що ще й сьомої години нема і у нас є вдосталь часу.

— Я живу за своїми правилами, вважаю їх справедливими, і ніщо не змусить мене забути про них,— так вона сперечалася зі мною аж доти, поки ми не почули тихий, але довгий свист, який долинув здалеку, зі сторони мису.

Це поклало край суперечці.

— Гаразд, я візьму те, що встигла відібрати,— сказала вона, підводячись.

— А я прихоплю для рівного рахунку ще й оце, піднімаючи з підлоги замотаний у церату згорток.

За мить ми навпомацки спускались униз. Свічка залишилась біля порожньої скрині. Я відчинив двері, і ми вийшли на дорогу. Не можна було гаяти жодної хвилини. Туман розсіювався швидко, місяць був уповні, гори добре освітлювалися ним. Туман густо вкривав лише видолинок і вхід у дім, ніби допомагаючи нам зважитись на втечу. Та вже трохи далі, біля підніжжя гори, нам нікуди було сховатися, шлях пролягав точно по місячній доріжці.

Та не це було найстрашніше. Чиїсь швидкі кроки наближались… Ми озирнулися в той бік, звідки вони вчувались і побачили танцюючий вогник. Вочевидь, хтось освічував собі дорогу ліхтариком.

— Синку,— перелякано сказала мама,— бери гроші і біжи. Я втрачаю свідомість…

«Аж тепер ми пропали»,— подумав я, проклинаючи боягузтво наших сусідів! Я гнівався на свою бідну маму за її чесність і за скупість, за її необачну сміливість вдома і слабкість тут!

На щастя, ми саме йшли повз місток. Мама йшла невпевнено, я допоміг їй зійти вниз до берега. Вона схилилась на моє плече і гірко зітхнула і обважніла. Звідки й сили взялися, але якось я зміг потягнути її попри берег і затягнув під міст. Може й не дуже делікатно, та що вдієш: місточок був низенький, пересуватися під ним можна було лише навкарачки. Я поліз під арку, а мама залишилась майже уся на виду. Це було неподалік від нашого двору.

Розділ 5. Кінець сліпця

Моя цікавість перемогла страх. Я не всидів у своєму сховку, обережно виліз з-під мосту і сховався за кущем рокитника. Звідси було добре видно дорогу перед входом до заїжджого двору.

Тільки-но я зайняв свій пункт спостереження, як з’явились вороги. Їх було семеро чи восьмеро. Вони швидко наближалися, шумно шаркаючи черевиками.

Попереду був чоловік з ліхтарем. За ним, тримаючись за руки, ступало троє. Хоч і все довкола оповив туман, я побачив, що середній у цьому «тріо» — сліпий жебрак. Потім я почув його голос і зрозумів, що не помилився.

— До біса двері! — скомандував він.

— Слухаємось, сер! — обізвались двоє чи троє.

І вони почали атакувати двері «Адмірала Бенбоу», той, що тримав ліхтаря, підсвічував ззаду. Біля самого входу вони зупинились і про щось пошепки радились. Гадаю, їх вразило те, що двері не були зачинені. Далі знову сліпець віддавав накази, сповнені нетерпіння, люті. Голос сліпця ставав дедалі гучнішим та верескливішим.

— У дім! У дім мерщій! — верещав він, проклинаючи товаришів за зволікання.

Четверо або п’ятеро увійшли в дім, двоє ж залишились на дорозі з жахливим жебраком. Декілька хвилин було тихо. Потім почувся крик здивування і чийсь голос у будинку залементував:

— Біллі мертвий!

Але сліпець знову розізлився на їхню повільність.

— Обшукайте його, каверзні лінюхи! Решта наверх, за скринею! — командував він.

Вони затупотіли по наших благеньких сходах черевиками так, що задрижав увесь дім. Потім знову почулись здивовані вигуки. Віконце у кімнаті, де жив капітан, різко відчинилось і вниз дзвінко посипались скалки розбитої шибки. З рами висунувся один з грабіжників. Його голову і плечі було добре видно при місячному сяйві. Він крикнув сліпому жебракові, який стояв внизу на дорозі:

— Гей, П’ю, тут побували до нас!.. Хтось перепорпав усю скриню від верху до низу!

— А те на місці? — заревів він.

— Гроші на місці.

— До біса гроші! — занервував сліпець.— Мене цікавлять Флінтові папери.— Паперів не бачу,— відізвався голос згори.

— Гей ви, там, унизу, перевірте, чи нема їх на трупі! — не вгамовувався сліпець.

Інший розбійник, мабуть один з тих, які залишились внизу обшукувати тіло капітана,— показався на порозі дому.

— Його до нас встигли обнишпорити,— повідомив він,— нам нічого не залишили.

— Нас пограбували господарі цієї забігайлівки. Це те щеня,— вигукнув П’ю,— і чому я не виколов йому очі… Ці люди були тут нещодавно. Коли я приходив розвідати обстановку, двері були замкнені на засув. Шукайте ж їх, хлопці! Шукайте у кожній шпарці!..

— Таки так, вони були тут, залишили запалену свічку біля скрині,— сказав чоловік з вікна.

— Шукайте! Шукайте! Переверніть увесь дім! — вимагав П’ю, нервово стукаючи своєю палицею.

І у нашому старому домі почався страшенний безлад. Важкі кроки долинали з усіх частин дому, посипались уламки потрощених меблів, двері кімнат грюкали так, що луна від цього скаженого гуркоту розійшлась довколишніми скелями. Та це їм не допомогло: злодії один за одним виходили на дорогу доповідати сліпому ватажку, що нікого не знайшли.

Коли усі це підтвердили, вдалині знову прозвучав той самий свист, який так налякав нас із матір’ю, коли ми відлічували свою частку від монет покійного. Цього разу він повторився двічі. Раніше я вважав, що цим свистом сліпець скликає товаришів. Але тепер зауважив, що свист долинає зі схилу гори, який виводить на село, і здогадався, що цей сигнал попереджає бандитів про небезпеку.

— Це Дерк,— сказав один.— Ви чули, він свиснув двічі. Треба втікати, хлопці.

— Втікати?! — гаркнув П’ю.— Ну ви й бевзі! Дерк завжди був дурнем та ще й боягузом. Нічого його слухати. Вони десь тут, зовсім поряд, вони не могли відбігти далеко. Ви мусите їх знайти. Шукайте, пси! Шукайте! Не пропускайте жодного закутка. От, дідько! — розпачливо скрикнув він.— Мені б ваші очі!

Цей докір дещо пристидив розбійників. Двоє заходились нишпорити між деревами в гаю, проте якось неохоче, мляво. Мені здалося, всі їхні думки займала втеча, а не пошуки. Інші розгублено стояли посеред дороги.

— У наших руках тисячі, а ви скимлите, як недоумки. Якщо ви знайдете ці папери, будете багатшими за самого короля! Папери тут, на відстані витягнутої руки від нас, ви це й без мене знаєте, але хочете втекти! Не було серед вас жодного сміливця, який ризикнув би передати Біллі чорну мітку. Це зробив я, сліпець! І через вас я тепер втрачаю своє щастя! Я мушу поневірятися у злиднях і випрошувати гроші на чарку, а міг би кататися в каретах!

— Але ж дублони у нас,— пробурмотів один.

— А папірці вони точно надійно сховали,— додав другий.

— Бери гроші, П’ю, і припини скаженіти.— А П’ю справді мов оскаженів. Останні заперечення розбійників розлютили його вкрай. У припадку нелюдської люті він високо підняв свою палюгу і, кинувшись навмання, почав товкти нею товаришів. Ті ж відповідали йому лайкою впереміж зі страшними погрозами. Вони намагалися схопити і вирвати палюгу з його рук.

Ця сварка розбійників була для нас рятівною.

Поки вони сварилися і билися, з гір, зі сторони села донісся кінський тупіт. Майже водночас за огорожею блимнув вогник і пролунав вистріл пістолета. Це був останній сигнал. Він попереджав, що небезпека вже зовсім близько. Розбійники пустились навтьоки хто куди — одні до моря по березі бухти, інші вгору по схилу гори. За півхвилини на дорозі залишився сам один П’ю. Всі залишили його. Можливо, рятуючи власні голови, в паніці, просто забули про ватажка, а може, навмисно залишили, віддячуючи таким чином за лайку і припарки. Залишившись насамоті, він відчайдушно стукав палицею по дорозі і, простягаючи руки, кликав товаришів на допомогу, але остаточно збився з дороги і замість того, щоб повернути до моря, побіг у напрямку села. Він пробіг повз мене зовсім близько, в кількох кроках, жалібно примовляючи:

— Джоні, Чорний Пес, Дерку… — Він називав й інші імена.— Ви ж не залишите старого П’ю, друзі хороші, ви ж не залишите старого П’ю…

А тим часом кінський тупіт наближався. Вже можна було чітко бачити п’ятеро чи шестеро вершників, силуети яких освітив місяць. Вони щосили мчали схилом гори.

В якийсь момент сліпець збагнув, що йде не туди, куди треба. Зойкнувши, він повернувся і побіг просто до придорожньої канави і скотився в неї. Та він швидко підвівся, і різко, не тямлячись од відчаю, видерся на дорогу, якраз під копита коневі, який скакав попереду.

Вершник хотів урятувати подорожнього, та було запізно. Відчайдушний крик сліпця, здавалося, розірвав нічну пітьму. Чотирма копитами кінь пробігся по ньому з шаленою швидкістю, просто розчавивши бідолаху. Він упав набік, за інерцією перевернувся і більше не рухався.

Я підвівся і гукнув вершників. Вони, налякані нещастям, яке щойно трапилось, зупинилися. Я одразу впізнав їх. Вершник, що скакав позаду, виявився саме тим підлітком, котрий зголосився поїхати за доктором Лівсі. Інші були службовцями митниці. Він зустрів їх по дорозі і зметикував попросити допомоги. Чутки про невідомий люгер у Лігвищі Кітта і раніше доходили до наглядача містера Данса. Дорога до Лігвища Кітта йшла повз наш заїжджий двір. Дане одразу ж поскакав туди у супроводі свого загону. Щасливий випадок урятував життя нам з матір’ю.

П’ю, поза сумнівами, був убитий. Мою маму ми віднесли в село. Там їй дали понюхати запашної солі, збризнули обличчя холодною водою — і вона отямилася. Попри всі страхи, яких вона натерпілась, мама з годину скаржилася, що не встигла взяти з капітанових грошей усієї суми, яка належала їй по закону.

Тим часом митний наглядач Дане прямував до Лігвища Кітта. Але охоронці, побоюючись засідки, позіскакували з коней і насторожено спускались схилом, ведучи коней за вуздечки, а то і підтримуючи їх. Зрозуміло, що поки вони дісталися врешті-решт бухти, судно встигло знятися з якоря, хоча й наподалік відпливло від берега. Дане наказав екіпажу повернутися. Але у відповідь йому порадили уникати освітлених нічним світилом місць, якщо він не хоче дістати добрячу порцію свинцю. Після цих слів повз його плече просвистіла куля. Незабаром люгер обігнув мис і зник з поля зору. Містер Дане, за його словами, почувався як «риба без води». Він одразу послав у Б… по охоронний катер.

— Усе це даремно,— сказав він.— Вони втекли, їх не наздоженеш. Одне мене втішає,— що я зрівняв із землею цього добродія П’ю.

Я йому вже встиг розповісти про сліпця.

Разом із Дансом ми повернулися до «Адмірала Бенбоу». Важко описати, який там був погром. Шукаючи нас, бандити навіть годинника зі стіни скинули. І хоч вони з собою нічого, крім мішка з грошима капітана та кількох срібняків з каси, не взяли, я зрозумів, що ми розорені.

Містер Дане довго не міг збагнути, що ще вони шукали, якщо їм дісталися капітанові гроші.

— Пояснюй, Гокінсе, що ще їм треба було? Вони шукали ще якихось грошей?

— Ні, сер, не грошей,— відповів я.— Те, що вони шукали, лежить у мене в бічній кишені. Правду кажучи, ця річ достойна безпечнішого місця.

— Ти правий, хлопче, правий,— погодився він.— Якщо хочеш, дай її мені.

— Я мав намір віддати це доктору Лівсі… — почав я.

— Ти знову маєш рацію! — запально перебив він мене.— Так і треба вчинити. Доктор Лівсі — джентльмен і суддя. Мабуть, мені годиться поїхати до нього або й до самого сквайра і доповісти про те, що трапилось. Хай там що, а П’ю таки помер. Я про це не жалкую, але можуть знайтися такі доброзичливці, які повісять провину за його смерть на мене, королівського митного наглядача. Знаєш що, Гокінсе, їдьмо зі мною. Я візьму тебе з собою, якщо захочеш.

Я подякував, радо погодився, і ми пішли в село по коней. Поки я прощався з матір’ю, всі вже чекали на мене в сідлах.

— Доґере,— сказав містер Дане,— ти маєш доброго коня. Посадови цього хлопця у себе за спиною.

Тільки-но я всівся позаду Доґера і вхопився за його пояс, наглядач наказав рушати в путь, і загін риссю поскакав дорогою до дому доктора Лівсі.

Розділ 6. Капітанові папери

Ми мчали з вітром навзаводи, коні неймовірно швидко довезли нас до дому доктора Лівсі. Півмороком був укутаний увесь фасад дому.

Містер Дане звелів мені зіскочити з коня і постукати у двері. Доґер підставив мені стремено, щоб я міг зручніше зійти. Двері відчинила служниця.

— Чи вдома доктор Лівсі? — запитав її я.

— Ні,— відповіла служниця.— Він заходив додому вдень, але потім пішов до фільварку пообідати. Він планував провести вечір зі сквайром у його обійсті.

— Їдьмо туди,— сказав містер Дане.

Обійстя сквайра було по-сусідству. Я навіть не сідав у сідло, а біг поруч із конем, тримаючись за стремено Доґера.

Ми побачили браму парку. Довга алея, що вела до поміщицького обійстя і господарських приміщень по обидва боки просторого старого саду, була безлиста, її освітлював місяць. Містер Дане зіскочив із коня і повів мене у дім. Нам одразу дозволили увійти.

Слуга провів нас довгим коридором, застеленим килимом, до кабінету господаря. Кабінет сквайра був оформлений як бібліотека, на кожній книжковій шафі стояв бюст. Господар і доктор Лівсі сиділи біля каміна і курили.

Я ніколи не бачив пана сквайра зблизька. Це був огрядний, високий мужчина, понад шість футів заввишки. Його товсте, добродушне, живе обличчя огрубіло під час довгих мандрів. Чорні енергійні брови видавали незлий, проте зарозумілий і запальний норов.

— Заходьте, містере Дансе,— сказав він із показною важністю.

— Доброго вечора, Дансе,— сказав доктор, кивнув, окремо привітався зі мною.— Який вітер вас заніс сюди?

Наглядач митниці випростався і, як на екзамені, розповів про всі наші пригоди. Варто було бачити, як неоднозначно переглядались обидва джентльмени поки він говорив! Вони понахилялися вперед і слухали його так уважно, що аж перестали курити. А коли вони почули, як ми з матір’ю увечері вирішили повернутися у свій дім, доктор Лівсі вдарив себе по коліну, а сквайр, вигукнувши «браво», розтрощив свою довгу люльку об камінну решітку. Містер Трелоні (нагадаю, що так звали сквайра) підвівся із крісла і продовжував слухати, міряючи кабінет кроками уздовж і впоперек. А доктор зняв свою припудрену перуку, ніби це допомагало краще чути. Усі звикли до його перуки, тому зараз його коротко підстрижене чорне волосся виглядало дивно.

Нарешті містер Дане завершив свою розповідь.

— Містере Дансе,— сказав сквайр,— ви благородна людина! Прибивши одного найзапеклішого злодія, ви вчинили гідно. Таких, як він, треба душити, як тарганів… а ти Гокінсе, я бачу, теж хвацький хлопець. Задзвони у той дзвіночок, Гокінсе, містеру Дансу необхідно випити пива.

— Отже, Джиме,— сказав доктор,— те, що вони шукали в тебе, з собою маєш, чи не так!

— Ось воно, сер,— сказав я і протягнув йому загорнутий у целофан згорток.

Доктор оглянув його з усіх боків. Судячи з усього, він дуже хотів відкрити його, однак стримався і спокійно засунув пакета до кишені.

— Сквайре,— сказав він,— коли Дане вип’є пива, він, безперечно, мусить повернутися на службу. А Джим Гокінс переночує у мене. З вашого дозволу, я попрошу зараз подати йому холодного паштету на вечерю.

— Ну, звісно, будь ласка, Лівсі! — щиро погодився сквайр.— Сьогодні Гокінс ще й не того вартий.

На маленький столик, за який мене запросили сісти, поставили велику порцію голубиного паштету. Я ладен був вовка з’їсти — так зголоднів, тому повечеряв із задоволенням. А тим часом Дане, наслухавшись чимало нових компліментів, відкланявся.

— Що ж, сквайре…

— Що ж, Лівсі…

Водночас вимовили доктор і сквайр.

— Не все відразу, по порядку,— засміявся доктор Лівсі.— Сподіваюсь, ви чули про того Флінта?

— Чи чув я про Флінта?! — вигукнув сквайр.— Це ви мене питаєте? Та це ж був найлютіший кровопивця серед усіх піратів, які коли-небудь плавали по морях. Чорна Борода — немовля супроти Флінта! Іспанці так його боялися, що я навіть пишався, що він англієць. Одного разу поблизу Трінідаду я на власні очі бачив здалеку його вітрила. Але наш капітан боягуз, він скомандував повертати назад, у Порт-оф-Спейн.

— Я чув про нього тут, в Англії,— сказав доктор.— «Славний» він, та справа не в цьому, цікаво, чи мав він гроші насправді?

— Гроші! — вигукнув сквайр. Ви хіба не чули, що говорив Дане? Що ще могли шукати ці розбійники крім грошей? Заради чого, якщо не заради грошей, вони б ризикували своїми головами?

— Незабаром ми дізнаємося, заради чого,— відповів доктор.— Ви так гарячкуєте, що не даєте мені й слова сказати. З’ясувати потрібно ось що: припустімо, у моїй кишені зараз знаходиться ключ, який відкриє таємницю — місце схову скарбу Флінта. Та чи справді він вартісний?

— Чи вартісний?! Та якщо ми маємо цей ключ, я негайно споряджаю корабель у брістольських доках, беру з собою вас і Гокінса та відчалюю за цим скарбом, хоч би його довелося шукати й цілий рік!

— Чудово,— сказав доктор.— У такому випадку, якщо Джим не заперечує, відкриймо згорток.

І він поклав згорток на стіл перед собою.

Згорток був ретельно зшитий нитками. Доктор вийняв зі своєї валізки хірургічні ножиці й розрізав ними нитки. У згортку було дві речі: зошит і заклеєний конверт.

— Спершу подивимося, що це за зошит,— запропонував доктор.

Він лагідно покликав мене до себе, і я встав з-за столу, де вечеряв, щоб бути присутнім при розкритті таємниці паперів капітана. Доктор почав перегортати сторінки зошита, а сквайр і я з цікавістю дивилися на зошит через його плече.

На першій сторінці було нашкрябано всіляку абракадабру. Так, ніби там писали від нічого робити або для проби пера. Поміж іншими, тут був такий самий напис, як одне з татуювань капітанової руки: «Щасти Біллі Бонсу». Інші були в тому ж стилі, ну хоча б ці: «Містер Б. Боне, штурман», «Досить рому» або «Біля Палм-Кі він дістав те, на що заслуговував». Були й інші написи, здебільшого однослівні й цілком незрозумілі. Я мимоволі замислився, хто ж це був, який «дістав те, на що заслуговував», і що таке він заслужив. Може, удар ножем у спину?

— Із цієї сторінки дізнаємося не більше, ніж знали й без неї,— розчаровано сказав доктор Лівсі.

На наступних десяти-дванадцяти сторінках було багато записів, які ніяк не прояснювали стан справ. Вони містили дані, подібні до бухгалтерських книг: на початку рядка — дата, в кінці — сума. А замість якихось коментарів поміж цими даними різна кількість хрестиків. Дванадцятого червня 1745 року, наприклад, значилася сума сімдесят фунтів стерлінгів і шість хрестиків замість будь-яких пояснень кому, за що… Зрідка траплялися назви місцевостей, одна з них — «Навпроти Каракаса», а ще зазначались широта і довгота, наприклад: «62°17′20″, 19°2′40″».

Хтось вів ці записи упродовж майже двадцяти років. Звітні суми чимдалі ставали «круглішими», а під кінець, після кількох закреслених помилкових сум, було написано: «Частка Бонса».

— Я нічого не розумію,— сказав доктор Лівсі.

— Все ясно, як у білий день! — вигукнув сквайр.— Перед нами — книга доходів цього паршивого пса. Хрестики — це затоплені кораблі й пограбовані міста. Цифри означають частку цього душогуба від загальної здобичі. Там, де він не був упевнений, подавав додаткову інформацію, підказку. Так, «Навпроти Каракаса» означає, що поблизу «Каракаса» вони пограбували якесь нещасне судно, бідолашний екіпаж якого вже давно з’їли риби,— упокой, Господи, їхні душі!

— Точно! — сказав доктор.— Ось що значить бути мандрівником! Точно! І його частка збільшувалась разом із саном.

У тому зошиті більше нічого не значилось, окрім назв деяких місцевостей, записаних на чистих сторінках у кінці, та ще порівняльної таблиці вартості англійських, іспанських і французьких грошей.

— Цього обрахуєш! Не вийде, ощадливий дядько,— висловив своє захоплення завбачливістю Бонса доктор.

— А тепер,— сказав сквайр,— саме час подивитися, що тут.

Конверт був заклеєний у кількох місцях. Печаткою слугував наперсток, можливо, той самий, який я знайшов у кишені капітана. Доктор обережно зламав печатки, і на стіл з конверта випала карта якогось острова із вказівками широти і довготи, з позначенням параметрів дна, з назвами гір, заток і бухт. Узагалі-то тут було достатньо інформації для того, щоб спокійно, не ризикуючи, підпливти до невідомого острова і закинути якір.

Острів був дев’ять миль завдовжки і п’ять завширшки. За формою він нагадував великого дракона, який став дибки. Там були позначені також дві гавані, надійно захищені від штормів, і гора посередині, яка значилася під назвою «Підзорна Труба».

На карті було багато додаткових даних, які вносилися, вочевидь, поступово. Найбільше привернули нашу увагу три хрестики, намальовані червоним чорнилом,— два в північній частині острова і один у південно-західній. Біля цього самотнього хрестика тим же червоним чорнилом було написано дрібним, проте чітким почерком, зовсім несхожим на закарлючки капітана:

«Основна частина скарбу — тут».

На звороті карти були роз’яснення, написані тим самим почерком. Ось вони:

«Високе дерево на схилі Підзорної Труби, напрямок до пн. Від пн.— пн.-сх.

Острів Скелета сх.— пд.-сх. І на сх.

Десять футів.

Злитки срібла у північній ямі. Її віднайдеш на схилі східного пагорба, в десяти сажнях на південь від чорної скелі, якщо стояти обличчям до неї.

Зброю неважко знайти в піщаному пагорбі на пн. У кінці Північного мису, тримай курс на сх. І на четверть румба до пн.

Дж. Ф.»

Оце й усе. Ці записи були зовсім незрозумілі для мене. І хоча вони були короткі, сквайр і доктор Лівсі були у захваті від них.



— Лівсі,— сказав серйозно сквайр,— вам слід негайно покинути свою жалюгідну практику. Завтра я їду до Брістоля. Через три тижні… через два тижні… ні, через десять днів до наших послуг буде найкращий корабель, сер, і команда першокласних моряків, найкраща, яка є в Англії. Гокінса беремо за юнгу… Ти будеш чудовим юнгою, Гокінсе… Ви, Лівсі,— судновий лікар. Я — адмірал. Ми візьмемо з собою Рекрута, Джойса і Гантера. Попутний вітер швидко допоможе нам дістатися острова. Відшукати скарби — остання справа, це буде неважко. І грошенята наші, робитимемо з ними, що заманеться: захочемо, прогуляємо, захочемо пустимо на вітер…

— Трелоні,— сказав доктор,— я їду з вами. І за Джима я ручаюсь, він нас не підведе. Але є одна людина, якій я не схильний довіряти на усі сто відсотків.

— Кому? — вигукнув сквайр,— назвіть його, сер.

— Вам,— відповів доктор,— бо ви не вмієте тримати язика за зубами. Ми не єдині, хто знає про ці папери. Розбійники, які увечері розтрощили «Адмірал Бенбоу», відчайдушні хлопці, а ще ті, що залишилися на судні, та ще й шпигунів у селі вистарчає,— усі вони неодмінно зроблять усе можливе й неможливе, аби заволодіти скарбами. Нас ніхто не повинен бачити поодинці аж до нашого відплиття. Ми з Джимом залишимося до від’їзду тут. Ви беріть Джойса і Гантера і їдьте з ними до Брістоля. І найголовніше: ні пари з уст про нашу знахідку.

— Лівсі,— смиренно відповів сквайр,— ви, як завжди, маєте рацію. Я — могила.


Каталог: sites -> fastiv5.itschool.com.ua -> files -> files
sites -> Положення правил прийому до нту "хпі" на 2016 рік правила прийому 2016 Організацію прийому до нту "хпі" та його структурних підрозділів здійснює приймальна комісія правила прийому 2016
sites -> Програма та методичні вказівки з навчальної дисципліни історія науки І техніки для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання
sites -> Культура Античності. Культура Давньої Греції
sites -> Системотехнічні засади та інструментально-програмні засоби створення та підтримки цифрових словників сидорчук надія Миколаївна
sites -> Міністерство освіти І науки україни державний економіко-технологічний університет транспорту
files -> Реферат ( від лат доповідаю). Визначити тему. Підібрати літературу: а) документи, першоджерела
files -> Профорієнтаційна робота в школі
files -> Звіт директора Фастівської зош І-ІІІ ступенів №5 перед громадськістю
files -> Літературні диктанти іван франко поема «Мойсей», новела «Сойчине крило», вірш-заклик «Розвивайся ти, високий дубе…» та сонет «Сікстинська мадонна»

Скачати 21.94 Mb.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   102




База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2020
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка